Господарський та культурний розвиток села Корениха за баронів Рено

Господарський та культурний розвиток села Корениха за баронів Рено (1822-1917)

Чим вражала родина баронів Рено?

Хто ж такий Жан-Франсуа П’єр Рено(або Іван Петрович Рено)?

Зробивши експансію на Миколаївщину у 40-х роках ХІХ ст. заповзятливі французи Жан-Франсуа П’єр Рено(Іван Петрович) і його нащадки зуміли організувати безперебійність отримання доходів від продажу зерна, вовни, молочної продукції, врожаїв з виноградників і садів.

Краєзнавець, старожил м. Миколаєва, Д. І. Заковоротній згадував, що йому вдалося скуштувати виготовлене за «реновською» рецептурою духмяне янтарне вино – шасла-мускатне. Величезні діжки з клеймами і давильні преси, ще з середини нинішнього століття збереглися в околицях нинішнього села Радсад.

Жили барони Рено в Одесі і в Миколаєві, де здебільше зупинялися в родових маєтках – тодішньому селі (сучасного мікрорайону Велика Корениха міста Миколаєва), яке стало їхнім першим придбанням. І в мікрорайоні Спаське міста Миколаєва. Після того було реалізовано ще багато ідей.

Миколаївська краєзнавець Наталя Рудакова по документах обласного архіву простежила рух активів сімейства Рено. До 1901 року барони встигли прикупити: хутір Петрівка з земель графа Ламберта (сучасний мікрорайон Варварівка міста Миколаєва), хутори Подимівка, Карлівка, Олександрівка, Зелений, підтверджуючи «из земель Варваровки выделено 915 десятин земли, находящейся во владениях Александра Карловича (сына Карла) Ламберта, во владения барона Рено. Хутор Карловка, Зеленый Яр переданы во владение жены корнета, баронессы Ольги Аскольдовны Рено. 1901 г.».

Усі представники родини Рено були трудоголіками. Вони безпосередньо керували складним різнопрофільним бізнесом. Вкладали гроші у переробну промисловість, інвестували будівництво громадських будівель, мостили дороги, відкривали черепичні мануфактури, створювали портові та залізничні склади.

До того ж І. Івлєва зазначала, що прізвище Рено, представлене кількома поколіннями, пов'язане безпосередньо з Миколаївщиною. «Підприємства сім'ї Рено давали роботу понад 4000 осіб. Олександр Рено придбав кілька прибуткових маєтків на території сучасних Баштанського, Єланецького та Новобузького районів Миколаївської області. Його сестра Ольга Рено купила цілий річковий флот для перевезення зерна, а молодший брат Микола Рено зайнявся тонкорунним вівчарством». (сімейний клуб «Барони РЕНО у Миколаєві!» 2018 р.)

Як доказ минувшини, ще й досі зберігає уламки черепиці з черепичної мануфактури родини Рено співробітниця товариства "Динамо" Олена Леонідівна Христич. Черепицю знімали з даху будинку одного із землевласників Рено під час його перекриття. Не дивно, що червону петрівську черепицю можна побачити на деяких будинках мікрорайону Велика Корениха.

Черепиця цікава тим, що на ній були підписи, як російською так і французькою мовами Marselle, розміром 25х42 см. А ще у 1910 р. на Всеросійській промисловій виставці завод «Петрівка» отримав Золоту медаль.

До того ж Н. М. Рудакова писала «в 1900 р. в с. Петрівка, на землях графа А. К. Ламберта працював черепичний завод, де випускалася цегла і черепиця відмінної якості, на зразок марсельської, глазурована. Вартість її була нижчою, ніж у імпортної, а якість – вищою. 40 рублів проти 46 за тисячу. Вона мала великий попит у селян і німців-колоністів. Вони з червоної петрівської цегли будували житлові будинки та перестінки в них, а дахи будинків покривали червоною черепицею, яка щільно прилягала одна до одної і защіплювалася замком. Відповідно до Адреса-календаря Миколаєва, у 1910-1912 роках завод ще працював. Власником залишався барон В. А. Маас». Пізніше нащадок барона Рено.

Наталя Рудакова стверджувала «аж до 1917 року покоління Рено були великими землевласниками на Миколаївщині. Барони Рено не втрачали володіння, не продавали і не кидали землі, коли інші після скасування кріпосного права не могли утримати сільгоспугіддя. Через грамотне керування Рено диверсифікували сімейний бізнес. Вони створили свій банк та кілька позичкових кас.

1917 року після жовтневого перевороту біографія сімейного капіталу перервалася. Майно баронів було націоналізоване. За кордоном банківських рахунків та інших активів сім'я Рено ніколи не мала».

Як заселялися прибузькі землі за часів баронів Рено?

