Володарі чорноземів села Велика Корениха

Володарі чорноземів села Корениха

Хто ж побудував село Корениха і був володарем місцини, на якій нині розміщується мікрорайон Велика Корениха?

З давніх-давен землі біля річки Південний Буг приваблювали як кочові племена так і осіле населення. Не виключенням стала колонізація корениських чорноземів Російською імперією. В історію розвитку села Корениха ввійшла діяльність шести історичних осіб.

Полководець Г. О. Потьомкіним приєднав татаро-турецьке село Карань-Кир до Російської імперії, проте не встиг здійснити своєї мрії, щоб подарувати його своїй коханій племінниці Олександрі.

Адмірал М. С. Мордвинов одержав татаро-турецьке село Карань-Кир, як подарунок від Катерини ІІ, перейменував його в російське село Корениха, проте, швидко продав його, щоб придбати земельні наділи в Криму.

Графиня О. В. Браницька викупила село Корениха і побудувала в ньому кам’яну Миколаївську церкву, проте через сім років продала його рідній сестрі Варварі, улюбленій племінниці Г.О. Потьомкіна.

Княгиня В. В. Голіцина купила село Корениха разом із корениськими чорноземами у своєї сестри Олександри, разом із чоловіком розвивали його господарство поряд із селом Варварівка, проте через 17 років продали його військовому

Граф де-Ламберт викупив всю місцину разом із селами Корениха та Варварівка і висадив на цих землях квітучі сади, проте з часом продав село Корениха комерційному барону.

Барон Йосип (І. П.) Рено і його нащадки, придбали село Корениха над річкою Південний Буг, розширюючи свої володіння, розвивали його, проте всі землі з часом відійшли у користування держави.

З цими прізвищами пов'язаний господарський, освітній, духовний та культурний розвиток тодішнього села Корениха (Велика) Миколаївка.

Ці факти розміщені на сайті «Літературний Миколаїв» і підтверджені автором  О. Я. Лагошняк у книзі «Від Старої переправи до Варварівського мосту», у розділі «Варварiвська економiя», а саме «…Півострів, на якому розміщена Варварівка, з часів завоювання цих земель Російською імперію наприкінці XVІІІ ст., став належати племінниці Г. Потьомкіна – А. Браніцькій. Вона недовго тут господарювала і продала землі разом із кріпосними селянами, вихідцями з Київської губернії, своїй рідній сестрі княгині Варварі Голіциній. Поселення на той час було відоме як Коса Велика.

Варвара у 1804 році дала свою назву – Велика Слобода, але ходила й інша – Варварівка, за іменем власниці.

Граф Ламберт, який у 1817 році придбав поселення, прийняв назву Варварівка, яка до того часу закріпилася. У першій половині XІX ст. через Варварівку став проходити почтовий тракт на Одесу і Очаків. У ті роки Варварівка – тоді вже містечко – уявляла собою поселення з 4–5 вулиць, які вишикувались паралельно берегу. Довжина цих вулиць вимірювалась від меж Варварівської економії до території одноповерхового елеватора, який був побудований тут приблизно у 1888–1889 роках. За ним йшли сади Ламбертів. У гавані, що утворилася від дамби мосту, була збудована «хлібна» пристань.

Економія Ламбертів розташовувалася у північній частині Великої коси. Ще північніше були влаштовані загони для овець, коней. Далі розкинулись левади, на яких росло багато дерев шовковиці».

Як Микола Семенович Мордвинов отримав землі в урочищі Корениха?

Оскільки бувше турецьке поселення Карань-Кир відійшло до Російської імперії у 1791 р., то після смерті Г. О. Потьомкіна адмірал М. С. Мордвинов, надав йому статусу «російське село Корениха», яке розміщувалося по обидва боки річки Корениха. Із того часу воно офіційно зазначалося у всіх документах, мапах, у плані 1795 р. та в інших інформаційних джерелах, як «село Корениха».

В історико-топонімічному довіднику прописана хибна, не досліджена інформація на догоду звеличення адмірала про те, що «русское село Корениха основано в 1791 г. адміралом Н. С. Мордвиновым».

