Фридерик Шопен Op. 64 №2 (Вальс №7) (2013)

Фридерик Шопен Op. 64 №2 (Вальс №7)

Читати варто під вальс №7 Фридерика Шопена.

Приємного читання.

Автор - Михайло Степнов. 2013р.

    Ми постукались у двері. В моїх руках була коробка цукерок, а Макс тримав красиво обгорнутий пакунок - кухонний набір, що складався із чайника та чашок. Через кілька секунд ми почули кроки за дверима, якії ставали все гучніше.

- Хто там?

- То ми, Надіє Степанівно.

- Все, відкриваю, заходьте.

    Старі миршаві двері відчинила старенька-старенька бабуся. Вона була невеличкого росту, такого, звичайного, притаманного для літніх жінок. Пані стояла в святковій блузці та чорненькій спідниці нижче коліна, моди тридцятих років й тапцях. Ми пройшли до коридору. Квартира хоч і була прибрана, проте її вік давався взнаки. Від нею приємно віяло минулим століттям. Шпалери вже втратили свій давній колір, та стали блідо-зеленими, стеля пожовтіла, та паркет, із кожним наступом видавав якийсь скрипучий стогін, віщуючи про свій давній вік. Проте всі меблі були розставлені дуже гармонійно, надаючи кімнатам особливого затишку.

- Доброго дня, Надіє Степанівно! Із Днем народження вас! Здоров'я вам, здоров'я та ще раз здоров'я. Посмішки, наснаги, та файного настрою! Тримайте будь ласка, це вам! - Макс простягнув пакунок. На обличчі бабусі з'явилась приємна тепла посмішка. Її очі посміхнулись разом із вустами.

- Дякую, хлопчики! Дякую вам! Я так рада, що познайомилася з вами. - бабуся обійняла нас, а ми відчули тепло та ніжність її рук, якії оповили нас так лагідно, наче я з Максом були їй рідними дітьми. - дякую, дякую, що ви в мене є! Ну що ж, проходьте до залі, а я поки поставлю чай.

    Ми зайшли до вітальні, та сіли на канапу. Це була квартира у старому будинку, який ще стояв, мабуть, під час громадянської війни.

- Ви зіграєте сьогодні? - спитався я.

- Авжеж, хлопчики, ви ж знаєте, що сьогодні за день!

    Уздовж стіни навпроти стояла величезна шафа, майже від краю до краю кімнати, прямо під стелю. Вона вщент була заповнена старими книгами, що аж помітно прогинались полиці. Ми з Максом там бачили книги, яким було понад сто років. Це дійсно була величезна колекція! Надія Степанівна казала, що прочитала усі твори, що були там. Казала, що є там і заборонені сов'єтською владою видання, що є навіть іноземні: французькою та німецькими мовами. Хоч шафа теж була стара та обтріпана, але вона була водночас і величною, і могутньою, із товстими стінками, стояла, як лицар, як охоронець кімнатного затишку. На нашому боці, за канапою, висів старий килим, який раніше був яскраво-червоного кольору. Тепер він помітно зблід, але його старість додавала якоїсь родзинки, щось особливого. Вікно було завішане брунатними шторами, які були підв'язані знизу по боках, а саме скло закривала фіранка, якая на час свого виготовлення вважалась, мабуть, дуже модною. Та й зараз, попри свій вік, вона зберігла свою красу. Підлога була вкрита стоптаним килимом, під яким, так само, як і в коридорі, скрипів паркет. А в закутку стояв найважливіший елемент інтер'єру — старе піяніно. Воно було темно-цинамонового кольору, із візерунками на фронтальній частині, які надавали йому певної величі. В центрі, над клавішами, красувався акуратно вигравійований надпис “C. Bechstein”. Ми в цьому не розбирались, що то воно є, але було бачно, що цьому піяніно років не набагато менше, а може, й так само багато, як і бабусі. Пані казала, що то з Німеччини. Його клавіші вже були скоріше жовті, ніж білі, вже не так пружно повертались назад, на своє положення, опісля натискання, проте піяніно звучало як нове, як справжній еталон фортепіяно.

