Бісерні прикраси Покуття

Покуття

Покуття — етнографічний район низинного Прикарпаття у межах сучасної Івано-Франківської обл., окреслений на півночі руслом Дністра, на півдні — горами Карпатами, на сході — межею з Буковиною, а на заході — нижньою течією р. Бистриці Солотвинської. Це південно-східна частина Тисменицького й північно-східна частина Надвірнянського р-нів, а також Тлумацький, Коломийський, Городенківський, Снятинський р-ни і північно-східна частина Косівського р-ну Івано-Франківської області. Тут упродовж XIX ст. традиція набула низку локальних проявів, найвиразніше сформованих в Коломийській, Городенківській та Снятинській етномистецьких зонах, кордони яких близькі до кордонів сучасних Коломийського, Городенківського та Снятинського р-нів Івано-Франківської області. На жаль, з інших теренів Покуття (південно-східна частина Тисменицького, північно-східна частина Надвірнянського р-нів, Тлумацький р-н, північно-східна частина Косівського р-ну) нам не вдалося зібрати достатній для повноцінної реконструкції обсяг писемних, речових, зображальних та вербальних джерел.

Ще до середини XX ст. народна ноша зустрічалася у щоденному побуті покутян. У деяких родинах давні компоненти одягу й досі зберігаються та використовуються у святкові дні. Завдяки шануванню традицій краю народознавчі розвідки на Покутті дотепер фіксують колишні, а також сучасні артефакти народної культури та об’ємну інформацію про них.

У ХІХ ст. про прикраси з бісеру як важливий компонент народного одягу покутян згадували Я. Головацький [Головацкий 1877, с. 72—73], О. Кольберг [Kolberg 1882, с. 35—49], Ф. Ржегорж [Řehoř 1896], І. Франко [Франко 1985] та ін. Зокрема І. Франко, відвідавши у 1887 р. етнографічну виставку в Тернополі, настільки був вражений багатством тамтешніх бісерних стрічок, що нарік Покуття «батьківщиною виробів з пацьорків» [Франко 1985, с. 479].

У ХІХ ст. покутські вироби з бісеру користувалися чималою популярністю серед колекціонерів народного одягу. Їх збирали Г. Озаркевич [Франко 1985, с. 479], В. Шухевич, отець Олесницький з Чортовця [Катальоґ 1909, с. 29, 32], Ф. Ржегорж [Fedorchuk 2020а, s. 75] та ін.

Завдяки дослідникам й збирачам народного мистецтва XIX—XX ст. покутські вироби з бісеру добре представлені у сучасних мистецьких колекціях, найдавніші з яких зберігаються у Музеї етнографії та художнього промислу ІН НАНУ (збірка Г. Озаркевич-Величко) та в Національному музеї ім. А. Шептицького у Львові (збірка В. Шухевича). Найбільша ж, але дещо «молодша», колекція покутських ґерданів та силянок кінця XIX — XX ст. належить Національному музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата Кобринського.

Важливу інформацію про традицію художніх виробів з бісеру містять також історичні світлини, на які Покуття є особливо багатим. Фотографії одягнених у народну ношу покутян знані з низки альбомних видань [Покуття 2010; Свйонтек 2013; 2018]. Низку давніх світлин вдалося розшукати й під час власних польових досліджень [Архів 2012б; Архів 2013а; Архів 2014; Архів 2015; Архів 2016а; Архів 2017б].

Судячи зі світлин, максимальною кількістю бісерних оздоб вирізнявся народний одяг Городенківщини, яка, доречно відмітити, сусідила відразу з двома потужними мистецькими ареалами художніх виробів з бісеру — Західним Поділлям та Північною Буковиною. Але попри таку близькість і, здавалося б, неминучі мистецькі впливи, бісерні прикраси Городенківщини у XIX — першій половині XX ст. вирізнялися упізнаними автентичними рисами.

Зате накладні бісерні прикраси народного одягу Коломийської зони відчутно тяжіли до оздоб сусідньої Гуцульщини. Нинішні народознавчі студії так само фіксують зацікавлення покутян Коломийщини бісерними прикрасами гуцулів. У селах, де не було своїх майстрів бісерних виробів існувала практика купувати такі вироби у гуцульських майстрів.

Перший етап покутської традиції

Найімовірніше, ЕМТ БОНН покутян народилася на зламі ХVІІІ—XIX століття. На раннє народження традиції вказують речові та літературні джерела. Збереглися бісерні стрічки, виконані покутськими майстринями з дуже дрібного венеційського бісеру, типового для творів 1820—1830-х років. Серед найдавніших артефактів — експонати з колекції Г. Озаркевич-Величко [Скворій 1995, с. 34], одна частина якої була виявлена у фондосховищі Музею етнографії та художнього промислу [Федорчук 2017а], а інша — у фондосховищі Національного музею в Празі [Fedorchuk 2020а, s. 77—78]. Про бісерні вироби першої половини XIX ст., як важливі компоненти народної ноші покутян згадував Я. Головацький, котрий упродовж 1842—1846 рр. служив парохом у с. Микитинці на Коломийщині [Головацкий 1877, с. 72—73].

За висновками Г. Врочинської-Савчук, у XIX ст. в ансамблі прикрас заможної покутянки побутували правдиві коралі, прикраси з монет та скляні мониста різної довжини [Врочинська 2007, с. 181]. Найпоширенішими (через доступність в ціні) були мониста, набрані зі скляних кораликів невеликих розмірів, що укладалися навколо шиї різноколірними пасмами [Kolberg 1882, s. 37]. Виразною домінантою жіночої, а також чоловічої ноші покутян стали бісерні оздоби з орнаментальною структурою.

Зокрема популярним компонентом покутського жіночого та чоловічого строю ХІХ ст. був стрічковий ґердан, яким дівчата прикрашали голову, шию та груди, а парубки — святковий головний убір (МЕХП, ЕП-21494, ЕП-21517). Зокрема Я. Головацький, котрий тривало досліджував народну культуру українців, запримітив та згодом опублікував у своїй праці про народний одяг українців, що дівчата на Коломийському Підгір’ї, Покутті, у недільні, святкові і взагалі непісні дні прикрашали заплетені коси «герданом». Подібним ґерданом прикрашали також шию. Нижче ґердана одягали 40—50 разків скляного намиста [Головацкий 1877, с. 72—73].

О. Кольберг, що здійснив Покуттям дев’ять подорожей [Болтарович 1992, с. 221], теж звертав увагу на ґердани з бісеру («дрібні пацьорки»), якими дівчата дуже часто прикрашали голову із заплетеним у косу (коси) волоссям. Зокрема дослідник занотував, що у сс. Чортовець, Незвисько (тепер Городенківського р-ну Івано-Франківської обл.) та Гарасимів (тепер Тлумацького р-ну Івано-Франківської обл.), «ґерданами» оздоблювали парубочі солом’яні капелюхи [Kolberg 1882, s. 36].

Аналогічні свідчення залишив І. Франко, який неодноразово відмічав цінність колекції Г. Озаркевич, експонованої на багатьох етнографічних виставках Європи [Франко 2008, с. 173; Франко 1985, с. 479]. Зокрема відвідавши у 1887 р. етнографічну виставку в Тернополі, відомий дослідник української культури прокоментував, що покутські ґердани (які він побачив на виставці) «носять дівчата, парубки і люди одружені, особливо в молодому віці... Дівчата носять їх на шиї або на чолі, причому часом до тієї ж стрічки пришивають ще багато металевих прикрас — хрестиків, монет тощо. Чоловіки носять ґердани обв’язаними навколо капелюхів» [Франко 1985, с. 479].

Зі світлин, зроблених В. Шухевичем відомо, що широкі стрічкові ґердани у с. Тишківці тепер Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. носили не лише місцеві парубки та дівчата на виданні, а також і діти молодшого віку [ІН НАНУ, ІФБ-11279, 11280; Hryniuk 1995, p. 47; Рис. В. 172]. Особливим багатством оздоб вражала дівоча ноша с. Тишківців. На одній зі своїх світлин В. Шухевич закарбував дитячий театральний гурт села, який під керівництвом Ольги Шухевич у 1892 р. вперше на Західній Україні поставив оперу Миколи Лисенка «Коза-дереза» [ІН НАНУ, ІФБ-11280]. Коли М. Лисенко отримав пам’ятну світлину, надіслану йому В. Шухевичем, то був вражений одягом дівчат. У листі-відповіді композитор писав: «Такі славнісінькі дівчатка; тільки чого вони усі понамутузували собі на шию такого силу намиста та інших оздобів? Видається, наче всі вони слабують на горло і хоруються, компресами...» [Купчинський 1994, с. 81].

