Група №1
Політ перший. Життя
- Його звали Антуан Жан-Батіст Марі Роже де Сент-Екзюпері. В дитинстві — просто Тоніо. Коли виріс, товариші називали його з любов'ю Сент-Екс, викинувши з прізвища всі ознаки аристократичного походження.
— А походив Антуан зі старовинного графського роду, який згадується в історичних хроніках ще XIII століття. Правда, в той час, коли Тоніо народився (червень 1900 р.), його батько був звичайним службовцем — страховим інспектором у Ліоні. Через чотири роки він помер, залишивши п'ятеро дітей, серед яких Тоніо був третій. Але сім'я не знала злиднів — удова жила з дітьми спершу в маєтку своєї матері, потім — у багатої тітки. Дитинство Антуана минало серед зелені тінявих парків і ясних галявин, у стінах старовинних замків.
— Світ його захоплень був широкий. Хлопець ріс в атмосфері затишку, доброзичливості, його нахили вільно розвивались, проте жоден з них поки що не вирізнявся серед інших. Енергійний і пустотливий, фантазер і задирака, а водночас дуже сором'язливий і вразливий, вимогливий, але не вередливий, мрійник і завзятий суперечник — таким був малий Тоніо.
— У школі задумливого хлопчика, який любив дивитись на небо, називали лунатиком. Антуан сердився, кидався з кулаками на своїх кривдників, і, коли вчителі виставляли оцінки за дисципліну, в його табелі часто з'являвся найнижчий бал. Та й із навчанням у Тоніо не все було гаразд. Він мав чудові успіхи з математики, латини, французької словесності, але відставав з історії,
географії, природничої історії.
— Словом, Екзюпері не був вундеркіндом. А родичі — дядьки, тітки, бабусі — вважали, що Антуан та його брат Франсуа ростуть просто шалапутами і нічого з них не вийде.
— Антуан так само, як і його брат, виявився зовсім не пристосованим до життя. Довелося матері, взявши на себе непосильні витрати, направити хлопців до Швейцарії, в колеж, де навчались діти заможних батьків, які ні в чому не знали відмови.
— Закінчивши колеж (за три роки Антуан здобув тут досить широку гуманітарну освіту і ґрунтовні знання з точних та природничих наук), Екзюпері їде в Париж, маючи намір продовжувати навчання.
— Невдовзі він стає студентом Академії мистецтв, вивчає архітектуру — йому хочеться поєднати любов до мистецтва із захопленням технікою. Але впевненості, що вибір зроблено правильно, у нього нема. Антуан ходить на лекції, багато читає, а проте, в душі його поступово зростає невдоволення.
— Двадцятилітній Екзюпері вже прагнув життя змістовнішого, наповненого цікавою і корисною діяльністю, яка б захоплювала його. В середовищі аристократичних нероб він не міг досягти цього. І юнак наважується на рішучий крок. Провчившись майже півтора року, він кидає академію, добровільно йде в армію — записується у винищувальну авіацію і виїздить з Парижа.
— Цей вибір і визначив долю Сент-Екзюпері. У двадцять один рік Антуан знайшов свій шлях. Та сплило ще багато часу, доки він знайшов на тому шляху себе.
— Рядовий Сент-Екзюпері — трохи незграбний, смішний, у куценькій курточці, з коротких рукавів якої стирчали його великі руки, у штанях гармошкою і важких черевиках - вражав начальників витонченістю розуму і внутрішньою незалежністю.
— Авіація назавжди входить у життя Сент-Екзюпері. Незабаром Антуан дістає права цивільного льотчика, трохи згодом — військового, закінчує офіцерські курси, і восени 1922 року він уже молодший лейтенант.
— Закінчивши курс вищого пілотажу, Екзюпері дістає посаду технічного директора французької авіакомпанії. Та ця служба його не захоплює, а необхідність командувати своїми товаришами просто гнітить. «Єдина моя втіха — польоти», — пише він. Його невтомно вабить літак, але так само вабить і перо — письменницька праця.
— На початку 1938 року він вирушає в політ Нью-Йорк — Вогняна Земля. У Гватемалі його літак розбивається. Після цієї аварії Екзюпері ледве вижив: сильний струс мозку, численні переломи кісток, ліва рука була така покалічена, що вже ніколи більше не могла діяти нормально... Цілий тиждень лежав непритомний, минуло чимало часу, нарешті життя почало повільно вертатись до нього.
— І тепер, вирвавшись із пазурів смерті, ще в лікарні в Нью-Йорку, куди його привезли після аварії, він починає писати книгу. Пише у шпиталі, пише на пароплаві, повертаючись на батьківщину, пише в кафе...
Група №2
Політ другий. «Планета людей»
Написаний цей твір у 1939 році. Сент-Екзюпері мав на меті створити роман солідарності. Але головний зміст — роздуми про людську природу. «Планета людей» — це органічне поєднання документальності й художньої майстерності. Роман має два плани:
• розповідь письменника про конкретні події із життя людей;
• філософські роздуми автора про найважливіші проблеми буття.
На відміну від перших книжок Екзюпері, у «Планеті людей» нема ні сюжету, ні вигаданих героїв. Автор розповідає про себе, про події, учасником яких він був, про людей, з якими йому доводилось зустрічатись; ці люди виступають під своїми іменами. Із розрізнених епізодів письменник створює хвилюючу цілісну картину, перейняту його роздумами, почуттями, прагненнями.
