Калліпіди на чорноземах сучасного мікрорайону Велика Корениха

Калліпіди на чорноземах сучасного мікрорайону Велика Корениха

Що пише Геродот про калліпідів (елліно-скіфів)?

Оскільки кіммерійців витіснили скіфи, які створили в Причорноморських степах першу державу – «Велику Скіфію» на території України, то Геродот який мандрував цими краями, дав систематичний опис життя і побуту північно-причорноморських племен Скіфії («Історія» (19 книг) V ст. до н.е.), (4-а книга). У пониззі Бугу (Гіпанісу) на північ від міста-держави Ольвія жили калліпіди (елліно-скіфи). Вони займалися землеробством, вирощували хліб, просо, цибулю, часник.

Таку думку підтверджує автор В. Білінський у книзі «Україна – Русь» у першому історичному дослідженні «Споконвічна земля» (2013 р.), де згадувалися племена які, за твердженням Геродота, населяли Скіфію і уживалися будучи сусідами.

Хто такі калліпіди?

Калліппіди  за Геродотом (Історія, IV, 17) – назва осілого населення біля Ольвійського полісу, яке ольвіополіти називали ще елліно-скіфами. У Вікіпедії зазначалося, що калліпіди – назва племені, яке в V ст. до н. е. мешкало в нижній течії р. Гіпаніс (нині р. Пд. Буг; див. Гіпаніс), неподалік від Ольвії. Як і скіфи, вели рухливий спосіб життя, але поряд із тим займалися і землеробством. Щодо походження, способу життя і розміщення цього племені Бессонова С. С. – к.і.н., співробітниця інституту археології НАН  України вказувала на основні гіпотези: «можливо це було змішане греко-варварське  землеробське населення, яке мешкало на поселеннях ольвійської сільської округи, або це було частково еллінізоване напівосіле скіфське плем’я, яке мешкало у відкритому степу північніше ольвійської округи та залишило курганні поховання. А, можливо, таку назву мало плем’я жерців».

Проте, у дискусії щодо статті «Скіф+грек=калліпід» у блозі «Аркуш» Ганна  Заворотна  апелювала до Степана Дідика, зазначивши, що «еллінізація – це не змішання (греки+сколоти), а культурний вплив еллінів на конкретну кількість сусідніх з Ольвією сколотів, у результаті якого вони відбрунькувалися від класичних сколотів, які не були землеробами, та стали окремим племенем калліпідів». А що думаєте Ви?

Чому скіфів Геродот називає по-різному? 

У епоху грецької колонізації на узбережжі Чорного моря (VІІІ– VІ ст. до н. е.) склалася загальногрецька культурна єдність. Не випадково «батько історії» писав що «скіфи поділяються на різні племена: царські скіфи, скіфи-землероби і калліпіди — еллінські скіфи, які також сіють хліб, цибулю, часник, сочевицю та селяться неподалік від борисфенітів (так він називав жителів грецької колонії Ольвія). Виходить, між скіфами-землеробами й еллінськими скіфами немає жодної різниці? Так. (абзац 17-20)

 А далі вікіпедія пояснює «гре́ки це самоназва  еллінів – етнонім, що у різні часи мала різні значення. Назва елліни розповсюдилася на все грекомовне населення. В період еллінізму, приблизно в ІІІ столітті до нашої ери, склалася і набула поширення загальногрецька мова койне, що витіснила місцеві діалекти. А еллінських скіфів називали калліпіди».

А чи проживали  еллінські скіфи на чорноземах сучасного мікрорайону Велика Корениха?

Варто зазначити, що у VІ – ІV ст. до н.е. на території сучасних мікрорайонів передміста Миколаєва – Велика Корениха, Мала Корениха, нинішніх сіл: Радсад, Стара Богданівка на той час вже існувало декілька поселень та городищ у тому числі й Дідова Хата, де  проживали  калліпіди –еллінські скіфи. Оскільки у ІV ст. до н.е. на правому березі Бузького лиману виникло грецьке місто-держава, рабовласницька  Ольвія «Щаслива», заснована греками, то до її землеробської округи (хори) входили вищеназвані поселення. На нашу думку, в ІІІ ст. до н. е. саме вони й заклали основи виноградарства та виноробства в нашому краї. До цього часу в наших краях, збереглася ця назва в дівочих іменах сучасного покоління, а саме: Елла, Еліна, Еля, Евеліна …Яка Ваша думка?

Хто ми є, сучасні мешканці мікрорайону Велика Корениха м. Миколаєва держави Україна?

