Новела "Божевільний" (2008 р)

Увага: цей твір захищено авторськими правами. Публікація де-небудь без вказання прізвища автора заборонена. 

Написаний в 16 років, не судіть строго. 

Божевільний (Новела)

В селі Петрівка, що на Вінниччині мешкав Божевільний. Йому було приблизно років 60. Невеличкий зріст, горб, казав про тяжке його життя. Одяг його був в ганебному стані, якаясь накидка з протертими дірками, та й якіїсь старі штанці. Завжди ходив Сєвтух, спираючись на своюю нерівну, покривлену, але міцну  паличку.   Як про нього казали селяни: “Він божевільний, ані чоловік, а не людина, а як та тварина”. Коли той йде, він щось гомонить собі під носа, щось бурчить: “Еммм, еггееем, бурум, берем”, як то хтось підійде привітатися, він не звертає уваги, та щось надалі бурчить. Ніколи не бачили, щоб він розмовляв. Чом се він такий став, мало хто знав, але кажуть, що якось його матір загинула на очах власної дитини, коли йому було мало років. Іван злякався, та й на все життя перетякався. Розмовляти він, як слід не вмів, а жив на кошти податкоплатників. На якіїсь гроші од держави, він тримав хату та й коло неї город, де вирощував овочі, та де стояла стара верба, яка схилила свої віти перед домівкою, заслоняючи собою сонячні промені, якії через неї не потрапляли в старе ветхе віконце, що просідало разом з хатою в землю. 

 Малі діточки з Сєвтуха сміялись, реготались, знущались. А їх батьки поміж собою спілкувались, що: “отсей Сєвтух, не чоловік, не людина, а як ота тварина, нема од нього ніякої користі, і податки витрачаються марно, таких, як він, треба просто стріляти, щоб їншим життя не псувати.” Якось йшов собі Сєвтух шляхом додому, щось, як завжди починав собі під носа воркотати, діти його почули, та й до Сєвтуха прильнули.

- Гей, Дядько Сєвтух, а чом ти не вітаєшся?

- Агов, Дядько Сєвтух, а чом ти буркотиш собі під носа?

- Дядько Сєвтух, а чом в тебе така драна одежа?

- Гей, Сєвтух, а нащо тобі оттая палиця, ти що, без неї не можеш ходити? - Хтось з малих почав хопати палицю, та й виривати.

 А Сєвтух собі йшов далі, щось бурчав, на малих уваги не звертав.

- Дядько Сєвтух, а ти що, розмовляти не вмієш, чи то ти не ввічливий?

- Гей, Сєвтух, дай мені щось смачненьке, їсти хочу, дай, дай дай дай.

 Іван зупинився, поліз в кишеню, та звідки-сь дістав якуюсь цукерку, бережно простягнув хлопцю, на його вустах з\'явилася щира посмішка, він зупинився беркотіти.

- Та не потрібні мені твоїї брудні цукерки. - З люттю сильно вдарив по руці Сєвтуха кулаком малий хлопець, цукерка тая впала додолу. Сєвтух почав знову щось буркотати, нахилився, щоб цукерку підняти.

- Гей, бийте Сєвтуха, він дурний, нащо він потрібен. - Закричав якийсь малий.

 Той, що прохав смачненьке, сильно штовхнув Івана, як той нахилився за цукеркою, Іван впав. Малі встали навколо лежачого божевільного, який щось казав, та й почали танок  водити, та й іноді ногами бити. Тут підійшли якісь дорослі люди, да й закричали: “Одійдить негайно од божевільного, ще й встане, когось покаліче, не чіпайте його, хай лежить собі, одійдить”. Малі відразу розбіглися, а дорослі прокоментували: “От ходить собі, варнякає, спокою навіть дітлахам не дає, коли ж ото він помре”.

 Іван Сєвтух повільно встав, спираючись на палицю, в його блакитних очах не було ніякого гніву, мабуть вже звик до знущань за своїї роки. Та й який сенс гніватися на отих малих, вони хіба винні, що так їх виховали. Старий повільно почовгав собі додому.

 На наступний день йде собі Сєвтух по якимсь своїм справам, йде собі селом, та бачить дим — якаясь хата палає, та й навколо неї створився натовп. Іван Сєвтух підійшов собі подивитись, що там такеє:

"Там мої діточки, врятуйте хто-небудь, допоможіть". - Кричала жахливим голосом якаясь жінка, вона почала прориватися скрізь людей до будинку, який був повністю охоплений вогнем. Жінка плакала, але неслася до хати.

"Гей, мужні чоловіки, а ну не дайте смерті статися, зостановіть її! Хапайте!" - Закричав якийсь, на вигляд дуже сильний, широкоплечий, років 30, пан. Відразу жінку підхопили два, теж дуже міцних, чоловіка.

- Чоловіки, думайте, гадайте, як то дітей можна врятувати. Що можна задіяти, що робити. - Сказав ще один пан.

- Треба спочатку пожежу загасити.

- Так, несіть панове, воду та й пісок, щоб вогонь приборкати.

- Врятуйте моїх дітей. - Стогнала матір.

- Врятуймо, Леся, Врятуймо! Зараз вогонь загасимо та врятуємо.

 Тут скрізь натовп до хати просунувся Іван Сєвтух. Він, щось бубоніючи, швидкою ходою попрямував прямо до хатинки. Двері були в вогні, але не заперті. Він ховаючись од вогню, шпнув двері своєю палицею, зайшов в будівлю. Хтось з натовпу прокоментував: “Од же божевільний, зараз спалиться, а потім думай гадай, що з його тілом робити”: “Так, точно, божевільний” - підхопив натовп.  Тільки дим та вогонь було бачно через вікна хатиночки, думали вже що Сєвтух там й помер. Але через хвилину, вийшов божевільний, тримаючи на плечі хлопчика, а на руках немовля. Він одійшов од хати, обережно поклав дітей на землю, щось бубоніючи. Взяв палицю в іншу руку, та й зібирався йти. 

- Гей, мужні чоловіки, подивиться, Сєвтух зібрався наших діточок палицею бити! Не дамо вбивству статися, що це таке, які ми, чоловіки, якщо на наших очах діти гинуть,  а ми нічого не зробимо, які ми справжні чоловіки, як то на наших очах над дітьми знущаються, як ми можемо такеє допустити, що якийсь божевільний збирається наших дітей вбивати. Давно треба було його приструнчити! Бийте його! Захистимо дітей!

 Тут на Івана накинулися мужні здорові чоловіки, вони почали його бити, били ногами, били палицями, глицею, кричучи: “Ти подивись, думає ми не захистимо дітей, бити їх зібрався, ти диви!”. Вони лупцювали старого, доти хтось з них не помітив, що старий вже не дихає. 

- Ти диви, а божевільний помер!

- Ну то й біс з ним, все одно був ані чоловік, а не людина, а лише як оттая тварина!

- Так, як тварина — підхопили мужні чоловіки, - як тварина! -й пішли собі.