Варто зазначити, що адмірал М. С. Мордвинов не був засновником села Корениха і не будував його на пустирі і ніяк не використовував корениські землі, тому, що вони були подаровані йому лише, як нагорода за участь у воєнних діях аж у 1792 р.

Підтвержував даний факт автореферат Я. М. Задесенець до дисертації «Діяльність М. С. Мордвинова на півдні України (кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст.)», де автор зазначала, що у 1792 році М. С. Мордвинов отримав землі в урочищі Корениха (10 км. від м. Миколаєва), як нагороду за участь у воєнних діях.

А на материковій частині – «Таврії», адмірал М. С. Мордвинов закріпився у двох інших місцинах: у Дніпровському повіті він мав найбільший маєток (66.000 дес.), а його село Чорнянське (Чорнянка) (1791) спеціалізувалося на вівчарстві.

Наступного, 1792 р., він облаштовував менший маєток у Мелітопольському повіті біля річки Молочної у селі Овечий Брід (нині село Мордвинівка Мелітопольського району Запорізької області). Його господарська спеціалізація була змішаною – землеробство та тваринництво. (Я. М. Задесенець до дисертації «Діяльність М. С. Мордвинова на півдні України (кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст.)»)

Типовий російський поміщик-латифундист М. С. Мордвинов, розуміючи збитковість корениських земель, повˊязаних з кліматичними умовами і високим коефіцієнтом витрат на їх обробку, нічого там не зробивши, протягом року (1793 р.) продав подаровані землі й село в урочищі Корениха. А кошти отримані від продажу корениських чорноземів використав на придбання земель в Ялтинській та Байдарській долинах в Криму.

Підтвердженням цих фактів  стали спогади його доньки Наталії в яких, а ні про будівництво церкви на теренах корениських чорноземів, а ні про заселення чи використання земель у російському селі Корениха адміралом М. С. Мордвиновим не було жодної згадки. Вона говорила «…Из Николаева отец мой ездил несколько раз в Крым, а одно лето мы ездили всем семейством и жили в Бахчисарайском дворце. Корениху продал, чтобы приобрести Байдарскую долину и имение в Пензенской губернии. Отец купил еще в Днепровском уезде Черную Долину и земли в Мелитопольском уезде, в Саратовской и в Оренбургской губерниях и все населил крестьянами из других деревень». (літературно-художній журнал «Літературний Миколаїв»).

До того ж Микола Семенович переїхав зі своєю родиною з міста Херсона до міста Миколаєва лише в 1794 році, коли вже кам'яна церква була побудована у селі Корениха за підтримки Браніцької О. В. – володарки цих земель, і вже офіційно зазначалася в історіографічних джерелах, як Миколаївська камˊяна церква.

Підтвердженням цих фактів стала праця «Старина Миколаївська та Очаківська. Антологія», де автори-упорядники В. В. Щукін, А. Н. Павлюк зазначали, що місто Миколаїв почало розвиватися з 1795 року, за адмірала Мордвинова, першого головного командира Чорноморського флоту і портів, який вступив у це звання після Потьомкіна. Тобто, ні місто Миколаїв ні подароване М. С. Мордвинову село Корениха до цього часу не розвивалися.

Ці джерела дають можливість нам стверджувати, що історичні факти спотворювалися на догоду авторитетного дворянина М. С. Мордвинова, якого тодішні сучасники цінували за державний розум, незалежність думок, прямоту. Микола Семенович Мордвинов володів чудовим літературним даром, будучи членом багатьох спілок, у тому числі Вільної спілки любителів російської словесності. До того ж при Миколі Семеновичу Мордвинові була перенесена переправа через річку Буг у мікрорайон Ліски, напроти бувшого села Корениха (сучасного мікрорайону Мала Корениха).

Чому селом Корениха стала володіти графиня Браницька (Енгельгард) Олександра Василівна?

Почувши, що М. С. Мордвинов продає подаровані йому Катерино ІІ землі в урочищі Корениха, графиня Браницька (Енгельгард) Олександра Василівна, якій ще за життя мріяв подарувати ці землі Г. О. Потьомкін, купила корениські чорноземи, так званого, російського села Корениха і юридично їх оформила.