Які проблеми порушуються в романі? Як вони розкриваються?
Проблема моральності
Людина на землі мимохіть перетворюється на звичайного обивателя. Але Екзюпері співчуває їй. Він мріє про розкриття людського духу.
«Щоб виявити сутність людини, треба хоч на мить забути про чвари, бо всяка віра впроваджує цілий коран непохитних істин, які породжують фанатизм. Можна поділяти людей на правих і лівих, на горбатих і не-горбатих, на фашистів і демократів, і ніякий поділ не можна спростувати».
«Навіщо сперечатись про ідеологію? Будь-яку ідеологію можна підтвердити доказами, і всі вони суперечать один одному, а від таких суперечок зникає всяка надія на порятунок людей. А люди навколо нас і скрізь прагнуть до того ж самого».
«Усі люди відчувають — хто невиразно, а хто ясніше — потребу пробудитись до життя».
«Бути людиною — це якраз і означає відповідати за все. Горіти із сорому за злидні, хоч вони, здавалося б, і не належать тобі. Пишатися перемогою, яку здобули твої товариші. І відчувати, що, кладучи свій камінь, ти допомагаєш будувати світ».
Проблема цінності життя
Головна цінність — саме життя. Але вища цінність — дружба і товариськість, повсякденна мужність.
«У світі, який став пустелею, ми прагнемо знайти товаришів: смак хліба, поділеного з товаришами, — це те, задля чого ми ладні прийняти війну. Але для того, щоб відчути тепле плече сусіда по дорозі до однієї і тієї самої мети, воювати нема потреби».
«Чого нам ненавидіти одне одного? Ми всі заодно, нас несе та сама планета, ми — екіпаж одного корабля, добре, коли різні цивілізації сперечаються в ім'я чогось нового, кращого, і страшно, коли вони пожирають одна одну. Щоб звільнити нас, досить допомогти нам зрозуміти мету, до якої ми йдемо, зв'язані між собою, тож треба шукати таку мету, яка об'єднує всіх».
«Ми дихаємо на повні груди тільки тоді, коли нас і наших братів зв'язує спільна мета, і тільки тоді з досвіду бачимо, що любити — це не означає дивитись одне на одного, це означає дивитись разом в одному напрямі. Товариші — це тільки ті, що з'єднані в одній зв'язці, мов альпіністи, піднімаються на ту саму вершину і в тому сходженні знаходять один одного».
Проблема життя і смерті
Письменник філософськи мудро підходить до цього питання.
Смерть — це природний процес. Людина звільняється від своєї оболонки, але дух її продовжує жити.
«Добре, коли людина вмирає своєю смертю...»
«У селянській родині людина вмирає тільки наполовину. Приходить пора, і життя лопається, як стручок, вивільняючи зерна».
«Боляче, правда, але така проста і природна картина: залишаючи на своєму шляху одну по одній ці прекрасні оболонки сивих трударів, увесь час оновлюючись, рід прямує до якоїсь своєї істини. Ось чому того вечора у похоронному дзвоні, що плив над маленьким селом, мені почулася не розлука, а затамована тиха радість. Дзвін, що прославляв тим самим звуком і похорон, і хрестини, знову сповідав про зміну поколінь».
Проблема призначення людини
Знову й знову протягом усього роману говорить Екзюпері про відповідальність людини за весь світ. її високе призначення — допомогти всім людям розкрити себе, отримати внутрішню свободу.
«Як розвивати в собі оту внутрішню свободу? Людина сповнена суперечностей, це відомо. Одному дається певний шматок хліба, щоб ніщо не заважало йому творити, а він засинає; завойовник, здобувши перемогу, стає легкодухим; щедрий, коли він багатіє, перетворюється на скнару. Навіщо нам політичні вчення, котрі обіцяють розквіт людини, якщо ми не знаємо заздалегідь, яку саме людину вони виростять? Кого вони породять? Ми ж не худоба для відгодівлі, і коли з'являється один бідний Паскаль, це куди важливіше, ніж народження кількох благополучних нікчем».
«Тільки усвідомивши свою, хай навіть зовсім непомітну роль, ми будемо щасливі. Тільки тоді ми зможемо спокійно жити і спокійно вмирати, бо те, що дає сенс життю, дає сенс і смерті».
«Людина пізнає себе, долаючи перешкоди».
«Треба подати одне одному звістку. Треба гукнути до тих вогників, що горять, розкидані по рівнині,— може, які й відгукнуться». Треба пробудити людину, вирвати її з тюрми міщанського благополуччя, повернути їй дух творення, дати відчути радість вільної праці і розкіш людського спілкування — така думка проходить від першої і до останньої сторінки твору. Дух творення, цей живодайний символ діяння, робить людину людиною. Людина дихає на повні груди тільки тоді, коли вона зв'язана зі своїми побратимами і в них спільна мета, бо всі вони — одна велика родина, екіпаж одного корабля — планети Земля.
Робітники друкарні, що випускала «Планету людей», були так схвильовані твором і так вдячні авторові, що виготовили і подарували йому спеціальний примірник книжки, надрукований на авіаційному полотні.
Написана і видана напередодні Другої світової війни, «Планета людей» прозвучала як утвердження людини, як гімн її розумові, волі, могутньому і світлому духові творення на противагу темній силі нищення