Embedded Files
Твір можна завантажити внизу сторінки у форматі PDF (він має краще форматування). Для його читання вам знадобиться Foxit Reader, або Adobe Acrobat Reader. Останній також можна завантажити за посиланням внизу.
Вариант на русском языке можно прочесть по ссылке:
https://sites.google.com/site/pippouzver/spisok-tvoriv/keithrus
Ron Carlson - “Keith”
Рон Карлсон - “Кіт”
Переклад Михайла Степнова
Від перекладача:
Подивившись фільм “Кіт”, я одразу захотів прочитати цей твір, саме за яким був і
знятий цей фільм. Але на моє здивування, я не знайшов жодного перекладу українською, чи
російською мовою в інтернеті. Тоді в мене з'явилась мрія — зробити власний літературний
переклад цієї приємної історії. Дні пошуків інтернетом (в американському неті, на жаль,
піратства дуже мало) приводили мене лишень до інтернет-магазинів.
І ось, я нарешті її отримав. Ця розповідь — одна, серед інших збірки “The Hotel Eden stories”
Рона Карлсона. Також додам те, що фільм дуже сильно відрізняється од написаного твору...
Переклад просувався повільно. Хоч історія невеличка, але часто доводилось довго
розбирати, що саме малось на увазі під конкретним словом, чи фразою. Також стояло
питання, наскільки спробувати зберегти стиль автора. Чи то повністю адаптувати
“під нас” (наприклад, в оригіналі не було зовсім діалогів, та й завжди використовувались
тільки займенники, щоб показати, на кого направлена дія — себто для нас виникає
вже тавтологія), чи залишити, як є. Не дивлячись на те, що я все ж таки називаю це
“літературним” перекладом, я спробував зробити все ж таки стиль 60 на 40 (в бік автора). В принципі, я би міг повністю твір адаптувати "для нас", тим суттєво змінив би стиль написання, проте цього робити не став.
Ну що ж, це мій перший переклад. Подивимось, що з цього вийшло.
Автор — Рон Карлсон. “The Hotel Eden stories – Keith”. 1997
Переклад з англійської — Михайло Степнов. 2013 рік.
Редакція перекладу — Дар'я Можарова.
Офіційний сайт перекладача: https://sites.google.com/site/pippouzver/
Електрона пошта: pippouzver@gmail.com
Вони були партнерами з виконання лабораторних робіт. Та познайомились вони у школі.
Дівчину звали Барбара Андерсон. Вона добре навчалась, будучи у школі не на останньому
місці, до того ж була президентом половини шкільних організацій. Також дівчина була дуже
популярною та й славилася королевою вечірок. Його ж звали Кіт Зеттерстром. Хлопець був
скритним, про нього мало хто що знав, був дивакуватим та його поведінка не обмежувалась
жодними рамками. Він же не був популярним, та й про нього згадували в останню чергу.
Вперше за все навчання в одній школі, вони заговорили навесні останнього класу, стоячи
коло шафи із обладнанням.
− Це ти мій партнер з лабораторних? - спиталася дівчина в Кіта. Він розставив
обладнання по полицях, та подивився на неї.
− Так, це я. Я не брехав тобі ще жодного разу та й надалі брехати не збираюсь. - одповів
хлопець.
Опісля школи Барбара зустрілась із своїм хлопцем — Браяном Вудворсом на парковці. В
них були однакові червоні мопеди. Скутер дівчині подарував її хлопець на Різдво.
− Отсей хлопець, - промовила Барбара, вказавши на Кіта, який чекав на зупинці
автобуса. - це з ним я маю виконувати лабораторні роботи.
− Хто він такий? - спитався Браян.
Кіт був на кшталт вікна у кімнаті, шпалер на стінах, та меблів; він був як частина якогось
інтер'єру, якому не приділяли особливої уваги. У школі він був вже багато років, проте вони
його ніколи не бачили. Ну то і важко було його згадати, бо парубок за ці роки не аби як
змінився: він завжди був невеличкого зросту, але зараз Кіт дуже виріс, в нього було довге
чорне волосся, а зараз в нього була дуже коротка зачіска. Він був зовсім непримітним та
нічим не виділявся з натовпу.
Тема лабораторних робіт в цьому році — агрегатний стан речовини, та Барбара з Кітом
добре працювали разом, тихенько і методично проводили досліди.