У другій половині ХІХ ст. на Покутті широко ужитку набули нагрудні (значно довші за нашийні) варіанти стрічкового ґердана з підвісками (NM, S-2899) та однодільної силянки. Силянка відрізнялася від ґердана своєю заокругленою формою. Обидва типи прикрас мали схожий декор.

В окремих селах Покуття побутувала об’ємна плетінка (NM, S-2882; НМНАПУ, О-1187). Судячи з унікальних артефактів, важливим засобом художньої виразності небагатої на орнаментальну варіативність (кільчастий або спіралевий декор) об’ємної плетінки був її колорит. На Городенківщині він складався головно з чотирьох, а на Снятинщині він міг включати до семи барв (МЕХП, ЕП-22405, 22406, 22407, 22408) [Рис. В. 76].

Унікальною прикрасою покутського народного одягу було обплетене монисто. Вперше про покутські обплетені мониста з колекції МЕХП повідомив А. Будзан [Будзан 1976, с. 83]. Авторитетний знавець українського народного мистецтва атрибутував експонати як покутські твори, хоча у книзі надходжень вони значаться як «народні вироби» (МЕХП, ЕП- 22150, 22154, 22155). На підтвердження припущень А. Будзана про покутське походження прикраси у колекції Ф. Ржегоржа, було виявлено ще один унікальний датований

XIX ст. артефакт, який задокументований як такий, що походить з околиць Городенки (NM, S-2881) [Федорчук 2021, іл. 77].

Добре відомими на Покутті були й трясунки, які разом зі стрічковими ґерданами чіпляли на солом’яний капелюх парубка. Парубочий «сітник», окрім того, зазвичай щедро прикрашали вовняними кутасиками, качиним та павиним пір’ям, ковилою (ІН НАНУ, ІФБ-14472). Правдоподібно, що упродовж ХІХ ст. в деяких селах краю трясунки стали також складовою не менш пишного головного убору нареченої, про що засвідчують дещо пізніші артефакти зі Снятинщини.

Ще однією прикрасою дівочого строю був виконаний з бісеру пояс. У колекції НМНМГП зберігаються два понищені фрагменти нашитої на червону вовняну тасьму плетінки (завширшки 4 см), записаної як пояс кінця ХІХ ст. зі с. Тишківці тепер Городенківського р-ну Івано-Франківської області (НМНМГП, В-1385). Бісерна прикраса (колись належала Ользі Шухевич) виконана нанизуванням «сіточкою» на 16 нитках. Вона має прикметний для покутських ґерданів орнамент з мотивом «головче». Колорит складають типові для покутської традиції біла, вохриста, вишнева та темно-зелена барви.

У музеї Леся Мартовича у с. Торговиця Городенківського р-ну пощастило натрапити на світлину рубежу ХІХ—XX ст., на якій закарбовано двійко дівчат. На одній із них поверху тканої крайки можна розгледіти нанизаний з бісеру пояс [Рис. В. 173]. Виконаний з бісеру пояс міг кріпитися на талії за допомогою пряжки (як на світлині), або гачечків; в інших випадках — зв’язуватися кінцями вовняної стрічки, на яку був нашитий.

Особливості технологічного та художньо-стилістичного вирішення найдавніших бісерних оздоб Покуття аналізувалися завдяки збірці Г. Озаркевич (МЕХП, ЕП-22391—22546) [Федорчук 2017а; 2017е]. Було встановлено, що майстрині XIX ст. надавали перевагу сітчастому нанизуванню на чотирьох-восьми робочих нитках зі стороною ромба три, зрідка — чотири бісерини. Сітчасте нанизування дрібними намистинами (з діаметром приблизно 1 мм) дозволяло покутським майстриням створювати ювелірно витончені композиції навіть на стрічках, ширина яких не перебільшувала 8—9 мм [Федорчук 2017б, с. 189]. Покутські майстрині володіли також прийомом нанизування «у хрестик». Зокрема серед артефактів XIX ст. зустрічаються стрічкові ґердани, нанизані поєднанням прийомів «сіточкою» та «у хрестик». Прикраси, виконані двома прийомами нанизування одночасно, вирізнялися вишуканою ажурністю, побудованою на контрасті плетива різної щільності [Федорчук 2017б, с. 189; Рис. В. 27]. Наприкінці XIX ст. народні майстри Покуття познайомилися з технікою ткання бісером, але у своїх практиках першість і надалі надавали техніці нанизування.

Орнамент, що значною мірою залежав від структури плетива, характеризувався багатством мотивів та їхніх графем. Найпоширенішими на покутських ґерданах ХІХ ст. були композиції зі щільно укладених ромбічного та хрещатого мотивів (МЕХП, ЕП-22487, ЕП-22488, ЕП-22489). Побутували також свастя (МЕХП, ЕП-22526), сердечка (МЕХП, ЕП-22514), зиґзаґоподібний (МЕХП, ЕП-22440, ЕП-22444, ЕП-22482, ЕП-22483), півружевий (МЕХП, ЕП-22206, ЕП-22486), гребінчастий (МЕХП, ЕП-22521, ЕП-22525; НМЛ, С-49) та шнуровий (МЕХП, ЕП-22197, ЕП-22445, ЕП-22484) мотиви. На Городенківщині такі композиції виконували з бісеру чотирьох кольорів: білого, вохристого, темно-зеленого (або світло-зеленого) й вишневого (МЕХП, ЕП-22397, ЕП-22400, ЕП-22403, ЕП-22404, ЕП-22406). На Снятинщині до цієї гами часто долучали бісер синьої (світлого та темного відтінків) та рожевої барви, експериментуючи з різноманіттям кольорових поєднань (МЕХП, ЕП-22394, ЕП-22404, ЕП-22422, ЕП-22427, ЕП-22433).

На кінець ХІХ ст. в орнаментиці покутських прикрас з бісеру утвердилися складні багатоелементні мотиви геометричних форм (НМЛ, С-33, С-34, С-35—38, С-47—53). Зокрема розвитку набули мотиви ромба, хреста, свасті, зиґзаґу, ріжків, також гребінчастий та шнуровий взори (НМЛ, С-33—34, С-47—53). Завдяки використанню бісеру дещо більших розмірів аніж досі помітно збільшився масштаб орнаментальних елементів.

Важливим засобом виразності залишався колорит, в якому збереглося панування білого, вохристого, темно-зеленого та темно-вишневого кольорів. З’явилися твори (стрічковий ґердан для голови й грудей, однодільна силянка для грудей, пояс), ширина та довжина яких мала значні розміри. Особливою художньо-композиційною довершеністю вирізнялися прикраси нанизані не менш як на 10—12 нитках, які нашивали по центру червоної вовняної тасьми та обрамляли ланцюжком з білого бісеру, нанизаним на двох нитках прийомом «у хрестик» або рідше — «колечками» [Рис. В. 25]. Обрамлення наповненого складними мотивами центрального орнаменту тоненькою плетінкою зрідка уживали також майстри Північної Буковини. Проте обрамляючий, виплетений на двох нитках ланцюжок, буковинці переважно виконували прийомом «колечками» й часто використовували два (білий та чорний) кольори.

Прикметною складовою покутської народної ноші у середині XIX ст. стали декоровані бісером дівочі головні убори — чільце та весільний вінок. Зокрема чільце могло мати вигляд нашитого на червону вовняну або оксамитову тасьму стрічкового ґердана (з підвісками або без них). Тож не дивно, що на Покутті таке чільце часто побутувало під назвою «ґердан» [Стельмащук 1993, c. 113]. На Городенківщині побутувало чільце, що мало тверду (картонну, шкіряну) основу, вкриту парчевою тканиною, на якій вишивали орнамент з намистин та вовняних кутасиків. У нижній частині чільце декорували підвісками з намистин (НМУНДМ, В-5670).

Багатством композиційних рішень відзначався весільний вінок. Зокрема на Покутті були відомі його обидва варіанти — збірний і нерозбірний.

