В наших домівках стільки непотрібних речей. Я останнім часом захопилася мінімалізмом і тепер хочу максимально очистити свій простір. Але є речі, яких я не можу, чи то пак, не хочу позбуватися.

Вчора я перебирала старі альбоми з фотографіями і знайшла свій табель за 8 клас. До 7 класу я була відмінницею, а потім перейшла у нову школу і в табелі за 8 клас окрім звичних п’ятірок, трохи четвірок, вигнувши спинки, красувалися дві трійки: з біології та географії.

Я пам’ятаю, як мені не хотілося показувати цей табель своїм батькам, особливо татові. Він так пишався тим, що я гарно вчуся. А тут така халепа. Та показати таки довелося. Я пам’ятаю здивування тата (він протягом року не заглядав у мій щоденник і для нього трійки стали несподіванкою). Думаю, що він був розчарований, але тоді цього не показав.

Він спитав мене: «Ти сильно засмутилася? – І коли я мляво кивнула, додав, – Хай це буде найбільшою твоєю проблемою».

Я тоді подумала, що він хоче, щоб я все життя гризлася тими трійками. Та він мав на увазі інше: в моєму житті не повинно бути дрібних приводів для смутку.

«Не засмучуйся через дрібниці», – таким було головне послання мого тата.

Я зберігаю цей табель, бо він особливий, хоча в той момент мені хотілося його спалити. Пам’ятаю, що тато довго крутив його, а потім поклав у фотоальбом.

Я закінчила школу зі срібною медаллю і чесно скажу, більше ніколи не переймалася оцінками. А свій табель я знайшла, коли вже вчилася в університеті. І була дуже вражена, адже на ньому красувався напис, зроблений татовою рукою: «Я люблю тебе не за оцінки. Я люблю тебе, бо ти – мій скарб». І ось цей табель неможливо викинути. І хоча мій тато покинув цей світ 14 років тому, я знаю, що для нього я і досі «Скарб». Любов не минає. Вона вічна.

P.S. Сьогодні я зробила напис: «Я люблю тебе не за оцінки. Я люблю тебе, бо ти – мій скарб» на табелі свого п’ятикласника, де (на відміну від попередніх відмінних «років») серед десяток, дев’яток і вісімок красується одна сімка зі світової літератури…»

У хороших батьків може вирости погана дитина. Дуже погана. І причину одразу шукають у помилках батьків. Вони надто давили… були надто м’якими…

Скажу чесно – я батькам не допомагала.

Точніше, колись у дуже ранньому віці я намагалася, але їм це не подобалося. Не подобалося, коли я плювала на хустинку і “до блиску” терла вікна на кухні.

“Тільки вчора все відмила, — гірко зітхала мама, — а тепер усе наново! Йди краще пограйся”.

Не подобалося, коли я мила холодною водою посуд, і він залишався жирним.

“Відійди, я краще сама”, – підштовхувала мене мама до виходу.

Не подобалося, коли я сідала ліпити з нею пельмені та “переводила” половину тіста та м’яса.

“Не заважай!” — гнівалася вона.

Ні, мама не хотіла мене образити. Вона хотіла якнайкраще. Зробити все швидше та йти зі мною гуляти. Вона мала ще стільки справ! І я перестала заважати. Я взагалі перестала щось намагатися робити вдома. Це вона мені розповідала вже тоді, коли стала дорослою.

“Якби все повернути назад!”, – зітхає вона зараз.

Я й готувати, власне, навчилася тільки тоді, коли вийшла заміж.

Одна моя подруга досі згадує, як я дзвонила їй і шепотіла в слухавку, щоб чоловік не чув: “Оль! Скажи, як варити бульйон”.

А ще пам’ятаю, свекруха, бабуся Катя, жінка проста, яка виросла у селі, в багатодітній сім’ї, якось сказала мені:

“Нехай діти завжди допомагають, навіть якщо заважають. І хвали! Хвали! Навіть якщо від допомоги хочеться плакати!”

Я бачила, як вона хвалила онучок, коли вони допомагали їй смажити котлети, і весь стіл, кухня, фіранки, об які хтось витер у кулінарному запалі руки, були у фарші.

— Дивись, це Соня (наша друга донечка) все сама приготувала, — показувала мені бабуся Катя якісь безформні вуглики. А потім на радість онуці героїчно їх з’їла. Всі, до одного! І на її обличчі не здригнувся жоден м’яз. А я з жахом дивилася на неї і думала: “Отруїться чи ні? Начебто жива…”.