− Ти Барбара Андерсон. — нарешті ствердно промовив Кіт, у той час, коли вони чекали,
поки закипить рідина у пробірці. - Ми були в одній команді з кікболу (спортивна гра
— суміш футболу та бейсболу — прим. пер.) в четвертому класі, та я стояв прямо
коло тебе, під час вистави в шостому класі, що була присвячена Різдву. Я був руським
солдатом.
Барбара не знала, що ж то відповісти на цю фразу. Вона не могла згадати ані цю гру, ані то,
хто з нею стояв під час п'єси.
− Що ти робиш опісля випуску? - вирішила запитати дівчина.
− Для мене межа тільки небо. - відповів Кіт. - І ще ти хочеш поступити до Браунського
університету.
− Як ти дізнався?
− Список вивісили ще два тижні тому.
− Так, точно. Ну що ж, я можу поступити туди, а можу ще залишитись тут, та вступити
до університету разом із своїм хлопцем.
Їх суміш закипіла та Кіт перелив трошки у іншу пробірку, щоб остудити.
− І так, що ви робите? - спитався він.
Барбара подивилась на нього. Раніше її життя жваво обговорювалось класом, та їй це
подобалось — бути в центрі уваги, але Кіт застав її зненацька цим питанням.
− Що ти маєш на увазі?
− На ваших побаченнях із Браяном, твоїм хлопцем. Що ви робите?
− Ну, багато чого... Граємо в міні-гольф.
− Ви катаєтесь на мопедах та граєте в міні-гольф?
− Так.
− Там є млин?
− Так, там є млин. А чому ти спитуєшся, до чого ти ведеш?
− Хто перемагає? У гольфі.
− Браян. — одповіла дівчина. - Він перемагає.
Барбара показала невеличкий лист від Кіта, який отримала, своїй кращій подружці Тріш.
ПРИЧИНИ, ЗА ЯКИМИ ТИ МАЄШ ПІТИ ЗІ МНОЮ:
1. Ти мій партнер з виконання лабораторних.
2. Просто побачитись. (Ти теж, Барбара Андерсон, до речі, маєш ту рису, яка зветься
цікавістю, якою володіє усе людство, яка вивела людей із темних печер до яскравого
світу, в якому, до речі, винайшли боулінг та багато інших речей).
3. Це не побачення.
− Супер. - сказала Тріш. - Ми, звісно, повірили цьому! Але ж ти мабуть хочеш провести
вечір з кимось, чорт зна де, поки ще не випустилась. Та навіть можна із цим лисим
хлопцем. Та я не думаю, що він збирається викрасти тебе, навпаки — спробуєш, що
це таке, який то він. Давай! Скажемо Браяну, що ти залишишся в мене.
Кіт приїхав на пікапі “Шевроле” кольору зеленого лісу, і коли Барбара сіла в машину, вона
спиталась:
− Чому ти не їздиш ним до школи?
− Я приїжджаю автобусом. Я взагалі люблю автобуси. Ти хоч раз їздила автобусом?
− Так, але не на шкільному.
− Дарма. Спробуй! - сказав Кіт. - Спробуй! Вони такі великі та ти не зможеш вийти
прямо коло твого будинку.
− Ти дивний.
− Чому? Хіба автобус під'їжджає прямо до твого будинку? Хіба?! Ну ти маєш
погодитись, вони великі та жовті. Тримаю парі, що ти не покажеш мені інший. Давай,
пристебнись, ми їдемо.
Надворі вже був вечір, Кіт повернув на Блумфілд крізь авеню, яке простягалось біля
аеропорту.
− Я покажу тобі мою найулюбленішу будівлю на цій вулиці. - сказав Кіт.
− Так ми не їдемо в боулінг?
− Ні, ми залишимо це на наступний раз. Я думаю ми маємо трохи поїсти, так що дивись
в обидва. Обирай будь-яке місце, де б ти в жодному разі б не зупинилась. - поки
вони їхали у бік аеропорту, Барбара підмітила чотири потворних будівлі. Коли вони
розвернулись, Кіт додав: - Тепер твій остаточний вибір. Обирай не просто місце, яке
тобі не подобається, обирай те, що ти ненавидиш.
Барбара обрала п'ятиповерхову металеву споруду біля центру міста, із невеличким наметом,
де була вивіска “Страхова компанія”.
− Прекрасно. - сказав Кіт, коли він паркував свій пікап на узбіччі. Він почав діставати
кухонне устаткування та приналежності. - Ця будівля дійсно огидна. Архітектор, мабуть,
точно відбуває зараз за неї покарання.
− Це місце, де раніше працював мій батько. - Кіт зупинився, його руки були зайняти
устаткуванням.