Ще у 1822−1824 роках, французький барон Рено викупив разом із селянами і нерухомістю землі села Корениха в Херсонській губернії. (книга «Пушкін та Одеса» (1999 р.).

У дослідницькій роботі Дзюби Анастасії, члена ради музею Миколаївської ЗОШ І–ІІІ ст. № 23 зазначалося: «У другій половині ХІХ ст. продовжувалося інтенсивне заселення Миколаївщини. Переселенцям було надано понад 122 тисячі десятин землі», що підтверджувалося архівними документами.

Різні за статусом переселенці отримували дачні земельні наділи навколо земель селян села Корениха, які були у приватному володінні барона Жана-Франсуа П’єра Рено (Івана Петровича Рено). Наприклад «План земель Херсонской губернии Одесского уезда включает участки земли села Корениха, владения врача Б. Г. Кранцфельда (241 дес. 1960 кв. саж. землемер С. С. Верлинчи в 1897 г.).А також земельні дачні наділи християнина Є. В. Безродного (1899 р., 503 дес. землі), які придбав міщанин Г. І. Кранцфельд (батько лікаря) (1905 р., 591 дес. землі) у власне володіння. На інших планах зображені земельні володіння громадянина В. С. Куніцького, який мав 504 дес. 2 056 кв. саж. землі) і докупив землю у міщанина П. К. Трофимова (1905 р., 269 дес. 2056 кв. саж. землі) в Корениській волості Херсонської губернії Одеського повіту.

Спеціальний геометричний план учасників землі був цікавий ще й тим, що в ньому чітко зазначалися не лише володарі, з якими встановлювалися лінії розмежування, описувалися суміжні землі, а також здійснювалася статистична експлікація не зручних земель (під ярами і обривами (урвищами), каменоломні, земля під хуторами, вода і берег річки Південний Буг, дороги тощо).

Чому Великокорениська переправа існувала нелегально?

Володіючи маєтком і землями з селянами у селі Корениха Іван Петрович Рено, організував торгівлю різними товарами і, навіть, проводив торгові ярмарки. Щоб розширити межі торгівлі та збільшити кількість покупців у 1832 р. барон Рено, звертався до губернатора Грейга з проханням дозволити йому офіційно відкрити переправу з сучасного мікрорайону Ліски на сучасний мікрорайон Велика Корениха, Тоді місцева влада барону Рено офіційно відмовила. (художньо-документальне видання О. Я. Лагошняк «Від старої переправи до Варварівського мосту»)

Аналізуючи причини відмови, О. Я. Лагошняк припускав, що на тій стадії запиту до канцелярії губернатора, барон Рено можливо володів лише маєтком у селі Корениха, який називав «Николаєвскоє» і водночас вів переговори про купівлю земель навколо цього села. Ми підтримуємо думку автора і додаємо, можливо самостійне перейменування бароном Рено приватних земель села Корениха в «містечко Миколаївка» (1831 р.) також стало причиною відмови йому у будівництві переправи. Залишається ще багато запитань. Проте на той час магістрат з думою толерантно відмовили барону І. П. Рено, мотивуючи тим, що сусідня Варварівська переправа може стати не рентабельною.

Однак О. Лагошняк доводив, що «Великокорениська переправа існувала нелегально декілька років на початку 30-х років ХІХ ст., а відповідало за неї Інтендантство міста».

Як описав Іван Кедрін про маєток І. П. Рено Корениха під час експедиції (1850 р.)?

З травня по липень 1850 року І. І. Кедрін здійснив експедицію від Бугу до Дністра. Тобто у цей час володарем маєку і корениських чорноземів вже був нащадок Івана Петровича його син Йосип Іванович Рено. («Степи лукомор’я» І. Сапожников та С. Аргатюк у праці «Иван Кедрин и его экспедиция 1850 года по Северо-Западному Причерноморью». («Золота акція» № 24, 2018 р)

І. І. Кедрін докладно описав цю місцину в колінному щоденнику під час дослідження сільського господарства Херсонської губернії, а саме: «Маєток-містечко Корениха належить колезькому раднику барону Й. І. Рено. Воно знаходиться при Бузькому лимані, в 8 або 9 верстах від м. Миколаєва. Поруч проходить поштова дорога до міста Очакова. Оскільки найстаріший заселений маєток-містечко Корениха славився навкруги своїм квітучим становищем де мешкало більше 500 осіб, то вони практикувалися на великому тонкорунному вівчарстві, мали кінський завод, ферму з рогатою худобою, розводили ангорські кози.

Хоча основою хліборобства на корениських землях був камчатський овес, проте, через природні катаклізми тут спостерігалися постійні неврожаї зернових культур, де хліба виростали посередні, а колосся зернових покривалися шкідливими жучками. Мошкара віщувала сильну посуху, безперебійно обліплювала все живе. Для збору і обробки зернових було три молотильні машини.

