Добрий день

Пригадаємо вивчені твори

 «Твір — автор — жанр»

1. «Вершники» (Юрій Яновський, роман у новелах)

2. «Я (Романтика)» (Микола Хвильовий, новела)

3. «Маруся Чурай» (Ліна Костенко, роман у віршах)

4. «Поза межами болю» (Осип Турянський, поема у прозі)

5. «Зачарована Десна» (Олександр Довженко, кіноповість)

6. «Україна в огні» (Олександр Довженко, автобіографічна кіноповість)

7. «Залізний острів» (Олесь Гончар, новела із роману в новелах)

8. «Три зозулі з поклоном» (Григір Тютюнник, новела)

9. «Мина Мазайло» (Микола Куліш, сатирична комедія)

10. «Балада про соняшник» (Іван Драч, модерна балада)

 «Літературні процеси в Україні у 20-30-х роках»

1. Які літературні угрупування об'єднувалися за спільним світовідчуттям, естетичними принципами та певною політичною платформою в 20-30х рр. ХХ століття? («МАРС», «ВАПЛІТЕ», «Авангард», «Плуг», «Молодняк», «Нова генерація»)

2. Хто утворив літературну організацію «ВАПЛІТЕ» у 1926 році? (М. Хвильовий)

3. У яких містах Європи була заснована «Празька школа»? (Прага, Подєбради)

4. Назвіть поетів, що творили у «Празькій школі», та яких друкували в журналі «Вісник»? (Юрій Драган, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга)

5. Що називають «Розстріляним відродженням»? (Літературно-мистецький рух 20-30-х рр., Для якого характерне Духовне піДнесення, представників якого знищили)

6. Хто розпочав літературну дискусію і в якому році? (М. Хвильовий у 1925 р. )

7. Хто вважав, що українські митці будуть першими заспівувачами «азіатського ренесансу», а їхній стиль — активний романтизм — стане основним у час українського відродження? (Микола Хвильовий)

8. Хто належав до літературно-мистецького руху «Розстріляне Відродження»? (Микола Хвильовий, Микола Куліш, Григорій Косинка, Микола Зеров)

9. У чому було звинувачено Миколу Хвильового? (У націоналізмі)

10. Якій літературній течії характерні такі ознаки: відмова від реалістичного змалювання світу, художнє зображення, суб'єктивізм? (Авангардизм)

 «Хто сказав, написав…»

1. Хто є автором слів: «Поете, любити свій край не є злочин, коли це для всіх!»? (П. Тичина)

2. З якої поезії рядки: «Чому не можна перевернути світ? Щоб поставити все догори ногами?..»? («Бажання» М. Семенко)

3. Як називається сонет, у якому оспівується золотоголове вічне місто? («Київ — традиція» М. Зеров)

4. Хто сказав:

Він України мав чарівну вроду,

Носив її наймення гордолиць,

Він виріс від суниць аж до зірниць,

Великий гранослов свого народу?

(Д. Павличко про М. Рильського)

5. Хто сказав: «Ознаками стилю Плужника є філігранна витонченість образів, досконалість побудови поезій, інтелектуальна гра нюансами емоційної та звукової сфери»? (М. Бажан)

6. Який відомий письменник оцінив збірку Григорія Косинки «На золотих богів»? (М. Рильський)

7. Який роман Юрій Яновський писав потай, а потім приніс рукопис Ю. Смоличу? («Вершники»)

8. Хто сказав «Поезіє, сонце моє оранжеве!» (Іван Драч)

9. Чиї слова: «Душа належить людствам і епохам»? (Ліна Костенко)

10. Автор слів «А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі». (Василь Стус)

 «Уривок з вірша — назва твору, автор»

1. Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

(В. Симоненко «Лебеді материнства»)

2. Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником.

(І. Драч «Балада про соняшник»)

3. Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

І ми живем уже після потопу.

(Ліна Костенко «Життя іде…»)

4. Народився бог на санях в лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий

(Б. -І. Антонич «Різдво»).

5. Сеньйорито акаціє, добрий вечір,

Я забув, що забув був вас,

Але осінь зійшла по плечі,

Осінь, ви і осінній час…

(М. Вінграновський «Сеньйорито акаціє»)

6. Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її, —

Знов молодість не буде!»

(О. Олесь «Чари ночі»)

7. Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі? —

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі.

(П. Тичина «Ви знаєте, як липа шелестить…»)

8. Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

Лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання…

(В. Сосюра «Так ніхто не кохав.»)

9. Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

(В. Симоненко «Задивляюсь у твої зіниці»)

10. В соняшника були руки і ноги,

Було тіло, шорстке і зелене,

Він бігав наввипередки з вітром,

Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.

(І. Драч «Балада про соняшник»).

 «Тема — твір»

1. Розповідь про батьків, навчання й формування світогляду письменника у формі гуморески («Моя автобіографія» Остап Вишня).

2. Тема міщанства й українізації («Мина Мазайло» М. Куліш).

3. Протистояння добра і зла в душі героя («чекіста і людини»), його роздвоєність («Я (Романтика)«М. Хвильовий).

4. Підкорення людиною міста («Місто» В. Підмогильний).

5. Зображення дитинства й джерел формування митця («Зачарована Десна» О. Довженко).

6. Тема першого юнацького кохання («Залізний острів» О. Гончар).

7. Любові всевишній присвячується… («Три зозулі з поклоном» Г. Тютюнник).

8. Страждання України від фашистської окупації («Україна в огні» О. Довженко).

9. Багатостраждальна українська історія з її трагічною героїкою, кохання дівчини-козачки («Маруся Чурай» Л. Костенко).

10. Філософські роздуми зрілої людини — митця про людське буття, роль дитинства у формуванні особистості («Зачарована Десна» О. Довженко).

«Асоціації»

Визначити, з яким твором асоціюються поняття.

✵ Чорний трибунал («Я (Романтика)»)

✵ Урбанізація («Місто»)

✵ Прізвище («Мина Мазайло»)

✵ Семеро товаришів («Поза межами болю»)

✵ Поїзд-дракон («Тигролови»)

✵ Концтабір («Україна в огні»)

✵ Старий крейсер («Залізний острів»)

✵ Лист («Три зозулі з поклоном»)

ПІДСУМОК УРОКУ

Як підсумок зачитайте духовні заповіти Марії Терези:

Життя — це шанс. Скористайся ним.

Життя — це краса. Милуйся нею.

Життя — це мрія. Здійсни її.

Життя — це виклик. Прийми його.

Життя — це обов'язок. Виконай його.

Життя — це гра. Стань гравцем.

Життя — це цінність. Цінуй його!

Життя — це скарб. Бережи його.

Життя — це любов. Насолоджуйся нею.

Життя — це таїна. Пізнай її.

Життя — це боротьба. Почни її.

Життя — безодня невідомого — не бійся, вступи у неї.

Життя — удача. Шукай цю мить!

Життя таке чудове — не згуби його. Це твоє життя. Борони його.

Добрий день

 Написання контрольної роботи

Дати відповідь на запитання одним словом (по 1 б.).

1. У назві збірки Василя Стуса «Веселий цвинтар» використано…

2. «Патріархом» літературного угрупування БУ-БА-БУ вважають… 

3. Зразком «стоїчної поезії» у світовій літературі є поезія… 

4. За інакодумність, незгоду з ідеологією влади Василя Стуса називали…

5. І. Лучук, Н. Гончар, Р. Садловський утворили літературне угрупування… 

6. Період, який почався від 80-90-х років ХХ ст., у літературі прийнято називати… 

Дати повну відповідь на запитання (по 2 б.).

1. Пояснити різницю між літературою масовою та елітарною.

2. Назвати характерні ознаки постмодернізму.

3. Дати характеристику однієї з поезій Василя Стуса.

Виконати тести за посиланням:

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=1640965

Тест відкрито до 23.00  18.05.2023

 Бажаю успіхів

Добрий день.

Олена Борисенко запрошує вас на заплановану конференцію: Zoom.

Тема: Сучасна українська література

3 травня 2023 08:00 AM Стамбул

Долучитися до конференції  Zoom

https://us05web.zoom.us/j/87146876348?pwd=MGVuSFdFZ21DSkVRQzA4S0cvdDB2Zz09

Ідентифікатор конференції: 871 4687 6348

Код доступу: 9a7tjk

Українська література межі ХХ і ХХІ століть дуже цікава й неоднозначна: оригінальна й традиційна, лірична й епатажна, акцентована на змісті й формалістська. Ця література твориться саме тепер, і ми, певним чином, є свідками її народження. Нове покоління поетів і письменників прагне подивитися на навколишній світ по-новому, а не під кутом методу «соцреалізму». Незалежна Українська держава відкрила перед літературою і нові можливості, і нову її сторінку. Література, як і все державне життя, позбулося ідеологічно-партійного диктату, ставши абсолютно вільною у виборі тем, образів і способів їх трактування. Ідейно-художнє її багатство стимулювало тематичну, жанрово-стильову, концептуальну різноманітність.

Характерною прикметою літературного життя к. ХХ — поч. ХХІ ст. є те, що у ньому беруть участь представники різних поколінь, різних стильових течій, отже, в ідейно-тематичному, жанрово-стильовому й емоційно-інтонаційному виявах література останніх років строката й різнобарвна. «Поезія… там, де вирує людський дух, де триває боротьба між світлом і темрявою. Тому Богові поезії зараз цікавіше в Україні» (І. Малкович; Insider, 2015).

Постмодернізм як один із художніх напрямів мистецтва 90-х років, його риси. Постмодернізм як явище

Як реакція на перший дискурс та модерний дискурс «шістдесятників», другий дискурс з'явився в кінці 80-х — на поч. 90-х рр. Постмодерний дискурс має свої символи й поняття: екзистенція, рефлексія, відкритість, гра, карнавал. Г. Гессе (німецький і швейцарський письменник, автор роману «Гра в бісер») має вплив на українських постмодерністів Т. Прохаська та Ю. Андруховича), Л. Х. Борхес (аргентинський поет і прозаїк, запропонував творення художнього твору як відверту концептуалізовану гру цитатами, ремінісценціями, алюзіями світового письменства) вплинув на Ю. Андруховича, Ю. Бедрика, В. Медвідя тощо.

Постмодерна спрямованість в українському письменстві означилася після 1986 р., після катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка неначе пробудила і митців старшого покоління, і «шістдесятників», і породила нову генерацію письменників постчорнобильської епохи. Ця хвиля митців прагнула «зруйнувати Карфаген української провінційності» (Ю. Шевельов), тобто вивести мистецтво слова поза межі політики, ідеологічних та адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім.

Вперше термін «постмодернізм» з'явився 1917 р. в книжці німецького філософа Рудольфа Паннвіца «Криза Європейської культури». Вживався він на позначення нігілізму в культурі ХХ ст. Філософське підґрунтя постмодернізму склали праці Мішеля Фуко, Жака Дерріда, Жиля Дельоза, Фелікса Гваттарі, Жана Бордіяра, Жака-Франсуа Ліотара, Річарда Рорті.

До визначальних рис постмодернізму відносять поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо. У сучасній постмодерністській літературі головна увага приділяється, по-перше, індивідуальній манері митця, його власному баченню людини та світу, у творах часто сполучається конвульсивна краса, примхлива елегантність, потяг до дисгармонії та деформації, хворобливої фантастики та абсурду, вигадливий еротизм.

По-друге, духовна напруга, пошук внутрішньої ідеї, самовіддана несамовитість, екзистенційність є важливою складовою сучасної літератури.

По-третє, метафорична насиченість твору поєднана часто з навмисно зниженою мовою; багато словесної еквілібристики; плеоназм, наявність оксюморону та антитези, гіперболи та гротеску; складна композиція твору, фрагментарність — ознаки твору постмодерного часу.

Літературні угруповання

Асоціація українських письменників

Утворена 6 — 8 березня 1997 р. на установчих зборах АУП (118 учасників). Організація АУП має за мету подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі України, що виникло через неспроможність керівництва Спілки письменників України (СПУ) реформувати структуру та концептуальні засади Спілки письменників до рівня відповідності вимогам сучасної ситуації (як соціальної, так і світоглядної). Ставши в опозицію до СПУ, АУП проголосила своїми критеріями фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням XX ст. Вступ до АУП відбувається на підставі запрошення від Координаційної Ради АУП (23 особи). Президентом АУП було обрано Ю. Покальчука, віце-президентами — Володимира Моренця, Ю. Андруховича, І. Римарука і Тараса Федюка. 4 — 5 лютого 2000 року відбувся ІІ конгрес АУП (68 учасників), на якому Президентом АУП було обрано Т. Федюка, віце-президентами І. Римарука, В. Моренця, С. Жадана і О. Кривенка. 3'їзд констатував наявність в Асоціації організаційної кризи, викликаної відсутністю працівників офісного апарата і професійних менеджерів.

«БУ-БА-БУ»

«Бурлеск-Балаган-Буфонада». Літературне (насамперед) угруповання, що складається з Ю. Андруховича (Патріарх), В. Неборака (Прокуратор) та О. Ірванця (Підскарбій). Літугруповання засноване 17 квітня 1985 р. у Львові. Період найактивнішої діяльності «Бу-Ба-Бу» (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987 — 1991 pp. Апофеозом «Бу-Ба-Бу» став фестиваль «Вивих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки поезоопери «Бу-Ба-Бу» «Крайслер Імперіал» (режисер С. Проскурня). У 1996 р. друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування «Бу-Ба-Бу». У 1995 р. у львівському видавництві «Каменяр» вийшла книга «Бу-Ба-Бу».

Літугрупування стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників «Бу-Ба-Бу» в межах самого літугруповання стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. «Бу-Ба-Бу» заснувало свою Академію.

«Нова дегенерація»

Поетичне літугруповання, існувало у 199 — 1994 pp., складалось із трьох літераторів, вихідців з Івано-Франківської області — Івана Андрусяка, Степана Процюка та Івана Ципердюка. У 1992 р. літу-груповання видало три перші збірки названих поетів під однією обкладинкою. Загальна назва цього проекту була також «Нова дегенерація». Передмову написав Ю. Андрухович. Тексти членів «Нової дегенерації» перебувають у дискурсивній сфері неомодерних літературних практик.

«Пропала грамота»

Літературне угруповання трьох київських поетів: Юрка Позаяка, Віктора Недоступа та Семена Либоня. Існувало в кінці 80-х — на початку 90-х pp. «Пропала грамота» була заявлена як авангардний проект. У 1991 р. «Пропала грамота» випустила книгу з однойменною назвою.

«ЛуГоСад»

Поетичний гурт, заснований у 1984 р. львівськими поетами Іваном Лучуком, Назаром Гончаром, Романом Садловським. У 1986 р. вони видали (все в одному примірнику) альманах «ЛуГоСад-І» і «ЛуГоСад-ІІ», а також збірки Н. Гончара «Усміхнений Елегіон» та Р. Садловського «Антологія». «Методологічна основа» творчості «ЛуГоСаду» — теорія поетичного ар'єргарду, «ідея і аргументування лугосадівсько-ар'єргардної теорії. У лютому 1994 р. відбулася академічна наукова конференція «Літературний ар'єргард», присвячена 10-літтю «ЛуГоСаду». Окремі вірші лугосадівців перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською мовами. До 15-річчя гурту готувався тритомник «ЛуГоСаду».

«Пси Святого Юра»

Літературна майстерня, неофіційне творче об'єднання із семи українських письменників, які таким чином вирішили шукати не стільки естетичної (з цієї точки зору всі вони були й залишаються досить різними), скільки професійно-цехової єдності (спільне обговорення рукописів, формування альманахів, взаємне редагування та коригування). Ідея такої спільноти виникла серед групи авторів (Ю. Покальчук, Ю. Андрухович, І. Римарук) під час міжнародного круїзу «Хвилі Чорного моря» на борту корабля «World Renaissance» і остаточно сформувалась у вигляді маніфесту в стінах афінського готелю «Св. Юрій Ликаветський» у листопаді 1994 р. До літмайстерні увійшли, крім згаданих, В. Герасим'юк, B. Медвідь, В. Неборак, О. Ірванець. Останній приблизно через рік із міркувань цілковитої творчої незалежності з майстерні вийшов, натомість приєднався Т. Федюк. Єдиний поки що альманах «Пси святого Юра» (Львів, 1997 р.) зафіксував первинний склад майстерні, оскільки формувався ще 1995 р. Альманах являє собою досить симптоматичний зразок «поєднання непоєднуваного» і досьогодні перебуває серед найжвавіше обговорюваних новинок сучасного літературного процесу. Концепційну добірку творів опублікував журнал «Сучасність».

Теорія літератури

Елітарна література — художнє письменство, розраховане на витончене естетичне сприйняття, на інтелектуально освіченого читача, що вимагає значної обізнаності з надбаннями світової культури. Вона випереджає середній рівень духовного розвитку суспільства, задає високі зразки для наслідування. У розвитку літератури елітарність протистоїть масовості. Елітарна творчість є у багатьох письменників-класиків: Т. Шевченка (поезії останніх років), І. Франка (філософська лірика), Лесі Українки (драматургія), М. Рильського, М. Зерова, Є. Плужника, М. Бажана, О. Ольжича, Є. Маланюка, Г. Чубая та ін. У ХХ ст. (особливо в другій половині) виявилася тенденція різкого розмежування елітарної модерної та масової літератури («чтива»). Реакцією на цей процес став постмодернізм, коли в одному творі поєднуються «пласти», розраховані на масового читача і на елітарного.

Масова література — інша назва — белетристика. Художня література, розрахована на масового читача, його середній рівень розвитку. Протиставляється елітарній літературі. Умовно белетристику можна поділити на високоякісну (П. Коельйо, Р. Бах, в українській літературі — «Тигролови» І. Багряного) і низькоякісну («чтиво»). Головна функція масової літератури — розважальна, проте високоякісна здатна також порушув важливі проблеми, ставити високі ідеали, покликати до наслідування, натомість «чтиво», що будується за простими схемами, відповідає на запити читача, а не формує їх.

Елітарна та масова література — два потоки сучасного літературного процесу. В сучасних культурно-історичних умовах традиційне протистояння елітарної та масової літератури втратило свою гостроту.

Елітарна (від франц. elite — краще, добірне) література вирізняється інтелектуальною та естетичною ускладненістю, наявністю підтексту та зашифрованих образів, символів. Такі твори потребують підготовленого читача.

Масова література — це розвивальна й дидактична белетристика, яка друкується великими накладами. Такі твори передбачають спрощене читання. Типові ознаки — пригодницький вульгаризований романтичний сюжет, щасливий фінал. Масову літературу читають 90 % усіх людей, а 10 % просто соромляться про це казати.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Обов'язково створити презентацію "Сучасна українська література". Вибрати письменника, розказати про нього чи про неї та  ідейно-художній  аналіз творів

Презентації надіслати обов'язково

Добрий день.

Самостійна робота за посиланням:

 https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=3353970

Тест відкрито до 23.00  28.04.2023

Домашнє завдання: підготувати презентацію: "Сучасна українська література"

Добрий день

Олена Борисенко запрошує вас на запланованую конференцію: Zoom.

Доєднатися до конференції Zoom

https://us05web.zoom.us/j/82821380309?pwd=UExQeHdFVXcxbnBOR2pjMVBHMW5EUT09

ідентифікатор конференции: 828 2138 0309

Код доступу: LN0e5e 

У скрутні хвилини мудра земля українська захищає своїх дітей, народжуючи духовних лідерів, які виводять народ із пітьми розгубленості, безпорадності, даруючи сонце надії, вказуючи правильний шлях. З'являються ті, хто допомагає стерти зі свідомості людей страх, безмовну покору, допомагає пробудити пам'ять і самовизначитися. Вони є ніби тими «скарбничками», до яких народ відібрав усі найкращі моральні, духовні якості та чесноти. Тому вони у своїх помислах наближаються до істини, своєю творчістю випереджають час і провокують національне відродження.

Вони несуть у світ наснагу, яка допомагає жити і творити іншим людям, посилають імпульс, згусток енергії у вигляді своїх творів. Завдяки тому, що мають у собі непорушну віру, спроможні витримати будь-які випробування, що випали чи випадуть на їхню долю. Завдяки своїй силі волі стають тим каменем, який тримає на собі всю будівлю життя нашої нації.

Саме таким дитям свого народу став Василь Стус.

https://www.youtube.com/watch?v=7vcVw4qN_54&t=471s

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 1

Отож п'ятого березня я прибув на Колиму. Позаду залишилося 53 дні етапу, майже два місяці. Згадую камеру челябінської тюрми з натовпами тарганів по стінах; надивившись на них, я чув, як свербить усе тіло, і потім — новосибірська пересилка, перебута разом з В. Хаустовтим, страшна іркутська тюрма — мене вкинули в камеру з бічами-аліментщиками; вошиві, брудні, отупілі, вони розносили дух периферійної задушливої волі, від чого хотілося вити вовком: виявляється, і так можна жити, і так мучитися тюремною скрутою.

Весь обшир мій — чотири на чотири.

Куди не глянь — то мур, куток і ріг.

Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий,

Це плетиво заламаних доріг.

П'яні наглядачі Іркутська — ніби вихоплені з когорти жандармів-самодурів часів Миколи I чи Олександра II. Один з них мало не побив мене за те, що я сказав уголос про його брутальне поводження. Нарешті Хабаровськ, і потому — пасажирський літак, де вільні й невільники розділені рядами крісел: тут уже соромитися нікого. Мене скували наручниками із якимсь рецидивістом, і так ми перебували дві години льоту.

Аж ось і Колима. Холодне низьке небо, маленька тюрма на якомусь вигоні, порівняно добра страва і тепла тьмяна одиночка. Після прожарки можна було терпіти свій одяг. Викликав начальник тюрми: він нібито ніколи не бачив політв'язня.

На колимськім морозі калина

зацвітає рудими слізьми.

Неосяжна осонцена днина,

І собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми.

Безгоміння, безлюддя довкола,

Тільки сонце, і простір, і сніг.

За кілька днів воронок з буржуйкою всередині докинув мене до Усть-Омчуга. Це 400 кілометрів од Магадана. Кинувши до КПЗ і протримавши кілька днів, мене викликали до начальника міліції Переверзєва, і той заявив, що працюватиму я на рудні ім. Матросова шахтарем, житиму в гуртожитку в кімнаті ч. 6, а що я поскаржився на нездоров'я, то обіцяв показати лікарям. За яких 20 хвилин мене оглянули лікарі; всі заявили, що я здоровий.

Увечері 5 березня мене привезли до селища. В кімнаті, наче сподіваючись мене, сиділо кілька п'яних молодиків і пили горілку. Ніхто не здивувався мені. Ревіло радіо, вищав магнітофон і транзистор: їм було весело.

Почалася моя робота. Бригада [… ] — ударна, комуністична. Чи не половина робітників — партійні. Це показова бригада. Вони мали мене виховувати.

Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема: бурять вертикальні глухі штреки. Молоток важить коло 50 кг, штанга — до 85 кг. Коли бурять «вікна», доводиться лопатити. Респіратор (марлева пов'язка) за півгодини стає непридатний: він стає мокрий і вкривається шаром пилу. Тоді скидаєш його і працюєш без захисту.

Кажуть, молоді хлопці (одразу після війська) за півроку такої пекельної праці стають силікозниками. За порохом не видно лопати, якою працюєш. Коли закінчуєш роботу — немає сухого рубчика — вийдеш до кліті під крижане повітря, яке не підігрівається. Пневмонія, міозит, радикуліт переслідують кожного шахтаря. А ще ж вібрація і силікоз. Але за 500-700 крб. у місяць люди не бояться нічого. Через 5 років він збере гроші на машину, коли не зіп'ється чи не скалічіє.

Травматизм на рудні — досить високий. То завалилася стеля, придушивши жертву «заколом», то бурильник упав у дучку, то попав під вагонетку, перебиті руки, ноги, ребра — чи не в кожного другого. Але колимчани — люди міцні. Вони знають, що добробут дається нелегко. За нього треба платити — молодістю, здоров'ям, а то й цілим життям. Життя жорстоке — нічого не вдієш. А на Колимі є продукти, хоч і не завжди дістанеш м'яса. Але де воно є, те м'ясо?

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 2

Я повертався до гуртожитку і падав, як убитий. Була робота і сон. Проміжків не існувало. Так я зміг витримати три місяці. Довелося заявити, що така робота — не для мого здоров'я. Міліція обурилась, почалися перші нагінки. До того ж я змінив кімнату, перейшов до іншої. Це було новим порушенням: як я смів, коли мені, всупереч положенню про заслання, наказано жити саме в цій кімнаті і саме з цими людьми. Але їхня постійна пиятика не давала мені спокою.

Отак живу: як мавпа серед мавп,

Чолом прогрішним із тавром зажури

все б'юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб, як ниций раб.

Повз мене ходять мавпи чередою,

у них хода поважна, нешвидка.

Сказитись легше, аніж будь собою,

бо ж ні зубила, ані молотка.

О Боже праведний, важка докука —

сліпорожденним розумом збагнуть:

ти в цьому світі — лиш кавалок муки,

отерплий і розріджений, мов ртуть.

У травні мене викликали до райцентру і почали погрожувати: в разі подальшого порушення режиму будуть судити. Я послався на положення про заслання, яке дозволяє мені проживати в межах району, обирати житло своєю волею. Переверзєв тільки злісно усміхався, перейшовши на брудну лайку. Довелося його поставити на місце. «Зі мною навіть у концтаборі не розмовляли таким тоном, отож припиніть лаятися, інакше я піду. Я не збираюся їхати до вас, а викликали — то розмовляйте людським тоном».

Незабаром приїхала дружина — нас поселили в т. зв. готелі, підселивши водночас двох кагебістів, що спокійно прослуховували всі наші розмови. Якось вони вдерлися до нас, сіли до столу, а один з них, вийнявши ножа, почав випробовувати мої нерви. Я просто не реагував на цю дешеву витівку. Інший пожилець хотів подарувати мені ножа; я відмовився од подарунка, навіть не знаючи, що це провокація з можливим осудженням (збереження холодної зброї)!

Коли дружина поїхала, зі мною стався нещасний випадок: прагнучи добратися до кімнати (сусід подався на кількаденні зальоти, не лишивши мені ключа) я спробував проникнути [… ] через вікно, але впав і зламав обидві п'яткові кості, мене відвезли до лікарні, наклали гіпс, а до кімнати підселили нового жильця. Уже звикши до того, що за мною влаштували тотальне стеження, я не сумнівався, звідки цей жилець. Перебувши два місяці, я повернувся до кімнати. На ногах був гіпс із металевою дужкою — нижче Plattfus'a. Надворі мороз, сніг. Виходок — за 200 метрів. У мене пара милиць і гіпсові черевики, з яких виглядають пальці. На цей раз кімната була порожня. Принести води, сходити до буфету чи по нужді — стало дуже складною проблемою. З цих вояжів я повертався, чуючи на чолі циганський піт. Було невесело.

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 3

Я сидів за віршами, розв'язавши транспортну проблему (просто довелося зрізати гіпс, який я мав носити ще два місяці). Зрідка ходив на пошту, оскільки для засланця вона перетворилася на півжиття із зустрічами і контактами: пошта єднала нас, засланців, повертала голос Чорновола і Шабатури, Садунайте і Коцюбинської, приносила вісті з закордону.

За листи доводилося витримувати справжню війну з КГБ. Десятки й десятки листів просто зникали. А на мої оскарження відповідали своєрідно: «В Магаданському аеропорту мішок, у якому носять кореспонденцію, дірявий». Довелося кілька разів бити телеграму до Андропова: «Ваша служба краде мої листи». Телеграми відсилали, але користі не було. Хіба шкода: це стало добре видно із щомісячних відвідин міліції (т. зв. Реєстрація). Їздити туди треба було за 30 км (с. Гастелло). Чулося, що в повітрі — гроза.

10.11.1978 року, коли я, ледве пересуваючися на ногах, уже працював на шахті, мене викликали до відділу кадрів. Виявилося, налетіли на мене з обшуком. Групу очолював майор Грушецький із України. Обшук був у справі Лук'яненка. Байдуже, що Лук'яненка я не знав, хіба обмінявся з ним одним-двома листами, — в мене вилучили чернетки моїх листів до Гамзатова, Григоренка, деякі листи інших друзів, зошит віршів. Потім три дні допитували в Усть-Омчузі. Свідчень я не дав, хіба висловив обурення.

Тепер цькування зайшло на нове коло. До кімнати підселяли п'яниць (це вони згодом виявилися свідками на новому процесі). Вони пили, і мені в кімнаті один з них навіть помочився в чайник. Коли я протестував, мені казали: «Молчи, а то опять попадешь, где бьіл». Я вимагав відселити їх — це нічого не давало. Я намагався знайти десь кімнату — мені було заборонено це зробити.

Стало відомо, що КГБ, міліція, партком старанно нацьковують проти мене людей. Одному з них, наприклад, запропонували підкласти в мої речі рушницю або ніж, іншому — підпоїти мене. За це обіцяли винагороду — 1500 крб. (тобто дві місячні зарплати колимські). «А до якого стану?» — «Аби лиш запах був», — відповіли йому. Але я цього ще не знав.

Кожного вечора до мене хтось з'являвся — то комсомольський патруль, то міліція. Розмова була недоброзичлива, провокаційна. Особливо докучав капітан Любавін. Довелося просто не реагувати, коли він з'явився.

І тут дістав я телеграму, що батько при смерті. Але міліція мене не пустила — мені довелося оголосити голодівку на знак протесту. Через тиждень вони-таки дозволили, але перед тим протримали цілу ніч у КПЗ — за те, що на дверях кімнати я вчепив оголошення: «Прошу не заважати. Голодівка з вимогою надати змогу поховати батька». Весь час — од Усть-Омчуга до Донецька — мене супроводив загін шпигунів од КГБ. Так було в аеропорту, так було в Донецьку. Поховавши батька, я повернувся до Колими — ніби до в'язниці. Я чув, що кожного дня мене можуть зачинити знову.

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 4

Коли я повернувся до Магадана, в аеропорту на мене чекав виклик — негайно з'явитися до обласного КГБ. Ночувати довелося в готелі. В понеділок я поїхав до міста (це 60 км дороги). Прийняв мене заступник начальника Сафонов. Він прочитав мені друге застереження — з погрозою судити.

В Усть-Омчузі, коли я зайшов до начальника Переверзєва, на мене чекав новий сюрприз — заступник редактора райгазети «Ленинское знамя» заявила, що збирається писати про мене статтю, і поставила кілька провокаційних питань. Я відповів, що жанр мені відомий, а тому я волію не розмовляти.

І справді, за якийсь час з'явилася довга стаття «Друзья и враги Василия Стуса». У ній було згадано все. І те, що я дістаю пакунки з закордону, і що порвав свій профспілковий квиток, довідавшись, що саме профспілки перечать проти надання мені медичної допомоги, і «свідчення» багатьох мешканців рудні. Як згодом виявилося, Супряга не марнувала часу: поки я був у Донецьку, вона вояжувала на рудні, готувала статтю. Чимало людей заявило мені потім, що нічого схожого вони не говорили, але свої журналістські обов'язки Супряга, забезпечена бронею КГБ, розуміла по-своєму. «Стус готов грабить и убивать», — свідчила одна медсестра із транспортного. «Он похож на фашиста, такой на моих глазах убивал детей», — гнули комедію інші.

Прикро було за такий факт. Якось я відмовився стати до роботи, оскільки респіраторів не було. Мені обіцяли видати персональний. Я відмовився, наголошуючи, що респіратор — то обов'язковий захист для кожного шахтаря. Отож я обстоюю загальний принцип, протестуючи проти порушення техніки безпеки. Респіратори потім знайшлися. Певна річ, їх видали всім. А мене покарали за «страйк». Супряга не оминула і цього випадку, вкрай перебрехавши факти.

Якраз на цей час приїхала дружина. Газета вплинула на людей. Вони сахалися мене, мов чумного. Я зрозумів, що маніпулювати громадською думкою дуже легко. Особливо коли громади — нема, отже, у неї нема і своєї думки. І я, бачачи, що позивати Супрягу марно (жоден суд у Союзі не візьме такої справи до розгляду), наполіг на тому, аби дати їй публічну відповідь. На це адміністрація згодилася. Зробили поширене засідання рудкому, куди запросили підготовлену публіку. Був і журналіст з газети (Супряги не було). Я почав відповідати на брехню досить різко і аргументовано. Режисери побачили, що вистава може не вийти — почали обструкцію, не даючи мені говорити. Нічого не лишалося, як покинути залу разом з дружиною, звинувативши публіку в боягузтві.

А в пресі не вщухала буря: десятки читачів обурювалися моєю поведінкою, за звичайною радянською звичкою. Тепер становище моє стало ще драматичніше. Прощаючися з дружиною, я заявив їй: «Відчуваю, що бачитися вдруге доведеться, напевно, в таборі». Вона згодилася з тим, тамуючи сльози. Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставити до загину.

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 5

Протягом цього часу я фактично не мав медичної допомоги. Повертаючись з роботи, не чуючи ніг, я грів воду в мисці і, вклавши електронагрівача, готував собі ропу, аби попарити ноги. Ліва п'ята так і залишилася зміщеною: хірург просто не помітив того. Парафінові аплікації довелося робити самому.

