урок 54

Дата проведення уроку: 10.04. 2020 р.

Музика – одна із найцінніших етнокультурних чинників суспільного розвитку. При видатних музичних здібностях нашого народу, при надзвичайно багатій скарбниці народної музики – пісні та музика відігравали велику роль у культурному житті українців, зокрема й у бездержавний період. Княже місто над Сяном, Перемишль, із своєю тисячолітньою історією, здавна було на перехресті культур. Багатонаціональне населення міста, де окрім русинів-українців жили поляки, німці, австрійці, вірмени та євреї, дуже позитивно впливало на його культурний розвиток, який збагачували різноманітні національні елементи. Взаємовплив культур цих народів надавав місту специфічного колориту, створюючи неповторну етнокультурну атмосферу. Особливо важлива роль у культурному розвитку міста належить корінному українському населенню. Розквіт української музичної культури в Перемишлі припадає на першу половину ХІХ ст. Цей період, званий “Перемиською школою”, дав початок не тільки формуванню української професійної музики, але й українському національно-культурному відродженню в Галичині.

Творчість композиторів “перемиської школи” в останні роки привертає до себе особливо пильну увагу, а надто починаючи з часу “романтичного національного відродження” початку 90-х років XX ст. Музичний романтизм у творчості представників “перемиської школи” розвивається у вельми тісних взаємозв’язках з літературою та театром, котрі теж зазнають неабиякого впливу фольклорних досліджень, підносять сюжети, теми та образи, почерпнуті зі збірників народних пісень, переказів, легенд. Звідси особлива роль співогри, що в цьому середовищі далеко переростає суспільну значимість водевілю у Франції чи зінгшпілю в Німеччині та Австрії. Тоді, після багатьох років заборони і забуття, спадщину Івана Лаврівського та особливо Михайла Вербицького, починають розглядати як своєрідний символ питомої української культури, виплеканої національно-визвольними змаганнями періоду “весни народів” 1848 р. та всієї другої половини XIX ст. Саме визначення “перемиська школа” належить Борисові Кудрику і завдяки йому увійшло в науковий обіг.

Здебільшого “перемиську школу” обмежують двома іменами – Вербицького та Лаврівського, проте насправді список персоналій значно більший, і якщо врахувати і чітко сформулювати основні засади творчості і культурно-просвітницької діяльності школи, то логічно буде розглядати тут і Анатоля Вахнянина та Остапа Нижанківського, спадщина якого переважно окреслюється в музикознавстві з позиції сприйняття “лисенківської школи” в Галичині.