ІЛЮСТРАЦІЯ. Малюнки до віршів Юрія Федьковича
до музейного просвітницько-мистецького проєкту "Буковинський Кобзар"
Юрій Федькович - поет зеленої Буковини, провісник українського відродження на Буковині
Юрій Адальбертович Федькович - син гуцульського краю, глибоко-народний митець, письменник-патріот. Автор багатьох романтичних балад, писав оповідання, драми, дитячі твори.
Письменник утверджував волелюбнi iдеï, захищав соцiальнi й нацiональнi iнтереси свого народу, докладав багато зусиль для поширення освiти, виступав за навчання рiдною мовою. За що Іван Франко називав Федьковича "буковинським Кобзарем".
Осип Юрій Федькович народився 8 серпня 1834 року в родині небагатого шляхтича-службовця Адальберта Федьковича у Карпатах в містечку Путила Чернівецької області.
У цьому році ми будемо святкувати 190- річчя з дня народження письменника.
Завдання уроку:
1. Прочитати вірші Юрія Федьковича. ВІДІБРАТИ ТОЙ, ЯКИЙ СПОДОБАВСЯ.
2. Тепер подумки намалюйте картину, що описана, спробуйте зрозуміти почуття, які намагається передати поет.
3. Подивіться запропоновані малюнки. Намалюйте свої думки-ілюстрації до вірша: відповідно змісту це можуть бути карпатські пейзажі, портрети людей у гуцульському строї, комікси, орнаментальні квіткові композиції тощо.
Оберіть за бажанням матеріали: олівці, фломастери, фарби. Принесіть свої малюнки на наступний урок:
ДИКІ ДУМИ
Гой думи ж ви мої! Гой чорні ж ви мої,
Та де вас подію?
Украй Чорногори, украй золотої
На шквару посію.
І муть Чорногоров легінники трови
На лови ходити,
І муть мої думи у травах шовкових
Усі находити!
І муть Чорногоров легіники-юни
На оленя пасти,
І муть мої думи на срібнії струни
На гуслі вни класти!..
І муть Чорногоров легіники-юни
На гуслях тих грати,
І дума ме думі, а струна ме струні
Всю правду казати.
І голос відоб'єсь ділами долами,
Плаєм по рокиті...
І підуть до церкви в неділеньку рано
Сльозою умиті.
А там запитають в самого владики,
За віщо забули?
За віщо ті люди, ох, думи ви дикі,
В кайдан вас закули?
І пустить вас, думи, небесний владика
По полю на волю, -
І найдете в світі, о мої ви дикі,
Ще й щастя, і долю!..
Розсипте ж ся, думи, о мої ви юні,
Як тії татари...
І загомоніте, як дзвони та струни,
Від хмари до хмари!
Ах, бо мило тамки жити, мило тамки бути,
Де ті трави шовковії славні степи криють,
Де ся квіти поза квіти в зимних росах миють,
Де стада ржуть, де соколи, де вірли співають,
З буйним вітром у заліжку козаки літають…
Далі, далі – онде небо багром рум’яніє;
Слухай добре, як-то мило десь дзвіночок піє
То в тій церкві там, за лісом, з дев’ятьма
верхами –
Всі покриті срібнов бляхов, злотними хрестами, –
А священик-старець ходить по святій контині,
Молить слави Запорожу, щастя Україні.
Нема ліпше в світі жити,
Як на божий хліб робити.
Гей! Соб! Гей га!
Гей, соб! Хліб робити.
Бо хто з Богом на-спів оре,
Той не знає, що є горе.
А хто з Богом на-спів сіє,
Голодами він не мліє.
А хто з Богом на-спів косить,
Їсти в чужих він не просить.
А хто Богу кусень дає,
Від чужого не жадає.
Вечір
Ой, вечір, вечір, тиха погода,
За голубі гори сонце заходить,
А голубі гори нічка вкриває.
Жене хлопець вівці, в сопілку грає.
A воликі ричать з поля ідучи,
При чистім потоці водичку п’ючи.
Над чистою водою верба схилилась,
Цілу божу днинку в воду дивилась.
У чистій водиці віти купала,
Цілу божу днинку пташка співала,
А тепер в гніздечку пташка ночує,
А лиш соловейка самого чує.
Де ж ти баришся, місяць молодий?
Ясний, срібнорогий, сходи вже, сходи!
Сходи вже, ясний, зіроньки тебе ждуть,
По голубім небі таночки ведуть.
А трудні люди ідуть з Богом спати;
Ой, поможи Боже всім здоровим встати!
Рідний край
Там, де я родився, там мій рідний край;
Слави, щастя, долі, Боже йому дай!
Слави, щастя, долі, веселу годину,
Мир во віки вічні, мир на Буковину!
Там, де я родився, там мій рідний дім;
Слави, щастя, долі дай там, Боже, всім!
А найпаче нені і вітцеві мому,
Мир во віки вічні, мир у ріднім дому.
Ластівочко, щебетушко,
Де ти від нас, душко, йдеш?
Що ти дітям с того світа,
С теплих країв принесеш?
