Велика Корениха у володінні Російської імперії

Велика Корениха у володінні Російської імперії

Коли на ці території прийшла московська орда?

Московська орда прийшла на наші землі у ІІ половині ХVІІІ ст., коли воювали Російська та Османська імперії. За Кючук-Кайнарджиським мирним договором (1774 р.) до Кримського ханату перейшли османські володіння у Північному Причорномор'ї між річками Південний Буг та Дністер, окрім фортеці Очаків з округою (енциклопедія).

А через 10 років Катерина II видала указ від 10 лютого 1784 року про будівництво російської фортеці для «невеликого зміцнення на гирлі річки Інгул до сторони Очаківського округу, щоб зберегти життя мешканців цієї місцини та прикрити магазини від турків». Пізніше, у 1788 р., Російська імперія відвоювала турецьку фортецю сучасного міста Очаків.

На сайті «Цей день в історії» В. Лук'янюк  у статті «Кючук-Кайнарджийський мирний договір» зазначав «Вкрай невигідний Османській імперії Кючук-Кайнарджийський договір став початком її ослаблення і одночасного зміцнення позицій Росії. Всупереч договору вже через 9 років Росія анексувала Кримське ханство, що привело до сьомої російсько-турецької війни 1787-1792 р.р.

У 1791 р. в місті Ясси був підписаний мирний договір, який закріпив все, що було досягнуто у цих війнах із 1768 по 1778 р.р. і вся територія Північного Причорномор`я, тобто землі, які належали Османській імперії та Кримському ханству, в тому числі й поселення Карань-Кир (Карання-Кири), залишилося в повному  володінні Російської імперії.

Підкріпленням даного факту є оглядова «Карта географическая, изображающая Область Озу или Едисан, иначе называемой Очаковской землей и присоединенную к Российскому государству в силу заключенного в Яссах декабря 1791 г. мирного договора» из «Атласа новоприобретенной области от Порты Оттоманской и присоединенной к Екатеринославскому наместничеству».

Тобто, Ясський мирний договір ще більше зміцнив становище Російської імперії не лише на Півдні України а й на всьому північному узбережжі Чорного моря. Він забезпечив свободу російської морської торгівлі в цьому регіоні та створив сприятливі умови для розгортання подальшої експансіоністської політики Російської імперії. (Вікіпедія)

Миколаївська дослідниця історії Н. А. Кухар-Онишко вважала що Кючук-Кайнарджийський мирний договір свідчив про могутність Російської імперії та слабкість колишньої могутньої Османської імперії.

Проте миколаївський дослідник історії Ю. С. Крючков у книзі «Історія Миколаєва» у статті «Шлях на Південь» писав про те, що насправді, по Кючук-Кайнарджийському мирному договору для Російської імперії зроблені лише невеликі територіальні поступки – це все, що отримала Росія після багаторічних кровопролитних воєн. Однак Росія вже мала вільний вихід до Чорного моря через Дніпро-Бузький лиман. Наступним кроком на шляху колонізації Півдня України стало 28 грудня 1783 р. – мирне приєднання Криму до Новоросійського краю.

Як події сивої давнини стали приводом для збурення сьогоднішніх політичних пристрастей?

Нас зацікавив діалог, що вівся на радіо “Свобода” між  Сергієм Грабовським та Максимом Стріхою, що й став відповіддю на питання.

Максим Стріха  запропонував зануритися у глибину століть ІІ половини ХVІІІ ст., а також подивитися на зміст угоди та контекст подій, що відбуваються навколо неї. Він додав: «…Кючук-Кайнарджийська мирна угода, нині була використана частиною депутатів російської Державної думи для висування територіальних претензій до України у ХХІ ст.».

До цього діалогу долучався Віталій Пономарьов, який прокоментував історичні події минувшини та не справедливість Росії ще у  ХVІІІ ст., а саме «..упродовж шести років точилася чергова війна між Османською та Російською імперіями, яка завершилася підписанням російсько-турецького договору про «Вічний мир». (1768 – 1774 р.р.) Сторони визнали незалежність Кримського ханства. Проте Російська імперія зберегла військовий контроль над Кримом і після виведення звідти своєї армії».