Зате провокацій побільшало. Одного разу після тяжкої застуди (у цей вечір повернувся жилець із «материка») я випив з іншими 100-150 г коньяку, ще не знаючи, що мені заборонено. Міліція тут же довідалася про це і почала чигати на мене. Коли у вечері, вже перед сном, я вийшов на хвилину з гуртожитку, — на мене накинулася міліція і повезла у витвирезник. Я заявив, що почну політичну голодівку протесту, якщо вони не припинять комедії. Лікар, викликаний до міліції, встановив легке сп'яніння. Я сів писати протест прокуророві. За цей час напасники переграли ситуацію: відвезли мене до гуртожитку. Після цього я довідався, що міліція вирішила оформити мене на примусове лікування алкоголізму — їм потрібен був хоч який епізод. Тоді вони й запропонували 1500 крб., щоб мене підпоїли. Але номер не вийшов. Довелося обшуковувати свої речі в кімнаті, аби попередити випадок підкидання: рушниці, ножа, порнографічного тексту тощо. Повертаючись увечері з роботи, я не раз заставав зламані двері. Отож довелося звернутися до прокурора зі спецзаявою: якщо в моїх речах буде виявлено зброю, вибухові речовини та золотистий пісок і т. д. — то буде наслідком реалізованої провокації.

Доведений до краю, я склав заяву до Верховної Ради СРСР з другою заявою про відмову від громадянства. Це було в кінці 1978 року. У ній я писав, що заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідності, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КГБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранг державного злочину; національно-культурний погром на Україні — все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю, тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства. За патріотичним покликанням.

Це заява від 18. Х. 1978, уже друга на цю тему (першу я написав у таборі), звичайно, залишилася без відповіді. Згодом, у березні 1979 року, мене викликали до директора рудні Войтовича. У кабінеті сиділо близько 20 чоловік т. зв. громадськості, кілька невідомих осіб і начальник міліції Переверзєв. Цей, останній, заявив, що за дорученням Президії Верховної Ради він має відповісти мені за свою заяву. І почав її читати, кожного разу повторюючи, що це наклеп, за який мене слід судити.

Учень. Українська діаспора та передові люди світу пробували підтримати дух В. Стуса й допомогти йому вистояти. У 1977 р. у видавництві «Сучасність» було видано Стусову збірку «Свіча в свічаді» — п'яту книгу за кордоном! Нобелівський лауреат Генріх Белль написав рекомендацію, за якою опального радянського поета було прийнято до міжнародної організації PEN-клубу. Відбувши покарання, у 1979 році В. Стус повертається в Україну. Роки неволі не зломили його. Ім'я Стуса стало широко відомим у цілому світі, його поезії перекладаються англійською, німецькою, російською, іспанською та іншими мовами світу. Працює поет у ливарному цеху заводу ім. Паризької Комуни, згодом — на конвеєрі Київського взуттєвого об'єднання «Спорт».

Енергійна громадська й літературна діяльність, вступ до Гельсінської спілки стали приводом до другого арешту.

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 6

У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсі-єнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забрано — крихт я не потребую. Довелося зайнятися тим, аби врятувати свої вірші, дописувати до інформаційних матеріалів Групи. Праця на заводі ім. Паризької комуни (мене взяли туди формувальником) виявилася затяжка для мене: наносившись опок, я ледве що міг ходити (так боліла нога). Довелося змінити роботу; знову-таки дістав її не за фахом. Стоячи за конвеєром, я квацяв щіткою підошви взуття; за це мені платили від 80 до 120 крб. місячно.

Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.

14 травня кагебісти прийшли на роботу. Уночі відвезли до КГБ, там я побачив, що ордер на мій арешт виписано ще в понеділок. Отже, два дні мені було подаровано. Ордер підписав прокурор Глух і заступник Федорчука генерал Муха. Тут уже нічого не вдієш. Суд — неминучий. А слідство — зайва і непотрібна процедура. У СРСР треба сідати вдруге — тоді все зрозуміло і просто. Жодних сюрпризів.

Учень. У травні 1980 року В. Стус отримав немилосердний присуд: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму і п'ять років — заслання. У грудні 1980 року ув'язненого доставили в Кучино Чусовського району Пермської області. Цей табір вважався найстрашнішим в СРСР. Прощаючись із дружиною, В. Стус, передчуваючи непоправне, сказав: «Такого терміну я не витримаю».

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 7

Спроба щоденника в цих умовах — спроба відчайдушна: таких умов, як тут, люди не пам'ятають ні в Мордовії, ні на чорних зонах, ні з Сосновки. Одне слово, режим, запропонований у Кучино, сягає поліцейського апогею. Будь-яка апеляція до верховної влади залишається без відповіді або — найчастіше — загрожує карою. Буквально за півроку в мене тричі забирали побачення, чи не через місяць т. зв. «ларьок», підряд три тижні відсидів у ізоляторі. Здається, ніде не було такого, щоб за голодівку забирали побачення, бо голодівка — то порушення режиму. Мене двічі карали за голодівку — 13 січня 1982 року і в річницю загибелі Ю. Кукка, посправника Марта Ніклуса. Ніде не доходило до того, щоб наглядач бив в'язня, як то сталося з Ніклусом. Март сидів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і писав скарги. П'яний наглядач Кукушкін відкрив камеру, ударив його кулаком в обличчя, а потім почав копати чобітьми. Ніклус зчинив гвалт. Ми всі почали дзвонити і голосно обурюватися, і це спинило п'яного хама, що трохи перелякався. Але адміністрація взяла його під свій захист, а на вимоги покарати Кукушкіна стала карати Ніклуса: буцімто за наклеп на старанного наглядача.

Одне слово, Москва дала тутешній владі всі повноваження, і хто зберігає ілюзію, що якийсь же закон має регулювати наші стосунки з адміністрацією, — дуже помиляється. Закон повного беззаконня — ось єдиний регулятор наших т. зв. взаємин.

Учень. На захист поета і за його звільнення виступила прогресивна громадськість цілого світу, в тому числі відомий німецький письменник, лауреат Нобелівської премії Г. Белль, академік А. Сахаров, який 12 жовтня 1980 року сказав: «Вирок Стусові — сором радянській репресивній системі. Стус — поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому? Я закликаю колег Василя Стуса, поетів і письменників у всьому світі, моїх колег-вчених, Міжнародну Амністію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса».

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 8

Не розумію, невже не надокучило досі т. зв. Українській інтелігенції толочили старе тирло — між мазепинським патріотизмом і кочубеївським інтернаціоналізмом по-російському, тобто сповідувати філософію меншої чи більшої національної зради. Невже їй, цій інтелігенції, не досить того, що вже маємо? Коли у нас забрано історію, культуру, весь дух, а натомість дозволено творити душу меншого брата? Невже ось таким холуйством можна прислужитися чомусь доброму?

Тільки божевільний може сподіватися на те, що офіційна форма національного життя може щось дати. Усе, що створено на Україні за останні 60 років, поточено бацилою недуги. Як може розвиватися національне дерево, коли йому врубано півкрони? Що таке українська історія — без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні історії Русі, ні Костомарова, Маркевича, Бантиша-Каменського, Антоновича, Грушевського. Яка може бути література, коли вона не має доброї половини авторів? I авторів першокласних — таких, як Винниченко, Хвильовий, Підмогильний. Ось і маємо прозу колгоспних підлітків — один співучіший за другого, один солодший за другого. З мовою сільської бабусі, яка без «енька» слова не вимовить, тобто типову колоніальну літературу-забавку. «Київ — то така прекрасна флора, але ж фауна!» — казав Віктор Некрасов. I як з ним не погодитися, бачачи цей набір холуїв від літератури, обозних маркітанток естетики, які на національній трагедій шиють собі розмальовані шаровари блазнів-танцюристів, що на трупі України витанцьовують хвацького гопака. Воістину, сказитись легше, аніж буть собою, бо ж ні зубила, ані молотка.

У 1981 році відбулося останнє побачення В. Стуса з дружиною і сином.

3I СПОГАДІВ СИНА

Востаннє ми з мамою бачилися з татом 1981-го. Пізня уральська весна зустріла нас брудним мокрим снігом, розбитими дорогами й п'яними робітниками містечка Чусового, в якому майже двадцять років жив класик російської літератури Астаф'єв.

Цілий день ми чекали автобуса до Кучино в брудному кафе в будівлі автостанції. Коли в другій половині дня площу заповнили учні місцевого професійно-технічного училища, я вперше почув звук пострілів, які пролунали зовсім поруч. Нажахана мама вибігла до мене, й аби якось заспокоїти її, я змушений був зайти у те брудне приміщення.

Нарешті — автобус. Під вечір — зустріч із таборовим начальством.

— Дайом вам свіданіє на адні суткі, только вам нада будіт немножка патарапіцца, патаму шта ви далжни успеть на вєчерній рєйс. Начевать у нас негде.

Адміністрація й тут украла кілька годин часу.

Коли їхали з побачення, було враження, що бачилися востаннє, а тому дорогою до Чусового майже не розмовляли.

Учень. Допомогти радянському політичному в'язневі було нелегко. З середини 1982 року Василеві Стусу заборонено пересилати в листах до батьків і дружини власні твори. У грудні на нього накладено ще одне покарання — рік камери-одиночки. В ув'язненні В. Стус створив останню збірку — «Птах душі», яку було конфісковано.

Поет називав своїх мучеників катами у вічі, за що його били й кидали в карцер. У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року В. Стус помер. Містична знаменна дата: саме 4 вересня, тільки 1965 року, відбулася прем'єра «Тіней забутих предків», дата Василевого виступу, після якого почався двадцятилітній шлях на Голгофу. Останні хвилини життя В. Стуса досі не з'ясовані. Що стало причиною смерті? Серцева недостатність? Нервове перенапруження? Побої наглядачів? Його поховали на кладовищі у селі Борисово таємно, уночі, за декілька годин до прибуття дружини і сина, які хотіли забрати тіло В. Стуса. Через 4 роки поета було повністю реабілітовано «за відсутністю складу злочину».

16-19 листопада 1989 року відбулося перепоховання праху В. Стуса і його побратимів Ю. Литвина і О. Тихого, замордованих тоталітарною системою в тюрмах та концтаборах, на Байковому кладовищі.

Похорон перетворився на тридцятитисячну маніфестацію. Поховали 47-річного Василя Стуса біля померлого теж у шевченківському віці відомого актора Івана Миколайчука. У 1991 році В. Стусу було присуджено Державну премію ім. Шевченка за збірку «Дорога болю». Ця книга була першою, надрукованою в Україні.

Варто зауважити, що В. Стус боровся все своє свідоме життя з тоталітарною системою та встановив свої правила боротьби з нею і залишив Пам'ятку українського борця за волю.

Пам'ятка українського борця за волю

Треба мати тверде переконання, що твоя Правда за тобою. Тому пам'ятай: з тобою можуть учинити фізичну розправу, але моральна перемога — за тобою. Ті, що переслідують тебе, тримають Україну в колоніальному ярмі шляхом страшного терору, геноциду, нищення найкращих синів України. На твоєму ж прапорі — вільна Україна з вільним громадянами, держава, в якій не буде соціального визиску і національного гніту. Отже, борючись із темрявою, ти несеш своєму народові світло Правди.

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,

сталить твій дух — отож терпи, терпи.

Ніхто тебе в недолі не врятує,

ніхто й не зіб'є з власної тропи.

На ній і стій, і стій, допоки скону,

допоки світу й сонця — стій і стій.

Хай шлях до раю, пекла чи полону —

тримайся далі розпачу й надій.

Торуй свій шлях, той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе, як побратим.

До нього змалку ти заповідався

сумним осердям, поглядом сумним.

Знаковою є постать Василя Стуса. Він писав: «Наш оптимізм у нас самих, у нашій постаті. Решта нас не обходить. На те є Господня воля, яку не оскаржують…» — то це була порада і всім нам. Мати власну гідність, не зламатися, не здатися, не піддатися розпачу, не зневіритись. А прийняти своє призначення і бути йому вірним.

Я думаю, що у якісь мірі він передав усі ці думки нам. А далі — справа кожного, що трапиться з цими зернятками у  наших  душах. Якщо хоча б у одного-двох вони проростуть тендітними паростками, це означатиме, що недаремно він писав життєпис свого життя в поезії. 

А Василеві Стусу я особисто дуже вдячна за те, що я вкотре ставлю собі запитання і вкотре отримую суголосну відповідь у його творчості. Слова, які народилися від знайомства з поезією Василя Стуса:

Довіку нам чужої долі пити

Ковток ковтком, у день пірнать за днем?

О як тебе, Вкраїно, захистити

Від крику ран, бо ж біль з'їда вогнем?

З сьогодні і на завтра, з сьогодні і на вчора

Я у душі тримаю вишневих свіч сади.

З тобою воскресаю, з тобою помираю,

Щоб в правди ріднім слові саму себе знайти.

Виймаю з грудей терен, виймаю з серцем терен,

Звеличую стражденно священний дар життя.

Я крізь роки й століття до тебе в думах верну,

Я й в смерті залишуся повік твоїм дитям.

Людмила Рудь

Василь Стус — найдостойніший представник народу. Він жив і творив поза часом, хоча став виразником ідей, гостро актуальних як і для цілої епохи, так і для всього шляху людства цілому. Василь Стус отримав найвищу нагороду з усіх можливих — безсмертя у вигляді пам'яті про нього у наступних поколіннях.

 ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Скласти творчий проект «Василь Стус: шлях на Голгофу».

Добрий день

Олена Борисенко запрошує вас на заплановану конференцію: Zoom.

Доєднатися до конференції  Zoom

https://us05web.zoom.us/j/89361413650?pwd=ZEJDMEpVazd5ZEc1cENQS2liaFIyQT09

Ідентифікатор конференції: 893 6141 3650

Код доступу: n5sNjE 

Домашнє завдання: читати біографію Василя Стуса

Послухайте! Це співає кохання. Його голос пробивається через темряву, відстані, століття. Кохання буває різним: солодким, як мед, коли люблячі серця співають одну мелодію, і гірким, як полин, коли в різні боки розходяться життєві стежини. Але той особливий стан душі, коли хочеться творити, коли емоції перехоплюють подих, залишається з людиною до останньої миті. Сила любові підіймає людину над землею.

Тема кохання вічна, бо невичерпним є духовний світ людини, любов — велике світле почуття, яке називають весною людськогожиття.

Прочитайте вислови відомих людей про кохання

✵ «Любов — це діло неосудне» (Ліна Костенко)

✵ «Любов виникає з любові» (Г. Сковорода)

✵ «Кохання — це зойк крові» (В. Винниченко)

✵ «Любов не вимагає, а дає» (М. Ганді)

✵ «Вибачають, доки кохають» (Ф. Де Ларошфуко)

Здавалося б, про любов сказано так багато, що «всі слова уже були чиїмись». Але відомій українській поетесі Ліні Костенко вдалося розповісти про кохання оригінально та проникливо. Її інтимна лірика вражає та зачаровує!  "І як тепер тебе забути"

Кажуть, здатність до любові є мірилом людської душі. Любов підносить, ошляхетнює людину навіть тоді, коли несе страждання  ( поезія «Спини мене отямся і отям». )

✵ Як ви думаєте, чому у вірші немає жодного розділового знака? (Цей вірш — схвильований, спонтанно виниклий монолог, невпинний потік слів ліричної героїні, яка боїться власної пристрасті, відчуває його невгамовну силу)

✵ Лірична героїня прагне кохання чи бореться з ним? (Бореться, намагається чинити опір невгамовному любовному потягу, бо боїться несумісності, а в результаті страждань, про що свідчать останні рядки)

«Для кохання не існує вчора, кохання не думає про завтра». Дійсно, справжнє почуття не згасає навіть після розлуки. Для ліричної героїні вірша «Розкажу тобі думку таємну» кохання — вічне, бо воно є великим даром від Бога, носить священний характер. 

 Тексти окремих поезій Ліни Костенко не можна розгорнути в цілісні історії, але вони вирізняються іншою якістю: навіюють певний настроєвий смисл, який входить у свідомість і починає звучати як прекрасна мелодія, створена серцем і душею. Такі вірші оповиті серпанком таємничості, якоїсь недомовленості   ( поезія «Осінній день березами почавсь». )

І все ж таки, які б грані ми не відкривали, кохання — це, насамперед, джерело натхнення, радості, енергії, стимул жити та творити, створювати і вдосконалюватися( вірш «Моя любове! Я перед тобою…»)

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Прочитати  або прослухати  запропоновану поезію Ліни Костенко

Написати есе «Кохання варте того, щоб чекати, життя варте того, щоб жити».

Портретний нарис — це художній аналіз особистості, побудований на дослідженні різних її сторін: моральної, інтелектуальної, творчої і т. ін.

Мета нарису — виявити цінності героя, смисл його життя. На конкретних прикладах потрібно показати ті особливості характеру, які допомагають героєві цієї мети досягти. Необхідно виділити найбільш значущу, стрижневу рису вдачі героя, виразно й емоційно про неї розповісти. Потрібно викликати до героя інтерес, змусити замислитися над його долею.

У тексті портретного нарису можуть поєднуватися всі типи мовлення. В основу має бути покладено розповідь про людину: її долю, обставини життя.

Обов'язковим є її словесний портрет або його елементи. Портрет у нарисі — лише засіб розкриття внутрішнього світу людини.

✵  Як написати нарис

Підготовча робота

✵ Якнайбільше дізнатися про героя майбутнього нарису: його долю, життєві цінності, риси вдачі, досягнення, плани на майбутнє.

✵ Обміркувати головну думку нарису.

✵ Визначити в житті героя період, епізод або вчинок, який яскраво виявив його риси характеру, цінності, ідеали.

✵ Обміркувати послідовність викладу інформації.

Наприклад:

1. Перше враження.

2. Портрет героя.

3. Що я про нього дізнався.

4. Що він розповів про себе.

5. Як такі люди змінюють наше життя.

✵  ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ 

✵ Скласти й записати опис зовнішності героя. Через портрет увиразнити важливі риси характеру.

✵ Розповісти про епізод (вчинок), у якому характер героя нарису виявився найвиразніше.

✵ Скласти оцінку героєві нарису, його вчинкам, досягненням (можливо, помилкам).

✵ Підвести читача до висновку: у чому цю людину можна й треба наслідувати, чого слід берегтися й уникати.

✵ Роботи надіслати

Добрий день

Олена Борисенко приглашает вас на запланированную конференцию: Zoom.

Подключиться к конференции Zoom

https://us05web.zoom.us/j/85046739562?pwd=amsvblZXOHRLdWlRU09wU3hQZnJodz09

Идентификатор конференции: 850 4673 9562

Код доступа: 1p5uzq 

Домашнє завдання: читати поезію Ліни Костенко. 

 Виконати тест за посиланням:

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=9726910

Тест відкрито до 23.00. 07.04.22

 Літературний диктант

1. Про які події розповідається у романі? (Про часи Хмельниччини)

2. В основу покладено історичні факти про оборону міста… (Полтави)

3. У творі розповідається про життя якої героїні? (Марусі Чурай)

4. У 1648 році вибухнуло повстання під проводом… (Богдана Хмельницького)

5. Сусіди Польщі були ослаблені тією чи іншою кризою… (Німеччина і Швеція — участю у 30-літній війні; Угорщина гнулася у турецькому ярмі; Московщина ще не загоїла рани «Смутного часу»; Туреччина страждала від частих династичних переворотів та добре пам'ятала Хотинську кампанію 1621 року)

6. З весни 1637 року в Україні спалахують повстання козаків та селян проти польської шляхти під проводом… (Я. Острянина, Д. Гуні та Скидана)

7. У 1648 році під проводом Богдана Хмельницького українське військо одержало перемоги… (під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями)

8. У 1649 році Богдан Хмельницький уклав… (Зборовський мирний договір)

9. Зборовський мирний договір уклав Богдан Хмельницький із польським королем… (Яном ІІ Казимиром)

10. Через порушення договору спалахнула… (війна)

11. Кого любила Маруся Чурай? (Гриця Бобренка)

12. Чому не все відомо про життя Марусі? (Згоріли документи)

✵ 

Відповівши на питання літературного диктанту, підготуйте на завтра, які ще історичні факти покладені в основу твору «Маруся Чурай». (Повідомлення «Історична основа роману у віршах «Маруся Чурай»)

 Теорія літератури

Роман у віршах — різновид ліро-епічного (змішаного) жанру, у якому поєднані особливості і ліричного, і епічного зображень, що веде до багатоплановості художнього світу. Межує з драматичною поемою, віршованою повістю. Поширення набув у XIX — XX ст. Зразки роману у віршах: «Дон Жуан» Дж. Байрона, «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна, «Марина» М. Рильського, «Маруся Чурай» Л. Костенко.

✵  Переказ ключових епізодів твору

Твір складається з 9 розділів, різних за розміром. Сюжет розгортається двома лініями: кохання Марусі та Грицька; боротьба українського народу, очолюваного Богданом Хмельницьким, проти польських загарбників.

Розділ І. «Якби знайшлась неопалима купина». Мовиться про пожежу 1658 року, яка дощенту знищила Полтаву. Іде суд над Марусею Чурай. Звинувачено її у вбивстві козака Грицька Бобренка «через отруєння». Іван Іскра усією душею любить Марусю, рятує її, коли вона з горя хотіла втопитися у Ворсклі.

Розділ ІІ. «Полтавський полк виходить на зорі». Відтворена сувора дійсність доби, коли мирним полтавцям доводилась сідлати коней, шикуватися в лави, збиратися на війну проти лютого ворога — зажерливої польської шляхти.

Розділ ІІІ. «Сповідь». Один з найсильніших розділів, у ньому розкрито психологічний стан засудженої до страти безневинної дівчини. Судді дали їй 3 дні на розмисли. Про що тільки не передумала приречена дівчина. Згадує дитинство, матір, батька (Гордія Чурая, лицаря батьківщини, що загинув як хоробрий козак, про його героїчну загибель співають кобзарі).

На суді мовчала, але сонцю сповідально зізналася: «Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє».

РозДіл IV. «Гінець До Гетьмана». На долю Івана Іскри випала велика честь — за наказом полковника мчати до гетьмана з повідомленням, що воїни-полтавці готові до дою. Він клопоче в гетьмана помилування для Марусі.

РозДіл V. «Страта». Долю Марусі було вирішено. Переміг високий розум гетьмана. Іван Іскра не запізнився — з'явився в останню мить.

РозДіл VI. «Проща». Маруся мандрує від Полтави до Києва разом з дяком-філософом, який розтлумачує Марусі все побачене й почуте в дорозі. Минаючи Лубни — столицю кривавого Яреми Вишневецького, Маруся побачила страшну картину страждання свого народу, спустошену землю, напівживих від голоду людей, які запалили свічки, чекаючи смерті — і вже особиста трагедія не затуманює погляд. Вона вперше у романі відгукнулася пронизливою піснею.

РозДіл VII. «ДіДова балка». Розповідь про старого запорожця, якого побратими — козаки визволили з турецької каторги — галери, де він поневірявся цілих 20 літ. Знайшов притулок у вбогій хаті, різьбяр (ложки, сільнички, схожі на галери). Живе спогадами про давню козацьку славу.

РозДіл VIII. «Облога Полтави». Поетеса розповідає про стійких і непоборних полтавців, які не впали на коліна перед зухвалими шляхтичами. Брами зачинено, гармати націлені на ворога.

РозДіл IX. «Весна, і смерть, і світле воскресіння». Замучена і виснажена Маруся Чурай чекає наближення кінця. Іде весна — пора, коли хворі на сухоти найчастіше відходять за грань. Маруся відчуває, що востаннє всміхається квітуванню весни. Епілог роману звучить життєствердно, адже козацькі полки співають її пісні. Заспівали ту, що принесла авторці стільки болю.

Позасюжетні елементи: авторські відступи, діалоги, монологи, пейзажі, пісні, портрети героїв.

✵ Паспорт твору

Жанр: історико-філософський соціально-психологічний роман у віршах.

Тема: зображення головної героїні Марусі Чурай як легендарної народної поетеси і талановитої співачки з Полтави; відтворення духовного життя України XVII ст. ; усенародна участь у національно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького.

Ідея: возвеличення Марусі Чурай — хранительки національних оберегів, інтелектуальної й незалежної жінки; утвердження в образі Марусі Чурай найкращих рис українського жіноцтва — багатої духовності, співучості, ліризму, романтичної вдачі, незалежності натури, що засвідчують незнищенність національного духу, глибоку віру в духовну силу й могутність українців.

Герої: Маруся Чурай, Гриць Бобренко, полковий обозний Іван Іскра, полтавський полковник Мартин Пушкар, козак Лесько Черкес, Галя Вишняківна, війт Семен Горбань.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Виписати цитати до характеристики образів Марусі, Гриця, Івана.

 Виписати 5 афористичних висловів.

Добрий день

Олена Борисенко приглашает вас на запланированную конференцию: Zoom.

Подключиться к конференции Zoom

https://us05web.zoom.us/j/85036859392?pwd=SDZMWW5DSFZmcWRJOTV0QmFmUnBVdz09

Идентификатор конференции: 850 3685 9392

Код доступа: 0LF0y1 

Домашнє завдання: читати роман у віршах "Маруся Чурай"

Нема поетів, які б не писали про любов — вже надто значиме місце вона займає у спектрі людських почуттів. Кажуть, здатність до любові є мірилом людської душі. Любов підкосить, ошляхетнює людину навіть тоді, коли несе страждання.

Почуття любові, мабуть, як ніяке інше, прагне висловлення. Ось чому кохання дуже часто дає поштовх до творчості. Скільки творів написано, у які поети намагалися вкласти всю свою силу почуттів! Тема любові є невичерпною.

Поезії Ліни Костенко з аналізованої теми є класикою української любовної лірики.

✵  Аналіз поезії «Хай буде легко. Дотиком пера.»

Навіть нещасливе кохання, якщо воно справжнє, просвітлює й зігріває душу, стає для ліричної героїні найніжнішим «дотиком пера». Ця асоціація проходить через увесь твір як закликання. Поезія звучить як чудовий елегійний романс. 

https://www.youtube.com/watch?v=yoqrlWABnOI

Це гармонійне поєднання інтимної й пейзажної лірики

✵ Героїня вірша рятується від осіннього смутку в природі й душі світлим спомином про минуле кохання

✵ Чому світ порівнюється з березовою корою?

✵ Як ви розумієте цей образ? Уявіть березову кору й спробуйте відновити ланцюжок асоціацій авторки.

 ✵ Простежте, якими епітетами характеризується спомин про коханого, що вони підкреслюють.

✵ Яку роль у поезії відіграє пейзаж?

✵ З якими кольорами асоціюється у вас цей вірш? Які почуття увиразнює його кольорова гама?

✵ Назвіть найхарактерніші художні засоби.

«Недумано, негадано…» 

https://www.youtube.com/watch?v=k1PHZ3e1P30

✵ Як ви розумієте метафору: «Ловлю твоє проміння. Крізь музики беріз?»

✵ Які асоціації вона у вас викликає?

✵ Які художні засоби використано у творі?

 Опрацювання вірша «По сей день Посейдон посідає свій трон»

https://www.youtube.com/watch?v=6BgcbeUTOWk

2011 року було видано збірку вибраних поезій «Річка Геракліта». Низку вперше друкованих поезій присвячено і античним мотивам, де внесений у площину вічності давньогрецький світ протиставлено світу сучасному.

 Виразне читання вірша 

 Словникова робота

Амур (у римській міфології) — божество кохання.

Гламур — шарм, зачарування.

Між Сціллою і Харібдою — крилатий вислів, що походить з грецької міфології. За міфами давніх греків, на прибережних скелях по обидва боки Мессінської протоки жили два чудовиська — Сцілла і Харібда, нападали на мореплавців і пожирали їх. Вислів вживається у значенні: опинитися в ситуації, коли маєш обрати між двома можливими діями, проте обидві небезпечні; потрапити в небезпеку, що загрожує звідусіль.

Олімп (у грецькій міфології) — гора Олімп вважалася священним місцем, де перебував Зевс та інші боги.

Парнас — син Посейдона і німфи Клеодори; його ім'ям назвали гору Парнас; парнас — в античній і європейській культурі — символ поезії.

Пегас — міфічна істота у вигляді крилатого коня, символ поетичного натхнення.

Посейдон (у грецькій міфології) — верховний морський бог.

Танкер — самохідне паливне судно для перевезення рідких вантажів без тари.

Фавн (у давньоримській міфології) — бог полів, лісів і покровитель пастухів та отар.

Юнона — римська богиня.

✵ Який мотив поезії? (Потреба людини наповнювати світ прекрасним; єднання людини з мистецтвом та природою; здатність людини протистояти дрібному й бачити величне)

✵ Як ви розумієте слова?

Просто хочеться моря. Ні Скілл, ні Харибд.

І богиню із піни, невзуту.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Вивчити напамять одну із поезій Ліни Костенко

Я вибрала долю собі сама.

І що зі мною не станеться —

У мене жодних претензій нема

До долі — моєї обраниці.

Ліна Костенко

Особливе місце в могутньому поступі нашого народу належить жінкам. Це і княгиня Ольга, і Маруся Чурай, і Леся Українка, і Ольга Кобилянська.

ХХ століття подарувало Україні ще одну величну жіночу постать, яка успадкувала найкращі риси своїх попередниць. Це Ліна Костенко. Вона «… найвидатніша, найавторитетніша сучасна українська поетеса, майстер слова світового рівня. Її цілком заслужено іменують живим сумлінням, «цитаделлю духу» української літератури, нації» 

Народилася Ліна Костенко 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві, яке розташоване на правому березі Дніпра за 76 кілометрів від Києва.

Тільки шість років прожила тут майбутня поетеса, але воно назавжди залишилося в її пам'яті. Тут усе дихало історією. Над Ржищевом височіла Іван-гора. За часів Київської Русі тут було укріплення Іван-город, яке згадується в літописі за 1151 рік. Досі ще збереглися залишки земляного валу та оборонного рову. У 1240 році місто було знищено монголо-татарами. А неподалік, під селом Трипілля, археологи відкрили найдавніший п'ятитисячолітній пласт нашої культури. Багато вихідців із Ржищева брали участь у Національно-визвольній війні під керівництвом Б. Хмельницького. Про все це допитливій дівчинці розповідав її батько, добрий, мудрий чоловік.

Мабуть, аура героїчної старовини, якою був оповитий Ржищів, і сприяла вмінню слухати «голос віків».

Дослідник житті і творчості поетеси Іван Бокий зауважує: «Родинне виховання було звичайним за житейськими мірками, але «на рівні вічних партитур: як-не-як батько знав 12 мов, вільно почувався у всіх науках, тому чи не всі їх у школі викладав, і духовний досвід його та матері, їхній стоїцизм, загартований у пеклі випробувань, донька засвоювала, переплавляла в собі змалку». На формування характеру й світогляду мали великий вплив і родинні легенди.

Коли Ліні Костенко було 6 років, сім'я переїхала до Києва. Переїзд батьків у це місто ознаменувався й певними матеріальними випробуваннями, а згодом — і страшною сімейною драмою: Василя Костенка серед ночі забрав «чорний ворон», і потім довгих десять років ішли мамині листи в ГУЛАГ, і з нетерпінням чекалося відповіді. Назвали батька «ворогом народу». За те, що був українським інтелігентом, що багато знав і розумів.

В одному з інтерв'ю Л. Костенко розповіла: «Уперше обшукали мене в колисці. Точніше, це тоді робили обшук у мого батька й запитали, де він ховає свій компромат. Батько показав на дитячу колиску зі мною, немовлям, і відповів, що більше нічого, крім цього, у нього нема».

Страшний психологічний шрам наклала на душу Ліни Костенко й Друга світова війна, жахливі й «сумні біженські мандри».

    Поезія   «Колись давно, в сумних біженських мандрах». 

✵ Про що говорять останні два рядки поезії? (Вони говорять про зародження великої поваги і любові до свого народу, що стане важливою рушійною силою у її творчості)

✵ То які чинники вплинули на формування особистості Ліни Костенко? (Родинне виховання, аура героїчної старовини, родинні легенди, переїзд у столицю України, сімейна драма, війна) Про перші поезії Ліни Костенко інформації майже не маємо.

Григорій Клочек зауважив, що це сталося десь в 14 років. Сама поетеса зізнається, що це сталося в окопі.

Поезія   «Мій перший вірш написаний в окопі». 

Закінчивши десятий клас, Ліна Костенко успішно склала іспити у тодішній Київський педагогічний інститут, і, трохи провчившись, дівчина зважилася на рішучий крок: 1952 року, витримавши дуже складний творчий конкурс, стає студенткою Московського літературного інституту — єдиного на той час навчального закладу, де готували професійних письменників. Безперечно, тут були всі умови для становлення молодого таланту: прекрасні московські бібліотеки, літературне середовище, палкі дискусії, публічний аналіз найцікавіших добірок поезій, творчі семінари.

Під час навчання в інституті Ліна гідно представляла українську поезію. Коли вона читала свої твори, усі замовкали, бо були сповиті чарами її поетичного слова.

Завершувалось навчання. У заліковій книжці — лише п'ятірки. Подана як дипломна робота рукописна збірка «Проміння землі» отримала захоплений відгук російського письменника Всеволода Іванова. «Це дуже талановитий поет з великим майбутнім», — писав він.

У 1956 році закінчила інститут з відзнакою і повернулася в Україну. Пересвідчилася, що в Україні дедалі сміливіше розправляє плечі молоде покоління — «шістдесятники».

