Містечко-фортеця Карань-Кир у мікрорайоні Велика Корениха

Містечко-фортеця Карань-Кир на  землях «Дикого поля»

Чому причорноморські степи вважали Диким Полем?

Через те, що вони були не розмежовані, то ці причорноморські землі називали Диким полем, або Великим Євразійським Степом, який також в часи античності називали Великою Скіфією. Проте, сталій колонізації, постійно перешкоджали набіги степових кочівників, які вели напружену боротьбу з осілими землеробськими племенами від початку I ст. до н. е. аж до середини II ст. н. е. Все життя мешканців Дикого Поля – це взаємодія і боротьба між кочовим і осілим способом життя.

У середині XIII ст. південні землі сучасної України захопили монголо-татарські завойовники, які спустошили все і прирекли місцеве населення на жорстоке  поневолення. За причорноморськими степами тоді на тривалий час закріпилася назва «Дике поле». Очаківська земля, до якої на той час входив сучасний мікрорайон Велика Корениха, залишалася без перестанку то у володінні цих татар, то поляків і литовців.

У європейських східних (переважно перських) джерелах та працях Дешт-і-Кипчак пояснювалося, що цей Дикий степ в часи середньовіччя називали ще Великою Тартарією (Татарією). Даний факт підтверджувався мапою Тартарії, або Татарії, Дикого Поля, яку опублікував амстердамський міський голова Ніколаас Вітсен (1705 р.).

Цю думку також підтверджує історик, полковник Херсонського гренадерського полку А. Майер у книзі «Природний і землемірний опис Катеринославського намісництва і Очаківського краю»,  «у 1233 і 1236 рр. монгольські татари під супроводом різних синів Чингісхана зайняли все Катеринославське намісництво і Очаківську землю, розорили славний Дівочий монастир у Вітовці над Бугом».

На ці історичні факти  також звернув увагу миколаївський письменник-сучасник В. Ю. Пучков у збірці нарисів «Ми з Варварівки» «…із ХІІІ ст. по наших землях кочували ногайські татари, потім Єдісанська Орда».

Про якість єдисанського масла відмічав турецький хроніст Евлія Челебі в своїй «Книзі Подорожей» (1667 р.) Нас вразив опис степового клімату схожого на сучасність «трава в цій місцині зеленіє навіть узимку. Сніг і морози – не проблема, але раз на кілька років настає страшне лихо степів – джуд. Тоді в осінні місяці чорніють всі трави і все листя на деревах знаходиться під льодовим покриттям морозних дощів. Рятуючись від джуда, кочівники намагалися зберегти елітну худобу і собак, але натомість продавали власних дружин і дітей».

Чи процвітало рабство в Очаківському ейялеті?

Рабство процвітало на околиці Європи, і Очаківський ейялет був найбільшим перевалочним пунктом «стратегічного продукту». Звідси «морським шляхом невільників перевозили в Кафу, Солдайю, Константинополь, Єгипет і в європейські держави. Всі залишалися в прибутках – від польських магнатів до турецького сераскира».

На сайті «Новості N» від 10 вересня 2020 року розміщувалася стаття «Очаков – страна цепей», де підтверджувалося, що «турки в Північному Причорномор'ї були «диспетчерами» на Великому шовковому шляху, тримали в руках бурштинову і хутрову торгівлю. Саме торгівля рабами робила рентабельною всю систему господарювання кочових племен Північного Причорномор'я».

Французький дипломат і резидент короля при ставці хана Крим-Гірея барон де Тотті в своїх мемуарах описав одного татарина, який повертався з набігу на рабів. Він вів за собою п'ять або шість рабів різного віку, штук 60 баранів і 20 волів. «Голівки дітей визирали з мішка, підвішеного до сідла на коня, молода дівчина сиділа спереду, її мати – ззаді, батько – на одному запасному коні, син – на іншому, вівці та корови – попереду». Оскільки полонені раби для татарина були найціннішим прибутком, то він не звертав уваги на втому чи обтяжливість, не відчував жалю чи болю до нещасних людей. А полонені раби від одних жорстоких господарів потрапляли до інших, тому змирившись зі своєю долею, вони не нападали на татарина, не тікали назад на свою землю».

