Бісерні прикраси Північної Буковини

Північна Буковина

Північна Буковина — історико-адміністративний район в межах сучасної Чернівецької обл., що є зоною симбіозу трьох сусідніх культур — української, молдовської та румунської. Буковину неодноразово заселяли значні групи колоністів — переселенців з австрійських, німецьких, польських, російських країв. Внаслідок постійної імміграції з Галичини та Поділля всякчас збільшувалося також українське населення Буковини [Кожолянко 1999, с. 41—58].

Отож, матеріальна й духовна культура українців буковинського краю формувалася у контекстах сильних асиміляційних процесів (близького сусідства та змішаних міжрегіональних та міжнаціональних шлюбів), а також неодноразової румунізації населення. Зокрема найпомітнішими для народної ноші українців Буковини стали впливи молдовської та румунської культур [Кожолянко 1999, с. 17].

Попри іноетнічні та міжрегіональні впливи, народна ноша українських буковинців — це доволі цільний етномистецький феномен. Спільним є перелік головних складових ансамблю народного одягу та засади їхнього крою, ґрунтовані на прямокутних формах [Костишина 1996, с. 18]. Водночас специфічні зональні розбіжності проявилися у побутуванні окремих типів бісерних прикрас та компонентів вбрання, у характерологічному застосуванні різних засобів та прийомів художньої виразності.

Народну ношу українців Буковини розглядають у контекстах чотирьох локальних комплексів: буковинського Поділля (територія сучасних Заставнівського та західної частини Хотинського р-нів Чернівецької обл.), буковинського Попруття (територія сучасних Новоселицького та більшої частини Кіцманського р-ну Чернівецької обл.), буковинського Прикарпаття або Передгір’я (територія сучасних Глибоцького, Сторожинецького, південно-західної частини Кіцманського та північної частини Вижницького р-нів Чернівецької обл.) та буковинської Гуцульщини (територія сучасних Путильського та частини Вижницького р-нів) [Кожолянко 1999, с. 291—312]. Такий зональний поділ є виправданим і для дослідження локальних особливостей ЕМТ БОНН. Проте бісерні компоненти ноші буковинських гуцулів у цій роботі розглядаються у контексті традиції бісерного оздоблення народної ноші Гуцульщини.

Перший етап буковинської традиції

Появу народних виробів з бісеру, як складових святкової ноші буковинців, я датую кінцем XVIII ст., оскільки переконана що у першій половині XIX ст. вже тривало їхнє поширення. Вагомим аргументом на користь думки про зародження традиції бісерних виробів саме у цей час є артефакти буковинської традиції БОНН, виконані з наддрібного бісеру (типового для творчості першої половини XIX ст.), які уже мають добре сформовану художньо-виразну мистецьку структуру, що посвідчує тривале (понад пів століття) існування традиції [Рис. В. 23, 54, 61, 96—98].

Давньою і дуже популярною оздобою в українок було монисто, яке виконували технікою набирання в разки. Зазвичай буковинки вбирали дев’ять і більше разків, називаючи таку прикрасу за найменуванням матеріалу, як от, «пацьорки́», «пацєрки́», «цятки́» (бісер), «грусталі́», «хрусталі́» (скляні намистини) [Федорчук 2008в, с. 541].

Від зламу XVIII—XIX ст. стали поширюватися бісерні прикраси з орнаментальною структурою, які виконували у техніках шиття, нанизування, а з кінця XIX ст. — ткання. Серед найдавніших — стрічковий ґердан («йордан», «ґьордан», «дьордяник», «усьорок»), відпочатково знаний як жіноча оздоба шиї та голови. А вже у другій половині цього століття, як засвідчують світлини-експонати Тернопільської етнографічної виставки 1887 р., буковинки уже носили стрічковий ґердан на грудях, ним також прикрашали парубочі капелюхи (ІН НАНУ, ІФБ-10619, ІФБ-10634) [Рис. В. 158].

Часто тулію капелюха буковинські парубки прикрашали відразу кількома ґерданами [Стельмащук 1993, с. 180]. Найбільшим декоративним багатством відзначалися капелюхи парубків з буковинського Поділля та буковинського Попруття, на які, окрім стрічкових ґерданів, також чіпляли трясунки, бісерну квітку (одну або декілька), яскраві квіти з шовку, пір’я пави або півня, пучки ковили, дзеркальце [Костишина 1996, c. 83].

Трясунки («трісулька», «гушки») нерідко слугували відзнакою лише убору молодого [Матейко 1976, с. 60]. Прикрасою весільною капелюха була винизана з бісеру квітка, що побутувала на буковинському Поділлі та буковинському Прикарпатті. У деяких селах краю на капелюх молодого чіпляли одразу п’ять квіток: з чотирьох сторін тулії та на маківці [Павлюк 2000, с. 106]. Квітку виконували з дрібного бісеру, що дозволяло майстриням створювати естетично витончену наповнену графічними елементами композицію, в основі якої — мотив ріжкатого ромба — символ єдності чоловічого та жіночого начала [Селівачов 2005, с. 201; Рис. В. 79].

У другій половині XIX ст. в ансамблях чоловічого одягу різних теренів Буковини з’явився довгий (нагрудний) стрічковий ґердан («басма», «басми»), на опущених на груди кінцях якого закріплювали невеличке дзеркальце [Кожолянко 1999, с. 287—288]. На буковинському Прикарпатті опущені на груди кінці довгого нагрудного стрічкового ґердана («ґердан», «лиц») могли перехрещувати і підтикати під пояс [Костишина 1996, с. 57].

Завдяки румунським впливам характерною особливістю ансамблю буковинського жіночого одягу були салби — нагрудні прикраси з монет, нашитих на овальний або чотирикутний плат тканини (ЧОКМ, експозиція). У другій половині XIX ст. монети стали також підшивати до стрічкових ґерданів. Тоді ж стрічкові ґердани з підшитими до нижнього краю монетами почали використовувати і як знаковий елемент весільних вінків та парубочих капелюхів [Рис. В. 96].

Упродовж другої половини XIX ст. буковинський жіночий стрій органічно доповнили також: стрічковий ґердан з підвісками, кутовий ґердан, однодільна силянка, зубчаста силянка, об’ємна плетінка (NM, S- 2867, S-2870, S-2917, S-2918; НМНАПУ, О-1156) [Кольбенгаєр 2008, с. 9; Рис. В. 61]. А наприкінці XIX ст. в жіночій та чоловічій ноші з’явився також розетковий ґердан («басма», «басаман», «йордан», «йорданик», «ґьордан», «усьорок»). Особливістю буковинського розеткового ґердана було те, що його часто виконували, поєднуючи техніки набирання в разки, нанизування («псевдоткання») та ткання: ткані фрагменти перемежовувалися короткими вставками ниток з набраним на них бісером або склярусом. На тканих фрагментах переважно виконували геометризовані композиції з фітоморфними мотивами.

Упродовж XIX ст. широкого визнання на Буковині набули декоровані бісером вінцеподібні дівочі головні убори. Зокрема, у деяких селах буковинського Прикарпаття побутувало чільце («накісник»), що мало вигляд невисокого вінця. Його декор складався з одного-двох стрічкових ґерданів, нерідко також інших декоративних елементів, як от вовняних кутасиків, фігурних бляшок, намистинок. Широковідомим в українок Північної Буковини був нерозбірний (цільний) весільний вінок (обов’язковий атрибут молодої та дружок), відомий в краї під назвами «ґердяник», «дьорданик», «капелюшиня», «коди», «кодина», «коробка», «кошик». Відносно високий вінцеподібний убір мав багатий декор із бісерних стрічок, штучних квітів, позументних та шовкових стьожок, монет чи їхніх імітацій, леліток абощо та доповнювався апотропеями. Значна кількість матеріалів, з яких буковинські майстрині виготовляли такий убір, сприяла його локальній варіативності [Федорчук 2013в, с. 1083; Рис. В. 96, 97].

Для прикладу, у с. Топорівці Новоселицького р-ну Чернівецької обл. «ко́ди» («коди́ни») мали форму розширеного догори вазона. Тулію убору традиційно прикрашали багатобарвними штучними квітами (по всьому периметру тулії) і увінчували великим букетом ковили («султа́н»).

