Так повелося: люди – не птахи.

Вдягнувши на зап’ястя позолоту,

Тримають нас оковами гріхи,

І не дають відчути смак польоту.

Так хочеться напитись небесами,

Сягнувши з прірви прямо у зеніт!

Зриваються серця за журавлями,

Й приречено їм дивляться услід…

Так повелося: люди – не птахи,

Не гідні неба, що тут говорити?!

Тримають нас оковами гріхи,

А іноді так хочеться злетіти!