Духовна біографія Ліни Костенко тісно переплелася з долею українського «шістдесятництва».

Три її перші збірки з'явилися одна за одною: «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівка серця» (1961). Підготувала до друку збірку «Зоряний інтеграл», яка могла б стати видатною подією в культурному житті України. Але на той час влада вже оголосила війну молодій опозиційній інтелігенції. І цензура заборонила книжку.

Розпочалися найтемніші часи переслідувань, шельмувань, заборон, вимушеного безробіття. Проте письменниця не йшла на жодний компроміс із владою. Зберігала людську й національну гідність. Коли розпочалися арешти шістдесятників, вона підписувала листи протесту, не боялася виходити на судові процеси, щоб морально підтримати однодумців, кидала їм квіти, відверто критикувала владу. На той час такі вчинки були фактично громадянським подвигом: за кожен із них загрожувало ув'язнення. Але влада обрала інше жорстоке покарання: її ім'я занесли до «чорного списку». Твори митців, які опинилися в тому списку, заборонено було друкувати.

Протягом 16 років замовчування на папір лягли найвидатніші її твори: поезії, романи у віршах «Маруся Чурай» і «Берестечко».

✵      Оксана Пахльовська( спогади про маму) Мама свого часу стала легендою. Це тоді, коли кострубатий молоток репресій у грубих каплатих руках розбив на уламки цілісний і чистий кристал української культури 60-х. Чому Ліну Костенко не друкували шістнадцять років. А мамина поезія уже з перших віршів була бунтом. Бунтом особистості. Повстанням духу. Усі ці роки мама здавалась мені хранителькою згасаючого вогню, самотньою на березі найчорнішого з морів. «Я умирала серед вас, отут під небом України». Це не тільки про Марусю Чурай. Це мама і про себе. Вона писала історію. Історію свого народу. Історію його трагедій і прозрінь. І в Україні прокидалась пам'ять, вбивана десятиліттями. Вбивана століттями. Мама торкнула той шар історії, який залягає в генах.

 Короткі і сумні спогади. Шістдесяті. Я у Ржищеві в дідуся. Ходжу навколо грядочки полуниць «Вікторія», заклавши руки за спину і граю в тюрму. Ось я у в'язниці, ось до мене підходять «вони», але я їм нічого не скажу. А мама у Львові — на судах. Кидає квіти політв'язням, їй крутять руки, вона б'є кулаками по «воронках»… я жду її.

 Сімдесяті… в цей час на руках у мами — маленьке дитя, мій молодший брат Василько, який зіпнеться на ніжки і почне ходити й говорити в роки маминого літературного небуття. Це мужність мами як жінки — народити дитину в розгул чуми. Це правічний інстинкт, віра в перемогу життя і його непереможність.

1980: після всіх кіл видавничого пекла вихід «Неповторності» все одно під загрозою. Останній спосіб: мама оголошує голодовку — це вже друга.

Ліна Костенко не визнавала свавільного втручання в рукописи своїх збірок з боку цензури й редакторів. Хай ліпше не виходять зовсім, аніж мають з'явитися читачеві покаліченими…

Та мовчання буває красномовнішим за слова. Присутність Ліни Костенко відчувалася в духовні атмосфері українського суспільства всупереч усьому. Раніше чи пізніше її слово мало прорвати перепони, стіну замовчування.

Сталося це 1977 року. Світ побачила збірка «Над берегами вічної ріки». До речі, дана збірка змогла побачити світ лише після того, як сама вона оголосила голодування. Потім вона видала історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), книжку віршів та поем «Неповторність» (1980), поетичну збірку «Сад нетанучих скульптур» (1087), «Вибране» (1989).

У літературних періодичних виданнях друкувалися фрагменти її поеми «Берестечко», нові поетичні цикли, уривок із повісті про Чорнобиль.

У 1987 році за роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» Ліну Костенко була пошанована Державною премією України імені Тараса Шевченка. А 1994 рік за книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, їй присуджено премію Франческо Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності.

1998 року в Торонто Світовий конгрес українців нагородив письменницю медаллю Святого Володимира. Вона стала лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги, почесним професором Києво-Могилянської академії.

✵ Поміркуйте, які відомі письменники минулих епох близькі Л. Костенко за долями й життєвими позиціями (Т. Шевченко, Леся Українка, Іван Франко).

Валерій Шевчук повторив слова Івана Франка про Лесю Українку, переадресувавши їх Ліні Костенко: «Можна сказати, що нині Ліна Костенко — єдиний мужчина на всю соборну Україну!.. Чоловіки ламалися і відступали, а вона — ні. Вона — людина високодуховна. Тільки високодуховні стають митцями».

✵ А ким для вас є Ліна Костенко?

Відновлення української державності 1991 року поетеса сприйняла як шанс для порятунку нації, повернення її в коло найрозвинутіших європейських народів. Та конфлікти, прорахунки державного відродження нашого суспільства глибоко засмучують і обурюють Л. Костенко. Вона вийшла з лав НСПУ, відмовилася від запропонованого їй владою звання Героя України, інших відзнак і почестей.

Письменниця почала систематично їздити в Чорнобильську зону, збирати матеріал для прозових творів у майже безлюдних місцях.

✵ Як ви розумієте слова Ліни Костенко: «Митцю не треба нагород, його судьба нагородила»?

Тема місії поета й реалізації його таланту за складних суспільних умовах посідає у творчості Ліни Костенко провідне місце. Чимало афористичних висловів авторки стосується відповідальності митця за ним створене, його жертовності як плати за талант.

✵ Рядки, які стали афоризмами 

✵ Найкращий вірш не ходить на свободі.

✵ Лиш народи, явлені у Слові, достойно жити можуть на землі.

✵ Народ шукає в геніях себе.

✵ Що доля нелегка — в цім користь і своя є,

Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.

✵ Несказане лишилось несказанним.

✵ Як ви розумієте ці висловлювання, які з них вас найбільше зацікавили? Чому?

✵  Робота над віршем «Страшні слова, коли вони мовчать…»

Незбагненна сила поетичного слова. Ніжне й гнівно-обурливе, пристрасне й розчулене, воно обережно торкається найпотаємніших струн у наших серцях, викликаючи радість, смуток, любов, надію.

У кожного з поетів свій неповторний голос, своє особливе бачення світу. Українську поезію важко уявити без Ліни Костенко.

Її вірш «Страшні слова, коли вони мовчать…» завершує збірку «Неповторність». В. Пахаренко вказує, що ця поезія стала «квінтесенцією роздумів Ліни Костенко про значення слова в житті людини, про сутність поетичного мистецтва».

✵ Як ви думаєте, у наш час, коли скільки написано, коли про все сказано, чи можна бути оригінальним у творчості?

✵ Чи можна мовчати митцю, не говорити про наболіле?

✵ Як знайти такі слова, щоб не повторювати когось?

Відповіді на ці запитання можна знайти у поезії Ліни Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать».

Останні рядки поезії

 Поезія — це завжди неповторність, / Якийсь безсмертний дотик до душі. 

стали поетичним афоризмом Ліни Костенко. У них звучить головний мотив твору. «Страшні слова, коли вони мовчать» — вірш, який має ознаки філософської лірики й порушує проблему сутності поетичного мистецтва. Поетеса роздумує над значенням слова в житті людини, над сутністю поетичного мистецтва. Відповідальність митця за свої слова, за свої творіння перед людьми величезна, адже йому вірять, по ньому звіряють свої вчинки. Дуже важливо для митця сказати щось вагоме, небанальне, значиме, неповторне, яке зачепило б душу людини, збагатило, ощасливило, допомогло, підтримало, розрадило. Причому сказати треба так, як цього ніхто й ніколи не робив до тебе. Поетеса впевнена, що творчість — це копітка і важка робота, це справжні муки й біль. Тому справжній поет — той, чия поезія зуміє торкнутися до душі. 

Рік написання: 1980.

Збірка: «Неповторність».

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: філософська.

Мотив: ліричний роздум про значення слова в житті людини, суть мистецтва.

Віршовий розмір: ямб з пірихієм.

Римування: перехресне.

    Художні засоби.

✵ епітети: «страшні слова», «безсмертний дотик»;

✵ метафори: «слова мовчать, причаїлись»;

✵ оксиморон: «слова мовчать»;

✵ антитеза: «краса й потворність», «асфальти й спориші»;

  ✵ анафора: «коли вони… коли не знаєш…». 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати теоретичний матеріал підручника, вивчити напам'ять поезію «Страшні слова, коли вони мовчать»

  Добрий день.

Олена Борисенко приглашает вас на запланированную конференцию: Zoom.

Подключиться к конференции Zoom

https://us05web.zoom.us/j/85663267223?pwd=Y0dXM285Yi9zWjdlbU9xaGFwcjcvdz09

Идентификатор конференции: 856 6326 7223

Код доступа: 3tC18b 

Домашнє завдання: читати інформацію про Ліну Костенко

«Блискучим новелістом і повістярем увійшов у свідомість сучасного читача Григір Тютюнник. Живописець правди — так можна б визначити і творчі принципи письменника і весь лад його душі, а відтак і його стиль, позначений справді яскравою індивідуальністю. Не кожному з тих, хто пише, вдається здобути визнання сучасників. Не все з читаного залишає глибокий слід у серцях людей. Григір Тютюнник прийшов до читачів своїх чесно, надійно, надовго. Прийшов, щоб не розлучатися», — цими рядками відомого українського письменника Олеся Гончара ми поведемо розповідь про талановитого митця.    

     Зверніться за посиланням:

https://www.youtube.com/watch?v=iM2kY3vj5-o&t=389s

 Улюблений жанр Григора Тютюнника — новела. Письменник вважав, що новела стоїть до поезії найближче. У цьому жанрі митець завжди працював над почуттями, що жили навколо нього і в ньому самому. Творча спадщина Григора Тютюнника налічує близько сорока новел, п'ять повістей, ряд нарисів, статей, спогадів.

Письменник завжди схилявся перед красою світу, прагнув до любові й гармонії у всьому: у взаєминах між людьми, у ставленні до роботи, до природи, а коли не знаходив цього, глибоко страждав і готовий був боротися проти людської байдужості, духовного убозтва. Це й ставало темою багатьох його творів. А свою праведну тему Г. Тютюнник чітко сформулював так: «Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших їх виявах».

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Прочитати новелу «Три зозулі з поклоном».

Народився Микола Вінграновський 7 листопада 1936 року у селі Богополі на Миколаївщині. У1943 р. Вінгранов-ський пішов у нульовий клас початкової школи в Кумарах, а продовжував навчання в богопільській десятирічці, яку закінчив 1955 р. Тоді ж він вступив до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого на акторський відділ, де вже через два тижні обдарованого юнака вирізнив О. Довженко і благословив на долю артиста, кінорежисера й поета.

Ще студентом Вінграновський зіграв головну роль у «Повісті полум'яних літ», а фахом своїм обрав кінорежисуру (він створив 10 художніх фільмів, серед яких — «Берег надії», «Климко» та ін.). З 1960 р., після закінчення ВДІКу, Вінграновський був режисером Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. У 19891993 рр. він був головою Українського відділення ПЕН-клубу, і ця почесна неоплачувана посада — єдина з тих, що обіймав поет.

Перші вірші Вінграновського побачили світ у 1957 р. в журналі «Дніпро», чотири поезії було опубліковано в 1958 р. в «Жовтні», але справжній розголос принесла добірка «З книги першої, ще не виданої», яка з'явилася у «Літературній газеті» 7 квітня 1961 р. Наступного року ця книжка побачила світ під назвою «Атомні прелюди» й стала однією з найголовніших причин полеміки навколо нової поетичної генерації. Не часто трапляється, щоб перші газетні публікації віршів викликали такі активні відгуки та полеміку, як це сталося з Миколою Вінграновським. Багато читачів гаряче вітали їхню появу, система ж зустріла новаторство негативно, звинувачуючи молодого поета в абстракціонізмі та сюрреалізмі. Наступна поетична збірка, «Сто поезій», вийшла через п'ять років. Твори двох зазначених збірок, а також кілька нових віршів склали збірку «Поезії» (1971). Серед нових привертають увагу дві невеличкі поеми — «На Псло, на Ворсклу, на Сулу…», яка у пізніших виданнях названа «Голубі сестри людей», і «Гайавата».

Виразним свідченням дальшого творчого розвитку Вінгранов-ського стала збірка «На срібнім березі» (1978). Поетів голос став начебто тихішим, але відбулося внутрішнє ускладнення й збагачення його лірики, підвищилася прихована інтенсивність душевного життя.

1984 р. вийшла невеличка збірка «Губами теплими і оком золотим», у якій звичайні будні людини і природи постають як світова містерія. В ній органічно переплелися картини природи і спогади дитинства, інтимна лірика і реальність світу.

 Майже одночасно з поезією Микола Вінграновський писав і прозу. Він створив кілька повістей та багато оповідань, і вони також стали важливою сторінкою його творчості (особливо повісті та оповідання 1980-х років). Письменник виробив оригінальний стиль, який, по суті, відповідає його поетичному письму. Сюжети прозових творів мають дуже умовну подієву основу і сповнені описом почуттів, якими автор щедро наділяє звірів, птахів, рослини й воду, сполучені в єдиний, самодостатній світ. Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи. У повісті «Кінь на вечірній зорі» (1986) показана героїчна витривалість українського народу, його життєлюбний дух; повість «Первінка» (1971) відображає моральне становлення особистості дитини. «Сіроманець» (1977) — конфлікт цивілізації та природи, а «Літо на Десні» (1983) — безпричинність справжньої доброти.

У невідому досі художню сполуку поєдналися в його творчості героїчна етика рідного народу і рідкісне відчуття прекрасного, енергія безсмертних образних значень, якими повниться світ навколо нас. Виходить, саме любов до рідної природи дає натхнення поетам зображувати її так яскраво, по-своєму оригінально. Саме в особливому ставленні до навколишнього світу і полягає неповторність поетичного світу М. Вінграновського.

Постійне переливання настроїв, станів, натхненна гра уяви. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине з глибини його душі і який настрій його огорне.

На відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню.

Остання збірка поета — «Цю жінку я люблю» (1990) — містить, крім інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші 1960-1970-х років та нові поезії, у яких Вінграновський немовби вертається до свого громадянського пафосу періоду «шістдесятництва», але вже в іншій якості — із складнішим, драматичнішим розгортанням думки й переживання…

Відкривається збірка віршем «Синьйорито акаціє, добрий вечір…» Ліричний герой веде розмову із акацією, коли «осінь зійшла по плечі», — він уже не юнак, а досвідчений чоловік, котрий багато чого бачив у житті. Новаторство стилю митця ніколи не було самим лише протиставленням поезії попередників і сучасників поета, не було простим змаганням у слові. Потреба художньої доцільності, довершеності завжди випливала в поета з проблеми спілкування з реальною дійсністю, зі своєрідного світу любові до життя, до людей, зрозуміння свого творчого обов язку.

Ліричний герой Миколи Вінграновського живе в гармонії з природою, поважає її, захоплюється її чарами, красою, її таємничістю, він увесь у настрої споглядання. І це глибинне відчуття ріднить його з народною творчістю, герої якої завжди живуть у поєднанні з природою, завжди відчувають себе її часткою. Вірші Миколи Вінграновського насичені усіма кольорами та відтінками. Поет не вдається до кольору тільки для означення певних властивостей предметів. Він прагне за допомогою «фарб» намалювати виразні образи у сприйнятті читача, висловити складні переливи почуттів свого ліричного героя.

Колір потрібен митцю не лише в описі пейзажних мотивів. За допомогою багатої палітри він фіксує протилежність та взаємопроникнення, протиставлення та єднання глибинної сутності. Ціла райдуга потрібна йому, щоб закарбувати настрій, почуття, емоції — це і чорний, і білий, і голубий, і навіть кровавий: «У чорної райдуги біле тіло І чорні очі, як сто криниць…. І кров голуба — в крові небо сія». І в цій, породженій бурхливою фантазією боротьбі та гармонії кольорів, у вихорі вируючих пристрастей, постає щира душа. Свідченням цього є ще один яскравий вірш митця — «У синьому небі я висіяв ліс» (1965 р.).

Цей вірш відкриває збірку «Сто поезій» (1967). Поет уявно висіває на небі ліс «із дубів та беріз» і весняні сни коханої дівчини. Небо, хмари, їх мінливість — це благодатний матеріал для поета. Той хмарний ліс, ті сни, зливаючись, творять образ самої дівчини: «Тебе вони являть і так і замруть». Увесь світ для ліричного героя зігрітий теплом і рисами коханої. Це для нього стає опорою, що полегшує ходу, додає впевненості.

Ця поезія є яскравим зразком інтимної і пейзажної лірики. У ній поет відтворює гармонію і музику душі закоханого героя, а пісенні ритми, повтори дещо змінених рядків налаштовують на піднесений, пісенний лад. У цьому вірші Вінграновський вдається до словесного мінімалізму (наприклад, у творі присутній лише один колір — синій). Синім у поета є і море, що зливається з небом, і безмежне почуття ліричного героя, що не поступається величі неба й моря.

Послухайте поезію Миколи Вінграновського за посиланням:

https://www.youtube.com/watch?v=MxnCWi6g4t8&t=498s

Наш сучасник Іван Малкович так сказав про творчість поета-шістдесятника Івана Драча: «Поезія Івана Драча у 60-і роки стала таким свіжим вітром, який пробудив інтерес у багатьох не тільки до української поезії й української літератури, а ширше — взагалі до всього українського. Тоді поезія захоплювала уми багатьох людей. То був час, коли лише у метафорі можна було щось висловити, якимись натяками, щось таке, що не можна було висловити ніде. Іван Драч це теж дуже добре робив. Іван Драч був поетичним лідером шістдесятників».

Тож давайте ближче познайомимося із життям і творчістю цього майстра слова.

https://www.youtube.com/watch?v=6Dqr4-PQ880

 Прослуховування поезії «Балада про соняшник»

https://www.youtube.com/watch?v=KnfpGORh8_o

✵  Теорія літератури (повторення)

Дайте визначення балади та назвіть її особливості. (Балада — вид ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом. Особливості: реальне часто поєднується з фантастичним, невелика кількість персонажів, підкреслена узагальненість, відсутність деталізації, стислість у викладі матеріалу, композиція (вступ, основна частина, висновок), гостросюжетність)

✵ 

Отже, «Балада про соняшник» не вкладалася в загальноприйнятому розумінні в рамки цього жанру, маючи ознаки то притчі, то медитації, то невеликої поеми. «Балада про соняшник» — твір незвичний. Йому притаманні баладні елементи фантастики (олюднення образів соняшника й сонця за рахунок навмисного заземлення, спрощення), особливий драматизм, адже справжнє потрясіння переживає незвичний персонаж із зеленими руками й ногами від фантастичної картини сонця на велосипеді.

Поет реформував жанрові можливості балади, відкинувши традиційні її атрибути, але залишивши ліро-епічну структуру, напружений сюжет. Особливості балади І. Драча в тому, що він розширив просторові координати художнього світу, увів побутову конкретику, універсальність і велич життя, поєднанні в цілісність.

Сонце в баладі — це втілення людських прагнень до правди, до краси, до ніжності, до справедливості, це морально-етична категорія.

В Україні здавна до рослин ставилися, як до істот, наділених душею, що відбилося в багатьох легендах та піснях, а також у літературних творах. Соняшник — рослина, завезена з Північної Америки, яка відразу вписалася в український краєвид, стала квіткою національного світовідчування. Очевидно, не останню роль тут відіграла її досконала короно-подібна форма, схожа на сонячнце, а також жовтий колір як невід'ємна частина національної символіки.

Пригадайте, на полотнах яких художників зображено соняшник.

    Аналіз балади

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: балада (модерна).

Тема: розповідь про хлопчика-соняшника, показ природи мистецької творчості.

Ідея: возвеличення таїнства пробудження творчого духу в людині; усвідомлення високості поезії, що базується на рідному ґрунті, на національних коренях.

Провідний мотив: талант бачити красу в повсякденні.

Віршовий розмір: верлібр.

Художні засоби балади:

✵ епітети: тіло шорстке і зелене; красиве засмагле сонце; золоті переливи; червона сорочка; золоте німе захоплення; сонце оранжеве;

✵ розгорнута метафора: В соняшника були руки і ноги, Було тіло шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром, Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці. І купався коло млина, і лежав у піску, І стріляв горобців з рогатки. Він стрибав на одній нозі…

✵ риторичне звертання: Поезіє, сонце моє оранжеве; дайте покататись, дядьку!

✵ риторичне питання: Дядьку, хіба вам шкода?

✵ На скільки частин можна поділити вірш? (На дві: притчеву і роз'яснювальну) Зачитати.

✵ Назвіть головні образи твору та їх роль. (Соняшник — хлопчик-підліток. Бігав наввипередки з вітром; вилазив на грушу; рвав гнилиці; купався коло млина; лежав у піску; стріляв горобців з рогатки; стрибав на одній нозі, щоб вилити з вуха воду. Тоненький, жвавий, непосидючий, рухливий, сільський хлопчик-підліток. Їхав на велосипеді, застиг на віки і століття в золотому німому захопленні. Сонце — дядько. Красиве; засмагле; в золотих переливах; у червоній сорочці навипуск)

✵ Проаналізуйте алегоричність образів сонця і соняшника. (Алегоричні образи соняшника й сонця чітко вказують, про кого та про що йдеться — про поета й поезію, які самостверджуються на основі буденних реалій. Вони розкривають приховані можливості творчого життя за законами краси, духовного злету. І. Драч через образи сонця і соняшника поєднує дві сфери: порив до високості із закоріненням у рідний ґрунт)

✵ 

Отже, перед нами притча про красу й силу поезії Іван Драч стверджує: «У кожного мусить бути своє сонце, своя заповітна верховина, у вічному русі до якої ми очищаємось од випадкового, від хатянської суєти суєт, стаємо вищі та красивіші». Слід відзначити новаторство змісту та форми, переосмислення жанру балади, етюду, введення наукової лексики, відгук на злободенні теми, самоіронію, метафоричність, алегоричність та символічність образів.

    ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:    Аналізувати поезію "Балада про соняшник"(усно)

Добрий день.

Послухайте цікаву розповідь про Дмитра Павличка:

https://www.youtube.com/watch?v=S5E8LJd5W2M

 Робота над поезією Д. Павличка «Два кольори»

 Рідна домівка. Батьківська хата. Це те місце, де ти виріс, змужнів. Там тебе люблять і завжди чекають. Де б ти не був, завжди повертаєшся до рідної оселі, де пахне чебрецем і м'ятою, де духмяний хліб на столі, вишиті рушники і калина на покуті, і тепло маминих рук…

 Перегляд відеозапису пісні «Два кольори» у виконанні Квітки Цісик      https://www.youtube.com/watch?v=7-ml3FQhFv0

✵ Які почуття  викликала у вас пісня? (Спогади, любов до батьків, схвильованість, щирість, душевність, теплоту)

✵ З якою піснею і якого автора вона співзвучна? (З відомою «Піснею про рушник» А. Малишка, щирістю почуттів, глибоко народними образами, національним колоритом).

Аналіз поезії «Два кольори»

Рік написання: 29 лютого 1964 року.

Жанр: ліричний вірш, пісня.

Тема: роздуми над своєю долею і життєвим шляхом, синівська вдячність за материнську любов, за вишитий оберіг для захисту на непростій життєвій дорозі.

Головна думка: «мене водило в безвісті життя, та я вертався на свої пороги» (уславлення материнської любові та заклик не забувати про своє коріння, батьків).

Провідний мотив: мотив дороги як символу людської долі, поєднаний із мотивом материнського благословення.

Художні засоби

Епітети: незнаними шляхами, червоними і чорними нитками, сумні і радісні дороги, старого полотна, вишите життя.

Уособлення: «мене водило в безвісти життя», «війнула в очі сивина», «переплелись … дороги».

Метафора: «піти у світ», «червоне — то любов, а чорне — то журба».

Повтори (рефрен): «два кольори мої, два кольори».

Повтори (тавтологія): «оба».

Порівняння: «переплелись, як мамине шиття, мої … дороги».

Протиставлення (антитеза): «сумні і радісні дороги».

Образи: піти у світ (розлука з рідними), незнаними шляхами (доля), сорочку мати вишила (захистила оберегом), червоними і чорними нитками (радість і печаль), свої пороги (рідний край), переплелись дороги (життєвий шлях), сивина (життєвий досвід), згорточок старого полотна (благословення матері), вишите моє життя на ньому (синівська вдячність).

 Асоціативне мислення

✵ З чим асоціюються у вас червоний і чорний кольори? (Червоний: кохання, радість, тепло, веселощі, щастя, материнська любов… Чорний: горе, смуток, журба, печаль, ніч, забуття, холод, депресія, забуття… )

Червоний та чорний кольори — ніби віддзеркалення української багатостраждальної історії. Це найпоширеніше поєднання кольорів і в національній вишивці, яке асоціюється з радостями й печалями, злетами і смутками людського життя.

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Проводжаючи сина в дорогу, ненька дала вишитий рушник, як оберіг, як символ своєї любові. I це була найдорожча річ, яку він зберігав протягом довгих років, бо мати вишила синову долю на полотні.

Поет дібрав такі зворушливі слова, так зумів виразити почуття багатьох людей, що вірш став улюбленою народною піснею для багатьох поколінь.

Спогади Д. Павличка

«Пісню «Два кольори» я написав 29 лютого 1964 року, разом з композитором Олександром Білашем. Нам було нудно на комсомольському зібранні, а переді мною сиділа гарна жінка, у чорній хустці з вишитою на ній червоною трояндою, це нагадало мені мою сорочку, і першу строфу я написав просто на коліні… Я відчув, що це початок пісні, так само як золотошукач відкриває краплину золота.

Ми втекли із засідання, і в той же день разом з Сашком дописали пісню. Вона лежала рік у Дмитра Гнатюка, а потім, напередодні жовтневих свят, Гнатюк показав її в ЦК, і там, як він мені розповідав, одна дуже поважна особа сказала — пісню потрібно переробити, тому що вона не є соціалістичною. Але я сказав, що нічого переробляти не буду, і нехай та поважна особа переписує сама. Петро Шелест (саме він був тією поважною особою), дізнавшись про мою відповідь, розлютився, але потім сказав, що чорт з нею, і нехай Гнатюк співає як є.

Пісня прозвучала, і почала співатися повсюди. Після цього мене і Білаша викликали у партійну школу, де два кагебісти з нами вели бесіду і сказали, що я мав би прекрасно знати, що таке червоне і чорне — мовляв, ми написали бандерівський гімн. Нам тоді просто кості затерпли, бо ми розуміли, чим це загрожує. Я тоді почав говорити, що рушники, сорочки — навіть на Гуцульщині, звідки я родом, — вишивають червоно-чорними нитками. Я сказав, що це народна вишивка, а отже, і народна пісня. Врешті-решт я навіть запитав їх: а який прапор був у Паризької комуни? Я був начитаний і знав, що Паризька комуна мала червоно-чорний прапор. Коли я їм це сказав, вони затихли.

Робота над збіркою любовної лірики «Таємниця твого обличчя»

 Дослідницько-пошукова робота учнів над проблемою

«Використання фольклорних, персоніфікованих образів для передачі глибокого почуття кохання в поезіях збірки «Таємниця твого обличчя» (самостійна робота з використанням мережі Інтернет).

✵ У збірці «Таємниця твого обличчя» (1974-1979) навіяні досвідом віку роздуми зумовлюють переважно стан смутку, туги за тією порою, що безповоротно поринула в минуле. Уже зникла молода ілюзія, що кохання буде тривати вічно, а відтак прийшло розуміння конечності почуття:

Розплелись, розсипались, розпались,

Наче коси, вересневі дні.

Ми з тобою ще не накупались,

А вже грає осінь у вікні.

Поет оспівує любов як найбільшу цінність життя. Ліричний герой дбайливо береже кожну зустріч, кожний духовний порух, щиро цінує дароване долею почуття.

✵ За кілька останніх десятиріч в українській поезії однією з найкращих ліричних збірок можна назвати збірку «Таємниця твого обличчя» Д. Павличка. Поет натхненно відтворив художньо-образними засобами гарячі почуття любові до рідної землі, змалював образ жінки-матері, образ коханої. Глибина інтимних почуттів, традицйна поетична форма споріднюють поезії Д. Павличка із збіркою І. Франка «Зів'яле листя». У ліриці Д. Павличка той самий драматизм інтимних почуттів і зіткнення протиборствуючих сил, без яких не можна уявити собі справжнього кохання. Ліричний герой Павличка — наш сучасник, його переповнюють емоції, притаманні людям нового, сучасного світу.

✵ Почуття ліричного героя збірки невіддільні від зачарованого подиху Карпатських гір, шуму зелених смерек і дзюрчання гірських потоків, гуцульської пісні. Використовуючи фольклорні, персоніфіковані образи природи, поет передає глибоке почуття кохання, яке дає людині наснагу і вселяє в неї радість життя. Збірка «Таємниця твого обличчя» містить чимало таємниць стилю поета, що розкриваються в найрізноманітніших метафоричних, словесно-образних засобах. У кожному образі — глибока ніжність ліричного героя.

✵ З фольклорною традицією пов'язана і поезія Д. Павличка «Я стужився, мила, за тобою…». Уже перша їі строфа насичена пісенними образами:

Я стужився, мила, за тобою,

З туги обернувся мимохіть

В явора, що, палений журбою,

Сам-один між буками стоїть.

Мінорний настрій цього вірша створюється відповідними персоніфікованими образами: «печаль, як небеса», «згорає від сльози роса», «печальні груди». Туга явора за коханою така велика, що не тільки взимку, коли «сніг летить колючий», коли все живе завмирає, а й навесні, у пору пробудження і цвітіння (що завжди асоціюється з розквітом людських почуттів), він сумує за милою і

… не знає, що надійдуть люди,

Зміряють його на паруби,

Розітнуть йому печальні груди,

Скрипку зроблять із його журби.

Д. Павличко, використовуючи фольклорний образ явора, художніми засобами підкреслює, що із високих почуттів і страждань народжується нова властивість — мистецький витвір (скрипка, її мелодії), який своєю красою очищатиме людину, даруватиме естетичну насолоду.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

За статтею підручника скласти 12 тестових завдань про творчість Д. Павличка.

Аналізувати поезії збірки «Таємниця твого обличчя».

Добрий день.

Василь Андрійович Симоненко став для нас легендою. Нескорений, як Прометей, з гарячою і пристрасною натурою, непримиренний для ворогів українського народу, великий патріот своєї Вітчизни, щирий і добродійний, він увійшов у літературу як поборник правди і добра.

Його творчість засяяла на небосхилі української літератури яскравим сонцем, яке висвітлило вартісні скарби незборимого духу нашого народу. Твори Василя Симоненка сприяли піднесенню нашої літератури на широкій ниві загальнолюдського гуманістичного буйноцвіття, поряд з творами кращих поетів сучасності заявили про Україну як про державу з великим людським потенціалом, з незмірними інтелектуальними можливостями.

Щоб дізнатися про Василя Симоненка, зверніться за посиланням:

 https://www.youtube.com/watch?v=dH4RHGcI9fM,

 https://www.youtube.com/watch?v=dH4RHGcI9fM

Вірш «Задивляюсь у твої зіниці» — це задушевна розмова сина з матір'ю. Звучить вона щиро, сердечно, бо Україна виступає не як поняття загального політичного характеру, вона — жива, найдорожча мати. І їй адресує поет всю любов, стурбованість, відданість і ласку ліричного героя, від імені якого провадиться рада — порада, щира синівська сповідь: «Задивляюсь у твої зіниці, голубі і тривожні, ніби рань». Їй — найглибший вияв патріотичних почувань, з нею привселюдно ведеться діалог любові і сердешної поваги. 

Вірш «Задивляюсь у твої зіниці» став синівською сповіддю поета Україні. Його написано у формі монологу ліричного героя, щирої розмови сина з матір'ю Україною. У той несприятливий для української мови і культури час поет насмілився заявити про своє «святе синівське право з матір'ю побуть на самоті», звіривши Вітчизні наболіле на серці: «Україно! Ти моя молитва, ти моя розпука вікова…»

Цілісність образу Вітчизни раз у раз подається через глибину і сконденсованість думок, психологізму, напруженість, динамічність. Автор пишається своєю дивною, гордою і прекрасною країною, схиляється перед героїзмом і мужністю борців за національне й соціальне визволення. І сьогодні чути «битви споконвічний грюк», адже «ще не всі чорти живуть на небі, ходить їх до біса по землі». Він підніс наш дух, нагадавши про синівський обов'язок любити свою Україну над усе на світі, ні в кого не питаючи дозволу на це:

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Найбільшої пафосної напруги досягає монолог у заключній строфі, де поет заявляє про свою готовність, коли доведеться, пролити кров за свою Вітчизну. Поезія «Задивляюсь у твої зіниці» мала вагоме ідейне навантаження. Сміливіше й чесніше за Василя Симоненка про Україну не сказав ніхто з поетів його покоління.

Віршовий розмір — шестистопний ямб.

У творі використано перехресне римування: зіниці — блискавиці, рань — повстань.

Художні засоби:

✵ Епітети: «червоні блискавиці», «мама горда і вродлива», «святе синівське право», «зіниці голубі, тривожні», «хмари бурякові», «священне знамено».