− Коли?
− Коли він розлучився з моєю мамою. Його офіс тут знаходився. Я ненавиджу
проїжджати біля цього місця. - відмітила дівчина.
− Добре. - впевнено промовив Кіт. - Давай, пішли туди та й поїмо там... В мене є кола.
Барбара сіла у розкладний шезлонг, напроти переносного столика, які хлопець поставив на
галявині, навпроти будинку. Він протягнув їй колу.
− Ми будемо їсти тут? - спиталась дівчина.
− Так міс, саме тут! - відповів Кіт, тягнучи за собою сумку-холодильник та невеличку
плиту для розігріву. - Їжа в нас невигадлива, проста, але традиційна: сирні омлети, та
“hash brown potatoes” (блюдо з картоплі та м'яса, на кшталт наших дерунів — прим.
пер.), також нарізані томати для салату, який оформимо на твій вибір, і на десерт —
морозиво. Ну, морозиво — коли будемо їхати додому, звісно. - Кіт налив трошки
масла у сковороду. - Це все схоже на наш перекус опісля хімії.
Шляхом додому, вони зайшли в магазин за морозивом, та Барбара спиталась:
− Чи не мав ти довге волосся, аж до сюди? - дівчина провела своєю рукою від брів до
очей Кіта.
− Так, було.
− Але ж чому воно тепер таке коротке?!
Кіт взяв її руку та провів по своїй голові назад.
− Сезонна стрижка. Літо наближається, а я не хочу ходити та париться.
Це був дивний тиждень для Барбари. Вони їхала скутером до школи та роздивлялась будівлі,
помічаючи в кожній з них щось особливе, що відрізняло її від іншої. Тріш зустріла Барбару
за обідом:
− Це була ти! Я бачила вас, коли ми їхали у “Batley's”. У вас що був пікнік?! Ви
ночували разом, чи що? - потеревенила Тріш. На обличчі Барбари з'явилась
здивованість.
− Так, це було класно та пречудово. Він готував!
− Ясно, але послухай будь ласка: Я знала багатьох хлопців, які самі готували, та багато
з них були дуже хитрими. Вища школа конфіденційності каже: “Три мільйони спокус
та лише одне влучення”.
− Ти цинік, Тріш.
− Цинізм то є дуже корисна риса для виживання.
На хімії були: сульфур, рідина, речовина та пальне. Стіни коридорів, які вели до хімічної
лабораторії смерділи так, як смердять тухлі яйця та через це почалось багато жартів. Барбара
нахмурилась через невеличкий білий дим, коли Кіт почав розмішувати шматочки сірки, що
плавились.
− Фу, який жахливий сморід. - сказала Барбара.
− Він прекрасний! - відповів Кіт. - Точно такий же запах, коли грішники заходять
до воріт пекла. Вони думають, що це жахливо, а ми ж можемо насолодитись їм
безкоштовно.
− Мій партнер ненормальний. — промовила Барбара, подивившись на Кіта.
− Твій партнер сьогодні стрічає тебе о дев'ятнадцятій годині.
− Кіт, - промовила Барбара, взявши в нього паличку для того, щоб розмішати частини
сірки, які ще не розчинились у пробірці. - я зустрічаюсь із Браяном. Пам'ятаєш?
− Ну я радий за тебе! А тепер скажи мені, якщо щось неправильно. Слухай: я заберу
тебе о сьомій. Це не побачення! Це не є вечеря разом. Це поручення! Я серйозно! Хіба
ти не знаєш, що друзі дають один одному дуже важливі поручення?!
Барбара Андресон закотила очі.
− Ти будеш вдома о дев'ятій. Потім шановний містер Браян приїде. - Кіт схилився до
неї, дим від їдкої сірки, що плавилась, підіймався поруч із його обличчям. - Я не
обманюю тебе.
Коли Барбара сіла у пікап вночі, Кіт спитався:
− Що ти сказала Браяну?
− Я сказала, що мені моя тітка дала одне доручення, тому я попрохала його приїхати о
десятій, та сказала, що ми з ним погуляємо недовго.
− Хах, це дуже запізно для нього.
− Кіт!
− Я маю на увазі, чому ти не сказала йому, що проведеш дві години зі мною. - подивився хлопець на Барбару. - Я щось не особливо вірю у стосунки, яким вже
більше року, в яких хлопець дарує дівчині справжній транспортний засіб, та поки він
з нею ще зустрічається, вона бреше йому, не кажучи, що насправді вона побачиться
зі своїм партнером з лабораторних, з тією людиною, з якою вона вдихала “справжні
пари пекла”.