Чи була работоргівля у портовому містечку-фортеції Карань-Кир?

Ми не знаємо, так як вже ніколи не дізнаємося всіх імен українсько-польських і південно-руських поміщиків, які два століття підряд продавали в рабство своїх православних одноплемінників. Епоха міжнародної работоргівлі в Європі завершилася зі закінченням історії турецької фортеці Очаків, а разом із нею турецького портового містечка-фортеці Карань-Кир.

Сьогодні про бурхливе життя цього портового містечка нагадують лише каміння та фото світлини. Печери з часом завалилися камінням і засипалися землею. А кріпосні вежі і стіни портового містечка Карань-Кир розбиралися для будівництва помешкань жителів міста Миколаєва. До того ж історичні факти і перекази старожил цієї місцини про печери лише підкріплюють тлумачення назви портового містечка-фортеці Карань-Кир (Каранння-Кири).

Чи дійсно ця провінція в Північному Причорномор'ї одна з перших інтегрувалася в європейську економіку?

Так, саме цей край турецької ойкумени, глуха провінція в Північному Причорномор'ї, одна з перших інтегрувалася в європейську економіку. Через Очаківський ейялет ця провінція безперебійно «годувала» державу османів у важкі часи, коли золотоносний Єгипет виходив із-під контролю султанів.

Чому Миколаївщина стала ареною боротьби литовських і польських князів?

Тому, що князь Вітовт  розширив кордони Литовської держави до Чорного моря. Певно тому у II-й половині ХIV– І-й половині ХV століть прибузькі землі стали ареною боротьби литовських та польських князів.

Ю. Котляр підтвердив нашу думку  у своїй праці 2013 року, зазначивши, що «важливу роль у розвитку земель Прибузького краю зіграв князь Вітовт, який розширив кордони Литовської держави до Чорного моря. Його реформи    1390-х рр. зміцнили землі і дали розвиток народам». (Ю. Котляр. 2013 р.) У той час будувалися нові міста, замки і фортеці як для зміцнення кордонів, так і для торгівлі – митниці». Війна між Польщею та Османською імперією за володіння Україною (1666-1672 р.) перейшла в російсько-турецьку (Ю. Котляр).

Про що замислювався Ю. С. Крючков?

Занурюючись у власні роздуми Ю. С. Крючков у своїх дослідженнях «Історія Миколаєва», писав: «Якими ж були землі, за які так уперто і багато століть поспіль билися смертним боєм росіяни і турки? Хто ж на них жив? І чиїми їх рахувати? Я ж візьму на себе сміливість стверджувати, що землі нинішньої Миколаївщини – це ні «исконно русские», ні «одвічно українські», а історично сформований кочовий коридор, який отримав згодом назву «Дике Поле». «Диким» воно і названо тому, що, крім доісторичної епохи греко-скіфів та еліно-скіфів (калліпідів), на цих землях, ніхто не жив осіло».

Мешканці цієї місцини, науковці і дослідники прямо і категорично заявляли: «Це – споконвічно українські землі!» Автори цієї статті та пересічні громадяни підтверджують думку споконвічності українських корениських чорноземів, оскільки на цих землях постійно існували поселення корінних українців та прийшлих народів.

У XVІІ ст ., відомий у всій Європі картограф та автор книги «Цікавого опису України польської» (1648 р.) Гійом Левасер де Боплан, котрий служив інженером-фортифікатором у польських королів і перебував у Вітовці та Коренисі також позначив їх на картах і описав у книзі події, які датуються 1634-1635 рр.

 Наприкінці ХVІІІ ст. назва «Дике Поле» перестала вживатися.  Яка Ваша думка?

Чому корениські чорноземи були татаро-турецькими?

