Бісерні прикраси Західного Поділля

Західне Поділля

Західне Поділля — етнографічний район, що охоплює територію сучасної Тернопільської обл. за виключенням північно-західних (населені пункти західніше Зборова й Бережан) та північних теренів (Кременецький, Шумський, Лановецький р-ни та північна частина Зборівського й Збаразького р-нів), які належать до Опілля та Волині.

Народне вбрання Західного Поділля, оточеного українськими землями, вирізнялося не меншою унікальністю, аніж народна ноша Північної Буковини, яка розвивалася в умовах тривалого впливу сусідніх молдовської та румунської культури. Сусідство з такими розвиненими осередками української народної традиції бісерного оздоблення одягу, якими у XIX ст. були Північна Буковина та Покуття, сприяло мистецьким взаємовпливам. Вони проявлялися насамперед у захопленні бісером як художнім матеріалом, а також у поширенні деяких аналогічних типів накладних оздоб та декорованих бісером головних уборів. Так само як і на Буковині, у другій половині XIX ст. у придністровській зоні Західного Поділля бісер стали використовувати у декоруванні натільного, а від початку XX ст. також нагрудного та поясного вбрання, орнаментика якого вирізнялася неповторними автентичними рисами.

Звертає на себе увагу той факт, що західноподільські майстри XIX ст. не дублювали орнаментику своїх сусідів. Навзаєм бісерні композиції, розпрацьовані майстрами Західного Поділля, не приваблювали майстрів сусідніх осередків Північної Буковини чи Покуття. Щоправда, на репліки західноподільських стрічкових ґерданів (НМНАПУ, О-1692) зустрічалися на Східному Поділлі.

Із закінченням Першої світової війни, у 1920-х рр., мистецькі пошуки західноподільських майстрів стали більш відкритими до зовнішніх впливів. Вказаній ситуації сприяли асиміляційні процеси, пов’язані насамперед з переміщенням біженців.

Художній аналіз виробів з бісеру XIX ст., що збереглися у музейних колекціях, означені як Західне Поділля або Тернопільська обл., не дає змоги говорити про тогочасні етномистецькі зони краю. Атрибутовані ж твори пізнішого часу засвідчують існування відмінностей у типології та композиційному вирішенні бісерних компонентів народного одягу північної (Гусятинський, Теребовлянський, Бучацький, Монастириський, Підгаєцький, Козівський, Тернопільський, Підволочиський р-ни) та південної (Борщівський, Заліщицький, Чортківський р-ни) зон краю.

Перший етап західноподільської традиції

У селах Західного Поділля, як і в селах Північної Буковини та Покуття, у першій половині XIX ст. бісерні вироби побутували уже досить широко. Аргументом на користь такого твердження є великий пласт артефактів, виконаних з венеційських бісерних матеріалів наддрібних розмірів, типових для атрибутованих пам’яток 1820—1830-х років. Також на раннє поширення бісерних оздоб непрямо вказують стрічкові ґердани з підшитими до них монетами XVIII століття. Окрім того, примітною особливістю західноподільських ґерданів кінця XIX ст. була лаконічна художня мова, базована на найпростіших графемах геометричних мотивів з лінійними та крапчастими обрисами, характерна для раннього етапу (початок XIX ст.) розвитку мистецтва бісерних прикрас. Вказана прикмета творчості західноподільських майстрів, підтверджує тезу М. Селівачова про несинхронну у різних регіонах України еволюцію орнаментальної стилістики [Селівачов 2005, с. 270]. Західне Поділля, схоже, було районом тривалого панування найпростіших графем геометричних мотивів на композиціях бісерних плетінок.

Зважаючи на сказане, народження західноподільської ЕМТ БОНН слід датувати зламом XVIII—XIX століття. Відпочатково, як також у інших ранніх ареалах традиції, найдавніше використання здобули накладні прикраси. Упродовж XIX ст. західноподільську ношу доповнило шість типів прикрас: мониста, стрічковий ґердан, стрічковий ґердан з підвісками, кутовий ґердан, однодільна силянка та трясунки [Федорчук 2015б, с. 842].

Зокрема найпоширенішою бісерною оздобою на Західному Поділлі було монисто. Кілька десятків разків бісеру або дрібних дутих намистин носили близько шиї. Як багато де у Галичині, таку прикрасу називали «пацьо́рки». Західноподільські «пацьорки» з бісеру XIX ст., що зберігаються у державних та приватних колекціях, можна розпізнати за забарвленням — найчастіше воно чорного, темно-синього або темно-зеленого кольору (МЕХП, ЕП-22021). Поряд із бісерними монистами дівчата одягали низки дутих намистин біло-молочного (імітація перлів) та інших кольорів. Невіддільною частиною святкової ноші заможної подолянки були разки коралів, що опускалися аж до пояса [Врочинська 2007, с. 163].

Поверху комплексу монист носили орнаментальні прикраси з бісеру. Найпоширенішим типом бісерних прикрас був стрічковий ґердан, який дівчата носили на шиї (МЕХП, ЕП-22123; ЕП-80525) та голові (ТОКМ, Т-243), а парубки — на капелюхах (МЕХП, ЕП-21486, ЕП-21506, ЕП-21516; NM, S-1972) [Kolberg 1882, s. 45; Рис. В. 166].

Зокрема Я. Головацький запримітив бісерну стрічку («силянку») як прикрасу дівчат та молодиць із с. Гермаківка (нині Борщівський район Тернопільської обл.), яку вбирали на шию разом із декількома десятками разків скляних монист і природних коралів [Головацкий 1877, с. 60]. А О. Кольберг згадував стрічковий ґердан як прикрасу солом’яних капелюхів, що їх носили парубки з околиць Заліщик (сс. Печорна, Добрівляни) [Kolberg 1882, s. 44]. Судячи з пам’яток, парубочий головний убір часто декорували відразу декількома стрічковими ґерданами, які закривали більшу частину його тулії (МЕХП, ЕП-21516).

Доволі популярною оздобою XIX ст. був нашийний стрічковий ґердан, підшитий монетами. Таку прикрасу мали дівчата та жінки із заможних родин. Завдяки своїй цінності, передаючись з покоління в покоління, деякі з таких прикрас збереглися до нашого часу (МЕХП, ЕП-80525, ЕП-80526, ЕП-80527) [Рис. В. 53]. Серед найдавніших — «мониство» зі с. Богданівка Заліщицького р-ну Тернопільської обл., що нині належить Музею архітектури та побуту НАНУ (НМНАПУ, О-3635). Оздоба складається зі стрічкового ґердана, нашитого на (тепер) червону стрічку та 11-ти срібних монет, підшитих до неї. Найстаріша монета датована 1780 р., найпізніша — з 1869 роком. Ще одним раннім артефактом є підшитий талерами та крейцерами стрічковий ґердан з колекції Тернопільського краєзнавчого музею (ТОКМ, Т-1237). Монети (усього 13 шт.) датовані 1768 р., 1780 р. 1784 р., 1792 р., 1808 р., 1811 р., 1820 р., 1893 р. (3 монети), 1908 роком. Домінування монет кінця XVIII — початку XIX ст. може означати ранній час появи прикраси: пізніші монети дошивалися до ґердана, який міг упродовж понад столітнього побутування декілька разів перенанизуватися [Федорчук 2015б, іл. 2].