В осередках, щонайбільше буковинського Поділля та Прикарпаття, де дівочі убори прикрашали бісерними стрічками, найпоширеніший варіант весільного вінка мав вигляд високої (15—25 см) іноді трохи розширеної угорі корони, діаметр нижньої частини якої відповідав об’єму голови. Основою убору служила плетена із соломи або кроєна з картону тулія. У передній (налобній) частині весільного вінка іноді робили дугоподібної форми узвишшя (NM, S-1945; МЕХП, ЕП-22784; НМНАПУ, О-357) [Рис. В. 96, 97]. Загальний декор весільного вінка включав декілька стрічкових ґерданів, що мали різну ширину. Широкі та вузькі ґердани розміщували по усій висоті тулії, вміло оперуючи контрастами їхніх розмірів. Ознакою убору XIX ст. були позументні стьожки, якими розділяли багатоярусний орнамент, утворений чергуванням ґерданів [Матейко 1973, с. 48]. Композиція убору у його центральній частині (над чолом) часто доповнювалася букетом-вінком зі штучних квітів та цвіту безсмертника. Іноді квітами вкривали також маківку убору. Прикметною особливістю буковинського весільного вінка, як уже згадувалося, був стрічковий ґердан з монетами або круглими декоративними бляшками, яким обрамляли нижній край головного убору [Федорчук 2014г, с. 437; Рис. В. 96].

Обов’язковим атрибутом весільного вінка був барвінковий віночок, який накладали поверху готового виробу. В потаємних місцях або на видноті убору нареченої кріпили часник (цілий або кілька зубчиків)

[Рис. В. 97]. Увінчував убір букет ковили. Загальноукраїнською відзнакою дівочого убору були шовкові стрічки, які кріпили ззаду тулії і які спадали на плечі та спину дівчини. Їх також могли прикріплювати до коміра нагрудного одягу; тоді сам вінок не мав стрічок [Кожолянко 2010, с. 61].

Орнаментика накладних прикрас з бісеру та бісерного декору чільця й весільного вінка відзначалася багатою варіативністю, побудованою на основі широкого кола мотивів, зокрема й багатоелементних. Розвою орнаментики сприяли можливості технік роботи з бісером, які буковинки освоїли упродовж XIX століття. Зокрема техніка шиття «у прикріп» дозволяла створювати композиції з мотивами геометричних (прямокутних, трикутних, зигзагоподібними) та геометризованих (хвилястих та заокруглених) форм [Рис. В. 23]. А техніка нанизування — композиції з мотивами, що мали виключно геометричні, строго лінійні, обриси (МЕХП, ЕП-22565—22578; ПК Снігура). Разом з тим, попри деякі технічно обумовлені обмеження, саме у техніці нанизування буковинські майстри створили найбільше число художньо виразних композицій. Усе це завдяки тому, що техніка нанизування має низку прийомів, на основі яких можна створювати різні варіанти наділеного ажурністю технічного орнаменту у границях якого створюється художній орнамент бісерного твору. Зокрема на буковинських бісерних плетінках XIX ст. були виявлені варіанти (різні розміри ромбічних ґраток) нанизування «сіточкою» та поєднання прийомів нанизування «сіточкою» та «у хрестик». Відомим прийомом нанизування було й «псевдоткання» (МЕХП, EP-80533; ПК Валька).

Додаткових декоративних нюансів виробу додавала червона вовняна тасьма, на яку часто нашивали прозірчасту бісерну стрічку, завдяки чому створювали ефект так званої «сліпої ажурності» [Федорчук 2007а, іл. 84].

Створенню художньо виразних композицій сприяло те, що буковинські майстри XIX ст. нанизуючи виріб полюбляли застосовувати кілька технік одночасно. Для прикладу, стрічковий ґердан для «капелюшиня» із с. Василів Заставнівського р-ну Чернівецької обл. майстриня шила «у прикріп» по вишневій тасьмі, використовуючи не сам бісер, а вже готові ланцюжки, нанизані на дві нитки прийомами «колечками» та «у хрестик» (ЧОКМ, III-4522).

Наприкінці XIX ст. буковинські майстри познайомилися з технікою ткання, однаково придатною для створення геометричних і геометризованих (ступінчасто-гранчастих) орнаментальних форм. У рівнинних районах Буковини з’явилися прикраси з фіто- й орнітоморфною орнаментикою. Разом з тим, у гірських районах побутували бісерні оздоби головно з геометричною орнаментикою.

Але відзначу, що першість в композиціях накладних прикрас XIX ст. належала геометричним мотивам: варіантам ромба (простого чи ріжкатого, усередині з меншим ромбом або переділеного хрестом із крапками-насінинами усередині секцій). Мотив ромба часто поєднувався із мотивом скісного хреста. Популярними були й мотиви рівнораменного хреста, восьмипелюсткової розети, пів ромба (трикутника), зигзагоподібний, косицевий, шнуровий та S-подібний мотиви [Федорчук 2007а, іл. 76, 84, 93, 96; Рис. В. 61, 79, 86, 96, 97, 143]. Аналогічних форм мотиви були типовими й для орнаментики народних бісерних виробів Покуття.

Водночас лише у буковинців зустрічалися орнаментальні стрічки з шестипелюстковими квітами-розетами, що складалися з круглих елементів. Мотив квітки-розети виконували технікою шиття «у прикріп» (по червоній вовняній стрічці): нитку з набраним бісером укладали в круг по спіралі. Особливо ефектно виглядала композиція з квіток, шитих «у прикріп по настилу» — елементи мотиву мали фактурні конусоподібні обриси. Орнаментальну стрічку з таким мотивом найчастіше можна побачити у структурі весільного вінка [Федорчук 2007а, іл. 87; Рис. В. 96].

Важливою відзнакою буковинських народних оздоб XIX ст. був їх колорит: біла та різних відтінків зелена, темно-червона, синя, вохриста та іноді рожева й чорна барви (МЕХП, ЕП-22547—22578). Правдоподібно, в колориті бісерних прикрас XIX ст. існували певні локальні відмінності, інформація про які, на жаль, не збереглася.

В останній четверті XIX ст. дрібним бісером або січкою (№ 12—11) стали оздоблювати платоподібний головний убір — узорноткану намітку («рушник завиваний», «завойка», «намітка», «перемітка»), якою на Буковині, за спостереженням Я. Головацького, завивали голови не лише жінки, але й дівчата [Головацкий 1877, с. 71]. До впровадження бісерного шитва, «рушник» мав виткану з лляних та бавовняних ниток природних відтінків стрічково-ярусну композицію з геометричних мотивів. Вкраплення бісерних матеріалів звеселило статичний монохромний колорит народного твору. Поєднання (на вибір) двох-трьох насичених барв: жовтої, оранжевої, червоної (вишневої), синьої (фіолетової), зеленої чи чорної наповнило композицію «рушника» кольоровим контрастом, додало їй легкої динаміки [Федорчук 2013в, с. 1085].

З кінця XIX ст. буковинські майстри стали впроваджувати бісерні матеріали в оздоблення натільного одягу. Першим об’єктом таких творчих новацій стала святкова вишита нитками уставкова сорочка «морщенка». Впровадження бісерних матеріалів у декор уставкової сорочки, як і в орнаментику намітки, відбувалося поступово. Незначна кількість бісеру, яким виконували окремі елементи і лише зрідка цілі мотиви орнаменту не порушувала традиційної композиції твору. Водночас наповнювала виріб новими кольоровими та фактурними нюансами, що їх створювали блискучі округлі непрозорі та прозорі скляні намистинки [Федорчук 2014г, с. 438; Рис. В. 105].

Як і в декорі наміток, так само і в оздобленні уставкових сорочок буковинські майстрині використовували бісер, загальний обсяг та кількість кольорів якого була незначною. Декорування бісером здійснювали техніками шиття («у прикріп») або вишивання («уперед голкою») [Костишина 1996, с. 68]. Кольори бісеру, зазвичай, доповнювали палітру ниток, що відчутно збагачувало колорит твору. 

Декорована різними матеріалами сорочка вирізнялася багатством свого художнього вирішення, органічно доповнюючи ансамбль одягу, до складу якого входили різнотипні бісерні прикраси та оздоблені бісером головні убори.

Другий етап буковинської традиції

Другий етап ЕМТ БОНН українців, як уже вказувалося, тривав з кінця XIX й до середини XX століття. У цей час відбулася низка технологічних і типологічних новацій.

