Три акорди мого кохання

Михайло Васильченко

"Три акорди мого кохання"

Вступ

Найболючіше в невзаємному коханні — це усвідомити та визнати те, що людина, яку ти власне кохаєш, ніколи не буде твоєю. Що вона буде належати будь-кому, але не тобі. І сила любві полягає як раз у тому, щоб перестати цю жінку добиватися, перебороти свої відчуття та відпустити її. Зрадити мріям та сподіванням і зрозуміти, що незважаючи на всі почуття, ти маєш залишитися для неї лишень другом.

І лишається лише чекати та спостерігати за усіма її чоловіками, будучи завжди поруч, тайкома надіючись, що вона все-таки колись обере життя поруч із тобою, та не збіжить од тебе одного разу, керуючись почуттями некерованої пристрасті, до якогось незнайомця.

Адже неможливо заперечувати, що у жінок саме шалена пристрасть є основоположником будь-яких стосунків. І варто зрозуміти, що якщо, хай у найщасливішому шлюбі, ця пристрасть у жінки відсутня, то вона рано чи пізно все-одно з'явиться, але не до свого чоловіка, а до коханця.

Автор Михайло Степнов. 2014 р.

Офіційний сайт автора — www.sites.google.com/site/pippouzver/ Електрона пошта автора: pippouzver@gmail.com

Послухай, рідне моя доле,

Кохання, мріє, сенс мого життя,

Я буду вічно другом твóїм

Із ким не була би твоя душа.

© Михайло Васильченко

    Пальці нестямно бігали по клавішах фортепіяно, шукаючи на потрібні ноти. Я курив уже прямо в кімнаті, не відриваючись од піяніна, адже часу виходити на балкон вже не було. На вивчення мелодії зоставалося лише два дні, позаяк післязавтра ми з Нею вже мали вечеряти у моїй улюбленій ресторації, де стояв шикарний величний рояль, за яким иноді грали для публіки справжні маестро та початківці-любителі. Останні, часом дозволяли собі незграбно грати нескладні простісінькі мелодії, аби полонити серця своїх дам, що вже знаходилися під шафе.

    Я ж намагався відтворити ті знаки, що були надруковані на нотному стані. Я практично безуспішно намагався надолужати брак майстерності натхненням та бажанням. Иноді доводилося підбирати на слух, що займало для мене величезний проміжок часу, позаяк записи суттєво розходилися з тим, що грало в мене на ноутбуці, який стояв на кришці піяніна, а музичний слух в мене практично відсутній. Вже вечоріло, а я не мав права зупинятися, бо знав, що зобов'язаний сьогодні вивчити цю мелодію, а за завтра її відточити, щоб днем пізніше, в рестораціі, зіграти її без помилок. Коли щось не виходило - розлючено бив долонями по клавішах та піяніно видавало жахливо-відчайдушний крик. В такі моменти здавалося, що воно переймалося за мої невдачі більше за мене. Проте за кілька секунд воно знову продовжувало покірно відтворювати мої емоції, разом зі мною віддаючись нашій мелодії кохання. Очі нервово шукали потрібні ноти, а пальці, на дотик, - потрібні клавіші. Через пізній час довелося вже грати із затисненою лівою педалькою, щоб приглушити звук, що мене неабияк дратувало, адже це заважало мені робити пристрасний акцент гучністю на певних моментах мелодії, під яку я неодноразово засинав. Але відволікатися все-одно доводилося. Я варив собі на кухні в джезві каву, одночасно паливши та відтворюючи собі в голові мелодію, розмірковуючи, де я граю неправильно та як зіграти по-иншому.