Збірний весільний вінок становив єдине ціле із зачіскою та складався з низки накладних деталей. Зокрема, до складу збірного весільного вінка покутянки входили пасма вовняних ниток («уплітки»), орнаментовані стрічки, ґудзики, мушлі (що впліталися у зачіску), нерідко також — бісерне чільце, ґердани. Увінчував весільний вінок молодої та дружки золочений барвінковий віночок. Барвінковий віночок молодої завжди мав чотири червоні китички, чим власне, й відрізнявся від віночка дружки.

Як засвідчують світлини та поодинокі музейні експонати, у деяких селах Покуття побутував цільний весільний вінок. Зокрема світлина-експонат з Тернопільської виставки 1887 р. зафіксувала молоду пару з с. Тулуків (тепер Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.) (ІН НАНУ, ІФБ-10645). Високий вінцеподібний убір молодої щільно зашитий стрічковими ґерданами. У передній частині він прикрашений вінком зі штучних квітів, верхній край обрамлений павиним пір’ям [Рис. В. 2].

Подібний до сфотографованого весільний вінок «карабулька» зі Снятинського повіту зберігається в Національному музеї в Празі (NM, S-1945). Він має вигляд високого вінця (з картонну), декорованого вісьмома бісерними стрічками різної ширини. Композиції трьох стрічкових ґерданів побудовані з повторів мотиву ромба (ромб з меншими ромбами «очками» всередині), а ще чотири ґердани мають шнуровий мотив. Орнаментальну палітру складають: білий, вохристий, трав’янисто-зелений, синій, темно-вишневий, чорний кольори. Окрім ґерданів, «карабульку» прикрашають штучні квіти, павині пера, а також сині, червоні й зелені атласні стрічки, прикріплені ззаду до убору [Федорчук 2021, іл. 95].

У Музеї етнографії ІН НАН України зберігається нерозбірний весільний вінок зі с. Княжого Снятинського повіту, що має відносно невисоку вінцеподібну форму (МЕХП, ЕП-22598). Його (картонна) основа вкрита парчевою тканиною, поверху нашиті три бісерні стрічки й штучні квіти. 

Верхом убір прикрашено павиними перами. Центральний із ґерданів має композицію з мотивом ромба з меншими ромбами («очка») всередині. Верхній та нижній краї весільного вінка прикрашають подібні між собою тоненькі плетінки-ланцюжки з косицевим мотивом (нанизування на 2 нитках «колечками»). У колориті вжито білу, вохристу, трав’янисто-зелену, синю, чорну барви. Подібні описаним нерозбірні весільні вінки побутували у буковинок, що засвідчує тогочасні художні взаємовпливи між Покуттям та Буковиною.

Правдоподібно, у кінці XIX ст. відбулися перші спроби місцевих майстринь використовувати бісерні матеріали для дооздоблення вишитих нитками композицій. Зважаючи на те, що Покуття сусідить із Північної Буковиною та Західним Поділлям (майстри яких на той час уже використовували бісер у вишиванні сорочок), ймовірність таких практик доволі висока, проте бракує джерел, які б підтвердили таке припущення.

Другий етап покутської традиції

Перша половина XX ст. стала часом успішного розвитку ЕМТ БОНН Покуття на усіх його теренах.

Найдорожчими прикрасами покутянки й надалі залишалися правдиві коралі та прикраси з монет («та́ляри», «ри́нські», «че́шки»). Доступними ширшому колу жіноцтва були імітації монет («менте́лі») та скляні мониста різної довжини. В широку моду увійшли разки дутих блискучих скляних кораликів різних розмірів і кольорів, які називали «пацьо́рками» або «пе́рлами». Повсюдно знаними були низки схожих на дрібні перлини матових скляних намистинок біло-молочного кольору («пере́лка», «місюрки́») [Архів 2001, арк. 20].

Найбільшу групу жіночих оздоб становили вироби з бісеру. Зокрема і надалі широко побутували бісерні мониста («пацьо́рки», «шнурки́», «мохта́лики») [Архів 2001, арк. 3, 20; Архів 2013а, 24—25; Рис. В. 18]. Набраний в разки бісер пасмами колір за кольором укладали нижче шиї по 15—20 низок [Архів 2012, арк. 18]. 

Серед орнаментальних оздоб побутували відомі ще з XIX ст. типи. Зокрема найпоширенішими залишалися стрічковий ґердан, стрічковий ґердан з підвісками й однодільна силянка («ґердане́ць», «ґерда́нка», «ла́пка», «плеті́нка», «тка́нка», «шле́йка») [Архів 2001, арк. 3, 4; Архів 2013а, арк. 12, 14, 16, 37, 38]. Світлини з Покуття часто фіксують бісерні прикраси як складові ансамблю дівочої, парубочої, а також дитячої ноші [Свйонтек 2013, іл. 81, 148, 257].

Комплекс святкових оздоб покутянки часто включав по декілька ґерданів та силянок одночасно [Покуття 2010, с. 341]. Так, у с. Великий Ключів (нині Коломийського р-ну) ансамбль нашийно-нагрудних прикрас дівчини починався нашийним ґерданом, від якого аж до пояса неперервними рядами спадали разки монист, що перемежовувалися щораз довшими нагрудними стрічковими ґерданами з підвісками або силянками [Архів 2013а, арк. 32—34].

Компонентом святкового дівочого одягу залишався стрічковий ґердан для голови, який, судячи зі статистики музейних артефактів та низки історичних світлин, найбільше полюбляли носити на Снятинщині та Городенківщині (НМНМГП, В-4007, В-5234, В-5235, В-5236, В-5237, В-5920; МНАПЛ, О-6245, О-7219). Зокрема І. Волошинський у праці «Весїлє в Далешеві Городенського пов.», відзначив, що неодмінним компонентом тутешнього весільного головного убору нареченої був «ґердан» [Волошинський 1919, с. 5].

Однаково популярними на усьому Покутті був стрічковий ґердан як прикраса головного убору нареченого (НМНМГП, В-1320) [Етнографічні мотиви 2008, с. 115].

На Городенківщині солом’яний капелюх молодого продовжували прикрашати відразу декількома бісерними стрічками [Архів 2001, арк. 14; Архів 2017б, арк. 11—12].

До прикрас покутського народного жіночого строю першої половини XX ст. належала об’ємна плетінка («червачо́к», «ки́шечка»), яку найчастіше пригадують респонденти з Коломийщини [Архів 2013а, арк. 35]. Орнамент об’ємних плетінок майстрині наповнили строкатим різнобарв’ям кілець та спіралей, які стали укладати на тлі чорного кольору [Федорчук 2021, іл. 75].

Судячи з поодиноких пам’яток, ще у першій половині XX ст. в народному одязі покутянок побутувало обплетене монисто. На це вказує пам’ятка початку XX ст. з колекції Івана Гречка. Це обплетене монисто відрізняється від прикрас ХІХ ст. способом виконання та більшим розміром бісеру. Бісерне плетиво виконане за зразком об’ємної плетінки, фрагменти якої переділені великими червоними намистинами. Однакової довжини фрагменти плетінки мають ідентичний кільцеподібний декор. Щоправда, нанизуючи намистинки авторка прикраси дещо змінювала їх колорит, оперуючи варіативними поєднаннями білої, вишневої, темно-зеленої, жовтої, помаранчевої та синьої барв (ПК Гречка).

Традиційною прикрасою капелюха молодого (від моменту як він просватав дівчину) залишалися багатобарвні трясунки («трісунка», «трєсунка») [Стельмащук 1993, с. 162]. Після весілля разом з іншими прикрасами трясунки знімали, залишаючи лише павине пір’я (т. зв. «пави») [Архів 2013а, арк. 27 ]. У деяких селах трясунками прикрашали також зачіску молодої [Архів 2013а, арк. 27, 32].