З усіх видів накладних прикрас ансамблю буковинського народного одягу найбільшого використання набувають саме прикраси з бісеру [Костишина 1996, c. 111]. Упродовж першої половини XX ст. у жіночій ноші широко побутували: мониста, стрічковий ґердан, стрічковий ґердан з підвісками, розетковий ґердан, кутовий ґердан, однодільна й зубчаста силянка, об’ємна плетінка. Чоловічу святкову ношу й надалі доповнювали: стрічковий ґердан, розетковий ґердан, трясунки й квітка. Окрім них серед чоловічих прикрас з’явилися також хрещатий ґердан, котильон та краватка.

Зокрема найулюбленішою прикрасою одягу в усіх етномистецьких зонах Північної Буковини залишався стрічковий ґердан, який дівчата носили на голові, шиї, грудях. Стрічковий ґердан можна було бачити також у структурі жіночої прикраси — салби [Фединчук 2017, с. 1554—1555].

Стрічковим ґерданом повсюдно на Буковині й надалі прикрашали парубочий солом’яний або фетровий капелюх [Кольбенгаєр 2008, с. 9]. Парубки з Попруття у свята «до довгої білої сорочки з чоботами» одягали довгий нагрудний стрічковий ґердан із дзеркальцем («басми»), [Архів 2007б, арк. 35].

Головні, нашийні та нагрудні варіанти стрічкового ґердана відзначалися багатством орнаментальних форм. З впровадженням техніки ткання поряд із добре знайомими геометричними стали з’являтися й геометризовані форми мотивів, серед них — вподобані буковинцями стилізовані зображення рослин і птахів [Федорчук 2007а, іл. 14, 103, 104]. Зокрема оригінальною візитівкою буковинських стрічкових ґерданів став мотив пташки, зображеної у профіль [Фединчук 2018б, с. 128; Рис. В. 78].

Жіночою та чоловічою нагрудною прикрасою залишався розетковий ґердан («ліци», «басми», «йордан», «йорданик», «згарда», «усьорок», «шлярка з цяток») [Федорчук 2014а, с. 985]. Задля збагачення декоративної структури розеткових ґерданів буковинські майстри зазвичай поєднували «псевдоткання» або ткання (основні орнаментальні площини) з набиранням в разки або нанизуванням (проміжки між основними орнаментальними площинами) (ЧОХМ, Експозиція; ЧОКМ, III-20830). На усіх типах ґерданів, виконаних у техніці ткання, поряд із геометричними з’явилися геометризовані композиції з мотивом галузки [Рис. В. 19, 60].

На буковинському Поділлі та Передгір’ї широко побутувала нанизана з бісеру квітка, що не змінила своєї композиційної ідеї. Як і в XIX так само і в XX ст. на капелюх молодого чіпляли шестикутну (уподібнену до кола-сонця) прикрасу з мотивом ріжкатого ромба. Завдяки впровадженню у практику народних майстрів бісеру більшого (за той, з якого робили квітку у XIX ст.) розміру відкритих кольорів дещо збільшився масштаб орнаментального мотиву й змінилося його кольорове вирішення [Федорчук 2021, с. 141; [Рис. В. 159].

У 1930-х рр. у деяких селах буковинського Поділля та буковинського Попруття з’явилися так звані «спускачі». Це були вишиті бісером дві широкі стрічки («спускачі»), розшиті квітковим узором яскравого бісеру, що опускалися по боках спідниці (з вовняної або бавовняної тканини чорного чи коричневого кольору) [Костишина 1996, с. 71].

Багатими на композиційну варіативність був також котильон, який з’явився в чоловічому народному одязі буковинців на початку XX ст. під назвами «вівсю́рок» [Кожолянко 1999, с. 287], «вівсьо́рок», «вісто́нчик», «котильо́н» та «дзиґа́рка» (НМНАПУ, О-305) [Федорчук 2008в, с. 541]. Переважно котильон чіпляли на сорочку або хутряну безрукавку на лівий бік грудей. На буковинському Поділлі таку прикрасу носили також і підвішеною до пояса [Федорчук 2008в, с. 543]. На котильонах виконували геометричні (ЧОХМ, Т-431), рослинні (ЧОМНАП, ПР-34), орнітоморфні (НМНАПУ, О-264; ЧОКМ, III-8558) або й антропоморфні (ЧОМНАП, ПР-31) композиції. Котильон, який часто виконував функцію знаку, міг також мати символічні зображення, як от, корони, тризуба, прапора, рік виконання, ініціали власника котильона абощо [Рис. В. 81].

Упродовж першої половини ХХ ст. зміни відбувалися й в орнаментиці прикрас, виконаних у техніці нанизування. Модним компонентом ансамблів жіночого одягу Заставнівського та Кіцманського р-нів у 1940—1950-х рр. стали виконані з бісеру та прозорого склярусу ажурні однодільні силянки «ци́мблики» [Костишина 1996, с. 111].

Ближче до середини XX ст. у святковому чоловічому одязі буковинців з’явилася краватка, яку найчастіше виконували у техніці вишивання «півхрестиковим швом» [Архів 2007б, арк. 4]. Поява цієї прикраси була пов’язана з поширенням в буковинському чоловічому одязі сучасної класично кроєної білої сорочки. Краватка не лише прикрашала нічим не декоровану білу сорочку, а також своєрідно адаптувала її (білу сорочку) до використання в комплексі з орнаментованими компонентами традиційної ноші.

Багатство художньої мови, нагромаджене майстрами накладних прикрас з бісеру, знайшло втілення у постійних композиційних змінах чільця та капелюшиня [Рис. В. 54, 99, 100]. Для дівочих головних уборів першої половини XX ст. однаково типовим стали композиції, виконані у техніках як нанизування, так і ткання. Поряд з геометричними популярності стали набирати й геометризовані композиції [Україна й українці 2008, арк. 41].

Найпомітніші новації спостерігалися у творах буковинських майстрів, котрі надавали перевагу техніці ткання, завдяки якій з’явилися нові орнаментальні форми. Зокрема, з дівочих головних уборів зникають знаки фертильності у вигляді ріжкатого ромба, натомість прикметними стають мотиви квітки, галузки та гірлянди [Федорчук 2007а, іл. 29]. 

Компонентом буковинської жіночої ноші упродовж другого етапу традиції залишалася узорноткана намітка («рушни́к», «ручни́к»), якою повсюдно на Буковині не тільки завивали голови, а й часто прикрашали святі образи по домах та в церкві. А в південних районах коротшими «ручниками» обрамляли рамці хатніх вікон [Кольбенгаєр 2008, с. 8].

На теренах буковинського Поділля та буковинського Попруття з кінця XIX ст. й упродовж першої половини XX ст. монохромний декор узорнотканої намітки збагатили різнобарвні вкраплення бісерних матеріалів або ниток у вигляді крапок, пунктирних або суцільних ліній, ромбів, рівнораменних чи скісних хрестів, колечок. Вишивання бісером найчастіше здійснювали швом «уперед голкою», що візуально нагадувало віджиле шиття «у прикріп» [Рис. В. 101, 102, 103]. Ближче до середини XX ст. майстрині буковинського Поділля почали застосовувати й вишивання «півхрестиком» [Рис. В. 104]. Відзнакою тутешніх декорованих бісерною вишивкою наміток стали також мережива («кору́нки»), вив’язані по краях виробу гачком з ниток двох або трьох кольорів. Тутешні майстрині також іноді викінчували свої намітки барвистими бісерними френзлями (ПК Шимчук) [Рис. В. 103].

Водночас на теренах теперішнього Кіцманського р-ну Чернівецької обл. (Попруття) узорнотканий «рушник» органічно доповнили вишиті різноколірним бісером орнаментальні смуги з рослинними та орнітоморфними мотивами (ЧОМНАП, ОДВ-121, ОДВ-1170, ОДВ-1342, ОДВ-1518, КВ-6244) [Рис. В. 104]. Вишивання бісером здійснювали швами «уперед голкою», «півхрестиком», «гладдю», «стебловим швом». Окрім як бісерною вишивкою, намітку могли прикрашати ще й бісерними френзлями, набраними у такий спосіб, що на смузі із френзлів утворювався взір (ПК Наконечної) [Рис. В. 22].