Про це свідчать архівні документи від 17 квітня 1793 року в яких зазначено, що графині Браницькій Олександрі Василівні було відведено 12 тисяч десятин землі «от Великой Косы на правом берегу Южного Буга до оврага Коренихи по обеим сторонам оного». Село розміщувалося напроти Ліскової коси. «Овраг» – це велика Корениська балка (R. Korenikha). Навколо цих земель інтенсивно зˊявлялися хутори, які почали до заселятися й освоюватися селянами з північних губерній України, а також козаками-чорноморцями.

За сприянням графині Браницької Олександри, яка мешкала на той час у містечку Біла Церква, цього ж року, за короткий час в селі Корениха побудували корениську кам'яну церкву з місцевого каменю-черепашника в пам'ять про мрії дядечка Григорія, на радість та задоволення прочан цієї місцини. Камˊяна церква розміщувалася на пагорбі, біля старого кладовища (некрополю) другої половини сучасного мікрорайону Велика Корениха від міста Миколаєва, на місці дерев'яної козацької церкви. Штучний камінь-черепашник, пісок та глину добували в корениських кар'єрах. Будівельні матеріали не потрібно було перевозити з інших місцин, тому й використали, як основний будівельний матеріал на спорудження церкви.

Підтвердженням тих подій є хронолого-історичний опис церков, де у другому (ІІ) томі «Записок Одесского общества истории и древности» зафіксовані реальні історичні факти: «1793 год, село Корениха. Церковь Николаевская каменная». 

Першу кам'яну церкву на корениських землях назвали Миколаївська і освятили її в ім'я Святого Миколая Чудотворця. Графиня завжди пам’ятала, що фельдмаршал Г. О. Потьомкін за життя особливо шанував ім'я Святого Миколая Чудотворця, в день якого було звільнено місто Очаків від турків. Аналізуючи всі факти, графиня Браницька О. В. розуміла, що недаремно він перейменував Миколаївську верф у місто Миколаїв, а поблизу, заснував монастир, назвавши його Спасо-Миколаївським, у місті Очакові турецький замок Гасан-Пашинський перейменував у Миколаївський, а також новосформований полк своєї армії він назвав Свято-Миколаївським. Тому графиня Браницька О. В., продовжуючи справу покійного дядечка Григорія, назвала церкву – Миколаївська на честь Святого Миколая, вважаючи святими корениські чорноземи.

Дуже цікавою є історія про побут графині Браницької О. В., про її «жадібну щедрість», про те, як скупо частувала гостей і як щедро вона виділяла кошти на лікарні, церкви та школи. Але то вже окрема історія.

Чому село Корениха перейшло у володіння княгині Голіциної (Енгельгард) Варвари Василівни?

Облаштувати ці землі, як того вимагав закон від 1764 р., Олександрі Василівні не вистачало часу, можливостей для пересування, віддаленість корениських чорноземів від села Біла Церква. Тому через сім років, 27 червня 1800 року, графиня О. В. Браницька продала 12 тис. десятин корениських чорноземів разом із їх мешканцями та інфраструктурою своїй рідній сестрі княгині Голіциній (Енгельгард) Варварі Василівні, третій улюбленій племінниці Г. О. Потьомкіна, яка була дружиною князя С. Ф. Голіцина і дуже кохала його.

Фрейліну імператриці Катерини II, княгиню Варвару Василівну Голіцину (Енгельгард), письменницю та перекладачку з французької мови, Потьомкін за життя називав «скарбом», «божественною Варюшкою», «солодкими губками», «ніжною коханкою».

У них з С. Ф. Голіциним народилося 10 дітей. Старшого сина Григорія назвали в честь Потьомкіна, який був його хресним татом. Тоді ходили брудні плітки, ніби Потьомкін був справжнім батьком цього хлопчика. Але це вже інша історія.

Володаркою корениських чорноземів княгиня Голіцина (Енгельгард) Варвара Василівна була зі своїм чоловіком протягом 17 років. Маючи вже корениські чорноземи, у 1801 р. княгиня Голіцина (Енгельгард) Варвара Василівна перевезла селян із села Козацького з-під Києва і заснувала поряд із селом Корениха село Варварівка над Бугом (Велика коса). У ньому розмістилися панський будинок, церква та переправа. Його назва та назви Варварівський міст, Варварівський спуск пов’язані безпосередньо з ім’ям Варвари Василівни Голіциної (Енгельгардт), про які згадувала Н. Рудакова в статті «О громкий век военных споров, свидетель славы россиян».