    А познайомились ми з цією пані так. Якось разом влітку ми з Максом обідали у невеличкій ресторації, обговорювали буденні справи, навчання тощо. Як тут почули прекрасні звуки старого рояля, що стояв у закутку закладу. До якого ніхто ніколи не доторкався, він був як елемент декору, а не музичний інструмент. Ми навіть і не думали, що цей рояль ще здатен грати! Але він грав, і грав просто чарівну мелодію. Я одночасно з Максом вимовив назву мелодії. То був вальс “Op. 64 № 2” Шопена. Чарівна музика, немає инших слів! Вона забирала тебе кудись далеко-далеко, вона підхоплювала тебе та підносила у небо, забирала у далечінь, пронизливо б'ючи в серце кожною своєю нотою. А грала цю мелодію літня пані, років вісімдесяти, у червоній ошатній вечірній сукні та в червоних туфлях. Вона спокійно та граціозно тримала спину, її тіло не робило жодного руху, лише руки бігали від одного краю рояля до иншого, та голова жіночки з закритими очима то нахилялась то підіймалась під темп мелодії. У її виконанні музика була неймовірно красива, жива та природня, вона лилася, заповнюючи увесь ресторан, заглядаючи у кожну щілиночку приміщення, у кожнеє серце, у кожную душу. Уся заля завмерла та розвернулась до цієї жінки, якая вмить зачарувала всіх людей у ресторані. Пані ж дограла, спокійно закрила кришку, та так само, без емоцій, вийшла із закладу, як і грала. То було рівно рік тому. Я з Максом просто були у захваті. Ми вже давно не чули живої музики, а тим паче такої красивої. Хто вона та пані, чому вона прийшла саме сюди?! Нам це стало дуже цікаво, але сміливості її наздогнати нам не вистачило. Коли підійшла пані офіціянтка, ми дізнались в неї, що ця бабуся приходить в цю ресторацію кожного року, протягом усього часу, як дівчина тут працює. Вона кожного разу грає одну й ту ж мелодію, завжди лише одну, в тій самій сукні та уходить, і ніхто не знає, хто вона така. Ця історія нас дуже зацікавила, під впливом цієї музики ми зоставались протягом тижня. А потім вже забулися тієї ситуації, проте через місяць випадково зустріли ту саму пані на ринку. Вона вибирала із невеличкого гаманця гроші, щоб розплатитись за продукти, які купила. Ми відразу її згадали. Хотіли підійти, але що ж сказати цій жінці навіть і не знали. Просто сказати, що нам сподобалась її гра, але що далі?! Нам було цікаво з нею поспілкуватися, але як же ж розмову завести?! Поки ми думали, вона вже відійшла від прилавку, та було вирішено наздогнати її, і сказати хоч щось, аби знову не прогавити можливості завести з нею розмову.

- Пані, зачекайте будь ласка. - невпевнено промовив Макс, підбігши до бабусі.

- Прошу? - відповіла жінка, піднявши на нас очі. Її погляд був дуже сильним та пронизливим, ми відразу розгубились, не знали, що відповісти.

- Ви дуже красиво граєте на роялі, чарівно. - сказав я та подивився на Максима, з натяком на те, щоб він щось продовжив далі.

- Так, нам дуже сподобалось. Ми були в захваті. - підтримав мене мій друг.

- Дякую хлопці, мабуть ви були в тому ресторанчику? - очі бабусі трошки посміхнулись, а холодний глибокий погляд одразу перетворився на теплий та лагідний.

- Так, ми були там. Нам сказали, що ви граєте у них кожного року. - сказав Максим.

- Так, хлопці, раз на рік я приходжу туди, щоб зіграти цю мелодію.

- Шопена. Чому саме його? - відповів я.