    І за кілька хвиль - знову: ліва педалька, щоб приглушити звук, права — щоб його подовжити, і пальці знову відчайдушно натискали на клавіші, аби передати в музику мою любов. Третина мелодії вже готова, другу третину я вже вивчив, лишилася третя, нот на яку знову не було. Декому, щоб зіграти на слух вистачало часу менше хвилини, проте мені для цього знадобиться кілька годин, що мене неабияк пригнічувало, а попросити когось підібрати я не міг, не міг ділитися своїми чуттями з чужими. Нота за нотою, акорд за акордом, я йшов до своєї мети, аби мій варіянт не відрізнявся від ориґіналу. Годинник вже показав північ, а я ще досі не мав остаточного варіянту останньої частини мелодії. Я курив у пошуках натхнення та цигарки давали своє: я по-трохи наближався до бажаної кінцівки, до ендшпілю, до останнього, найвирішальнішого звуку, після відтворення якого, я в рестораціі підійму голову від рояля та подивлюся в її очі. Врешті мелодія була як-не-як зіграна, підібрана, та я мав лягати спати, аби вранці піднятися та знову почати її награвати, щоб вже через день її безпомилково зіграти в ресторані.

    Ніч проминула швидко, заграв будильник та спросоння мій погляд одразу впав на піяніно, що мені наче казало: "Швидше вставай, тобі треба продовжувати вчити мелодію, і я щиро готове тобі в цьому допомогти". Так, воно вже було стареньке, якість звучання не могла порівнюватися з концертними інструментами, проте дещо його відрізняло від инших. А саме те, що воно, за час, який я грав на ньому, наче вбрало в себе всі мої почуття, думки, емоції, характер. Воно вже наче розуміло мене з напівдотику: торкався клавіші у веселому гуморі - піяніно видавало гучний радісний бадьорий звук. У поганому настрої - та сама нота ставала сумним, журливим, відчайдушним плачем. Я встав, зварив у джезві каву та пішов курити на балкон. Свіже прохолодне повітря ранку пробиралося в мою голову та оновлювало мої думки, які всі були лише про музику та моє кохання. Я докурив, допив каву та сів за піяніно. Обережно підняв кришку та натиснув перші акорди нашої із нею мелодії. Сльози виступили на моїх очах, але я не звертав уваги на них та натиснув другий, третій акорд. Я впевнено зіграв вступ, що так довго підібрав на слух, із незначними помилками другу частину — мої думки вже були в ресторані — та перейшов до останньої. Чорт забирай, я почув, що в ній були помилки. Я відкрив ноутбук та включив на ньому ориґінал мелодії. Так, дійсно, в деяких епізодах відчувалася доволі суттєва різниця між тим, що я грав та тим, що грало на ноуті. Я розлютився: замість того, аби зара просто заучувати мелодію, я повинен був знову підбирати ноти, щоб вона звучала дійсно бездоганно. Але инакшого виходу не було, тож я знову почав по кількадесят разів включати потрібні фрагменти запису, иноді безнадійно поглядаючи в ноти, в яких все-одно було написано щось таке, що не мало нічого спільного з реальною мелодією... І хто тільки їх дряпав?! Проте врешті, опівдні, остаточний варіянт був складений, тож справа переходила лише до відпрацювання вивченого. Я зробив перерву, пообідав, під час чого уявляв собі перебіг завтрашніх подій, покурив на балконі та знову перемістився до кімнати.

    Я обережно почав грати мелодію, вслухаючись у кожен звук, відчуваючи кожне натискання клавіш. Зіграв вступ, другу частину та третю. Так, нарешті, тепер я був дійсно впевнений, що граю все правильно. Лишилося позбутися деяких технічних помилок, запинок та порушень темпу. Відчуваючи, що я вже знаходжуся на фінішній прямій, я з запалом та ентузіязмом підпалив чергову цигарку, та не виймаючи її з рота, потягуючи її, зіграв пісню від початку до кінця. Потім я струсив попіл, що ще не встиг опасти, докурив останні тяги, викинув сигарету та з ще більшим натхненням почав грати мою улюблену музику. Із кожною спробою, недоліків ставало все менше й менше, та я все ближче наближався до мети. Иноді, правда, трафлялися помилки в тих місцях, які я начебто вже вмію впевнено грати; я злився, бив по клавішах, підпалював знову цигарку та із принциповою ворожнечею до своїх невдач, починав спочатку, відмінно відіграючи ті фрагменти, де я щойно хибив.