Тютюн розводили лише як ліки для овець. Грунт землі майже рівний, за винятком 3-х глибоких балок, в яких розташований чийсь хутір і два села: Богданівка і Дереклія.

Взагалі, на правому березі Бузького лиману садівництво та лісництво в деяких місцях тільки-но виникали, в інших же вони з кожним роком поступово поширювалися. У поселенні Корениха на височині ріс фруктовий сад із великою кількістю абрикосових дерев, розміщувалися парники, оранжерея і невелика теплиця, в якій вирощували досить багато ананасів.

Вражав прекрасний фонтан та чарівний вид з альтанки, який відкривався на Бузький лиман з великою кількістю миколаївських будівель. У містечку Корениха росли невеликі лісові плантації (лісосмуги) та створено школи по розведенню лісів, де збирали насіння лісових дерев одразу ж після їх дозрівання і негайно висівали.

У минулі роки ловля риби в Бузькому лимані біля містечка Корениха давала щорічний дохід маєтку від 2500 до 3000 руб., а тепер від цієї риболовлі отримують ледь 700 руб. такими ж асигнаціями. Хоча, раніше нерідко ловилися осетри, стерлядь і інша червона риба у Бузькому, Дніпровському і Дністровському лиманах, то на даний час помітно зменшилася кількість такої риби через рух частих рейсів пароплава по воді, який лякає велику рибу і відганяє її у відкрите море.

На землях барона Рено знаходився вапняковий камінь білуватого кольору, придатний для будівель, який приносив до 1000 руб. середнього щорічного доходу. Він добувався вільними промисловцями, які платили поміщику мито від кожного каменю».

Навіщо побудували нову Свято-Миколаївську церкву на землях барона Й. І. Рено?

І. І. Кедрін у своєму щоденнику (1850 р.) також писав: «Шлях від містечка Корениха, де споруджувалася церква, до містечка Іллінського досить безлюдний. Хоча була ще тільки друга половина травня, проте скрізь виднілася майже зовсім оголена трава, спалений сонцем степ, які мимовільно наводили зневіру і страх. А в низинах та ярах, де збереглася деяка рослинність, видно було безліч ненажерливих прузів (саранчі)».

У зв'язку зі збільшенням чисельності населення потребувала розширення застаріла будівля кам’яної Миколаївської церкви, побудованої за дорученням Олександри Браніцької, яка проіснувала близько 70 р.. А так як на той час дворяни, купці та інші заможні стани грошей на зведення храмів не шкодували, певно тому в 1850 році вже споруджувалася нова церква і будинок для керуючого маєтком у містечку Миколаївка (Корениха).

 Оскільки із Божою допомогою, працею і молитвами жителів із середини ХІХ ст. містечко Миколаївка стало самодостатнім і добротним господарством, яке креативно вписалося в рельєф місцевості, то у 1852 р. на кошти барона Й. І. Рено та інших поміщиків навколишніх сіл дійсно побудували нову Свято-Миколаївську церкву з дзвіницею та церковно-парафіяльною школою на другій половині нинішнього мікрорайону Велика Корениха, ліворуч від сучасної трансформаторної будки.

Що переказували старожили селища Корениха про Свято-Миколаївську церкву?

За переказами старожилів на Свято-Миколаївському храмі (церкві) було встановлено 7 (сім) дзвонів. Головний дзвін був дуже міцним та мав вагу в 1,8 т., вилитий у місті Москва. Гучні зелені дзвони з позолоченими хрестами було чути в радіусі 20 км.. Нова кам'яна церква будувалася фахівцями, запрошеними з міста Санкт-Петербург (Ленінград), за новими технологіями, з різнокольоровими вітражами у вікнах та міцним фундаментом, який заливався спеціальним розчином замішаним на яєчних білках.

Нині, на місці Свято-Миколаївської церкви розміщені ДОСи. А трансформаторна будка стоїть і висаджено парк із акацій на бувшій при церковній площі. Навіть назву вулиці Першотравнева, хотіли перейменувати у Святомиколаївську, в пам'ять про існування на цій місцині Свято-Миколаївської церкви.

У Свято-Миколаївській церкві тодішнього маєтка-містечка Миколаївка з 1887 р працював Стеценко Василь Наумович (1860 р. н.), який закінчив Новобузьку учительську семінарію. У 1896 р. до тодішньої Свято-Миколаївської церкви села Велика Корениха переведений псаломщик – в сані диякона, який одночасно служив й у церкві села Стара Богданівка.