- Приємно, що знаєте автора, панове. - бабуся щиро посміхнулась, а в її очах наче спалахнув якийсь вогник. - То довга історія. Хочете, щоб я повідала вам?

    Ми невпевнено подивились один на одного, але знали, що звісно нам цікаво б було дізнатись цю таємницю.

- Так, якщо вам не важко. - сказав Максим.

- Тут надто багато люду, ходьмо до мене, вип'ємо чаю та я вам все розповім. - запропонувала жінка. По її очах було бачно, що її бажання запросити нас на чай, щоб із кимось поспілкуватись було не меншим, аніж наше дізнатися цю таємницю.

    Планів на той день в нас не було жодних, тому ми погодились провести час із цією приємною бабусею. Ми пішли, йти було недалеко — жінка мешкала поруч із цим ринком, та протягом шляху ми не промовили жодного слова. Ані я, ані Макс не знали, що то говорити, а пані йшла, дивлячись у нескінченну далечінь. Вже за чаєм, який був розлитий по стареньким кружкам, ми познайомились. Вона представилася нам, ми ж назвали свої імена. Провели у помешканні Надії Степанівні години зо три. Вона нам і повідала все.

    Будучи молодою, вона так само, як і ми, сиділа в цьому ресторанчику із подругою, та пила чай, святкуючи свій День народження. За тім роялем грав піяніст, за рухами якого дівчата пильнували. Надія Степанівна сама нещодавно навчилась грати на фортепіяно, тому їй було особливо цікаво слідкувати за кожним рухом маестро. Раптом до нього підійшов якийсь молодий парубок, щось прошепотів на вухо, та піяніст далі заграв саме вальс “Op. 64 № 2” Шопена. Хлопець ж в свою чергу, підійшов до пані та запросив її на танець. Вони вальсували серед того люду, що збирався у п'ятницю опісля роботи, щоб відпочити, поговорити про буденні справи, щоб якось розслабитись за чашкою чаю, чи келихом вина. Молоді одразу поєднались в однеє ціле під ноти мелодії. За їх танком пильно спостерігала уся заля, а коли музика закінчилась, люди в залі голосно почали аплодувати. Так і відбулось її знайомство з цим парубком. Через рік вони оженились, та переїхали з найманих хатинок до своєї, яку надали чоловікові за особливі заслуги на роботі. Той працював редактором в одному з українських журналів ще з часів українізації. Але за кілька років настала друга світова війна. Чоловік пішов на фронт захищати свою Батьківщину, та з того часу Надія Степанівна його більше не бачила. Потім прийшла до дівчини звістка, що її коханий загинув. Мрії про щасливе сімейне життя вмить розбилися. Вони ще не встигли замати дитинку, та пані відчувала, що більше нікого так не покохає, як полюбила свойого парубка. Відтоді вона кожного року приходить до ресторанчику та грає одну й ту саму мелодію. Надія Степанівна одягає завжди саме ту сукню, саме ті туфлі в яких була у вечір знайомства із своїй майбутнім чоловіком.

    Ми ж з Максом з того дня почали ходити до бабусі кожної неділі, приносили харчі, допомагали по хатньому господарству, пили чай та слухали як вона грала на піяніно. Будь-які мелодії їй підкорювалися на раз. Вона із своїм піяніно були королевою та королем музики, без сумнівів! Ми просиджували бувало й до пізнього вечора, затямивши подих та вслухаючись в кожну ноту старого фортепіяно. Иноді дивувались, як вона пам'ятає стільки мелодій, адже ми в неї не бачили взагалі жодних нот. “Музику треба відчувати, тільки так її можна грати. А чуття із серця виходять самостійно, самі вириваються. Тому і пам'ятаю” - відповідала із посмішкою нам жіночка на наші подиви. Бабуся стала для нас невід'ємною частинкою життя. Ми приходили, коли нам було сумно, не по собі, та приємна музика заспокоювала нас; приходили, коли були в піднесеному настрою, та ритмічні вальси й польки кидали нас у танці. Та й сама Надія Степанівна оживала разом із нами та музикою. Вона казала, що коли грала всі ці шедеври на самоті, вони не мали ніякого сенсу, змісту, вони були пусті. А коли грає вона тепер для когось, вона живе, дихає, та засинає із щасливими думками.