    Вечоріло. День знову проминув непомітно та я вирішив зателефонувати своєму коханнячку, аби ще раз нагадати за наш завтрашній вечір, та щоб переконатися в тому, що вона не проміняє проводження часу зо мною на когось иншого. "Звісно я пам'ятаю, Мішань" - одповів мені улюблений голос в трубці, та я заспокоївся. Лишалися вже лічені години до сну, я повечеряв, знову обмірковуючи всі деталі завтрашнього дня, та повернувся до свого, чорно-червоного фортепіяна. Тепер, на диво, я грав цю мелодію бездоганно, вишукано розставляючи акценти та наголоси в потрібних місцях, згадуючи під час гри наші з нею спільні щасливі миті життя. Догравши до кінця, я з відвертою самопошаною підкурив цигарку: ще вчора завдання вивчити цю мелодію за два дні здавалося неможливим, проте вже сьогодні я грав її настільки чуттєво, що в мене иноді з'являлися сльози на очах.

 Я продовжив грати, відточуючи свою майстерність, тепер уже з затисненою лівою педалькою, аби не заважати сусідам. За кілька годин я вже ліг спати, подякувавши перед сном Богові за натхнення та попросивши в нього благословіння на наступний день.

 Ранок дійсно вийшов пречудовим: була ясна погода та легенький мороз, що ще не давався суттєво взнаки, проте був достатнім, аби не розтанув сніг, що покривав тонким шаром землю. Я поснідав, заварив собі чай та пішов курити на балкон. Моя душа вже повністю чекала на вечір та всі мої думки знаходилися за роялем у ресторані. Я мрійно уявляв собі, якою буде реакція мого кохання на те, що я зіграю на цьому інструменті нашу улюблену мелодію, та безнадійно у думках сподівався, що її серце розтане, коли я свої почуття виллю в музику.

 Я коротав час, граючи на піяніно, паливши цигарки та нервово споглядаючи на годинник, аби раптом не пропустити час, коли треба починати збиратися. Врешті ця пора настала. Я почав шукати свої брюки та сорочку, що давно вже висіли у шафі підготовлені, розмірено, не кваплячись, але борючись із нестерпним бажанням вдягтися якомога швидше та побігти до неї,

Я вдягнувся, подивився у дзеркало: сині брюки та біла сорочка гармонійно поєднувалися, та вигляд у мене був доволі галантний. Я взувся у свої вишукані туфлі, причесався, натягнув моє улюблене пальто, кинув погляд на своє піяніно та вийшов із квартири. Я підкурив, сьогодні я палив "Lucky Strike", набрав завітний номер, що знав напам'ять і попередив за те, що я вже вийшов. Взимку значно швидше сонце ховається за обрій, тож уже починало вечоріти. Я йшов до її будинку, не помічаючи нікого, звертаючи увагу тільки на ті місця, де ми гуляли з нею і вмоїй голові грала лише одна мелодія, яка невдовзі мала грати і в ресторані.

 Я підійшов до її під'їзду, вона вийшла, із радісними очима та приємною посмішкою обійняла мене й ми, весело, емоційно спілкуючись, попрямували до ресторану, що знаходився неподалік.