Варто зазначити, що церкви в той період, особливо в сільській місцевості, займалися не тільки богослужіннями, просвітницькою і благодійною діяльністю, а й пропагували серед селян упровадження сільськогосподарських культур. Синод рекомендував церквам вести роз'яснювальну роботу про користь розведення, тутового шовкопряда, або про користь висаджування картоплі і т.п.

Жителька села Велика Корениха Жук Параска Іванівна (1912 р.н.) розповідала про свою матір, яка народилася в селі Ковалівка. А коли вийшла заміж, то переїхала до батька у волосне містечко Миколаївка в 1897 р. Волосний центр вже тоді вражав своєю красою і вважався престижним, оскільки в ньому було два млини, які мололи зерно на муку зі всіх навколишніх сіл, дві кузні, маслобійня, кущово-реміснича майстерня, школи для учнів, материнська школа-сад, лікарська дільниця, куди навідувався роз’їзний фельдшер, аптека тощо.

Материнська школа-сад розміщувалася у кам’яному будинку, сюди всі працюючі жінки приводили своїх маленьких дітей та залишали на одну чергову маму, яка за ними доглядала. Сюди привозили їжу з центральної садиби барона Й. І. Рено й роздавали дітям та нужденним людям.

Старожил цієї місцини Роїк А. І переказував, що у волосному містечку був маслобійний цех на березі Бузького лиману біля парового млина. А також сюди по річці Південний Буг та її притоці – річці Корениха, привозили молоко, насіння соняшника, зерно для переробки з усіх навколишніх сіл та округи. До того ж на правому березі річки Корениха закладено великий фруктовий сад, який давав високі врожаї. Там працював садівником його брат В. І. Роїк. Залишки садів були знищені в 50-х роках ХХ ст. Однак, селяни в той час жили в землянках та хатинках під очеретом. А центр був забудований будинками із каменю. Тут побудували кам’яний будинок для управителя Корениської волості.

На той час у маєтках баронів Рено ефективно функціонували купальні, прекрасні піщані пляжі уздовж обох боків сучасної річки Південний Буг та річки Корениха. Перед великими будинками росли прекрасні сади, уздовж центральних алей красувалися чавунні скульптури. Коли члени родини були у маєтку, до них часто приїжджали гості. Відбувалися свята.

Краєзнавчі дослідження реновського краю доводять, що волосне містечко сучасного мікрорайону Велика Корениха (Миколаївка) тодішньої Корениської волості в період 1832-1913 рр. було багатим розвиненим, агропромисловим, сільськогосподарським, хлібним, культурно-освітнім краєм. А Корениська волость, створена баронами Рено проіснувала більше 80 років.

Правдиву досліджену інформацію варто викласти у такій редакції: турецьке поселення Карань-Кир (Карання-Кири) перейменоване в російське село Корениха у 1791 р. Миколою Семеновичем Мордвиновим. Миколаївська кам’яна церква побудована у 1793 році за дорученням графині Браницької Олександри Василівни. Село Корениха перейменоване і затверджене як містечко Миколаївка у 1831 році бароном Жаном (Іваном Петровичем) Рено. Друга кам`яна Свято-Миколаївська церква побудована у 1852 році на кошти барона Йосипа Івановича Рено і інших поміщиків.

Чиї імена ввійшли в господарський та культурний розвиток тодішнього села Корениха за баронів Рено (1822-1917)?

Сасс Микола, член ради музею Миколаївської ЗОШ І–ІІІ ст. № 23 у дослідницькій роботі «Про господарський та культурний розвиток тодішнього села Корениха за баронів Рено (1822-1917)» аргументовано доводив: «історія економічного розвитку Південного регіону Росії ХІХ і початку ХХ ст. пов’язана з іменами «вдалих» комерсантів Рено, Мораллі, Мааса, Фішера».

Французькі купці, серед яких й І.П. Рено, були одними з найважливіших діячів у налагоджені торгових відносин на півдні України. Комерційні відносини між Францією та Росією будувалися на експортних товарах та імпортній продукції (хліб, льон, солонина, сало, селітра, шкіра, хутро, горілка вино, тонкі сукна, шовк, цукор, парфумерія) і підкріплювалася юридичною базою російського уряду, яка регламентувала торгову діяльність

Французи Жан-Франсуа П’єр Рено(Іван Петрович) мав дітей: Огюстен – Йосип Іванович (його знали в Одесі), менш відомі Франц та Марі. Йосип Іванович мав в Одесі одноповерховий цегляний будинок, у спадок від батька залишився маєток в селі Корениха та разом із сестрою дісталися володіння 581 дес. землі на околицях цього села.

Олександра Йосиповича у 1848 р. визнали російським дворянином дворянські збори міста Херсона, проте, за вказівкою військового міністерства офіційного дозволу на титул «барон» не дало.