Швидкий розвиток бісерної вишивки торкнувся й компонентів вбрання. На самому початку XX ст. буковинські майстри продовжували використовувати бісер у вигляді вкраплень у вишитий різнобарвними нитками декор уставкових сорочок. Такі композиційні рішення, зокрема, зафіксував у своєму виданні Е. Кольбенгаєр [Кольбенгаєр 2008].

А вже у 1920-х рр. у буковинців з’явилися сорочки повністю (або майже повністю) декоровані бісерними матеріалами. Найбільш вдалим тлом для виконання бісерної вишивки виявилися прямокутні (без призбирування) форми деталей тунікоподібної сорочки «хлоп’я́нки», яка досі побутувала у гірських та рівнинних зонах як буденна одіж [Кожолянко 1994, с. 87].

Розвиток вишивання нитками і вишивання бісером відбувався синхронно. У вишивці (бісером як і нитками) жіночих та чоловічих сорочок поширювалися аналогічні композиційні схеми. Щоправда, слід відзначити, що вишиті нитками сорочки (внаслідок доступності матеріалів) були більш поширеними (ПК Василюків, ПК Чуприни).

У вишивці сорочок буковинські майстри використовували дрібну (№ 12—11) різноманітних ґатунків: матову («шовко́ві цітки́»), прозору й непрозору глянцеву («королькові цітки») та вкриту ззовні нашаруванням металевої фарби («гадючі цітки») січку, рідше — різного ґатунку бісер [Архів 2007б, арк. 14]. У вишиванні бісерними матеріалами застосовували «півхрестиковий шов», а у вишиванні нитками — «гладь», відому серед буковинських майстрів під назвами «на пари» (подвійною ниткою) та «чисниця» (потрійною ниткою) [Архів 2007б, арк. 16, 19, 22, 24, 38].

Упродовж першої половини XX ст. у загальному колориті вишитої бісерними матеріалами, як також нитками, сорочки домінували барви насичених темних відтінків (темно вишневий, темно волошковий, темно смарагдовий, чорний), яким підпорядковувалися кольори світлих тонів [Рис. В. 112, 113].

Попри загальнопоширені тенденції вишиті бісерними матеріалами сорочки з різних етномистецьких зон Буковини мали й відмінності. Так, у комплексі вбрання буковинського Поділля ближче до середини XX ст. стає популярною вишита «цітками» святкова сорочка тунікоподібного крою з круглою, рідше — прямокутною горловиною та коротким пазушним розрізом. Рукави сорочки не призбирувалися на нитку чи у манжет. Чоловіча тунікоподібна сорочка відрізнялася тим, що була коротшою за жіночу (мала довжину до колін); її кроїли із перегнутого навпіл суцільного куска полотна [Кожолянко 1999, с. 292]. Жіноча сорочка була довшою та складалася зі зшитих докупи двох частин: «станка» та «підтички».

Бісерний декор на тунікоподібній сорочці укладали орнаментальними смугами, які вишивали довкола розрізу пазухи; на певній віддалі від розрізу (т. зв. «плечики», що лягали на груди, плечі і спину); на стику швів, що з’єднували стан із рукавами; верхом та низом рукавів, низом сорочки. Натільна одіж з таким типом композиції дістала назву «сорочка плечиками» [Архів 2007б, арк. 25; Рис. В. 113]. Побутували також «свято́шні» сорочки, у яких вишивка бісером вкривала, окрім верхньої й нижньої, також центральну (т. зв. «стовп») частину рукава (ЧОХМ, Т-1190; ЧОКМ, III-7370). Таку одіж називали «сорочка плечиками та рукавами» [Архів 2007, арк. 25, 52; Рис. В. 112].

Поряд із орнаментальними смугами, вишитими бісерними матеріалами, часто розташовували смуги, вишиті жовтими нитками [Архів 2007б, іл. 18, 53]. Ювелірно витончений сітчастий візерунок таких жовто-білих смуг нагадував ажурне мереживо, тому отримав назву «курудзя́ний шов» [Архів 2007б, арк. 26]. Іноді в очка псевдоажурного орнаменту вкрапляли бісер темних відтінків — такий художній прийом додавав композиції контрастних нюансів та ще більше посилював ефект мережки.

На буковинському Поділлі зустрічалися й сорочки, у вишитих бісером композиціях яких у місцях наплічних швів та низом рукавів різнобарвний орнамент поєднувався в одне ціле (а не двома окремими смугами) з «курудзяним швом». Художній прийом вишивання мотивів темних відтінків на псевдоажурній смузі жовтого кольору практикували так само успішно й у вишивці нитками [Архів 2007б, іл. 31].

Окрім як вишивкою, святкову сорочку буковинського Поділля декорували неширокими мереживами («корунками»), в’язаними гачком з кольорових ниток. Мереживами обрамляли горловину й пазушний розріз, краї рукавів, а також поділ сорочки. Примітно, що такі «корунки» могли мати різні кольорові рішення: кожне мереживо вив’язували з ниток щораз інших кольорів. Поєднання різних художніх матеріалів (бісер, нитки) та технік виконання (вишивання, гачкування) робило сорочку декоративно багатшою, привабливішою [Архів 2007б, іл. 53].

Вишита бісером тунікоподібна сорочка упродовж першої половини XX ст. зустрічалася також у чоловічому святковому вбранні деяких сіл буковинського Поділля. Її декор зазвичай був скромнішим за декор жіночої сорочки. Вишивка бісером прикрашала краї рукавів та поділ сорочки, іноді також облямовувала нагрудний виріз горловини (НМУНДМ, В-4000). Тут же на буковинському Поділлі побутувала накладна манишка, яку викроювали з полотна та вишивали бісером та січкою. Декор бісерної манишки міг мати композицію з геометричних або рослинних мотивів, на зразок тих, що побутували на вишитих сорочках [Рис. В. 116].

Свої відзнаки мала й натільна одіж буковинського Попруття. Це була вишита бісерними матеріалами святкова тунікоподібна сорочка з горловиною у вигляді трикутного або прямокутного вирізу й широкими не зібраними у чохлу рукавами. Неглибокий прямокутний виріз горловини міг мати наспинний або нагрудний розріз.

Відзнакою святкової сорочки з буковинського Попруття було й те, що для її пошиття використовували полотна з узорнотканими смугами жовтого чи кремового кольорів. Такі смуги, розташовані на краях рукавів та на подолі сорочки, декорували вишивкою бісером контрастних кольорів [Кожолянко 1999, с. 297]. Вишивку бісерними матеріалами часто поєднували також із мережкою («ци́ркою») або вишивкою жовтими чи білими шовковими нитками. Особливо щедро декорувалася жіноча сорочка, на якій бісерну вишивку можна бачити на усіх її частинах — в обрамленні горловини та розрізу, на так званих «плечиках», на грудях, в центральній та нижній частині рукава, низом додільної сорочки. На попрутських сорочках, передусім з Кіцманщини, зустрічаються найвигадливіші форми геометризованих квіткових галузок, зокрема багато таких, що тяжіють до мотиву вазона (ПК Василюків; ПК Чуприни) [Федорчук 2014а, с. 991, іл. 13].

Прикметними для кіцманських сорочок, схоже, також були сітчасті композиції. Зокрема, сітчасту композицію можна бачити у вишивці рукавів, іноді також — наплічної частини сорочки. Для прикладу, на сорочці зі с. Кліводин Кіцманського р-ну Чернівецької обл. основним мотивом бісерної вишивки є вписана у квадрат квітка троянди (ПК Василюків). Конструкція мотиву, що має геометризовані обриси, дозволяє укладати його як у стрічкові, так і в сітчасті композиції. Зокрема, виріз горловини, що має прямокутні контури, обрамлено стрічковою композицією з повторень мотиву троянди. Ідентична орнаментальна смуга прикрашає й так звані «плечики» сорочки. Натомість усе поле рукава заповнює сітчаста композиція, вибудувана з того ж таки вписаного у квадрат мотиву. Строгі квадратні обриси основного мотиву «пом’якшує» вишита у нагрудній частині сорочки розлога асиметрична галузка троянди, вписана в уявне коло (а не в квадрат). Важливим засобом художньої виразності твору виступає ніжно-біла мережка, широкі смуги якої прикрашають низ рукавів та поділ сорочки [Федорчук 2014а, іл. 15]. Відзначу, що сітчастий тип композицій, хоч і рідше, можна зустріти на творах з інших районів Буковини. Так само й квіткова галузка, як фронтальний (розташований по центру грудей) мотив, зустрічається на вишитих бісером чи нитками буковинських сорочках доволі часто. Щоправда, у різних осередках Північної Буковини розміри та малюнок такої галузки мають відмінності. Однак, поєднання сітчастої композиції нарукавної вишивки та нагрудного геометризованого мотиву галузки найбільш типово саме для кіцманських сорочок [Федорчук 2014а, с. 994].