Відповідь на питання знаходимо у книжці Георгія Чорного «Хто ми є, українці?», що вийшла друком у видавництві «Ярославів Вал» 2020 р. та   у статті про древність нашої мови і державності,  розміщеної на шпальтах газети «Голос України» (2021 р.) «Комплексний, перехресний аналіз генетики, мови і артефактів минулого життя українців виявив, що показання цих трьох свідків минулого чітко збігаються між собою впродовж майже 45 останніх століть».  Тобто ми, нащадки скіфів (калліпідів) і є українцями. Оскільки, «у скіфські часи, дві з половиною тисячі років тому, вже існував праукраїнський варіант української мови, то він став основою для утворення слов’янських мов. А після інтенсивного розселення в І столітті до н. е. вихідців зі Скіфії, вони отримали назву «слов’яни». Автор статті вважає, що від слова «країна» (праукраїнської мови зі Скіфії)  в різних слов’янських мовах стали з’являтися слова синонімами «земля», «край», «держава» та ін. Саме слово «країна» стало основою для назви нашої сучасної держави Україна.

Ці факти підтверджує книга «Гетика» візантійського історика VI століття Йордана, да зазначено: «Одна з колишніх назв нашого народу — «скіфи», котрі започаткували і передали нам у спадок слово «Україна».  Оскільки в основі грецької селищної колоніальної культури був «ойкос», то   Скіфи називали землю, де вони жили, країною Ой, що в перекладі означає Яйце-країна (Ой-країна). Певно, цією назвою скіфи віддавали належне території, з якої, немов із казкового яйця-райця, народжувалися нові держави і нові мови в результаті міграційних хвиль переселень їхніх безпосередніх предків-аріїв». «Недарма ж і сьогодні наша писанка-яйце сприймається світом як візитна картка України. Скіфська назва «Ой-країна» згодом переросла в назву «Оукраїна», і саме в такому написанні вона потрапила в київський літопис, але із широкого вжитку була витіснена пізнішою скандинавською назвою «Русь», яку принесли скандинавські завойовники-варяги».

Ми погоджуємося із думкою автора, що «назва «Україна» вперше стала відомою не з літопису ХІІ століття, а з VI століття, коли Йордан повідомив про неї в книзі «Гетика» (551 р.) Це повідомлення Йордана майже на триста років давніше за першу згадку про назву «Русь» (латиною — Rhos), датовану 839 роком у Бертинських анналах».

Слушною є також думка автора цієї статті, розміщеної на шпальтах газети «Голос України» де підтверджується древність нашої мови і державності: «Геродот, зокрема, називає ім’я царя Скіфії Іданфірса, який очолив воєнний опір переважаючому війську перського царя Дарія І Гістаспа. і змусив знеславлених персів відступити у 512 році до н. е. Скіфія вистояла в тій війні з персами і зміцніла як держава. Сьогодні Україна має всі підстави офіційно, на державному рівні, оголосити 512 рік до н. е. роком зародження своєї державності…» .

 Г. Чорний підтверджує сформованість античної держави цитатами Геродота із рядків його твору «Мельпомена» «Скіфія постає як цілком сформована антична держава, що має свої суди і військо, міжнародні відносини, скіфська адміністрація організовує всенародне щорічне свято на честь Бога війни Арея, проводить державний перепис населення за кількістю принесених наконечників стріл та ін.»  і додає «фактично, Геродотом написана історія античної України, яка є невід’ємною частиною історії Української держави, частиною, яку ми повинні оберігати, а не відкидати комусь як чужу».

А ще Г. Чорний у статті «Як у генах українців прочитали їхню давню дописемну спадщину» додав ціннісні судження: «парадоксальним явищем нашого часу є те, що чим далі живе людство, тим більше воно дізнається про своє минуле. Інформаційною основою археогенетики (молода 30- річна наука) є результати досліджень хромосом і мітохондрій – цих особливих біологічних утворень живого організму, гени яких відповідають за передачу спадкової інформації наступним поколінням».

У книзі В. Білінського «Україна – Русь» (2013 р.),  у першому історичному дослідженні «Споконвічна земля», автор також доводить неперервність розвитку українського етносу, починаючи від VI тисячоліття до нашої ери.

До того ж вивчення археологами поселень Корениха І, ІІ, ІІІ стало доказом того, що ми є українці зі стародавньою історією свого краю. Ми,  сучасні мешканці мікрорайону Велика Корениха м. Миколаєва, держави Україна, живемо на тих же корениських чорноземах що й елліно-скіфи, відчуваємо, що минуле не минуло. У нашій долі й мисленні сконцентровані всі історичні часи.  А доля поселення Корениха ІІ визначилася у  331 р. до н. е., коли його розорили війська Зопіріона під час походу македонської армії Олександра Великого.