− Зупини машину, Кіт! Я виходжу! - нервово-розлючено сказала Барбара.
− І ми пропустимо боулінг? Пропустимо пошук шарів для боулінга?
Через півтори години, вони були вже у крамниці “Veteran's Thrift”, обираючи шари для
боулінга. Вони вже купили п'ять у “Desert Industry”, “Thrift shops” та в “Salvation Army store”.
Правило Кіта полягало в тому, що витрачати треба менше, ніж два долари на кожний. В
них вже були шари, на яких були підписані імена: “Патті” - для Тріш, “Бетті” та “Кім” для
ще двох друзів Барбари, шар із вибитими ініціалами “Б.Р.” для Браяна, хоча вони знали, що
його прізвище Вудворс. “Цим ми його зіб'ємо з пантелику. Нехай розгадує, що це значить”
- сказав Кіт. Ще шар із підписом “Вальт” для їх вчителя з хімії, містера Вальтера Майлеса.
В крамниці “Veteran's Thrift” вони знайшли ще три: один підписаний “Скіп”, один “Космо”
- “Ми обов'язково беремо його” - сказав Кіт, коли побачив цей шар, і ще один розкішний
зелений шар без назви, який був вкритий загадковими закрутками, які наче гіпнотизували.
Барбара роздивлялась великі шафи та полиці, де знаходились речі, які вже були у
використанні: іграшки, посуд, та інше.
− Звідки вони все це беруть? - спиталась дівчина.
− Ти що жодного разу не була у секонд-хенд магазинах? - здивувався Кіт.
− Ні, не була. Подивись на всі ці речі! Це ж монети із зображенням Бітлз! - сказала
Барбара, тримаючи в руках великий пластиковий піднос.
− Так. - одповів Кіт, забравши його та й поклавши у візок до їх шарів. - Вони потрапили
сюди з дому дуже відданого фаната. Це дуже сумна історія. Я додам лише те, що вони
тут через Йоко Оно. (колишня дружина Дж. Леннона — прим. пер.) - Кіт звернув
увагу на великий трофей, який стояв серед дюжини інших кубків на верхній полиці.
− Вау! - промовив хлопець, спускаючи трофей.
Він був величезний, три фути заввишки ( 3 фути = 91, 44 см — прим. пер.), шість золотих
колон починались біля мармурової основи та підіймались до срібного обеліска. Він був
обрамований двома вигравійованими срібними вінками. Зверху на кубку була жінка, яка
стояла на задньому колесі мотоцикла. Підпис на основі говорив: “Неймовірний висхід на
пагорб — перше місце 1987 рік”. Кіт із гордим та величним виразом обличчя простягнув
трофей Барбарі, щоб та подивилась.
− Але це вже інша історія. - сказав Кіт та бережно поклав його у візок.
− І що це за історія? — спиталась Барбара.
− Немає часу пояснювати, адже ти маєш повернутися та зустріти Браяна. Людину, яка
не знає, де ти є.
Тож юнаки пішли до каси, аби розрахуватися. Шляхом до пікапа, Кіт мовчав. Він обережно
розмістив шари по картонних коробках у кузові авта та потім поставив трофей у кабіні, на
середньому сидінні, поміж пасажиром та водієм.
− Ти просто не знаєш, звідки цей трофей! - сказала Барбара.
− Цшшшш. - Кіт притиснув палець до губ, завів пікап та поїхав у бік будинку Барбари.
Після того, як вони трошки просиділи у тиші, Барбара схрестила руки на груді.
− Це трагічна, дуже трагічна історія. - тихенько сказав Кіт. - Я маю на увазі, що то була
ідеальна дівчина, янгол, сяйво для кожної людини.
− І чи варто мені слухати цю трагічну історію? - спитала Барбара.
− Вона була дивовижною. Була відмінницею із А+ (5+ - прим. пер.) з хімії. Вона ніколи
не помилялась, але потім — Кіт подивився на Барбару. - потім вона почала цікавитись
мотоциклами.
− І це вона на вершині трофею?
− Дуже класна дівчина. - понуро кивнув Кіт. - Вона навіть і не підозрювала, з чого це
почнеться — з маленького червоного мопеда, який дійсно виглядає, як іграшка. Її
бачили кожну суботу і неділю, коли вона не робила вдома уроки, - дівчина їздила
виконувати доручення для “Ladies Society” та для інших благодійних організацій.