Значно скромнішим був декор святкової чоловічої сорочки. Відзначу, що на буковинському Попрутті на початку XX ст. ужитку набув своєрідний спосіб носіння у свята двох сорочок одночасно, при якому декоровані вишивкою фрагменти нижньої сорочки (краї рукавів, горловина, пазушний розріз) виглядали з-під верхньої. Тому нижня чоловіча сорочка зазвичай мала вишивку (нитками й також бісером) лише унизу рукавів, навколо горловини та пазушного розрізу [Кожолянко 1999, с. 298].

Композиційними особливостями вирізнялася й тунікоподібна сорочка буковинців Прикарпаття, що переважно мала прямокутний виріз горловини з нагрудним або наспинним розрізом. Побутувала також сорочка з достатньо глибоким вирізом горловини без розрізу. У деяких селах буковинського Прикарпаття шили сорочки з коміром-стійкою або відкладним коміром. Іноді рукави сорочки збирали у чохлу («манже́т», «брица́рь») [Кожолянко 1994, с. 88]. В чоловічому одязі також побутувала сорочка, від круглого вирізу горловини якої йшов нагрудний розріз, що іноді закривався вузькою манишкою [Федорчук 2014а, с. 992].

Вишивання бісером («півхрестиковим швом») зазвичай поєднували з мережкою білими або жовтими нитками. Іноді замість вишитої мережки до країв сорочки доточували гачковане білими або жовтими нитками мереживо. У вишивці бісером і так само нитками панували рослинні мотиви з геометризованими обрисами. Важко визначити що саме домінувало у декорі сорочки з Передгір’я — чи вишитий багатобарвними бісерними матеріалами, чи виконаний білими (жовтими) нитками ажурний візерунок — настільки досконалою була краса обох типів декору, що доповнювали один одного. Зокрема на жіночій сорочці з Вижниччини вишиті бісером неширокі орнаментальні смуги з мотивом гірлянди прикрашають низ рукавів, а у центральній частині кожного з рукавів також вишито заквітчану галузку. Лаконічну вишивку бісером доповнювали широкі смуги вишивки «білим по білому», що облямовують край рукавів, виріз горловини та поділ сорочки [Федорчук 2014а, іл. 16].

Оригінальним художнім рішенням вирізняються й сорочки з Глибоцького р-ну Чернівецької обл., на яких вишивка та мережка становлять одне ціле — різнобарвною вишивкою дрібними бісерними матеріалами заповнено отвори мережки та невеликі площини всередині мережаної стрічки, виконаної шовковими нитками ніжно-білого кольору (ЧОКМ, III-21528, III—24277) [Федорчук 2014а, іл. 17].

Скромніше аніж жіночу декорували чоловічу сорочку, навіть, якщо вона призначалася для нареченого. Для прикладу, весільна чоловіча сорочка з с. Ропча Сторожинецького р-ну має тунікоподібний крій з коміром-стійкою та нагрудним розрізом, закритим вузькою манишкою. Невеличка вишита з бісеру композиція у вигляді заокругленої форми гірлянди розташована у нагрудній частині сорочки. Низ рукавів та поділ сорочки оздоблено нешироким мереживом з білих лляних ниток (ПК Чуприни).

До середини XX ст. декорування бісерними матеріалами торкнулося й традиційного компонента буковинської ноші — кептаря («кожу́х», «кіпта́рь»), шитого з вибіленої (рідше — фарбованої у червоний або коричневий колір) овечої шкіри та обрамленого природним смушком або тканим з вовняного прядива так званим «насиляним смушком» (ПК Василюків; ПК Шимчук). Поєднання фактурного чорного або сірого смушка з поліхромним орнаментом, вишитим бісерними матеріалами, надавало загальному декору контрастності та барвистості, робило хутряну безрукавку вишуканою домінантою святкової ноші (ЧОКМ, експозиція; ЧОМНАП, ОДВ-1135) [Рис. В. 121].

Зокрема першими на кептарях з’явилися стрічкові композиції з рослинних мотивів (квіткова розета, заквітчана галузка), вишиті бісерними матеріалами безпосередньо на білій поверхні виробу. Згодом тло стрічкового орнаменту зайняли сріблясті коралики. Орнаментальні смуги розташовували впритул до смушка: на передніх пілках (від горловини й до низу або лише угорі пілок), низом кептаря, іноді — довкола пройм. Заквітчану галузку окрім цього могли вишивати й у центрі передніх пілок (або на декоративних кишеньках) та спинки кептаря. Графеми галузок на різних частинах кептаря зазвичай були схожими між собою, але не ідентичними. Така композиційна особливість презентувала образне багатство художньої мови буковинських майстрів. 

Другий етап буковинської традиції БОНН став часом появи й першого з типів декорованого бісерними матеріалами поясного вбрання. Таким типом стали портяниці («поркениці») — компонент чоловічої ноші, який носили в ансамблі з аналогічно декорованою сорочкою. Орнамент, що прикрашав низ холош, переважно, повторював той, яким оздоблювали низ чоловічої сорочки. У такий спосіб із двох окремих складових одягу творився цілісний образ (НМУНДМ, В-4000—4001). Обриси ж мотивів, які вишивали довкола вирізу горловини та на рукавах сорочки були різними. Засобом, що завжди об’єднував усі мотиви в цільний образ був колорит бісерного декору. Відзначу, що на другому етапі традиції бісерну вишивку сорочки та портяниць вирізняла насичена темними відтінками палітра.

Третій етап буковинської традиції

Від 1960—1970-х рр. мистецькі практики із виготовлення накладних прикрас із бісеру почали поступово загасати, а самі прикраси стали виходити з ужитку. Зокрема про поступове зникнення накладних бісерних оздоб з ансамблю народного одягу буковинців повідомляють колишні майстрині, це само підтверджують світлини з сімейних альбомів [Архів 2007б, іл. 34—35, 43, 96; Архів 2008, арк. 3, 37].

Однією з причин цього було захоплення народних майстрів краю бісерним вишиванням. Самодостатній декор вишитої бісером сорочки не потребував доповнень у вигляді шийної чи нагрудної оздоби, виконаної з аналогічних матеріалів.

Так, до 1960-х рр. з народного строю буковинського Поділля безслідно щезла весільна прикраса капелюха — винизана з бісеру квітка, про яку згадують дослідники культури краю [Кожолянко 1999, с. 276], але якої не пам’ятають сучасні буковинці [Федорчук 2008в, с. 544]. Від 1960-х рр. буковинці все менше стали використовувати стрічковий ґердан з підвісками, зубчасту силянку, об’ємну плетінку та котильон. У буковинських селах спорадично зберігалися лише стрічковий ґердан, розетковий ґердан, однодільна силянка, краватка та трясунки. 

Тривалий час важливим компонентом ансамблю святкового жіночого та чоловічого буковинського одягу був розетковий ґердан («басми»), але сьогодні таку прикрасу рідко коли зустрінеш у селах. Упродовж 1950—1980-х рр. у чоловічому народному вбранні буковинців й далі побутувала нанизана, вишита або ткана з бісерних матеріалів (як також вишита нитками) краватка [Федорчук 2008в, с. 544]. Артефакти, які вдалося дослідити, мають композиції з геометричних мотивів: ромбів, хрестів, трикутників, зиґзаґів [Архів 2007б, арк. 18, 20, 36, іл. 51, 68]. Не всі композиції є достатньо продуманими та вдалими. В цілому згасання традиції накладних прикрас у 1960—1970-х рр. супроводжувалося тенденцією до спрощення композиційних схем, відмовою від усталеного колориту (часто його збідненням), нехтуванням традиційними для автентики осередку засобами та прийомами художньої виразності. Серед творів цього часу доволі великою є частка накладних прикрас, місце виготовлення яких через відсутність автентичних рис визначити неможливо.

