Козаки-запорожці в Побужжі та в таборі при річці Корениха

Козаки-запорожці в Побужжі та в таборі при річці Корениха

Коли з’явився термін «Побужжя»?

По Іпатіївському списку термін «Побужжя» з’явився  у 1257 р. (Галицько-Волинський літопис)  так називали територію, розташовану у верхній та середній течії Південного Бугу.

Як пов’язане Південне Побужжя з козаками?

Уже від кінця ХV ст.– початку ХVI ст. історія Південного Побужжя тісно пов'язана зі запорозькими козаками, які стали основою формування українського етносу на цих землях. Сюди тікали селяни з усієї України (Київщини, Поділля, Волині), а також із Польщі, Литви, Московії, де особливо жорстоким був кріпосний гніт польськими магнатами, російською і литовською шляхтою. Головним об’єктом військових походів запоріжців було місто Очаків – найважливіший опорний пункт Туреччини у Північному Причорномор’ї.

По Побужжю йшов один із головних запорозьких шляхів – Чорний, із Польщі до Криму та міста Очаків (турецькі землі Османської імперії).

Підкріплював факти про кордони запорожців, які мешкали в низинах Дніпро-Бузького лиману, в гирлах великих і малих приток (р. Корениха) та в тамтешніх полях дяк Омелян Українців (1705 р.) у доповіді фельдмаршалу Федору Головіну «..десь зовсім поруч, в лиманських плавнях, промишляли полюванням і риболовлею ватаги бродячих втікачів. А вище по Південному Бугу козаки будували свої паланки. Запорозькі козаки та жителі малоросійських міст добували сіль, ловили рибу, полювали на звірів. Всю рибу, яку виловили в річках, хоромний ліс, кут і дрова вирубані вздовж берегів річки Буг та польових гаїв, вивозили на продаж в місто Очаків та малоросійські міста».

На карті Річчі Заноні  І половини XVIII ст.,  показано межі Очаківської землі Тартарії, де на правому березі річки Богь біля річки Корениха знаходиться табір козаків.

А непростий, драматичний період життя запорозьких низових козаків (1734–1794 р.) та їхню роль у визволенні земель Північного Причорномор’я від османського панування описав О. Паталах у книзі «Від Січі до Чорноморії»

Вічну славу і пам'ять героїв Бузького козацького війська, яке постало в південних степах України 1796 року, після знищення Запорозької Січі закарбував херсонський краєзнавець та геральдист Олексій Паталах  у книзі «Станиці над Бугом». Автор книги стверджував, що «у тому степовому горнилі «кувалися» справді безстрашні воїни, що відзначилися чи не в кожному бойовищі між Туреччиною та Російською імперією». Піддтвердив ці історичні факти на сайті «Голос України» (2019 р.) Сергій Яновський  у статті «Слава і загибель Бузького війська».

До тож тріо авторів Мицик Ю. А., Плохій С. М., Стороженко І. С. підтвердили дані факти у книзі «Як козаки воювали: Історичні розповіді про запорізьких козаків»

Якою була система фізичної культури, і врахування?

Про традиції фізичної культури те велике освітнє і практичне значення системи фізичного загартування запорозьких козаків  писали Завацький В. 1., Цьось А. В., Бичук О. Т, Пономарвнко Л. І., (1994 р.) «основу козацького тіловиховання складали: початковий відбір молоді, підготовка їх в січових школах та школах джур, самостійні заняття фізичними вправами, різноманітні змагання. Козаки вчились досконало володіти зброєю, керувати човном, оволодівати козацькими единоборствами (гопак, гойдок, спас) та козацьким характерництвом».

Які особливості  мали запорозькі «Чайки»?

Особливості  конструкції запорозьких «Чайок» та їх морехідні якості описав Е. Д’Асколі у творі «Опис Чорного моря і Татарії». «…запорожці-козаки на своїх «Чайках» відзначалися стрімкою швидкістю та морехідністю як на веслах, так і під вітрилами за будь-яких погодних умов». ». «…запорозькі чайки були значно швидкохіднішими, ніж важкі турецькі галери. Вони ніби злітали над хвилями і, як писав Боплан, за якихось дві доби досягали берегів Анатолії». «…Справжнє диво бачив на власні очі, як буря і сильний вітер підняли і розвіяли їх... Однак вони тут же знову вишикувалися в лави і рухались далі в такому ж, як і раніше, порядку, — писав сучасник...» 