Цей факт підтвердив римський історик Павло Оросій  у відомостях про похід Зопіріона «тоді в околицях Ольвійської хори він (Зопіріон) розгромив сільські поселення (постраждало й поселення Корениха ІІ). Проте важливу роль у цій битві відіграло єднання Ольвії зі скіфами. Саме ольвіополіти зібрали місцевий гарнізон і селян з Ольвійської хори, терміново прийняли надзвичайні закони про надання свободи рабам, громадянських прав іноземцям та скасування всіх їхніх боргів, щоб привернути населення до захисту Вітчизни. Згуртувавшись у вирішальному бою македонська армія була розбита і загинув сам Зопіріон. Але потім армади Олександра Македонського взяли Ольвію штурмом, осадивши саме місто».

На думку Ю. Т. Виноградова і Н. В. Головачової, цікавим документально-епіграфічним доказом розгромлення поселень, є багаторядковий лист написаний на стінках знайденої амфори, під час розкопок поселення Козирка ІІ. Він свідчив про події, які відбувалися на теренах поселень ольвійської хори, що занепали після нашестя Зопіріона.

Про які людські цінності говорять  вірші Бориса Миколайовича Мозолевського?

Надійними провідниками у скіфію є «чаклунські» численні «археологічні» вірші нашого миколаївського земляка із села Миколаївка Веселинівського району Бориса Миколайовича Мозолевського, видатного українського вченого, історика, археолога, скіфолога, поета, письменника, епохального відкривача знахідки ХХ століття – золотої скіфської пекторалі. Саме він відшукав багато знахідок у розкопаних скіфських могилах, на основі яких, відновлював спосіб життя, вірування і звичаї забутого історією народу. Поряд із цим Борис Мозолевський, як історик доводив, що скіфи-кочівники мандрували степами Причорномор`я понад тисячу років, лишивши нам у спадщину як високі могили та скіфських баб, так й історію про своє життя, культуру, освіту, медицину, побут. Він вірив, що скіфи, так, як і ми задумувалися над загадковими питаннями перебування людини на цій землі.

Хто ми?

Куди?

Що вродить наша нива?

Кінцевої не знаємо мети.

Наш день земний короткий наче жнива,

Чи в смертному безсмертя осягти.

Борис Мозолевський

Побудувавши місточок між античною історією Причорномор`я, у тому числі і Прибужжя та історією сучасної України, які віддзеркалюють історичне буття мікрорайону Велика Корениха, він із разючою прямотою говорить про «вади української вдачі, про дивовижну здатність до «гризні» й «стинання оселедців» один одному заради булави, про байдужість до рідної мови і продажну вислужливість перед ворогом (вірш «Смерть Івана Сірка»), про драму зникання українського в Україні («Цвітуть багряно і рожево.», «Чорнобривці», «Укро вкраїнцям на Україні»)».  Яка Ваша думка?

Як називалося село Корениха  в античні часи?

 Доказом існування античних поселень на теренах сучасного мікрорайну Велика Корениха стали розкопані стародавні поселення – Корениха І, ІІ, ІІІ  Рятівні археологічні дослідження, дали можливість висунути гіпотезу, що стародавнє село, можливо мало назву Каренчі, оскільки в минувшину розміщувалося на теренах  корениських чорноземів мікрорайону Велика Корениха міста Миколаєва.

Підтвердженням цього припущення стала стаття І. В. Сапожнікова «К истории исследований Ольвии и Березани: до начала ХІХ в.», розміщена на сайті Східноєвропейького археологічного журналу від 05 (18) вересня-жовтня 2002 року щодо реєстру населених пунктів Очаківської області, складеному турками в квітні-травні 1779 р.  «Примітно, що в реєстрі назване село Аджигол (Аgighol), а в 1,5 годинах шляху на північ від Четік-Дерессі на правому березі лиману розташовувалася село Каренчі (Сarenchi)». Автор статті зауважував, що «назва села Каренчі (Сarenchi) співзвучна з назвами відразу двох сучасних прилеглих населених пунктів – Козирка і Корениха». Оскільки стародавня назва поселення Каренчі і російсько-українська назва  того ж поселення Корениха мають спільний корінь «корен» у якому змінено лише одну літеру «а» на «о», то даний факт вказує на  матрицю – штамп, що точно відповідає формі і способу життя каренчан, які об’єднувалися як спільною територією так і економічними, і політичними і культурними зв’язками.  