Так, для однодільної силянки («ковні́р», «силє́нка», «йорда́н») у 1960—1970-х рр. типовим став орнамент з графічно нескладних, одноманітних ромбічних мотивів із невиразною кольоровою гамою. Нескладний орнамент з геометричних мотивів став ознакою й більшості стрічкових ґерданів, які буковинські майстри другої половини XX ст. виконували переважно у техніці бісерного ткання [Архів 2007б, іл. 16].

Яскраві насичені барви накладних прикрас з бісеру, щонайбільше краваток, тяжіють до колориту вишивок тогочасних сорочок (а не до колориту накладних прикрас кінця XIX — початку XX ст.). Цілком логічно, що пошук майстрами нових композиційних схем та кольорових поєднань відбувався в контексті новітніх художніх тенденцій, пов’язаних із захоплення технікою вишивання (нитками, бісером).

В умовах розвою вишивки бісерними матеріалами у народній ноші буковинців поширення отримав вишитий бісером пояс. Зокрема у 1960-х рр. на буковинському Поділлі з’явився відносно широкий (9,5—12 см) жіночий пояс, пошитий з полотна та вкритий суцільною вишивкою бісером і січкою «півхрестиковим швом» [Федорчук 2009а, с. 154]. Розповсюдженою стала композиція із заквітчаною галузкою, мотив якої кілька разів повторювався [Архів 2007б, іл. 50, 69, 81, 82]. Серед улюблених варіантів кольорового вирішення такої композиції — поєднання синьо-блакитного тла із зеленими, білими, рожевими та червоними барвами елементів мотиву. Менш поширеними були вишиті з бісерних матеріалів пояси, що мали орнамент з геометричних мотивів [Архів 2007б, іл. 38]. Пояс, декорований вишивкою бісерними матеріалами відносно великого розміру (№ 10) гармонійно поєднувався з вишитою нитками сорочкою та тканою ґорбаткою (смугастою або квітчастою). Технічне та композиційне вирішення вишитого бісером пояса було аналогічним тогочасному вирішенню весільного вінка [Федорчук 2014б, іл. 2, 4].

Упродовж 1970—1990-х рр. на буковинському Поділлі з’явився дещо вужчий пояс (до 7 см), викроєний зі щільної (вовняної або схожої на вовняну) фабричної чорної тканини і прикрашений вишивкою склярусом, січкою та бісером [Архів 2007б, іл. 24, 77]. В основі композиції — мотив галузки, вкритої зеленими листками та різнобарвними квітами й пуп’янками. Вишивку виконували «уперед голкою», «стебловим швом» та «гладдю» безпосередньо на чорному тлі матерії. Такий пояс став органічним доповненням опинки («катрі́нці»), виконаної з тих самих матеріалів і тими ж прийомами вишивання [Рис. В. 160].

Кардинальні зміни в моді торкнулися й головних уборів. Зокрема декорований бісером весільний вінок зберігся лише на теренах буковинського Поділля [Рис. В. 160, 163]. Сьогодні дівчина, яка готується вийти заміж замовляє такий убір у майстрині, яка може проживати в сусідньому або й віддаленому осередку. Така обставина чинить негативний вплив на автентичні традиції, а проте мотивує місцевих майстринь бісерних виробів до власних мистецьких практик. 

Від середини XX ст. щезло з ужитку чільце з бісерним декором. Поступово змінила своє призначення, проте не зникла безслідно, намітка («рушник»), якою буковинці упродовж XX ст. убирали храмові та хатні ікони. У кінці XX ст. священники сільських церков розпорядилися сховати давні твори у скрині. Але у деяких селах Заставнівського (сс. Василів, Мосорівка) та Хотинського (сс. Перебиківці й Колінківці) районів Чернівецької обл. «рушники» першої половини XX ст. й далі можна побачити розвішаними над хатніми іконами [Архів 2007б, арк. 2—3]. Проте ікони в інтер’єрах жител зараз найчастіше прикрашають сучасними вишитими бісером рушниками, композиції яких є повторами купованих в торговельній мережі дизайнерських зразків.

Що ж стосується весільного вінка, то цей тип головного убору не просто зберігся як атрибут весільного дійства, а продовжив видозмінюватися завдяки впровадженню техніки вишивання (замість нанизування) бісерними матеріалами. Рівночасно із художнім вирішенням бісерного декору весільного вінка змінився також його загальний вигляд. Зокрема, сучасний весільний вінок є відносно невисоким (до 15 см) та має короподібну форму з рівним верхом без узвишшя. Зник букет ковили, що увінчував убір. Зате незмінним атрибутом убору залишився букет із квітів, розміщений по центру передньої частини. Щоправда, колись різнобарвні квіти створювали зі штучних матеріалів (воскований папір, накрохмалена матерія, шовкова стрічка) та цвіту безсмертника, який уособлював довговічність шлюбу. Сучасні майстрині виконують букет із самих лише штучних квітів, через що весільний вінок втратив частину свого символічного, як також художнього образу [Архів 2007б, іл. 52, 58, 65, 75, 86].

З багатьох весільних вінків зникли монети та їх імітації, які символізували матеріальний добробут. Для прикладу, у с. Погорілівка Заставнівського р-ну Чернівецької обл. виконують коди, нижній край яких прикрашають бісерною плетінкою із зубчастими обрисами (на зразок зубчастої силянки) [Архів 2007б, арк. 29, 22, іл. 58, 65; Рис. В. 163]. 

Видозмін зазнав і бісерний декор весільного вінка. Якщо у XIX — першій половині XX ст. «капелюшиня», «коди» чи «кошик» прикрашали кількома нанизаними або тканими з бісерних матеріалів стрічками, то з 1960-х рр. дівочий убір почали оздоблювати лише однією широкою смугою тканини (на усю висоту тулії) з вишитим бісером або січкою декором. Виконана «півхрестиковим швом» композиція отримала однобарвне тло, на якому стали тричі повторювати мотив троянди або заквітчаної галузки [Архів 2007б, іл. 52, 58, 65, 75, 86; Рис. В. 160, 163].

У 1960—1970-х рр. декор вишитого «півхрестиковим швом» весільного вінка та пояса був аналогічним: зелену галузку з біло-рожево-червоними квітами зображали зазвичай на синьо-блакитному тлі. Згодом суттєво не міняючи форму та кольори елементів мотиву, майстри різних сіл почали експериментувати з барвами фону. Так, у селах Заставнівського району (сс. Чуньків, Погорілівка, Брідок, Погорілівка) можна розшукати «капелюшиня» («коди») останніх десятиліть XX — початку XXI ст., що мають біле, жовте, блакитне або рожеве тло [Федорчук 2014б, с. 1395].

Захоплення вишиванням бісерними матеріалами найбільше торкнулося декору сорочки. Упродовж третього етапу традиції поширеним компонентом святкової народної ноші у всіх селах Чернівецької обл. стала вишита бісером тунікоподібна сорочка. У її декорі остаточно запанувала рослинна тематика, яка найбільшої варіативності набула на теренах Заставнівщини, Кіцманщини та Новоселиччини. У 1960—1970-х рр. майстрині стали вишивати мотиви троянд, маків, плодів і листя винограду, вишень, листків клена, дуба і польових квітів [Костишина 1996, с. 102].

З 1960-х рр. майстрині стали надавати перевагу більшому (№ 10) ніж досі розміру бісерних матеріалів, внаслідок чого збільшилися розміри мотивів. Вишиті композиції набули специфічної монументальності, яка мала на меті вразити й підкорити глядача. Ефектності декору новітньої сорочки сприяло й те, що майстрині використовували багату на глибокі відтінки сатинову («шовкові цятки») та металізовану («гадючі цітки») січку, тобто ґатунки бісерних матеріалів, відомі вже у вишивці першої половини XX століття. Водночас змінилася палітра бісерних матеріалів.

Для композиційних рішень тунікоподібних сорочок одні майстрині стали черпати художні ідеї у творах середини XX ст., інші — шукали нові графеми мотивів та колористичних рішень. У творчому суперництві народжувалися якісно нові твори.

Так, на буковинському Поділлі тривалий час найпоширенішою залишалася «сорочка плечиками», у художньо-композиційному вирішенні якої намітилася тенденція до збільшення загального поля вишивки, укрупнення мотивів, як також перехід до більш яскравого колориту [Федорчук 2014б, с. 1396, іл. 5]. На «сорочках плечиками» знайшли втілення два варіанти орнаментальних рішень.