- Кіт повернувся до Барбари, пересунувши кубок трошки вперед, щоб було її
бачно. - Також я маю додати, що її файні оцінки допомогли їй вступити до Браян
Університету, де і відбулося це жахливе падіння. - Кіт пересунув трофей назад. -
Коли її жага до швидкості все зростала і зростала, наче припливна хвиля, віддавши
її у володіння “Harley-Davidson”, із двигуном в тисячу двісті кубічних сантиметрів,
одного з найшвидших мотоциклів в історії людства...
Вони повернули на вулицю Барбари. Як тут раптом дівчина пригнулась, схиливши голову
коло коліна Кіта.
− Проїжджай, - прошепотіла дівчина. - просто їдь далі.
− Що? Якщо я зроблю це, Браян не помітить тебе. - Кіт побачив Браяна, який схилився
коло свого мопеда на узбіччі. - Цей хлопець завжди приїжджає раніше?
Кіт повернув на наступному повороті, Барбара піднялась та й відкрила двері.
− Я піду алеєю. - сказала дівчина.
− Класно. Ти прокрадаєшся алеєю, щоб побачити свого хлопця?! Доволі-таки
сексуально.
Барбара докірливо подивилась на Кіта.
− Добре, розважайтесь. Але є ще одне, партнере, я заберу тебе о четвертій, щоб
доставити ці шари для боулінга.
− О четвертій?! - перепитала Барбара.
− Так, четверта ранку. Я думаю на той час Браян вже піде, чи не так?
− Кіт!
− І це не побачення. Ми просто завершуємо нашу програму, вірно?
Барбара дивилась на Браяна, та швидко повернулась на Кіта, відкривши двері пікапа.
− Добре, але зустрінь мене на цій розі, там — додала Барбара. - коло поштової
скриньки.
Вона була там. Оточуючі вулиці були темними та мовчазними, все і всі спали в цьому
місці, але Барбара Андерсон стояла під лампою, яка дзижчала, охопивши себе руками, щоб
зігрітись. Було дуже тихо, тож вона почула звук мотору Кіта за декілька кварталів, аж поки
він не повернув на її вулицю. В машині працювала пічка. Та коли дівчина забралась у авто,
Кіт протягнув Барбарі синій кардіган (в'язаний джемпер із глибоким вирізом на ґудзиках —
прим. пер.), який вона швидко застебнула.
− Четверта ранку. - сказала дівчина, потираючи руки перед повітрягіном, з якого
виходило тепле повітря. - На вулиці зараз так таємничо...
− Так. - сказав Кіт. О четвертій ранку це місце виглядає, як інша планета. Я рекомендую
це! Але треба носити светрик. - він подивився на дівчину. - Ти виглядаєш заспаною,
але чарівною. Ти маєш якось прийти так до школи.
− Я без макіяжу, добре? Зараз четверта ранку! - посміхнулась Барбара, дивлячись на
свого друга. Його обличчя виглядало втомленим. Бліде і мерехтяче світло, яке падало
на хлопця з коротким-коротким волоссям, робило його схожим на маленьку дитинку,
маленького хлопчика.
− Так, що ми робимо? - спитала Барбара.
− Ми дамо кожному з них по новенькому дому. - вказав Кіт назад, де у кузові лежали
шари для боулінгу.
Вони доставляли шари на їх “нові місця”, обережно розміщуючи їх на ґанках їх друзів,
включаючи Тріш та Браяна, потім вони витратили близько півтори години на пошуки
світло-цинамонового двоповерхового будинку містера Майлеса, який мешкав на іншому
кінці міста. Кіт передав Барбарі шар на ім'я “Вальт” та заставив її піти і поставити його на
парадному вході.
− Через декілька років ти зможеш сказати: “Коли мені було сімнадцять, я поставила
шар для боулінгу на крильце мойого вчителя з хімії.” - сказав Кіт, Коли Барбара
повернулась.
− Та його ім'я було Вальт. - додала дівчина.
− Так, саме так! - посміхнувся хлопець.
О пів на шосту, коли вже почало світати, коли перші світло-рожеві кольори стали виднітися
на обрію, Барбара Андерсон та Кіт Зеттерстром йшли до “Jewel's Cafe”, несучи останні
два шари: прекрасний зелений та “Космо”. “Jewel's” було найстарішим кафе у місті, яке
працювало цілодобово, та й було, мабуть найулюбленішим місцем листонош.