До давніх компонентів жіночої ноші відносився пояс, який побутував далеко не у всіх осередках ЕМТ БОНН покутян. Таку назагал рідкісну прикрасу іноді вдається розгледіти на давніх світлинах [Архів 2012, арк. 22; Україна та українці 2007, с. 199, 265]. Серед автентичних пам’яток — два пояси 1920—1930-х рр. зі с. Іллінці Снятинського р-ну Івано-Франківської обл., що зберігаються у місцевому музеї (МС Іллінці). Викроєні з вишневого оксамиту пояси примітні своїми фітоморфними композиціями, вишитими бісером швами «уперед голкою» та «гладдю» по центру прикраси. Привабливістю народного наїву вирізняється пояс з сюжетною композицією: пташка на вершечку заквітчаних галузок [Рис. В. 90]. Дуже схожі за стилістикою вишивки були прикметною особливістю саме снятинської ноші й зустрічалися також у декорі інших її компонентів, як от фартуха (поясний одяг) й торбини (доповнення) [Рис. В. 136].

Другий етап традиції став часом появи ще восьми нових типів прикрас покутської ноші. Серед нашийних — зубчаста силянка, яку покутяни за аналогією форми часто називали «пилкою» або «зубатою». Таку прикрасу, поширену в осередках Тлумаччини та Коломийщини, нанизували прийомами «сіточка» або «мозаїка» [Архів 2001, арк. 5, 9; Архів 2013а, арк. 15].

Також серед жіночих нагрудних оздоб першої половини ХХ ст. з’явилося чотири типи нагрудних ґерданів: розетковий, кутовий, хрещатий та перетинчастий, останні два з яких мали невеликий ареал [Рис. В. 63].

Нові типи ґерданів, в одних селах успадковували традиційні назви «ґерда́н», або ж «си́лянка», а в інших — з’являлися під новим означенням. Для прикладу, розетковий ґердан у с. Бортники Тлумацького р-ну іменували «плекі́нка» (за технікою виконання) [Архів 2001, арк. 6, 8], у с. Пужники цього ж району — «штани́» (за формою прикраси), у с. Казанів Коломийського р-ну — «тризуб» (за назвою часто уживаного мотиву) [Архів 2013а, арк. 25]. Хрещатий ґердан у с. Пшеничники Тисменицького р-ну називали «штанє́тами» [Архів 2001, арк. 3], а у с. Сокирчин Тлумацького р-ну — «побожний гердан» (бо до нього підвішували образок або хрестик) [Архів 2014, арк. 16]. Перетинчастий ґердан у с. Петрів Тлумацького р-ну — «перехрестям» [Архів 2001, арк. 18].

Новою нагрудною жіночою прикрасою став язик, відомий у с. Пужники Тлумацького р-ну як «півсьорок» [Архів 2001, арк. 10]. Рідкісну прикрасу прямокутної форми виконували у техніці нанизування, зазвичай використовуючи поряд із бісером також склярус. Через це прикраса мала розріджене плетиво, на якому можна було створювати лише нескладні орнаментальні композиції у вигляді горизонтально укладених ромбів та смуг.

На початку XX ст. компонентом чоловічої та жіночої (рідше) народної ноші став котильон, який носили на грудях та поясі. Респонденти старшого віку згадують про таку прикрасу вкрай рідко [Архів 2014, арк. 16]. Але інформацію можна почерпнути із фотоджерел. Для прикладу, сфотографований у кінці 1910-х рр. вояк Галицької Армії, мешканець смт Печеніжин Коломийського р-ну, поряд із нагородами носив на правій кишені гімнастерки котильон, орнамент якого не чіткий, проте можна прочитати ініціали власника «К. І.» [Федорчук 2021, с. 171]. Світлина 1924 р. молодої пари зі с. Підвисоке (нині Снятинського р-ну) зафіксувала котильон, почеплений на тканий пояс парубка [Свйонтек 2013, с. 22]. В основі композиції — добре відоме на Галичині зображення лева в короні. Також на покутських котильонах зустрічався мотив тризуба, зображення якого можна розгледіти на світлині учасників хору зі с. Чернятин тепер Городенківського р-ну Івано-Франківської області (Городенківський КМ, КН-166) [Рис. В. 175].

У 1930-х рр. у чоловічому строї з’явилася краватка. Її декор виконували з бісеру, застосовуючи техніки ткання та вишивання [Архів 2012, арк. 16; Архів 2013а, арк. 26]. На Покутті доволі часто таку прикрасу не вважали атрибутом народного одягу, бо її носили в ансамблі з міським костюмом [Архів 2001, арк. 18]. Проте така оздоба зазвичай мала автентичний орнамент, іноді також доповнений українською символікою [Покуття 2010, с. 372]. Отож, навіть, поза ансамблем народного одягу краватка, виготовлена руками народної майстрині, виконувала ті самі важливі для її власника функції, що й решта бісерних компонентів народної ноші.

Усі з перелічених прикрас вирізнялися певними технічними та художньо-композиційними особливостями, за якими можна розпізнати їх покутське походження. Як і в ХІХ ст., провідною технікою виконання бісерних виробів залишалося нанизування. Поза тим суттєво збільшилася частка тканих прикрас. Завдяки техніці ткання в орнаментиці ґердана стали поширюватися геометризовані форми фітоморфних мотивів, як от квітки й галузки [Рис. В. 52].

Проте через панування техніки нанизування, домінуючою повсюдно залишалася геометрична орнаментика. Зокрема до середини XX ст. першість отримали багатоелементні мотиви ромба, подвійних ромбів («вісімок»), хреста, восьмипелюсткової розети («ружі»), зображеної іноді уполовину («півружі») та ін. Помітно змінився колорит прикрас, який втратив вохристу барву (народні майстрині першої половини ХХ ст. таку барву називали «старе жовте», що було викликане не стільки новими художніми смаками як зникненням такого бісеру з ринку, бо було виявлено шкідливість його виробництва), натомість наповнився відкритими відтінками жовтого, червоного, зеленого, синього кольору. Частіше аніж досі майстри стали вживати чорну (темно-коричневу) барву.

Звичайно ж тогочасна ринкова пропозиція широкої палітри бісерних матеріалів вплинула на багатоваріантність кольорових рішень накладних прикрас. У палітрі бісерних нашийних стрічок та силянок першої половини XX ст. стали використовувати 7—9 і більше кольорів та їхніх відтінків, окремі з яких нерідко були представлені буквально кількома кораликами (НМНМГП, В-4009; ПК Федорчук; ПК Вінтоняк) [Рис. В. 56—58].

Так само переважно геометричні багатобарвні композиції виконували покутські майстрині у техніці ткання. Часто вживаним мотивом стала восьмикутна розета («штерна») (НМНМГП, В-3982, В-3989, В-5416; МНАПЛ, АП-4508, АП-6340) [Рис. В. 142]. Як уже згадувалося, з’явилися також ткані композиції з фітоморфними мотивами (НМНМГП, В-3106, В-3983, В-3988, В-5695) [Рис. В. 52].

До середини XX ст. декор нанизаного стрічкового ґердана для шиї втратив традиційне облямування білим ланцюжком. Вивершуючи нашийний ґердан замість червоної волічкової тасьми покутські майстрині почали широко використовувати фабричну тасьму інших (білого, чорного) кольорів (НМНМГП, В-3986, 3987, 3988, 3990, 3991) [Рис. В. 35]. Тканий, а подекуди й нанизаний на міцних нитках ґердан на тасьму не нашивали.

Творчість покутських майстринь різних осередків мала й інші локальні відмінності. Зокрема, нашийні ґердани та силянки майстринь Коломийщини характеризувалися найбільшою варіативністю мотивів та кольорових поєднань. Побутували прикраси з білим та темним (темно-вишневим, темно-брунатним, темно-фіолетовим, чорним) тлом, орнаментика яких базувалася на багатій палітрі кольорів (НМНМГП, В-3979—3984).

А от для бісерних прикрас Снятинщини характерною була світла палітра, в якій домінували біла та яскраві жовта, блакитна і червона барви, звучання яких увиразнювали додаткові кольори (МЕХП, ЕП-81759; НМНМГП, В-2205, В-2279, В-2280, В-2571, В-5695) [Рис. В. 37]. Прикраси з темним тлом складали зовсім незначний відсоток снятинських творів.

Найтісніший зв’язок з народною традицією підтримували майстрині Городенківщини. Упродовж першої половини XX ст. і, навіть, значно пізніше в народному одязі краю продовжували побутувати твори, значна частина яких була реконструкцією давніх прикрас із давніх (первісних) матеріалів. Та все ж ближче до середини XX ст. у доробку майстринь Городенківщини стали з’являтися також і новомодні твори із сучасних бісерних матеріалів.