Вона хвалила їх, коли вони самі накривали на стіл для чаювання та розливали по блюдечках варення. Запрошували її до столу, вона сідала на табурет і розуміла, що її нова спідниця прилипла. І що варення не лише на цій табуретці, а й на підлозі.

— Який у вас смачний чай, — нахвалювала бабуся Катя.

— Можна ще варення?

— Можна, можна! — раділа Дуня (третя) і одразу ж перевертала пів банки на стіл.

Бабуся зі сльозами на очах хвалила їх, коли вони допомагали їй на дачі полоти бур’яни і виполювали половину полуниці.

— Які молодці, — непомітно витираючи очі, казала вона. — Не грядка, а паркет. Жодної травинки.

І доньки раділи… Як же вони раділи! І як хотіли ще допомагати. Кричали навперебій: “Бабусю, що ще тобі зробити?”. А вона усміхалася. І як їм подобається допомагати другій своїй бабусі, моїй мамі, ліпити пельмені. Її вже не хвилює, що дівчата «переведуть» фарш із тістом. Напевно, це приходить із роками.

Не буду робити глибокодумних висновків і розповідати, як потрібно виховувати дітей. Кожна мати знає сама. Та й не примудріла я поки що для цього. Але життя зробило все за мене: у нас четверо дітей, і ясно, що без їхньої допомоги я просто не впораюся. Так, поки вони навчаться, я вип’ю не одну банку валеріанки, але іншого шляху, мабуть, немає.

До речі, старша Варвара може вже все! Вона моя головна опора та підтримка. Щоправда, навчила її цьому не я. Просто коли народжувалися її молодші сестрички, їй довелося багато робити самій. І це їй подобалося. Дітям взагалі важливо відчувати, що вони можуть нам допомогти і зробити щось доросле.

Мені простіше самій погладити білизну, ніж довірити її Соні, яка віддано заглядає мені в очі:

— Мамо, а можна я?

— Так можна!

Як вона сяє. Вона ж гладить, як доросла! І відразу пропалює дірку на своїй мереживній блузці. А я… Я майже вибухаю і хочу відібрати у неї праску… але згадую слова моєї мами: «Якби повернути все назад!». І бабусі Каті: «Хвали! Навіть якщо хочеться плакати!

Батьки в усьому світі сперечаються, як правильно виховувати дітей і які методи при цьому використовувати. Але чи дійсно це важливо? Чи дійсно одні методи виховання кращі, ніж інші? Ці питання вивчала група дослідників з Гарвардського університету (США).

Один з ініціаторів експерименту, професор Ін Чен, каже: «Я іноземець, який проживає в США протягом десяти років. І час від часу я відчуваю сильне здивування, коли бачу, наскільки традиції виховання в США відрізняються від тієї культури, у якій виховувався я сам. Мене зацікавило питання: чи є у вихованні дітей якийсь універсальний елемент, від якого залежить успішність всього процесу».

У більш ранньому дослідженні вчені з Гарвардського університету дійшли висновку, що люди, які з теплотою згадують своє дитинство і вважають, що батьки виховували їх з любов’ю і прийняттям, досягають більшого процвітання в житті.

Це відкриття саме по собі мало велике значення. Однак дані, які використовувалися в цьому дослідженні, були обмежені. Опитані в ході дослідження дорослі виховувалися за часів, коли в культурі було прийнято суворе виховання. Тому було незрозуміло: чи пов’язана вищевказана закономірність тільки із суворим вихованням або з чимось ще? Чи зможуть діти стати успішними в житті, якщо їх виховувати більш демократично?

Нове дослідження дало відповіді на ці питання. Результати дослідження були опубліковані в журналі «Nature Human Behavior».

У цьому дослідженні взяли участь люди, які виховувалися в період, коли було популярне демократичне виховання. Дослідження проходило в два етапи: в 1996 опитувалися учасники віком 9-17 років, а в 2004 – учасники віком 10-17 років. Потім учені порівняли результати, отримані від двох груп. У цілому дослідження проводилося в період з 1997 по 2013 рік.