Про необхідності власної морської флотилії козаків з постійною базою – фортецією М. Мамчак писав у книзі «Україна: шлях до моря. Історія українського флоту».

Що обіцяв козакам  царський уряд Росії?

Оскільки запорозьким козакам, які брали активну участь у російсько-турецькій війні (1768 – 1774 рр.), царський уряд Росії пообіцяв виділити по річках Південний Буг та Інгул землі для поселення, то запорожці вважали ці землі своєю «Батьківщиною».

Які зміни відбулися після підписання російсько-турецького 20-річного мирного договору (1681 р.)?

Тоді (1769 р.), було сформоване Бузьке козацьке військо – військове формування на Півдні України. А з 1775 р.  військо несло прикордонну службу вздовж Південного Бугу, тобто охороняло кордони Російської держави.

Саме тоді по берегах річок та балок масово створювалися козацькі форпости, засновувалися козацькі слободи, зимівники, паланки, табір при річці Корениха, влаштовувалися переправи через ріки Південний Буг, притоки Корениха, Інгул та інші. Задовго до завоювання корениських чорноземів російськими військами Катерини ІІ та Г. О. Потьомкіна тут існувала мережа паланок (територіальних громад) та зимівників (хуторів, свого роду фермерських господарств) козаків Запорізької Січі (М. Кабачій. 2022 р.) 

А ще на Побужжі (1776 р.), російський уряд розмістив херсонський пікінерський полк, сформований із запорожців, який у 1783 р. перетворив у легко кінний і розпочалося формування Чорноморського козацького війська.

Чи знали можновладці про цю місцину?

Відповідь на це питання ми знайшли в архіві Катерининського губернського управління і в журналі «Схід» (1887 р), де збереглося розпорядження новоросійського губернатора І. Муромцева (1776 р.). Тобто місцевість, на якій нині розміщується Миколаївська область, досить добре була всім знайома і «демонструвала саме ту, яку хотіли якнайшвидше заселити». Тоді Муромцев не відмовив у проханні балтському кагалу, але зажадав, щоб «поселяющийся єврей привел из собой пять крестьян», які осідали біля Інгулу та Бугу окремими селищами і хуторами. Світлана Бойчук опублікувала  карту з  Очаківським Степом 1787 р. у книзі «Шановані незнайомці» (Миколаїв. 2009 р.).

Що переказували старожили цієї місцини?

Старожил мікрорайону Велика Корениха міста Миколаєва, бувший учитель Миколаївської ЗОШ І–ІІІ ст. № 23 м. Миколаєва Волченко І. С., розповідав, що керуючись природним прагненням до міграції в пошуках кращого вільного життя, вісім козаків-запорожців подалися Дніпро-Бузьким лиманом в турецькі володіння і поселилися в полишених турецьких та ногайських аулах в тодішньому селі Карань-Кир, (Карання-Кири) бувшого Очаківського ейялету. Так на корениських чорноземах з’явилася перша козацька громада, від якої й пішли козацькі сімейства: Запорожці, (Запорожченки), Козаки, (Козки, Козаченки), Роїки (Рої), Кравченки (Кравці), Вовки (Вовченки, Волки), Сорочани (Сороки), Берсани, Бондаренки (Бондарі), Шелести і т. д. Вони прибули можливо із Запорозької Січі, чи із села Федорівка сучасного Новоодеського району, а можливо із села Василівка, що розміщувалося на Кімбурській косі сучасного Очаківського району.

 За переказами старожила А. В. Роїка, довгий час в цих краях існувала ще така легенда: «простий вільний козацький люд, який прибував на прибузькі землі, на перших порах жив у полишених турецьких та ногайських аулах, яких запорожці називали тимчасовими куренями. Через велику кількість новостворених запорозьких куренів-зимівників, поселення й отримало відповідну назву − Великі Курені на річці Корениха. Тривалий час так і називали цю місцевість, а з часом назва трансформувалася в назву села Велика Корениха.

Як жили запорозькі козаки поруч із турками?