А Рефат Чубаров додав «Це був перший крок з боку Росії щодо анексії в подальшому всіх територій Кримського ханства».

Варто зазначити, що всі договори були російсько-турецькими, а не російсько-українськими. До того ж, жодного відношення до сучасності не мають воєнні події ХVІІІ ст. Але історичні факти підтверджують жорстку агресію та неправдиву експансіоністську політику сусідньої держави. Російська федерація  спочатку (2014 р.) анексувала землі вільної незалежної без’ядерної України: українські Крим та  Донбас. А вже через 8 років (ХХІ ст.) віроломно вторглася (2022 р.) на ці ж землі суверенної незалежної держави Україна.

Важливе місце в історії рідного краю посіло українське місто Миколаїв, яке стало тією ж міцною фортецею для захисту земель  правого берега  річки Південний Буг, при веденні військових бойових дій  під час не спровокованого повномасштабного вторгнення до нього військ Російської федерації.

Історик Д. І. Багалій у книзі «Колонізація Новоросійського краю та перші кроки його на шляху культури» визначив види і форми, розміри й швидкість російської колонізації, писав про будівництво міста Миколаєва, про роль Г. О. Потьомкіна в облаштуванні та заселенні Новоросійського краю, а також короткі нариси зародків місцевої освіти та культури в цих умовах.

Не маючи власного флоту, Г. О. Потьомкін заклав верф для кораблебудування на місці, де вже мешкало поселення  бувшого містечка «Дикий сад», на річці Інгул, притоці річки Південний Буг.

Чому уряд цариці поспішав заселити придбаний край?

Придбаний край був не лише красивим, але й розвинутим. Недаремно нинішній Південь України називають європейськими. Адже першопрохідцями, які розбудовували цей край у різні часи були: англійці, французи, італійці, поляки, литовці, навіть, американці – це було за довго до розвитку флоту й технологій в Російській Імперії.

Перший дослідник нашого краю А .О. Скальковськоий у місті Одеса видав книгу «Хронологічний огляд історії Новоросійського краю 1730-1795 рр.» (1836 –1838 рр.) У монографії висвітлені процеси колонізації північного Причорномор’я  другої чверті ХVІІІ – першої чверті ХІХ ст. та містяться рідкісні документи, статистичні дані про місто Миколаїв та його околиці, розкрито причини виникнення міста, початку будівництва верфі та кораблів. А пізніше вийшла ще одна його праця «Досвід статистичного опису Новоросійського краю» (1850–1853 р.р.), в якій автор описав геополітичне становище цього краю, де фрагментарно згадується тодішнє село Корениха.

Продовжуючи свою аграрну політику Імператриця Катерина ІІ роздавала нові землі російським дворянам: у межах міста − під городи, а за межами міста − під хутори, села. Основні напрямки розвитку цього краю були записані у документі виданому 22 березня 1764 року «План про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їх заселення». Згідно з планом «будь якого звання люди» могли отримати в Новоросії землі у спадкове володіння при умові заселення їх за свій рахунок протягом трьох років.

Г. Ге. писав  «Уряд цариці поспішав заселити придбаний край. Ціла хвиля міщан і селян ринула в спорожніле від кочових народів Прибужжя, де ці люди сподівалися отримати від сильної російської влади забезпечення, бажане спокійне життя».

Проте, й у ХХІ ст. уряд Російської федерації ніби під кальку робить те ж саме – спочатку анексує український Крим та частину українських земель Донбасу і швидко їх приєднує до своєї держави, заселяючи російськомовним населенням. Пізніше, зміцнівшись, віроломно нападає на маленьку без’ядерну державу – Україна  і під час повномасштабної російсько-української війни відвойовує частину земель Херсонської та Запорізької області, заселяючи ці землі російськомовними переселенцями.

Хто такий Г. О. Потьомкін ?