Дочка Ольга Йосипівна Рено жила в Одесі та в Миколаєві. Володіла на Миколаївщині селянами та низкою сіл.

Син Микола Йосипович Рено жив із сім'єю у Миколаєві. У Збірнику Херсонського відомства за 1856–1874 рр.: він успадкував 1/2 маєтку в Архангельській губернії та землі в Херсонській губернії.

Дружина Миколи Йосиповича Рено, Юлія Григорівна, була діловою жінкою і проявляла активність як у господарському житті, керуючи маєтками, так і в міському суспільному житті, володіючи селом Барвінцівка Привільнянської волості – 4521 десятина землі (відомості статистичного бюлетеня Херсонської земської управи 1901 року).

Цей маєток було закладено у Дворянський банк – отримано 203 тис. 50 рублів. Перезакладено на 373 тис. 616 рублів із гарантією банку виплати відсотків протягом 59 років. Невідомо, як було виконано банком гарантію.

У статті М. Кунбар («Поліграфія», Миколаїв, 1969) читаємо: «3 червня 1872 Миколаївський військовий губернатор дозволив лейтенанту Василю Михайловичу Краєвському відкрити друкарню і літографію, яку той 5 лютого 1874 продав дружині землевласника Юлії Рено».

Як Михайло Олександрович Рено, громадський діяч Російської імперії розвивав цей край?

Нащадок в четвертому коліні успішного Й. І. Рено, сина Олександра Йосиповича Рено, Михайло Олександрович Рено (1862-1932) – один із найбільших землевласників тодішнього півдня Росії (родовий маєток мав у селі Корениха), громадський діяч Російської імперії, в родині якого була ще й літня дача на березі річки Південний Буг у мікрорайоні Спаського Спуску.

Проте, маючи під містом Миколаєвом земельний наділ (71 6912 десятини) з родинним маєтком він все літо проводив у цьому маєтку, проявляючи невпинну увагу і турботу до існуючих проблем, як доброчесний поміщик. Сім'я Михайла Олександровича була близько знайома із сім'єю Миколи Миколайовича Аркаса.

У Михайла Олександровича та Миколи Миколайовича було багато спільного. Обидва стали військовими на вибір та за наполяганням батьків. Обидва були шанувальниками мистецтв: літератури, музики, театру та розвивали цей бік культурного життя Миколаєва. М.М. Аркас обіймав високі державні посади у 80-90 роки ХІХ та на початку ХХ століть. Члени сім'ї Рено підтримували М. М. Аркаса в його громадській та просвітницькій діяльності, надавали благодійну підтримку його проєктам.

Популярності Миколаївського яхт-клубу сприяв відомий громадський діяч М. М. Аркас, який добре володів яхтою «Олеся» і часто плавав від яхт-клубу до родинного маєтку в Стару Богданівку. А коли на борту цієї яхти був М. О. Рено, то вони плавали до родинного маєтку баронів Рено у тодішнє село Велика Корениха.

Чим Олександр Рено-молодший був знаменитий на Миколаївщині?

Нащадок в четвертому коліні успішного Й. І. Рено, сина Олександра Рено – другий син Олександр Олександрович Рено, брат Михайла Олександровича Рено, на межі ХІХ – ХХ ст. мав родинний маєток в окрузі села Велика Корениха, а також володів більш ніж 3000 десятин землі.

До того ж він був один з піонерів автомобільної справи, який прославився у місті Миколаєві, як організатор і учасник гонки «Миколаїв-Одеса» у 1907 р. та представником фірм «Діон-Бутон» та «Берліє» на Півдні Росії. А також Олександр Рено в вересні 1912 році на своєму «Берліе» ніби то брав участь у Кримському пробігу за призи Імператорського Російського автомобільного суспільства.

Проте дослідники й досі дискутують, а чи отримав він перемогу у цих гонках і чи взагалі О. О. Рено був «представником гонок для Півдня Росії»?

Про що згадували жителі села Крива Балка?

Назва села Рено (центральної садиби) змінилася за радянських часів на село Крива Балка, від місцевої кривої балки колишнього русла великої і повноводної річки Корениха. Там до 1960 р. розміщувався маєток барона Йосипа пізніше Олександра Рено. Ще в 50 –ті роки ХХ ст., коли в будівлі вже давно знаходилася контора радгоспу імені Кірова, бувший маєток вражав красою архітектури і живописністю його розташування.

Старожили сучасного села Крива Балка пам`ятають двоповерхову будівлю маєтка Рено. Там стояли колони, дендропарк із рідкісними породами дерев, розарії, фонтани і плаваючі у ставках лебеді.