У мирний час запорозькі козаки укладали з турками угоди на право вести господарство на цих територіях та випасати худобу в місцях із добрими травами. Вони ловили рибу по узбережжю Бузького лиману, а солону і в`ялену рибу поселенці-козаки мікрорайону Велика Корениха возили в міста Очаків, Єлисаведград та інші міста для продажу (XVІІІ ст.)

По річках вони стояли риболовецькими артілями. Такі артілі були і біля скель тодішнього поселення Карань-Кир, що навпроти Ліскової коси. Часто саме завдяки таким ватагам-артілям місцевість отримувала назви, що дожили до наших днів – коса Велика, Корениська балка, Варварівський мис тощо..

Що сталося після підписання Кючук-Кайнарджійської угоди з Туреччиною?

Росія вважала за непотрібне мати такий форпост як Запорозька Січ у боротьбі з турецько-татарською агресією, тому у 1775 році Січ була зруйнована, а Бузьке козацьке військо несло прикордонну службу вздовж річки Південний Буг.

Вже у 1788-му р. Г. О. Потьомкін підтримав проєкт В. В. Капніста про необхідність відновлення козацьких полків, що й сприяло організації Катеринославського козацького війська та Війська Вірних козаків (згодом – Чорноморське козацьке військо). Г. О. Потьомкін намагався переманити Бузьких козаків у свої Красносільські маєтки, але вони геть-чисто відмовилися.

Для чого приїздив Г.О. Потьомкін у табір козаків при річці Корениха?

Певно з метою вербування козаків до цього війська 25 червня 1788 року (свідчать про це ордера (накази) князя, на яких обов'язково вказувалося місце відправки та дата) Г.О. Потьомкін відвідав їх у козацькому  таборі при річці Корениха (на сучасних мапах – Корениська балка у районі сучасного села Велика Корениха) – зазначала головний спеціаліст державного архіву Миколаївської області І. В. Крикалова у статті «До 270-річчя від дня народження Г. О. Потьомкіна…». А вже 6 грудня 1788 р., в день  великого християнського свята - була взята штурмом фортеця Очаків.

Хоча А. А. Скальковський і каже, що Бузькі козаки жили у своїх багатих станицях, життя простих козаків було далеким від благоденства. У війську, серед вищих чинів, процвітало казнокрадство, хабарництво, безчинства, грабіж населення, присвоєння начальством належних козакам грошей та інші беззаконня, що й підтверджує І. Хіоні «…псля ліквідації Бузького козачого війська його колишній отаман А. П. Орлов за фальшивими документами, таємно отримав 63 тисячі рублів, призначених козакам. Це стало відомо через

Яке триєдине свято відзначається з 1999 року?

У жовтні 2014 року на сайті «Новий город» розміщено статтю «Миколаївщина – козацький край» у якій зазначалося, що 14 жовтня відзначається не лише християнське народне свято Покрови Пресвятої Богородиці, а й з 1999 року – День українського козацтва та День української повстанської армії.

За легендою, у цей день (910 р.) військо давніх русів (Київської Русі) на чолі з Аскольдом взяло в облогу центр православ'я – Царгород (Константинополь), намагаючись захопити місто. Мешканці столиці Візантії у гарячій молитві звернулись до Богородиці з проханням про порятунок. І Богородиця, за оповідями, з`явилася перед людьми та вкрила їх своєю покровою (омофором). Оскільки вороги вже не могли побачити цих людей, то вражений дивом Аскольд та його дружинники прийняли святе хрещення і також стали християнами. Тому Богородиця – це покровителька всіх українських воїнів.

До того ж Покрова Пресвятої Богородиці була одним з найголовніших свят у запорозьких козаків, котрі будували багато однойменних храмів (церков) та вшановували особливо ікони Покрови. На той час, у мікрорайоні Велика Корениха теж стояла дерев’яна козацька церква. Після руйнувань церков у сучасному мікрорайоні Велика Корениха вже побудовано нову церкву Покрова Пресвятої Богородиці. До церкви веде вулиця Покрови, яка й прокладає місток між козацькою добою і сучасністю.

Хоча Д. І. Яворницький свідчив, що на території нинішньої Миколаївської області було три козацькі церкви: в Орлику, Гарді та Кисляківці, проте дерев’яна козацька церква у нинішньому мікрорайоні Велика Корениха взагалі не згадувалася. Але ж  доказом існування козацької церкви на місці сучасного мікрорайону Велика Корениха (Карань-Кир) була «Генеральна карта Новоросійської губернії 1779 р.» на якій російський геодезист Іван Ісленєв позначив поселення по обидва берега Південного Бугу та Інгулу, що мали християнські храми.