Про нього говорили, що це суперечлива людина-загадка. «…Він був почесним козаком, але з часом знищив Запорізьку січ. Він заснував Чорноморський флот та найбільші міста на Півдні України, у тому числі і Миколаїв, але отримав людські насмішки за створені декорації не існуючих сіл. Він мав титул графа священної Римської імперії, а помирав у канаві біля дороги. Грицько Нечеса, державний циклоп, законний чоловік імператриці  Катерини Великої – це все Григорій Олександрович Потьомкін. Він мав безліч коштовностей, палаців та маєтків, а відомим залишився завдяки одній грандіозній афері «потьомкінські села» – зазначав В’ячеслав Гармаш у передачі «У пошуках істини».

Як пов’язана його діяльність з Миколаївщиною?

При Г. О. Потьомкіну розпочато будівництво Миколаївської верфі та міста Миколаєва на півострові. Ми припускаємо, що деякі мешканці корениських чорноземів також на ній працювали. Історичні факти підтверджують архівні документи, в яких зазначалося, що 27 серпня 1789 року Г. О. Потьомкін видав М. Л. Фалєєву черговий ордер (наказ): «Фаберову дачу йменувати Спаське, а Вітовку – Богоявленське, новостворену верф на Інгулі – місто Миколаїв», в честь святого Миколая. За легендами він говорив «Потомки по достоинству оценят и возблагодарят меня за мое решение».

Оскільки жителі турецького містечка Карань-Кир вже давно вирощували на приватних городах капусту і різне збіжжя, то наступного 1790 року, 25 квітня князь Г. О. Потьомкін видав наказ: «Огородов завести и всякой зелени насеять побольше. Особенно насеять капусты. И обывателей побуждать сады разводить».

Памˊятав Григорій Олександрович також нарікання і грабіжницькі набіги ногайських татар на місцеве населення при річці Корениха. Певно тому в 1790 році за наказом Потьомкіна з тодішнього турецького поселення Карань-Кир та всього Прибужжя виселили до Дагестану ногайських татар (Єдісанську орду).  

29 серпня 1791 р. Г. О. Потьомкін писав М. Л. Фалєєву: «Поспішайте з озброєнням міста Миколаєва. Ти не можеш собі уявити наскільки воно потрібне. Від нього залежить честь моя і мало кому відомої Миколаївської верфі…». Він мріяв збудувати місто з амфітеатром на березі річки Південний Буг.

Що розповідала С. Бойчук про кордон з турками і  як цей факт відображено у віршах І. Смєрдова?

Оскільки на той час кордон з турками проходив по річці Південний  Буг, то в селі Карань-Кир (Корениха) мешкали турецькі татари серед яких були злочинці. Вона розповіла про випадок, що трапився на   дачі М. Л. Фалєєва.

Даний факт підтверджувався у праці «Старина Миколаївська та Очаківська. Антологія» авторів-упорядників В. В. Щукіна, А. Н. Павлюка, які використали низку історичних жерел з історії міст Миколаєва та Очакова – з кінця XVIII до початку ХХ ст. (2016 р.). Автори праці у розділі «Сумароков про Миколаїв» приводили цитати з цих документів, а саме «виведені з пошти коні були уже запряжені, і я (Сумароков) доїхав до станції села Корениха, яка знаходилася за 10 верст від Миколаєва. …Лише на лівому березі річки Буг, де тепер Спаськ, була невелика дача, що належала іноземцю Фабре. Проте протилежний берег, де тепер Варварівка, Корениха та інші селища, належав туркам. Розповідають, що якраз уночі турки Очаківського гарнізону переправилися через річку на дачу і розорили її зовсім. Власник Фабре розповів про це князю Потьомкіну».

Останні історичні факти Ігор Смєрдов занотував у формі діалогу Г. О. Потьомкіна з М. Л. Фалєєвим у віршованих рядках:

Г. О. Потемкин:

Мы укрепились здесь, на левом берегу.

Но с турками у нас невдалеке

Идет рубеж сегодня по реке.

До сей поры мы с ними мирно жили,

Но вот недавно доложили,

Что челобитная пришла от иностранца,

Купца, от де Фабре, от Франца.

Турецкие бандиты вдруг

Форсировали Южный Буг.

Купца богатое именье

Предав огню и разоренью.

Ценные вещи растащили,

Служанку, изверги, убили

И уничтожили посевы все

На Виноградной, на косе.

Фабре бандитов просит проучить,

И заодно убытки возместить.