✵ Метафори: «плине за роком рік», «перли в душі сію», «мовчать Америки й Росії», «чорти живуть на небі», «сичать образи».

✵ Порівняння: «зіниці голубі, тривожні, ніби рань».

✵ Звертання: «Україно!», «недруги лукаві», «друзі», «нене».

✵ Гіпербола: «битви споконвічний грюк».

✵ Риторичне питання: «Як же я без друзів обійдуся, без лобів їх, без очей і рук?»

✵ Риторичні оклики: «Ти для мене диво!», «Одійдіте, недруги лукаві!», «Друзі, зачекайте на путі!».

✵ Літота: «Я втоплюся крапелькою крові».

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

 Проаналізувати одну поезію Василя Симоненка (на вибір), відповіді надіслати

 «Ну, скажи — хіба не фантастично…», «Ікс плюс ігрек»  

Українська література другої половини ХХ століття здійснює спробу подолати канони соцреалізму. Відбувається «закулісний» розвиток модернізму, опозиційні прояви різних стильових тенденцій. Яскравий сплеск літературних талантів цієї пори отримав назву «шістдесятництво», що виникло на хвилі засудження культу особи, «хрущовської відлиги». Наступна хвиля, відповідно до історичних обставин», — «постшістдесятники, вісімдесятники», Нью-Йоркська група українських письменників. Митці активно звертаються до історії, експериментують із жанрами. З'являється так звана «химерна проза». У літературі 90-х років ХХ — початку ХХІ століття відповідно до світових тенденцій потужно виявляє себе постмодернізм. 

Українська література ХХ століття стала поворотним пунктом у новітній історії літератури, кіно, живопису, інших видів мистецтва. Розриваючи сталінські ідеологічні пута, митці поверталися до осмислення і відображення загальнолюдських цінностей та ідеалів, до реальної людини з її багатогранними інтересами, запитами. Можливість мати власну, а не сформовану в кабінетах чиновників від культури думку, сприяла духовному розкріпаченню митців.

У літературу прийшла «жива людина», яка розкуто мислила та високо цінувала красу, не соромилася плакати й уміла сміятися, гніватися, любити по-справжньому, а не на словах, спроможна була відбити свої переживання в слові, насамперед поетичному. Адже поезія, за висловлюванням Дмитра Павличка, — «це мова молодих», глибоко особиста, суб'єктивна й разом із тим рухливо-змінна. Поезія стала виразником ідей, настроїв, почуттів цілого покоління. Вона проголосила своїм кредо правду, своїм героєм — людину, заговорила про складні «парадокси доби», болі народу, спричинені кривдою, несправедливістю, приниженням національної і людської гідності.

Нові імена сприймалися читачем і закріплювалися в його пам'яті, саме за це молоді літератори потрапляли під обстріл партійної критики. Але викриття не супроводжувалося арештом, і ця нова обставина загострювала інтерес до ризикового автора, який не цікавиться думкою всемогутньої влади.

Поезія Івана Драча, Василя Симоненка, Бориса Олійника — то був справді ліричний епос доби. Трохи згодом у процес оновлення проблематики й поетики письменства включилася проза, у якій також поглиблювалося особисте начало: відбулась ліризація «малих» жанрів (оповідання та новели Євгена Гуцала, Григора Тютюнника); крізь призму особистості зображувалася епоха й у великих історичних романах Романа Іваничука, Романа Федорова, Валерія Шевчука, котрі набули особливого розвитку у 60-ті роки у зв'язку з пожвавленням інтересу до проблем історичної пам'яті. Збагатилася жанрова палітра літератури.

Молоді письменники відмовились від виробничої тематики у своїй творчості. Вони не збиралися прославляти голів колгоспів, бригадирів, доярок, свинарок. Вони писали про людей. Це вже було прихованим викликом, замаскованою полемікою з партійними настановами літератури. «Люди серед людей» — назва дебютної книжки Євгена Гуцала. «Серед тижня» — перша збірка Валерія Шевчука. Цим підкреслювалося, що авторів цікавить звичайне щоденне життя людей. Шістдесятники активно друкувалися й не відали, що попереду кожного з них чекає випробування.

Це було мистецтво українське, пов'язане з національною й етичною традицією і водночас глибоко новаторське, по-справжньому модерне, а відтак — європейське, здатне підкоряти світові обшири.

Нова хвиля відродження української літератури на початку 1960-х років

Саме в цей час починається «новітнє українське» відродження. У літературу і мистецтво приходить блискуче, талановите покоління «шістдесятників». «Шістдесятництво» — прояв політичних форм опору різних соціальних верств населення режиму, який існує. Найактивніше і найширше у цьому русі брала участь творча інтелігенція, зокрема письменники, певною мірою художники, вчителі. Вони виступали проти русифікації, ущемлення демократії, прав людини, нерівності в середовищі республік, жорстокості суворо централізованої тоталітарної системи, недотримання існуючої Конституції за свободу в питаннях художньої творчості. Це в кінцевому рахунку був опозиційний рух проти існуючої державної влади та характеру її діяльності.

У кінці 50-х і на початку 60-х років розквітає талант одного з найяскравіших поетів «лицаря українського відродження» Василя Симоненка. Уродженець Полтавщини, він почав писати вірші, ще навчаючись на факультеті журналістики Київського держуніверситету. У 1962 році побачила світ його перша поетична збірка

«Тиша і грім». Згодом — збірка «Земне тяжіння». 1965 та 1973 роки у Мюнхені опубліковано інші твори автора. Однак побачити їх поетові так і не судилося. У 1963 році його було жорстоко, по-вірячому побито на вокзалі в Черкасах, злочинців так і не знайшли. Того ж року Василь Андрійович Симоненко помер.

Стрімко увірвалась в українську літературу одна з найобдарованіших представниць «шістдесятників» Ліна Василівна Костенко. З відзнакою закінчивши Літературний інститут імені Горького в Москві, поетеса випускає дві одразу ж помічені критикою збірки поезій — «Проміння землі» та «Мандрівне серце». Ліна Костенко звертається до вічних проблем духовності українського народу, історичного минулого держави. Вірші поетеси вирізняє неординарність, критичні оцінки багатьох подій. Євген Сверстюк писав: «Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні і незрозумілі так, наче його не вчили, про що і як треба писати. Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості й відвертості. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ. Ліна Костенко зрідка виступала з віршами, але то були вірші такого звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна. Валерій Шевчук писав блискучі психологічні новели, Євген Гуцало естетично животворив образи поза межами «соціалістичної дійсності», а Володимир Дрозд викрив дійсність з недозволеного боку».

Поступово згортання «хрущовської відлиги» на початку 60-х р. знайшло відображення і в українській літературі.

«Шістдесятництво» як явище культурологічне й соціальне

Шістдесятники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що увійшла у культуру та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років.

У політиці 1960-1970-х років ХХ століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу їхнього руху складали такі письменники: Іван Драч, Микола Вінграновський, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Борис Олійник, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Валерій Шевчук, Євген Гуцало; художники: Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін; літературні критики: Іван Дзюба, Євген Сверстюк; режисер Лесь Танюк; кінорежисери: Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ століття. Одним із тих, хто закладав фундамент шістдесятництва в Україні, став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В. Чорновіл, Б. Олійник, В. Симоненко, В. Крищенко, Б. Рогоза, В. Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси. Складали петиції на захист української культури. Організовані у 1959-1960-х рр. Клуб творчої молоді «Сучасник» у Києві та в 1962 році клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах: із кінця 1962 року почався масовий тиск на інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі».

Наштовхнувшись на жорстокий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

Зв'язок шістдесятників із дисидентським рухом

Дисидентський рух в СРСР — рух, учасники якого виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

У 1950-1970-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких називали дисидентами і які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Дисидентство великою мірою виросло з дестабілізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені відкриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 року в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 році та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини».

Першими організаціями інакодумців України стали:

✵ Українська робітничо-селянська спілка, створена у Львові 1959 року, арештована — 1961 року.

✵ Об'єднана партія визволення України.

✵ Український національний фронт, створений З. Красівським та М. Дяком у 1964 році.

✵ Український національний комітет.

✵ Демократичний союз соціалістів.

✵ Реалістичний робітничий гурток, створений у Донбасі у 1950 р.

В Україні дисидентський рух було започатковано ще в 50-х р. ХХ століття. Рух «шістдесятників» за 2-3 роки пройшов еволюцію від культурно-просвітницьких проблем до політичного протесту. Це проявилося не лише в самвидаві а й у створенні більш-менш стійких груп активно діючих однодумців. Тобто, наявним є процес структу-рування опозиції існуючому режимові. Характерна риса дисидентства — відстоювання національних інтересів українського народу.

Ідейно-стильове розмаїття, тематична і формотворча новизна

В українській літературі на початку 60-х років виділяється нова хвиля — це явище виникнення шістдесятників. Шістдесятництво — це подія культурологічна і соціальна. Вражає його зв'язок із дисидентським рухом, тематична і формотворча новизна творів, ідейно-стильове розмаїття.

Культурно-історичними витоками шістдесятництва були:

✵ світова культура (особливо модернові література та малярство ХХ століття);

✵ українська література (як класична, так і доби Розстріляного Відродження);

✵ народна творчість (фольклор та міфологія, народне мистецтво).

Досить розмаїто постає жанрова система «шістдесятників»: лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели, історичні романи, роман у віршах, химерна проза) і проблемно-тематичні обшири: традиційні (природа, Вітчизна, народ, історична пам'ять, людина у всьому багатстві її проявів — суспільне життя, моральність, кохання, творчість) та нові теми (підкорення космосу, етична правомірність, стандартизація особистості в умовах новітнього міщанства).

Отже, явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постаттями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є і модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалося у жорсткі рамки «соціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя. 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Читати про життєвий та творчий шлях Василя Симоненка.

Що таке есе?

  Самостійна творча письмова робота, прикметною ознакою якої є особистісний характер сприймання проблеми та її осмислення, невеликий обсяг, вільна композиція, невимушеність та емоційність викладу

Це неповторна індивідуальність людини, її мислення, творче натхнення. Кожний має право висловити власне бажання, судження щодо теми, роботи. Написати твір (есе) — значить мати можливість глибоко пройнятися його темою, виважено і ґрунтовно надати вичерпне своє бачення проблеми, спираючись на знання життєвої долі митця, його героїв.

Тож викладаючи свої думки у письмовій формі, пам'ятайте, що вони не претендують на вичерпне трактування теми, висловлюйте суб'єктивну думку. 

Нехай цей вид діяльності принесе вам насолоду, гарний настрій і бажання творити цікаве, корисне.

✵  Вимоги до формального есе (методичні рекомендації)

1. Обсяг — 1-2 сторінки тексту (800-1000 слів).

2. Есе повинно сприйматися як цілісний твір, ідея якого зрозуміла й чітка.

3. Кожен абзац есе розкриває одну думку.

4. Необхідно писати стисло і ясно. Есе не повинно містити нічого зайвого, має нести лише інформацію, необхідну для розкриття ідеї есе, власної позиції автора.

5. Есе має відрізнятися чіткою композиційною побудовою. Бути логічним за структурою. В есе, як і в будь-якому творі, повинна простежуватися внутрішня логіка, що визначається, з одного боку, авторським підходом до обговорюваного питання, а з іншого — самим питанням. Необхідно уникати різних стрибків від однієї ідеї до іншої, думка має розкриватися послідовно.

6. Есе повинно засвідчити, що його автор знає й осмислено застосовує теоретичні поняття, терміни, узагальнення, ідеї.

7. Есе повинно містити переконливе аргументування порушеної проблеми.

Структура есе

1. Вступ — обґрунтування вибору теми.

2. Основна частина — теоретичні основи обраної проблеми й виклад основного питання. Ця частина припускає розвиток аргументації й аналізу, а також обґрунтування їх, виходячи з наявних даних, інших аргументів і позиції.

3. Висновок — узагальнення й аргументовані висновки до теми. Підсумовує есе або ще раз вносить пояснення, підкріплює зміст і значення викладеного в основній частині.

✵  Написання есе на одну із запропонованих тем

✵ Наперекір усьому, навіть смерті, кохання живе (за творчістю Олеся Гончара).

✵ Війні — «ні!», бо немає нічого трагічнішого, ніж розстріляне убите прекрасне людське почуття (за творчістю Олеся Гончара).

✵ Доля України та українців за романом І. Багряного «Тигролови».

✵ Сміливі завжди мають щастя (за романом І. Багряного «Тигролови»).

✵ Органічна єдність людини і природи у творах Олександра Довженка.

✵ Повернення творчості Євгена Маланюка на Україну.

✵ Україна — центральний образ лірики Євгена Маланюка.

✵ Історична доля української нації у творчості Олександра Довженка.

   Бажаю успіхів

У кінці 40-х і на початку 50-х років Гончар пише низку новел «Весна над Моравою», «Модри Камень», «Ілонка», «Гори співають» «Усман та Марта», повість «Земля гуде».

Прослухайте новелу "Модри Камень"

  https://www.youtube.com/watch?v=JZiqhQH3vBc

Новела «Модри Камень» продовжує воєнну тематику творів О. Гончара. Написана через два роки після війни. У журналі «Україна» вона була надрукована ще до появи «Прапороносців». Хоча несправедлива критика болісно вразила письменника, та все ж таки у новелі показав свій справжній талант. Автор зобразив трагічно обірване війною почуття між радянським солдатом та іноземною дівчиною — словачкою. Несподіване кохання до красуні Терези прийшло всупереч війні. Не закріпилося воно в реальному житті, бо дівчина загинула від рук поліцая. Але кохання продовжує жити у пам'яті солдата, в його мріях. 

 Новела «Модри Камень» написана в романтично-піднесеному стилі: несміливе і нерозквітле кохання, яке зароджувалося між радянським бійцем і словацькою дівчиною, виступає як засудження війни. Це засудження значно глибше за інші фактори, бо немає нічого страшнішого за вбите прекрасне людське почуття. 

✵ Що значить назва «Модри Камень»? («Модри» — голубий)

✵ Яка особливість розповіді у новелі? (Розмова ведеться від першої особи. Уявний діалог героя з красунею Терезою не має чітких контурів, бо не можна воскресити його в пам'яті)

✵ Тереза. Зараз ми маємо час. Зараз я доскажу вам усе недоказане тоді. Слухайте те ж! Чуєте, як лущать зелені спини гір, гріючись на сонці? А небо над нами, весняне й високе, гуде від відру, мов блакитний дзвін!.. Слухайте ж!

✵ Зачитати уривок з новели на підтвердження цієї думки. Читання в особах.

✵ Я. Нікуди тепер ми не будемо спішити, як тоді взимку. Тоді ми майже ні про що не встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в скелях, заважав нам.

✵ У чому ж символічний зміст цього уривка?.. (Автор зобразив трагічно обірване війною почуття між радянським солдатом та іноземною дівчиною — словачкою. Несподіване кохання до красуні Терези прийшло всупереч війні. Не закріпилося воно в реальному житті, бо дівчина загинула від рук поліцая)

✵ Яка головна думка новели? (Сила кохання, нездоланна любов сильніша за смерть)

✵ «… Єдиний погляд, єдина ява у великій драмі війни». Як розумієте ці рядки?

Зверніть увагу, Олесь Гончар у новелі «Модри Камень» скон-центровує свою увагу не на події, а на конкретній людині, її внутрішньому світу, наповненому почуттями та емоціями. Причому ми бачимо людину в непростих обставинах, а часто екстремальних, які ніби випробовують внутрішню силу. Вміло автор використовує кольорову гаму, яка допомагає зрозуміти, що наперекір усьому, навіть смерті, кохання живе! 

✵ Що уособлюють образи твору? (Чисті почуття, глибокі переконання)

✵ Чим є несміливе і нерозквітле кохання? (Як засудження війни, бо немає нічого страшнішого за вбите прекрасне людське почуття)

✵ Що допомогли вам зрозуміти Олесь Гончар і його герої? («Саме в людяності людини, в її мужності, здатності полягає вища духовність, що становить істинний смисл життя людей на планеті», — роздумує Олесь Гончар у статті «Жити за законами правди»)

 ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

Виконати тест за посиланням:   https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=8779009 

Тест відкрито до 23.00. 16.02.2023

Підготуватися до контрольної роботи за творчістю Є. Маланюка, Івана Багряного, О. Довженка, Олеся Гончара.

Добрий день.

Самостійна робота за творчістю О.Довженка

Зверніться за посиланням:

 https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=9385465

Тест відкрито до 23.00 10.02.2023 

 Про Олеся Гончара

Письменник по-справжньому любив свою землю. За десять днів до смерті у своєму щоденнику Олесь Гончар зробив такий запис: «Дякую Богові, що дав мені народитися українцем». А останній запис виявився дуже лаконічним і глибоким: «Бережіть Україну!» Національної гідності, любові до рідної землі і її духовних святинь, розуміння справжніх цінностей у людині і в житті письменник учить нас і своїм життям, своєю творчістю. 

https://www.youtube.com/watch?v=x5FxsBYNNhg  або  https://www.youtube.com/watch?v=zPRi5uAVcUE

Зверніться за посиланням і дізнайтеся проОлеся Гончара

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

Прочитати новелу «Модри Камень».

Автобіографічний твір — літературний жанр: опис власного життєвого шляху на основі спогадів.

Кіноповість — жанр художнього твору, що поєднує ознаки кіно (фрагментарність і динамізм оповіді, багатство асоціативних моментів і зорових вражень, монументальність образів) і повісті (епічність і психологізм, метафоричність і потяг до гіперболи, широкі пейзажні картини та авторські відступи).

«Зачарована Десна» — гімн землі і людям, які зростили і виховали, навчили працювати, любити прекрасне, ненавидіти потворне.

Задум написати цю повість виник ще в роки Великої Вітчизняної війни. Твір писався понад 14 років. Перший запис — фрагмент до кіноповісті з'являється у фронтовому щоденнику Олександра Довженка 5.04.1942 р.

«А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнаточці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і дорогого було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться».

Робота продовжувалася з перервами, і, нарешті, — остаточне редагування і дата: 1942-1955 рр.

Так за рік до смерті, ніби лаштуючись у далеку дорогу, Довженко склав прощальну осанну рідній річці, проголошував чисті, мов сльози, слова, що завжди хвилюють і роблять нас, читачів його, кращими, людянішими; змушують замислитись, пройнятись урочистістю, бо ми торкаємося великої таїни письменника — пізнаємо секрет його творчої сили, відчуваємо далеку мить його народження як митця.

Кого не схвилюють рядки кіноповісті:

«Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.

Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

«Зачарована Десна» — це твір глибоко філософський, він не тільки про дитинство автора.

Відтворюючи події своїх дитячих років, Довженко розв'язує важливу проблему — проблему формування людини взагалі, її характеру, поглядів на життя. Своїм твором Олександр Довженко ще раз доводить, що дитинство — найщасливіша і водночас найвирішальніша пора в житті кожного.

Тож давайте спробуємо з'ясувати, що, за кіноповістю, є визначальним у формуванні людини як особистості.

З першої сторінки з'являється оповідач, який виступає у двох іпостасях: як автор і як герой твору — малий Сашко. Відповідно, і розповідь має двоплановий характер:

✵ 1 план — своєрідне відтворення світу в дитячій свідомості;

✵ 2 план — філософські роздуми зрілої людини-митця про суть людського буття, роль дитинства у формуванні особистості.

У цих роздумах І виявляється особа автора філософа-публіциста. Звідси і двоплановість характеру митця і письменника — Довженка. Твір не має чіткого сюжету з послідовним розвитком подій — сюжет двоплановий: основна сюжетна лінія — це ніби окремі новели (дитинство Сашка, його враження, сцени захоплення навколишнім світом), другий план — ліричні відступи зрілого майстра слова (філософське осмислення художньої творчості, краси людської праці, природи й людини).

1. Як у «Зачарованій Десні» розв'язується проблема природи і людини? Зачитайте уривки з кіноповісті, де описано красу Десни, городу, сіножаті. (Мати, що все саджала; мисливець Тихін, що ніколи не стріляв. Сашко — спостережливий, наділений відчуттям прекрасного: «огірки цвітуть», знав рослини, їх запах, смак. Любив природу. Коли став дорослим, посадив сад, квітник, розвів оранжерею, пасіку)

Недаремно автор назвав зачарованою Десну. Довженко не лише відтворює красу, а й утверджує взаємозв'язок людини і природи як необхідну умову духовності.

2. Та не тільки природа творила Довженка як митця. Хто з дитинства прищеплював йому любов до краси і праці? Як у кіноповісті розв'язується проблема виховання працею? (Образи батька, матері, діда Семена, дядька Самійла, улюблена музика — «клепання коси» — музика праці. «Соромно відпочивати там, де працюють люди». Сашко носив дрова до куреня, розводив вогонь, чистив картоплю. Хлопець засвоїв уроки людяності та доброти)

3. Чого ще навчила Олександра Довженка його сім'я? (Батько поважає талановитих людей, безкорисливо рятує людей. Мати вчила ніжності. Дід Семен вчив мудрості і доброти, був гарним оповідачем)

4. То яку ж роль, на думку автора, відіграє у вихованні дитини сім'я, оточення? (Творила митця не лише тиха, лагідна голуба Десна. А ще його формували як творця рідні батько і мати, і дід Семен, прадід Тарас і весь могутній довженківський рід)

5. Що взяв хлопець з дитинства в далеку мандрівку життя? (Любов до землі рідного краю, його людей; навчився трудитися, поважати людей праці, старших; розуміти і цінувати прекрасне, творити добро. Завдяки чарівній Десні і рідним людям «не втрачав щастя бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах»)

 Визначимо тему та ідею твору

Тема: сповнена радощів і смутку щира сповідь письменника про своє дитинство, про кровний зв'язок з народом і рідною землею.

Ідея: заклик любити життя, цінувати і берегти те прекрасне, що робить людину духовно багатою і щасливою. Не забувати, якого ти кореня і що дав тобі твій народ та батьки, бути гідним сином їх.

Отже, патріотизм, любов і повага до батьків, виховання працею, збереження миру на землі, охорона природи — вічні проблеми. Олександр Довженко розв'язує їх з позиції добра, правди, людяності.

Максим Рильський назвав «Зачаровану Десну» задушевною ліричною оповіддю, по вінця напоєною любов'ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорботним минулим і з її «великим і радісним майбутнім».

Окремі фрази з кіноповісті Довженка стали афоризмами. 

«Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де».

«Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє».

«Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм».

«Не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шлях».

Виконати тест за посиланням:

 https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=6679132

Тест відкрито до 23.00 09.02.2023

Добрий день

Олена Борисенко приглашает вас на запланированную конференцию: Zoom.

Подключиться к конференции Zoom

https://us05web.zoom.us/j/83966943298?pwd=clkzcGRoKzdxWXJjVmxoMHNiOTdsQT09

Идентификатор конференции: 839 6694 3298

Код доступа: mEE0BV 

Домашнє завдання: читати кіноповість "Зачарована Десна"

Теорія літератури

Соціалістичний реалізм (скорочено соцреалізм) — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві для позначення художнього методу та стилю, що панував у СРСР з 1930-х років.

У соцреалізмі вбачали «естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленої епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства», тому він був єдиним офіційно дозволеним в Радянському Союзі «творчим методом» літератури і мистецтва.

Фактично соціалістичний реалізм був радянським варіантом монументалізму, стилю, притаманного й іншим тоталітарним державам.

Про появу нового методу першим заявив Анатолій Луначарський, який ще у 1906 році назвав його «пролетарським реалізмом». В Україні «пролетарський реалізм» пропагували теоретики ВУСПП (Б. Коваленко). У 1924 році Олексій Толстой запропонував інший термін — «монументальний реалізм». У 1932 році з ініціативи Івана Гронського з'явилася й назва «соціалістичний реалізм». Автори усіх трьох термінів наголошували на тому, що новий художній стиль продовжує традиції реалізму XIX сторіччя і є таким чином альтернативою модерністським течіям — таким як символізм, експресіонізм, абстракціонізм, конструктивізм тощо. Проте насправді реалістична складова в соцреалізмі не була визначальною. Андрій Синявський розглядав радянське мистецтво швидше як своєрідне переосмислення класицизму. Ганс Ґюнтер виокремлює як окремі риси стилю ще й народність, героїзм та монументальність (звідси й загальна назва стилю — монументалізм).

І все ж література повоєнного періоду поповнюється новими жанрами. У поезії появились «ліро-епічна поема, героїчна балада, віршована повість. У прозі — історичний роман, художня документалістика, «підліткова» повість.

У 50-ті роки після смерті Сталіна основною була тема воєнної та повоєнної дійсності. Популярними жанрами стають оповідання й новела.

Про Олександра Довженка: https://www.youtube.com/watch?v=wOUyYNA0Cvs

 Кіноповість «Україна в огні»

Влітку 1942 року О. П. Довженко почав писати глибоко трагічний твір про відступ радянських військ, німецьку окупацію України та велику трагедію всього українського народу. Окремі епізоди з твору переклали російською мовою і надрукували у журналах «Литература и искуство», «Знамя». Тодішній лідер партії Микита Хрущов з уст автора почув повість і порадив писати ще гостріше.

Заздрісники викрали рукопис і показали Й. Сталіну. Почалася розправа. До цькування О. П. Довженка доклали рук такі українські письменники, як О. Корнійчук та М. Бажан.

У «Щоденнику» за 31.01.1945 року Довженко писав: «31 січня 1944 року мене було перевезено в Кремль.

Усе, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості».

Теорія літератури

Кіноповість (грец. kineo — рухаю) — твір кіномистецтва, сюжет якого порівняно складний, базується на цілій низці подій і в якому досягається епічна широта охоплення зображуваної дійсності. Разом з тим у другій половині XX ст. набуло поширення інше значення цього терміна: наголос переноситься із слова «кіно» на слово «повість». Так, кіноповістю називають сценарій, зумисним чином перероблений для читання (при переробці вилучаються специфічні кінематографічні терміни, розширюються діалогічні сцени, вводяться ліричні відступи, граматичний теперішній час змінюється минулим тощо). Окрім того, так називають повість, що створена із свідомою орієнтацією на певні кінематографічні прийоми оповіді (подрібнення дії на короткі епізоди, лаконічність діалогу та авторських пояснень, монтажний характер епізодів тощо).

Видатним майстром і, певною мірою, першовідкривачем жанру був Олександр Довженко («Зачарована Десна», «Україна в огні» та ін.).

 ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ 

Прочитати кіноповість"Україна в огні"

Роман І. Багряного «Тигролови» порушує тему протистояння людини і влади. А щоб протистояти радянській системі, цій жорстокій машині знищення людей, треба було бути дійсно непересічною особистістю. Саме таким робить автор свого героя Григорія Многогрішного.

Григорій Многогрішний — нащадок славного козацького роду, автор не даремно вводить цю деталь. Кров славного предка гетьмана Дем'яна Многогрішного, відправленого Петром І у Сибір, живе і в Григорії, вона дає йому сили витримати катування, утекти з поїзда, витримати шість довгих голодних днів у тайзі. Ця кров, а також відданість своєму народу, віра у правду не дають йому здатись на милість ворогів, відмовитись від своїх переконань. Многогрішний — надзвичайно освічена людина, «бортмеханік, авіаконструктор», досконала фізично і духовно. Пройшовши через усі механізми радянської «машини», знущання й катування, він не втратив можливості захоплюватися прекрасним, кохати, не втратив вродженої доброти та щирості.

Опинившись у родині Сірків, Григорій мав можливість відпочити душею, тут він був серед своїх, тут не треба було контролювати кожний свій крок і вчинок. Автор розкриває перед нами іншого Григорія — щирого, відкритого, справжнього патріота та знавця багатьох народних звичаїв. Він швидко стає для родини Сірків членом сім'ї, адже цей юнак врятував Наталку від кігтів ведмедя, і вже скоро Григорій називає Сірчиху мамою, а та розповідає йому про життя переселенців з України. Тут письменник говорить про іншу рису характеру героя — велику і ніжну любов до рідної землі, а саме через цю любов він опинився у в'язниці, його серце болить за Батьківщину, яку підкорили і планомірно знищують чужинці.

Григорій — носій найкращих українських традицій, а тому так легко входить у родину переселенців, що зберегла відданість звичаям батьків, він поєднує сучасне і минуле. Особливу увагу привертає розповідь про зародження у серці Григорія кохання до врятованої ним Наталки. Тут герой уже не сміливий і рішучий борець, а закоханий юнак, що червоніє та боїться зайвий раз подивитись на кохану. Це почуття зцілює зранену душу Григорія, але одночасно й завдає йому болю. Він розуміє, що його любов нічого не може дати Наталці, бо в'язень-утікач має жити одним днем, і кожен наступний день може стати останнім. Григорій тому здатний відмовитись від любові.

«Сміливі завжди мають щастя», — колись сказала стара Сірчиха, і ці слова стали девізом Григорія. Життя винагороджує його за сміливість — він також коханий Наталкою, і дівчина заради цього кохання ладна поневірятися з колишнім в'язнем по всьому світу. Разом з Наталкою Многогрішний тікає з Радянського Союзу, але має наміри повернутися в Україну. І ще автор дає своєму героєві шанс помститися кату Медвину. Зустрівши майора на полюванні, Многогрішний не вагається ані хвилини: він убиває Медвина, бо єдине, чого позбавлений герой, — це здатності прощати ворогів і катів свого народу.

Григорій Многогрішний — новий тип героя в українській літературі, це тип сильної особистості, здатної на рішучі дії заради щастя своєї країни.

Виконати тест за посиланням:  https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=8078904

Тест відкрито до 23.00 27.01.2023

Роман «Тигролови» — це ще одна сторінка історії України, її народу, який перетворювався поступово з вільних козаків на цілі армії каторжників. Прокладали шлях, прокладали нову магістраль, вимощуючи її свою розпукою, гатили собою прірви, баюри і провалля… А тепер ось стояли як на параді. Полтавці… Чернігівці… Херсонці… Кубанці… Нащадки Многогрішного… Каторжники.

Минуло понад двісті років. Йшли 30-ті роки ХХ століття. Кати розстрілювали відродження, яке тільки-но почалося, але переконливо заявило про себе. Україна перетворювалася на концтабір, де випробовувалися різні методи масових репресій. Відбувалося знищення інтелектуальної еліти нації. А далі — геноцид цілого народу. Поряд з такими проблемами Багряний порушує ще одну, найболючішу, — це еміграція за кордон як засіб захисту, як протест зла і сваволі, як засіб слугувати своєму народові, а не стати знищеним.

Роман закінчується перемогою Григорія Многогрішного, котрий переходить кордон з метою знову повернутися, але вже не як в'язень, а як людина з великої літери. Так сталося і в житті самого письменника.

Він повернувся, і Батьківщина прийняла його радо, як свого сина, що тяжко карався, несучи хрест по чужих світах за її долю.

Ще до виходу свого першого великого прозового твору «Тигролови» І. Багряний був відомий як поет-романтик. У його віршах часто можна знайти образи — символи. У прозових творах він теж використовує символи, які допомагають виразніше окреслити предмет, дати йому характерну оцінку.

Особливу знакову символіку ми бачимо і в романі «Тигролови». Перший розділ роману називається «Дракон». Це потяг, який везе на заслання на Далекий Схід в'язнів. Шістдесят коробок вагонів нагадують шістдесят суглобів. Спереду — велетенська голова-потяг з двома прожекторами, що, мов очі двоокого циклопа, шукають дорогу, ззаду на тендері прожектор — довгий вогняний хвіст. Цей дракон не випустить зі свого зажерливого черева жодну свою жертву. Назвавши потяг драконом, письменник досягає головного — цим образом-символом він показує жорстокість тоталітарної системи, яка створює такі ешелони, що уособлюють приреченість українського народу на винищення.

Символічна назва роману «Тигролови» (спочатку роман мав назву «Звіролови»), яка точніше характеризувала весь твір і авторську ідею. Тигролови — це ті, що заганяють людину, як звіра, у клітку і перевозять туди, де, як їм здається, вони будуть у безпеці. Звір у клітці може рикати, скреготіти зубами, але він не зможе дістати свої мучителів. Особливо страшно, коли люди полюють одне на одного, забуваючи про жалість, доброту, порядність. Символічність відчувається і в прізвищах героїв твору. Свого головного героя Іван Багряний назвав Многогрішним не за якісь свої гріхи. «Гріх» його був один — дуже любив свою рідну землю, свою Україну. Прізвище Многогрішний мав славний предок Григорія — гетьман України Дем'ян Многогрішний. Через багато років далекий нащадок повторив його долю. Родина Сірків теж мала своє давнє коріння серед запорожців, які воювали, захищали Україну від ворогів, плавали за моря в далекі країни. Отже, Многогрішний, Сірки — це прізвища, що характеризують своїх носіїв і символізують незнищенність української нації. Та найголовніша риса Многогрішного — це потяг до волі, уміння за найстрашніших обставин зберегти в собі людину, яка здатна перемогти зло. Цей герой став символом любові до України й нескореності людського духу.

Боротьба добра і зла — це вічна проблема в літературі. Цю проблему Іван Багряний розкрив через протистояння героїв твору, у цих образах автор уособив ці два поняття.

Так, головний герой роману Григорій Многогрішний представляє світ добра, якому протистоїть майор Медвин, який уособлює зло. Розкриваючи в романі ці проблеми, письменник зумів передати протиріччя свого часу — світ добра в його творі представив той, кого названо злочинцем і ворогом народу, а світ зла — ті, хто має чинити правосуддя, служити в ім'я добра і правди.