Захарова Пелагея Тимофіївна була родом із села Крива Балка. Її донька переказувала мамині згадки про те, що родина останнього Олександра Рено також володіла родинним маєтком у цьому селі. Перед будинком не простої архітектури розрісся заквітчаний сад у якому стояли чугунні скульптури, привезені із Франції. Але самі члени родини тут бували рідко. За будинком наглядали робітники, а також батько Пелагеї Тимофіївни та його (батька) брат, який був розпорядником у барона.

Захарова П. Т. пам’ятала, як по великій на той час повноводній річці Корениха відправлялися човни від Кривої Балки до парового млина у волосне містечко Миколаївка (Велика Корениха). Тут дітвора завжди чекала приходу човнів, щоб допомогти їх розвантажувати, а за цю роботу дітлахи отримували подарунки. Біля берегів річки Корениха, за садами, були випаси для господарських і людських корів.

До наших днів одне із сіл Кривобалківської сільради називається Шурине (Кошари). Село, подароване онуком Івана Петровича Олександром своїй дочці Олександрі, було центром вівчарства баронів Рено. За радянської влади село Шурине (Кошари) було процвітаючим радгоспом «Космос».

Про що згадувала Олена Сергіївна Швахгейм баронеса Рено у ХХІ ст.?

Коли уроджена баронеса Рено – Олена Сергіївна Швахгейм повернулася в місто дитинства, то також відвідала і корениські чорноземи Миколаївщини, зустрілася у сучасному мікрорайоні Велика Корениха міста Миколаєва із мешканцями прадідівського краю, які ще добре пам’ятали баронів Рено і поділилися з нею своїми приємними згадками.

Колос Олександра Степанівна пригадувала, що вона приїхала до Коренихи в 1963 р. працювати вчителькою. Проживаючи на квартирі місцевої жительки Ткаченко Анастасії чула від неї, що барони Рено запам’ятались, як добрі люди. Багатство і добродійність, діловитість і широта натури були характерними для представників роду Рено.

Вони не ображали селян та найманих працівників. Згадувала такий випадок: «молоді люди хотіли одружитися. Обидва були сиротами, не мали родини. Тому на весілля барон подарував їм коня та воза. На той час це був справжній скарб, оскільки близько третини селянських дворів були безкінними...».

А мешканка сучасного мікрорайону Велика Корениха, Клавдія Гаврилівна Пєсєльнікова, пам`ятала розповіді своїх батьків, які служили у баронів Рено, а коли в їхній сім`ї трапилося нещастя – грабіжники вночі з подвір'я вивели всю худобину, то барон Й. І. Рено написав записку тодішньому керівникові сучасного села Шурине, щоб той видав ображеному селянинові замість втраченої потрібну худобину.

А дідусеві й бабусі Ганни Василівни Значок на весілля власник села Велика Корениха подарував волів.

До того ж мешканці корениської місцини вважали, що хтось із родини баронів Рено похований на старому кладовищі сучасного мікрорайону Велика Корениха. Навіть показували місце де була могила. Цікаво, хто з Рено не виїхав за кордон? Хто не міг розлучитися зі спекотним степом, повноводною річкою Корениха, яка впліталася в блакитне плесо сучасної повноводної річки Південний Буг? А можливо жителі села показували на останки могили доньки одного із предків Рено, про яку й понині живе легенда?

Паскевич Надія Павлівна, місцевий бібліотекар, згадувала проте, як маленьким дівчиськом, разом із допитливими однолітками місцевої школи, бігала на кладовище подивитися на загадковий пам’ятник, який височів на скелястій кручі. Він був велетенський, зроблений з чорного мармуру і незвично сяяв різнокольоровим загадковим сяйвом під яскравим промінням сонця. Дивлячись на пам’ятник діти пригадували легенду, яка передавалася вустами дорослих: «Вродлива донька предка Рено, щиро покохала сільського козака. Кохання було взаємним та вірним. Але бідний козак був не рівня родині баронів, тому й заборонили їм зустрічатися, а натомість сватали її за не коханого хлопця. Тоді дівчина зі сльозами на очах побігла до скелі і, комнем кинулася додолу. Її тіло зникло в блакитному лоні річки Південний Буг. Небіжку захоронили на старому кладовищі і поставили великий чорний пам’ятник». А таємницю вічного кохання багатої дівчини та бідного козака на віки зберегли води Бузького лиману, скелясті крутогори чарівного куточка сивої давнини та велетенський чорний пам’ятник, який було знищено вандалами в ХХ ст.

У 2016 р. у мікрорайоні Велика Корениха міста Миколаєва, Розпорядженням міського голови № 28р від 19.02.2016 р. бувшу назву «Комсомолський» провулок перейменовано в «Ренівський» провулок.