У жіночій ноші кінця століття, правдоподібно, уже побутував стрічковий ґердан з підвісками. Щоправда, датовані XIX ст. пам’ятки західноподільського стрічкового ґердана з підвісками мені, на жаль, не відомі. Однією з причин того, що такі прикраси не збереглися може бути те, що для їх виконання використовували нетривку кінську волосінь. Усе ж припустити побутування західноподільського стрічкового ґердана з підвісками у XIX ст. дозволяє поширеність такої прикраси у першій половині XX століття (коли доступними народним майстрам стають відносно тривкі фабричні нитки).

До накладних прикрас західноподільської жіночої народної ноші XIX ст. відносився кутовий ґердан (НМЛ, С-113; ПК Колодій; ПК Василюків). Таку прикрасу, нашиту на міцну стрічку, як і стрічковий ґердан, іноді теж доповнювали монетами [Федорчук 2007а, іл. 94].

У другій половині XIX ст. в ансамблі дівочого та жіночого одягу Західного Поділля з’явилася однодільна силянка (ПК Василюків). Найдавніші силянки виконували з плетінки стрічкової форми, верхній край якої стягували ниткою, надаючи виробу заокругленої форми. Потім оздобу нашивали на стрічку (смужку тканини), заокруглена форма якої створювалася у той само спосіб: верхній край стрічки призбирувався; нова форма стрічки фіксувалася ниткою. Як і ґердани, однодільні силянки нерідко дооздоблювали монетами та невеличкими круглими образками [Федорчук 2015б, іл. 3].

Прикрасою чоловічих головних уборів поряд зі стрічковими ґерданами були трясунки. При виконанні цієї прикраси окрім бісеру доволі часто використовували дрібні дуті намистини. Вершини вбраних у намистинки прутиків увінчували найбільшим кораликом, іноді ще й невеличкою штучною квіточкою. Уживаючи намистини різного розміру, якості та кольору, а також різнобарвні квіточки добивалися виразної строкатості, що робила виріб ефектним акцентом головного убору (МЕХП, ЕП-21506, ЕП-22633).

Винятковою художньою мовою наділені твори з орнаментальною структурою (стрічковий ґердан, кутовий ґердан, однодільна силянка), які західноподільські майстрині XIX ст. переважно нанизували з дрібного венеційського бісеру на кінській волосіні у спосіб «на декілька ниток» «сіточкою». Характерною особливістю плетива була розріджена сіточка зі стороною ромба чотири намистини (МЕХП, ЕП-22251—22253). Поодинокі артефакти демонструють також, що у практиці майстрів Західного Поділля побутував прийом нанизування у спосіб «на декілька ниток», якому я дала назву «у дужки» і який, правдоподібно, належить до унікальних ознак західноподільської ЕМТ БОНН (Див. підрозділ 4.2) [Рис. В. 29]. Окремі західноподільські майстри також практикували нанизування «на декілька ниток» прийомом «псевдоткання» (ПК Колодій; ПК Манько; ПК Василюків) [Рис. В. 28].

Накладні прикраси з бісеру другої половини XIX ст. із Західного Поділля демонструють схильність тутешніх майстрів до поєднання в одному творі кількох технік — нанизування, ткання, вишивання («уперед голкою»), шиття («у прикріп»); також різної якості матеріалу — бісеру, склярусу, дутих намистин, леліток. Зокрема в південній зоні Західного Поділля склярус, дуті намистини й лелітки любили нашивати поверху нанизаної або тканої прикраси (ТОКМ, Т-242).

Так, солом’яний капелюх зі с. Голігради Заліщицького р-ну Тернопільської обл. прикрашений щільно нашитими одна біля одної трьома нанизаними з бісеру стрічками, які укупі займають п’ять шостих висоти тулії (МЕХП, ЕП-21516). Поверху усіх плетінок у вигляді зиґзаґу нашиті різнобарвні дрібненькі дуті намистини та склярус. Ближче до верхнього краю бісерного плетива накладений разок з великих дутих намистин сріблястого кольору. Декор з нашитих намистин доповнюють (так само нашиті поверху бісерного плетива) штучні квіти та пера [Рис. В. 141].

Найвиразнішою регіональною особливістю накладних прикрас із бісеру XIX ст. був колорит, незмінне чорне тло якого дещо приглушувало дзвінке звучання прозорих намистин фіолетової, вишневої, зеленої, а також непрозорих кораликів вохристої та білої барв [Федорчук 2019з, с. 59]. Так само прикметною рисою бісерних виробів виступали графеми мотивів, що складалися з геометричних елементів з лінійними та крапчастими обрисами. Типовим лише для композицій західноподільських бісерних прикрас художнім прийомом було облямування прикраси разком дутих намистинок темно-зеленої (рідше — іншої) барви [Федорчук 2015б, с. 846].

Окрім як накладні прикраси з бісеру виготовляли також дівочі головні убори — чільце та весільний вінок. Зазначу, що різниця між звичайною бісерною стрічкою для голови та чільцем була незначною. На Західному Поділлі чільце здебільшого мало вигляд ґердана, нашитого на солом’яну плетінку. Таке чільце могли прикрашати великими намистинами, квітами, вовняними кутасиками, металевими бляшками чи лелітками [Федорчук 2015б, с. 846].

Значною варіативністю відзначалися весільні вінки, яких на Західному Поділлі побутувало два типи: збірний та нерозбірний (цільний). Збірний весільний вінок «увивали» одночасно із зачіскою безпосередньо на голові молодої. Він включав чільце, декілька стрічкових ґерданів а також апотропейні рослини (обов’язково барвінковий віночок), барвисті стьожки [Федорчук 2019з, с. 59—60]. На жаль, повноцінно укомплектовані чільця та весільні вінки, переконливо датовані XIX ст. мені не відомі. Однак, у музейних колекціях можна розшукати фрагменти давніх уборів у вигляді декількох зшитих докупи стрічкових ґерданів (МЕХП, ЕП-22781, ЕП-22836; ТОКМ, Т-1020). Такі артефакти часто зберігаються під назвою «весільний вінок», що вказує на першорядність бісерних деталей у декорі весільного убору. Правдоподібно, що основні композиційні засади уборів XIX ст. (що мали відносно стійку традицію) можна досліджувати на артефактах першої половини XX ст., які, зокрема, вказують на те, що весільний вінок, в залежності від осередку побутування, складався із трьох і більше (до одинадцяти) бісерних плетінок (НМНАПУ, О-3637; МНАПЛ, АП-5517; ПК Василюків; ПК Явної). У приватній колекції Василюків зберігається фрагмент весільного вінка кінця ХІХ ст. з Борщівщини, що складається з семи стрічкових ґерданів, два з яких виконані прийомом псевдоткання, а решта — сіточкою зі стороною ромба чотири намистини. Бісерні плетива мають типовий для накладних прикрас західноподільського краю колорит та специфічні лінійно-крапчасті обриси мотивів [Федорчук 2015б, іл. 9].