У попередніх дослідженнях розглядався зв’язок стилів виховання з конкретними проблемами, такими як вживання наркотиків. Дослідники з Гарвардського університету припустили, що для більш об’єктивних результатів слід розглядати позитивне виховання дітей і його вплив на їх благополуччя в майбутньому. Для цієї мети вчені визначили три аспекти позитивного виховання: чи задоволені діти взаємовідносинами з батьками, чи встановлюють батьки сімейні традиції і який стиль виховання вони використовують.

Як і очікувалося, вчені виявили, що всі три аспекти позитивно впливають на успішність у дорослому житті. Однак коли вчені розглянули різні стилі виховання дітей, вони виявили щось дивовижне.

При будь-якому стилі виховання любов батьків і тепла атмосфера в сім’ї дає позитивні результати і сприятливо впливає на процвітання в дорослому віці.

Найважливішим відкриттям у дослідженні було те, що люди, котрі задоволені своїми взаєминами з батьками (іншими словами, якщо вони відчували, що їх люблять), були більш успішними у дорослому житті. Це не було несподіваним результатом для вчених і відповідало результатам, які вони отримали раніше.

У ході експерименту вчені використовували опитувальник, у якому респонденти оцінювали вислови на кшталт: «Мама і тато виявляють до мене досить любові і прихильності». Питання були спрямовані на те, щоб з’ясувати, наскільки діти задоволені ставленням до них батьків, спілкуванням з ними, емоційним зв’язком з ними і способами вирішення конфліктів.

У ході аналізу відповідей була виділена група респондентів (33%), які найбільш задоволені своїми стосунками з батьками. Ці респонденти відрізнялися великим емоційним благополуччям, мали менший ризик депресії, тривожних розладів, надмірної ваги, розладів харчової поведінки і вживання наркотиків. Така закономірність спостерігалася у всіх вікових групах досліджуваних.

Один з організаторів дослідження професор Тайлер Вандервіл, повідомив: «Результати дослідження показують, що любов батьків відіграє головну роль у вихованні дітей. Питання, що представлені в опитувальнику, стосуються любові батьків по відношенню до своїх дітей. Ця любов сильно впливає на майбутнє дитини. Ймовірно, варто заново ввести поняття «любов» у сферу психічного здоров’я».

Стилі виховання мають менше значення у вихованні дітей, ніж прийнято вважати

Коли дослідники вивчали стилі виховання дітей, вони, перш за все, прагнули дізнатися, наскільки вимогливі батьки і наскільки вони чуйні до своїх дітей. Якщо не розглядати крайні випадки, коли батьки піддають дітей насильству або нехтують ними, можна виділити три основні стилі виховання: авторитарний, демократичний і ліберальний.

Вважається, що найкращим стилем виховання є демократичний. Як показало дослідження, демократичні батьки краще проявляють любов до своїх дітей і встановлюють межі. Такі батьки очікують кращої поведінки від своїх дітей і дуже прив’язані до них. Вони сильно залучені до виховного процесу і при цьому заохочують у дітях самостійність.

Навпаки, авторитарні батьки вимагають багато від своїх дітей і демонструють невисокий рівень прихильності. Дитина авторитарних батьків ніби отримує повідомлення: «Роби, що я говорю. Твоя потреба в самостійності і твої почуття не важливі».

Протилежністю авторитарним є ліберальні батьки, які просто хочуть, щоб їхні діти були щасливі. Вони мало вимагають і очікують від своїх дітей, але дуже чуйно реагують на їхні потреби і почуття. У їх вихованні відсутній контроль, і вони практично не використовують покарання.

Попереднє дослідження показало, що і авторитарний, і ліберальний стиль виховання мають для дітей негативні наслідки. Тому вчені очікували того ж і в другому дослідженні. Насправді вони виявили, що авторитарне виховання батьків призводить до високої здатності вираження емоцій, меншої схильності до депресії і надмірної ваги у дітей.

Однак далі вчені були здивовані тим, що вони виявили. У попередніх дослідженнях було встановлено сильний зв’язок між ліберальним стилем виховання і ризиком психічних захворювань і тривожних розладів. Однак у даному дослідженні такий зв’язок виявилася значно слабкішим, ніж очікувалося. Вчені вважають, що це пов’язано з їх способом аналізу даних. Стилі виховання в останньому дослідженні розглядалися як постійні величини, а в попередніх стилі виховання порівнювалися один з одним.

Так, у дітей авторитарних батьків спостерігалася схильність до депресивних симптомів. Але якщо при цьому батьки були більш терпимими і проявляли любов до дітей, симптоми депресії були м’якшими.