Вихідці із Франції знайшли свою нову Батьківщину у нашому благословенному краї. Вони хотіли тут залишитися назавжди, тому так ґрунтовно облаштувалися. У 1917 році, після жовтневого перевороту біографія сімейного капіталу перервалася. Майно баронів було націоналізовано. За кордоном банківських рахунків та інших активів у сім'ї Рено ніколи не було. Нащадки миколаївських Рено осіли в еміграції у Франції, Італії, Греції.

Кожна особистість родини баронів Рено має власну історію, кожен з них гідний окремої розповіді.

Ми вдячні всім небайдужим читачам за доповнення історій, спогадів, за фото світлини про родину баронів Рено, а також за Ваші вподобайки!

Яким чином похід «У Таврію за волею» змінив життєдіяльність населення?

Волосний центр – найнижча адміністративно-територіальна одиниця, підрозділ Одеського повіту Херсонської губернії. У 1857р. він розміщувався у волосному містечку Миколаївка (теперішня Велика Корениха) там же й родинний маєток баронів Рено при річці Буг, у 120 верстах від м. Херсона де мешкало 2160 жителів (1091 чоловік, 1069 жінок) у 368 дворах. Діяло волосне правління, православна церква, працювала земська школа на 76 учнів (53 хлопці 23 дівчини), 5 комерційних лавок, корчма. Пароплавна пристань розташована в 10 верстах від міста Миколаєва, залізнична станція проходила в 9 верстах, земська поштова станція в 8 верстах.

А через два роки (1859 р.) кількість населення різко зменшилася на 838 осіб і вже складало 1322 мешканця (666 чоловіків і 656 жінок).

Це пояснювалося тим, що після Східної (Кримської) війни багато жителів здійснили похід «у Таврію за волею», що й спричинило міграційне коливання.

З плином часу посилювався соціальний, духовний, освітній та культурний розвиток всієї округи. Цьому сприяло відкриття друкарні та літографії В. М. Краєвським, справу якого продовжила Юлія Рено.

Чим цікава історія Корениської волості?

Корениська волость (1886 р.), як адміністративно-територіальна одиниця Одеського повіту Херсонської губернії складалася з 4 поселень, 4-х сільських громад. Вікіпедія пояснювала, що в цей період населення збільшилося і вже складало 2945 осіб (1449 осіб чоловічої статі та 1446 – жіночої), 549 дворових господарств.

Хоча Корениська волость займала площу 36395 дес. землі, з них 23458 дес. орної землі, проте у казенній власності було лише 204 дес. загальної площі без орної землі. Багато орних земель не справедливо приватизовувалося. У приватних володіннях земства знаходилося 33 дес. землі, в інших – 241 дес. (із них 240 дес. орної землі). Чотири сільські громади мали 2800 дес. (із яких 2410 дес. орної землі).

Варто зазначити,що в Корениської волості (1886 р.), зокрема у містечку Миколаївка (Велика Корениха) при річці Буг і Корениській затоці –за 120 верст від повітового міста, мешкало 1604 особи у 276 дворах, працювала православна церква, школа, 3 лавки, стояв недіючий паровий млин. За 7 верст працював паровий млин і стояли залишки укріплень. За 8 верст – поштова станція, укріплення. За 10 верст – римо-католицький молитовний будинок. За 12 верст – ще одна православна церква, телеграфна станція (російські документи 1913 р. та Вікіпедія).

Водночас у сусідньому містечку Велика Коса (Варварівка) – при річках Буг і Інгул, мешкало всього 836 осіб у 169 дворах, була станова квартира 3-го стану, працювала слідча камера Одеського окружного суду, православна церква, єврейський молитовний будинок, земська станція, недіючий пивоварений завод, 15 лавок.

У 1890 р. у містечку Миколаївка (Велика Корениха) Корениської волості Одеськокого повіту Херсонської губернії була заснована Великокоренихівська трудова школа, пізніше – Великокорениська трудова школа Варварівського району.

Що змінилося у 90-х р. ХІХ ст.?

Одеський повіт у 1896 р. ділився  на 34 волості. Із них Корениська волость Одеського повіту мала площу 298,4 квадратних верст. Жителі обох статей 5037осіб мешкали у 974 дворах, де земельні наділи складали по 7 га.. Працювало 3 станції. До волосного містечка, яке розміщувалося у містечку Миколаївка (Велика Корениха) потрібно їхати з правого боку від станції Миколаїв – 8 верст. Від залізничної станції – 9 верст. Кораблем по річці Південний Буг потрібно пливти 10 верст. Довжина шляху складала 368 десятин. За даними «Списку населених місць Херсонської губернії», виданого Губернським статистичним комітетом у місті Херсоні в 1896 р.