М. Л. Фалєєв:

Я порученье выполнил успешно:

Улажен с турками конфликт,

Паша сказал, убытки возместит,

И всех виновных он накажет.

И предо мною извинился даже…

Но вот послушай, командир:

Когда я был в селе Каранье-Кир,

Увидел остров. Если сделать мост

К нему, то будет неплохой форпост.

(Игорь Смєрдов)

Кордон між гирлами річок Дніпра і Дністра, а також способи комунікації по Чорному морю з містами і портами: Херсоном, Миколаєвом, Очаковом, Одесою та Овідіополем відображала «Гідрографічна карта північних берегів Чорного моря», складена інженер-майором Ф. П. Де-Воланом на початку 1792 р. і перевірена у 1794 р. за наказом віце-адмірала і кавалера Де Рибаса. (оригінал карти зберігається в ЦГВІА у місті Москва, де зазначені: глибина, мілини і фарватер на користь судноплавства по Дніпру, Бугу, Дністру і вздовж берегів Чорного моря).  

До того ж в історико-топонімічному довіднику, уточнювалося місце розташування села «…южнее Варваровки в излучине лимана, на правом берегу находится село Большая Корениха, получившее свое название от небольшой речушки Коренихи, впадавшей некогда в лиман в этом месте. Селение возникло в конце XIV века и населено было турками. Звучащее по-русски название Корениха произошло от турецкого Каранья-Кир («черная степь»). Русское село Корениха основано в 1791 г.» Варто подати останнє речення у зміненій редакції, замість поняття «засноване» написати – «перейменоване».

Чи бував князь Г. О. Поьомкін на корениських чорноземах?

Вперше зацікавило князя Григорія Олександровича Потьомкіна тодішнє портове містечко-фортеця  Карань-Кир (Карання-Кир) на правому березі річки Південний Буг весною 1788р, де мешкали, так звані татаро-турецькі «злочинці», коли він знайомився з доповіддю М. Л. Фалєєва. Водночас його цікавили навколишні села і хутори, які розміщувалися за турецьким кордоном.

Проте вперше потрапив Г. О. Потьомкін у табір козаків, який розміщувався напроти ще не існуючого міста при річці Корениха (R. Korenikha) тодішнього портового містечка-фортеці Карань-Кир, лише 25 червня 1788 року (про що свідчать його «ордера»). Перебуваючи у таборі при річці Корениха, Григорій Олександрович чув також нарікання і грабіжницькі набіги ногайських татар на місцеве населення.

Вдруге проходив корениські чорноземи Г. О. Потьомкін з військом наприкінці цього літа, коли йшов завойовувати (звільняти) турецьку фортецю сучасного міста Очаків. Його війська стояли під стінами фортеці всю осінь, а на початку зими, 06 грудня 1788 р., у день Святого Миколая її було розгромлено (звільнено).

Про що мріяв Г.О.Потьомкін, перебувачи у таборі козаків при річці Корениха?

На нашу думку, він не лише порівнював кліматично-екологічні умови та географічне розташування турецького села Карань-Кир, але й визначив економічну складову цієї місцини. Тут не було болотяних лихоманок та повенів, як у місті Херсоні. Клімат хоча й сухий, але здоровий. Дуже гарна місцевість. Тому він мріяв звільнити від турок поселення Карань-Кир (Корениха) і подарувати його улюбленій племінниці Олександрі, як весільний подарунок від дядечка Григорія.

До того ж Потьомкін Г. О. передбачив вигідність шлюбу племінниці Олександри Василівни Енгельгард, познайомивши її з майбутнім чоловіком-поляком, великим гетьманом коронного Королівства Польського Францішеком Ксаверієм Браніцьким, коли вони разом вирішували військові питання стосовно України, яка на той час перебувала під Річчю Посполитою.

Можливо, саме ці відчуття надали князю впевненості і він остаточно вирішив будувати верф на півострові, де згодом почалося будівництво нинішнього міста Миколаєва. Він також розумів, що на будівництво міста можна буде використовувати камінь-черепашник із корениських каменоломень та стін укріпленого портового міста-фортеці Карань-Кир. Так і сталося.