Коли дослідники проаналізували дані про стилі виховання в поєднанні з даними про задоволеність дітей відносинами з батьками, вони дійшли висновку, що найсильніше на благополуччя дітей впливають прояви любові, а стилі виховання впливають не так сильно.

Чи достатньо любові?

Професор Вандервіл так пояснює результати дослідження: «Отримані результати не означають, що правила і дисципліна зовсім не важливі у вихованні. Демократичний і авторитарний стилі, у яких батьки виявляють любов до дітей, показують найкращі результати. Так чи інакше, любов – головний елемент у будь-якому вихованні.

Результати нашого дослідження дають надію всім батькам. Просто любіть свою дитину, намагайтеся робити так, як краще для неї, робіть все можливе їй на благо – і це принесе їй велику користь».

Професор Ін Чен підсумував: «Любов до дітей – це відповідь на багато питань, пов’язаних з вихованням. Існує багато способів проявити свою любов: обійняти дитину, навчити її якомусь важливому життєвому навику або придумати якусь сімейну традицію. У кожній родині є свої способи проявляти любов, але всі вони допомагають дитині стати щасливішою і благополучною».

Блогер, автор книги «Як стати щасливими батьками» Кей Джей Делл Антонія, стверджує, що щасливі діти виконують свою частину роботи по дому із задоволенням. Чому? Про це Кей Джей розповідає у своїй колонці.

Наука на стороні прибирання

Діти повинні мати домашні обов’язки та виконувати їх. Деякі батьки з цим не згодні. Дехто скаже, що «робота» дітей — це навчання, або що діти дуже зайняті в школі / на гуртках / секціях / курсах і не варто їх напружувати зайвий раз. Але більшість з нас вірить в домашні обов’язки, дає їх дітям, вважає їх виконання важливим педагогічним моментом, але чому догляд за власною кімнатою для дітей тягар? Розберімось, що насправді означає допомогу по дому.

Наукові дослідження про те, як виконання домашньої роботи в дитинстві впливає на успішність в майбутньому, існують. Вони досить компактні та доводять те, що ми й так з вами знаємо. Лонгітюдне дослідження проводилося протягом 25 років і показало, що передбачити успішність людини у віці 20-30 років можна по тому, як вона була залучена до допомоги по дому у віці 3-4 років. Ті, хто рано навчився розділяти відповідальність за чистоту в будинку, навчилися бути відповідальними за своє життя. Також щоденна рутина по веденню домашнього господарства, допомагає дітям розвинути сприйнятливість до потреб інших і, одночасно, відчувати себе потрібними сім’ї, надійно до неї прив’язаними емоційно, а цей міцний зв’язок з родиною, допомагає їм вистояти в стресові періоди, іншими словами — допомагає їм бути щасливими. Навіть якщо їх ця допомога по дому зроблена не по вашим високим стандартам, вона допомагає і батькам бути щасливішим.

Ми виховуємо егоїзм?..

Не дивлячись на ці викладки, багато дітей хатніх обов’язків мають мало або зовсім не мають. У дослідженні, в якому брали участь 1000 дорослих американців, 75% респондентів заявили, що регулярна допомога по дому, робить дітей «більш відповідальними», а 63% визнали, що такі обов’язки «дають дітям важливі уроки життя». І хоча 82% сказали, що в дитинстві мали домашні обов’язки, тільки 56% батьків зізналися, що їхні діти виконують певну роботу по дому на регулярній основі.

Виходить, що ми усвідомлюємо важливість допомоги дітей по господарству, але коли дивимося на те, хто ж все-таки миє посуд і витирає пил, то бачимо, що домогтися вкладу дітей в ці процеси дуже нелегко.

У 2001-2005 роках група дослідників з Центру вивчення життя американських сімей при Каліфорнійському університеті Лос-Анджелеса відстежила 1540 годин в 32 сім’ях середнього класу, в яких двоє працюючих батьків і, як мінімум, двоє дітей. Виявилося, що левову частку домашньої роботи роблять батьки, а якщо у дітей щось не виходить — поспішають зробити за них. Діти у 22 сім’ях ігнорували або чинили опір проханням батьків допомогти по дому. У восьми сім’ях батьки взагалі нічого не просили дітей зробити в будинку. В останніх двох сім’ях діти дійсно істотно допомагали з домашніми справами.

