Віра (2012)

Віра

Невеличка, маю надію що все ж таки цікава, не дивлячись на те, що дуже скорочена, історія-нарис. 

Приємного читання.

Автор - Михайло Степнов. 2012р.

  Якаясь мати пройшлась вагоном, граючись з дитиною, років так чотирьох. Худорлява, темненька пані, років за 40, яка теж їхала в цьому потязі, спочатку на це дивилась з приємною посмішкою, а потім на очах з'явились ледь помітні сльози... Пані одразу одвернула своїї голову та направила свій погляд у вікно. Вона ніколи не мала дітей, вона ніколи не була одруженою. Вона не зуміла ще відчути того жіночого щастя, тієї жіночої втіхи — мати родину й виховувати свою рідну дитиноньку. Жінка їхала до дому зі своєю матір'ю, де їх ніхто не чекав. Їхали вони зі свого дачного участку, який разом навідували на вихідних. Цю пані звали Вірою. Віра була звичайним бухгалтером на величезному продовольчо-торговельному складі міста Миколаєва. Жінка кожен буденний день прокидається о шостій ранку, тихенько збирається, щоб не розбудити свою матір, п'є каву та їде на роботу, працюючи до п'ятої вечора. Добиратись їй у інший кінець міста. Кожний раз вона їздить у час-пік, у вщент заповнених маршрутних таксі, де од кількості людей, особливо влітку, навіть й немає чим дихати. В результаті маршруток та меланхолічного характеру, пані практично завжди приходить на роботу з невеселим та іноді — трошки зіпсованим настроєм. Разом із нею на складі працюють ще два бухгалтера. Усії разом вони сидять у одному великому кабінеті, заваленому якимись папірцями, якимись документами. Дві інших панночки є кращими подругами, та увесь робочий день, працюючи, вони розмовляють між собою про те, чи про інше. Одна розказує про те, як її син отримує чергове зауваження у школі, інша розповідає про те, яке кільце вони обирали нещодавно з чоловіком, одна розповідає про те, який шалений секс у неї учора був із своїїм чоловіком, що аж й досі все болить, інша розказує про те, як до неї заграє молодий адміністратор з нашого складу. І так кожен день, панночки постійно спілкуються між собою на будь-якії, відверті та загальні теми, наче й не помічаючи третьої людини у себе в офісі. Віра ж приходить до кабінету, тихенько, під ніс, привітається, включає комп'ютер та сідає за своє робоче місце. До кабінету за день завітує близько 100 осіб, хтось забігає, хтось тихенько заходить, хтось заходить із другом, сміючись та жартуючи, але хто б не звертався до Віри, вона дуже рідко підіймала вверх очі та посміхалась працівникам. Вона завжди машинально приймала тії документи, та думала про те, як вже скоро вона вже буде їхати додому, де вип'є кави та подивиться телевізор. Гості кабінету вели розмови лише з двома іншими бухгалтерами, запрошували їх на якіїсь спільні гулянки, та часто разом проводили час. Ні, не через те, що вони усі недолюблювали Віру, через те, що наша головна героїня просто не була активною та компанійською людиною. Ну і якось так склалось. На обід жінка ходила в невеличку їдальню навпроти офісу, та завжди сідала коло вікна, задивляючись в обличчя випадкових перехожих, задивляючись в цю вулицю, де знаходилось її місце роботи. Не дивлячись на погоду, вона завжди бачила вигляд за вікном сумним та невеселим. З роботи додому Віра йшла пішки. Вона проходила через невеличкий парк та якщо десь на лавках було вільне місце - зоставалась там на деякий час. Ввечері сімейні пари виходили на прогулянку, батьки проводили час зі своїми дітьми на дитячих майданчиках: там якаясь дитина їздить на машинці, там якаясь катається на гойдалці, якаясь грається у пісочниці, під наглядом матері, якуюсь тільки навчали ходити: батько тримав за одну, мати за іншу руку, а когось просто везли у колясці. Віра мрійно слідкувала за усім цим та мріяла про своюю дитину. Іноді панночка заходила до крамниць, обираючи якіїсь дитячі речі, сумно-мрійно на них дивившись, та виходила геть зі сльозами на очах. Вона мріяла знайти собі чоловіка, з яким станеться щасливе кохання, але щось якось не виходило. Чом так — вона не знала. Пані верталась додому, вечеряла разом із матір'ю, з якою вони обговорювали буденні питання. Тата в Віри не було. Він кинув мати ще до народження дівчини, та й та про нього анічого не знала. Ввечері вони разом дивились телевізор, якіїсь програми, та потім лягали спати. І так кожен Божий день. Все йшло по замкненому колу, По буднях: дім-робота, по вихідних панночки їздили на дачу, трошки попрацювати та трошки одпочити. Нічого нового, жодного різноманіття, жодних інших відчуттів. Ні я би не сказав, що вона була черствою людиною. Вона дуже полюбляла тварин, та завжди знаходила змогу нагодувати якихось безхатніх кішечок та собачок в їхньому дворі. Вона мала величезну душу, завжди була готовою допомогти будь-якому хто попрохає про допомогу. Просто якось не ставалось в неї з чоловіками. Останні її стосунки були з хлопцем, на останньому курсі в університеті. Тоді він зміг її розквітнуть, розживить, розфарбувать. Віра була така ж замкнена дівчина, але її одногрупник Дмитро все ж таки зміг зробити її щасливою. Вони проводили разом кожен день, розділяючи усі миті: і щастя і невдач. Пані жила щасливо і по-справжньому сміялась і душею, і тілом, вона оддавала всю себе цьому пану. Їхні стосунки набирали справжніх серйозних обертів. Закохані планували спільнеє життя опісля закінчення університету, вони вже й запланували, хто то де буде працювати, та скільки заробляти. Все це мало теплі приємні надії. Але сталось так, що Дмитру довелось поїхати працювати до Києва. Татко йому знайшов там якуюсь високооплачувану роботу, та юнаку довелось перебратись до столиці. Він кликав із собою й Віру, але склалось так, що в її матері, яку, до речі, звали Людмилою Леонідівною, знайшли серйозну хворобу, пов'язану з серцем. Та Віра просто не могла поїхати геть та зоставити мати напризволяще. Вони роз'їхались, спочатку Дмитро годував головну героїню шаленими смачними обіцянками, про те, як приїде та забере, але з часом розмов телефоном, листів ставало все менше й менше та й взагалі все се зникло. Віра дуже за це переживала, але в один день вона дізналась, що її коханий скоро одружиться. От так от і закінчилось її любов. З тих пір жодних стосунків в панночки не було. І з'явилась в неї якаясь тая недовіра до представників протилежної статі. За роботою й пройшли її квітучі молодії літа, та й непомітно підібралась зрілість. Віра все частіше зоставалась наодинці із своїми думками, повертаючи голову у минуле та дивлячись на те, що зосталось опісля неї. Самотність з'їдала її зсередини та ззовні. Жінка дуже хотіла своюю рідну дитинку, пані бажала виховать її, слідкувати як вона од перших літер говорить великі речення, слідкувати за тим, як од вступу до школи вона вже закінчую навчення у університеті, слідкувати за тим, як вона одружується на коханій людині та вже й виховувати онуків. Вже й не надіючись на шлюб, через те, що вона за своєю думкою, була вже старою у свої, на той час, 35 років, Віра тоді, п'ять-шість років тому, вирушила до дитячого будинку, щоб спитатись про можливеє всиновлення. Жінка дуже хотіла собі сина, щоб він зростав майбутньою опорою, щоб в домі був чоловік, який і обійняти зможе й підтримати, як то треба буде. Але соціяльні служби не змогли надати дозволу панночці. Справа в тім, що до Віри перейшла за спадковістю оттая серйозна серцева хвороба матері, і якийсь приступ міг статись в будь-яку мить, та пані не мала чоловіка. Тобто якщо б щось сталось би, дитина знову залишалась би самотньою, через це жінка й не змогла всиновити хлопчика.