- Тримайте чаю, хлопчики. Тримайте цукерки. Ще раз дякую вам, щиро, що ви зі мною. - пані повернулась із кухні, з тацею, на якій стояли подаровані нами нові кружки із чайником, від якого приємно пахло чаєм.

- Дякую. - відповів я, взявши тацю в жінки та поставивши на невеличкому столику, що стояв перед канапою.

    Ми проговорили близько години, жінка дала раду Максиму щодо дівчини, яка йому подобалась, мені порадила, що робити в моїй сварці з батьками. Як допила чай, пані встала з-за столику та сказала:

- Ну, що, хлопці, я піду збиратись.

    Ми залишились у кімнаті вдвох. Пані пройшла до своєї, в якій ми ще жодного разу не були. То дивлячись один на одного, то на піяніно, ми сиділи мовчки хвилин п'ятнадцять, та бабуся повернулась до нас, вийшовши зі своєї кімнати.

- Ну як вам, подобається сукня?

Жінка була в червоній, тій самій, вечірній сукні, яка елегантно обіймала її тіло, охайно підкреслюючи лінії її фігури.

- Так, ви чарівні. - Макс вскочив, встав перед жінкою на коліно, та й поцілував її руку.

- Ой, годі тобі, - засміялась бабуся, коло вуст одразу з'явились невеличкі ямочки, якії надавали її посмішці ще більше тепла та радості, - ну що ж, ходімо.

Я з Максом взулися, пані одягла своїї туфлі, та ми пішли. Ми йшли вулицею, трошки позаду неї, вона ж велично йшла попереду, так само впевнено тримаючись на каблуках, як і у молодії літа. Коли ми зайшли до ресторації, офіціянтка одразу нас помітила та швиденько схопила стілець з-за столику, та принесла до рояля. Пані сіла, а ми стали збоку від інструмента, готуючись ретельно слідкувати за кожним рухом її пальців та вслуховуватись в кожну ноту. Жінка відкрила кришку, поклала руки на клавіші, та зробила перший дотик... другий, третій... Полилася музика. Знову відвідувачі закладу пообертались до рояля. Хтось чув це вперше, а хтось, було бачно, вже знав цю пані, та прийшов заздалегідь послухати її гру. Її пальці впевнено та лагідно торкались клавіш. Із кожною нотою ми чули не тільки музику, а кохання та відданість. В ресторані припинились стукотіння тарілок, виделок, закінчились усі розмови; уся увага були прикута на цю жінку, яка так само спокійно сиділа та натискала клавіші, ледь похитуючи головою. Закінчивши, Надія Степанівна натиснула останню клавішу, затримавши на ній пальця, потім відсіла, та закрила кришку. Ми дивились в очі людей: хтось був хотів поаплодувати, але вмить передумав. Всі просто були в шоці від почутого, музика настільки проникла в їх серця, що там було не до оплесків. Жінка встала та так само спокійно вийшла, як і увійшла, а ми побігли за нею.

***

    Ми прийшли наступного тижня до Надії Степанівни, постукали в двері, але ніхто не одчинив. Постукали ще раз, та знов не почули знайомих кроків за дверима. Ми дістали запасного ключика, якого нам було дано нещодавно про всяк випадок та увійшли. Кришка піяніно була відкрита, та жінка у червоній сукні спала на канапі. Ми спробували її розбудити, але відразу зрозуміли, що то не наш, не земний сон.

    Я ж, витративши близько року, з нуля вивчаючи піяніно, навчився грати цей вальс Шопена. Та тепер, щоб зберігати пам'ять про цю жінку, про її кохання, я раз на рік приходжу до тієї чарівної ресторації, граю на роялі “Op. 64 № 2” , та уходжу.