Любов В. В. Голіциної до природи, вишуканість та естетичний смак передалися селянам і донині «вот уже два века живет пристрастие жителей села Варваровка и Корениха к разведению цветников и редких пород роз, которыми когда-то «заразила» крестьян Варвара Васильевна».

Як граф, генерал-лейтенант Карл Йосипович де Ламберт оволодів землями села Корениха?

А через 17 років, 21 січня 1817 року, княгиня Голіцина В. В. продала свої чорноземи, разом із кріпосними селянами та інфраструктурою герою Вітчизняної війни 1812 року, графу, генерал-лейтенанту Карлу Йосиповичу де Ламберту.

Дані факти підкріплювали документи Херсонського архіву «от 1817 года января 21 дня земельные угодья вместе с недвижимим имуществом и крепосными крестьянами проданы князьями Голициными графу де Ламберту». У документах Миколаївського архіву повідомлялося про те, що «село Варваровка и земельные угодья В. В. Голициной купил граф Карл Осипович де Ламберт».

До того ж придорожній хутір, який розміщувався за 12 верств від тодішнього села Варварівка, носив назву Ламбертово (сучасне село Половинки Миколаївського району). Хутір заснований того ж 1817 р. графом К. Й де Ламбертом й розміщувалося на  тих 12 тисячах десятин землі, купленої у графині В. В. Голіциної разом із садибою графа в селі Варварівка.

До того ж за документами Державного архіву Одеської та Херсонської областей граф де Ламберт у 1820 р. у Херсонській губерніії вже мав 26693 десятини землі. Документи підтверджували: «Во время владения варваровскими угодьями семьей Ламберта его имение достигло большого расцвета», а також на родину Ламбертів покладалася відповідальність за проїжджу поштову дорогу.

Цікавими стали факти написані у книзі Косарика Д. М. «Пушкін на Україні» вперше опублікованій у 1937 р., де згадується про подорож молодого поета О. С. Пушкіна, товариша Раєвського, Вігеля, родини Голіциних, повз цю поштову станцію на шляху до міста Одеси (1824 р.). Цитуємо: «…Пушкіну треба було повертатись на службу в Кишинів. Річка Буг широко розлилась майже на дві верстви. Переправившись із міста Миколаєва на паромі до тодішнього села Корениха, О. С. Пушкін пустився вздовж шляху, де по боках адміралтейські поселенці копали канави, ставили кам'яні піраміди, бо тракт цей був першочергової державної ваги, по ньому подорожували важливі іноземні гості і російські царі».

У середині ХІХ ст. на землях графа де Ламберта, якому за свідченням документів належало 915 десятин землі, розміщувалися тодішні хутори Петрівка і Карлівка. Онук Карла Йосиповича де Ламберта, О. К. де Ламберт, володів цегельним заводом І. Є. Лезевиця «Петрівка», на якому виготовлялася прославлена петрівська черепиця. Про це свідчили документи: «по селу Петровка. Кантора кирпичного завода. 1899-1900 г. Владельцы: граф А. К. Ламберт, И. З. Лиоевы, барон В. А. Маас». Пізніше, коли барони Рено володіли корениськими чорноземими, то цим заводом також володів нащадок Рено. У 1910 р. на Всеросійській промисловій виставці в місті Одеса петрівська черепиця отримала високу нагороду – Золоту медаль.

Про сільське господарство Херсонської губернії писалося так: «Овчарни графа де Ламберта представляют массу сотен тисяч голов этого бесценного животного. Лошади улучшеной породы находяться почти у всех главных помещиков».

Особливо славився фруктовий сад, який розбив граф де Ламберт. Вирощені фрукти маринували або сушили і продавали на базарах в місті Миколаєві, вивозили навіть до міст Москви і Петербурга. Сади займали величезну територію й тяглися від сучасного мікрорайону Варварівка до сучасного мікрорайону Велика Корениха міста Миколаєва включно.