До Корениської волості (1896 р.). входив волосний центр – селище Корениха (Большая Корениха, Николаевка), що розміщувалося на річці Південний Буг, а також «Александровск х. (Ново-Александровск), Безводный х., Варваровка м. (Великая Коса, Волошская Коса), Зеленый х., Карловка х., Корениха с. (Большая Корениха, Николаевка), Королевка х., Ламбертовская каз. конно-почтовая ст. (Карловская), Малая Корениха д., Маяки х. (Дидова Хата), Новая Богдановка д., Ольгин х., Петровка х., Подымов х., Сливина д., Старая Богдановка д.» (сайт «Краєзнавці Одещини» за даними видання «Список населенных мест Херсонской губернии»)

До того ж в архівних документах писалося: «Православные церкви в Коренихской волости были в местечке Варваровка (Великая Коса), селе Корениха (Большая Корениха, Николаевка). Еврейский молитвенный дом в Коренихской волости был в местечке Варваровка (Великая Коса). Православный молитвенный дом в Коренихской волости был в деревне Старая Богдановка».

Чому зменшувалась кількість населення у Корениській волості?

Пройшов час, після будівництва Варварівської хлібної пристані та хлібного елеватора, населення прибузького краю почало поступово повертатися у свої домівки, що й прискорило економічний розвиток містечка Варварівка. Тоді у містечку Варварівка кількість населення зросла втричі і Варварівський прихід у 1905 р. складав 1602 жителя (799 чоловіків і 803 жінки), що й зазначалося в архівних документах.

Наступного 1906 р. у волосному містечку Миколаївка церковний прихід різко зменшився і становив лише 186 дворів і 1400 парафіян.

Що сталося з містечком Миколаївка та Корениською волостю?

До 1913 року Велика Корениха була волосним містечком Миколаївка, а в 1913 році стала селом Корениха, але Корениська волость продовжувала існувати. У відкритих архівних документах «Городские поселения Российской империи (1708–1913 гг.)» зазначалося: «Большая Корениха (Николаевка) в 1860/1865 годах – местечко Одесского уезда Херсонской губернии, в 1913 году – село Корениха Одесского уезда Херсонской губернии».

Отже, аналіз архівних документів «Городские поселения Российской империи (1708–1913 гг.)» носять лише дискретний характер. Хоча видання «Росія: Географічний опис по губерніях і областях» (СПб., 1913) містить карти усіх губерній і областей, а також короткі текстові довідки зі списками міських поселень, проте вони не містять інформацію про те, в який саме період те чи інше міське (сільське) поселення входило до складу конкретної губернії (області, провінції і т. д.).

У Базі представлені тільки сім хронологічних зрізів, за якими можна скласти уявлення про склад, адміністративно-територіальної належності і статус міських (сільських) поселень країни на певний рік.

Які пооселення входили до Корениської волості?

Дійсно, до 5 стану Корениської волості (1917 р.) входило близько 50-и сільськогосподарських поселень, зокрема: Безводний хутір, Бернацького поселення, Бішлера далекий хутір, Богомолова поселення, Болгарський хутір, Велика Корениха село, Бондарева поселення, Варварівка містечко (Велика Коса), Варварівська економія, Ф. Ф. Бішлера, Гопфауера – 2 хутори, Гусаренко хутір, Дауенгауера хутір (Карлівка), Дубинки хутір, Дудника еономія., Жайворонка хутір, Задорожний хутір, Зелений хутір, Кайлі хутір, Карлівка хутір, Карі хутір, Цегельний завод барона Маасу, Клюндта хутір, Коппа хутір, Королево дача, Кранка хутір, Ламбертовська Корениха село, Маяк участок (Дідова-Хата), Нова-Богданівка село, Ольгин хутір, Оняченко хутір, Петрівка хутір, Подимово хутір, Пономаренка хутір, Рено економія, Савуна хутір, Сидорова економія, Сливине село, Стара-Богданівка село, Стара-Богданівка економія С. П. Юріцина, Суха Гребля хутори, Таланова хутір, Топчія хутір, Шакули поселення, Штумф хутір (Пилипівка), Шурине село, Юскевича хутір. (сайт «Краєзнавці Одещини» за даними видання «Список населенных мест Херсонской губернии» який складено за даними сільськогосподарського перепису 1916 р., у розділі «Волості Одеського повіту Херсонської губернії»)

Ю. Афанасьєв писав: «створюючи майбутнє, не можна обійтися без уроків минулого, вмілого звернення до нього, до історії як колективної пам’яті народу. Історична амнезія руйнує суспільну свідомість, варваризує і позбавляє сенсу життя суспільство».

Яка Ваша думка? Пишіть правдиву історію рідного краю, доповнюйте, змінюйте, коментуйте, ставте лайки чи вподобайки…

Автори: Г. В. Сабіна, В. Г. Бабійчук, В. В. Шейкевич