Принесу вам весну красну,
Принесу вам ружин цвіт,
Лиш учіться, діти любі,
Лиш учіться – вчіть! вчіть!
Гой учіться, діти, світа!
Що наука, то й гаразд;
Лан не дасть вам хліба всігди,
А наука всігди дасть.
Гой учіться, діти, світа,
Бо що Господь, то і світ;
Що зіжнеться, то минеться,
Що ся навчить – ніт! ніт!
КВІТКИ
Що кажуть, душко, квіточки ті милі,
Що он так красно на траві цвітуть? -
Зривай ті квіти, доки ще зацвилі
І доки другі квіточок си рвуть;
Бо прийде осінь - зіленько зів'яне,
Де сніг упаде - квіточок вже ніт, -
Тогді як око за квітками гляне,
То лиш заплаче на студений світ.
І як ті квіти, що їх яр сплітає,
Не вскреснуть більше, як їх зітре лід,
То так і людська молодість минає,
А що минуло - вже не верне вслід.
Тому зривай си яром твої квіти,
Коли в личку ти калиновий гай,
Коли в душі ще тепле серце світить,
Бо як згасне, то загас і рай.
ДО РОЖІ
Зацвіла - світ увеселила!
Про віщо ж ти, питаю я,
Ох боже, рожечко моя,
Лиш свій цвіточок терном вкрила?
О, красна моя ти та мила,
Я знаю чо!.. Та що й казать:
Такий вже в сему світі лад,
Щоб кожда рожа в терню цвіла
Та з терня світ сей веселила!..
ДУМИ МОЇ, ДІТИ МОЇ
Думи мої, діти мої,
Лихо мені з вами!
Поклав би я вас, як жовняре,
Пишними рядами,
Та боюся, що вас займуть
За голубе море...
Думи мої, діти мої,
Лихо моє, горе!
За моє б займили, як мене гонили,
Гонили та били... чому не втопили?
Не знали би люди, як темної ночі
Кривавов китайков втираються очі,
Як з тихов зорею говорить стойкар;
Не знали би були...
Думи мої, думи,
Тепер довелося за вас відвічать,
Бо вни мене лають, мені дорікають:
"Ледащо ти, - кажуть, - іди в поле жать,
А не втирай дрібні сльози
Тихими ночами!"
Думи мої, діти мої,
Лихо мені з вами!
Думи мої, діти мої,
Що з вами учиню?..
Посію вас барвінками
По всій Україні
І буду вас виростати,
Слізьми ізрошати, -
Процвітете, як то море, -
Хто ж вас буде рвати?
Не я вже вас зриватиму,
Зриватимуть люди
Та дівчата до вінчання,
А мене забудуть.
Нехай і так, що ж робити?
На все божа воля.
А я за вас у Сучаві
Святому помолюсь.
ДУШКО МОЯ РОЗМАЇТА
Душко моя розмайная,
Душко розмаїта,
Що з тобою учинити,
Де тебе подіти?
Посаджу тя у садочку -
Буде рожа клясти,
Що ю люди забувають,
Тебе зовуть щастєм.
Спишу твої чорні очі
Віршем на папері -
Скаже цісар мене вбити,
Що людей химерю.
А як в пущу тя в діброву
Пташков-щебетюшков -
Буде плакать соловейко...
Що ж робити мушу?
Хіба пущу тя до бога,
Відки й ти ся взяла,
Аби рожі з соловейком
Мене не вклинали!
ВЕЧІР НА ПІДГІР'Ю
Славне Підгір'є, що ся маєм крило,
В шовкові трави спати ся клонило,
Бо світле сонце в гори ся сховало,
Би десь у морі личенько скупало,
А завтра рано знов нам засвітило,
І знов ся щастю нашому дивило.
І знов в вечірніх зороньках помалу
Підгір'є красне спати колисало,
Як нині ввечір.
О, як тут весело!
Усе в одну ся піснь щасливу сплело:
Там в стаї ватаг на флояру грає,
Там, геть за лісом, череда десь бліє;
По воду йдучи, дівчина співає,
Пташинка в гаю щастя своє піє;
А, гейби піснями милим вторували,
Цигани в лузі в два клевці кували.
І всюди співи, всюди лиш свавілля,
Що хтось би думав: тутки все весілля.
Дністер
Ци дружина люба мила з краю загостила,
Ци пташина білокрила з краю заблудила,
Ци буркун то синопюрий байраком гукає,
Ци Дністер то буйнобурий на Подоли грає?
На чиїм то поберіжю збіжя золотіют,
І покоси шовковії колом зеленіют,
І шумя ту темні луги, гай там шелевіє,
Там хатина у садочку, ту ся двір біліє.
Ту соколи підлітают, ту вірли сковичут,
А по борах соловії сум на сум щебечут? –
Чуєш, десь мала хлопчина на сопівці грає,
Дівче квапит до керницї, думку си співає,
І вівчар там молоденький білі вівці кличе,
Чути – рже десь ворон коник, сірий волик риче…
Всюда любо, всюда красно, всюда лиш би бути –
О дністерські береженьки, можна вас забути?