Підтверджували наші припущення про велич і красу садів графа де Ламберта, що займали неосяжну територію вздовж правого берега річок Південний Буг та Корениха: карта «Проект маячного освещения русских берегов Черного моря, Днепра, Лимана» (1863 р.), розміщена у книзі дослідниці Н. Рудакової «Портреты на фоне времени» (2009 р.), та у стаття А. А. Скальковського.

У 2010-х роках цю місцевість уже займали земельні наділи з дачними забудовами садово-виноградних товариств масиву Велика Корениха Заводського району Миколаївської області.

Тут у минувшину ламбертові сади навкруг квітчали.

Їх площу збільшив сам барон Рено.

Іще в радянський час значні плоди вони давали.

І чарували мов п’янке вино.

Вздовж автотраси їдем до Очакова.

Один, два, три – дачні зупинки на «Садах».

Від того саду залишилась назва й поле макове.

Квітчає й нині сад Ламберта в спогадах.

Валентина Бабійчук (Запорожець)

А нині (ХХІ ст.) у мікрорайоні Варварівка міста Миколаєва, бувшу назву вулиці Леніна, перейменували на вулицю Ламбертівська.

Як барон Іван (Йосип) Петрович Рено прикупив землі із селянами села Корениха в Прибужжі на Миколаївщині?

Не задовольнявшись прибутками отриманими в місті Одеса, барон І. П. Рено почав прикуповувати землі зі селянами в Прибужжі на Миколаївщині. Навіть дорога Одеса-Миколаїв, прокладена ще в 1810 році, стала для членів сім'ї Рено знайомою аж до кожного камінчика, та й діяльність всієї родини баронів Рено була тісно пов’язана зі сучасною Миколаївщиною, безпосередньо з мікрорайоном Велика Корениха.

У матеріалах пушкінознавця та краєзнавця Л. А. Щербини, зокрема в книзі «Пушкін та Одеса» (виданій у 1999 р. в м. Одеса) зазначалося, що у 1822−1824 роках, французький барон Рено викупив разом із селянами і нерухомістю землі села Корениха в Херсонській губернії. «Місце розташування села прекрасне».

У спеціальному геометричному Плані Херсонської губернії Одеського повіту зазначалися конторські заміри зроблені ще в 1817 року, а саме: «Землі селища Велика Корениха та села Мала Корениха перебували у володінні комерційного радника і кавалера Івана Петрова сина (пізніше Йосипа) Рено. По замірах 1817 року конторським землеміром Івановим виявилося всього зручної та незручної землі – 16,621 десятина 1140 кв. сажнів. Складений у грудні 1823 року документ підкріплювали рукописні тексти канцеляриста Булгакова, підписані Херсонським повітовим землеміром Заборським. Тобто, барон І. П. Рено володів корениськими землями із 1817 року, а отримав документ про їх офіційне оформлення через 6 років, лише у 1823 р.

Скуповуючи п'ядь за п'яддю землі уздовж Чорноморського узбережжя від Одеси до Південно-Бузького лиману і на землях розміщених біля сучасної річки Південний Буг, барони Рено облаштувалися і на миколаївській землі.

Підтвердження цих фактів стали матеріали ДАМО, з яких дізналися, що в 1817-1819 р.р.: «Хутір Безводне Єланецького повіту належав Анні Івнівні Рено (дружині), а також родині Рено належали: село Крива Балка, хутір Шурине, хутір Зелений, хутір Ольгино, хутір Бондарєва, хутір Дубинки – 2 та інші», які з часом відносилися до Корениської волості.

Маючи велику кількість земель, барон Рено вирішив перейменувати назву селища Велика Корениха в назву Миколаївка. Цей історичний факт зазначений у журналі Міністерства внутрішніх справ у ч. 5 книги 5. (1831 р.). А саме: «у 1831 році село Корениха перейменував і затвердив як «містечко Миколаївка» комерційний радник Барон Рено, який володів маєтком у селі Велика Корениха і називав його «Николаєвское». Назва містечка Миколаївка походить від функціонуючої в ньому Миколаївської церкви зі спільним коренем «миколаїв» і стало волосним містечком Корениської волості.