Серед найпоширеніших мотивів декору накладних прикрас та дівочих головних уборів — ромб з лінійними обрисами, ромб з лінійними обрисами та крапчастим обрамуванням, ромб зі скісним хрестом або меншим ромбом усередині, а також скісний або прямий хрест з крапчастими чи лінійними обрисами (НМНАПУ, КВ-1175, О-3635, О-3637; МЕХП, ЕП-22123, ЕП-22126, ЕП-22127, ЕП-22135, ЕП-22251—22253, ЕП-22255, ЕП-22257, ЕП-22260, ЕП-80527).

Ромб з крапчастими обрисами — головний мотив весільного вінка другої половини XIX ст. зі с. Лисичники Заліщицького р-ну Тернопільської обл., що складається з одинадцяти стрічкових ґерданів. Композиція п’яти з них утворена рапортом ромбу з променями на верхній та нижній вершині. Ромби, але вже без обрамлень, повторюються ще на кількох стрічках убору нареченої. Взір ще одного, можливо центрального в цьому вінку, ґердана становить мотив «баранячі ріжки» (МНАПЛ, АП-5517) [Федорчук 2007а, іл. 59].

Техніка нанизування прийомом «псевдоткання» й техніка ткання, якими вже оперували майстри кінця XIX ст., дозволяли виконувати значне число не лише геометричних (як техніка нанизування), але й геометризованих мотивів. Проте, судячи з відомих мені пам’яток, консерватизм, що проявлявся у дотриманні лаконічної художньої мови, був властивим також і для пам’яток цієї групи.

Важливо згадати, що до складу західноподільського збірного весільного вінка, окрім стрічкових ґерданів, входили також чотирикутної форми «заушники», які чіпляли до скроневої частини убору. Парну деталь головного убору нареченої виготовляли з цупкого картону, який обтягували декорованою вишуканою вишивкою нитками, бісерними матеріалами та лелітками тканиною [Федорчук 2015б, с. 847]. Подібними до «заушників» були прямокутної форми «затички до намітки», які виготовляли й прикрашали аналогічно (вишивка нитками, іноді дооздоблена вкрапленнями бісеру та леліток) (МЕХП, ЕП-76538; МНАПУ, НД-17494, НД-18981).

Вкраплення бісеру вже у ХІХ ст. з’явилися також у вишитій нитками композиції уставкової сорочки. Фактурна вишивка вовняними нитками стала виразним тлом для дзвінкого звучання блискучих намистинок. Вишиту нитками композицію святкової сорочки звеселяли переважно вкрапленнями безбарвного кришталево-прозорого бісеру, яким увиразнювали деякі орнаментальні елементи [Рис. В. 106].

Наприкінці XIX ст. кольорова палітра та ґатунок бісерних матеріалів, якими дооздоблювали вишивку нитками, почали розширятися. Окрім як бісер, західноподільські майстри стали використовувати також склярус та дуті намистинки фігурних (круглих, подовгастих, зірчастих) форм. З бісерних матеріалів виконують уже не поодинокі елементи мотивів, а цілі орнаментальні смуги, тлом яких залишається поки що вишивка нитками. Схоже, що такі композиції були найпопулярнішими в осередках південної зони Західного Поділля, де чорними нитками вишивали фактурну основу композиції (технічний орнамент), а добре видимий художній орнамент — різноколірним бісером (ТОКМ, Т-7883, Т-7884; НМНАПУ, О-4592).

Другий етап західноподільської традиції

На другому етапі ЕМТ БОНН кількість побутуючих в ансамблі народного одягу Західного Поділля бісерних компонентів досягла свого максимуму. У південній зоні Західного Поділля поряд із кораловими надалі широко вживаними були мониста з бісеру. Численні разки дрібних темно-синіх, темно-зелених та чорних кораликів чіпляли на шию, розташовуючи одноколірні пасма одне під іншим. Поверх монист одягали орнаментальні бісерні прикраси [Рис. В. 167].

Повсюдно популярною оздобою залишався стрічковий ґердан, який носили на шиї, грудях, а дівчата також — на голові. Найширшими були бісерні стрічки, які виготовляли для шиї, багато де відомі під назвою «шле́йка». А от «ґерда́ни» для голови зазвичай робили значно вужчими [Архів 2011, арк. 54—55]. Оздобою заможної дівчини був стрічковий ґердан, підшитий одним або кількома рядами срібних монет. Такий ґердан традиційно розміщували у верхній частині комплексу прикрас [Kunzek 1935, s. 9, 10].

У південній зоні Західного Поділля бісерними плетінками традиційно оздоблювали головні убори чоловіків. На початку XX ст. святковий капелюх тутешнього парубка нерідко налічував до п’яти стрічкових ґерданів, які закривали більшу частину високої тулії. Капелюх могли оздоблювати й одним широким ґерданом, що майже повністю огортав високу тулію парубочого убору [Федорчук 2016б, іл. 2].

Жіночу ношу першої половини XX ст. поряд зі стрічковим ґерданом часто прикрашав також стрічковий ґердан з підвісками. Поширенню такої прикраси сприяла доступність тонких фабричних ниток, які стали витісняти з практики західноподільських майстрів нетривку кінську волосінь. М’яка нитка забезпечувала прикрасі з підвісками необхідну пластичність. Особливо актуально це було у зв’язку із тим, що західноподільська прикраса вказаного типу вирізнялася відносно великою довжиною підвісок, у виконанні яких поряд з бісером використовували також склярус та подовгасті дуті намистини [Рис. В. 21]. Нерідко довгі підвіски підшивали до тасьми, на яку попередньо був нашитий стрічковий ґердан (НМНАПУ, О-4496). М’яко звисаючи, підвіски збагачували декоративну структуру прикраси, додавали їй пластичності. Захоплення західних подолянок рухливим блиском звисаючих різнобарвних подовгастих намистин знайшло вияв у появі оздоб, що мали вигляд вузької тасьми, декорованої самими лише підвісками (ТОКМ, Т-1572). У с. Гермаківка Борщівського р-ну Тернопільської обл. така невигадлива прикраса побутувала під назвою «шля́рка» [Архів 2011, арк. 80].