Недаремно твір «Тигролови» мав надзвичайний успіх у західному світі. Звісно, увагу читача-українця насамперед привертає правдиве зображення недолі рідного народу, опис екзотичних країв та пригод героїв, викликає симпатію головний герой як носій національної ідеї. Мабуть, молодь завжди захоплюється сильною особистістю. Саме таким і є Григорій Многогрішний. Отже, напевно.

Відомі своїм практицизмом європейці купували книжку дітям і знали, що життя сповнене труднощів та випробувань і треба бути до них готовими. Проте популярність роману насамперед пояснюється авторською позицією: вірою в Людину, у її спроможність не відступати ні на крок від свого вибору й загальнолюдських моральних норм, знаходити гідний вихід з найскрутніших обставин.

Хоча роман має конкретні часові рамки, він порушує чимало актуальних проблем, які відносяться до вічних: добра і зла; життя і смерті; справедливості і кари; морального вибору й цілеспрямованості; волі до життя; стосунків людини й природи; родинних взаємин і вірності віковим традиціям предків; кохання.

 Літературний диктант «Вгадай героя за його словами»

1. «Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І ми, що тут пройшли… Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили — тисячі нас замучених, закатованих…» (Григорій Многогрішний)

2. «Наталко, а піди лишень скажи матері, щоб чарку нам сюди. Козакові, либонь, душа до ребер присохла…» (Денис Сірко)

3. «А бери, синку. Це таке зілля, що й мертвих підіймає». (Сірчиха)

4. «Ти тут вдома… Я ще не знаю, хто ти, але моя хата — твоя хата…» (Денис Сірко)

5. «Вір у своє щастя. А воно в тебе є. У сміливих завжди щастя є…» (Сірчиха)

6. «Хоч кишка велика і хитра тварина, та людина хитріша. Старої ми, правда, не вловимо, бо її не можна впіймати. Головне — сміливість, швидкість і неодмінно крик». (Денис Сірко)

7. «Боже! Що в тім світі робиться!.. Жорстока смерть без похоронів, наче худоба, — смерть від знущань, голоду, повстей і журби…» (Мороз)

8. «Стій! Зброю геть! Руки в гору! Три ступні в бік! Так стояти!..» (Григорій Многогрішний)

9. «Дивись, який він окати. Тільки… він, мабуть, не при умі…» (Наталка)

10. «Ми підем тепер… На тую… На твою Україну!» (Наталка)

11. «Не журіться. Ми візьмемо Заливайка, і він принесе вам звістку, як уже будемо в безпеці.» (Наталка)

12. «Нічого! Бог не без милості, козак не без щастя… Нехай же шляхи вам будуть рівні, люди привітні і щастя в домівку…» (Денис Сірко)

Людина, сильна духом, завжди викликає пошану, у які б часи вона не жила. І саме Григорій Многогрішний стає живою ланкою, що поєднує минуле і майбутнє. Сучасні юнаки й дівчата так само, як і головний герой знають, що тоталітарне суспільство не має майбутнього, бо воно зневажає почуття власної гідності. Тож бережімо свою душу, свою мову, своє майбутнє, бо ми є нація, ми є народ, що має свою Батьківщину і повинні творити життя на землі, яке заповідав нам Господь.

 ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

 підготуватися до написання тесту за романом І. Багряного "Тигролови"

Відомий український літературознавець М. Жулинський сказав: «Іван Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній невгасиму іскру, яка висвітлила б шлях із чорної прірви зневіру, приниження і знеособлення в безсмертя».

Зверніться за посиланням:     https://www.youtube.com/watch?v=7tdIOZnvyZo

Історія написання роману «Тигролови»

І. Багряний — це людина, яку називають Лицарем духу, а його твір «Тигролови» — одним із захоплюючих пригодницьких романів в українській літературі.

Твір перекладали німецькою, голландською, англійською мовами. Книга була написана за 14 днів, і на закритому літературному конкурсі 1944 р. у Львові автор здобув першу премію. Це свідчить про популярність за кордоном і увагу іноземного читача до тогочасної радянської дійсності.

«Тигролови» — це плід болючих спогадів про кількарічне заслання на Далекий Схід.

Головний герой Григорій Многогрішний — сильна особистість. Це український інтелігент, бунтар, правнук гетьмана Дем'яна Многогрішного, що став одним із перших політичних в'язнів і був висланий царем до Сибіру.

✵ Чому ж автор дає своєму героєві прізвище Многогрішний?

Дем'ян Многогрішний був гетьманом Лівобережної України з 1668 по 1672 рік, ставши спільником Дорошенка, почав боротьбу проти Москви. Пообіцяв про свій намір нізащо не віддавати Київ полякам і разом з Дорошенком воювати проти Польщі. На Многогрішного робили доноси і проти нього було організовано змову… 18 березня вночі змовники схопили його і відправили до Москви, де гетьмана катували та звинувачували у зраді. Московські старшини від імені усього малоросійського народу стратили колишнього гетьмана. 28.05.1672 р. його вивели на страту, але цар вислав гінця з повідомленням, що він замінює смертну кару на заслання у Сибір.

✵ Теорія літератури

Пригодницький роман — роман, сюжет якого динамічний і насичений незвичайними подіями, а також характеризується несподіваним поворотом.

Паспорт твору

Рід: епос.

Жанр: пригодницький роман.

  Тема: боротьба за виживання в умовах тоталітарного режиму; життя українських переселенців на Далекому Сході.

Ідея: утвердження людяності та сміливості, перемоги добра над злом.

Проблематика: проблема протистояння особистості тоталітарній системі; добра і зла; злочину і кари; морального вибору; волі до життя; людини і природи; життя і смерті; роль українських звичаїв і обрядів у родині.

Персонажі: Григорій Многогрішний (молодий український інженер-авіатор — правнук гетьман Дем'яна Многогрішного), родина Сірків (батько Денис Сірко, мати Сірчиха, син Грицько, дочка Наталка), майор НКВС Медвин (головний ворог Григорія), сім'я Морозів, мисливець-тунгуз Петро Дядоров, його дружина Фійона (коханка майора Медвина); собаки Заливай, Нерпа, Рушай.

Особливості композиції і сюжету: роман складається з двох частин і шести розділів (всього у творі 12 розділів); сюжетні лінії розгортаються паралельно, протиставляються і зіставляються (Григорію Многогрішному протистоїть майор НКВС Медвин).

Частина І: розділи «Дракон», «Світ на колесах», «Навзводи із смертю», «Родина тигроловів», «П'ятнування», «В пралісах Сіхоте-Аліня».

Частина ІІ: розділ «Memento тогі», «Осінь у тайзі», «Зима», «Рейд на Хабаровськ», «На кішку», «Навзводи зі щастям».

Експозиція: опис ешелону — «Дракона»: «Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум'ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетра і вогненним хвостом замітаючи сліди, летів дракон».

Цей потяг був дійсно схожий на міфічне чудовисько: шістдесят коробок-вагонів-шістдесят суглобів. Суглоби-вагони — то домовина для тисяч людей. Це ешелон смерті, який летить у небуття. Аж ось зривається українська пісня. Вона починається з одного голосу, її підхоплюють інші, і ось вона шириться і летить вільним птахом над страшними вагонами.

Зав'язка: утеча Григорія Многогрішного з потяга смертників: «Всіх лежачих перераховували. Нема лише одного. А виявлений «секрет» був такий: у вагоні, у тім, середнім, тридцять другім, знайдено сліди диверсії — чотири дошки були двічі перерізані ножем упоперек. Тільки арештант, тільки той, хто має надлюдське терпіння і надзвичайну волю і любов до життя, може проробити таку роботу».

Розвиток дії: Григорій, блукаючи по тайзі, рятує Наталку від ведмедиці; життя Григорія з родиною Сірків; мисливські пригоди, поїздка до Хабаровська, полювання на тигра.

Кульмінація: Многогрішний убиває майора Медвина: «Медвин кинувся упоперек, до лісу. Григорій дивився йому услід, слухав, як у грудях стукає серце, напоєне помстою. Григорій пересмикнув закривку і стрельнув. Постать підкинула руки, майнула ними в повітрі й покотилася з урвища…»

Розв'язка: Григорій і Наталку переходить Маньчжурський кордон: «А «Диверсанти» були сміливі і досвідчені, одчайдушні — вони насмілились перейти кордон там, де того найменше сподівались».

Епілог: собака Заливай повертається до Сірків зі звісткою від Наталки і Григорія, а потім утікає в пошуках Наталки: «Пес шарпнувся, потоптався на місті, водячи очима то на одного, то на другого. А тоді враз тихесенько гавкнув… Та й враз, розпачливо скімнувши, зірвався з місця і погнав скільки духу. Щез…»

Позасюжетні елементи: портрети; екзотичні пейзажі тайги; історичні екскурси; інтер'єри.

Топографічні назви твору: Тібет, Байкал, Урал, Сибір, Забайкалля, Далекий Схід, Зелений Клин, Маньчжурія, Китай, Аляска, Україна, Колима, Сіхоте-Алінь, Київ, Одеса, Голуба Падь, Японія, Владивосток, Хабаровськ, річка Амур, річка Мухеня.

1.2. Образ Григорія Многогрішного, майора Медвина та родини Сірків.

Образ головного героя Григорія Многогрішного

В основу «Тигроловів» покладено події, що сталися під час відбування автором заслання на Далекому Сході. Його герой Григорій Многогрішний увібрав у себе чимало рис характеру самого автора: він не скорився, не змирився з нав'язаним йому статусом в'язня жахливої системи й залишився Людиною.

«Тигролови» — це романтичний твір, з елементами пригодницького жанру. Сюжет захоплюючий і динамічний, читач постійно перебуває в емоційному напруженні. І все ж «Тигролови» виходять за межі звичайної «масової» літератури, насамперед, ідейним спрямуванням. У творі Багряного всепоглинаюча ідея перемоги добра над злом втілюється через художні образи, ліричні відступи та символіку.

Стрімкий потяг — експрес, що мчить на Далекий Схід, як мчить і саме життя. У ньому розважаються й милуються краєвидами представники влади і терзаються роздумами про своє майбутнє звичайні люди, яких перетворено на зеків, безправних політв'язнів. Серед останніх і Григорій Многогрішний. Він тікає з поїзда, як із жорстокої, занедбаної Богом та людьми реальності, потрапляє на розкішний острівець у тайзі, що зветься Зеленим Клином, який здається Григорієві мрією-казкою. Тут живуть українці, колишні втікачі й вигнанці, які були колись розкуркулені радянською владою. Тут вони створили свій український світ, наповнений моральною чистотою і гармонією.

Ми ще не бачимо Григорія Многогрішного, але вже відчуваємо його людську неординарність. Уявлення про зовнішність Григорія складається поступово. Спочатку бачимо в загратованому вікні вагона дві цятки блискучих очей, а потім — бліде обличчя. Після втечі з поїзда, під час блукань у тайзі, бачимо його украй виснаженим, обірваним, з давно неголеним обличчям. Трохи пізніше, коли Григорій відтане душею у теплій атмосфері родини Сірків, той божевільний блиск в очах зникне. Він заспокоїться, увійде у свій звичайний духовний і фізичний стан. Так, він справжній атлет, як про це зазначалось у чекістській телеграмі, коли після втечі почався його розшук. Високий, статурний. Разом із досвідченими і загартованими у мисливських походах Сірками він витримує важкі фізичні навантаження. Григорій для Сірків — людина із загадковим пройдешнім. Проте вони, вочевидь через свою тактовність, не прагнуть особливо дізнатися про його минуле.

Рівне і шанобливе ставлення Сірків до Григорія багато що говорить про останнього. Він легко прийняв їх спосіб життя, швидко опанував усі премудрості тайгового мисливства. Ні в чому не поступався значно досвідченішому у цій справі Грицькові. Був наділений рисою, що особливо цінується серед жителів тайги. Так, Григорій — людина виняткова. Його внутрішня делікатність і скромність виявляється в стосунках з Наталкою. Іван Багряний вельми детально показує нам історію кохання цих двох молодих людей. У романі є кілька важливих епізодів, кожний з яких допомагає нам відкрити щось нове в образі героя. До таких епізодів треба віднести погоню за своїм кривдником Медвином. Незважаючи на вроджену делікатність і духовну шляхетність, Григорій не здатний пробачити своїм кривдникам. Більше того — він прагне помсти і добивається її. Григорій Многогрішний належить до людей, яких неможливо скорити. Надто багато у нього власної гідності і надто багато відповідальності за долю Вітчизни. Тільки вирвався з Наталкою за кордон, як зрозумів, що йому «стелиться шлях десь на ту далеку, для одного з них зовсім незнану, сонячну Україну. А чи в героїчну битву і смерть за тую незнану, за тую омріяну Україну».

Родина Сірків

Привабливими рисами характеру наділені й інші герої роману.

Родина Сірків живе дуже заможно: постачання пантів, хутра, м'яса та живих тигрів приносить значний прибуток. Сірки мають кілька коней, усе необхідне для полювання і ведення господарства (тільки на Голубу Падь вони щорічно завозять кілька тонн солі), мають добрий і зручний одяг, як тканий, так і зі шкір, оленячого та соболиного хутра, а перелік страв просто викликає заздрість.

Багряний показує, що такий світ можуть створити тільки люди вільні духовно і матеріально: «А люди — ті самі. І не ті самі, які й не такі. Всі такі, лише одним не такі, — поглядом, життєвим тембром, іншою якістю. Ці — сурові і загартовані. Безжалісні стрільці, веселі і безпощадні звіролови, мускулясті диктатори в цій зеленій, первісній державі, хижі і горді завойовники цієї ще не загнузданої стихії. Життя геть випекло з них сентиментальні риси і вайлувату млявість, настеливши їх, вигартувавши в безперервнім змаганні за своє існування».

Григорій до зустрічі з українською родиною Сірків відчував себе зацькованим звіром. Але атмосфера в родині звіроловів, яка прийняла і порятувала Григорія, тепла, домашня, як і довколишня природа. На тлі цієї розкішної багатовікової природа розквітає кохання Григорія до доньки Сірка Наталки.

Врятований Григорій його ще не бачить, але чує «дебелий, спокійний голос. Батьківський. Такий сердечний, а гуде, як із барила, і жартома…» Потім зустрічає з полювання «вусатого дідугана, дебелого, високого, червоновидого, а волохатими грудьми» в мисливському спорядженні. Це старий Сірко. Напевне, він здогадується, хто такий Григорій, але виконує неписаний закон тайги — допомогти потерпілому, пошанувати гостя: «Я не знаю, хто ти, але моя хата — твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут. Наш закон. Навіть коли б ти був не християнська душа, а якийсь гольд чи навіть кореєць, то й тоді цей закон по твоїй стороні. Будь же веселий і щасливий…». І Наталка підтверджує ці батькові слова: «Знаєш, що батько сказали? Сказали, що відколи ти в цій хаті — вони відповідають за тебе… як за сина, от. І нічого не хочу знати».

Батько родини підтримував дідівську Сіркову державу і, щоб не ламати себе, не відцуратися предківського, перебрався з родиною в тайгову глушину, «по-своєму таки віку доживати». Кмітливість і відвага стали спадковими рисами сім'ї Сірків. Батьки виростили трьох хороших дружніх дітей, привчили їх до праці.

Мати родини перше постає перед очима Григорія в національному одязі. У неї приємний голос: «Такий, як у всіх матерів там, за тисячі кілометрів звідси». Вона прийняла втікача як рідного сина, разом з дочкою виходила його, підтримувала, душею відчуваючи, що це чесна, хороша людина: «Не журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є… У сміливих щастя завжди є…»

Мати працьовита, любляча, турботлива. У хаті в неї прибрано за старим українським звичаєм. Свою любов до рідного краю — далекої України — мати передала й дітям. Наталка й Грицько залюбки співають українських пісень, беруть участь у старовинних обрядах, додержуючись традицій предків. У серці матері — велика любов до цього суворого далекосхідного краю, де виросла, вийшла заміж, народила дітей і поховала близьких людей. Але «як напосядуть згадки про край той рідний, сонячний і тихий — далебі, журба бере, так би й полетіла туди». Мати й батько «з природної делікатності» не розпитували Григорія ні про що, проте видно було, що дуже йому співчували. Отже, подружжя Сірків — глибоко порядні, добрі й сміливі люди, які уособлюють в собі кращі риси українського народу.

Грицько, Сірків син, став для втікача другом і братом, навчив мисливських премудростей. Так само як і батьки, мовчки і делікатно підтримував Многогрішного. Молодий Сірко — вправний мисливець і звіролов, сміливий, з великою повагою ставиться до батьків, шанує традиції й звичаї козацького роду.

Наталка Сірківна — горда лісовичка, мисливець і звіролов, хоче в усьому буди першою. Мати говорить про неї: «Їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками… Звели їй до відьми в зуби полізти — полізе. Їй би треба хлопцем родитись…» Але разом з тим Наталка — ніжна й любляча донька, яка шанує предківські звичаї і тонко відчуває красу природи. Та найбільше вона розкривається у своєму почутті до Григорія Многогрішного.

Неприступна й насмішкувата, вона старанно приховувала своє кохання до Григорія.

Але у вирішальний момент, коли на перешкоді до її щастя стала розлука, вона діє рішуче і швидко — так, як підказує їй серце. Знаючи, що над коханим нависла смертельна небезпека і йому треба тікати, вона готова навіть переступити батьківське слово (адже в неї «Сіркова кров»), щоб бути разом з коханим. Наталка — ніжна, вірна й віддана подруга, яка готова йти зі своїм коханих хоч на край світу.

Майор Медвин

З конкретних негативних образів розкрито образ слідчого у справі Григорія Многогрішного — майора Медвина.

Сидячи у вагоні-ресторані комфортабельного експресу, цей представник влади виглядає як саме втілення могутності і вищості. Дізнавшись про втечу Многогрішного, Медвин згадує того в'язня — «диявол в образі людини»: «Що він з ним не робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби. Він уже домагався не зізнань, ні, він добився, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі. Авжеж! Дивиться виряченими очима — і тільки. Як каменюка». А на самому початку цей в'язень сказав своєму мучителеві: «Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І всі ми, що тут пройшли. Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили — тисячі нас, замучених, закатованих…»

І дійсно, відтоді майор не міг спокійно спати, а одружившись, «боявся ночувати вдома…», особливо коли Многогрішний утік з божевільні, куди його відправили. Незабаром в'язня піймали, і майор особисто постарався, щоб йому дали великий строк. І от маєш: знову втік. І знову перед Медвином стали «очі замордованої, розчавленої, але непереможеної жертви».

Під час наступної зустрічі з Многогрішним Медвин «тіпався» зі страху… Многогрішний убиває свого колишнього слідчого іменем усіх замучених, вважаючи, що має на це моральне право.

У романі «Тигролови» Багряний по-своєму відтворює ідеї М. Хвильового про перспективу майбутнього України.

Серед нетрів приамурської тайги, на кордоні з Китаєм, Багряний знаходить той ідеал вільного людського співжиття та співпраці — те, що Хвильовий називав «загірною комуною».

Хутір родини Сірків оточують гори, де нащадки запорозьких козаків живуть і працюють своєю маленькою трудовою комуною, без будь-якого поневолення та примусовою чи найманої праці. Наявність таких поселень була для Багряного одним із позитивних надбань радянської влади та передумовою подальшого розвитку України. Ця маленька комуна — той ідеал, де вільна людина працює на своїй землі, що і є запорукою досягнення добробуту.

В оточенні вільних людей жахи минулого перетворюються для Григорія Многогрішного на марево, на химерний сон. Він починає відроджуватись до нового життя. А його відродження символізує відродження всієї нації.

Домашнє завдання: прочитати роман "Тигролови". 

 Написати мінітвір на одну із запропонованих тем: «У сміливих завжди є щастя»,

 «Патріотизм починається з батьківщини, де ти народився»,

 «Доля України та українців за романом І. Багряного «Тигролови».

Для української нації явище еміграції — характерне, як і для багатьох народів світу. Покидали рідну землю з різних причин: економічних (пошуку кращого життя, заробітку — це перша хвиля), політичних (виїжджали ті представники народу, а серед них і письменники, які брали активну участь у розбудові держави й могли чекати на фізичне знищення від більшовицького уряду, — друга хвиля), третя хвиля української еміграції накрила Європу наприкінці Другої світової війни. Оскільки перша хвиля української еміграції на межі XIX-XX ст. вважається трудовою, то вона не вирізняється особливими літературними здобутками. Це заробітчанські та емігрантські народні пісні, які дійшли до нас у збірниках Володимира Гнатюка, Філарета Колесси та інших фольклористів.

Представники другої хвилі еміграції — учасники фатальних для України подій 1917-1922 рр. Крах свободи і незалежності, зумовлений більшовицькою інтервенцією взимку 1918 року, відкинув націю у прірву небуття. Народ виявився не готовим до державотворення, а уряд закомплексувався на антинаціональних соціалістичних ілюзіях: єдиним офіційним стилем мистецтва було проголошено соціалістичний реалізм. Письменники, які емігрували, мали більшу свободу художнього вираження, а також можливість критично осмислювати події в Україні. Розмірковуючи над причинами трагедії України, воїни УНР, що опинилися в інтернованих таборах, усвідомили потребу утверджувати рух української ментальності, не дати йому розпорошитися. Чимало українців, серед яких письменники, художники, композитори, науковці, емігрували до Чехо-Словаччини. Тодішній президент цієї країни Томаш Масарик симпатизував українцям і сприяв тому, щоб вони могли здобути освіту рідною мовою. У 1922 році у Подєбрадах було відкрито Українську господарську академію, до якої одразу ж вступило 300 студентів. У Празі функціонував Вищий педагогічний інститут імені Михайла Драгома-нова, Український вільний університет, Українська мистецька студія, де зосередилося чимало наукової та творчо обдарованої молоді.

Закономірно, що тут розквітало мистецтво слова, зокрема у творчості поетів, більшість із яких зі зброєю в руках виборювали державність України. Юрій Дараган, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Оксана Лятуринська, Олена Теліга, Олекса Стефанович, Юрій Клен та інші, об'єднані світоглядними засадами, державними переконаннями, проблематикою й високомистецькими уподобаннями, утворили так звану поетичну «празьку школу». 

Про Євгена Маланюка дізнайтеся за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=xxXZvqyjBc8

Основні теми (мотиви) творчості Є. Маланюка:

✵ магістральна тема всієї його творчості — Україна, її доля, її історія;

✵ вимушена розлука з рідною землею — головний мотив творчості поета в еміграції;

✵ осмислення історії українського народу.

     Робота над поезією «Уривок з поеми»

1.1. Прочитання поезії 

1.2. Словникова робота

Рокотати — 1. Утворювати розкотисті монотонні звуки, рокіт. 2. Лунати, звучати (про рокітливі звуки).

Криця — 1. Те саме, що сталь. 2. Шматок неочищеного від різних домішок заліза пористої будови, який утворюється під час виплавляння сталі з руди або чавуну. 3. Те саме, що кресало.

Прерія — рівнинна місцевість у Північній Америці з трав'янистою рослинністю степового типу. Степовий ландшафт, що нагадує таку місцевість.

Синюха — річка в Україні, в межах Новоархангельського і Вільшанського районів Кіровоградської області та Первомайського району Миколаївської області. Ліва притока Південного Бугу (басейн Чорного моря).

Паралітик — людина, хвора на параліч.

Гураґан — буря, буревій, (з вихорем) шуря-буря, смерч, тайфун.

Західний Буг — річка в Україні, Білорусі та Польщі (де називається просто Буг), ліва притока Нарева (басейн Вісли).

1.3. Ідейно-художній аналіз

✵ Яким постає образ ліричного героя із перших рядків поезії? (Це справжній українець, який знає історію свого народу, якому болить сучасне, тому і в своїх переконаннях він «закохавсь в гучних віках» і «… волю полюбив державну»)

✵ Про які історичні події Є. Маланюк згадує, називаючи імена та прізвища постатей, пов'язаних з ними? (Згадуючи Богдана Хмельницького, Мазепу, Гонту, Залізняка, автор намагається осмислити героїчні і трагічні сторінки історії народу. Мотив боротьби за державність України присутній майже в кожній строфі)

✵ Прокоментуйте бачення причин поразки державності України через художнє слово автора поезії. (Є. Маланюк вдається до екскурсу в минуле і згадує різні історичні часи, які позначилися важливими випробуваннями для українського народу. Звинувачуючи «міцних поплічників Богдана», «тих отаманів курінних», автор подає образ скривавленого обличчя (муки), що асоціюється зі станом тодішньої України)

✵ Ким захоплюється автор вірша? (Є. Маланюк симпатизує тим, кому не байдужа доля України, «чия залізна голова /І з-під катівської сокири / Жбурляла в чернь такі слова, / Що їй мороз ішов за шкіру», «й чия упевнена рука / Зміцняла сивого Мазепу/». Простежується ідея самопожертви, відданості Батьківщині. Незважаючи на те, що «… в батуринськім огні / Держава рухнула… /», до боротьби стали «Залізняка майбутні діти». Автор на стороні сильних духом, бо ж «Вони лишилися, як криця!/ І жадний примус, жадне зло / Їх не примусило скориться!»)

✵ З якою метою поет згадує рядки «Заповіту» Т. Шевченка? (Учні вказують на постать Кобзаря як генія, пророка українського народу, носія ідеалів добра і справедливості. Цитують фрагменти «Заповіту», висловлюють думки щодо однозвучного із Т. Шевченком заклику в Є. Маланюка «Вставайте! Кайдани порвіте!»)

✵ Яким є ставлення ліричного героя до Батьківщини? (Попри все ліричний герой любить рідну землю, «Бо ж там тече козацький Буг …», «… там весен вербний пух / І дух землі — з дитинства нюхав»)

✵ Яка ідея поезії? (Автор засуджує загарбницьку, нищівну політику ворогів, які посягають на Державність країни «як не калічила Москва, / Не спокушав її розгон той.». Автор спонукає критично оцінити минуле і сучасне, тому ворогів він попереджає, що «Не паралітик і не лірник / Народ мій» і «в гураган подій/ жбурне тобою ще невірний». Він передбачає, що випробування для народу будуть: «Ще засилатимеш, на жаль, / До Києва послів московських», але знищити український народ як націю, Україну як державу ворогові не вдасться, бо «… по паркету наших заль / Ступати лаптю буде сковзько»)

✵ У чому актуальність твору? Прокоментуйте символічність назви. (Поезія Є. Маланюка на часі, адже Україна знову переживає посягання на Державність, суверенітет. В країні йде війна, і, цитуючи Маланюка, кожен українець (як і ліричний герой вірша) усвідомлює, що «не паралітик і не лірник мій народ» і «в ураган подій» здатний захистити свою землю від «послів московських». Символічність назви учні трактують по-своєму, та все ж «Уривок з поеми» — це уривок з історії України життя її народу. І нехай цей уривок «героїчний і трагічний водночас, він тісно переплітається із сьогоденням. І знайдуться поети, які для майбутніх поколінь напишуть наступний «Уривок з поеми», у якому згадуватимуться імена воїнів АТО, Небесної Сотні і всіх тих, хто причетний сьогодні до долі України)

✵ 2. Робота над поезією «Напис в книзі віршів.»

Ліричними роздумами про призначення поезії, важливості місії поета в суспільстві позначений твір, який є прологом до збірки «Земля і залізо», — «Напис на книзі віршів…».

2.1. Прочитання поезії вчителем

2.2. Словникова робота

Морок — відсутність світла; темрява. Morituri — вмерти.

2.3. Розкриття ідейно-художнього змісту (метод бесіди)

✵ На вашу думку, образ ліричного героя і позиція автора суго-лосі (однозначні)? (Так. У вірші сконцентроване Маланюкове бачення себе в літературі: «Напружений, незламно-гордий, / Залізних імператор строф — / Веду ці вірші, як когорти, / В обличчя творчих катастроф»)

✵ Яким постає образ ліричного героя (поета)? У чому призначення поета і поезії? (Поет утверджує в образі ліричного героя монолітну єдність гострого розуму й залізної волі, високої гідності й вояцького азарту. Адже імперативний характер епохи вимагав такого ж категоричного звучання від слова, що прокладало тривкі містки між героїчним минулим, напруженою сучасністю та бажаним прийдешнім: «Позаду збурений Батурин / В похмурих загравах облуд, — / Вони ж металом — morituri — / Сурмлять майбутньому салют»)

✵ Які завдання стоять перед ліричним героєм (поетом)? (Співець модерної доби мусить тонко відчувати пульс часу, бачити перспективу, щоб переконливо й упевнено вести за собою інших / «Ось — блиском — булаву гранчасту / Скеровую лише вперед: / Це ще не лет, але вже наступ, / Та він завісу роздере»)

✵ Якою ідеєю перейнятий вірш? (Ідеєю віри в те, що його поезія («імперія поетових витворів») відкрита для нащадків, як і та висока мета, якій Є. Маланюк віддав свій хист. Повтором дієслова доконаного виду «збагнеш» автор підтверджує свій оптимізм щодо сприйняття його ідей співвітчизниками. Про невіддільність поета від суспільства, історії народу, його сьогодення і майбутнього свідчить переплетення («співіснування») слів-понять, які вказують на історичне минуле («імператор», «Батурин»), та літературознавчих термінів («строфи», «стопи», «ямб», «дифірамб»)

✵ Як ліричний герой трактує світогляд поета в останній строфі? (Ліричний герой вкотре звертається до нащадків («збагнеш»), аби дати зрозуміти, що мистецтво слова — це не розвага, а виснажлива й відповідальна справа. Майбутні покоління мають зрозуміти, «… чим серце билось», чому меч воїна за Державність України поет змінив на перо і навпаки — мирний стилос у його руках став стилетом. («Стилет — це символ боротьби, символ дії. Стилос — світ мистецтва і краси…» Є. Маланюк))

 ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

Доведіть або спростуйте думку: «Досить нам «соловейків», що безжурно й легко тьохкають у вишневих садочках про кохання й поцілунки. Доба є вовчиця, і сучасна українська поезія мусить бути глибока і важка змістом і формою».

Сформулюйте тезу, наведіть 2-3 переконливі докази, які найкраще аргументуватимуть ваші міркування.(Відповіді надіслати)

Добрий день.

Пропоную послухати цікаву інформацію за посиланням:

https://www.youtube.com/watch?v=T9koQ5_FY28

Гарного перегляду

Благодатних канікул

Добрий день.

Терміново, хто не написав контрольний твір, НАПИШІТЬ

Хто ще хоче поліпшити свої результати, напишіть письмові роботи, яких ви не виконували

Бажаю успіхів!

Добрий день

Контрольний твір на одну із тем

Сучасність звучання драматичноготвору Миколи Куліша  "Мина Мазайло"

Релігійні мотиви в поезії Богдана-Ігоря Антонича

Загальнолюдські мотиви та  гуманістичні цінності в поемі Осипа Турянського «Поза межами болю»

Роботи здати до 23.00.15.12.2022

Бажаю успіхів

 Проблеми повісті

✵ Життя і смерть;

✵ людина і війна;

✵ держави і війна;

✵ влада грошей;

✵ духовність і моральні цінності;

✵ боротьба духу і матерії;

✵ людська доля, призначення людини;

✵ роздуми про Бога і шлях Ісуса Христа;

✵ місце митців у формуванні людської свідомості, душі.

У повісті відображено проблематику кінця світової війни і перших повоєнних років, коли передова частина європейської інтелігенції досить чітко усвідомлювала, яким нечуваним злочином проти людства була розв'язана імперіалізмом війна. О. Турянський виступив проти війни з усією переконаністю інтелігента-демократа, що вийшов із селянської маси, яка найбільше потерпіла. Антивоєнний пафос твору О. Турянського має досить міцний і цілком реальний соціальний ґрунт. І якщо шукати аналогії, варто згадати антивоєнні твори В. Стефаника, Марка Черемшини, О. Маковея. В О. Турянського багато спільного саме з їхньою демократичною позицією. Ще одна особливість антивоєнного спрямування повісті-поеми «Поза межами болю» полягає в тому, що це був, за одностайним визнанням критики, протест без протесту. Це означає, що О. Турянський таврував війну не у формі безпосередніх публіцистичних виступів, а художньо: розвитком сюжету, змалюванням персонажів, розкриттям їхніх думок, висловлювань і, зрештою, усіх героїв твору. «Отим-то й висока художня форма «Поза межами болю», що в ній нема ні сліду якоїсь буденної, журналістичної тенденції, як це буває в багатьох інших творах», — писав у післямові до віденського видання повісті критик Роберт Плен. На антивоєнний пафос твору працює вся змальована автором картина. Семеро полонених опинились серед зими в горах Албанії і один по одному (за винятком автора) вмирають від виснаження, голоду й холоду. Своїм життям і смертю, кожним своїм помислом, порухом затьмареної стражданням і болем свідомості виносять грізний присуд тим, хто кинув людство у страшну безодню війни. О. Турянський розвінчує імперіалізм як такий. Вважаючи Першу світову війну несправедливою, він далекий від того, щоб стати на бік якоїсь однієї з воюючих держав чи певної їх групи. Мабуть, не випадково семеро учасників недолі виявились представниками різних національностей. Самі герої усвідомлюють свою інтернаціональну спільність, яка склалася всупереч намаганням власть імущих посіяти ворожнечу між націями: «Ось тут між нами, — озвався Ніколич, — заступлені народи, котрі так себе ненавидять і поборюють. А проте ми, їх сини, почуваємо себе тут, наче брати. Ми тут вже здійснили ідеал братньої прихильності і любові». Викриття імперіалізму і війни у поемі має всезагальний характер. Але оскільки герої твору — громадяни австрійської держави, це викриття здійснюється переважно на австрійському матеріалі. У гнівних інвективах, проголошуваних біля згасаючого багаття, герої твору визнають, що численні, позбавлені всякої мети жертви вояцтва цісарської Австрії, — безглузді. «Яка ідея, — запитує Добровський, — привела нас в албанські нетрі? 45 000 трупів невинних батьків і дітей на шляху смерті. Якій ідеї потрібні наші муки і наша смерть?»