Як уже вказувалося, поширеними нагрудними прикрасами покутянки були стрічковий ґердан з підвісками («ґердан з ключечками») та однодільна силянка («силєнка»). Такі, аналогічні за композиційним рішенням, нанизані оздоби покутянок нерідко мали двоярусний декор. Основна орнаментальна смуга (завжди займала верхній ярус композиції) вибудовувалася зі складних багатоелементних мотивів ромба, шестикутника, розети, хреста, баранячих ріжків абощо (НМНМГП, В-3973, В-3977, В-4532, В-4900; МЕХП, ЕП-22353). Додаткова (нижній ярус композиції) — мала вигляд декількох паралельних зигзагоподібних ліній, які зрідка перемежовувався рядком з дрібних мотивів-елементів, наприклад одинарних (НМНМГП, В-3974) або спарованих (у вигляді маленьких прямокутників) хрестиків (НМНМГП, В-3975; ТОКМ, Т-3045). Для обох типів покутських прикрас прикметним стали довгі підвіски («бомблики», «ключки», «цьомблики»), які зазвичай мали петлеподібну форму. Часто такі підвіски набирали з бісеру (рідше склярусу) червоного кольору. Це підсилювало активне звучання червоної барви, що панувала в орнаменті і нерідко була барвою тасьми, на яку нашивали готовий виріб [Рис. В. 32, 57, 58]. 

Нагадаю, що у цей час на Західному Поділлі побутував стрічковий ґердан з підвісками, які також вирізнялися своєю довжиною. Прикметно, що західноподільські майстрині, на відміну від покутських, часто виконували стрічковий ґердан з підвісками у техніці ткання, формуючи підвіски у вигляді прямовисного дощику переважно з разків різнобарвного дзеркального склярусу чи подовгастих дутих намистин.

Свої композиційні особливості мали стрічкові ґердани для дівочої голови та парубочих уборів. Головні прикраси часто вирізнялася архаїчністю геометричних мотивів, чимало з яких збереглися з ХІХ ст. майже у незміненому вигляді. Серед традиційних мотивів — ромб, хрест, гребінчастий, S-подібний, шнуровий, ріжкатий, свастя (НМІУ, Т-5422, Т-5423; НМНМГП, В-3754, В-4009, В-5236; НМЛ, С-49; МНАПЛ, О-7219; МЕХП, ЕП-21494). Довгий стрічковий ґердан для дівочої голови і також дівочого головного убору здебільшого нашивали на червону вовняну стрічку й облямовували нанизаним «у хрестик» білим ланцюжком. Майже не зазнала змін колористика такого ґердана, що традиційно ґрунтувалася на поєднанні білої, вохристої, темно-вишневої та темно-зеленої барви. Іноді, за відсутності вохристого, вживали яскраво-червоний або помаранчевий бісер. Зрідка традиційний колорит активізували вкрапленням (одного, або декількох відразу) жовтого, блакитного, рожевого, фіолетового кольорів (НМНМГП, В-5236; НМІУ, Т-5422, Т-5423).

Зате композиція стрічкового ґердана для парубочого капелюха упродовж першої половини XX ст., навпаки, активно розвивалася. У 1940-х рр. серед бісерних стрічок, виконаних для весільних капелюхів, з’явилося чимало тканих творів. Як повідомлялося, впровадження техніки ткання сприяло поширенню композицій з геометризованими обрисами фіто- та орнітоморфних мотивів.

Змінилася також і орнаментика об’ємних плетінок. Уживаючи до десяти різних барв в одному творі, майстрині нерідко відмовлялися від чіткого рапорту кольорів. Такий композиційний прийом дещо ускладнював зовсім простий орнамент плетінки, надавав йому динамічності [Федорчук 2007а, іл. 47]. Іноді прикраса трималася та кріпилася на шиї завдяки міцній нитці, яку протягали в отвір готового виробу. В такому разі колір нитки доповнював кольорову палітру оздоби [Архів 2013а, арк. 35].

Поширеними компонентами святкової дівочої ноші упродовж другого етапу ЕМТ БОНН повсюдно залишалися виготовлені із застосуванням бісерних матеріалів головні убори — чільце та весільний вінок. На жаль, нерозбірних весільних вінків першої половини XX ст. виявити не вдалося. Зате збереглися чільця, що слугували самостійним убором, або складали частину збірного весільного вінка. Зокрема знаними були два варіанти чілець: у вигляді начільної пов’язки та у вигляді невисокого, декорованого бісерною стрічкою, обруча [Рис. В. 94, 95].

У першій половині XX ст. у селах Покуття більш знаним було чільце у вигляді пов’язки з нашитим бісерним декором. У с. Підвербці Тлумацького р-ну Івано-Франківської обл. на чільце нашивали широкий ґердан з підвісками («бомбликами»), нанизаний на 14, або й більше нитках [Архів 2001, арк. 18]. У с. Живачів того ж р-ну чільце прикрашали шістьома тоненькими ґерданцями, нанизаними на 4 нитках [Архів 2001, арк. 20]. Декількома ґерданами оздоблювали чільце й у с. Горішнє Залуччя Снятинського р-ну [Етнографічні мотиви 2008, с. 91].

Важливим джерелом дослідження чільця та весільного вінка покутянки є світлини, які іноді фіксують головні убори дуже близькі до уборів ХІХ ст. (НМНМГП, Ф-128) [Свйонтек 2013, іл. 2, 5, 27, 28, 29, 30, 83, 84, 156]. Завдяки світлинам, як також повідомленням респондентів, відомо, що у с. Тишківці тепер Городенківського р-ну голову молодої та дружок увінчували збірним весільним вінком, складовою якого був стрічковий ґердан.

Істотно відмінний убір молодої та дружок побутував у с. Раковець тепер Городенківського р-ну (ІН НАНУ, ІФБ-14468, 14473, 14474) [Рис. В. 174]. Його центральну частину становило розшите намистинками та вовняними кутасиками чільце з підвісками. Окрім того, весільний вінок мав багато орнаментальних фабричних шовкових стрічок («бинд», «стончків»), що спадали по спині та плечах майже до колін. Відмінною рисою убору молодої були вовняні китички, які нашивали з чотирьох сторін золоченого барвінкового вінка, що накладався поверх збірного убору. Так само чотирма «навхрест покладеними» маленькими «кити́чками» на Городенківщині традиційно прикрашали маленький барвінковий віночок, що чіплявся с правого боку смушевої шапки молодого [Архів 2012, арк. 12].

Весільний вінок (на картонній основі) з ґерданами, декоративними стрічками, позолоченим барвінковим вінком та шовковими стрічками убирали молодій у с. Чернятин Городенківського р-ну [Етнографічні мотиви 2008, с. 95].

Різноманіттям весільних уборів молодої та дружок відзначалася також Снятинщина. До артефактів середини XX ст. належить експонат Музею етнографії та художнього промислу — невисокий вінцеподібний убір зі с. Усті Снятинського р-ну (МЕХП, ЕП-69681). Він вирізняється тим, що його бісерний декор становлять вісім коротких ґерданців, чотири з яких вертикально нашито на праву й чотири — на ліву скроневі області вінка, тобто вони мають нетрадиційне вертикальне розміщення. Впадає в око також художньо-стилістична різноликість ґерданців, виконаних з дуже різного (колористично не співзвучного) бісеру. Цей артефакт здавався винятком з правил і випадковим (не автентичним) твором. Але у 2015 р. у с. Прутівка (колишнє Карлів) Снятинського р-ну я натрапила на аналогічний досі побутуючий варіант збірного весільного вінка [Архів 2015, арк. 22—25].

Типове для Покуття розмаїття головних уборів засвідчує й варіант збірного весільного вінка, що побутував у першій половині XX ст. у с. Великий Ключів тепер Коломийського р-ну. На характерну для Покуття прибрану «уплітками» зачіску молодої та дружок клали чільце, яке виготовляли із використанням різних декоративних матеріалів, зокрема, намистинок. Поверху чільця одягали найвиразнішу частину убору — підковоподібний «вінок», створений із викладених з пір’я квітів [Стельмащук 1993, іл. 184].