Я особисто опитала 1050 батьків на предмет того, що їм подобається в справі виховання найменше. Найпоширеніша відповідь: підтримувати дисципліну, що включає і необхідність наполягати на виконанні дітьми домашніх обов’язків. Тобто, ми дуже підтримуємо ідею про корисність домашніх обов’язків для дітей, але ми не дуже-то наполягаємо на тому, щоб вони ними займалися.

Дослідники з Каліфорнійського університету теж запитували батьків, які якості вони хотіли б виховати у дітей, і майже всі відповіли, що хотіли б виростити дбайливих, порядних людей, що це важливіше, ніж хороші оцінки або зоряна кар’єра. Але насправді багато дітей отримують зовсім не той посил. Річард Вайссбурд, психолог з Гарварду, опитав 10 тисяч студентів з 33 середніх і старших шкіл по всій країні: 80% дітей сказали, що ставлять своє власне щастя вище турботи про інших. І більшість була переконана, що батьки згодні з такою установкою. Вайссбурд зазначає: «За нашими спостереженнями, кількість повторень установки на відмінне навчання та особисте благополуччя, яку батьки кажуть дітям, значно перевищує кількість нагадувань про те, що з потребами інших людей потрібно рахуватися».

Закрити гештальт

Винесене сміття або помитий посуд здаються дрібницею, але ось вимагати цього від дитини — зовсім не дрібниця. Якщо ви просите старшокласника спочатку допомогти підтримувати порядок у всьому домі, а потім йти робити уроки, ви показуєте цінність його вкладу в життя сім’ї.

Наша мета — не виростити дітей, яких можна прилаштувати до університетів «ліги плюща», а виховати дорослих, які можуть знайти баланс між роллю людини, що піклується про благо сім’ї та суспільства, і будь-якими особистими цілями. Домашні обов’язки вчать цього балансу. Це не просто пилосос і ганчірка — це життєві навички.

Але, на жаль, списку Лайфхак «як переконати дітей з радістю братися за ваші доручення» у мене немає. Не тому, що послідовних кроків всього два: наполягати й … ще раз наполягати, поки доручення не буде виконано. Хоча є декілька порад.

Не приймайте відмовок. Не переживайте, якщо доведеться повторювати сказане знову і знову. Так, ви витратите більше часу на те, щоб переконати дитину зробити те, що ви просите, ніж на те, що б зробити це самим, але це нормально. Домогтися того, щоб діти виконували роботу по дому із задоволенням — це зовсім окрема місія. Зараз головне — виконання.

Не застосовуйте матеріальну винагороду. Ви ж вчите дитину розділяти відповідальність за домашні клопоти, гроші тут ні до чого. Вам же ніхто не платить за те, що ви миєте тарілку, з якої їли.

Хороші новини — це те, що в сім’ях, які покладають на дітей домашні обов’язки, діти їх роблять. Є в передмістях 7-річки, які завантажують і розвантажують пральні машини, в Амазонії 5-річні діти допомагають збирати урожай папапаї. У моєму домі діти миють посуд, годують тварин, прибирають зі столу і викидають сміття. Так, я б не сказала, що вони весело наспівують при цьому, майже завжди їм потрібно нагадувати про обов’язки, результат їх роботи не дотягне до вашого рівня ще кілька років, але діти здатні та будуть виконувати роботу, яку ви від них вимагаєте. І через 20 років вони можуть навіть подякувати вам за це.

Психологи відзначають, що іноді на запитання дитини мама відповідає «на автоматі». Такі автоматичні відповіді на поведінку або слова дитини можуть бути руйнівними для її психіки. У цьому матеріалі розповідаємо, як не треба розмовляти з дітьми, коли у них виникають проблеми.

НАКАЗ ЧИ КОМАНДА

Досить часто ми можемо не помічати, як роздаємо дитині накази – «Перестань», «Замовкни», «Прибери», «Лягай спати», «Їж». Але ми забуваємо, що коли дитина не слухається або поводиться не так, як зазвичай, вона просто хоче бути почутою в якійсь своїй проблемі. А нам, як завжди, вистачає своїх проблем.