− Ну що ж, - сказала Барбара, коли вони прослизнули до однієї з величезних темно-
червоних кабінок. - хто отримає отсі два шари? - дівчина наче сяяла, вона вже
абсолютно прокинулась та й була повністю заряджена енергією на цілий день.
До юнаків підійшла офіціантка, та вони замовили омлети “Around-the-World”, оладки,
сік, каву з молоком та житні кекси. Барбара їла з задоволенням, подивившись вгору, вона
спиталась:
− І що тепер будемо робити? - дівчина подивилась у тарілку свого партнера. - Кіт, чому
ти не їсиш?!
Кіт виглядав, як сам не свій — обличчя в нього було розгубленим, а очі втратили яскравість.
− Ця їжа сповнена саме тими амінокислотами, які необхідні, щоб отримати повноцінний
хімічний день. Зараз буду їсти.
Але він не почав. Кіт відсунув тарілку на край столу, перевернув скатертинку, на якій вона
стояла, та й почав на ній писати.
− Ти себе добре почуваєш? - спитала Барбара.
− Так, я в порядку.
Дівчина схилила голову, скептично подивившись на Кіта.
− Гей, Барбаро, все добре. Я ще не брехав тобі, так чому ж я маю починати зараз? Зі
мною все гаразд. Добре? Чи ти не думаєш так?
− Так, все добре. - тихенько одповіла дівчина, дивившись на нього, Кіт показав Барбарі
послання, яке він написав:
“Шановна пані офіціантко. Моя дівчина та я із конкуруючих родин різної раси, різного
кольору шкіри, ми різного віросповідання та ведемо різні способи життя. В нас навіть
абсолютно різні zip-коди (поштові індекси — прим. пер.). Так ось: якщо наші батьки
дізнаються, що ми усю ніч вдвох грали в боулінг, вони закриють нас по тюремних школах
на різних кінцях планети. Будь ласка, тільки знайдіть якійсь новій дім для наших шарів.
Наш великий смуток зменшиться лише у тому випадку, якщо ми будемо знати, що ви
попіклуєтесь про них.
Із солодкою печаллю — Космо.”
− Тобі стало краще? - спиталась Барбара, коли вони повернулись до пікапу.
− Я завжди залишаю їм щось цікавеньке.
− Ти захворів, чи не так?
− Ти добре виглядаєш у цьому светрику. - сказав Кіт. Коли Барбара почала його
знімати, він додав:
− Не треба. Я заберу його опісля уроків. - Кіт подивився на свій годинник. - До речі,
залишилось до них дві години та двадцять хвилин.
Але він не прийшов до школи. Його не було цілий тиждень. Клас робив експерименти на
окис із вчителем, він витратив два дні на пояснення матеріалу та пояснення діаграм розпаду.
У п'ятницю містер Майлес працював із Барбарою над дослідами, і вона спитала у свого
вчителя, чи не знає він, що сталось із Кітом.
“Я не впевнений, але думаю, що він проходить курс лікування.” - відповів учитель.
В четвер, опісля обіду, у Барбари в школі відбувся тенісний матч. Опісля нього Браян підвіз
дівчину додому. Зазвичай у шкільні дні він проводив із дівчиною годину, чи то більше. Вони
гуляли, “налягали на холодильник”, але зараз вона вперше попросила залишити її на самоті,
пославшись на те, що їй треба виконувати домашнє завдання, поцілувавши його в щоку, та й
забігши у свій будинок.
Але у п'ятницю, під час її “гостьового” матчу у Вієвмонті, вона знову відчувала себе дивно
та розгублено. Смуток заповнив все серце Барбари. Дівчина знала, що Браян на трибунах.
Коли вона вийшла з корту, після програного матчу, вже починало темніти та Браян чекав
на неї. Барбара віддала Тріш свої ракетки та, не промовивши жодного слова, сіла на мопед
свойого хлопця.
− Ти грала непогано. Просто Вієвмонт завжди мав дуже сильну команду. - сказав
парубок.
− Браян, просто поїхали додому!
− Ти не хочеш зупинитись у “Swenson's”, щоб щось поїсти?
− Ні.
Браян завів свій мопед та поїхав додому. За стилем їзди хлопця, Барбара розуміла, що він
був дуже розлючений, був не в собі, але на її подив, це ніяк не впливало на неї, їй було якось
байдуже. Вона не збиралась і запрошувати його додому, щоб він знову мацав її на канапі.
Вона схопилась міцніше, коли він надто швидко зайшов у поворот та проскочив на червоне
сяйво. Та й протягом дороги, вона не поклала свого підборіддя на його плече...