 Ми пройшли всередину розкішної зали. Я допоміг їй зняти пальто, повішав на вішалку, зняв свій верхній одяг та ми сіли за заброньований столик навпроти рояля, що стояв на невеличкій сцені. Сьогодні виступав джазовий гурт: маестро грав чарівну музику на роялі, якась жіночка у чорному платті водила смичком по струнах віолончелі, инший чоловік у темному костюмі перебирав струни контрабасу, і ще одна пані в чорній приталеній сукні красивим сильним мелодійним голосом співала, однією рукою тримаючи стійку мікрофона, а иншою - робивши елегантні рухи. Ми з моїм коханням мило спілкувалися, насолоджуючись прекрасною музикою. Ми говорили про різні речі, про ідеї, про реалії, абсолютно про все. Проте моя впевненість із кожною хвилиною зменшувалась, переживання заповнювали моє тіло так, що руки та пальці все менше починали мене слухатися. Я починав боятися, що на фоні цих музик, моя гра виявиться бездарною. Але я продовжував чекати, поки музиканти візьмуть паузу, щоб вийти та зіграти на роялі мелодію, що вчив два дні без зупину. Зрештою, вони взяли відпочинок, моє серце шалено забилося, руки стали вологими та холодними, а голос, разом із тілом, почав тремтіти. Зараз мав бути мій вихід, треба було швидше набирати сміливість, поки є можливість зіграти. Дівчина одразу зрозуміла, що я мав щось зараз зробити та подивилася на мене запитливим поглядом. Зараз, або ніколи. Я поглянув на моє кохання з приємною посмішкою та промовив: "Чекай, рідна, я відлучусь". Вона ще більш здивовано подивилася на мене, не промовивши ані слова, а я невпевнено вийшов з-за столу та підійшов до невеличкої сцени. Увага музикантів одразу стала прикута до мене. "Дозволите?" - сором'язливо спитався я, головою вказуючи на рояль, звертаючись до вокалістки з владним поглядом. Музики зніяковіли — на моїй пам'яті ще не було такого, щоб хтось осмілювався перервати їх виступ. "Прошу" - здивовано, але з помітним зацікавленням відповіла пані. Я сів за інструмент, відкрив кришку та підняв свій погляд на мою кохану. Вона дивилася на мене з неприхованим подивом та чекала, що ж має одбутися далі. Чорт, невпевненість заповнила мене вже повністю, руки тремтіли. Для мене це було майже убійчо, позаяк я міг почати неабияк помилятися, проте шляху назад вже не було. Я натиснув перший акорд, та моє серце одразу пройняло, наче стрілою, це шикарне звучання нашої мелодії. Далі — другий... третій... Пауза... Я повинен витримати її перед вступом. І тут я краєм ока помітив вокалістку, яка відразу впізнала пісню та своїм поглядом наче спитала: "Долучитися?" Я погоджуючись кивнув головою, почав грати вступ та одразу почув за спиною звук віолончелі. Це одразу додало мені неймовірної впевненості та підтримки. Зі струнним акомпанементом ця пісня ставала ще більш шикарною, пронизливою та чуттєвою. Я завершив вступ та дійшов до першого куплету — елегантна вокалістка вчасно увійшла в свою партію та підтримала мою гру своїм гарним славним співом. Вона настільки душевно співала, віолончелістка настільки гарно підкреслювала усі необхідні фрагменти, а контрабасист настільки чітко розставляв акценти в пісні, що я вже душею не знаходився у цій залі — настільки я віддався музиці. Мої пальці вільно бігали від клавіші до клавіші, я вже не замислювався про те, яку саме маю натискати. Музика підхопила мене та носила хвилями насолоди, хвилями спогадів, хвилями любові. Я із закритими очима ототожнював різні частини мелодії з різноманітними життєвими ситуаціями, що розділяв зі своєю коханою. Я рухався в темп пісні, вслухаючись у прекрасний спів вокалістки та відчуваючи кожну ноту своїм серцем. Я вже був десь далеко-далеко від цього ресторану, десь далеко від повсякденної суєти. Незабаром я плавно перейшов до третьої частини, яка є більш спокійною, менш пристрасною та жвавою у порівнянні з другою, та почув, як разом із піяніно став помірнішим приємний голос вокалістки. Зміна темпу музики також вплинули й на мою душу: вона вже не переживала наново стрімко та шалено усі епізоди з минулого — тепер вона перейшла у стан відчаю та покори.

За кілька хвиль, контрабасист востаннє доторкнувся струни, віолончелістка востаннє зробила рух смичком, вокалістка схилила голову та зробила крок назад, відійшовши від мікрофона, а я неспішно та холоднокровно натиснув фінальні три акорди, затримавши пальці на останньому з них.

 По завершенню, я підняв свій погляд в бік столика, за яким сиділа моя кохана. Вона дивилася на мене та в неї наверталися сльози. Але, на жаль, в її розчулених очах було відчутне не почуття взаємного кохання, а жалість од того, що вона не може мені відповісти взаємністю на мою любов.