Про що розкажуть козацькі кладовищенські хрести ?

Кладовища-некрополі завжди наводить на філософські роздуми і зацікавленість минувшиною старовинних частин двох кладовищ сучасного мікрорайону Велика Корениха міста Миколаєва з надгробками XVIІ–XVIII ст., які знайшли відображення в дослідженнях Олени Титової (м. Київ), у статті «Козацькі пам’ятки кінця XVIІ-XVIII ст. на Миколаївщині».

Нашу зацікавленість викликав  старезний кам’яний хрест. Він стояв похилившись, на крутогорі над Бузьким лиманом другої половини сучасного мікрорайону Велика Корениха, на старому кладовищі, де поверх давніх поховань − свіжі могильні насипи. На хресті виблискувала під сонцем металева табличка з написом: «Корней Павлович Негрей. 1780 −1861 г.г. Мир праху твоєму, прадедушка». Каміння та метал – це свідки, що зберегли пам'ять про минулі часи та мешканців цієї місцини. Сучасники несподівано замислилися: «Виходить К. П. Негрей народився і мешкав зі своєю родиною у цих місцях за 11 років до офіційної згадки про тодішнє село Корениха». Це є підтвердженням наших досліджень, щодо існування на цьому місці поселення, де вирувало людське життя.

Дослідники доводять гіпотезу що із XV ст. до початку ХХ ст. на території сучасного мікрорайону Велика Корениха дійсно мешкали як корінні жителі – каренчі, калліпіди, потім ногайці, татари і турки, так і запорозькі козаки та їх нащадки.

Підтверджуючими артефактами стали знайдені козацькі могили із хрещатими й трилистими кам`яними хрестами періоду козацтва ХVІ ст. початку ХХ ст., які збереглися й понині на кладовищах обох половин сучасного мікрорайону Велика Корениха. Можливо це могили курінних козаків, які тут мешкали, може тих хто трішечки не дійшов до омріяного Очакова.

Раптом помічаємо ще один видряпаний надпис Стипан (Степан), на кам´яному хресті старого кладовища першої половини сучасного мікрорайону Велика Корениха. Цей історичний факт також доводить те, що у цій степовій зоні в 1875 р. (можливо, у 1575 р. чи 1580 р.) дійсно мешкали козаки (дату видряпано не зовсім зрозуміло). Сумнівні дати ХVІ ст. можуть вказувати на проживання козака в турецькому поселенні Карань-Кир  ще далеко до завоювання цих земель Російською імперією.

А чи є ми нащадками козаків-запорожців?

Так! Ми нащадки справжніх запорозьких козаків по чоловічій лінії. Саме тут знаходяться могили наших пращурів – пра-пра-прадідів та діда Запорожця Григорія Васильовича, який розповідав, що коріння нашого роду сягає у давнину запорозького козацтва. Наш далекий предок пра-пра-прадід був запорожцем-козаком, звідти і пішло наше прізвище Запорожець.

Проте із розвитком технічного прогресу змінилися напрями діяльності їх нащадків (від козака до рибалки, майстра виробничого навчання, освітянина, медика, бухгалтера, науковця, юриста). Скажімо наш прадід Запорожець Василь Андрійович працював у Корениській рибацькій артілі – рибаком. Цікавим є той факт, що батьки нашого дідуся Григорія – Василь та Євдокія нащадки козаків-запорожців, які мали лише різні імена, проте однакові прізвища Запорожець та імена своїх батьків. Всі вважали, що це брат і сестра, проте вони не були навіть далекими родичами – просто однофамільці. Подружжя Запорожець Василь Андрійович та Євдокія Андріївна мали трьох дітей (двох хлопців– Василя і Григорія та дівчину – Олександру (Шурочку). Дідусева сестра Олександра Василівна, яка після війни проживала зі своєю родиною на другій половині селища Велика Корениха, виснажена від воєнних ран, померла під час пологів. Всі вони за різних обставин і віку знайшли свій спокій на корениських цвинтарях.

А чи кохав наш дідусь Григорій?