Коло її будинку відбулась сцена, на яку вона очікувала.
− Що ж відбувається з тобою? - сказав Браян. Вона не схотіла поцілунку, тому
відгорнула обличчя, коли хлопець спробував її поцілувати. Її серце спалахнуло
від задоволення од скоєного, та одночасно від сорому. Барбара спочатку вирішила
набрехати про те, що саме сьогоднішній теніс є причиною її настрою, але передумала
та просто сказала:
− Ой, Браян. Просто залиш мене наодинці, будь ласка, на деякий час, добре? Їдь
додому.
Всередині свойого будинку, вона не могла заспокоїтись. Вона не приймала душ та
не перевдягалась. Дівчина деякий час сиділа у темряві, у своїй кімнаті, але потім,
використовуючи лише невеличку пляму світла од її настільної лампи, Барбара копіювала
свої конспекти з хімії та зателефонувала Тріш.
Була північ, коли Тріш тихенько підібрала її коло поштової скриньки на розі. Тріш курила
цигарку “Marlboro” та видувала дим у віконце свого авта.
− Вища школа конфіденційності — частина п'ять: юна Барбара Андерсон, все ще у
своїй сексуальній тенісній формі та її подружка Тріш, стрітились знов о півночі,
їздили містом, підчепили двох хлопців із татушками та від тих пір їх жодного разу
не бачили живими. Так буде? Тоді я згодна, можеш на мене розраховувати. - сказала
Тріш.
− Ні, трошки не так. Щось на кшталт цього: дві пристрасні кобіти, одна з яких
нещодавно поводилась із своїм хлопцем, як королівська сучка, їдуть на 1147
Fairmont-street (вулиця — прим. пер), щоб залишити тижневі конспекти з хімії.
− Здається мені, що це адреса Кіта Зеттерстрома. — сказала Тріш.
− Він мій партнер з лабораторних.
− Ну звісно ж він партнер з лабораторних.
− Він пропустив увесь минулий тиждень. Містер Майлес сказав, що він на лікуванні.
− О Боже! - стиснула кермо Тріш. - В нього рак! Ось до чого його жахлива зачіска. Він
хворий!
− Та ні, Тріш! Я перевірила його листи з коледжу. Він збирається в Дікінсон.
− Ненадовго, люба. Я думаю ти маєш знати це, - Тріш затягнулась та задумливо
випустила дим з рота. - Лисі учні у школі, якщо вони не якісь неформали, не мають
сережок, татушок - хворі на рак.
Кіт був присутній у наступний понеділок на екзамені з хімії. Тема: сірка та розпад. Опісля
заняття, Барбара Андерсон взяла його за руку та відтягла до своєї шафи.
− Дякую за конспекти. Вони були досить-таки доречні. Я дуже добре склав тест. -
сказав Кіт.
− Ти хворів минулого тижня?
− Минулого тижня? - Кіт призадумався. - А, ти маєш на увазі, чому мене не було у
школі? А ти що, кожного дня сюди приходиш? Я просто не міг. Якби я б ходив
сюди кожного дня, це б позбавило школи якоїсь особливості, якоїсь цікавості для
мене. Вона б набриднула мені. Я люблю приходити час від часу, так би мовити —
зберігаючи росу на троянді.
− Я знаю, що з тобою.
− Ну то і добре, Барбара Андерсон. Я також знаю, що відбувається з тобою. Виглядає,
як багатообіцяючі стосунки.
Барбара витягла зі своєї шафи його складений светрик, та й протягнула Кітові. Як тільки вона
це зробила, підійшов Браян.
− Ах от воно що... - він почав уходити.
− Браян, - сказав Кіт. - слухай, ти неправильно зрозумів. Я не представляю загрози
для тебе. Як я можу бути загрозою тобі?! Подумай про це. - Браян зупинився, та й
прижмурив свої очі, Кіт продовжив: - Барбара також не дурна. Думаєш я збираюсь її
обманювати та й підкатувати до неї? Розслабся, я лише її напарник з лабораторних. -
Кіт підійшов до Браяна, взяв його руку та й потиснув. - Я серйозно, Вудворсе.
Браян продовжував стояти до тих пір, поки Барбара не сказала йому: “Побачимось на обіді”,
та потів він розчинився серед людей у коридорі.
− Ти обманюєш мене? - спитала Барбара, опісля того, як Браян пішов.
− Я не знаю, що саме одбувається. Я розгублений, я заплутався.