Перший варіант орнаментального рішення складався з мотивів геометризованих форм трояндових галузок, виноградних пагонів, грон винограду, польових та садових квітів, листків клена, дуба, або листків та плодів вишні. Кольорова гама таких композицій будувалася на контрасті дуже різних за ступенем насиченості барв. Загалом колорит мало відрізнявся від того, що панував у вишивці сорочок 1940—1950-х рр., але до нього додалися світлі відтінки зеленої, фіолетової, синьої, червоної, жовтої барви.

Другий варіант був представлений ізоморфними взорами зі схожими на півонії трояндами. Основу колориту складали рожево-білі барви троянд та світло-зелені барви пагонів, листків і стебел. Звучання світлих барв увиразнювали насичені тони червоної, а також відкриті тони жовтої барви [Федорчук 2014б, с. 1396, іл. 6; Рис. В. 161].

Характерологічним елементом жіночих сорочок буковинського Поділля залишалися в’язані гачком «корунки», які у 1960-х рр. почали все частіше виплітати не з ниток, а з набраних на нитки бісерних матеріалів [Рис. В. 50, 161].

У 1970-х рр. повсюдно на Буковині увійшла в моду так звана «сорочка вінком», назву якій дав нагрудний декор у вигляді замкненої у коло розкішних розмірів квіткової гірлянди. Такий «вінок» стали вишивати довкола горловини, розложисто прикрашаючи ним груди (досягаючи лінії талії) і накриваючи ним верхню частину спини та плечі. Незмінним мотивом декору нагрудної частини і також рукава стала галузка, рясно вкрита квітами та пагонами

[Рис. В. 162]. Особливого поширення на теренах буковинського Поділля набули композиції з укрупненим мотивом схожої на півонії рожевої троянди. Водночас для буковинського Попруття типовими стали й до сьогодні залишаються композиції з трояндами насичених червоних та синіх відтінків [Рис. В. 114].

Для вишивання «сорочки вінком» використовують значно більше бісеру, аніж для «сорочки плечиками», її вишивка створює ефект декоративної перевантаженості. Це небажане враження послаблюється, коли ансамбль народного одягу з сорочкою «вінком» довершують ткані з темної вовни опинка («ґо́рбатка») та пояс («бояро́к») [Рис. В. 162].

Упродовж 1960—1970-х рр. на теренах східної частини буковинського Поділля, в Хотинському р-ні Чернівецької обл. також, хоч і коротко, існувала мода на вишиті бісерними матеріалами жіночі та чоловічі сорочки. Тут, на Хотинщині, з бісерними матеріалами працювало значно менше майстринь, аніж на Заставнівщині. Тутешні сорочки вирізнялися і кроєм і композиційними особливостями декору. Зокрема, в ансамблі святкового одягу побутували вишиті бісером жіноча сорочка на кокетці та чоловіча сорочка з манишкою. Рослинний декор на таких сорочках назагал був доволі скромним, вишивали бісером та січкою дрібного розміру (№ 11). В колориті панували відкриті (не пастельні) насичені барви: відтінки зеленого, червоного, та синього кольорів, яскраве звучання яких підкреслювали чорно-коричнева та жовта барви. На відміну від заставнівських, хотинські майстрині не виплітали бісерних мережив. А вив’язані ними з ниток неширокі «корунки», якими іноді обрамляли горловину та краї рукавів, були значно скромнішими за аналогічні мережива заставнівських майстринь [Архів 2007б, іл. 147, 148]. 

У 1960—1970-х рр. розвиток бісерного декору народної сорочки з успіхом продовжувався на теренах буковинського Попруття, де поряд з тунікоподібною побутували ще й сорочки з манишкою та з кокеткою. Майстри Кіцманського та Новоселицького р-нів зуміли створити своєрідний дуже виразний художній образ вишитої бісерними матеріалами сорочки [Федорчук 2021, с. 153—154]. Зокрема вартим уваги є твір майстрині зі с. Маршинці Новоселицького р-ну Чернівецької обл., що дає уявлення про топографію бісерного декору сорочки з кокеткою. Вишитий бісером неширокий стрічковий орнамент у вигляді заквітчаної гірлянди обрамляє краї кокетки, а мотив букета, тричі повторюючись, заповнює поля рукавів (ПК Чуприни) [Рис. В. 115].

Від 1970-х рр. у ноші буковинського Попруття поширилися вишиті бісером жіноча тунікоподібна сорочка з глибоким трикутним вирізом горловини та чоловіча тунікоподібна сорочка з круглим вирізом горловини й паховим розрізом іноді доповнена виложистим комірцем та манишкою. Композиційні схеми та розміри мотивів на жіночій та чоловічій сорочках були різними.

Зокрема, прикметним для жіночої сорочки став вінкоподібної форми декор з великих квітів, який огортав виріз горловини. З таких само чималих мотивів майстрині часто творили й декор рукава, який нагадував уже не вінок, а високий розлогий букет. Вишиту бісером сорочку нерідко прикрашали мережкою. Рельєфна вишивка бісерними матеріалами відносно великого розміру (№ 10) та «невагома» мережка створювали контрастне звучання монументальності поряд із витонченістю. Надзвичайно вишукано виглядають жіночі сорочки, у яких мережкою білими нитками заповнено майже все поле рукава, низ якого (рукава) довершується стрічковим орнаментом з невеликих трояндових мотивів, вишитих дрібним бісером (ПК Василюків) [Федорчук 2014б, с. 1398].

Упродовж 1960—1970-х рр. в осередках буковинського Попруття найбільш поширеними мотивами декору вишитої бісерними матеріалами сорочки стали рожеві, сині та червоні троянди (іноді поєднані з польовими та городніми квітами). У 1980-х рр. прийшла мода на різнобарвні маки. Ці ж мотиви широко побутують у сучасних творах.

Значно скромнішими за жіночі були тогочасні чоловічі сорочки буковинського Попруття. Відносно нешироким стрічковим орнаментом у вигляді заквітчаної галузки традиційно прикрашали нагрудну частину сорочки, облямовуючи пазушний розріз. Низом рукавів розміщували один або три невеличкі квіткові букети. Часом вишивали «плечики», стрічковий орнамент яких мав вигляд неширокої галузки з листками [Федорчук 2014б, с. 1398].

Упродовж другої половини XX ст. декор вишитої бісерними матеріалами народної сорочки продовжував розвиватися й на буковинському Прикарпатті. В жіночій та чоловічій ноші побутувала тунікоподібна сорочка з прямокутним вирізом горловини (з пазушним розрізом або без нього), а також тунікоподібна сорочка з круглим вирізом, пазушним розрізом та коміром-стійкою або відкладним коміром. Художньої виразності прикарпатські буковинки досягали поєднуючи вишивку бісером, мережання та в’язання гачком. Контраст, досягнутий при використанні різних технічних засобів, підсилювали контрастом кольорів: м’які (білі або жовті) кольори ниток мережки та «корунки» контрастували з насиченим багатобарв’ям бісерних матеріалів. Для декору прикарпатської сорочки другої половини XX ст. типовим стало використання січки та бісеру порівняно великого розміру, укрупнення мотивів та збільшення загального поля вишивки. У традиційних для мережки місцях з’явилися орнаментальні площини з мотивом галузки, вишитої на суцільно зашитому білою сатиновою січкою тлі. Такий композиційний прийом, що імітував мережку білими нитками, полегшив роботу майстриням. Проте вкрита бісером площина не перейняла такої ж витонченої легкості як правдива мережка.

У третій чверті XX ст. у комплексі народного жіночого вбрання буковинського Поділля та буковинського Попруття замість додільної сорочки з’явилися окремо кроєні і не зшиті між собою верхня («стано́к») та нижня частини («пі́дтічка», «подо́лка»). Нижню частину («підтічку», «подолку») вбирали одночасно із верхньою частиною сорочки («станком»). Низ «підтічки» прикрашали стрічковим орнаментом, вишитим бісером. На буковинському Поділлі «підтічку» також підточували бісерною «корункою». У 1980-х рр. бісерні мережива стали з’являтися й на попрутських «подолках». Декор «підтічки» та нижньої частини додільної сорочки (в якій «станок» і «підтічка» становили єдине ціле) були ідентичними [Федорчук 2008в, с. 550].