На шпальтах газети «Николаевские известия» (за 1831 р.) розміщено статтю, частину якої Марченко І. В. цитував: «Маєток поміщика Одеського повіту, комерцйного радника барона Рено, розміщений у селі Корениха, перейменовано і затверджено містечком Миколаївка (Николаевское), в якому, влаштовані поміщиком лавки та дозволено здійснювати продаж будь-яких товарів. А ще тут можуть проживати вільні підприємці на вигідних кондиціях наданих з боку поміщика. На Недільних базарах у містечку буде збиратися люд через кожні два тижні, а кожні три роки проводитимуться ярмарки: перша – 15 серпня, у день Успіння Пресвятої Богородиці; друга – 6 грудня, у день Святого Чудотворця Миколая; третя – у день Зіслання Святого Духу (або Святої Трійці). На цих базарах і ярмарках всім вільним підприємцям можна торгувати дозволеними товарами».

До того ж на землях барона Рено, крім інших, знаходився хутір Зелений, який також входив до Корениської волості. Тут розміщувалося 10 дворів вільних хліборобів «десятинників» та вівчарські кошари землевласника. Головні кошари мериносів у Одеському повіті Херсонські губернії з 1820 року були крім інших у барона Рено, який мешкав у поселенні Корениха та графа де Ламберта, який мешкав у сусідньому поселенні Варварівка.

Оскільки А. А. Скальковський розмістив у списку «Найважливіших торговців між 1794 і 1802 роками» одного з багатьох землевласників на Півдні України – Жана-Франсуа-П`єра Рено француза, що став на новій батьківщині Іваном (Йосипом Петровичем), власника капіталу в 50 тисяч рублів, то аудитори зі Санкт-Петербурзького міжнародного банку, яких Рено найняв для складання заповіту, оцінили його нерухомість у 1 250 000 рублів.

Чому сирний барон Спінеллі робив оголошення про свої сири, які вироблялися в селі Велика Корениха власника кавалера Рено?

Оскільки… «Божественна їжа» прийшла на берег Бугу за часів Ольвії, то грецькі міфи розповідали що «ростити сир» людей навчила Артеміда, богиня полювання, родючості та цнотливості. Привілеєм богів було – закушувати сиром вино. Гомер розповідав про циклопа Поліфема, який «кіз і овець подоїв… взяв половину білого молока, миттєво заквасив, відразу відтиснув і склав у міцно сплетені кошики» (О. Любар «Сирний барон» з  газети «Вечерний Николаев»)

Минув час. Народжений у Неаполі сиророб Йосип Спінеллі із шляхетної родини Спінеллі, чиє прізвище занесене до Золотої книги рідного міста Неаполь, у 1815 р. в місті Миколаєві отримує посвідчення № 1181 на вірність підданства Росії і займається приготуванням сирів.

Нам невідомо як склалася доля сирного заводу в Богоявленську, проте, не пізніше 1825 р., сирний барон Йосип Спінеллі розгорнув досить широке виробництво цього продукту, виробляючи півтора десятка найменувань молочного товару, маючи свою фабрику що знаходилася в Коренисі на іншому березі Лиману.

Барон Спінеллі робив оголошення, що «має честь проживати в селищі Велика Корениха, що належить кавалеру Рено, проти міста Миколаєва через річку Буг, а їхати треба по Одеській дорозі. Перебуваю в компанії з кавалером Рено, де робляться всяких сортів і кращої доброти відомі в Європі сири.

У статті Отюрія Любара «Сирний барон» газети «Вечерний Николаев» розміщене оголошення барона Й. Спінеллі, про селянську сім'ю, яка розводила всяку живність, а з неї робила ковбаси, кисломолочні вироби, копченості та солодощі і «молодий» італійський сир моцарелла. Під цим листом стояв підпис барона Йосипа Спінеллі.

На нашу думку барон Спінеллі сподівався підтримати власний авторитет і бізнес, а разом із цим вирішити проблему торгівлі сирами в Миколаївській окрузі, тому й запросив поміщиків-покупців на власну фабрику, що знаходилася в селі Корениха. Барон Спінеллі на закінчення цього оголошення приєднав сталу ціну різним сортам сиру й масла (близько 15 найменувань) і якщо якогось із зазначених у цьому списку сортів не було готового на фабриці, то його швидко можна було одержати на замовлення.

Автори: Г. В. Сабіна, В. Г. Бабійчук, В. В. Шейкевич