Відповідь на це питання дав В. Ю. Пучков у 2004 р. у книзі Ми з Варварівки» «…у ХV ст. Північне Причорномор’я було завойоване турками, та перейшло в підданство Османської імперії».

Варто зазначити, що про сільське населення цієї місцини частково писав історик Д. І. Багалій у своїй роботі «Колонізація Новоросійського краю ...» (Київ, 1889 г.)  «У Очаківської області до приєднання її до Російської імперії було чотири міста, близько 150 сіл населених татарами, молдованами, місцевими жителями, із ханські слободи швидко заселені малоросіянами і великорусами-розкольниками, але в момент спустошення край спорожнів».

У сучасному мікрорайоні Велика Корениха, жило корінне населення українців, а також прийшлі народи  ногайських татар і турків.  Незважаючи на османське панування, підкорені народи зберегли свої культуру, звичаї, мову, хоча й не уникли османського нашарування. Боротьба поневолених народів підривала міць Османської імперії та послаблювала її натиск на Європу. 

Коли виникло містечко-фортеця Карань-Кири (Карання-Кир)?

Зˊясуємо, чому науковці та дослідники-аматори вважають виникнення поселення Карань-Кир (Карання-Кири) у XІV ст. н. е., як поселення, яке існувало в той час на теренах сучасного мікрорайону Велика Корениха.  Певно тому, що вони посилалися на перші письмові згадки про татаро-турецьке портове містечко-фортецю Карання-Кир – «Чорний степ», яке дійсно існувало в XIV ст. Проте, ще в V ст. до н. е. на цій місцині вже функціонували стаціонарні поселення. Це твердження довели археологічні розкопки Корениха ІІ і ІІІ.

У XІV – XV ст. портове татаро-турецьке містечко-фортеця Карання-Кир (сучасний мікрорайон Велика Корениха) дійсно входило до віддаленої турецької провінції під назвою Очаківський ейялет – сама глуха провінція Османської імперії. У той час центром орди було сучасне місто Очаків, яке з навколишньою сільською околицею підпорядковувалося безпосередньо Туреччині.

Чи завжди воно мало таку назву?

Варто зазначити, що на корениських чорноземах у бронзовому столітті існувало ремісничо-торгове поселення Каренчі, яке з часом назвали поселенням Кінське поле ольвійської хори Великої Скіфії, а згодом поселення збільшилося, його назвали – турецьким портовим містечком-фортецею Карань-Кир на Очаківській землі.

На турецьких картах із XІV ст. це портове містечко позначалося як Карань-Кир, проте на деяких французьких мапах 1745 року видання, поселення Карань-Кир ще позначене як Кінське Поле. На плані міста Миколаєва 1795 року, поселення на теренах сучасного мікрорайону Велика Корениха вже має назву російське «село Корениха», яке справедливо відновило власну назву за назвою внутрішньої річки Корениха.

Яке тлумачення назви містечко-фортеці Карань-Кир (Карання-Кири)?

Оскільки, серед мусульман основні джерела питної води називалися ім'ям «святих», то, на нашу думку, й поселення також назвали в честь тодішнього прославленого пророка Мухаммеда аль-Карань. Турки назвали це святе кам’янисте, безлісе місце Карань-Кир. Для зручності вони змінили лише одну букву в корені назви поселення Каренчі, тобто змінили «Карен» на «Каран». До того ж дефініція «Кара» – в кримському топонімічному словнику (авторів Белянського, Лезіна, Суперанської) та в тюркському словнику тлумачилася так – тьма, морок, імла, тобто місцевість де були печери, струмки та балки, що й відповідало дійсності. А дефініція «Кир» означала – кам'янисте безлісе пасовище.