Упродовж третього етапу буковинської традиції поширеним, типом жіночого та чоловічого нагрудного одягу, декорованого бісером, залишається кептар. У 1960—1980-х рр. панівними у його орнаментиці стали квіткові мотиви, укладені в гірлянди або зібрані у букети [Бушина 1986, с. 67]. Такі мотиви почали вишивати уже не на вибіленій шкірі, а на однотонних вишитих сріблястими або золотистими бісерними матеріалами смугах [Рис. В. 121, 122].

Серед осередків виготовлення та побутування декорованих бісерною вишивкою кептарів виділяються села Кіцманського та Новоселицького р-нів Чернівецької обл., де такого типу одіж була й залишається невіддільною складовою святкової ноші. Багатством художнього вирішення відзначаються хутряні безрукавки з с. Топорівці Новоселицького р-ну, які окрім вишуканої вишивки бісером, мають ще й таку прикметну особливість як обрамлення сірим, а не чорним смушком [Рис. В. 122].

У другій половині XX ст. на теренах Північної Буковини з’явився ще один компонент народної ноші, декорований вишивкою бісером, січкою та склярусом — жіноча одноплатова поясна одіж — «о́пинка», «ґо́рбатка», «катрінця», що прийшла на зміну тканій з вовняних ниток «горбатці» [Федорчук 2014б, с. 1400; Рис. В. 131, 160, 165]. Таку одноплатову одіж спершу вишивали бісерними матеріалами на старій домотканій смугастій чорній «ґорбатці». Згодом для опинки стали використовувати чорну вовняну фабричну тканину. Декор «катрінці» перегукувався з орнаментом сорочки, вишитої бісером в один і той само час, проте його не можна назвати аналогічним. Так на «катрінцях» переважають надто стилізовані квіти-розети, тоді як на більшості сорочок 1960—1980-х рр. — квіти з ізоморфними обрисами [Архів 2007б, іл. 23, 49, 60, 64, 75, 89]. Відмінною в обох випадках є й технологія виготовлення бісерного декору. На сорочках вишивка виконується січкою та бісером (глянцевого та матового ґатунку) швом «півхрестик», а на «катрінцях» — склярусом й бісером (переважно дзеркального ґатунку) швами «уперед голкою», «стебловим швом» та «гладдю». Важливі нюанси в декоративну структуру творів вносить, звичайно ж, і загальне тло виробів: на сорочках воно біле, а на «катрінцях» — чорне.

Наприкінці XX ст. в моду стали входити опинки вишиті сріблястими та золотистими бісерними матеріалами та лелітками. Найчастіше такі новітні твори мають сітчастого типу композиції з геометричної форми мотивами. Локальні відмінності у художньому вирішенні опинки простежити не вдається, очевидно, через сильні мистецькі взаємовпливи. Проте слід відзначити, що такого типу одяг зустрічається в сучасних ансамблях різних етномистецьких зон Буковини (і не тільки Буковини) [Федорчук 2014б, с. 1400].

У 1960-х рр. унікальним компонентом буковинської жіночої ноші стала бісерна тайстра («та́йстра», «тра́йста»), пошита з полотняної тканини (з підкладкою) і декорована з обох боків вишивкою січкою та бісером «півхрестиковим швом» [Рис. В. 137, 138]. На таких доповненнях ансамблю народного одягу побутують центричні композиції з геометричними або фітоморфними (геометризовані обриси) мотивами, що іноді поєднуються між собою. Домінує фітоморфна тематика, для якої не існує усталених кольорових рішень. Палітра творів вирізняється надзвичайно багатою варіативністю. Вишивка на кожному з боків тайстри, переважно, має однакові мотиви, виконані у різній кольоровій гамі (ПК Василюка). Найбільш популярною бісерна тайстра є донині на Попрутті, зокрема, у Новоселицькому р-ні Чернівецької області [Архів 2007б, арк. 35—37]. 

Отже, можна зробити такі висновки:

Етнічна мистецька традиція буковинців народилася найраніше в Україні — у кінці XVIII ст. і розвивалася у контекстах етномистецьких зон буковинського Поділля, буковинського Попруття та буковинського Прикарпаття.

На першому етапі традиції (кінець XVIII ст. — друга половина XIX ст.) місцеві майстри використовували глянцевий непрозорий і прозорий венеційський та богемський бісер різного розміру. Основними техніками роботи з бісером стали: набирання в разки, шиття «у прикріп» та нанизування прийомами «сіточка», «у хрестик», «псевдоткання» та поєднання прийомів «сіточка» і «у хрестик». Наприкінці XIX ст. з’явилася перші твори, виконані у техніках ткання й вишивання («уперед голкою», «півхрестик»).

Автентичні особливості народної творчості буковинців проявилися у тогочасному побутуванні десяти типів накладних оздоб (мониста, стрічковий ґердан, стрічковий ґердан з підвісками, розетковий ґердан, кутовий ґердан, однодільна силянка, зубчаста силянка, об’ємна плетінка, квітка, трясунки); трьох типів головних уборів (чільце, весільний вінок, намітка); а також одного типу натільного одягу (уставкова сорочка), у вишитому нитками декорі якого з’явилися вкраплення різнобарвного бісеру. Відомими лише на Буковині типами стали нанизана з бісеру квітка (накладна оздоба капелюха парубка з буковинського Поділля) та поки ще мало декорована бісером (вкраплення у тканий або вишитий нитками орнамент) намітка (буковинське Поділля, буковинське Попруття). Серед рідкісних типів — цільний весільний вінок.

Орнаментальні особливості буковинських творів простежуються в графічних формах геометричних мотивів, найулюбленішими з-поміж яких стали ромб (простий чи ріжкатий, усередині з меншим ромбом або переділений хрестом із крапками-насінинами усередині секцій), скісний хрест, восьмипелюсткова розета, пів ромб (трикутник), зигзагоподібний, косицевий, шнуровий та S-подібний мотиви. Типовим для стрічкових ґерданів композиційним прийомом стало облямування їх орнаменту ланцюжком, нанизаним з білого (рідше — білого і чорного) бісеру на двох нитках прийомами «у хрестик» або «колечками». Важливою відзнакою буковинських народних оздоб XIX ст. був також колорит: біла, зелена, темно-червона, синя, вохриста та, нерідко, рожева й чорна барви.

Упродовж другого етапу буковинської традиції (кінець XIX — середина XIX ст.) широкого використання отримали техніки ткання та вишивання. До десяти раніше відомих типів накладних прикрас додалося ще два (котильон, краватка). Продовжували широко побутувати, змінюючи свою стилістику й головні убори. Автентичну унікальність демонструють намітки буковинського Попруття з вишитими бісером композиціями з рослинних та орнітоморфних мотивів. Новітнім явищем народного мистецтва буковинців від 1920-х рр. стала повністю (або майже повністю) вишита бісером тунікоподібна сорочка, декор якої в етномистецьких зонах буковинського Поділля, буковинського Попруття та буковинського Прикарпаття мав свої композиційні особливості.

Технологічні, типологічні та художньо-стилістичні особливості так само має народна творчість сучасного, третього етапу буковинської традиції (1950 рр. — дотепер). Зокрема прикметним для творчості другої половини XX ст. було поступове згортання практик виконання та використання накладних прикрас із бісеру. Основною сферою народної творчості стало вишивання бісерними матеріалами. Відповідно поширеними типами бісерних виробів стали ті, у виконанні яких знайшла застосування техніка вишивання (пояс, краватка, весільний вінок, тунікоподібна сорочка, сорочка на кокетці, сорочка з манишкою, кептар, опинка). У 1960-х роках, як модний компонент ансамблю жіночого одягу, з’явилася, головно, в ареалі Попруття вишита бісерними матеріалами тайстра. Сьогодні найбільшого розвитку й варіативності (топографія декору, графеми мотивів, колорит) бісерна вишивка набуває у виконанні поширених на усіх теренах Північної Буковини тунікоподібної сорочки, опинки та кептаря.

Прикметою часу стали костюми, які не можна назвати ансамблями, бо вони поєднують не поєднуване, а саме, компоненти народного вбрання, виготовлені у різних роках XX століття. Одночасне уживання компонентів одягу, виконаних у різний час та подекуди у різних осередках, порушує досконалу гармонію автентичності. Але часопросторова міграція художніх ідей існувала завжди. Важливо розуміти, що формування мистецької парадигми — тривалий і багатогранний процес, якому сприяють різного роду взаємовпливи.

Олена Федорчук