Доволі знаним на Західному Поділлі у першій половині XX ст. був кутовий ґердан. Оздобу, виконану у техніці нанизування, переважно створювали з бісерної стрічки, яку складали кутом; зімпровізований кут зшивали ниткою. Тканий кутовий ґердан іноді виготовлявся з двох окремих стрічок. Тоді один з країв обох стрічок мав гострокутне завершення. Зшиваючи гострокутні краї стрічок отримували прикрасу потрібної (заломленої) форми. Кутовий ґердан могли доповнювати монетами (однією або декількома) або образком (МЕХП, ЕП-22263, ЕП-22267, ЕП-22268; ПК Петричука) [Рис. В. 40, 62, 153].

Окрему групу західноподільських прикрас становили різнотипні силянки (ТОКМ, Т-1021; НМУНДМ, В-5788), відомі у деяких селах як «шле́йка». На світлинах 1930—1940-х рр. нерідко можна бачити зубчасту силянку (НЦНК «МІГ», КН-19380), яку в с. Горошова Борщівського р-ну називали «кана́да» [Архів 2011, арк. 84]. Багатством засобів художньої виразності характеризувалися кризи. На початку XX ст. такі оздоби поступалися своєю шириною перед однотипними виробами лемків та бойків, проте декор західноподільських криз був не менш привабливим та художньо продуманим. До майстерних пам’яток належить криза зі с. Городниця Гусятинського р-ну Тернопільської обл., виконуючи яку майстриня застосувала техніки ткання та нанизування й використала бісер з багатобарвною яскравою палітрою (МЕХП, ЕП-22280). У декорі прикраси поєднано геометризований мотив неширокої заквітчаної галузки (нашийна стрічкова частина) та розлогий геометричний мотив ромба з променями (нагрудний комірець). Подільська майстриня продемонструвала уміле поєднання найвідоміших у народній творчості засобів (технічна структура, контрастність, ажурність, графічність, пластичність) та прийомів (ритм, симетрія, асиметрія, динаміка, статика) художньої виразності [Федорчук 2007а, іл. 45].

У 1920—1940-х рр. народні майстри Західного Поділля виготовляли також кризи у вигляді широких спадаючих на плечі круглих комірів з розрідженим сітчастим плетивом, утвореним з бісеру та склярусу. Мода на такі прикраси була нетривалою, проте зберегла помітний для дослідників народної ноші слід, бо непогано зафіксована у світлинах (ІН НАНУ, ІФБ-11446; НЦНК «МІГ», КН-11872/1).

Упродовж першої половини ХХ ст. у деяких північних та південних селах та містечках Західного Поділля побутував котильон. У Львівському музеї архітектури та побуту зберігається котильон з геометричною композицією із с. Добромірка Збаразького р-ну (МНАПЛ, О-5707). Ще один — із зображенням лева у короні знаходиться в експозиції краєзнавчого музею м. Бучача. Підпис під експонатом повідомляє, що бісерна прикраса у 1930-х рр. стала емблемою фестин українців у Бучачі [Рис. В. 84]. Котильон із зображенням лева можна розгледіти на одній зі світлин ілюстративного фонду Борщівського краєзнавчого музею — оздоба прикрашає груди молодого парубка з Борщівщини, сфотографованого в родинному колі у 1925 році (Борщівський КМ, Ф-3162).

Судячи з повідомлень, зібраних під час експедицій, найбільш відомим бісерний котильон був у селах Борщівського та Заліщицького районів, які межували з Буковиною, де такі прикраси були добре знаними. Зокрема, парубочу прикрасу, яку перед війною кожна дівчина робила своєму хлопцеві, пригадала мешканка с. Вербівка Борщівського р-ну [Архів 2011, арк. 80]. Відомим у 1930—1940 рр. котильон був також у с. Горошова Борщівського р-ну, де власноруч виконану оздобу дівчина дарувала хлопцеві перед танцем, на який вона його запрошувала. Прикраса мала витканий з бісеру декор із зображенням квітки. Чіпляючи хлопцеві на груди котильон, зверху нього дівчина прикріплювала ще й живу квітку [Архів 2011, арк. 85].

Відомою на Західному Поділлі була й бісерна краватка, яку західноподільські майстрині виконували з домотканої або купованої тканини й оздоблювали вишивкою нитками та менше — бісером [Архів 2011, арк. 71]. Вкрай рідко зустрічалися краватки, виконані у техніці бісерного ткання.

Водночас в південній зоні Західного Поділля поширеною бісерною прикрасою чоловічої народної ноші залишалися трясунки для капелюха. Світлини та артефакти першої половини XX ст. фіксують, що комбіновані прикраси капелюха нерідко мали вигляд розкішного букета, складеного з трясунків, вовняних китиць та штучних квіток (ІН НАНУ, ІФБ-11412, ІФБ-11441, ІФБ-17247).

Упродовж першої половини XX ст. спостерігалося не лише зростання чисельності типів накладних прикрас; зміни відбувалися й у їх декоративній структурі. На жаль, внаслідок відомої практики перенанизування бісерних прикрас, коли виконавець зберігав орнаментику давнішого твору, зазвичай буває важко визначити час створення багатьох стрічкових ґерданів, а отже виявити хронологічну межу впровадження нових композиційних схем та кольорових рішень. Стосовно західноподільських творів така проблема є досить актуальною, оскільки багато хто з майстрів початку століття продовжували використовувати давній бісер та кінську волосінь.

У південній зоні ще у 1930-х рр. масово побутували вишиті, нанизані, ткані прикраси із композиціями, в яких панувало чорне тло та лінійно-крапчасті обриси різноколірних геометричних мотивів (ТОКМ, Т-1019; НМЛ, С-88) [Архів 2011, арк. 79]. Як і раніше майстри краю в одному творі поєднували різні техніки та матеріали (бісер, дуті намистини, лелітки). Зокрема прикметними для південної зони Західного Поділля від початку ХХ ст. стають ткані стрічкові ґердани з нашитими на них металевими лелітками (НМНАПУ, НД-18971, НД-18972, НД-18973, НД-18974, НД-18976) [Федорчук 2016б, іл. 6]. Ще одним характерним художнім прийомом майстрів південної зони Західного Поділля на початку XX ст. залишалося облямування нанизаної чи тканої з бісеру орнаментної стрічки вишивкою дутими намистинами (НМЛ, С.-113; МЕХП, ЕП-22122; ПК Колодій; ПК Василюків).

Водночас у північній зоні Західного Поділля вже на початку 1920-х рр. стали з’являтися накладні прикраси, композиції яких суттєво відрізнялися від аналогічних творів попереднього століття. Художнім новаціям сприяло широке впровадження техніки бісерного ткання, яка уможливила створення композицій з геометризованими формами мотивів. На західноподільських прикрасах почала поширюватися рослинна орнаментика (МЕХП, ЕП-22122, ЕП-22267, ЕП-22268).

У Борщівському, Заліщицькому, Чортківському районах Тернопільщини фітоморфні мотиви довший час помітно тяжіли до геометричних форм. Однак тутешні майстри стали відмовлятися від виключно лінійного трактування форми; почали працювати з помітно яскравішою палітрою бісерних матеріалів, хоча для тла накладних прикрас і надалі переважно використовували чорну барву (НМНАПУ, О-4496; МЕХП, ЕП-22122, ЕП-80532).

