До 190-річчя Юрія Федьковича

"Юрій Федькович - найбільший поет зеленої Буковини"

ВЕЧОРОМ

Пою коні при Дунаю
Та й думаю, та й думаю:
Коні карі, коні сиві, -
А я молод, нещасливий.

І чому ж бо я нещасний?
Чи-м не козак, чи-м не красний,
Чи ми палаш не остарений,
Що світанок мій засмучений?

Світ хороший, сонце гріє, -
От заходить, вечоріє;
Нічка темна - не видати,
А я з кіньми мушу спати.

Спав я нічку, спав я другу,
Годі знести серцю тугу.
Гоя, коні, гоя, сиві,
Будьте ви ми хоть зичливі.

Гоя, коні-виногради,
Буду в винах вас купати,
Буду медом вас поїти,
Лиш несіть мня, понесіте.

Занесіть мня, де я знаю:
У калині, в темнім гаю, -
Там хатина малесенька,
Там дівчина милесенька.

Вийди, вийди, моя заре! -
Коню сивий, коню карий,
Коню білий, коню гривий,
Ци я й нині нещасливий?

ВЕЧІР НА ПІДГІР'Ю

Славне Підгір'є, що ся маєм крило,
В шовкові трави спати ся клонило,
Бо світле сонце в гори ся сховало,
Би десь у морі личенько скупало,
А завтра рано знов нам засвітило,
І знов ся щастю нашому дивило.
І знов в вечірніх зороньках помалу
Підгір'є красне спати колисало,
Як нині ввечір.
О, як тут весело!
Усе в одну ся піснь щасливу сплело:
Там в стаї ватаг на флояру грає,
Там, геть за лісом, череда десь бліє;
По воду йдучи, дівчина співає,
Пташинка в гаю щастя своє піє;
А, гейби піснями милим вторували,
Цигани в лузі в два клевці кували.
І всюди співи, всюди лиш свавілля,
Що хтось би думав: тутки все весілля.

ДИКІ ДУМИ

Гой думи ж ви мої! Гой чорні ж ви мої,
Та де вас подію?
Украй Чорногори, украй золотої
На шквару посію.
І муть Чорногоров легінники трови
На лови ходити,
І муть мої думи у травах шовкових
Усі находити!
І муть Чорногоров легіники-юни
На оленя пасти,
І муть мої думи на срібнії струни
На гуслі вни класти!..
І муть Чорногоров легіники-юни
На гуслях тих грати,
І дума ме думі, а струна ме струні
Всю правду казати.
І голос відоб'єсь ділами долами,
Плаєм по рокиті...
І підуть до церкви в неділеньку рано
Сльозою умиті.
А там запитають в самого владики,
За віщо забули?
За віщо ті люди, ох, думи ви дикі,
В кайдан вас закули?
І пустить вас, думи, небесний владика
По полю на волю, -
І найдете в світі, о мої ви дикі,
Ще й щастя, і долю!..
Розсипте ж ся, думи, о мої ви юні,
Як тії татари...
І загомоніте, як дзвони та струни,
Від хмари до хмари!

ДО РОЖІ

Зацвіла - світ увеселила!
Про віщо ж ти, питаю я,
Ох боже, рожечко моя,
Лиш свій цвіточок терном вкрила?
О, красна моя ти та мила,
Я знаю чо!.. Та що й казать:
Такий вже в сему світі лад,
Щоб кожда рожа в терню цвіла
Та з терня світ сей веселила!..

ДУМИ МОЇ, ДІТИ МОЇ

Думи мої, діти мої,
Лихо мені з вами!
Поклав би я вас, як жовняре,
Пишними рядами,
Та боюся, що вас займуть
За голубе море...
Думи мої, діти мої,
Лихо моє, горе!

За моє б займили, як мене гонили,
Гонили та били... чому не втопили?
Не знали би люди, як темної ночі
Кривавов китайков втираються очі,
Як з тихов зорею говорить стойкар;
Не знали би були...
Думи мої, думи,
Тепер довелося за вас відвічать,
Бо вни мене лають, мені дорікають:
"Ледащо ти, - кажуть, - іди в поле жать,

А не втирай дрібні сльози
Тихими ночами!"
Думи мої, діти мої,
Лихо мені з вами!

Думи мої, діти мої,
Що з вами учиню?..
Посію вас барвінками
По всій Україні
І буду вас виростати,
Слізьми ізрошати, -
Процвітете, як то море, -
Хто ж вас буде рвати?
Не я вже вас зриватиму,
Зриватимуть люди
Та дівчата до вінчання,
А мене забудуть.
Нехай і так, що ж робити?
На все божа воля.
А я за вас у Сучаві
Святому помолюсь.

ДУШКО МОЯ РОЗМАЇТА

Душко моя розмайная,
Душко розмаїта,
Що з тобою учинити,
Де тебе подіти?

Посаджу тя у садочку -
Буде рожа клясти,
Що ю люди забувають,
Тебе зовуть щастєм.