ПОГРОЗИ ТА ПОПЕРЕДЖЕННЯ

Коли дитину щось турбує, загрози діють на неї руйнівно – вони роблять її жорсткішою і створюється конфлікт. Приклад батьківської загрози виглядає так: «Якщо ти робитимеш ось це, то тоді я…». Пам’ятайте, що в такі моменти дитина почувається «кинутою у біді» і це закінчується агресією на адресу батьків.

КРИТИКА ТА ЗВИНУВАЧЕННЯ

Досить часто батьки звинувачують дитину у всьому, що сталося. Наприклад, якщо під час гри з іншими дітьми дитина по необережності впала. Іноді мами намагаються швидше зам’яти проблему і кажуть: «Сам винен! Як можна бути таким неуважним?» або «Я скільки разів тобі говорила – не гуляй із цими дітьми!». Це неймовірно шкідливий для психіки дитини батьківський прийом!

ПОХВАЛА

Хоч це звучить дивно, але похвала може бути дуже небезпечною. Психологи радять замість фраз «Ти – молодець», «Яка ти розумна!» або «Ти — сильний» говорити про себе та свої почуття. Наприклад, «Мені було так приємно, коли ти…», «Я така задоволена, пишаюся тобою». Вся справа в тому, що якщо дитина звикне чути «Ти — молодець», вона вимагатиме похвали постійно. У дорослому житті діти, яких дуже часто хвалили батьки, мають проблеми у спілкуванні, адже вони весь час чекають приємних слів на свою адресу.

ПОРАДИ

Приклади неправильних порад – «А ти піди і скажи вчительці», «Я завжди в таких випадках робила так…». Чому? Тому що дитина повинна сама приходити до певного рішення. Не давайте швидких порад, не розібравшись як слід у ситуації. Дитина повинна сама сформулювати своє рішення.

АРГУМЕНТИ

«Я ж говорила, що так і буде». Типова токсична фраза мами, яка за допомогою бездоганної логіки намагається довести дитині, що вона вчинила безглуздо. Це, як мінімум, руйнує його самооцінку і робить його невпевненим у собі. Своїми аргументами батьки лише ще раз нагадують дитині про її невдачі.

ВИСМІЮВАННЯ

Почуття гумору – це, безперечно, непогано. Але не в ситуаціях, коли дитині потрібна підтримка та розуміння, а її висміюють. Перестаньте реагувати на дитячі істерики дражненням! І перестаньте привчати дражнилками дітей до порядку. Такі фрази, як «Витри соплі – висять до пупа», абсолютно неприйнятні у спілкуванні з дитиною. Сім’я – це не казарма!

НЕЩИРЕ СПІВЧУТТЯ

Багато батьків грішать цим. Зазвичай ми намагаємося якнайшвидше вирішити проблему, щоб не відриватися від своїх справ. Але щире співчуття – це готовність слухати дитину довго. Готовність повністю відірватися від своїх справ і, якщо треба, то поміняти плани.

 «Ніяк». Змусити дитину вас слухатися не можна ніяк. Якщо це все, що вам було цікаво знати, то далі читати цю статтю немає потреби. Але якщо ви зацікавлені в налагодженні стосунків довіри та взаємоповаги з вашою дитиною, то наш матеріал саме для вас.

Відомий німецький психотерапевт, засновник гештальт-терапії Фріц Перлз (Fritz Perls) стверджував, що є дві можливості вплинути на іншу людину: стати «собакою згори» або «собакою знизу». «Собака зверху» — це влада, авторитет, накази, погрози, покарання, тиск. «Собака знизу» — це лестощі, брехня, маніпуляції, саботаж, шантаж, сльози. І коли ці дві «собаки» вступають в протиборство, «собака знизу» завжди перемагає. Отже, якщо ви хочете, щоб дитина вас слухалася, насамперед перестаньте її змушувати. Перестаньте командувати, читати нотації, соромити, і тоді й дитина не буде вдаватися до маніпуляцій, сліз та інших суто дитячих інструментів досягнення цілі.

Замість постійних протистоянь будуйте стосунки довіри та взаємоповаги. Діти — це відображення батьків, тому, коли ваша дитина вас не слухається, насамперед запитайте себе, що ви робите не так. Наприклад, як саме ви розмовляєте з дитиною. Ваш тон звинувачувальний, негативний, загрозливий? То може вам слід змінити його на нейтральний, правильний, співчутливий. І ні в якому разі не намагайтеся досягти свого підвищенням голосу. Навряд чи ви хочете навчити свою дитину, що правий той, хто голосніше вимагає.