У північній зоні Західного Поділля архаїчні геометричні форми мотивів поступилися місцем геометризованим формам стилізованих квіткових композицій (МЕХП, ЕП-22267). Авангардна творчість майстрів північної зони краю проявлялася також у кардинальних змінах кольорової палітри творів. У музеї етнографії та художнього промислу зберігаються ткані кутові ґердани із сіл Гусятинського р-ну Тернопільської області (МЕХП, ЕП-22263, 22267, 22268, 22273, 22294). На білому тлі прикрас розміщені заквітчані галузки, зображення яких виконано бісером зеленої, синьої, червоної, жовтої, блакитної барв [Рис. В. 153].

У першій половині XX ст. продовжували побутувати декоровані бісером головні убори, які, на жаль, належать до раритетних пам’яток (МЕХП, ЕП-22776; НЦНК «МІГ», КН-17485; ПК Шимчук; ПК Явної). Так само унікальними та все ж кількісно краще представленими за речові є ілюстративні джерела — твори живопису та світлини, які засвідчують побутування на Західному Поділлі чільця та весільного вінка [Рис. В. 168].

Завдяки речовим та зображальним джерелам відомо, що у південних селах Західного Поділля побутувало чільце у вигляді декорованої бісером пов’язки. До такого типу бісерних виробів належить так звана «аксамі́тка». Викроєну із щільної чорної, переважно оксамитової тканини, відносно широку пов’язку декорували бісерною стрічкою, або вишивкою, виконаною безпосередньо на оксамиті з бісеру, дрібних дутих намистин нерідко також леліток. За спогадами уродженця с. Стрілківці Борщівського р-ну Василя Скоропада «чорні оксамитові стяжки, удекоровані або вишиті гарними взорами і блискучими пацьорками» у 1930-х рр. замінили «гердани», що так само як і оксамитові стрічки дівчата носили вище чола [Скоропад 1993, с. 72].

Й далі повсюдно на Західному Поділлі побутували чільця у вигляді ґерданів, нашитих на солом’яну плетінку у формі пів обруча (МЕХП, ЕП-22728). Відомими в краї також були так звані «купки» або «купочки» — нашиті на стрічку картонні колечка, декоровані різнобарвними вовняними нитками, намистинами, склярусом, лелітками (МНАПЛ, О-4602). Чільце («аксамітку», «купочки» тощо) використовувалися як складову збірного варіанту головного убору нареченої [Федорчук 2019з, с. 61]. Так само використовували чільце у інших етнографічних районах України [Стельмащук 1993, с. 112—113].

У південних районах Тернопільщини голову нареченої вбирали у цільний весільний вінок або ж у велике різноманіття накладних прикрас, що у комплексі становили збірний убір, аналогічний нерозбірному (цільному) весільному вінку. Складовою обох (цільного та збірного) варіантів головного убору нареченої першої половини ХХ ст. були бісерні стрічки [Рис. В. 93]. В одному уборі поєднувалися ґердани, виконані різними техніками: вишиванням, нанизуванням, тканням. Зокрема, різні за технікою виконання бісерні стрічки має весільний вінок початку XX ст. зі с. Вільховець Борщівського р-ну Тернопільської області (МЕХП, ЕП-22776, ЕП-83439) [Федорчук 2007а, іл. 26].

Цінну інформацію про весільні вінки Борщівського р-ну Тернопільської обл. фіксують фотографії 1920—1930-х років. Так, завдяки світлинам весільних груп зі с. Більче Золоте Борщівського р-ну Тернопільської обл. є можливість порівняти головні убори молодої та дружки (ІН НАНУ, ІФБ-11405, ІФБ-11411, ІФБ-11412, ІФБ-11417, ІФБ-11450, ІФБ-11466, ІФБ-11467). Убір молодої закриває не лише зачіску, а також чоло дівчини, над яким знаходиться стрічковий ґердан з підвісками. В основі убору дружки — чільце («аксами́тка») з пишними вовняними китицями, розташованими над висками. Чоло дружки нічим не прикрите. Водночас головні убори молодої та дружок увінчані однаково широкими барвінковими вінками [Рис. В. 168].

Подібні головні убори молодої та дружки побутували у с. Монастирок Борщівського р-ну, де у суботу перед весіллям (коли молода з дружками обходили село, запрошуючи гостей на весілля) сходилися дівчата і співаючи весільних пісень одягали молодій на голову широкий «ґердан», з якого на чоло звисали червоні «пацьорки». Потім на голову клали шитий з барвінку високий вінок, до якого кріпили «стончки» та «бинди» [Архів 2011, арк. 73].

Від початку XX ст. бісерні матеріали стали все ширше входити у вишивку натільного, а також нагрудного й поясного одягу. Зокрема, складовою жіночої та чоловічої ноші південної зони Західного Поділля на початку століття залишалася сорочка, у якій вишитий нитками орнамент доповнювався вишивкою бісером, склярусом, дутими намистинами, лелітками. Декор з намистинок та леліток мав аплікативний характер — майстрині нашивали відносно великих форм рослинні мотиви «уперед голкою», значно рідше — «півхрестиком» зверху витонченої надзвичайно трудомісткої вишивки нитками (МЕХП, ЕП-76335; Борщівський КМ, ПЕ-806, ПЕ-856, ПЕ-946) [Булгакова-Ситник 2008, іл. 26, 29, 30, 39; Булгакова-Ситник 2013, іл. 6, 33, 51, 59]. Правдоподібно, що багато таких «подвійних» вишивок виконувалася в різний час різними майстрами.

У 1920-х рр. також з’явилися святкові сорочки, вишитий чорними нитками дрібнофактурний узір яких слугував тлом життєрадісного різнобарвного орнаменту, виконаного самим лише бісером. Відмовляючись від «аплікативності», майстрині почали органічно поєднувати у своїх творах вишивку нитками (швами «хрестик», «колодочки», «штапівка», «набирування» тощо) з вишивкою бісером (швом «півхрестик») [Булгакова-Ситник 2008, іл. 18; Булгакова-Ситник 2013, іл. 35, 51].

Упродовж 1930—1950-х рр. композиції деяких борщівських та заліщицьких сорочок зазнали подальших змін: орнамент позбавився чорного тла, набуло подальшого розвитку органічне поєднання вишивки нитками та бісером. Серед натільного одягу першої половини XX ст. продовжували також побутували сорочки, вишиті різнобарвними нитками, в яких окремі елементи орнаментальних мотивів майстрині виконували кришталевим бісером (МЕХП, ЕП-76528, ЕП-81707, ЕП-81708; ТОКМ, Т-438) [Рис. В. 107].