У стражданнях багатьох сотень тисяч людей О. Турянський звинувачує не окремі народи, а тих, у чиїх руках влада, хто вершив долю мільйонів. «Хай би боги, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються! Хай би вони самі відчули й пізнали бездонну глибінь людського страждання! Тоді боги стали б людьми, а люди братами».

Конаючи від холоду і голоду, герої твору називають винуватців свого лиха: «Наше тіло пожерли найбільші пани світу: царі і грошовладці, а нам оставили тільки шкуряний мішок із душею і кістьми всередині». На думку О. Турянського, саме людська нікчемність є причиною воєн. Невміння дослухатися один до одного, невміння домовлятися, поступатися чимось, знаходити компромісні рішення заради збереження миру. Людська пихатість і зарозумілість, гордовитість і прагнення бути вищим — це і є, дійсно, та сама людська нікчемність, що не дозволяє зберегти мир. І тоді приходить війна, яка руйнує життя людей, нівечить долі.

Війна, полон, засудження військових злочинців — це реальна ідейно-мистецька основа повісті-поеми «Поза межами болю». Але О. Турянський у своєму творі, крім цих, порушував складні філософські, людинознавчі проблеми, які виходять далеко поза рамки даного конкретного історичного моменту.

І завдяки цьому книжка надовго зберігатиме не тільки пізнавальне значення художнього документа певної епохи, а й лишиться злободенною в найстислішому розумінні, відповідатиме душевним запитам читачів. Основна філософсько-моральна проблема твору зводиться до визначення місця людини в складному світі, і не просто місця, а й позиції громадянина щодо грізних сил: природи, несправедливих соціальних законів, явищ самого фізичного існування людини. І повість-поема О. Турянського підноситься до найвищих злетів гуманістичної думки не лише постановкою, а й способом розв'язання цієї проблеми. Хоч яке пекло людського існування розкрив перед нами письменник, хоч крізь які муки провів він своїх героїв, але загальний морально-етичний пафос твору сповнений оптимізму, що розкривається в афоризмі: «Є сонце в житті», висловленому незрячим Штранцінґером. Вся внутрішня логіка повісті переконує, що зігріта й одухотворена великою ідеєю воля людини може стати такою силою, яка здатна змагатися з об'єктивними законами природи і перемагати навіть найбільшими зусиллями і «поза межами людського болю». Віра в ефективність активної позиції людини, хоч би в якій важкій ситуації вона опинилася, віра в світлі покликання її — ось що надає повісті-поемі О. Турянського особливої ідейно-естетичної цінності, невичерпаності щодо можливостей впливу і на сучасного читача.

 Виконати тест за посиланням:   https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=7463670

Домашнє завдання: підготуватися до контрольного твору(вибрати одну тему)

Сучасність звучання драматичноготвору Миколи Куліша  "Мина Мазайло"

Релігійні мотиви в поезії Богдана-Ігоря Антонича

Загальнолюдські мотиви та  гуманістичні цінності в поемі Осипа Турянського «Поза межами болю»

 «Панове, хай доля пришле вас сюди на науку до нашої школи життя і смерті. Тоді поети творили би поезію свою найчистішою кров'ю, а не тільки самим чорнилом, це дуже часто діється. Критики стали б тут поетами. Для творчої праці замало самого таланту. Поет мусить пройти найглибше пекло людського буття й найвищі небесні вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати, захоплювати, піднімати людську душу» (О. Турянський).

Ернест Хемінгуей сказав: «Війна, яка б вона не була необхідна і справедлива, завжди злочин», а довів це Осип Турянський ще 1917 році у своїй поемі в прозі «Поза межами болю».

Пройшовши через пекло війни, перенісши весь трагізм, весь біль відчутого і побаченого, він вирішив відтворити це у повісті-поемі.

Сьогодні ми поговоримо про те, чим сильна людина, що веде її до перемоги і як залишитися Людиною з великої літери. А ще про війну, яку засуджує автор, і про нездоланність людського духу. Бо як сказав О. Генрі: «Треба прагнути бути людиною, незважаючи на всю жорстокість навколишнього світу, і це можливо».

Про Осипа Турянського за посиданням: https://www.youtube.com/watch?v=ig_darQUlp0

Теорія літератури

Поема в прозі — це ліро-епічний твір, написаний прозою, в якому історичні події й життя героїв розкриваються через сприйняття й оцінку оповідача.

Весь твір глибоко поетичний; він тримає читача в надзвичайному емоційному напруженні. Тому «Поза межами болю» О. Турянського за всіма жанровими ознаками — поема, хоч сам автор називав її «скромним оповіданням». Твір написаний поетичною ритмізованою прозою, з короткими уривчастими речитативними реченнями, нерідко з філігранним емоційним малюнком інверсованої фрази, сповненої глибокого психологізму.

Аберація (лат. aberratio — відхилення) — хибність, відхилення від істини, спотворення, омана. Термін аберація застосовується в різних галузях науки.

У психології, соціології, наприклад, — психічна аберація (відхилення від нормальної розумової діяльності). Також може зустрічатися в інших галузях у значенні «Викривлення, відхилення від норми». Може мати місце, зокрема, при оцінці доказів у цивільному та кримінальному процесі, прийнятті управлінських рішень тощо.

✵ 

Сергій Грабовський: «Історія — це зовсім не безликий процес, й іноді роль фанатично зациклених на якихось воістину божевільних політичних ідеях персонажів у ній стає не просто вирішальною, а сватальною… Як відомо, безпосереднім приводом до початку Першої світової став «постріл у Сараєві». 28 червня 1914 року член таємної організації «Млада Босна», студент Гаврило Принцип застрелив у Сараєві (це місто входило до Австро-Угорщини) спадкоємця престолу імперії Габсбургів, головнокомандувача австро-угорської армії ерцгерцога Франца Фердинанда. За спиною бойовиків «Млада Босни» стояла військова розвідка Сербії, яка фінансувала і споряджала терористів, а сама організація була частиною іншої — «Чорної руки». Тож ультиматум від 23 липня, який Австро-Угорщина передала уряду Сербії, був цілком умотивованим і справедливим: йшлося про ліквідацію терористичних баз на території цієї держави».

Сьогодні ми з вами пройдемо шляхом життя і смерті, який почали сім товаришів-невільників — українці Оглядівський та Добровський, серби Бояні та Ніколич, угорець Сабо, поляк Пшилуський і австрієць Штранцінґер, та подолав лише один — Оглядівський, від імені якого ведеться оповідь. Їм довелося потрапити у саме пекло війни. Вони пройшли пекло, яке кинуло їх поза межі людського болю. Їх терзання інколи сягають таких висот, у порівнянні з якими нічим видається навіть найгірша Божа кара, а смерть видається благом: «Наче скам'янілий подих смерті, так застигли людські тіні.

Їхні душі не вернули ще з далекої мандрівки в замогильну безконечність.

Вони блукали по бездорожних, сонних пустирях і тужили, і плакали за втраченим життям.

Та ніхто не чув голосу їхнього болю.

Тоді, як із шістьох краплинок води стає одна краплина, так шість душ злилося в одну душу.

І була ця одна душа марніша від наймарнішої пилинки, котрою буря гонить безвістями.

   І стала ця пилинка-душа велика, мов світ, бо сховала в собі біль усього світу.

І могутніша від богів, бо боги не знають терпіння.

Здається, що вони вже навіки сидітимуть довкола вогню:

Німі, зачаровані, закляті, омертвілі.

Вмерли люди, земля, небо, боги.

І вмерла душа людей, і душа безкраїх просторів.

І час ліг на хмарах сонної безконечності і спить.

Здається, навіть смерть умерла.

Море вічності стануло.

Вічність спить.

Людський біль не спить».

"Поза межами болю" твір за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=OuYL50OE9t0

Можна переглянути фільм за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=v5c0YClZmx4

Домашнє завдання: прочитати "Поза межами болю"

 Оглядове ознайомлення з розвитком літератури в Західній Україні в 30-ті роки XX ст. (розповідь учителя або повідомлення підготовленого учня)

До 1939 р. Україна мала зовсім інший вигляд. Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинилися у складі Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Східна Галичина й Західна Волинь стали частиною Польщі. Румунія володіла Північною Буковиною, а також землями Бессарабії, які нині входять до складу сучасної Одещини. Чехо-Словаччина загарбала Прикарпатську Русь. У1939 р. відбувся черговий переділ Європи, внаслідок якого більша частина західноукраїнських земель перейшла до УРСР. Акт воз'єднання, на жаль, не можна було назвати здійсненням віковічної мрії українського народу, бо воно принесло на Західну Україну сталінізм. Зазнаючи національних утисків, українське населення на окупованих землях не лише зуміло зберегти мову, культуру, звичаї. За межами України розвивалася національна література, яка засвідчувала відкритість зарубіжним традиціям і новітнім процесам. Серед поетів виділялися Роман Купчинський, Олег Бабій, Юра Шкрумеляк, Микола Матіїв-Мельник, з молодшого покоління — Богдан Кравців, Б. -Ігор Антонич, Святослав Гординський.

На карті сучасної України не знайдемо Лемківщини, бо її там немає. А народ, який жив обабіч Карпат до 1947 р., називався лемками. Ніщо не вплинуло на їхню самобутність, навіть полонізація. У 1920-х р. тут панували проукраїнські настрої. Друга світова війна розділила Лемківщину на північну територію, яка потрапила до Польщі, та східну — до УРСР. Жителів було вивезено із предковічних земель

https://www.youtube.com/watch?v=33IV7hUAcfI (біографія і творчість Богдана-Ігоря Антонича)

Словникова робота

Асоціативність — це зв'язок уявлень чи відчуттів, коли одне з них викликає у свідомості низку інших, подекуди суб'єктивних.

Міфологізм — те, що має стосунок до міфології — науки про міфи (легенди, сказання, в основі яких лежать вірування давніх народів про походження Землі, Всесвіту, явищ природи; про богів тощо).

Опрацювання поезії «Зелена Євангелія»

 Антонич часто звертався у віршах до християнської міфології, вірувань давніх слов'ян. Переплетення античності та язичництва (поганства) зображав як великий колообіг життя у Всесвіті. Поет жив не днями, місяцями, а забігав у просторі часу на цілі століття наперед. За Антоничем, земля — це стихія, а людина — її частинка, а не володар.

  Виразне читання поезії

   Бесіда за змістом

✵ Як зрозуміли ви поезію? (Асоціативно. Поет весни Антонич порівнює пору року із каруселлю, яка дозволяє нам захоплюватися мінливими рухами, що крутять колесо. Мрію і красу уособлюють символи зими — білі коні, вони наввипередки втікають. Лемківщина — самобутній, незвичайний край давнини й незбагненної природи. Село — місяць — ясеновий стіл — це ніби у Шевченка асоціативний ряд «природа — людина» у «Садку вишневому коло хати». Село — гірська лемківська місцевість, місяць — червоний тюльпан, як несподіване порівняння, стіл із ясеня — символ слов'янської гостинності, багатства (дзбан із сонцем). Сонце — цілюща енергія, джерело життя. А що ж наливали лемки у глиняний дзбан? Можливо, молоко, щоб насолодитися смаком життя, а над парою цілющого напою — свіжий запах морелі, який асоціюється із бджолами. Паронім сонце — сон це змушує нас сприйняти поезію ніби кольорове сновидіння. Антонич одним із перших в українській літературі подає уже засвоєну авангардистську течію — естетику сюрреалізму) 

Опрацювання поезій «Різдво, «Коляда»

    Виразне читання поезій

     Бесіда

✵ Чи має право Антонич у цій інтерпретації змінювати біблійний текст? (Б. -І. Антонич не погоджувався, коли його називали безрозсудним поганином самого почування, адже він не вдавався до «оязичнення християнства» чи — навпаки. Часто в одному творі з'являлися мотиви двох вір, як у вірші «Різдво», де сюжет християнської містерії, мов мереживо язичництва, розгортався на українському ґрунті. Те, що біблійну легенду про народження Христа поет розкрив по-своєму, не треба розуміти, як святотатство, це відчуття близькості своєї до Сина Божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього)

✵ Доведіть, що віршем «Різдво» Антонич уславлює Лемківщину й лемків? («Різдво» — шедевр лірики поета. Дійсно, незвичайний гірський край — Лемківщина, з її язичницькими повір'ями й поклоніннями. У цій поезії лемки схожі на волхвів, на Різдво лемки з хлібом і свяченою водою заходять у кожен двір і освячують його. Язичницький знак — місяць — «золотий горіх» символізує тяжкий шлях, який пройде Син Божий)

✵ Яка з поезій характеризує світогляд поета? («Коляда», як і «Різдво», — це вершинний твір. Син священика, Богдан Антонич вірить у Бога, автор описує народження Ісуса Христа, його майбутнє — «синь незнана». Образ Марії — «Ясної Пані» із наляканими очима, «наче у сарни», віщують майбутні страждання: «плаче Пані, снігом стелиться життя», а «Дитя» ще спить. Д. Павличко писав: «Антонич думку про минущість усього живого вкладає в похвалу життю як єдиній вічності») 

✵ Чи є в поезії Антонича місце для людського серця? (Звичайно. Життя життям, а поезія створюється струнами серця. У «Привітанні життя» (ранній збірці) ці струни грубшали і натягувалися все сильніше, а серце рухалось від поезії зір до поезії сонця» (за М. Наєнком). В естетиці Антонича гармонія досконалості природи пов'язана з філософією буття: «Цвісти й горіти, в пустку світу світу з красою йти, щоб краще жити») 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Вивчити напам'ять"Різдво" Б. -І. Антонича

Прочитати повість-поему О. Турянського «Поза межами болю».

Ми маємо обминання в нашій літературі таких важливих,

пекучих проблем, як проблема національна…

Я не можу обійти цієї проблеми й не хочу розв'язувати її в білих рукавичках.

Микола Куліш

«Мина Мазайло» — зразок п'єси, у якій змістовим стрижнем слугує певна ідея, а не дія. П'єса є драмою ідей, де слово переважає над дією, де зіткнулися різні політичні світогляди.

✵ Знайдіть майстерно розкидані у творі «крамольні фрази» про комуністичну партію і можливість репресій в Україні. («Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і неабихто», «Скажіть, будь ласка, у вас і партійці балакають цією мовою?.. Тоді у вас якась друга партія…», «Скажи — нас нема!.. Нас заарештовано!», «Молодий ще, двадцяти трьох нема, але стаж надзвичайний!», «А що, як сидить такий, що не тільки прізвище, усю Україну змінив би», «Українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було», «Зостанеться єдина, неподільна. СРСР»)

✵ Знайдіть у комедії натяки на те, що згодом уся велетенська країна перетвориться на суцільну тюрму чи концтабір, бо тільки в цих закладах немає імен та прізвищ — в'язні відгукуються на присвоєні їм номерні знаки. («Кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого номера, і все»)

✵ Знайдіть у тексті рядки, чому комсомолець Губа мусить «пристати на пропозицію товариша Мокія — не міняти прізвища Мазайло». Прокоментуйте їх. (Прізвище «… просте, Демократично-плебейське і не суперечить принципам ленінської національної політики. Навпаки, прізвище Мазайло-Квач. трудового походження. Мокієві предки або мазали колеса в колективних походах, або робили мазниці й квачі…»)

Дослідіть, підтвердженням чого є такі рядки, зверніть увагу на досконалість діалогів, гостроту реплік, багатство мови, ремарки (у п'єсі їх більше 300), які доповнюють репліки дійових осіб. Чому п'єсу неможливо якісно перекласти іншою мовою?

✵ «Однині я — Мина Мазєнін. (Став перед люстрою) Здрастуйте, Мазєнін Мино Маркевичу! (Привітався на другий голос. ) А-а, добродій Мазєнін? Моє вам!.. (Ще привітався на третій голос.) Мазєнін. (Помріяв трошки.) Ви не знайомі? (Подавши комусь руку.) Дуже приємно — Мазєнін. (Уклонився.)».

✵ «Рина (за копію). Ослице! Дай я допишу!

Мати (вирвала назад). Я сама!»

✵ «Скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихме-тичний, щодалі симпатичніший: «Можна!» Ура! — крикнуло серце» (Мазайло).

✵ Ремарка. (Вернулась, і з нею увійшла суха, потерта якась дама в довоєнному вбранні. )

✵ «А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можна було примовитись словом із Грінченкового словника та й з власного серця…» (Мокій).

✵ «Оце саме «ге» і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те що чистою руською, а небесною, ангельською мовою» (Мазайло).

✵ «Мокій. Мазайло!

Мазайло. Я вже не Мазайло.

Мокій. Ти вже не Мазайло? Дак хто ж ти тепер? Хто?

Мазайло. Я? Я тепер поки що ніхто, але я буду…»

✵ Ремарка. (А тьотя ходила Наполеоном і думала)

✵ «Не пускай його! Скажи — нас нема!.. Нас заарештовано!» (Мазайло з дружиною).

✵ «Тьотя. Єтого не может бить!

✵ Дядько Тарас. Доводи?

✵ Тьотя. Доводи? Да єтого не может бить, потому што єтого не может бить нікада».

✵ «Просимо, товариші, молодії люди комсомольськії, просимо сідати!..» (Тьотя Мотя).

✵ «По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной» (Тьотя Мотя).

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

Виконати тест за посиланням: https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=4314324 

 Тест відкритий (60 хвилин) до 23.00. 02.11.2022.  Бажаю успіхів

Робота над драматичним твором «Мина Мазайло»

1. Історія написання

Твір «Мина Мазайло» був написаний Миколою Гуровичем у кульмінаційний момент українізації, але спостережливим зором драматург вловив не тільки грубі помилки в проведенні такої важливої кампанії, невміння й неготовність до цього як влади, так і соціуму, а й ті ідеологічні великодержавні віяння, які незабаром мали набрати вигляду переслідувань і репресій національно свідомих українців.

П'єсу «Мина Мазайло» вперше опублікували в журналі «Літературний ярмарок» (1929) і того ж року видали друком у Харкові окремою книжечкою. (Можна переглянути фільм, знятий на кіностудії "Укртелефільм")

https://www.youtube.com/watch?v=a3pwJjZoci8 (1 серія)

https://www.youtube.com/watch?v=ogmjr7M6xsI (2 серія)

2. Жанрові особливості

Жанр п'єси «Мина Мазайло» сам автор визначив як комедію. Обравши його, письменник засобами гротеску і сатири викрив антиукраїнські суспільні явища кінця 20-х років XX століття, висміяв носіїв великодержавного шовінізму. Більшість літературознавців вважають «Мину Мазайла» сатиричною комедією.

3. Теорія літератури

Сатирична комедія — твір, у якому за допомогою спеціальних сатиричних засобів різко висміюються суттєві суспільні вади, зображуються смішні (комічні) події й персонажі.

4. Особливості сюжету

Харківський службовець «Донвугілля» «Мина Мазайло» (колишній українець) у своєму прізвищі вбачає головну причину своїх життєвих і службових поразок, тому й вирішив змінити його на «більш благородне» — російське Мазєнін. Мина наймає вчительку «правильних проізношеній», яка вчить його грамотно говорити «по-руському». Син головного героя, навпаки, прихильник усього українського. Мина від цього страждає. Не підтримує позиції Мини й національно свідомий дядько Тарас, який дуже схожий на запорожця. На боці Мини — дружина, дочка Рина й терміново викликана телеграмою родичка з Курська тьотя Мотя. Кульмінаційним моментом у творі стає звільнення Мини Мазайла — Мазєніна з посади за «систематичний опір українізації».

Ставлення до мови персонажів твору взято за основу конфлікту, що розгортається в комедії у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії (Мина — Мокій, Уля — Мокій, тьотя Мотя — дядько Тарас та інші).

5. Тема, головна ідея

Тема: зображення українізації й міщанства в Україні у 20-ті роки XX ст.

Головна ідея: засудження міщанства, національної упередженості й зверхності.

6. «Коло ідей»

Прочитавши подані висловлювання членів родини Мина Ма-зайла, поясніть, чи вважаєте ви вмотивованим прагнення Мини змінити власне прізвище.

✵ «Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в місто до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!» (Мина Мазайло).

✵ «І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло» (Рина).

7. Коментоване читання

Підтвердженням чого є такі рядки? Кому вони належать?

✵ «А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити Мокія… Мокій про це нічого не зна… Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб тьотя Мотя негайно… приїхала…» (Рина)

✵ «А Мокій … мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач» (Рина).

✵ «Написи у «Звенигорі» — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову…» (Мокій).

✵ «Заставлю. Виб'ю з голови дур український. А як ні — то через труп переступлю. Через труп!..» (Мазайло).

✵ «А, бринить. По-руському — «звучить». Та тільки одним словом «звучить» його перекласти не можна. «Бринить» має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає — він високо, ледве видко — бринить… Аеро бринить. А от і ще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, у повітрі, ледве примітний такий, бринить… Думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще не ясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню…» (Мокій).

✵ «…Немов не я, немов хтось інший за мене чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінерви-на Павла. Засядь — Вовк на Волкова… І чую арифметичний, щодалі симпатичніший: “можна!”… Ура! — крикнуло серце» (Мазайло).

✵ «У понеділок прийде на лекцію… Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова. Прізвище — Баронова — Козино» (Мазайло).

✵ «Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять» (Мазайлиха).

✵ «Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть» (Мокій).

✵ «О, як не хвилюватися, як, коли оце саме «ге» увесь вік мене пекло і кар'єру поламало…» (Мазайло).

✵ «Не бачили, не читали? «Харків» — написано. Тільки що приїхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?» (Тьотя Мотя).

✵ «Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї… Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере… Всяке тобі штокає, какає…» (Дядько Тарас).

✵ «Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?..» (Тьотя Мотя).

✵ «Українська мова… Австріяцька видумка?..» (ТьотяМотя).

✵ «А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва… Ти — валуєвський асистент…» (Мокій).

✵ «Ми мусимо до того часу пристати на пропозицію товариша Мокія — не міняти прізвища «Мазайло», .. воно просте, демократично-плебейське і не суперечить принципам ленінської національної політики» (Губа).

✵ «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації М. М. Мазайла-Мазєнінає…» (Губа).

Хоч як нарікав Мина, та його прізвище не завадило носієві зробити хорошу кар'єру, одружитися, жити в достатку.

Незважаючи на певну однобічність при змалюванні драматичних характерів і помітну авторську налаштованість на відповідну ідею, образи комедії «Мина Мазайло» відображали правду життя, те типове й суттєве, що характеризувало тогочасне суспільство, зокрема національний нігілізм, як домінуючу рису характеру частини українців, розкривали суть малоросійства.

 ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

Знайти у творі Куліша «Мина Мазайло» рядки, які свідчать про драматургічну майстерність автора у створенні комічних характерів і ситуацій.

Талант брав у Кулішеві гору — він єдиний диктував йому шлях

до вічності, хоча то був шлях через Голгофу.

Лесь Танюк

У роки визвольних змагань українців театр стає важливим чинником національно-культурного будівництва. На початку 20-х років діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні та пересувні театри. У 1918 році в Києві функціонували Державний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса. У 1919-1920 роках у Галичині й Буковині діяли «Новий Львівський театр», Чернівецький театр і Державний театр ЗУНР. 1919 року відкрили Державний театр імені Тараса Шевченка в Катеринославі, 1920 року — Новий український драматичний театр імені Івана Франка у Вінниці (керівник Гнат Юра). 1922 року керований Лесем Курбасом Київський драматичний театр, перейменований на «Березіль», став також і мистецькою лабораторією, і проводив культурно-громадську роботу. 1926 року «Березіль» перевели до Харкова.

Професійний театр розвивався у двох напрямах. Режисер Гнат Юра, спираючись на принципи романтичного та реалістично-побутового театру, схилявся до реалістично-психологічної системи. У репертуарі Вінницького театру переважали п'єси національної драматургії (Франка, Карпенка-Карого, Старицького, Винниченка).

Натомість режисер Лесь Курбас постійно експериментував, випробовував низку мистецьких шляхів — від психологічної драми до експресіонізму. Він прагнув утворити «рефлексологічний» театр негайного впливу на глядача, який би активізував його і збуджував до дії. Із цією метою режисер у своїх естетичних шуканнях від умовних форм ішов через синтез умовності й психологізму до філософських вистав. Порвавши з традицією етнографічно-побутового театру, режисер орієнтувався на модерні течії європейського театру. Це був театр синкретичний, у якому елементи драматичного дійства перепліталися з різними формами мистецтва: пластикою і хоровою декламацією, мімікою і жестом, елементами цирку й балету, музикою. Лесь Курбас уперше на національній сцені використав прийоми кіно. Саме йому судилося створити український модерний театр.

На перших порах режисери ставили класику. Лесь Курбас інсценізував «Гайдамаки» Шевченка, поставив п'єси «Цар Едіп» Софокла, «Макбет» Шекспіра тощо. Уперше герої світової класики заговорили українською мовою, адже в Російській імперії не дозволялося ставити п'єси світових драматургів у перекладі українською. Національна драматургія в театрі Курбаса була представлена реалістичною драмою Винниченка («Чорна Пантера і Білий Медвідь») та символістськими етюдами Олександра Олеся. Широко побутувала агітп'єса, але вона не мала художньої цінності. Незабаром виникла соціально-психологічна драма («97» Миколи Куліша), документально-реалістична («Бунтар», «Дванадцять» Мирослава Ірчана) і символістсько-романтична п'єса («Коли народ визволяється», «Батальйон мертвих» Якова Мамонтова).

На поетиці символізму будували п'єси Яків Мамонтов та Іван Кочерга. У драмах Івана Кочерги велику роль відіграють символи як семантичні ключі до розуміння змісту його творів. У них обігруються символи часу («Майстри часу»), світла («Свіччине весілля»), млинового жорна й алмазу («Алмазне жорно»). Твори цих митців попереджували про небезпеку, що наступає, якщо розбуджувати в масах руйнівні інстинкти.

Спираючись на гуманістичні цінності драматургії XIX століття, молоді митці зосереджували увагу на людині. У драмі «97» Микола Куліш поставив питання про людське життя як найвищу цінність, висвітливши взаємини особи і радянської влади.

Глибоким новаторством відзначилися п'єси Миколи Куліша в постановці Леся Курбаса: «97», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Комуна в степах», «Маклена Граса». Національний театр Курбаса — Куліша руйнував догматичну концепцію керівних кадрів доби диктатури пролетаріату щодо історичного оптимізму у світогляді нової людини, позбавленої національних ознак. Це був театр філософського спрямування, що правдиво моделював трагізм «нового життя», складну долю людини доби. А тому проти цього театру й Куліша ополчилася партійна критика, у 30-х роках знищивши його.

Жанровий репертуар драматургії відзначається великим багатством, оновленням структури. Експериментально-психологічну драматургію творить Володимир Винниченко (драма «Закон»). Куліш стає творцем трагікомедії «Народний Малахій». Яків Мамонтов написав трагікомедію «Республіка на колесах». Іван Дніпровський написав психологічну драму «Яблуневий полон», присвятивши її подіям національно-визвольної революції, відтворивши там конфлікт особистісного із суспільним, загальнолюдського — із класовим.

Таким чином, драматургія якісно оновлюється, наповнюється філософським змістом. Після 1934 року наступить новий її етап, позначений партійним тиском і розгромом українського мистецтва. У драматургії розпочнеться довга й затяжна криза.

Микола Куліш — один із найяскравіших та найбільш оригінальних українських драматургів першої половини минулого століття. 

Розквіт його творчої активності припав на 20-ті — початок 30-х років — період відродження, розвитку та трагедії України. М. Куліш — один із засновників української модерної драматургії. Його п'єси нічим не поступаються кращим світовим зразкам. Їх постановка в «Березолі» Леся Курбаса дала можливість двом корифеям українського театру в синтезі тексту і режисерського таланту показати найболючіші проблеми тих років. 

     https://www.youtube.com/watch?v=5pG7KUTKMTg

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

Опрацювати матеріал підручника.

Прочитати драматичний твір «Мина Мазайло» Миколи Куліша.

Добрий день. 

Щоб виконати контрольну роботу, зверніться за посиланням:

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=7518176

Тест можна виконати до 23.00. 26.11.2022

Бажаю успіхів.

«Усмішки» О. Вишні я полюбив.

Полюбив їх за те, що вони ніжні, за те,

що вони жорстокі, за те, що вони смішні,

за те, що вони глибоко-трагічні…

М. Хвильовий

 Цифровий диктант

Установити послідовність подій у «Моїй автобіографії»

1. «Повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу».

2. «Повіз мене батько у Зіньків».

3. «Писати в газетах я почав 1919 року за підписом Павло Грун-ський».

4. «У “Вістях” я почав працювати за перекладача».

5. «Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати».

6. «А взагалі батьки були нічого собі люди».

Відповідь: 1-6, 2-2, 3-1, 4-3, 5-4, 6-5.

Як відомо, Остап Вишня був мисливцем. Щоденникові записи, спогади друзів свідчать, що для нього важливим був не сам процес полювання і навіть не його результат, а особлива атмосфера, яка панувала там. Не випадково «мисливські усмішки» з'явилися після виходу письменника на волю. У цих творах йому уже не потрібно було йти на компроміс із власною совістю, кривити душею, писав їх щиро та правдиво. В усмішках гармонійно поєднуються описи природи, змальовані майстерним почерком лірика, і анекдотичні розповіді, вміло передані вустами гумориста. Адже важко живеться людині, яка не має почуття гумору. Тому ми продовжуємо вивчати творчість не просто гумориста, а поета за станом душі. 

Аналіз збірки «Мисливські усмішки»

У післявоєнний період Остап Вишня створив великий цикл неперевершених за своєю майстерністю, тонкістю відчуття рідної природи «Мисливських усмішок».

«Мисливські усмішки» є найбільш поетичними творами Остапа Вишні. «Мисливські усмішки» з повним правом можна називати лебединою піснею письменника.

Після війни Остап Вишня найчастіше вирушав на полювання з Максимом Рильським, якого називав Максимом Черешнею. Переважно вони поверталися зовсім без здобичі, бо не за нею і вирушали, але задоволені й щасливі, що відпочили, намилувалися краєвидами, нарозмовлялися з друзями й наслухалися різних побрехеньок. Девізом Остапа Вишні були промовисті слова: «Живіть, зайці». Цей девіз стосувався і М. Рильського, А. Малишка. Якщо ж і траплялося вполювати звірину, настрій був зіпсований і полювання перетворювалося на траур по убієнному. У центрі «Мисливських усмішок» стоять благородні, розумні, кмітливі люди. Це були щирі любителі й охоронці природи, які кохалися в пташинці і звіряті, деревці і квіточці. Остап Вишня приятелював з цими людьми.

 Аналіз усмішки «Сом» 

З великим замилуванням описує Остап Вишня природу — річку Оскіл, диких каченят: «Заплава річки Осколу, Де він у цьому місці розбивається на кілька нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою, верболозом i густою, зеленою, соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травні та в червні…».

Письменник розповідає з гумором неймовірні бувальщини про сомів, їхні звички, про пригоди, що трапляються з рибалками. І хоч у цих пригодах чимало, м'яко кажучи, без перебільшень, це не заважає читачеві весело сміятися й дивуватися багатству та красі нашої рідної природи: «Інтересна риба сом! За царського режиму, як свідчать дореволюційні рибалки-письменники, сом важив до 400 кілограмів, ковтав собак і ведмедів. Можливо, що з розвитком рибальства сом важитиме тонну і ковтатиме симентальських бугаїв і невеличкі буксирні пароплави…». «А сома… сома мені самому доводилося бачити такого завбільшки, як комбайн! Тільки трохи довшого. Це, дорогі наші читачі, серйозно й без жодного перебільшення».

Складання «паспорта» усмішки «Сом» 1953 р. (робота в парах) Літературний рід: епос.

Жанр: усмішка.

Тема: гумористична розповідь про сома, що жив у річці Оскіл і міг з'їсти гусака, гімалайського ведмедя і навіть парового катера.

Головна іДея: виховання любові до природи, щирий захват красою рідної природи, неприхована залюбленість у неї.

Композиція: усмішка складається з чотирьох частин:

✵ у першій оповідач запрошує читача побувати на Осколі й помилуватися краєвидами цієї річки;

✵ у другій частині дід Панько застерігає бути обережним біля ковбані, у якій живе величезний сом;

✵ у третій частині йдеться про сома, який тягав за собою моторного човна;

✵ у четвертій герой-оповідач розповідає про те, чим живляться соми і як їх ловити.