Спишу твої чорні очі
Віршем на папері -
Скаже цісар мене вбити,
Що людей химерю.

А як в пущу тя в діброву
Пташков-щебетюшков -
Буде плакать соловейко...
Що ж робити мушу?

Хіба пущу тя до бога,
Відки й ти ся взяла,
Аби рожі з соловейком
Мене не вклинали!

КІНЬ

Се діялось за давніх ще давен,
Коли ще Чоловік не знав Коня сідлати
Та ні у віз єго впрягати.
Якраз прийшов до него Кінь оден
Та й каже: "О, рятуй мя, друже,
Бо Олень в лісі там - та так доїв ми дуже,
Що годі вже терпіть!" - "І, ти наговорив! -
Му Чоловік відповідає. -
Таже ж ти, друже, дуже добре знаєш,
Що я за Оленем не пущусь у погоню!
Неправду, може, я се кажу, Коню?"
"Тож осідлай мене! - му каже Кінь. -
Зроби мені зубела в зуби,
До них дай поводи, хоть най лиш будуть з луба,
Тогді ся не жури, що Олень той не наш! -
Ти будеш мати галдамаш,
А я знов свою мсту!" - І так ся стало:
Коня як стій в зубела вбрали,
І сів на него Чоловік.
Позбув свій Оленисько вік.
Коневі на душі аж легше стало!
"Пусти ж мене тепер". - "Помалу!
Добро, що ти мене навчив,
Тебе як маю зубелати:
Тепер ти мій вже, пане-брате,
І меш мене, де схочу сам, носив,
І плуг мій тяг, і віз, і сани! -
Не вчи мя другий раз, мосьпане!"

Не дайте мсті, о діти, волю,
Аби і ви не так попались у неволю,
Як той наш мстивий Кінь! Та й се ще пам'ятай:
Як зубелать себе, нікого не навчай!

КВІТКИ

Що кажуть, душко, квіточки ті милі,
Що он так красно на траві цвітуть? -
Зривай ті квіти, доки ще зацвилі
І доки другі квіточок си рвуть;
Бо прийде осінь - зіленько зів'яне,
Де сніг упаде - квіточок вже ніт, -
Тогді як око за квітками гляне,
То лиш заплаче на студений світ.

І як ті квіти, що їх яр сплітає,
Не вскреснуть більше, як їх зітре лід,
То так і людська молодість минає,
А що минуло - вже не верне вслід.
Тому зривай си яром твої квіти,
Коли в личку ти калиновий гай,
Коли в душі ще тепле серце світить,
Бо як згасне, то загас і рай.

КІТ І ЛИС

Раз Кіт і Лис пішли собі в дорогу

А у дорозі, бач, балакається много

Пустого й чемного. "От, - каже Кіт, -

Лукавий нині, брате, світ!..

Куди ні рушишся - усе тривога!

Там пси, там пугачі, там дідьчі сови,

Що годі вийти й за поріг,

Аби тебе хто-небудь не перебіг.

Я лиш гадаю: от, напримір, ми

Ще й в літі, не серед зими,

Мандруємо собі здорові, -

А може ж знати хто, чи там з діброви

На нас вже не летить півкопи псів?"

"Нехай летить, коби лиш я здорів! -

Сміється Лис. - У моїй се голівці

Є тільки фіглів, тільки штук,

Що я не боюся ні псисків, та ні ловців,

Та ні стрільця поганих рук!

А ти, небоже Коте?" - "Я одним

Однісіньку лиш штучку знаю,

Але зате у ню так уповаю,

Неначе в мене вна - і єм, і переєм".

"Ха-ха, ха-ха! - зареготався Лис. -

Одну лиш штучку, коцуре-небоже!?

Що ся одна тобі поможе!..

Від мене, небораче, вчись

Усіх тих штук, що ними світ дурить!

Але з однов... се Химині лиш кури!.."

Але ще сего Лис не доповів,

Як з лісу вибігає лая псів!

Кіт драла зараз дав на дуба,

А з Лиса вже й здоймають шубу.

Не штука, хлопче, сто штук знати!

А штука є: з одної користати.

ЗАЄЦЬ

"О боже мій! - так Заєць раз ридав. -
Ти кождому якусь потугу дав:
Дав чоловіку ум, дав псові зуби,
Медвідь з корінням вириває дуби,
Мурашки навіть кождий ся боїть!
Але мене?.. О, гіренький мій світ!
Шкода лиш, що я чимось звуся!..
От лучче піду утоп'юся -
Та й спокій голові... Нема мені чо жить!"

Пішов наш куций ся топить.
Приходить понад став (се діялось в неділю);
Жаби на березі ся гріли
Та й керекорили - звичайно, як жаби:
Про смутчі бузьки, про шваби,
Як з булков їх собі у маслі смажать,
Відтак знов про ворони вражі...
Аж тут з корчів наш Заєць - гульк!
Жаби усі як раз у воду - бульк!
А Заєць зупинивсь та й каже:
"Коли ж мене хоть жаба ся боїть,
То не гіренький ще мій світ!.."