На нашу думку, саме  одне із розкопаних поселень Корениха І, ІІ, ІІІ було позначене на цій карті як поселення Каренчі, де корінні жителі розмістилися біля води річки Гіпаніс (Південний Буг) та струмків і джерел, нинішнього корениського водоспаду.

А ще  турецька назва сучасного  мікрорайону Велика Корениха – це Карань Кир (Карання Кири), що підкріплює місце розташування поселення, де мешкали корінні жителі каренчани. Оскільки священна книга мусульман – Коран, то турки залишили корінь «кар» від попередньої назви поселення, а, замінивши, частину  слова «енчі» на «нь», надали йому святості Корану.  З часом справжня назва Каренчі деформувалася і забулася.  Так поступово змінювалася назва одного й того ж поселення Каренчі, Карання Кир, Корениха.  Нашу гіпотезу доведено.

Яка роль археологічних мап (карт) у вивченні історії рідного краю?

Матеріали багаторічних розвідок і розкопок дозволили відновити цілісну історію заселення і діяльності мешканців сільськогосподарської округи міста-держави Ольвія та її хори (сільської округи), до якої відносилися й поселення сучасного мікрорайону Велика Корениха міста Миколаєва.

Карта основних археологічних пам’яток на території Миколаївської області розміщена в книзі «Історія міст і сіл Української РСР. Миколаївська область». Археологічна мапа  свідчила: «на території та в околицях сучасного мікрорайону Велика Корениха знайдено три поселення епохи бронзи (II – початку I тис. до н. е.), одне − античного часу (IV−II ст до н. е.), два поселення скіфських часів і могильник перших століть н.е..

Підтверджувалися також основні історико-культурні реалії життя нашого регіону зображені на мапах № 1 , № 2. – це поселення Нижнього Побужжя VI ст. до н.е. – IV ст.н.е. (поселення і некрополі). Саме археологічні мапи (карти)  відіграли важливу пізнавальну роль у вивченні історії рідного краю. Ми дізналися, що ольвійська хора навіть в періоди найвищого економічного розквіту міста Ольвія не виходила за межі Нижнього Побужжя. Вона займала 5-7 км берегової смуги вздовж Бузького, Дніпро-Бузького та інших лиманів, на відстані 50 км. на північ від міста-держави Ольвія (приблизно до м. Миколаєва). Історіографічні джерела, підкріплені артефактами розширили інформацію, що в основі грецької селищної колоніальної культури був ойкос. Він займав 0,5 га. і включав у себе житлове ядро та оточуючу житлово-побутову зону. Їх кількість варіювалася від одного окремого ойкосу до 100 – 160 одиниць, в яких проживало 1 500 – 2 000 осіб.  

Хто ще досліджував Прибужжя і що це дало?

Відкриття стародавніх поселень на землях міста-держави Ольвія, їх перший опис та складання археологічних мап (карт) земель сучасного Миколаївського району Миколаївської області за результатами археологічних досліджень зробив ще у ХVІІІ ст. академік Петро-Сімон Паллас. (1793 р.), який  довів не лише їх існування, а й важливе економічне функціонування сільської округи на узбережжі Бузького лиману. Низку описів поселень на цій місцині також залишив видатний урядовець-аматор та юрист П. І. Сумароков.

Дуже важливими є записані в Ольвійському збірнику (гл. 7 – найближчі околиці Ольвії) дослідження П. І. Кеппена, як першого дослідника Ольвійської периферії між містами Миколаїв і Очаків. Він, практично підтвердив попередні припущення, що на північ і на південь від Ольвії існували десятки городищ і неукріплених селищ грецьких переселенців та місцевого населення.

До того ж у своїх звітах археолог М. С. Синицин підкріплював античну історію нашого краю, зокрема існування поселень на теренах сучасного мікрорайону Велика Корениха в античні часи і зазначав: «нижня течія річки Буг була щільно заселеною місцевістю у скіфо-сарматскі часи, як і все Причорномор’я  між річками Південний Буг та Дністер.  Наприклад, в радіусі 15 км. від села Варварівки, поблизу міста Миколаєва, відомі поселення як вищеназваного часу, так і інших часів у таких місцях: міжд селами Варварівка і Велика Корениха, у селі Велика Корениха, біля Малої Коренихи – біля Дідової Хати,  біля села Сливине – біля Високої могили, білля Старої Богданівки і т. д.».