    Літературознавці про усмішку «Сом»

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні в українській літературі — явище унікальне. У них спостерігаємо оригінальний синтез народного анекдоту й пейзажної лірики. Ці пейзажі досить лаконічні. Одна-дві деталі, схоплені усміхненим поглядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них не можна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою.

Усмішка «Сом» починається із запрошення побувати «на річці на Осколі», ніби спонукаючи читача до довірливої розмови. Оповідач перейнятий щирим захватом від краси довколишнього світу — своєрідної ідилії гармонійного поєднання людини й природи. Мова мальовничого пейзажного опису чарівних місць лагідна, ніжна. Такий ліризм посилюється змалюванням появи на річковому плесі сім'ї чирят: матері й «манісіньких чиряточок», а далі — «качка-крижень з криженятами», легесенькі «болотяні курочки». Усе тут рухається, міниться барвами, звуками, з-поміж яких пробиваються дівочі «різні чудові пісні». Створюється враження від великого живого рухливого організму, яким є природа і в якому все взаємопов'язане, а людина — її невід'ємна частка. Від лагідних описів оповідач плавно переходить до перестороги небезпеки (вустами діда Панька) — наприклад, про «велику ковбаню», у яку може і «дзвіниця пірнути». Далі дід розповідає якусь неймовірну історію, яка відбулася «ще за панів» з величезним сомом, який проковтнув і гусака, і собаку панського, і навіть «парового катера». Ця історія змінюється наступною, знову про сома, її розповідає вже «дуже заядлий і дуже справедливий рибалка», й акценти тут інакші — про те, який сом сильний і могутній. Нарешті, картина остання, завершальна, — у цій історії образ сома цілком реалістичний, приземлений — на перший погляд, вона нагадує своєрідну інструкцію з риболовлі сомів. Мабуть, нею можна було б і скористатися, якби не наявний тут відвертий гумор, насмішка з довірливого читача, знову гіперболізація образів і прикметні фантастичні деталі (наприклад, у череві сома може виявитися копчена ковбаса, варений рак і пара «цілісіньких шпротів»). Як бачимо, у цій усмішці акварельний український краєвид змінюється майстерним діалогом, влучні деталі супроводжують репліки, описи комічних і фантастичних ситуацій. І скрізь є «всюдисущий автор» — усміхнений, іронічний, проникливий. Він кидає одну-дві деталі й мовби спостерігає реакцію читача. Є його щирий захват красою рідної природи, неприхована любов до неї, відчуття казки з дитинства, святковості.

✵ Які прислів'я та приказки використано в усмішці? З якою метою? (Не близький світ; лазили б по мені раки; щоб ні звуку, ні шурхоту не було; якби ж таки того пана чорти були узяли; але нема де правди діти; куди дірка дівається, як бублик їдять; щоб передати колоритним народним словом поетичність, чуття прекрасного, щедротного світу природи та багатого душею оповідача)

    Виконати тест за посиланням:  https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=1784125

Домашнє завдання:  підготуватися до контрольної роботи. Українська проза 20-х років ХХ століття

Остап Вишня «стріляв» так влучно, що у 20-ті роки був надзвичайно популярним. Загальний наклад його творів сягнув семизначного числа. Протягом неповних десяти років вийшло близько 25 збірок «Вишневих усмішок» — сільські, кримські, закордонні, кооперативні… Він був «королем українського тиражу». За життя побачили світ понад 100 збірок. Він є основоположником українського гумору і сатири, а творчість — своєрідний і цікавий літопис героїчного шляху нашого народу. Багата і різноманітна жанрова і стильова палітра. У своїй творчості звертається до фейлетону і памфлету, до музичного гротеску і комедії, до гуморески, усмішки, оповідання та нарису, але скрізь присутній іронічно усміхнений автор у ролі мудрого, дотепного оповідача. 

https://www.youtube.com/watch?v=6nO3tHsMEKo

«Моя автобіографія» за жанром — гумористичне оповідання, або гумореска. Композиція відповідає формі ділового паперу — автобіографії. Твір написаний протягом 15-16 березня 1927 р., надрукований у видавництві «Книгоспілка» того ж року. У «вступному» розділі автор розповідає про те, де й коли народився, про батьків та дідів. Другий і третій присвячені етапам навчання, формуванню світогляду майбутнього художника слова.

Гумореска скомпонована з невеликих розділів — «фресок». Автор «вихоплює» найяскравіші, найхарактерніші епізоди, події. Саркастично ставиться до літературознавчих та критичних публікацій, у яких ішлося про впливи, нахили, формування письменника: «Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа — картопля, коноплі, бур'яни». Мова героїв колоритна, жвава, а побут переданий за допомогою яскравих, найприкметніших деталей: «Піди, подивись, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них наперешся?!»

Батьки хотіли усім дітям дати освіту, але це було нелегко. Вважалося великим щастям, коли дитині селянина чи робітника вдавалося здобути хоча б початкову освіту. Таке щастя випало й на долю маленького Павлуші. Сам письменник писав про це так.  

Прочитати гумореску "Моя автобіографія"

 Жанрова своєрідність творів

Гумор — найкращий порадник у важкій ситуації і кращі ліки від усіх хвороб. Щедрий сміх над собою — помічник подвійний. Цією давньою мудрістю скористався Остап Вишня. Він був перший, хто проклав шлях українській сатирі та гумору за нових умов. Став родоначальником нового жанру — усмішки. Від звичайної гуморески усмішка відрізняється тонким ліризмом і чудовими описами природи.

Усмішка — різновид гуморески, у якому поєднано жанрові особливості гумористичного оповідання, анекдоту, фейлетону. Характерними ознаками усмішки є іронічність, дотепність, ліризм.

Фейлетон — невеликий літературно-публіцистичний твір сатиричного, викривального жанру на злободенну тему.

Гумореска — невелика оповідь про якусь смішну пригоду чи рису характеру людини. Це синонім тих же усмішок.

Автобіографічне оповідання — опис власного життєвого шляху.

Сміх Вишні доброзичливий, а не злісний і образливий, і тому загальна тональність його гуморески — світла, сонячна. Комізм ситуації базується на контрасті. Твір вражає людяністю, щирістю.

 Репресований письменник

Кажуть, що слава і нещастя ходять поряд. Коли говорити про Остапа Вишню, то на його долю випала велика слава і велика біда.

Настає страшний час наклепів, доносів, навішування ярликів і репресій. Під прицілом — українська інтелігенція, особливо письменники.

У 1930 році у пресі з'явилася стаття під свідомо образливим заголовком «Що таке Остап Вишня». У ній різко негативно оцінювався творчий доробок гумориста. Автора «Усмішок» шельмували за те, що його творчість нібито не відповідає сучасному ідеологічному спрямуванню. Письменник довго не може отямитися після звістки про самогубство М. Хвильового. А у грудні цього ж сумнозвісного 1933-го був заарештований і сам Остап Вишня. Він сидів у харківській тюрмі НКВС, з нього «вибили» зізнання про участь у контрреволюційному заколоті, засудили до розстрілу, а через рік вирок замінили десятьма роками ув'язнення. Покарання відбував у сталінських таборах Ухти, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта.

Зміг вижити тільки завдяки стійкості характеру, життєвому оптимізму й почуттю гумору. А ще — завдяки підтримці дружини Варвари Олексіївни, яка зі своєю дочкою та сином В'ячиком від першого шлюбу поїхала за ним, оселилася неподалік (разом жити не дозволили), слала посилки й листи. Звільнили раптово (зазвичай строк постійно додавали), на початку 1944 року. Існує версія, що основним аргументом було підняти дух бійців на фронті гумористичними патріотичними творами, які міг би написати лише Остап Вишня. Так з'явилась гумореска «Зенітка» і почався новий етап у творчості письменника. (Прочитати невеликий уривок із твору. )

А реабілітували — тільки через одинадцять років, за рік до смерті.

На засланні Остап Вишня практично нічого не писав, крім щоденника. Відбувши 10-річне заслання, він повернувся до Москви. Треба було отримати документи, житло, пройти перевірку. Йшла війна. Київ був звільнений, житло письменника конфісковано, а сім'ю виселили за межі України. Його зустріли друзі-письменники: М. Бажан, М. Рильський, Ю. Смолич. Усіх мучило питання, чи буде Павло Губенко знову продовжувати літературну діяльність. Але відповідь була невтішна: «Хіба я тепер зумію?» Та попри все зміг.

Важливе місце в післявоєнній творчості Павла Губенка належить збірці «Мисливські усмішки». Після Великої Вітчизняної війни Остап Вишня — член редколегії й співробітник журналу «Перець», член правління Спілки письменників України.

Лише у 1955 році Остап Вишня був офіційно реабілітований судовими органами. До останніх своїх днів Павло Михайлович був непосидючим, енергійним і діяльним.

28 вересня 1956 р. невблаганна смерть раптово обірвала життя Остапа Вишні. Письменник Леонід Ленч згадує: «В останній рік його мучила хвороба шлунка, але він багато працював у «Перці», перекладав, навіть на полювання виїхав. Поїздка була далекою, виснажливою. Повернувшись додому і перепочивши, він сів увечері в крісло перед телевізором. Сидів, дивився і раптом відчув себе недобре. Устав, випив ліки, але вони вже не допомогли. Через десять хвилин його не стало. Параліч серця!» У народі кажуть про таку смерть — смерть праведника.

З невимовною скорботою провів його осінній Київ на місце вічного спочинку — Байкове кладовище.

 ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати матеріал підручника.

Вивчити теорію літератури.

Прочитати усмішку «Сом».

Добрий день.

Олена Борисенко приглашает вас на запланированную конференцию: Zoom.

Тема: "Місто"

Время: 10 нояб. 2022 08:45 AM Киев

Подключиться к конференции Zoom

https://us05web.zoom.us/j/82577430054?pwd=RUFucExxdXAvNXhQQmt5ci9FMTVjUT09

Идентификатор конференции: 825 7743 0054

Код доступа: q5CiHJ

Домашнє завдання:  виконати завдання за посиланням:

 https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=6869449

Роман В. Підмогильного «Місто» — твір глибоко психологічний. Він не може залишити байдужим нікого — ні вчителя, ні учня. А тим паче, що ви стоїте на порозі великих змін у власному житті. Як правильно обрати свою стежину, як не схибити в цьому житті, як підкорити світ… У романі «Місто» головний герой теж переймається такими проблемами і знаходить рішення, яке, як він вважає, правильне. Степан Радченко — виходець з пореволюційного села, який прагне підкорити місто. Письменник пильно вдивляється в його душу, розкриває її перед читачами, спонукаючи до роздумів про сенс життя, місце людини серед інших людей. До того ж, ставлячи в центр свого роману маргінальний характер, досліджуючи психологічно його соціальну природу, автор, як ви помітили, не робить оціночних акцентів, змушує читача думати самому. 

 Теорія літератури

Урбаністичний роман — це великий за обсягом епічний твір, у якому порушується урбаністична проблематика, зображується місто, життя його мешканців.

Робота з епіграфом до твору. Пояснити його значення

Валер'ян Підмогильний епіграфом до свого роману «Місто» взяв такі слова з Талмуду: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п'є, як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє», а також слова Анатоля Франса: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?»

Соломія Павличко з цього приводу зазначала: «Він [автор] зробив тіло головним героєм «Міста» й висунув ідею двоїстості людини, яка складається з ангельського і тваринного начал. Герої Підмогильного страждають від роздвоєності між душею (розумом, інтелектуальною сферою) і тілом, статевим потягом. Гармонія між цими двома сферами дається важко. По суті, вона, на думку автора, неможлива».

 Характеристика образу Степана Радченка

Кожна людина — це поєднання біологічних, духовних та соціальних аспектів. Вона прагне до задоволення, мріє про щось і намагається будувати кар'єру. Таким є і наш головний герой.

«Цілісна» людина в єдності

   біологічне

адаптація;

задоволення матеріальних потреб;

комфорт;

закоханість у жінок;

брутальна поведінка

    духовне 

знання;

мрія принести на село «нове життя»;

у місто влити «свіжу кров»;

цілеспрямованість;

самоутвердження;

прагнення здобути славу

   соціальне   

ділові якості;

кар'єра;

громадянська активність

«Інформаційне гроно»

Риси української ментальності в образі Степана: розумові здібності; мислення; інтелект; культура; мова; естетичні погляди.

 Визначити позитивні та негативні риси характеру Степана Радченка

Позитивні риси: талановитість, мрія принести на село «нове життя», наполегливість, працелюбність, здатність до самоаналізу, філософське мислення, ділові якості.

Негативні риси: черствість душі, байдужість до людського горя, брутальна поведінка з жінками, кар'єризм, заздрість, прагнення слави, визнання, безвідповідальність за аморальні вчинки, спроба виправдати їх.

Як бачимо, образ Степана складний, суперечливий, неординарний. Письменник зобразив людину, в якій борються добро зі злом. Талановитий юнак, що на початку твору має добрі наміри, заради особистого утвердження здатний піти на злочин. Він не страждає від людських жертв, від чужого болю. Крім того, він використовує жінок, рухаючись до своєї мети, і не зважає на їх почуття та переживання. Проблему морального вибору опрацюємо, характеризуючи жіночі образи твору. 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

 Підготувати характеристику жіночих образів роману.  Ці невеликі тези допоможуть Вам. Доберіть цитати

✵ Надійка — це символ села.  Зустрічаючись із нею, Степан почував себе ще чужим у місті. Згодом Радченко зрозумів, що місто треба підкорити, а не ненавидіти. Він — це нова сила, яка покликана змінити його. Герой впевнений, що повинен навчатись, здобути вищу освіту, щоб потім повернутися в село.

✵ «Мусінька» (Тамара Василівна Гніда) — той період у житті Радченка, коли він не відчуває себе ще причетним ні до села, ні до міста, але знайомиться з усім тим, що символізує причетність до міста.

✵ Зоська Голубовська — типовий міський персонаж. Вона символізує утвердження Степана в місті. Подружившись із нею, Радченко почав багато читати, відвідувати музеї, театри, посилено працювати. Він перетворився на міщанина, відчув потребу рухатися далі, а Зоська уже заважала йому.

✵ Маргарита — актриса, новий любовний об'єкт Радченка. У стосунках з нею герой відчуває себе вже частиною міста, прагне насолоджуватися всіма перевагами міського життя. Однак Рита — тимчасова і фальшива, як усе у місті. Радченко тягнеться до неї, як до останньої своєї надії, але він не відчуває щастя, душевного спокою, гармонії.

Степан не вміє по-справжньому любити. Жінки для нього — захист від самотності або сходження на вершину слави, достатку. Проте назвати Радченка доконечно прагматичним і цинічним не можна. Час від часу у ньому прокидається щось людяне, добре, ще не повністю знищене містом. Але такі миті тривають недовго. Радченко не здатний на тривалі самотортури, йому легше перекласти вину на іншого. Перемога Степана над містом короткочасна, бо він проходить лише шлях зовнішнього поступу, внутрішнього поступу у нього немає, тому це рух в нікуди.

У «Розповідях про неспокій» Ю. Смолич залишив нам чи не єдиний ґрунтовний спогад про письменника, якого добре знав особисто: «Коли б хто із читачів оцих моїх літературних спогадів та запитав мене, кого з молодих українських письменників двадцятих-тридцятих років я вважаю найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним, то я б ні на хвилину не задумався і відказав: «Валер'яна Підмогильного». Яким він був, цей інтелігент із трагічною долею, людина, що відчувала людський біль і не могла залишатися байдужою? Відповідь на це питання шукатимемо за посиланням: 

 https://www.youtube.com/watch?v=ULuoowqVm8M&list=RDLVULuoowqVm8M&start_radio=1&rv=ULuoowqVm8M&t=71

Теорія літератури

Екзистенціалізм (лат. existential — існування) — ірраціональний напрям у філософії та літературі, предметом вивчення якого є існування людини (переважно у ситуаціях боротьби, страждання, смерті) у протиставленні її суспільству. Філософи-екзистенціалісти: С. К'єркегор («предтеча»), М. Хайдеггер, К. Ясперс, А. Камю, Ж. -П. Сартр. Двоє останніх були ще й письменниками, ілюструючи теорію власними творами.

Маргінальність — характеристика образу чи героя, що перебуває «на межі» між двома станами. Герой-маргінал, зазвичай, виходець з нижчого класу, що намагається завоювати вищі сфери суспільства, піднятися по драбині успіху. Традиція таких героїв йде від О. де Бальзака. В українській літературі типовим маргінальним героєм є Степан Радченко з роману Підмогильного «Місто» — вже не селянин, але ще не інтелігент, що хоче «підкорити» місто, стати відомим письменником.

Психологізм — заглибленість у творі в душу персонажів, їх психологію. У психологічному творі увага автора переноситься із зовнішнього (подієвого) сюжету на внутрішній (психологічний), він відслідковує всі порухи душі своїх героїв, намагається розкрити їх роздуми і мотивацію вчинків, показати нелегкий шлях внутрішніх колізій. В українській літературі психологізм притаманний творчості М. Хвильового, В. Підмогильного, драматургії Л. Костенко.

Іронія (грец. eironeia — удавання, прихований глум) — засіб художньої виразності, прихована насмішка, коли за зовнім позитивним висловлюванням ховається висміювання. Найчастіше використовується в сатирі. В українській літературі іронію використовували Т. Шевченко, І. Франко, М. Хвильовий, Остап Вишня, М. Куліш, Є. Дудар, Ю. Андрухович, О. Ірванець.

Роман «Місто» В. Підмогильного видавався у 1928, 1929 та 1930 (переклад російською мовою) роках. Офіційна критика оцінила його як твір «ідеологічно хибний», «ворожий пролетаріату», у якому село протиставляється місту. У тодішній прозі маргінальні проблеми розглядалися найчастіше одностайно, без психологічного заглиблення у взаємини міста й села. Саме Підмогильний пішов оригінальним шляхом, не злякався критики, а творив так, як підказувала совість. Життєпис та творчість автора як представника епохи «розстріляного відродження» варті великої уваги та поваги. Сам В. Підмогильний так пояснював свій задум: «Написав «Місто», бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити в міру змоги місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній, і коли мені частина критики закидає «хуторянську ворожість до міста», то я собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись романтиками їх». 

Створення паспорту твору 

Історія написання: завершений у 1927 році, публікація — 1929, м. Харків, 1930 року — виходить у російському перекладі, після масових репресій, під які потрапив і Підмогильний, був забороненим до 1989 року.

Оцінка критики: викликав значний інтерес у громадськості, одні критики захоплювалися, інші засуджували за те, що у романі не було змички міста і села, називали книгу антирадянською.

Жанр: перший урбаністичний роман, в якому на відміну від традиційної селянської тематики акцент переноситься на урбаністичну проблематику, порушуються філософські питання буття, аналізується психіка, а конфлікт розгортається між людьми з різними світоглядами.

Тема: розповідь про долю сільського юнака у великому місті.

Головна думка: заклик не втратити себе у вирі спокус та небезпек великого міста.

Композиція: використана персонажна розповідна стратегія, яка полягає в тому, що читач орієнтується на судження та оцінку героя. Розповідь ведеться від третьої особи, але читач сприймає світ очима Степана Радченка.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

Підготуватися до характеристики образів роману.

Проблемне питання

✵ То хто ж кого підкорив: Степан Радченко місто чи місто Степана Радченка? Обґрунтувати думку.

Добрий день

Виконайте тест ( самостійна робота)

Ю. Яновський "Майстер корабля"

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=5997976

Бажаю успіхів

Олена Борисенко запрошує  вас на заплановану  конференцію: Zoom.

Приєднатися до  конференції   Zoom

https://us05web.zoom.us/j/83690057623?pwd=aFN3SlVic0dLREtpT3E4a0tyQ1p0UT09

Ідентифікатор конференції: 836 9005 7623

Код доступу: 4LBrtC 

Домашнє завдання:   виписати цитати, що характеризують героїв роману

Яновський «відкрив і завоював нам море,

море в значенні не географічному чи навіть геополітичному,

а в значенні психологічному, як окремий духовний комплекс,

який був або ослаблений у нас, або й цілком спаралізований».

Євген Маланюк

«Майстер корабля» — перший любовний роман Ю. Яновського про трикутник почувань, який поєднав три молодих і красивих життя, де жайворонок дзвенів з високості для двох закоханих сердець, але звив сімейне гніздечко для третього.

Твір побачив світ 1927 року і по праву вважається автобіографічним. Роман «народився, як і слід було чекати, далеко од моря. Його було написано тоді, коли автор, бувши звичаєм одважний і холодного серця, одразу якось уздрів, що молодість його не вічна». У 30-ті звинувачений критиками у відриві від дійсності, сьогодні «Майстер корабля» здобув репутацію «надто особистого», «зашифрованого своєрідним кодом лірики».

✵  Аналіз роману (робота в зошитах)

Тема: показ буднів життя й творчості українських кіномайстрів 20-х pp. ХХ століття; море й кіномистецтво.

Ідея: утвердження думки, що все життя на планеті має будуватися з творчим натхненням, з турботою про культуру кожної нації, про завтрашній день людства, бо тільки тоді майбутнє перетвориться на казковий край мирної праці й гармонійно розвинених особистостей.

Жанр: неоромантична проза, перший в українській літературі мариністичний роман. Його справедливо називають автобіографічним, романтичним трактатом про мистецтво. Він сповнений екзотики — розповідей про морські пригоди, далекі острови, про мистецтво суднобудування. З морем пов'язаний і майбутній фільм, що його готується знімати режисер Сев. Є в романі й елемент гри, фантастики, якщо мати на увазі «переселення» То-Ма-Кі в 1970-ті роки й спроби автора забігти в майбутнє (міркування про балет, що буде витіснений фізкультурою, про художні твори, у яких зникне фабула, і навіть про «часи війн сорокових років»!).

Композиція: оповідь ведеться переважно у формі ліричної сповіді — мемуарів сімдесятирічного То-Ма-Кі. Йдеться про минуле, але з висоти майбутнього — із 70-х pp. XX ст. Ця оповідь переривається вставними «історіями» з життя інших героїв, які самі їх згадують, — і тут фантазії прозаїка немає меж. Яновський зміщує не лише різні часові, але й просторові площини: композиція досить вільна, роман розбудовується на очах у читача — автор зумисне залучає до активної співучасті в такому віртуальному творенні нової дійсності.

Сюжет твору новий для тогочасної української літератури: режисер Сев знімає фільм про матроса Богдана. Для зйомок будується справжній вітрильник, на якому потім плаватимуть учні мореход-ної школи. Дуже органічно вплетені в роман нотатки синів героя, листи його коханої — балерини Тайях, розповіді матроса Богдана й роздуми самого мемуариста. Авторська (а також читацька) уява мандрує слідом за дією, що відбувається (реально або в споминах) то в Місті (тобто Одесі), то в Італії, на острові Ява, в Румунії. Зовнішній сюжет час від часу переходить у сюжет внутрішній (що стосується емоційних переживань героїв) і навпаки.

Основні мотиви роману: мотиви молодості, творчості, любові та дружби.

Головні герої душею віддані не так літературі, як кіно — новому мистецтву, що тільки спинається на ноги. Однак романтика настрою, що в романі є наскрізною, не переростає в суцільний піднесений пафос, чим грішили твори революційних романтиків. Утім, вона й не охоплює ні складних морально-етичних проблем людського співжиття загалом, ні конкретних тогочасних проблем української нації. Таке поєднання — одна зі специфічно українських рис модернізму.

✵  Рубрика «Готуємось до ЗНО — повторюємо теорію літератури»

Український романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику.

Неоромантизм (від грецьк. veog — молодий, новий і фр. romantisme) — умовна назва естетичних тенденцій, що виникли у світовій культурі, зокрема в літературі, живописі та музиці, на межі ХІХ-ХХ століть. Течія раннього модернізму.

Роман (фр. roman — «романський») — літературний жанр, великий за обсягом, складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.

Роман мариністичний — роман на морську тематику.

Роман автобіографічний — жанровий різновид роману, у якому головним персонажем виступає сам автор, а події, вміщені у фабулі, — достеменні події з його життя.

✵    Прототипи у романі

Більшість героїв твору мають свої прототипи.

 Ось художник Сев, який поставив невеличку комедію, «блискуче провалився», але працює над ще однією картиною як режисер. Автор пише про нього так: «… з однаковою гордістю стоятиме серед велетенських машин… на палубі океанського корабля, що йде в невідомі країни, він стоятиме з однаковою гордістю й серед неміряного степу, спираючись на палицю. Бо в ньому є одвічне обличчя людини…». Таким був О. Довженко, такою була його вдача.

В особі мудрого, натхненного й усезнаючого Професора помітні риси художника Василя Кричевського, якого запросили на Одеську кіностудію як консультанта для постановок фільмів на історичні теми. У спогадах М. Бажана читаємо: «Старий майстер знав багато. Своїми знаннями він не хизувався, а охоче ділився, ставши незаперечним художнім авторитетом для всіх кінематографістів, особливо ж для двох людей — для Довженка, загалом не схильного підкорятися у мистецтві іншим авторитетам, і для Яновського. Юрій дуже любив і шанував свого Професора, прислухався до його суджень, вчився в нього».

 До речі, обкладинку до першого видання «Майстра корабля» виконав В. Кричевський. На ній було зображено вітрильник, який ніби летить над морем і нагадує своїми контурами жіноче обличчя східного типу — героїні твору балерини Тайах. Це дивне ім'я Ю. Яновський запозичив з історії стародавнього Єгипту: так звали матір фараона Ехнатона, свекруху знаменитої Нефертіті. Тайах, ніжна, чарівна, граціозна та одухотворена в танці, загадкова й таємнича в буденному житті, схожа на артистку Іту Пензо, яка гастролювала в Одеському оперному театрі в середині 20-х років, зокрема танцювала в балеті С. Василенка «Йосиф Прекрасний». 

Ю. Яновський та О. Довженко захопилися її майстерністю, про що згадує у спогадах і М. Бажан: «… відчули, що їхні серця б'ються особливо тривожно і гаряче, коли, овіяна східними переливами музики, на сцені вигинається і кружляє жагуча, чарівна, струнка Тайах». Про це ж говорить у своїх мемуарах і Т. Стах, письменниця й перекладачка: «Пізніше Юрій Іванович казав, що він байдужий до балету, але тоді видно було по ньому, як йому все подобається: і музика Глієра, і танці, а Іта Пензо зі своєю чарівною усмішкою і поглядом неуважно-примружених, ледь витягнутих по-японському очей під русим, низько спущеним на чоло волоссям просто-таки полонила його». Привабивши Ю. Яновського своєю «загадковістю», згодом вона стала прообразом красуні Тайах у його романі «Майстер корабля». Білоголова, стрижена, довгонога, «стримана й холодна взагалі, а коли сміється — робиться близькою», — такою змальовано Тайах на сторінках роману.

Прототипом Директора став матрос Павло Нечеса, бурхливі віхи життя якого лягли в дивовижну передісторію керівника кінофабрики. 

У творі знаходимо й іронічно-жартівливий автопортрет самого Ю. Яновського, автора й оповідача, за сюжетом — новоприбулого редактора Одеської кінофабрики: «Уявіть собі юнака — невисокого й стрункого, з сірими очима й енергійним ротом, погляд насмішкуватий і впертий, руки, що люблять доторкнутись до забороненого й відчути приємність там, де страшно». У спогадах М. Бажан застерігає читача від бажання ототожнювати життєві реалії з художнім домислом, пишучи зокрема: «Знаю, що зображена в романі любов То-Ма-Кі і Сева до Тайах не протокольно точний запис. Справжні події та почуття підхопив та підніс до баладних романтичних висот порив молодого Юриного серця».

Реальні люди і події, переосмислені згідно з авторським задумом, дали змогу Ю. Яновському створити яскраві образи української творчої інтелігенції, її молодшої генерації. Кожен з них може сказати про себе словами То-Ма-Кі: «… B мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, і тоді, коли не вмів ще говорити. Наречена, що для неї я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу й за неї підставляв під мечі важкий щит… Для неї я був сміливий і впертий, заради неї я хотів бути в першій лаві бійців — бійців за її розквітання. Для неї я полюбив море, поставив на гербі якір, що його приймають усі моря світу, і колишеться над ним могутній корабель. Культура нації — звуть її».

✵  Робота над образами

Образ моря

«Море в тебе дійсно шумить скрізь», — так каже про це пілот Майк батькові. Із цим образом пов'язані всі дійові особи. Але в житті кожного з них море відіграє свою роль. Для матроса Богдана — це природна стихія існування, якою він пишається, хоч іноді іронізує над собою.

Для режисера Сева та сценариста То-Ма-Кі море — натхненник їхньої творчості й самовдосконалення. Море втілює далеку мрію, можливо, ірреальну, яку можна відчувати, у стихії якої можна жити, творити, рухатися вперед, долати перешкоди, труднощі, мрію, що часом може стати реальністю.

Образ корабля

Образ корабля (не бутафорного, а справжнього, за стародавніми кресленнями) символічно втілює своєрідну програму духовного відродження українців, їхній власний шлях розвитку, з опорою на справжні цінності, вивірені часом. Ця підтекстова програма постійно доповнюється роздумами То-Ма-Кі, інших дійових осіб, причетних до спорудження вітрильника. Власне, роман став своєрідною сходинкою в усвідомленні українською людиною себе як частини певної нації, своєї духовної, морально-етичної наповненості в конкретному часі та в перспективі. Слова «підняти якір свого корабля й поставити паруси» суголосні назві роману і несуть у собі символічний зміст. Як пояснює матрос Богдан, майстер корабля — це дерев'яна фігура над бугшпритом у формі вовка, лиса чи ведмедя, яка оберігає корабель від нещасть. Для вітрильника, спорудженого для майбутнього фільму, сам Богдан обрав майстром корабля жінку — юну Баджін, з якою колись перетнулася його життєва доля. Такий сюжетний хід подій. А в підтексті вітрильник, клопітка праця над його народженням — це романтична поетизація прекрасного в людині, її поривання до гармонії зі світом і самою собою.

Образ міста

Українська проза 20-х pp. XX ст. засвоює й активно впроваджує також ще одну новітню духовно-психологічну «субстанцію» у свідомості української людини цього часу — Місто. У романі Яновського Місто уособлює той обітований рідний берег, чиїми тихими вуличками часом гуляє штормовий вітер, принесений з моря. Кожен із героїв розуміє той берег по-своєму, що, однак, не позбавляє образ Міста узагальнювального змісту, утілення образу батьківщини.

✵  Значення роману

Персонажі «Майстра корабля» внесли в українську прозу 20-х pp. XX ст. дух творчого неспокою, сміливого пориву до утвердження в цьому неспокійному, як вічне Море, новому світі. Письменникові вдалося поєднати в романі загальнолюдське й національне, сміливо спроектувати майбутнє. Саме цей роман засвідчив апофеоз духовного й художнього зростання Ю. Яновського як українського неоромантика. Тут утверджується «романтика вітаїзму», непереможне життєлюбство, до якого закликав у статтях М. Хвильовий і яке наснажувало багатьох митців 20-х рр.

У «Майстрі корабля» молодому Яновському на «морському матеріалі», на життєвих буднях першої фаланги українських кіномитців вдалося витворити великий «інший смисл» людського буття, вдалося, як і англійському письменнику Дж. Конраду чи російському О. Гріну, оспівати загадковість життєвих морів, незбагненну тайну сучасного й майбутнього, поривання людини до гармонійності та життєвої істини.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ 

Прочитати матеріал до уроку, дочитати роман 

Юрій Яновський — багатогранний письменник. Він став успішним у багатьох літературних жанрах. Він не бояся експериментувати, саме тому став неперевершеним майстром слова. Життя його було багатим на цікаві та складні події, хвилини радості і смутку. Запрошую вас дізнатися більше про митця! 

https://www.youtube.com/watch?v=8jTCtxtrSkU

Романтизована стихія національно-визвольного руху (роман «Чотири шаблі») 

Роман «Чотири шаблі» розповідає про події громадянської війни в Україні. Перемога революції створила умови для відродження романтизму. Саме романтизм козаччини спонукав чотирьох друзів — героїв роману «Чотири шаблі»: Шахая, Остюка, Галата і Марченка — сформувати бойовий загін для захисту революції. Під час весілля Шахая у церкві, де відбувалось вінчання, друзі побачили козацькі розписи, на яких зображувалась боротьба козацтва з ворогами.

Проймаючись національною свідомістю, друзі вирішили захищати свою землю так, як це робили героїчні предки.

Роман побудований у пісенній формі. А оскільки пісня — один із найлаконічніших художніх жанрів, то в романі опущено так звані воєнні будні, завдяки чому досягнуто стислості й ліризму в художньому осмисленні теми.

У пісенному зачині автор називає друзів — «чотири паростки міцного дуба» (тобто сини великого народу). Вони різні, але об'єднані спільною метою — захистити країну. Письменник романтизує подвиги друзів, показує військову звитягу, козацьку відвагу та надзвичайну силу. Роман складається із семи окремих розділів — новел, що також стало новаторством в українській літературі.

 Роман у новелах «Вершники» — зразок соцреалізму

«Вершники» — потрясли. Вражав кожний образ, кожна фраза, кожне так вдало й точно вжите слово. Творчість Яновського для мене стала яскравим і привабливим маяком» (Юрій Збанацький).