У деяких селах, що не були осередками ЕМТ БОНН, головний убір нареченої бісерних елементів зовсім не включав. Наприклад, «молода ходила в павах», тобто вбирала вінцеподібний убір, по окружності декорований лише павиним пір’ям, у с. Баб’янці Коломийського р-ну [Архів 2013а, арк. 13].

Попри захоплення покутянок творчістю з бісером, у першій половині XX ст. на Покутті не отримала поширення бісерна вишивка натільного та нагрудного одягу. На такі висновки наштовхує мізерність відповідних артефактів. До рідкісних пам’яток початку XX ст. належить жіноча сорочка зі с. Стецева Снятинського р-ну Івано-Франківської обл., традиційну вишивку червоними й вишневими вовняними нитками якої звеселяє фактурний декор, вишитий бісером шести кольорів (МЕХП, ЕП-73781). [Рис. В. 108].

Вишита бісером сорочка стала масово з’являтися на Покутті лише наприкінці 1940-х рр. завдяки «басарабам»16, які рятуючись від голоду 1947—1949 рр. продавали найкрасивіші свої твори сусідам, зокрема й покутянам. Дехто з покутян, маючи фінансову можливість, радо купував для себе довоєнні буковинські сорочки [Архів 2013а, арк. 13, 20]. Разом із тим практики вишивання сорочок серед покутянок у той час ще не набули поширення.

Не торкнулася Покуття й широка мода на вишиті бісером оксамитові безрукавки. Такого типу виробів нема у музейних збірках, дуже рідко про них згадують респонденти літнього віку [Архів 2013а, арк. 14, 30]. Для прикладу, про свій довоєнний «дівоцький ґорсет» повідомила Юстина Олексіївна Григорук, 1923 р. н., зі с. Струпків Коломийського р-ну. Судячи зі словесного опису, пошита з чорного оксамиту безрукавка мала доволі скромний вишитий склярусом і бісером декор у вигляді дрібних зірочок (облямування країв) та невеличких букетів (кутики передніх пілок) [Архів 2013а, арк. 16].

16 Так на Покутті називали молдован та мешканців південних теренів України, зокрема Чернівеччини.

Так само й вишиті бісером кептарі зустрічалися у покутян лише спорадично й, можливо, мали не автентичне походження (НМНМГП, ДМ-339). Вкрай мало свідчень про декорований бісерними матеріалами поясний одяг. Респонденти не пригадують таких виробів. Проте світлини свідчать, що у 1920—1930-х рр. вишиті бісером оксамитові фартушки побутували на Снятинщині [Україна та українці 2007, с. 189, 191, 197]. У колекціях Медиків, Музеї села Іллінці та одному з Косівських музеїв пощастило натрапити й на самі артефакти (ПК Медиків; МС Іллінці, № 129; МКДІПДМ, експозиція), які хоча й не завжди атрибутовані їхніми власниками як покутські, проте є аналогічними тим, які можна розгледіти на згаданих світлинах.

Ще одним об’єктом покутської вишивки бісером в першій половині XX ст. стала пошита з оксамиту торбина, яку теж можна розгледіти на деяких світлинах з Покуття. Рідкісні артефакти вдалося побачити також у Музеї села Іллінці та в експозиції однієї з приватних кнайп смт Заболотів [Архів 2018, арк. 5—7; Рис. В. 136].

Зовсім унікально знахідкою стала вишита бісером полотняна хустинка («ширинка»), що належить приватному колекціонеру зі смт Заболотів. Ширинка, правдоподібно, була виконана у 1930-і рр. майстринею зі с. Белелуя тепер Снятинського р-ну Івано-Франківської області (ПК Білика) [Рис. В. 139].

Згадувані оксамитові фартухи, торбини та ширинка походять зі Снятинщини. Вони вишиті якісним чеським бісером швами «уперед голкою» і «гладдю» та вирізняються багатою палітрою відкритих барв.

Третій етап покутської традиції

У післявоєнні десятиліття виготовлення народними майстрами бісерних прикрас значно скоротилося. Імпортні бісерні матеріали, які продавалися у деяких «склепах» ще в роки війни, після її закінчення, наприкінці 1940-х рр., повністю зникли з продажу [Архів 2012, арк. 18]. На Покутті не спостерігалося масового знищення давніх бісерних виробів, яке задля новомодної вишивки одягу практикували майстри сусідньої Буковини. Тому тут ще до 1970-х рр. продовжували широко побутувати бісерні оздоби та декоровані бісером головні убори першої половини XX ст., як також їхні репліки.

Цінну інформацію про творчість майстринь Покуття другої половини XX ст. акумулюють експонати НМНМГП, серед яких відсутні твори періоду 1950—1960-х рр., але уже є твори 1970-х років (НМНМГП, В-3186, В-3187, В-3188, В-3668, В-3669, В-4604, В-4605, В-4606, В-4607, В-5196). Справді, 1950—1960-х рр. були часом, коли кількість практикуючих майстринь у покутських селах була незначною. Виконання бісерних оздоб, як засвідчують польові розвідки, набуло масовості лише у 1990-х роках. Відтоді ж покутянки почали активно використовувати бісерні матеріали й у вишиванні компонентів народного одягу.

Отож, на початку третього етапу ЕМТ БОНН виконання бісерних прикрас на Покутті загасало, проте існувала практика використання творів першої половини XX століття. Внаслідок зношеності, кількість бісерних виробів поступово зменшувалася. Через це з нагоди весілля ще більш звичною стало позичати бісерні прикраси у тих, хто їх зберіг або, знаючи секрети творчості з бісером, міг створювати їх репліки.

Зокрема за повідомленням респондентів у післявоєнні десятиріччя продовжували широко побутувати стрічкові ґердани, які дівчата носили на шиї та грудях, а парубки — капелюхах. Серед найвідоміших також залишалися однодільні й зубчасті силянки, розеткові ґердани, краватки та трясунки [Федорчук 2017б, с. 196]. Завдяки світлинам 1950—1960-х рр. маємо переконливі докази того, що вказані прикраси були повсюдно знаними як узвичаєні атрибути весільного одягу молодят, щонайбільше нареченої [Свйонтек 2013, іл. 27, 104]. Так на світлині 1960-х рр. з Городенківщини обоє молодят вбрані у вишиті сорочки (НМНМГП, Ф-137), але прикраси з бісеру доповнюють лише ношу нареченої. Поряд з різнорідними монистами груди молодої прикрашає стрічковий ґердан з підвісками. Голова увінчана весільним вінком, центральну частину якого займає стрічковий ґердан.

Нижній край убору оздоблюють підвіски з дутих намистин. Обидва ґердани (на головному уборі та грудях) мають автентичні, типові для першої половини XX ст., композиції [Федорчук 2017б, іл. 10].

Свідченням того, що у 1950—1970-х рр. в поодиноких селах Покуття деякі майстрині зрідка виготовляли прикраси з бісеру, є зубчаста силянка «пи́лка» зі с. Пужники Тлумацького р-ну, виконана з дрібного чеського бісеру (№ 11) доволі рідкісним мозаїчним нанизуванням. До виявлених під час експедицій творів 1970-х рр. належить також однодільна силянка «герда́нка» зі с. Мишин Коломийського р-ну. Композиція виконаної з нового чеського бісеру покутської прикраси має нескладний взір з мотивів ромба і хреста та вирізняється багатством насичених барв (12 кольорів та відтінків) [Архів 2013а, арк. 35].

У деяких селах Покуття бісерною прикрасою, що найдовше не виходила з ужитку, залишався стрічковий ґердан для весільного капелюха. Навіть тоді, коли у селі не практикувало жодної місцевої майстрині, убір молодого, а подекуди й дружб, продовжували прикрашали стрічковими ґерданами, які купували у сусідньому селі або й навіть на Гуцульщині [Федорчук 2013б, с. 654].

Справді, до кінця 1970-х рр. осередків, де вироби з бісеру виконувала бодай одна майстриня, залишилося небагато. Доволі тривалий, понад тридцятилітній, період загасання народної творчості призвів до втрати цінних знань та навиків.

Наприкінці ХХ ст. з новою хвилею зацікавленості бісерним рукомеслом, замість втраченого нанизування «на декілька ниток» розповсюдилося значно легше в роботі нанизування «на одну нитку». Широкого використання набула легка в освоєнні техніка бісерного ткання, із застосовуванням якої покутські майстри почали створювати найрізноманітніші геометричні та геометризовані взори.