Ми вважаємо, що турки, які заволоділи цим краєм укріпили кріпосні стіни – фортецю навколо вже існуючого поселення Каренчі  та побудували торговий порт, частина якого була на верхівці скелі, а частина з пристанню розміщувалася на самій річці Ак-су, сучасної річки Південний Буг. Саме в цей порт могли заходити торгові кораблі. Також вимостили  башні у вигляді криниць, які відігравали важливу роль у передачі інформації. Старожили переказують, що сторожові башні, мали підземні переходи від торгового порту до античних печер.

Ймовірно, що  містечко-фортеця розміщувалося на обох частинах цих скель, а торговий порт – між прісними джерелами питної води на кам'янистих безлісих пасовищах, що, з приходом ночі, покривалися темним мороком.

Які легенди розповідали місцеві жителі про турків?

Оскільки В. Ю. Пучков у збірці нарисів «Ми з Варварівки» (2004 р.) підтвердив існування в наших краях турецької провінції, то вгору по Південному Бугу, крім інших, існувало поселення Карань-Кир.  Аналізуючицей нарис, ми зрозуміли, що у середині ХVІІІ ст. на нашій території турки жили в місті-фортеці, де був морський простір, зв'язок по річці Ак-су (Гіпаніс) з глибинними частинами території, хороша гавань з портом на воді та надійне прикриття фортецею Карань-Кир.

Старожили переказували: «прибувши на корениські чорноземи, турки як жаби «розсілися», по берегах бувшої повноводної річки Корениха, а також біля гирла, де річка Корениха впадала в річку Південний Буг.

 Сучасники й нині переказують давню легенду: «…коли турки пропливали по Божій річці (Гіпаніс) біля високих скелястих схилів, то ступивши на цю землю, вони падали на коліна, цілували її й голосно промовляли: «Карання-Кир! – Чорний степ! Земля сліпить аж до темноти в очах. Як далеко тягнуться ці чорні землі! З того часу турки так і називали цю місцину. А строкате і волелюбне  місцеве населення провінції поступово звикло до назви Карання-Кир (Карань-Кири), яка зазначалася у письмових джерелах, що дійшли до нашого часу». Чи вірите Ви в ці легенди?

Чи це турки зробили надбудову над сучасним Джерелом?

На нашу думку, прийшлі турки, що стали осілими, жили в  місті-фортеці Карань-Кир поруч із корінними жителями тодішнього поселення Каренчі, ефективно використовували прісні джерела, як життєво необхідну інфраструктуру поселення й займалися товарообігом. Тому над джерелом, яке стікало до річки Ак-су, вони зробили надбудову, щоб приваблювати і забезпечувати прісною водою не лише мешканців цієї місцини, але й всіх подорожуючих по цій річці.

Причинно-наслідкові зв’язки підтверджувалися Вікіпедією, де зазначалося «Жалування турку-фонтанщику, який забезпечував жителів поселення водою, платили з доходів митниці». Оскільки історичні та наукові джерела доводять, що в турків фонтани (криниці, джерела) були спорудою першої необхідності, то кожний заможний османський турок вважав необхідним побудувати фонтан при дорозі чи вдома. Там, де споруджувався фонтан, то виникав сад. Саме садівництву, найбільше сприяли кліматичні умови цих чорноземів і земель Півдня України.

Певно тому пересічні мешканці цього мікрорайону Велика Корениха м. Миколаєва  і автори цієї статті пропонують громадські ініціативи, а саме: 

створити на цьому відтинку макет-мурал із відеопрезентацією історії портового містечка Карань-Кир навколо скелі першої половини мікрорайону Велика Корениха міста Миколаєва, а також встановити рекламний щит з відеоінструкцією річкового дайвінгу і підводної археології.

Це дає можливості:

а) комплексно візуалізувати справжню історію цієї місцини неподалік від музичного фонтану, наповнюючи фінансами громаду;

б) зацікавити туристів у річковому дайвінгу та підводній археології по виявленню підземної частини порту цього містечка, а також у пошуку тодішніх втрачених артефактів (можливо й монет). Що Ви бажаєте додати?

Автори: Г. В. Сабіна, В. Г. Бабійчук, В. В. Шейкевич