Крім інтонації, дуже важливе значення має й те, що саме ви говорите. Ми підготували топ-13 фраз, які допоможуть вам бути почутими, та побудувати теплі стосунки з дитиною.

1. «Будь ласка, говори спокійно»

Діти зазвичай поводять себе дуже голосно і до цього треба бути готовим. Не можна вимагати від дитини, щоб вона поводила себе тихо, просила мало та беззаперечно виконувала всі ваші накази. Дитина не повинна бути зручною для батьків. Але все ж є ситуації, у яких діти мають поводитися спокійніше. Для того, щоб ваша дитина перестала кричати, не говоріть їй очевидне — «Припини кричати». Не акцентуйте увагу на заборонах. Натомість попросіть заспокоїтися та говорити тихіше.

2. «Зупинися, вдихни повітря, тепер проси»

Ще одна стресова ситуація для батьків — це голосні ридання посеред магазину, на майданчику, або ж прямо посеред вулиці. Зазвичай вони пов’язані з дитячим проханням. Перші слова, що спадають на думку, щоб зупинити ці сльози — «Досить ридати», «Негайно перестань плакати, або взагалі нічого не отримаєш!» Не дивно, що такі фрази тільки збільшують істерику.

Натомість допоможіть дитині заспокоїтися — присядьте біля малюка, візьміть його за ручки, попросіть подихати, або порахувати до десяти. А коли істерика вщухне, вислухайте прохання дитини та виконайте його, або ж зрозумілою дитині мовою поясніть, чому зараз не можете виконати.

3. «Про що треба пам’ятати?»

Безпека дитини — це те питання у якому не може бути компромісів. Бігати через дорогу не можна, чіпати розетки заборонено і таке інше. Коли розмова йде про безпеку дитини, дорослі мають бути категоричні. Але чим старшою стає дитина, тим важливіше змінити заборони на самостійну обмірковану поведінку.

Наприклад, замість того, щоб хапати дитину за руку перед дорогою та повторювати без кінця «Будь обережною», краще запитати «Про що треба пам’ятати, переходячи дорогу?». Таким чином ви навчатимете дитину самостійно оцінювати небезпеки та бути обачною.

4. «Ти зробиш це самостійно, чи допомогти?»

Період, коли діти тільки починають обслуговувати себе самостійно досить стресовий для батьків. По-перше, мами звикли все робити замість дітей — одягати, годувати, вмивати, й від такої поведінки іноді складно відвикати. По-друге, іноді просто не вистачає ані сил, ані часу для півгодинних зборів. Часто так і хочеться гримнути «Вкотре повторюю, взувайся швидше!». Та зазвичай малеча лише починає рюмсати, продовжуючи вовтузитися зі взуттям.

Спробуйте дати вибір. Просте запитання «Ти зробиш це сам, чи допомогти?» ставить перед малюком завдання, яке він охоче виконає.

5. «Що ти зрозумів після цієї помилки?»

«Я ж тобі казала, що так і буде» — одна з найгірших та найбільш шкідливих фраз, тому намагайтеся уникати її.

Натомість орієнтуйте дитину на висновки та критичне мислення — «Що ти зрозумів, коли зробив це неправильно?», або «Як зробити це по-іншому наступного разу, щоб не потрапити в біду?»

Зосередження уваги на мотивації до зміни поведінки на майбутнє принесе вам набагато кращі результати, аніж докір за минулий вчинок.

6. «Будь ласка…»

Коли вам щось потрібно від дорослої людини, ви ж не кажете, чого НЕ хочете? Адже простіше та легше сказати про те, чого хочете. Так і з дітьми. Замість «Не йди в калюжу», скажіть – «Будь ласка, обійди калюжу».

7. «Хочеш піти зараз, чи через 5 хвилин?»

Уявіть собі, ви з друзями відпочиваєте у кафе, ваша подруга розповідає цікаву історію, аж раптом вам говорять — «Все, пішли додому. Негайно». Правда неприємно? Якщо ви дасте дитині вибір, можливість самостійно прийняти рішення та час підготуватися, то вона поводитиметься краще.

8. «Сьогодні нам треба поспішати»

Намагайтеся не вживати такі фрази — «Йди швидше», «Ми запізнюємося», адже це вам зрозуміло, що ви затримуєтеся. Малеча зазвичай не розуміє, чого це саме зараз треба кудись бігти. Натомість зробіть це цікавим. «Уявімо, що ми машинки з Формули-1. Покажи, як швидко вони рухаються».