На жаль, упродовж третього етапу ЕМТ БОНН, як уже вказувалося, зменшилося типологічне розмаїття бісерних прикрас, основний відсоток яких почали складати ґердани та силянки. Поширеними у творчості покутянок стали мотиви нескладних форм та нетипова для покутських бісерних творів кольорова гама. Особливо прикро те, що покутянки почали використовувати дешеві й неякісні бісерні матеріали.

Відродження автентичних традицій намітилося наприкінці 1970-х рр. головно завдяки креативності майстринь, які продовжували працювати навіть у роки повсюдного загасання мистецьких практик. Зокрема виготовлення стрічкового ґердана («ла́пка») для прикрашання капелюха молодого та дружб постійно підтримувалося майстрами с. Великий Ключів Коломийського р-ну [Архів 2013а, арк. 32—33]. Світлини з цього та найближчих сіл засвідчують, що у 1940-х рр. на зміну «лапкам» з нанизаними геометричними взорами прийшли прикраси з тканими геометризованими композиціями [Федорчук 2017б, іл. 6]. Зміни в орнаментиці стрічкових ґерданів сприяли появі нових звичаїв. Зокрема у с. Великий Ключів капелюх молодого стали значити «лапкою із зозульками» — з пташками, зображеними у квітах. А капелюхи дружб — «лапкою з квітками» — із самими лише фітоморфними мотивами [Федорчук 2021, іл. 151]. Цінно, що цей звичай зберігається у селі дотепер. Серед майстринь, що його підтримують — Марія Миколаївна Савчук (1937 р.н.) [Архів 2013а, арк. 34]. Свої «лапки» майстриня зі с. Великий Ключів виконує з якісного дрібного (№ 11) чеського бісеру технікою ткання. Тлом композиції слугує білий колір, на якому панують мотиви створені у відтінках жовтої, зеленої, синьої та червоної барв. Художньої виразності майстриня досягає завдяки багатоелементним мотивам та контрастній палітрі з непрозорих та прозорих світлих і темних кораликів [Рис. В. 151, 152].

На початку третього етапу ЕМТ БОНН в осередках народного мистецтва Покуття доволі часто можна було натрапити на розетковий ґердан. Зокрема ще у 1960-х рр. розеткові ґердани («бо́мблики на шию») виготовляли у с. Чортовець Городенківського р-ну [Архів 2012, арк. 8]. А от на Коломийщині такого типу прикраса залишилася улюбленим об’єктом творчості народних майстрів дотепер. На художньому ринку («Торговиця») в Коломиї розеткові ґердани сьогодні становлять більшість накладних прикрас, які там продаються.

Сучасним осередком виготовлення для себе і на продаж розеткових ґерданів, як також поясів та браслетів, є с. П’ядики Коломийського району. На жаль, багато хто з місцевих жителів займається виконанням, а точніше дублюванням одних і тих само орнаментальних схем, які різняться лише колоритом. Разом з тим, П’ядиківський осередок має високий творчий потенціал.

Взірцевим для багатьох п’ядиківських майстринь був творчий шлях уродженки с. Прокурави Косівського р-ну, а з 1976 р. мешканки с. П’ядики Коломийського р-ну, члена НСМНМУ Марії Дмитрівни Чулак (1933—2013 рр.). З таємницями бісерного рукомислу, завдяки бабусі, майстриня була знайома з дитинства, але її активна творчість з бісером розпочалася на початку 1990-х років. Вперше роботи М. Чулак були виставлені у 1991 р., а вже у 1992 р. відбулася її персональна виставка [Чулак]. Сьогодні поважну місію творчого лідера успішно здійснює донька майстрині з таким само іменем — Марія Чулак. Окрім неї сучасну традицію художніх виробів з бісеру у селі розвивають Оксана Танчинець, Владимир і Уляна Чорненькі [Федорчук 2017б, с. 197].

До поступу мистецтва бісерних прикрас Покуття вагомо долучилася й уродженка с. Верхній Березів Косівського р-ну, згодом мешканка Коломиї, заслужена майстриня народного мистецтва України — Євгенія Петрівна Геник (1926—2016 рр.). Твори цієї майстрині, у яких переплелися мотиви гуцульської та покутської орнаментики експонувалися на численних виставках. Їх краса надихала до творчості майстринь Покуття й Гуцульщини, як також інших куточків України (НМНМГП, В-4605).

Третій етап етномистецької традиції бісерного оздоблення народної ноші став часом подальшого розвитку бісерного декору головних уборів — чільця та весільного вінка. Щоправда, як уже згадувалося, відразу після війни покутяни головно використовували бісерні твори, виконані у довоєнний час (перша половина XX ст.). Окрім цього, у 1960—1970-х рр. поряд із традиційним весільним вінком у багатьох селах Покуття (як і повсюдно в Україні) з’явився білий вінок зі штучних квітів із вельоном з легкої ажурної тканини.

До 1990-х рр. у частині осередків ЕМТ БОНН декорований бісером автентичний весільний вінок майже припинив побутувати. Проте там де цей головний убір усе ж зберігся на хвилі сучасного відродження національних традицій він став по-новому актуальним [Прутівське весілля 1991]. Завдяки творчості креативних майстрів художньо-стилістичні риси весільного вінка продовжують еволюціонувати, набуваючи нових варіативностей. Щонайбільше це стосується декорованих бісером весільних вінків із сіл Снятинського району (сс. Прутівка, Тулова, Устя, Підвисоке та ін.).

Для прикладу, художньо-стилістичною довершеністю вирізняється сучасний весільний вінок з бісерним декором зі с. Підвисоке Снятинського р-ну, яке ще донедавна було відоме своїм фольклорно-етнографічним колективом «Родина». Компоненти ансамблю народного одягу учасниць цього колективу, зокрема виконані із використанням бісеру стрічкові ґердани, силянки як також головні убори, репрезентували автентичне багатство й самобутні риси творчості тутешніх майстрів [Свйонтек 2013, іл. 44, 45, 47, 57, 58, 68, 69].

На жаль, колектив «Родина» після смерті його керівника розпався, але мешканці с. Підвисоке продовжують берегти й розвивати обряди й мистецькі традиції свого села. Сьогодні традиційний збірний весільний вінок одягають на «княгиню» у п’ятницю перед весіллям. Вбрані у народну ношу молода та її дружки запрошують у п’ятницю гостей до себе на весілля, що розпочнеться наступного дня — в суботу. Спершу використовуючи червоні стрічки (для подовження волосся) молодій заплітають дві довгі коси («кі́ски»), які обвивають червоними стрічками («обвитки́»). Коси укладають на голові віночком та пришивають до зачіски червоною ниткою. Ззаду до зачіски підв’язують нашиті на червону стрічку різноколірні атласні стрічки («би́нди»). Потім до потиличної частини зачіски прикріпляють так звану «квітку з вусиками» — півовальної форми деталь зі штучних квітів, увінчану трьома пучками щетини. Довкола «квітки з вусиками» викладають два стрічкові ґердани. Далі передню частину зачіски прикрашають чільцем, що носить назву «берег» і має вигляд пов’язки, декорованої стрічковими ґерданами, тоненькими різнобарвними стрічками та штучними квітами. Довершує весільний вінок молодої тоненький барвінковий віночок, щільно обвитий позліткою і маркований чотирма червоними китицями [Федорчук 2017ж, с. 254—257]. Дружки ж молодої вбирають на голову лише різнобарвні стрічки та «берег» [Архів 2015, арк. 34—37]. Рис. В. 176.

Як свідчать респонденти, у 1950—1960-х рр. поодинокі покутські майстрині практикували вишивання бісерними матеріалами компонентів вбрання. Такі вишивки переважно вторували «буковинській моді». З часом, від 1970-х рр., у результаті тривалих творчих експериментів стали з’являтися оригінальні художні рішення та авторські композиції, ґрунтовані на автентичній мистецькій спадщині. Першими такими творами стали тунікоподібні сорочки Сьогодні вишивку бісерними матеріалами можна бачити також у декорі компонентів поясного та нагрудного вбрання.