У той само час (перша половина XX ст.) у північній зоні Західного Поділля сорочки, оздоблені вишивкою нитками та бісером, не набули популярності. Зате від 1920-х рр. знаними тут стали вишиті самими лише бісерними матеріалами (бісер, склярус) компоненти жіночого нагрудного (безрукавка) та поясного (фартушок, спідничка) вбрання, які шили з оксамиту або іншої щільної тканини темних відтінків (ТОКМ, Т-7308, Т-2104, Т-2105; Т-2102; Т-1349, Т-1350, Т-1357, Т-1739). Новомодні безрукавки, фартушки та спідниці стали обов’язковою складовою святкового строю українських освітніх та спортивних товариств [Булгакова-Ситник 2005, с. 166; Федорчук 2005, с. 105; Архів 2011, арк. 41, 42, 46, 59]. У композиціях таких творів знайшла розвиток орнаментика з фітоморфними мотивами.

Деякі членкині українських товариств «Просвіти», «Січі», «Лугу» із сіл південної зони Західного Поділля теж мали оздоблені бісером безрукавки (ґорсет, камізелька). У їх декорі переважали композиції з мотивами геометричних форм [Федорчук 2016б, с. 1170]. Та все ж традиційним нагрудним вбранням придністровського Поділля залишалися кожушані «лейбики» без рукавів, або з короткими (до ліктя) рукавами, які оздоблювали аплікацією та вишивкою нитками, не вживаючи бісер [Булгакова-Ситник 2005, с. 126].

Що ж до вишитих бісером безрукавок, то у 1920—1930-х рр. серед них широко зустрічався варіант короткого ґорсета без «лапців». Іноді краї пілок ґорсета обшивали невеличкими зубчиками, в інших випадках — краї залишали рівними. Вишиваючи набирали на нитку відразу декілька бісерин або одну склярусину. Потім за контуром елементу зображуваного мотиву клали стібок. Вишиті композиції виконували комбінуючи різні шви. Переважно для виконання лінійних форм (стебло, контур квітки) майстри використовували шов «у перед голкою» й дещо рідше «стебловий шов», а для виконання мотиву у формі плями — «гладь». Сама вишивка була доволі скромною: вузький стрічковий орнамент з мотивом гірлянди обрамляв поля та пройми виробу.

У 1930-х рр. з появою довгокроєної безрукавки типу камізелька («жупа́н») декор безрукавки став значно багатшим. На орнаментальному полі більшого розміру західноподільські майстрині почали створювати композиції з мотивами більших аніж досі розмірів. Найбільший акцент робили на передніх пілках камізельки, вишиваючи тут асиметричний мотив розлогого букета з різномасштабних елементів. Іноді мотив букета вишивали також на спинці камізельки.

Самобутнім декором виділялися безрукавки із сіл Гусятинського р-ну Тернопільської області. Зокрема на передніх пілках, а іноді й спинці ґорсета та камізельки місцеві майстрині часто вишивали мотив галузки чи «дерева життя», вишиваючи «уперед голкою» та використовуючи поряд із бісером багато склярусу (ТОКМ, Т-7308, Т-2102, Т-2104).

До артистичних пам’яток належить камізелька з с. Олесино Козівського р-ну, яку у 1930—1940-х рр. вишила Олена Кусень (1917—2009 рр.) [Федорчук 2016б, іл. 12]. Художньо-композиційне вирішення твору вказує на високий естетичний смак майстрині. Композиція з мотивів галузки та гірлянди ґрунтується на контрастах розмірів, форм та кольорів орнаментальних мотивів. Зразково підібраним є також пропорційне поєднання площі чорного тла та дуже різних за формами та барвами мотивів.

Кроєні з оксамитової чи іншої щільної тканини фартушки («припинда́», «фо́та») та спідниці, що побутували головно у північних районах Західного Поділля, прикрашали стрічковим орнаментом з мотивом заквітчаної гірлянди (ТОКМ, Т-1350, Т-1357, Т-1739, Т-2105) [Рис. В. 135].

У південній зоні західного Поділля, зокрема у Борщівському р-ні, модним компонентом святкової ноші у першій половині ХХ ст. став тканий килимовою технікою вовняний фартушок — так звана «килимова запаска» [Никорак 2012, с. 1080; Федорчук 2016б, іл. 12]. У 1920—1930-х рр. на такому фартушку з’явилися бісерні френзлі (Борщівський КМ, ПЕ-1098, ПЕ-1099). Іноді вишивкою бісером, склярусом та лелітками дооздоблювали й «килимовий» орнамент взористого поля «запаски» (Борщівський КМ, ПЕ-954).

Для вишивок кораликами прикметною стала широка палітра кольорів: білий, різні відтінки синього, жовтого, оранжевого, червоного та зеленого. Майстрині використовували чеський глянцевий бісер та глянцевий або дзеркальний склярус природних відтінків. Використання високоякісних чеських матеріалів було важливою умовою естетичної досконалості західноподільських творів першої половини XX століття.

Третій етап західноподільської традиції

Артефакти ЕМТ БОНН Західного Поділля другої половини XX ст. майже не представлені у музейних колекціях. Зустрічаються лише пам’ятки 1950—1970-х рр. і тих обмаль. Однією з причин цього стало загасання народномистецьких практик з бісером (фаза реверберації). Окрім цього бісерним виробам пізнішого часу музейники не приділяли належну увагу. Купуючи до музейних фондів пам’ятки, за браком коштів, вони віддавали перевагу більш давнім артефактам. Тому про цей етап традиції основну інформацію несуть польові матеріали: усні повідомлення, родинні фото, артефакти.

Як повсюдно в Східній Галичині поступове загасання мистецьких практик спричинили післявоєнна розруха, відсутність бісерних матеріалів, насаджування чужорідних стереотипів краси та інші несприятливі чинники. Попри все, у 1950—1960-х рр., а в окремих осередках навіть у 1970-ті рр. творчість з бісером, хоча й загасала усе ж мала своїх послідовників, зокрема з-поміж майстринь довоєнного часу. Вишитий бісером одяг продавали на базарах, де їх купували дівчата [Архів 2011, арк. 50].

Першими, з 1960-х рр., з широкого ужитку почали зникати накладні прикраси. Найдовше знаним залишався стрічковий ґердан. Дівчата звично носили таку оздобу на шиї та голові. У 1950—1960-х рр. в окремих селах Західного Поділля нашийною оздобою залишався стрічковий ґердан з підвісками. І хоча про прикрасу такого типу сучасні інформатори згадують рідко, пам’ять про її побутування зберегли тогочасні світлини. Так само завдяки світлинам відомо, що в ансамблі західноподільської народної ноші 1950—1960-ті рр. продовжували побутувати однодільна та зубчаста силянки, криза (Борщівський КМ, Ф-1804) [Архів 2011, іл. 127—130; Рис. В. 169].

До кінця ХХ ст. у більшості західноподільських осередків народного мистецтва виконання накладних прикрас з бісеру припинилося. Щоправда, з проголошенням незалежності України, з 1990-х рр., накладні прикраси з бісеру стали привертати увагу містян. Самодіяльні майстри нового покоління не знайомі із західноподільської народною традицією бісерних виробів черпають художні ідеї з періодичних видань та Інтернету.