Після з'яви 1935 р. роману в новелах «Вершники» письменник став досить відомим. Цей твір узагалі протягом довгого часу вважався вершинним здобутком митця. «В цій невеликій книжці закладено три роки роботи, три роки всіляких думок і самовідчувань, усяких життєвих умов», — читаємо в записниках автора. Що за цими словами?

Насамперед «Вершники» були своєрідним компромісом із самим собою, способом реабілітувати себе перед офіційною критикою, «виправити» помилки «Чотирьох шабель», що за них було розіп'ято письменника. Роман цей з'явився своєчасно. Вже були арештовані М. Куліш, В. Підмогильний, Є. Плужник, М. Зеров, М. Драй-Хмара, розстріляний Г. Косинка…

«Вершники» написані ідеологічно правильно, є в них і провідна роль більшовицької партії, і перемога червоного прапора, і оспівування «непорушного» союзу робітників і селян, героїзм комуністів. Роман був даниною своєму часові, але, на відміну від подібних творів, усе — таки талановитою. Кажемо так завдяки кращим новелам: «Дитинство», «Подвійне коло», «Шаланда в морі», які нагадують обережний рух корабля між рифами.

Цей корабель пливе — вони споріднені з народно-пісенною традицією, у них автор апелює до загальнолюдських цінностей. Він показує трагедію українського народу — розпад роду, родини заради якихось нових цінностей.

Усі три новели зв'язані між собою цією болючою та актуальною проблемою.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати теоретичний матеріал підручника.

Прочитати роман «Майстер корабля».

Провести дослідження «Прототипи в романі».

Микола Григорович, глибоко вникаючи в психологію персонажів, прагне збудити в читача певне почуття, викликати психологічну настроєність, змусити його переживати разом з героями твору. Відтворювати хвилювання його навчило життя… Так і народилася новела «Я (Романтика)», яка вперше була надрукована в альманасі «Гарт» у Харкові 1924 року.

М. Хвильовий присвятив новелу «Я (Романтика)» «Цвітові яблуні» М. Коцюбинського, тому що був учнем М. Коцюбинського. А ще тому, що у творі М. Коцюбинського головний герой також є людиною з роздвоєною свідомістю — письменник, який, переживаючи трагедію смерті власної дитини, одночасно відчуває і муку батьківських почуттів, і черпає матеріал для майбутнього твору. Він страждає, зневажає себе, але не може нічого змінити. Однак торжествує в цій трагедії творча, життєствердна сила. У Миколи Хвильового центром уваги є душа ліричного героя, що змагається між революційним обов'язком та гуманістичним началом.

Жанр: психологічна новела (деякі літературознавці стверджують, що оповідання є імпресіоністичним, тому що автор акцентує увагу на мінливості відчуттів і вражень, застосовує різноманітні зорові й слухові образи. Особливістю цієї новели є синтез ілюзії та дійсності. Нерідко читачу буває надзвичайно тяжко розрізнити, чи описувані події й відчуття реальні, чи це тільки уявлювані, нафантазовані головним героєм картини).

Тема: зображення громадянської війни як одного з найтрагічніших явищ в історії України, адже в основі війни лежить руйнація, нівелювання родинних зв'язків, братовбивство. Показ того, як генетичні, вроджені риси людяності, добра, любові до матері розчиняються в патологічному відчутті відданості ефемерним ідеалам комуни.

Ідея: фатальна невідповідність між ідеалами революції та методами їх досягнення, засудження більшовицького революційного фанатизму; світ врятує любов, усепрощення.

Проблематика: збереження людської індивідуальності, цілісності людської натури як необхідності існування людини; розбіжності між мрією і дійсністю; мети і засобів її досягнення; колізії між гуманізмом і фанатизмом; роздвоєння особистості.

✵  Словникова робота

Версальці — 1. Назва, яку дали учасники Паризької комуни 1871 р. силам контрреволюції, що зосередилися у Версалі (передмістя Парижа). В. за допомогою прусських військ у травні 1871 р. вчинили криваву розправу над комунарами. 2. перен. Озвірілі, оскаженілі; контрреволюціонери.

Інсургент — повстанець, учасник повстання. За традицією, інсургентами називали учасників народних повстань.

Імпресіонізм — художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця».

Визначальні риси імпресіонізму:

✵ зображується не сам предмет, а враження від нього («Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво», — проголошували Едмонд і Жуль Ґонкури);

✵ імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум;

✵ любов до кольрів, звуків, рухів;

✵ відмова від ідеалізації;

✵ найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела.

Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є. Плужника та ін.

Новела — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вималюваною ідеєю. Новелі властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. До композиційних канонів новели належать: наявність строгої та згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів і т. д.), перевага сюжетної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів. Персонажами новел є, як правило, цілком сформовані особистості, які потрапили в незвичайні життєві обставини.

✵  Бесіда за змістом твору

— Чому головний персонаж новели — роздвоєна особистість? (У його душі живуть і постійно ворогують два антиподи: Я-людина і Я-чекіст. Звертає на себе увагу факт, що Я часто моделює по-думки ту саму ситуацію: боїться, що заради торжества революції доведеться пожертвувати найдорожчим — матір'ю)

✵ Яка ж боротьба точилася в цей час у душі персонажа? Що могли б сказати один одному частинки роздвоєної душі його? Спробуємо уявити це собі й відтворити за допомогою таблиці. 

Я — людина         «Але ж мати дала тобі життя. Вона завжди ніжна, добра, вона любить тебе і ніколи не докоряє за твої вчинки. Вона духовно чиста. Вона зрозуміє і розрадить, пожаліє і наснажить». «Спустошений морально після розстрілів, саме до матері ти поспішаєш, щоб заспокоїти себе. Забув?»

«Що ти говориш, божевільний?! Твоя мати — свята. Вона — втілення образу Марії-Богородиці, мучениця і всепрощаль-ниця, високоморальна й м'якосерда»

Я — чекіст             «Справжній комунар мусить служити ідеї «загірної комуни». Це — щасливе майбутнє. А мати — вчорашній день. Вона поза ходом історії, поза законом».

«Так, я люблю матір. І ненавиджу себе за це. Адже любити матір означає бути м'якотілим. Інші члени трибуналу кращі від мене, бо кожен із них заради ідеї, «загірної комуни», не вагаючись, розстріляв би навіть рідну неньку без жодних сумнівів».

«Ні. Не забув. Вона не дає мені забути про своє існування, про свою моральну чистоту. Її обличчя з'являється переді мною, коли я вершу справедливий суд іменем щасливого майбутнього. Вона дивиться мені в душу з німим докором. Вона хоче розбудити мою совість. У мене починає стукати у скронях, у мене болить голова й ниє серце. Я починаю сумніватися, що вчинив справедливо. І я знову ненавиджу себе за м'якотілість».

«Нарешті я все зрозумів. Час Марії-Богородиці, мучениці і всепрощальниці, високоморальної й м'якосердої, минув. Люди, носії таких якостей, для нового суспільства не мають вартості. Вирок винесено. І буде виконано. Мною»

Завдання: коротко охарактеризувати кожен з образів.

✵ Доктор Тагабат — тип людини розумної й освіченої, але надзвичайно цинічної й жорстокої. Підсумовуючи свої висновки про нього, голова трибуналу підкреслює: «Це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії».

✵ Дегенерат — «Мені він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки». До того ж, специфічна будова черепа («низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс», «трохи безумні очі») й авторське визначення «дегенерат» засвідчують, що цей персонаж тупий, жорстокий. На відміну від безіменного голови ревтрибуналу, доктора Тагабата й татарина, дегенерат «тільки тоді йшов з поля, коли танули дими й закопували розстріляних», тобто завжди перевіряв, чи справді загинули всі, кому трибуналом винесено вирок.

✵ Андрюша — «квола воля», «… цей невеселий коммунар».

✵ Образ матері втілює два начала — реальна, земна людина, яка понад усе любить свого сина, є для нього втіленням добра, турботи, всепрощення і розуміння; а також цей образ вивищується до образу Богородиці. Недарма мати стоїть перед образом Марії, зводить руки догори, ніби захищаючи «м'ятежного сина». Проте Діва Марія віддала свого сина ради спасіння людства, а в новелі мати пішла на смерть від рук сина ради його примарної ідеї, що знову-таки зводиться до спасіння народу Мати — це втілення добра, любові. Вона також зробила вибір, реалізувавши до кінця материнське призначення — врятувала життя синові ціною власного.

✵  Робота з текстом

Знайдіть у тексті новели цитати до образу матері

✵ «… моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків…»

✵ «Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна…»

✵ «Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди…»

✵ «… моя мати — прообраз загірної Марії…»

✵ «Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе. І я чую на своїх руках її хрустальні росинки…»

✵ «Я знаю: моя мати і завтра піде в манастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо…»

✵ «… прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії…»

Душа Хвильового-комуніста роздвоєна, але це не заважає йому розрізняти добро і зло; душа його героя також роздвоєна, але їй заважає сліпий фанатизм. У цьому різниця між письменником і його героєм. Ця різниця і призвела до трагічної смерті письменника, це ж зумовило нелюдський вчинок чекіста, героя його новели. Письменник розуміє причини роздвоєності душі героя, але не хоче розуміти його жахливих вчинків, його фанатизму. Він не знаходить їм виправдання. 

Хвильовий розуміє, що треба розвінчати цей фанатизм з його згубленим впливом на людину. Бо не може людина просто так вбити власну матір! Не може. Це може зробити тільки жахливий монстр! Ось на кого перетворює людину сліпа віра в якісь абстрактні ідеї; ідеї, які не мають під собою підґрунтя споконвічної моралі, людяності, добра.

Ідея цього глибокого філософського твору полягає в тому, що на крові не може постати гуманне суспільство, фанатизм убиває в людині людину, гармонійна світобудова виключає насильство як шлях її досягнення. Новела Миколи Хвильового «Я (Романтика)», як і вся література «розстріляного відродження», пройнята пафосом гуманізму.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Виписати цитати до характеристики головного героя.

Творче завдання: написати есе «Чи завжди людина має вибір?».

Олена Борисенко приглашает вас на запланированную конференцию: Zoom.

Подключиться к конференции Zoom

https://us05web.zoom.us/j/83836205765?pwd=SHlCejBjbHc1aCt1S0ozMi9ISDVHQT09

Идентификатор конференции: 838 3620 5765

Код доступа: 4h4Zny 

Домашнє завдання: читати новелу "Я (Романтика)"

  Добрий день.

Щоб виконати контрольну роботу, зверніться за посиланням:

  https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=4167308

Пам'ятайте, що маєте одну спробу проходження.

Бажаю успіхів.

Олена Борисенко приглашает вас на запланированную конференцию: Zoom.

Подключиться к конференции Zoom

https://us05web.zoom.us/j/85019025986?pwd=MENGZExESWdXSmtudSt4V3k1cEFUUT09

Идентификатор конференции: 850 1902 5986

Код доступа: 8U6vrs 

Домашнє навчання: вивчити поезію напам'ять

Євген Плужник — один із найталановитіших українських поетів початку XX століття. Кажуть, історія завжди ставить усе на свої місця і справедливо воздає кожному. Із Плужником сталося не зовсім так. Визнаний і високо оцінений своїми сучасниками як поет яскраво самобутній, він однак дуже мало видавався як при житті, так і після смерті. Можна ознайомитися з творчістю Євгена Плужника за посиланням   

 https://www.youtube.com/watch?v=1v3lYKBLtuk

Книга «Рання осінь» вирізняється своєю тональністю, у ній менше трагізму й мотивів жертовності. Здебільшого це коротенькі вірші-роздуми, мета яких — знайти позицію й певний спокій у житті. Часто це була позиція самітника та відлюдника, людини хворої, яка має багато часу на міркування й мало практично діє. Звичайно, наш сучасник не поділятиме цієї позиції. Але в «Ранній осені» ми знаходимо іскри справжньої поезії, які можуть вдовольнити найтонших поціновувачів. До цієї збірки входить поезія «Вчись у природи творчого спокою…». 

Виразне читання поезії «Вчись у природи творчого спокою…» 

Тема: взірець для творчої людини — природа, у якій усе гармонійно поєднане, включене в життєвий коловорот.

Ідея: захоплення красою навколишнього світу і біль з приводу відсутності душевної гармонії, заклик шанувати природу, тому що все минеться, а людина все одно буде бажати гармонії з довколишнім світом.

Основна думка: людині притаманно сумніватися, помилятися. Тому і потрібно вчитися у природи, прислухатися до свого серця, своєї натури як частки цієї природи. І вірити, мати якісь ідеали, співзвучні загальнолюдським, щоб не схибити, не піти манівцями.

Жанр: пейзажна лірика.

Не побачила світу третя книга віршів Є. Плужника «Рівновага» (1933). Рукопис її зберігся завдяки дружині письменника та був вивезений за кордон і надрукований там через 12 років після смерті поета, а тепер основні вірші з неї надруковані у «Вибраних поезіях». Є. Плужник — син свого часу. Він, попри всі перешкоди, ішов до осягнення мудрості віку. Шкода, що передчасна смерть спинила його «на повороті до мети». Вірш, що ввійшов до збірки «Рівновага», — «Ніч… а човен — як срібний птах!..» — це мариністично-символічна поетична мініатюра, сповнена неоромантичного світовідчування. Вона нагадує симфонію, у якій почуття ліричного героя й морські краєвиди зливаються в один візерунок, характеризують макрокосмос і мікрокосмос душі ліричного героя, його бунтівливу вдачу.

 Робота над поезією «Ніч… а човен — як срібний птах»

   Тема: відтворення врівноваженості душевного стану ліричного героя, мотиву туги за минущістю краси, щирих особистих почуттів людини, пов'язаних із роздумами про те, що людське життя сповнене радості, гармонії, а подекуди — непевності й смутку.

Ідея: возвеличення любові до всього, що пов'язано з людським життям, вибором людиною життєвого шляху, глибокого зачарування красою світу.

Основна думка: світ такий глибокий і незбагненний, але в цьому його краса й привабливість, те, заради чого варто жити: «О, який же прекрасний ти, Світе єдиний».

Жанр: філософська лірика.

Римування: перехресне.

Художні особливості твору:

✵ образи-символи: образ човна — символ людської долі, що несеться по хвилях життя, передає глибоке зачарування красою світу;

✵ метафори: горять світи, не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне! (абстрактне, переносне значення, метафора, що може означати і людське життя, і вибір шляху людиною, і мрію);

✵ полісиндетон (накопичення у фразі великої кількості сполучників з метою підкреслення роздумів ліричного героя про глибину й незбагненність світу):

І над нами, й під нами горять світи.

І внизу, і вгорі глибини.

✵ епітети: по сяйних світах, малий ненадійний човне;

✵ порівняння: човен — як срібний птах;

✵ інверсія: світе єдиний;

✵ риторичне звертання:

Не спіши, не лети по сяйних світах,

Мій малий ненадійний човне!

О, який же прекрасний ти,

Світе єдиний.

✵ риторичні оклики:

Що слова, коли серце повне!

Ніч… а човен — як срібний птах!

Попри те, що у творах Євгена Плужника відображено врівноваженість душевного стану ліричного героя, часто відчувається мотив туги за минущістю краси. Цією думкою наповнений вірш «Ніч… а човен — як срібний птах!..» Поезія нагадує про те, який прекрасний світ. Образ малого ненадійного човна, що летить по річці, «як срібний птах», символізує людське життя, сповнене радості, гармонії, а подекуди — непевності й смутку. Мить і вічність у чуттєвому, образному вираженні знайшли в цій поезії найяскравіше втілення.

У вірші Є. Плужника конкретна картина ночі на човні поєднується з алегоричною, з глибоким підтекстом. Зачаровує порівняння «човен — як срібний птах» (конкретне значення) і тут же — «не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне!» (абстрактне, переносне значення, метафора, що може означати і людське життя, і вибір шляху людиною, і мрію). Ліричний герой розуміє глибину й незбагненність світу, але в цьому його краса й привабливість, те, заради чого варто жити.

Виражальні засоби поетичної мови Євгена Плужника урізноманітнюються, його лексика легка, рухлива, точна, рима свіжа, ловлена на слух, рядок елегантно зупиняється, наче замирає у високості, щоб вибухнути вражаючим смисловим акцентом.

Лірика Є. Плужника наповнена внутрішнім горінням і відзначається філігранною витонченістю думки й почуття, образів і жанрових форм. Його поетичний словник і тропи, на перший погляд, «прості», уживаються звичайні поняття, але за цією звичайністю постає конденсована сила образів, експресія почуттів. Мистецька довершеність досягається своїм баченням світу й людини у ньому, внутрішньою цілісністю переживань та напруженістю думок, що, немов вулкан, виштовхують хвилями спресовану енергію, вольовий порив, які концентричними колами розгортаються в художньому світі митця. М. Бажан поетичну творчість цього поета відніс до найбільших і найдорожчих духовних цінностей української літератури XX ст. 

Олена Борисенко приглашает вас на запланированную конференцию: Zoom.

Тема: Поезія Павла Тичини

Время: 22 сент. 2022 08:45 AM Киев

Подключиться к конференции Zoom

https://us05web.zoom.us/j/84584100847?pwd=eFVlV25BTkZuY2NUUUQxNHB0c2xvUT09

Идентификатор конференции: 845 8410 0847

Код доступа: QY73dR

Домашнє завдання:

Читати поезію Євгена Плужника

Вправа «Продовж речення»

✵ Учення про життєву силу, про якісні відмінності живої і неживої природи — це… (вітаїзм).

✵ Інтимна лірика з пейзажними картинами — це жанр вірша. («Ви знаєте, як липа шелестить»).

✵ Одним із перших оцінив і підтримав молодого Павла Тичину — класик. (М. Коцюбинський).

✵ Вірш-гімн весні, у якому П. Тичина славить прихід «квітами-перлами закосиченої» весни, — це. («Арфами, арфами…»).

✵ У поезії П. Тичини «Арфами, арфами» переважають образи. (зорові та слухові).

✵ Духовною основою світогляду П. Тичини стала філософія. (Г. Сковороди).

✵ «Драматизм долі Тичини полягав у тому, що його репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом». Ці слова сказав. (В. Стус).

✵ Інна з поезії «О панно Інно…» — це сестра… (Поліни — коханої Тичини).

✵ Творча манера письма Тичини отримала назву. (кларнетизм).

СПРИЙНЯТТЯ І ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

Бій під Крутами — одна з тих сторінок історії, що привертають увагу суспільства.

Від трагічних подій, які відбулися наприкінці січня 1918 року, нас відділяє сотня років. Здавалося б, ціла ріка часу минула, Україна зазнала значних змін і багатьох потрясінь значно більших, аніж те протистояння юних патріотів України під Крутами. Цей бій за незалежність молодої Української Народної Республіки, яка наприкінці 1917 року проголосила свою автономію у складі Росії і взяла курс на будівництво демократичної держави, був лише однією невеличкою віхою в українській визвольній боротьбі, а став символом боротьби за соборність та незалежність, символом патріотизму та любові до своєї країни.

У грудні 1917 року нова більшовицька влада розв'язує боротьбу проти УНР. Перед цим, демонструючи свою миролюбність, Центральна Рада наївно розпустила багатотисячне українське військо. Шлях на Київ було відкрито. І тоді кілька сотень юнаків, в основному київських студентів і гімназистів, вирушили назустріч ворогові, аби захистити столицю. 16 (28)-17 (29) січня 1918 року відбувся запеклий бій біля станції Крути (130 км від Києва, між Ніжином і Бахмачем). Близько 300 студентів і козаків стримували озброєну кількатисячну більшовицьку армію. Вони майже всі полягли на полі бою, проте втрати ворога становили майже дві тисячі убитих і поранених. Завдяки цьому бою вдалося на кілька днів зупинити наступ на Київ. Ще на початку бою 28 студентів потрапили в полон, після жахливих знущань їх стратили. У березні 1918 року, коли Україну звільнили від більшовиків, тіла юнаків перевезли до Києва й урочисто поховали на легендарній аскольдовій могилі над Дніпром.

Робота над віршем «Пам'яті тридцяти»

 Виразне читання або прослуховування аудіозапису вірша

громадянська лірика. Поезія Тичини глибоко психологічна. Автор тужить, страждає, оплакує борців за волю. Ці почуття передаються й читачам. Авторська оцінка зображуваного в кожному слові, народженому спалахом болю. Автор пророкує:

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ!

Це означає, що щастя не буде, на крові його не збудуєш. І вибрана дорога — приречена на невдачу, загибель. Пророцтво поета є провідною думкою твору. Життя й смерть, щастя й горе, святість і гріховність, любов і ненависть — усе поряд. Філософські роздуми над поезію приведуть до думки про вічність людських діянь: ніщо не минає безслідно. І через роки розплата за злочин наздожене того, хто його скоїв. Час є найвищим суддею. «Боже, покарай.» — за християнською мораллю лише Бог має право карати. Тому ж насильно нав'язаний шлях і потерпів крах.

«Новий заповіт», «Слава святих», «Боже, покарай» — таке наближення до вічності ще більше підкреслює філософію буття, мораль, закони Всесвіту, його гармонію, ритм і єдність. Роздуми спонукають до висновку: жити слід за законами Вічності. Яке ж почуття домінує у вірші? Туга, печаль, жаль, страждання і — прохання в Бога помсти. Бо хіба така жорстокість може бути не покарана?

 Аналіз поезії

Тема: зображення самопожертви заради Батьківщини.

Ідея: утвердження патріотизму і гуманізму, засудження жорстокості, терору, класової ненависті.

Жанр: громадянська лірика, вірш-реквієм.

Сюжетна основа твору — проста: поховання на Аскольдовій могилі українців-воїнів. Проте твір більше емоційний, ніж розповідний. Читач дізнається про те, що тридцять воїнів поховали в одній могилі, що вони були молоді й славні, що навкруги буяла чарівна природа. А їх немає, не буде вже ніколи. Вони навіки залишили те, що найбільше любили — свою Україну.

Ліричний герой — збірний образ. Це тридцять «мучнів» (мучени-ків-учнів). Це — український цвіт! Їхня загибель — початок кривавої дороги. Скільки ще того цвіту загине? Що було далі, ми вже знаємо. Далі був геноцид. Така перспектива думки. Від 1918 року до кінця ХХ століття.

У поезії «Пам'яті тридцяти» багато символів:

✵ сонце, вітер, Дніпро — символи життя, можливого щастя, радощів;

✵ кривава Дорога — нещасливе майбутнє;

✵ Каїн — символ убивці, зрадника.

Художні засоби

Емоційному наснаженню твору сприяють стислі речення, точні вислови, закінченість думки у двох коротких рядках. Вірш короткий, як сплеск болісної розповіді. Розділові знаки: тире, двокрапка, багатокрапка, знак оклику й знак питання (у риторичному запитанні «На кого завзявся Каїн?»), однакове закінчення й початок твору — усе сприяє створенню відповідного настрою, наростанню емоцій. Влучні епітети (славних, молодих, коханий, кривавих) і метафори (сонце квітне, вітер грає, рука посміла знятись) художньо збагачують твір.

 Виразне читання вірша «Одчиняйте двері.» 

Один із перших рецензентів «Сонячних кларнетів» Андрій Ні-ковський так проінтерпретував «Одчинені двері»: «Цей вірш єдиний у всій нашій сучасній поезії дав нечувано різку й геніально пластичну картину нашої української революції. Ефект цього вірша заснований на церковній ремінісценції, на ефекті того моменту, коли наречена входить, люди обертаються до дверей. У церкві сутінки, тихо враз розчиняються двері, — хор тремтить… у церкву вливається світло, гомін, у квадраті дверей горить блакить неба, і в центрі уваги молода, ясна наречена, біла голубка.

Павло Тичина скористався тим глибоким ефектом, котрий походить від руйнації звичайної згадки: він на найвищому ступені ламає звичайну асоціацію замість ясного образу… дає страшний образ чорної зливи, дикої бурі…

Найкращий вірш нашої поезії про українське відродження, про перші наші ясні сподівання й почуття національного щастя та дальні соціальні й політичні бурі, анархію, кров».

Гіркота обману, образ розтерзаної України постає у творах П. Тичини 1918-1919 рр. Поет, як багато його сучасників, опинився на роздоріжжі. З одного боку, П. Тичина вірив, що революція принесе українцям соціальне, національне й духовне визволення:

Вставай, хто серцем кучерявий!

Нова республіко, гряди!

З іншого, поет усвідомлює:

Не будь ніколи раю

У цім криваві краю…

Загострене сприйняття навколишнього передчуття біди, пекучий біль за Україну народжують рядки:

Хто ж тобі зготовив цей кривавий час?

Хто ж так люто кинув на поталу нас?

А трагедія в Україні тим часом розгоралася…

 ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

Вивчити поезію "Пам'яті тридцяти" напам'ять

Олена Борисенко приглашает вас на запланированную конференцию: Zoom.

Тема: Поезія Павла Тичини

Время: 15 сент. 2022 08:45 AM Киев

Подключиться к конференции Zoom

https://us05web.zoom.us/j/84865871111?pwd=UnQ5dzFRNGh1ME5BaXN3Qk5ZTFZEdz09

Идентификатор конференции: 848 6587 1111

Код доступа: u2T8BG

Домашнє завдання: 

Вивчити напам'ять "О панно Інно", "Ви знаєте, як липа шелестить"

На межі двох епох,

Староруського золота повен,

Зазвучав сонценосно твій

Сонячно-ярий оркестр,

І під сурму архангела рушив воскреслий човен,

І над гробом народу хитнувсь кам'яний його хрест.

Є. Маланюк

Павло Тичина — поет самобутній незвичайний, складний, новатор, поет-гуманіст. Народжений у бідній сім'ї, він бачив життя різних верств суспільства особисто та з середини, бачив відродження нації, мир і війну. Усе пережите викарбувалося на сторінках його книг.

Перша друкована збірка П. Тичини побачила світ на початку 1919 року, коли поету було 28 років. Але віршувати він почав набагато раніше (1906 р.).

 Пропоную звернутися за посиланням, щоб зрозуміти життя і творчість письменника

            https://www.youtube.com/watch?v=pasCnRUzZPE  Послухайте, будь ласка, лекцію до завершення

Словникова робота

Експерсіонізм (від франц. expresson — вираження) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму.

Вітаїстичність — основні тенденції української поезії 1920-х років. Це риса, що була притаманна модерністській літературі перших десятиліть ХХ ст. Походить від латинського Vita, що значить «життя». Вивлялася в погляді на стихію життя як першооснову усіх світових процесів. У літературі призвела до формування «романтики вітаїзму» (намагання перетворювати світ, формувати сильну особистість.

Символізм, вітаїстичність, поліфонізм та новаторство — основні риси поезії П. Тичини.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати біографічні дані (матеріал підручника).

Підготувати виразне читання віршів зі збірки «Сонячні кларнети» ("Арфами, арфами", "О панно Інно...", "Ви знаєте, як липа  шелестить). 

24 жовтня 1937 року насильно відібрали життя у людини, ім'я якої було невіддільне від нового мистецтва. Саме на цьому етапі український літературний авангардизм припинив своє існування.

Хто ж була ця людина, яку змусили в такий спосіб замовкнути?

Мова сьогодні йтиме про Михайля Семенка — поета доби Розстріляного відродження, основоположника і теоретика українського футуризму, організатора футуристичних угрупувань та редактора багатьох видань. Саме Михайль Семенко приніс в українську літературу тематику й форму верлібра, що панують у нашому новітньому письменстві, нові радощі, хоча і болісні, поет знайшов у своєму складному житті. Про це говорить і Гійом Аполлінер, саме його рядки стали епіграфом нашого уроку.

На перший погляд, біографія письменника Михайля Васильовича дуже проста. Народився 31 грудня 1892 року у селі Кибинці на Полтавщині у родині волосного писаря. Його мати — Марія Проскурівна — була письменницею і прищепила любов сина до літератури ще в дитинстві. Початкову освіту Семенко здобув у Хорольській гімназії, а по її закінченню — в Курському реальному училищі.

1911 року він вступає в Петербурзький психоневрологічний інститут. 1914 року був мобілізований до царської армії, служив телеграфістом у Владивостоці, де й познайомився з першою дружиною Лідією Горенко. Після чого повернувся на Батьківщину. Спільно з Василем Семенком та Павлом Ковжуном засновує перше футуристичне об'єднання.

Співробітничав у Всеукраїнському кіноуправлінні, редагував журнал «Нова генерація». Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета. Його поетичним дебютом стала збірка «Prelude» (1913).

Перебуваючи в Росії, він не міг залишитися осторонь бурхливих подій в російській літературі, нових творчих напрямків — модернізму, символізму, футуризму. Зрештою, відкидає як безперспективний модерністський напрямок і поступово схиляється до авангарду. Його кумири на той час — російські поети-футуристи. Футуристичний етап творчої еволюції М. Семенка започатковано ще в його маніфестах — передмовах до збірок «Дерзання» та «Кверо-футуризм» (1914).

1918 р. видає «Універсальний журнал», збірки «П'єро задається», «П'єро кохає», 1919 р. — очолює журнал «Фламінго», 1927 р. виходять у світ книжки «Степ», «Маруся Богуславка», 1936 р. — з'являється поема «Німеччина», у якій автор у гостро сатиричній формі порушує проблему загрози фашизму.

23 квітня 1937 р. у Києві відбувся творчий вечір М. Семенка, а через три дні його заарештували, звинувативши в «активній контрреволюційній діяльності». 23 жовтня було винесено вирок — розстріл. Того самого дня вирок було виконано.

 Скарбничка теорії літератури

Авангардизм (франц. avant-garde — передова охорона) — напрям у літературі XX століття, пов'язаний із руйнуванням традиційних форм і канонів. До авангардистських стильових течій відносять футуризм, сюрреалізм, експресіонізм, дадаїзм, конструктивізм, імажинізм, абстракціонізм, кубізм.

Футуризм — авангардний напрям, назва якого в перекладі з латини — майбутнє. Виник у літературі на початку XX ст. Як художньо-стильовий напрям вперше заявив про себе різновидом італійського авангардизму. Представники: В. Поліщук, Ю. Шпол (М. Яловий), Ю. Яновський, М. Бажан, М. Терещенко, О. Слісаренко, О. Полторацький, Гео Шкурупій, О. Мар'янов, Л. Зимний, Д. Бузько, О. Влизько, М. Семенко.

Риси футуризму:

✵ заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх цінностей);

✵ прагнення до новацій, бунтівливості, порушення традицій; культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста);

✵ переплетіння документального матеріалу з фантастикою; у поезії — руйнування загальноприйнятої мови, використання «слів на свободі».

  Опрацювання змісту поезії «Місто»

Осте сте

бі бо

бу

візники — люди

трамваї — люди

автомобілібілі

бігорух рухобіги

рухливобіги

berceus* кару

селі

елі

лілі

пути велетні

диму сталь

палять

пах

пахка

пахітоска

дим синій

чорний ди

м

пускають

бензин

чаду благать

кохать кахикать

життєдать

життєрух

життєбе-

нзин

авто

трам.

Теорія літератури

Деструкція — порушення чи руйнування звичайної структури форми і змісту.

  Дисонанс (від лат. dissonans — різноголосий) — різновид рими, у якому збігаються приголосні, але не збігаються наголошені голосні.

Асоціація (від лат. associatio — поєднання) — зв'язок між уявленнями, при якому одне уявлення у свідомості людини викликає інші, зумовлені або подібністю, або контрастом, або суміжністю в часі чи просторі.

  Аналіз поезії

Вид лірики: вірш-медитація.

Жанр: ліричний вірш.

Провідний мотив: автор за допомогою футуризму відтворює життя міста і захоплюється ним.

Композиція твору. Вірш «Місто» — це одне речення, у якому немає жодного розділового знака. Щоб передати динаміку життя великого міста, автор розбив деякі слова на частини, а деякі частини слів об'єднав між собою таким чином, що утворилися цікаві й незвичні неологізми, значення яких без контексту не можна зрозуміти.

Образи твору: ліричний герой — людина, що добре відчуває місто, розуміє його, чує кожен звук. У вірші «Місто» центром є образ-символ міста, яке причарувало автора своїм рухом і неспокоєм.

Художні засоби: звукові образи, дієслівні форми, неологізми.

  Бесіда за змістом прочитаного

✵ Яким кольором ви б «зафарбували» поезію М. Семенка цього періоду? (Червоним)

✵ Чому? (Таке його бачення революційного світу)

✵ Як ви думаєте, що могло бути причиною такого рішення? (Суперечності, які виникли всередині організації)

✵ Яку тему взяв за основу письменник? (Урбаністична тема міста)

✵ Які звуки наявні у творі? (Шум транспорту, заводів)

✵ Що за допомогою звуків зумів передати поет? (Поспіх, гамір, шум міста)

✵ Яким автор змальовує місто? (У рухах і звуках)

✵ Яке життя людей у такому місті? (Звичне, буденне життя)

✵ За допомогою чого автор передає ритм життя міста? (За допомогою збігу приголосних звуків)

✵ Що є символом міста? (Символ урбанізації)

Виразне читання поезії «Бажання»(самостійно проаналізувати)

 Теорія літератури

Верлібр (франц. verslibre — вільний вірш) — неримований, нерів-нонаголошений віршовий рядок, вид вірша, єдність якого ґрунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків і на їх інтонаційній подібності.

 Виразне читання поезії «Запрошення»(самостійно проаналізувати)

Домашнє завдання: надіслати одну самостійно проаналізовану поезію