Зокрема вишивку нитками та бісерними матеріалами замолоду поєднувала у своїй багатогранній творчості народна малярка із с. Торговиця Городенківського р-ну — Ганна Василівна Макулович (1940 р. н.). Щоб отримати «пацьорки», майстриня «розпускала» давні ґердани та силянки. Основним об’єктом її творчості були чоловічі сорочки з вишитими січкою уставками [Архів 2012, арк. 16—17].

Мотиви покутської орнаментики дістали розвиток й у творчості майстрині зі с. Старі Кути — Ганни Михайлівни Галицької (1939 р.н.), яка почала вишивати бісерними матеріалами (січкою, бісером) у 1956 році. Вишиті бісером сорочки й нині складають основний асортимент її мистецького доробку. До улюблених належить мотив «цвіт папороті», знаний вишивальницями Старих Кут та найближчих сіл. Бісером та січкою вишиває також донька майстрині — Марія Михайлівна Галицька (1962 р.н.). До кращих робіт цієї вишивальниці належать сорочки з мотивом «давній взір» та «ружі». Рис. В. 177.

Графічні та кольорові рішення цих та інших творів є авторськими інтерпретаціями композицій, поширених у покутській вишивці нитками. Вони характеризуються фітоморфними мотивами відносно невеликих розмірів, пануванням насичених природних барв.

Сучасну бісерну вишивку Покуття представляють роботи вишивальниці зі с. Торговиця Городенківського р-ну — Анастасії Іванівни Нагірняк (1951 р.н.). Першу свою сорочку майстриня вишила бісером та січкою у 1990-ті роки. Це була репліка сорочки, побаченої на буковинському весіллі [Архів 2012, арк. 19—21]. Згодом у доробку майстрині поряд із натільним з’явилося також декороване бісером нагрудне (кептар) та поясне (опинка) вбрання. Сьогодні майстриня виконуючи окремі компоненти та цілі ансамблі вишитого бісерними матеріалами одягу створює рослинні композиції, всіляко експериментуючи з формами мотивів.

До вишивальниць, у творах яких можна відшукати як місцеві, так і запозичені композиційні рішення, належить уже згадувана Марія Миколаївна Савчук зі с. Великий Ключів. Для своєї онуки майстриня вишила костюм (сорочка, опинка, пояс), взявши за основу геометричний мотив «загаре́ви», що з’явився у місцевій вишивці нитками у 1950—1960 роках. І своїми обрисами, і кольорами «загареви» повторює традиційний космацький узір «леки́чий», про що більшість місцевих вишивальниць не здогадуються, вважаючи непритаманний Покуттю візерунок місцевою художньою ідеєю [Архів 2013а, арк. 33—34].

Багато вишивальниць є також у с. Підвисоке Снятинського р-ну. Тут у сучасні комплекти вишитого бісером одягу входять сорочка або блузка, опинка або спідниця, іноді також кептар [Федорчук 2017б, іл. 14].

Великий вибір вишитих бісером сорочок, опинок, спідниць, поясів пропонують сучасним споживачам майстри народної творчості, що виставляють свої вироби на Коломийському мистецькому базарі «Торговиці». У декорі панують фітоморфні композиції, виконані січкою, склярусом та зрідка — бісером. Кольорову палітру складають найрізноманітніші кольорові відтінки, серед яких нерідко можна натрапити на неприродно яскраві (їдкі) барви.

Серед досвідчених майстринь, що вільно володіють гармонією форм та кольорів — Марія Дмитрівна Том’юк (1979 р. н.) зі с. Слобідки Косівського району. Вишиті бісерними матеріалами костюми, що вирізняються композиційною варіативністю, складаються із сорочки, спідниці або опинки та пояса. Костюми майстрині мають значний попит. Основними споживачами є майбутні наречені, увагу яких найчастіше привертають костюми, кроєні з легкої білої полотняної тканини.

Дуже поширеними практики вишивання бісером стали серед майстринь с. Тулова Снятинського р-ну, де «кожна жінка цілу зиму сидить і вишиває пацьорками, бо там княгиня інакше на весілє не кличе. Там де є дівчина, то повинен бути цей костюм. Бо молода, дружки — вони всі у тих костюмах ходять» [Архів 2013а, арк. 21].

Отож, зоною найбільшого побутування вишитої бісерними матеріалами сорочки або й цілого ансамблю народного одягу стали покутські міста Коломия й Кути, а також низка сіл, як от Торговиця Городенківського р-ну, с. Великий Ключів Коломийського р-ну, Підвисоке й Тулова Снятинського р-ну, с. Слобідка Косівського р-ну та інші.

Отже, можна зробити такі висновки:

Покутська традиція бісерного оздоблення народної ноші народилася на зламі XVIII—XIX ст. і мала низку локальних проявів, найвиразніше сформованих у Коломийській, Городенківській, Снятинській етномистецьких зонах.

Як також у сусідніх етнографічних районах народні майстри Покуття практикували набирання в разки, шиття та нанизування. Уживаними стали прийоми нанизування: «сіточка» й «у хрестик», а також поєднання цих прийомів.

У XIX ст. в ансамблі покутського народного одягу побутувало щонайменше вісім типів накладних прикрас з бісеру (мониста, стрічковий ґердан, стрічковий ґердан з підвісками, однодільна силянка, об’ємна плетінка, обплетене монисто, трясунки, пояс) а також два типи декорованих бісером головних уборів (чільце, весільний вінок). Унікальною прикрасою було обплетене монисто.

У своїй творчості покутські майстри ХІХ ст. використовували наддрібний та дрібний бісер, щонайбільше білої, вохристої, темно-вишневої та темно-зеленої барви. Наприкінці ХІХ ст. колорит набув більшої варіативності; в орнаментиці утвердилися складні багатоелементні мотиви геометричних форм (ромб, хрест, ріжки, свастя, гребінчасті, шнурові, S-подібні форми тощо). Найбільшою композиційною довершеністю та автентичною неповторністю відзначався стрічковий ґердан, який покутяни часто нашивали на червону вовняну стрічку та облямовували бісерним ланцюжком, нанизаним з білих кораликів «у хрестик» або «колечками».

На другому етапі ЕМТ БОНН, у першій половині XX ст., до покутського народного строю додалося вісім типів накладних прикрас з бісеру (розетковий ґердан, кутовий ґердан, хрещатий ґердан, перетинчастий ґердан, зубчаста силянка, язик, котильон, краватка); а також один тип поясного вбрання (фартух) та два типи доповнень (торбина, ширинка). Продовжували побутувати два типи декорованих бісером головних уборів. Серед унікальних типів бісерних виробів — язик, торбина й ширинка, які були виявлені лише на Покутті.

В орнаментиці накладних прикрас та головних уборів продовжували домінувати геометричні форми мотивів. Зате набула розвитку колористика творів. Зокрема на Снятинщині поширилися композиції з білим тлом та мотивами яскравих барв.

Захоплення бісерною вишивкою спостерігалося головно на Снятинщині, майстри якої стали використовувати бісерні матеріали у декоруванні тунікоподібної сорочки (вкраплення бісеру), фартуха, торбини, ширинки (вишиті з бісеру композиції).

На початку третього етапу традиції творчість з бісером стала загасати й кількість практикуючих майстринь почала зменшуватися. Разом із тим використання бісерних компонентів народного строю як атрибутів обрядовості й звичаєвості все ще практикувалося у низці осередків. Зокрема продовжувало побутувати дев’ять типів накладних прикрас (мониста, стрічковий ґердан, стрічковий ґердан з підвісками, розетковий ґердан, кутовий ґердан, однодільна та зубчаста силянки, краватка, трясунки).

У 1970-х рр. мистецькі практики почали відновлюватися, помітно активізувавшись у 1990-х роках. У деяких селах Коломийщини виготовлення бісерних виробів стало популярним домашнім промислом. Асортимент накладних прикрас дещо змінився (стрічкові ґердани, розеткові ґердани, однодільні силянки, трясунки, краватка, пояс, браслет). Покутянки широко зацікавилися вишиванням бісером компонентів народного одягу (тунікоподібна сорочка, кептар, опинка). Як і на Західному Поділлі, так само й на Покутті місцева творчість перебуває під впливами буковинського мистецтва. Але у покутських осередках (сс. Великий Ключів, П’ядики Коломийського р-ну, с. Підвисоке Снятинського р-ну, Торговиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл.) постійно більшає число майстрів, які свідомо відроджують та розвивають автентичну традицію.

Олена Федорчук