Натрапити ж на нові версії автентичних оздоб в осередках ЕМТ БОНН поки що складно. Ще важче знайти приклади їхнього застосування у сучасній, зокрема весільній, обрядовості. Попри загалом невтішний стан реконструкція та подальший розвиток стилістики місцевих прикрас («ґерда́н», «дзумба́л») вже стали покликанням деяких майстринь у сс. Горошова та Дністрове Борщівського р-ну [Сененька 2011].

Упродовж другої половини XX ст. у західноподільських селах почало забуватися також і мистецтво виготовлення декорованих бісером дівочих головних уборів. У поодиноких осередках традиції бісерних виробів, як атрибути весільного дійства, продовжували, щоправда, функціонувати головні убори першої половини XX століття. Тільки наприкінці XX ст. у деяких придністровських селах, головно завдяки учасникам етнографічних колективів, виконання прикрашеного бісерними стрічками весільного вінка почало знаходити своїх нових послідовників.

Зокрема, зразково показовою є відновлена версія весілля початку ХХ ст. у с. Дністрове, здійснена народним фольклорним аматорським колективом «Дністряни» (діє при будинку культури) та дитячим фольклорно-етнографічним ансамблем «Дзумбалик» (діє при школі). Учасники фольклорних колективів поряд з іншими важливими компонентами народної святкової весільної ноші використовують у своєму дійстві реконструкції весільних вінків початку XX століття [Весілля у Дністровому 2011]. Відродження давніх традицій відбувається не лише на театральній сцені, але й в реальному житті. Зараз весільні вінки з «дзумбалами» можна побачити під час весілля у с. Дністрове Борщівського р-ну [Весілля у Дністровому 2011]. До сьогодні також голову молодої увінчують збірним весільним вінком з «кучерями», «аксаміткою», «віночком з воску», «виванчиками», гарасівками, обплетеною барвінком кіскою та ін. у с. Гермаківка Борщівського р-ну. Щоправда, частина таких компонентів — це твори, виготовлені майстринями першої половини XX століття [Архів 2011, арк. 80—81].

Ключовою ознакою третього етапу ЕМТ БОНН українців, як уже відзначалося, стало широке захоплення вишивкою бісерними матеріалами. Зокрема у селах південної зони Західного Поділля ще у 1950—1960-х рр. стали з’являтися вишиті бісерними матеріалами сорочки, виконані майстринями Північної Буковини. А наприкінці 1970-х рр. вишивати бісером почали й тутешні майстрині, які взялися відтворювати буковинські твори. Для прикладу, у с. Горошова Борщівського р-ну з’явилася лляна додільна тунікоподібна сорочка з вишитим бісером та січкою декором та мереживами («кору́нками»), гачкованими навколо горловини, низом рукавів, долом сорочки. У 1990-х рр. поширення набула й побутує до сьогодні аналогічна буковинській «сорочка вінком» з мотивом схожої на півонію троянди, яку сучасна молодь с. Горошова вважає автентичною ношею. Готуючись до шлюбу горошівська дівчина замовляє «сорочку вінком» у місцевої майстрині. За тиждень до весілля наречений і наречена, зібрані в народний одяг, ідуть на сповідь до церкви, де священник по закінченню служби оголошує про їх майбутнє весілля [Федорчук 2016б, с. 83—84].

Від рубежу XX—XXI ст. новим об’єктом вишивання бісером стала пошита з білого шифону чи іншої легкої тканини жіноча блузка. Для її декорування застосовують зразки вишивки, які продаються разом із бісерними матеріалами. Зокрема серед улюблених композицій, донедавна нетрадиційних для Західного Поділля, найчастіше зустрічається мотив невеличкого букетика троянд [Архів 2011, арк. 59, іл. 76, 77]. Від початку XXI ст. цікавість до вишитих бісером сорочок та блузок наростає у селах Підгаєцького, Бучацького, Гусятинського, Заліщицького, Борщівського р-нів. Досить широко таку одіж використовують як компонент весільного ансамблю, до якого також входять вишиті бісерними матеріалами нагрудний (ґорсет, камізелька) та поясний (спідниця, опинка, фартух) одяг [Рис. В. 47, 133, 170, 171].

Зокрема модні у довоєнний час декоровані бісерними матеріалами безрукавки та компоненти поясного одягу продовжували з’являтися також у 1950—1960-х рр. Зазвичай вишиті на них композиції вторували довоєнним. Зокрема, камізельки з оксамиту («маше́стеру»), вишиті бісером та склярусом, у 1960-х рр. побутували у с. Новосілка Підгаєцького р-ну. За свідченням респондентів, «село було співуче. Дівчата виступали і мали дуже багато вишитих безрукавок». У селі була кравчиня, яка шила таку одіж, та декілька майстринь, які вишивали бісерними матеріалами («кора́льками») [Архів 2011, арк. 42]. Тогочасна камізелька, виконана Євдокією Гречкосій (1923—1996 рр.), декорована мотивом розлого букета, вишитого різнобарвним дзеркальним склярусом. І хоча використання самого лише склярусу (правдоподібно, бісеру у майстрині не було) обмежило виражальні засоби, досвідченій майстрині все ж вдалося створити чотири графічні варіанти квіткових мотивів й уміло використати семибарвну палітру [Федорчук 2016б, іл. 14].

У 1960-х рр. відродилася і до сьогодні продовжує розвиватися довоєнна творчість майстринь с. Самолусківці Гусятинського р-ну [Федорчук 2005, с. 105—108]. У 1960—1970-х рр. відомою сільською майстринею була Марія Лахман (1915—? рр.), роботи якої стали взірцем для молодших самолусківчанок. У 1980-х рр. тут з’явилася когорта молодших майстринь [Федорчук 2005, с. 107]. Художні риси творчості місцевих майстринь другої половини ХХ ст. зі с. Самолусківці демонструють камізельки з оксамиту («байбараки з машестру»), спідниці та фартушки, вишиті головно бісером та у меншій частці — склярусом. У декорі панують мотиви квіткових гірлянд (краєм безрукавок, подолом поясного одягу) та заквітчаних галузок (на передніх пілках безрукавок). Упізнаними елементами цих мотивів є так звані «часнички́» (найбільші квіткові розети з гостроконечними пелюстками), «канва́лії» (білі гроноподібні квітки), «бра́тчики» (пелюстки у два кольори), «ру́жиці», «тюліпа́ни», «пу́пляшки» [Федорчук 2005, с. 107].

Актуалізація народної творчості з бісером, що розгорнулася на Західному Поділлі у 1990-х рр., значною мірою завдячує запровадженим обласною та районними держадміністраціями фестивалям художньої творчості. Для прикладу, з ініціативи Борщівської райдержадміністрації й при підтримці працівників Борщівського краєзнавчого музею у дні Різдвяних свят проводиться фестиваль «Маланка», навесні відбуваються фестивалі гаївок, на початку осені — свято вишиванки [Архів 2011, арк. 83]. Обов’язковий елемент фестивалів — давня та сучасна народна ноша. На жаль, спроби західноподільських майстринь відродити народний одяг часто мають аматорську природу й не завжди опираються на місцеву традицію.