Так, іноді дійсно треба поспішати, але дозволяйте собі бути повільними. Іноді прості неспішні прогулянки залишають у дитячій пам’яті приємні спогади на все життя.

9. «Я почекаю поки ти закінчиш»

Батькам потрібно навчитися менше поспішати. Дозвольте дитині вовтузитися з неслухняними ґудзиками, «перемогти» вузол на шнурівці, адже саме такі маленькі невдачі, докладені зусилля та перемоги закладають основу для майбутньої самостійності.

10. «Ти можеш поплакати, якщо тобі дійсно цього хочеться»

Забороняти дитині плакати шкідливо. Діти повинні розвивати емоційний інтелект, а для цього потрібно не приховувати емоції, а проявляти їх, розпізнавати та вчитися контролювати.

Забороняти хлопчикам плакати фразою «Ти що, дівчинка, чого рюмсаєш» не менш шкідливо. Ми всі люди і маємо однакове право на прояв емоцій. Крім того, такі слова будують у хлопчиків невірне сприйняття жіночої та чоловічої ролі у суспільстві. Вчити хлопчиків мужності слід іншими методами.

Діти дуже позитивно реагують, коли ми не тиснемо на них, щоб зупинити їх плач або спробувати змусити їх не хвилюватися. Пояснюйте дітям, що вони здатні впоратися з собою, і вони швидше перестануть сумувати, а також вибудують свою самооцінку.

11. «Я за тебе хвилююся»

Хвилювання за свою дитину починається з новини про вагітність, і не закінчується ніколи. І діти цьому лише сприяють, адже постійно наражаються на небезпеку — ганяють на велосипеді, лізуть на високе дерево, вчаться стрибати з гойдалки. Насправді вони роблять це не для того, щоб ми хвилювалися, а лише випробовують себе і світ навколо. Це природний етап дорослішання, але іноді діти не достатньо готові для певних челенджів.

У батьківському арсеналі є достатня кількість фраз, аби зупинити шибеників — «Ти ще малий туди лізти», «Не біжи, бо впадеш», «Ти недостатньо дорослий для цього». Ці фрази говорять дитині, що вона недостатньо хороша, вправна, висока, швидка, спритна для чогось. Погодьтеся, це не те, що ви хотіли донести дитині.

Пропонуємо нагадувати дітям про ризик, акцентуючи увагу на своїх страхах і переживаннях. «Я хвилююся, коли ти вилазиш так високо, адже боюся, що ти впадеш і нашкодиш собі». Таким чином ми демонструємо не сумнів у силах дитини, а свої переживання, з якими діти рахуються.

12. «Я вірю в тебе, ти впораєшся»

Вірити в дитину та демонструвати їй це потрібно завжди. А тим паче в ті моменти, коли в неї щось не виходить. Якщо дитина не справляється зі завданням та просить вас це зробити, не варто говорити «Чому це я повинен робити щось замість тебе. Зроби це сам».

Натомість підтримайте — «Я бачу, як це складно для тебе і я вірю в те, що ти впораєшся з цим. Я тут, щоб підтримати тебе, якщо потрібні думки про те, як правильно вирішити ситуацію».

Варто налаштовувати дітей та успіх. Іноді зробити все самому простіше, аніж підтримати та допомогти, але таким чином ви сприяєте зміцненню самооцінки та внутрішньої мотивації дитини.

13. «Я люблю тебе завжди»

Ні в якому разі не маніпулюйте любов’ю до дитини. «Як я можу любити тебе після такого вчинку?», «Ніхто не любитиме тебе, якщо ти так поводитимешся», «Не обіймай мене після того, що зробив» — таких слів не має чути жодна дитина.

В основі позитивного виховання лежить безумовна любов. Це означає, що любов до наших дітей не повинна залежати від їхньої доброї поведінки. Ми любимо їх всім серцем, безумовно.

Якщо ж ви хочете донести до дитини, як на вас впливає її поведінка — просто скажіть про свої почуття. «Я засмучена, через твій вчинок», «Мені прикро, що ти не чуєш моїх прохань».

І пам’ятайте — немає поганих дітей. Є погані рішення. Є погані моменти. Є погані дні. Є погані ситуації. Але немає поганих дітей.