 Автори статті О. І. Смирнов, Л. І. Смирнов також акцентували увагу на тому, що у місті Миколаєві у різні часи працювали такі відомі спеціалісти, як О. С. Уваров, П. Й. Бурачков, В. М. Ястребов, О. О. Спіцин. На початку ХХ ст. роботами по вивченню пам’яток міста Миколаєва займався директор Херсонського музею В. І. Гошкевич. У 1920 – 1930-х рр. роботу очолив директор Миколаївського музею Ф. Т. Камінський, який долучав до роботи видатного дослідника античності Б. В. Фармаковського. Доречі, імˊям Бориса Фармаковського названа найбільша центральна вулиця Куйбишева першої половини сучасного мікрорайону Велика Корениха, а паралельну їй вулицю Комсомольську перейменували в Античну.

Цікаві історичні факти й класифікація античної кераміки сучасного миколаївського науковця і археолога Олександра Смирнова у статті «Поселення Велика Корениха ІІІ»  також підтвердили подальшу активізацію життя на території сільської округи (хори) міста-держави Ольвія, яка припадала на початок V ст. до н.е. (коли функціонувало поселення «Корениха ІІІ»), що пов'язано як з новими хвилями переселенців з Греції, так зі значним економічним зміцненням поліса та розширенням меж Ольвійської держави, які вже досягали сучасного міста Миколаєва. Наявність некрополів,  розташованих поблизу стаціонарних сільських поселень, свідчили про постійне проживання значної частини населення Ольвійського поліса за містом, безпосередньо в сільській місцевості.

Тоді ж велику роботу по опису археологічного матеріалу Північного Причорномор’я проводила також І. В. Фабриціус. Пізніше – Ф. М. Штітельман, Л. М. Славін, В. М. Клюшинцев, В. І. Нікітін, В. В. Лапін, І. О. Снитко, Ю. С. Гребенніков, В. Б. Гребенніков, В. В. Рубан, К. В. Горбенко, А. В. Бураков, С. Б. Буйських, В. М. Отрешко та ін. У 2013 році повністю вивчили пам'ятку Велика Корениха ІІ.

Доречі, лише у 1975 році виявилося, що в основі економіки Ольвії, яка базувалася на хлібному експорті, лежало приватне фермерське господарство, чимось схоже на сучасне. Цю думку аргументовано довела польська дослідниця Олександра Войнович у книзі, яка вийшла у Франції. Саме тут авторка узагальнила відомі їй дані про місто-державу Ольвія та її сільську округу – Ольвійську хору. В основі сільського господарства лежало і розвивалося землеробство: сіяли пшеницю, саджали різноманітні овочі. Садівники вирощували ягоди, виноград, фрукти. У тваринництві переважало конярство, вівчарство, козівництво, скотарство. Мешканці цієї місцини також розводили гусей, голубів, індиків пізніше курей. Чоловіки займалися риболовством, охотою, а жінки – пряли. Місто-держава Ольвія мала зв’язки не лише через розгалужену транспортну мережу з усіма пунктами сільської округи, а й через зручні водні шляхи Нижнього Побужжя. Ці факти доводять встановлені за планами ХІХ ст. румби (карти) древніх доріг які сходяться до хори-полісу Ольвії.

Проте, у зв’язку зі значними змінами у природно-кліматичних умовах (довгий засушливий період середини ІІІ – початку І ст. до н.е) мешканці змушені були покидати ці землі, почала спадати економіка, положення загострювалося. Тоді місто-держава Ольвія втратила частину сільської округи, що лежала на захід від Гіпаніса. Територія аграрної зони різко скоротилася, але повністю не зникла. Продовжували існувати деякі поселення на берегах Бузького лиману, у тому числі й частина поселення (Корениха ІІІ).

Для чого потрібний облік та каталоги-довідники відкритих археологічних досліджень?

Зведені в систему багаточисленні емпіричні матеріали відкритих археологічних пам'яток, досліджених археологами в різні роки дали можливість не лише відтворити історію античних поселень Нижнього Побужжя, а й визначити  і відтворити всі періоди їх існування (становлення, розквіт, криза і занепад), а також довести, що вони збігаються з періодизацією історії існування міста-держави Ольвія (Рубан В. В., 1975).

Саме облік та каталоги-довідники відкритих археологічних досліджень довели, що в Миколаївському (Варварівському) районі, до якого раніше відносився сучасний мікрорайон Велика Корениха на обліку знаходиться 267 курганів, 44 поселення, 2 городища, 2 грунтовних  могильника. А також склали  каталог-довідник з фіксацію  їх у книзі «Пам'ятки археології Миколаївського району» (2010) сучасні миколаївські дослідники В. Б. Гребенников, О. А. Бродецький, С. М. Яценко.

Автори: Г. В. Сабіна, В. Г. Бабійчук, В. В. Шейкевич