  Проходили однаковії дні, нічого не мінялось. Робота, посидіння в парку, будинок, сон. Анічого нового, ніяких нових зустрічей, друзів. Її життя потрохи почало втрачати фарби од клятої постійності. Та в одну з однакових п'ятниць, пані вирішила все ж таки щось зробити “не за планом”, не так, як одбувається постійно, вона вирішила розвіятись. Все ж таки, друзі по роботі зробили ще одну спробу ввести в колектив Віру, та запросили її на вечірку, що була присвячена одній з бухгалтерів, що працюють разом із Вірою. Несподівано для себе, пані не одмовилась, бо вирішила що дійсно, час й трошки розважитись.

Замовлено було кафе неподалік од фірми. Музика, конкурси, їжа та алкоголь. Конкурси були дійсно цікаві, та частіше за усе участь в них брала іменинниця та той залицяльник-адміністратор. Віра сиділа за столом, скромно їла, та наливала собі вино. Бокал за бокалом. Взагалі вона не п'є, але щось то сталось в її душі, що захотіла вона зачмелити голову. Очі її були сумні, вона дивилась за усім цім і не розуміла, як то можна не цінувати своюю родину, чоловіка, сім'ю із дитиною?! Як то можна було на очах багатьох людей одповідати взаємністю залицянням якогось пана?! Од сього Вірі стало ще більш сумно та огидно, вона взяла ще одну пляшку вина та пішла собі геть. Вона пила її шляхом додому, знову зостановившись в тому рідному парку. Ще не була пізня година, та діти, із батьками, як завжди, гралися, веселилися та раділи. Пані сиділа на лавочці, допивала теє вино, та слідкувала за тим, що одбувалось в парку. Раптом їй здалось, що один з хлопців коло каруселі - то її син. Віра, кинувши усії свої речі швидко побігла, впала на коліна перед дитиною, почала її обіймати, цілувати так, наче не бачила його декілька років та нарешті зустріла. Вона кричала та плакала: “Мій рідний, моя дитиночко”.  Тут, кричучи, підбігла мати дитини, вона намагалась одірвати Віру від хлопчика, який почав голосно плакати. Від їх трьох криків піднявся сильний галас, підбігла охорона, якая все ж таки зуміла заспокоїти Віру та охоронці попрохали Віру покинути парк.

  Пані прийшла додому вже пізно ввечері. Матері, якая схвильовано дзвонила, вона сказала, що повернеться пізно та сказала, щоб тая лягала спати. Віра зайшла у квартиру, пройшла в своюю кімнату та, не скинувши одяг, впала на ліжко. Притуливши очі, вона побачила парк, оттих дітей. Пані відкрила вікно та пішла на кухню робити собі чай. Поставивши чайник, Віра пішла до ванної привести себе до ладу.

  Людмила Леонідівна прокинулась від жахливого, якогось страшного свисту чайника з кухні. Віра не відповідала на крики матері. В квартирі було темно, лише через двері зачиненої ванної продиралося світло...