Так майстрині с. Космирин для оздоблення святкових камізельок та фартушків від 1990-х рр. стали використовувати не трудомісткі в роботі пластикові округлі та фігурні (у вигляді квіткових розет та листочків) яскраво-строкаті блискітки («блискавки») [Архів 2011, арк. 47—50]. Надміру пістряві матеріали внесли в декор одягу мішурний блиск і тим самим його здешевили й примітивізували. Негативній тенденції сприяло сценічне використання космиринських костюмів [Архів 2011, арк. 48]. Замість народного одягу у селі прижився спрощений варіант костюма-інтерпретації.

Значно перспективнішою уже сьогодні є творчість сучасних вишивальниць із сс. Миколаївка, Возилів, Сновидів Бучацького р-ну та сс. Садки, Бедриківці Заліщицького р-ну Тернопільської області. [Федорчук 2016б, іл. 15]. Тут вишиті бісерними матеріалами оксамитові жіночі костюми функціонують в обряді сучасного весілля. Молода одягає оздоблений бісером костюм до шлюбу. На другий день весілля вона перевдягається у білу весільну сукню та білий «вельон» [Архів 2011, арк. 54, 58, 60, 61; Рис. В. 170, 171]. 

Сучасні фітоморфні композиції з ізоморфними (уподібненими до природних) обрисами на оксамитових безрукавках, опинках та спідницях у сс. Миколаївка, Возилів, Сновидів Садки та Бедриківці створюють самі майстрині не використовуючи друкованих схем. Спершу, на викроєних деталях одягу, без попереднього прорисовування, вишивають найбільші з квіткових мотивів, потім дрібніші квіти й пуп’янки, насамкінець сполучають квіткові мотиви галузками з листками. Серед матеріалів використовують бісер та склярус. З прийомів вишивання надають перевагу «гладі». Центральними є мотиви багатопелюсткових (8—12) квітів-розет із строкатими серцевинками у вигляді сонечка, або паростка. Палітра сучасних композицій поряд із традиційними насиченими контрастними кольорами гармонійно поєднує м’які пастельні барви, що з’явилися завдяки використанню намистинок крейдяного та алебастрового ґатунків [Федорчук 2016б, іл. 16].

Зовсім іншу стилістику мають «го́рботки» (опинки) та пояси зі с. Горошова Борщівського р-ну, які носять в ансамблі з так само вишитою бісерними матеріалами тунікоподібною сорочкою. За художньо-стилістичними ознаками місцеві «горботки» тяжіють до аналогічних творів буковинських вишивальниць.

Наприкінці XX ст. в орнаментиці «горбаток» переважали вигадливі рослинні мотиви пластичних форм. Від 2010-х рр. модними стали квіткові розети з геометризованими обрисами. Активне відродження і продовження народних традицій знайшло вияв у появі та одночасному побутуванні на Тернопільщині двох основних типів народної ноші. Один із них домінує у північних районах Західного Поділля: включає вишиті бісером шифонову блузку та оксамитові безрукавку й опинку (або спідницю); інший — панує у південних районах Західного Поділля: складається з вишитих бісером полотняної тунікоподібної сорочки і вовняної опинки (або спідниці).

Отже, можна зробити такі висновки:

Традиція бісерного оздоблення народної ноші Західного Поділля народилася на зламі XVIII—XIX ст. і розвивалася у контекстах традиційного строю північної та південної етномистецьких зон.

Найдавнішими техніками роботи стали набирання в разки, шиття та нанизування. Зокрема народні майстри Західного Поділля були знайомими з найбільшою кількістю прийомів нанизування: «сіточка», «у хрестик», «псевдоткання», «у дужки». Наприкінці XIX ст. частина майстрів також опанувала техніки ткання й вишивання.

Поширення отримали шість типів накладних оздоб (мониста, стрічковий ґердан; стрічковий ґердан з підвісками, кутовий ґердан, однодільна силянка, трясунки) й два типи головних уборів (чільце, весільний вінок). Наприкінці XIX ст., так само як і в ареалі Північної Буковини, з’явилося натільне вбрання (уставкова сорочка), вишитий нитками декор якого почали дооздоблювати вкрапленнями бісеру.

У нанизаних, тканих і вишитих композиціях домінували мотиви: ромба, шеврона («ріжки»), рідше — розети, зигзагу та S-подібний знак. Композиції бісерних прикрас та головних уборів мали переважно чорне тло, заповнене мотивами з лінійними та крапчастими обрисами фіолетового, вишневого, зеленого, вохристого та білого кольору. Так само чорне тло мали й вишиті нитками орнаменти уставкових сорочок, різнобарвні мотиви яких доповнювали вкрапленнями кришталево прозорих кораликів.

На другому етапі західноподільської традиції до шести типів накладних прикрас з бісеру додалося ще п’ять (зубчаста силянка, дводільна силянка, криза, котильон, краватка); більшої популярності набули декоровані бісером дівочі головні убори та вишиті одночасно нитками й бісером уставкові сорочки. Ближче до середини XX ст. з’явилися сорочки, у композиціях яких вже домінували бісерні матеріали. У 1920-х рр. у моду увійшли кроєні з темних фабричних тканин (вовна, оксамит) й вишиті багатобарвними бісерними матеріалами компоненти нагрудного (ґорсет, камізелька) та поясного (фартух, спідниця) вбрання.

Зміни у художньо-композиційному вирішенні прикрас та компонентів одягу відбувалися, головно, завдяки впровадженню технік ткання та вишивання. Графеми мотивів ускладнилися, їх репертуар зріс, більш варіативною та насиченою стала кольорова палітра. У декорі усіх складових ноші розвитку набула багатоколірна фітоморфна орнаментика.

На початку третього етапу традиції народномистецькі практики з бісером стали загасати (фаза реверберації). Де-не-де продовжували побутувати бісерні компоненти народної ноші першої половини XX ст., які зрештою теж вийшли з ужитку майже повсюдно.

Актуалізація традиції розпочалася наприкінці 1970-х рр. з південної зони Західного Поділля, що перебувала у зоні сильних буковинських впливів. Як також на інших теренах України у творчість увійшли нові ґатунки й кольори бісерних матеріалів, а також якісні фабричні тканини (штучний шовк, вовна, оксамит). Сьогодні у святковій та весільній західноподільській ноші побутують вишиті бісером: тунікоподібна сорочка (південна зона), блузка, камізелька, опинка, спідниця (південна і північна зони).

Кількість майстрів та прихильників мистецтва бісерних виробів щорік зростає. Це дає надію на подальший розвиток мистецтва в краї.

Олена Федорчук