Підкріпленням цієї думки стали матеріали книги «Історія міст і сіл України. Миколаївська область», а також дослідницька робота мешканки цієї місцини Мережко Ірини, випускниці Миколаївської ЗОШ № 23, члена ради шкільного музею, яка зазначала, що корениський камінь-черепашник вважався чи не найкращим у Херсонській губернії. Під час забудови міста Миколаєва корениські каменярі випилювали зі скель штучне каміння у формі великих блоків розміром 25 см. на 25 см.

 Пізніше, каміння з кріпосних стін і вежі турецького портового містечка Карань-Кир також розбиралися та використовувалося для будівництва міста Миколаєва. Від бувшого портового містечка по сучасних річках Південний Буг та Інгул до Миколаївської верфі перевозили баржами й шаландами видобуте з корениських каменоломень каміння та пісок – з корениських кар’єрів.

Яку таємницю довірив Г.О. Потьомкін своїй племінниці Олександрі?

За даними Генрика Мосцицького (Вікіпедія), Олександра була позашлюбною первісткою Великої княгині, майбутньої цариці Катерини та її коханця Сергія Салтикова, однак присутня під час пологів цариця Єлизавета наказала підмінити немовля, і породіллі сказали, що у неї народився хлопчик (насправді – невідомого походження), якого потім назвали Павлом. Офіційно ж її батьками вважалися Василь Енгельгардт та його дружина Марфа Олександрівна з роду Потьомкіних, рідна сестра Григорія Потьомкіна, фаворита та коханця Катерини II. Після смерті «матері» її виховувала «бабуся» Дарія Потьомкіна.

За переказами,  після таємного одруження Катерини Великої і Г. О. Потьомкіна у них  народилася спільна донька Ліза Тьомкіна, яку Григорій Олександрович таємно віддав на виховання своїй сестрі у місто Херсон.

Під час мирних переговорів із Туреччиною Г. О. Потьомкін відчув слабкість. У той час ходили легенди, що його отруїли довготривалим ядом ще в місті Петербург. Відчувши тривогу, він поспішив виїхати із міста, разом із супроводжуючим військом та Олександрою Браніцькою (Енгельгард), якій він поспіхом віддав скриньку забиту срібними цвяшками, де були документи про одруження Г. О. Потьомкіна з Катериною Великою. Племінниці Олександрі він тихо прошепотів: «Тільки ти зможеш це зберегти…».

На шляху з міста Ясси (Молдова) до міста Миколаєва кортеж зупинили. Григорій Олександрович попросив, щоб його винесли з карети на свіже повітря. Пˊятого (5) жовтня 1791 року Потьомкін Г. О. помер тихо і спокійно серед степу, на руках у племінниці Олександри Браніцької.

На нашу думку він мріяв офіційно зареєструвати село Карань-Кир, яке відійшло до Російської імперії, перейменувати його в село Корениха і подарувати Олександрі. Проте Г. О. Потьомкін не встиг здійснити свої мрії. Після смерті Потьомкіна розвиток міста Миколаєва, як і всього Новоросійського краю, дещо призупинився.  

Племінниця Г. О. Потьомкіна Олександра (Еенгельгард) Браніцька  була закохана у свого дядечка Григорія і зберегла всі його таємниці і кохання, здійснила його мрії, згодом ставши володаркою корениських чорноземів. До того ж їхня життєдіяльність тісно переплітається з історією розвитку тодішнього села Корениха.

У цій статті частково  використані фрагменти відеороликів, легенди та перекази, які відображають суперечливі та найменш досліджені періоди історії виникнення і становлення мікрорайону Велика Корениха м. Миколаєва повязані з долею Г. О. Потьомкіна та Олександри (Еенгельгард) Браніцької  в контексті світових подій. До того ж значна увага приділяється історичним фактам, архівним історичним документам які з багатьох різних причин замовчувалися, чи то заборонялися, але не були досі відомі пересічному громадянину. Це недостатньо висвітлені сторінки історії мікрорайону Велика Корениха міста Миколаєва.

Які Ваші думки, розповіді чи коментарі?

Автори: Г. В. Сабіна, В. Г. Бабійчук, В. В. Шейкевич