Повернулась на землю весна,

Щоб усипати квітами сад.

Ну а саду ... А саду нема!

Сюди вцілив непроханий град.

Босоніж юна мавка весняна

Крок за кроком по чорних руїнах,

По землі, мов скривавлених ранах...

Запекла їй в душі Україна!

Дітлахи не стрічають на ганку,

Не біжать по свої первоцвіти.

 Їх забрали батьки на світанку

 Щоб від пекла розвести по світу.

 І упало дівча на коліна

Заридало гіркими слізьми.

Де квітуча моя Україна?!

Боже, тяжко так бути людьми?!

Розривалась душа молодеча,

Під пекельні пісні канонад.

...Хто поклав їй долоні на плечі?

Обернулась, - за нею солдат.

-Не ридай моя мавко весняна,-

І простягує згублені квіти.

Я загою усі твої рани!

Тільки треба ще мить потерпіти.

Будуть діти в танку танцювати!

У піснях а не звуках гармат!

Будуть в гніздах рости лелечата...

Лиш не плач, ми повернем твій сад!