Так. До нестями  він закохався у  струнку, біляву,  сувору, цнотливу й замріяну  Марію, працюючи на молодіжному будівництві по відбудові країни в СРСР. А коли дізнався що Марія була найстаршою дитиною з багатодітної сім’ї (5 дітей), на-пів сирота, виховувалася тіткою до повернення її батька Данила з війни після контузії, він покохав її ще більше. Після одруження  молодята переїхали до міста Феодосії де й проживали з дружиною Марією та донечкою-первісткою Тамарою (1948 – 1956 рр.) близько 8 років в гуртожитку без будь-яких зручностей і без води,.

На початку 1957 року дідусь Григорій зі своєю 7-річною донечкою і вагітною дружиною Марією повернувся на рідну Батьківщину, у тодішнє селище Велика Корениха. Проте рідний брат Василь Васильович вже мешкав зі своєю родиною у батьківському будинку і не бажав ділитися з братом Григорієм місцем у ньому. Подальша  доля дідуся Григорія і бабусі Марії була  сенсом всього їхнього життя та суцільним випробовуванням. Проте вони все життя прожили разом на цій Великокорениській землі у власноруч збудованому будинку, маючи 3-х дітей, 6 онуків…А далі вже нова історія …

Де знадобився досвід нашого дідуся Запорожця Григорія Васильовича?

 Маючи досвід будівельної справи, наш дідусь Г. В. Запорожець (в народі кличка «золотий») побудував 4 приватні будинки – 1 собі і 3 своїм дітям та допомагав у будівництві будинків і мостів жителям тодішнього селища Велика Корениха.

Будинки дідуся стоять і нині

Як пам'ять, незгасаюча в віках

Бо збудував він їх на рідній Батьківщині

З античного каміння, що тримав в руках.

Роки у Коренисі і тисячоліття

Пливуть Південним Бугом в небуття

В безодні роквітаючи суцвіттям

Але вже їм немає вороття.

Валентина Бабійчук (Запорожець)

Про золоті працьовиті руки нашого дідуся Г. В. Запорожця, творчий та креативний стиль його мислення, свідчать будови дитячого містечка «Казка» міста Миколаєва та деякі споруди Миколаївського зоопарку, в яких він брав безпосередню участь разом зі своїми учнями-вихованцями, працюючи майстром виробничого навчання в МПТУ № 13, під час народного будівництва. Ми тішимося і пишаємося працею нашого дідуся Григорія Запорожця.

Які спогади залишилися у нас, його нащадків?

Наша мама Валентина пригадує, як дідусь Григорій брав участь у реконструкції Миколаївської кондитерської фабрики. Коли його пригощали, то він приносив дітям великі цукерки «Гулівер», було дуже смачно і радісно, оскільки тоді родина не мала змоги їх купити.

А ще дідусь Григорій брав участь у будівництві очисних споруд Варварівської птахофабрики. Часто повертаючись після важкої роботи додому, він ішов через поле і ніс дітям гостинці ніби-то від зайця, якого він, за легендою, зустрів у полі біля високого насипу (кургану). А гостинець він розподіляв усім дітям порівну – це був шматочок недоїдженого ним домашнього обіду (хліба з салом). Це було дуже смачно!

Ми, Вікторія й Галина (онуки дідуся Григорія) також пам´ятаємо як він з нами грався, створюючи з пустих сірникових коробочок потяг з причепами. Ще й нині ми відчуваємо запах його смачної смаженої картоплі з цибулею.

Що збереглося про козаків до наших часів?

Окрім згаданої топоніміки, сліди перебування козацтва на наших землях зберегли легенди, думи, народні пісні, вірші, написані твори і різні полотна, хрести-артефакти, складені прислівˊя, приказки, міфи та легенди – пам'ятки козацької історії.

Ще й нині, у ХХІ ст. в мікрорайоні Велика Корениха налічується близько 30 козацьких родин, які прославляли цей край своїми бойовими, трудовими і ратними діями. Через козацтво ми всі творили нашу історію, і кожен із нас не тільки причетний, а й відповідальний за неї. Саме генетична пам'ять про них в цьому мікрорайоні ще й нині жива.  Яка Ваша думка? Розкажіть свою історію…

Автори: Г. В. Сабіна, В. Г. Бабійчук, В. В. Шейкевич