Олександр (2013)

Олександр

Невеличка історія.

Приємного читання.

Автор - Михайло Степнов. 2013р.

-   Як ти так можеш?! То ж є твоє рідне! Твояя маленька частиночка?! Рідна, одумайся, поки не пізно! Що ж ти робиш такеє! - промовив чоловік, у поношених брюках, стертих чоботах та старенькій курточці.

-   Саша, мені здається, що я все сказала тобі. В мене немає часу на отсі порожні балаканини. Мене там чоловік чекає! Йди собі.

Перед чоловіком зачинилась внушаючі двері величезного приватного будинку. Він трошки постояв перед зачиненим входом, де тільки що стояла його колишня дружина, та й почовгав собі. Вийшовши за територію, він обернувся та ще раз оглянув нове помешкання його минулого кохання. Це був розкішний трьохповерховий доміна, зі здоровенною прилеглою територію разом з красивим блакитним басейном, огороджений двометровим парканом ззвоні.

“Тільки охоронців, як в фільмах не вистачає тут, з бісу хрін.” - подумав про себе Олександр та й направився на автобусну зупинку. Час вже був пізній, починав йти невеликий сніг, а прохолодний грудневий вітер задував у груди та й намагався зламати чоловіка. Тут в пана заграв телефон.

-    Так, мамо. Та ось тільки вийшов, чорт із нею, додому вже йду, посидь із ним трошки ще, я вже скоро буду. - відповів він на дзвінок та й поклав трубку. Дійшовши до автобусної зупинки, чоловік сів на лавку та й підкурив цигарку, очікуючи на маршрутку.

“Боже, де ж то кінець того неба?! Де ж то кінець всесвіту! Як то уявити, що вона нескінченна... Скільки ж ще планет існує, накшталт нашої?! Ех, нічого ми не знаємо про той космос, геть нічого, а жаль... А може зараз і нашу землю хтось розглядає через якіїсь телескопи?! А може таке, що десь там, за мільярди світових років сидить такий самий Саша і думає про життя?! Ех, хто його зна, помру — все дізнаюсь.” Він зробив затяжну тягу та випустив густий терпкий дим зі свого рота. З-далеку почало виднітись світло фар, та почувся гуркіт мотору. Невеличкий жовтий автобус під'їхав до зупинки та й забрав самотнього чоловіка.

-  Дякую, мама, що посиділа із Андрійком. Щиро дякую!

-  Та нема за що, синку! Ти впевнений, що впораєшся, може я залишусь — допоможу тобі?

-  Та ні, спасибі. Їдь додому, відпочивай, бо завтра я тебе знов попрошу з ним залишитись, бо мені на роботу.

-  Ой, та що ж ти кажеш такеє, Сашка! То ж він мені не в тягар, навпаки! Ти ж знаєш, що я люблю з ним час проводити! Він мене надихає, я згадую свою молодість, згадую як тебе пестила! Що оттая твоя Настя розповідала?!

-   Та що ж вона могла розповідати?! Те ж саме, що завжди! Каже, що в неї є тепер інше кохання, що їй Андрійко й не потрібен, згадує про те, що вона й не особливо хотіла дитиночку, кричить, мовля хотів — тепер й виховуй.

-   Ай, скотина. Ну то й чорт із нею, самі впораємось! І не з такого виходили! Почекай, три роки станеться йому вже скоро, піде у дитячий садок, а там і легше буде!

-   Ну будемо мати на то надію, матусю.

-   До речі, вечерю я приготувала! Андрійка я погодувала, ти хоч сам там поїш! О сьомій завтра буду в тебе! Валерку захоплю із собою — нехай пограється із онуком своїм!

Олександр обійняв літню жінку, попрощався із нею, та й та пішла собі.

-   Де ти там, чого стоїш, а ну стрибай на татка, я скучив за тобою!

На чоловіка одразу застрибнула дитина, років так двох, та й міцно притиснула до себе!

-  Тато, тато, тато! - промовив хлопчик

-  Так мій любий, я вже тут. Я вже тут. Година пізня, любий, то треба спати лягати. Залізай на шию, батько тебе довезе до ліжка. - Сашко посадив сина на плечі.

-   Уууу, давай, побігли! Опа, поворот, обережно, а то нас покарають! Опа! Ямка, треба перестрибнути! Міцніше за баранку тримайся, шофере!

Дитинка весело почала кричати та й сміятись, міцно вхопившись за татове волосся й голову, повертаючи нею, наче кермом.

-  Все, приїхали, час спати, Андрійко! Бабуся вже постелила тобі! - Сашко зняв хлопчика та й перемістив у його дитяче ліжко, яке стояло у тій самій кімнаті, де й спав сам чоловік.

-  Ну що, лягай, друже! Де там є твій ведмедик? Зараз батько знайде... Ах ось він, тримай, любий! Будемо лягати вже. Я теж скоро лягатиму! Добраніч, синку, люблю тебе. - Сашко ніжно поцілував хлопчика перед сном, укрив того укривалом, вимкнув світло та й вийшов з кімнати. Він взяв із куртки цигарку та й пішов на балкон у сусідній кімнаті.

“Як?! Боже?! Як вона могла його кинути?! Ладно мене, але заради грошей залишити своє дитятко?! Наче не вона його народжувала, виношувала... Як такі люди можуть бути?!” - густий дим знову вийшов із роту Олександра. “Боже, а що ж би я без мами робив?! Без татка. Дякувати Богу, що вони ще живі та допомагають мені! Ех... Ну як?! Ну як можна було залишити напризволяще оттиї беззахисні очі, які благають на увагу і допомогу?! Ніколи не зрозумію. Ну й Бог їй суддя! Нічого! Він в мене виростить справжнім чоловіком! Виховують же татусі самі дітей, без матерів?! Виховують! І я зможу! Він доб'ється більше ніж я! Маю надію він зможе більшого досягнути, а ніж посаду вчителя... Ех, не подобалось би мені ця викладацька діяльність, то я б і гроші отримував би файні, і Настя мене б не кинула... Хоча, якщо вона така, що тільки за грошима і кидається, то най іде собі кудись! А ми й без неї виростимо! Ми будемо кращими! Доведемо їй, що зря вона нас кинула!”. - Саша докурив, затушив цигарку та вийшов з балкону. “Нічого покажемо їй! Та й ти, Саша, маєш приклад надавати. Все, то була остання цигарка. Більше не буду курити. Вона не варта того, щоб я ще заспокоював себе отрутою.”

Чоловік приготувався до сну, та увійшов у спальню. Він постояв коло дитячого ліжка, посміхнувся, поцілував дитиночку, розстелив свою постіль, та й сам ліг спати.

- Добраніч, Андрійко! Ми їй ще покажемо! Доведемо, що дарма вона нас кинула! Покажемо...