− Ти розгублений?! Та хто ти є?! Де ти був до сього часу, Кіт Зеттерстром? Я ходила до
школи усі ці роки, разом із тобою, і жодного разу тебе не бачила. Потім ми розносили
ці шари для боулінгу разом, а тепер ти хворий? Де ти був минулого року? Що ти
робив минулого року? Що ти збираєшся робити наступного?
− Минулого року я отримав “C” (четвірка — прим. пер.) з іспанської, яку читала місіс
Вайтхед. Це було дуже неприємно. Цього року почати теж погано, окрім деяких
виключень. Та взагалі я додам: межа — тільки небо. - Кіт взяв її руку. - Запиши цю
мою фразу.
Барбара зробила глибокий подих через ніс та почала тихенько плакати.
− Барбаро, не треба, - сказав Кіт, діставши носову хустинку. - тримай. Подумай, - він
відвів її до стіни, щоб не заважати учням проходити. - якщо б я мав добрий рік, я б
з тобою ніколи не заговорив. Тяжкі часи потребують важких рішень. Я проводив ці
роки у тіні, і далі я мав захворіти, щоб заговорити. Чи не так? До речі, в мене є план. Я
заберу тебе о дев'ятій. Слухай: візьми з собою піжаму та халат. - дівчина подивилась
на нього через носову хустинку. - Барбаро, довіряй мені! Ти єдина, хто плакав.
Зустрінемось о дев'ятій. Це тебе збадьорить.
Шпиталь був на пагорбі та Кіт припаркувався у дальньому куті великої автостоянки в ста
ярдах ( 100 ярдів - 91,44 м — прим. пер.) від найближчої машини. З пагорба було бачно нічне
місто, яке світилось мільйонами вогників.
− Виглядає, як місто з іншої планети. - сказала Барбара Андерсон, коли вийшла з
машини.
− Так, дійсно. - сказав Кіт, захопивши сумку. - Тільки б якщо там ще мешканці були
більш приязні.... - він взів її руку. - І зараз я збираюсь розвеселити тебе. Ми підемо із
тобою в цю будівлю — показав Кіт на величезний шпиталь, який освітлювався, наче
океанський лайнер вночі. - і купимо там пачку жуйок.
Вони переодяглись у туалеті на п'ятому поверсі та зустрілись у коридорі в піжамах та
халатах, і запхали їх вуличну одежу у тенісну сумку Барбари.
− Я відчуваю себе краще. - сказала Барбара.
− Тепер візьмись так за мою руку. - Кіт підійшов до дівчини, взяв її руку та поклав собі
над ліктем. - та дивись вниз, як я. - він поклав своє підборіддя на груди. Барбара теж
спробувала.
− Ні, зроби менш сумне обличчя, а більш серйозне. Будь сильною. А тепер пішли. Так,
як я: маленькими кроками, дуже повільно.
Хлопець і дівчина пішли прямо по коридору, тримаючись біля стіни.
− Як далеко ще нам? - спитала Барбара.
Люди минали їх, тихенько йдучи групками по дві-три людини. Це був кінець часу для
відвідування.
− Сто ярдів до ліфту, потім три поверхи вниз, потів ще сто. Продовжуй дивитись вниз.
− Люди дивляться на нас?
− Так. Вони ніколи не бачили такої хороброї пари. Та вони ніколи не бачили такої
барвистої піжами. Що це за маленькі малюнки? Ягнята?
Вони пройшли уздовж вікон, через вестибюль, та спустились ліфтом, в якому вони стояли,
обійнявшись, тримаючи одне одного за руки, юнаки роздивлялись свої тенісні кросівки.
Інші люди у ліфті поважно дивились на них. Головний хол був гірше, заповнений людьми,
кожний з яких ходив на п'ять міль на годину швидше, ніж Барбара та Кіт, які човгали собі
та тихенько шушукались. У крамниці вони ж відпустили руки один одного та розділились.
Маленька кімната була наповнена людьми, але люди розійшлись та Кіт із своєю супутницею
опинились прямо перед касою.
− Пачку жуйок, будь ласка. - мовив Кіт.
− Яких? - спитала продавець солодощів.
− Без цукру. Ми з сестрою хочемо, щоб наші зуби назавжди залишались в повному
порядку.
Потім вони бігли до пікапу, вони стрибали та й розмахували руками. Кіт закинув сумку із їх
одежею в кузов машини, та й забрався в кабіну. Барбара також сіла, сміючись.
− Давай, подивись правді в обличчя, тобі стало краще! Ти помінялась! Тебе вилікувано!
- сказав хлопець.
І вона потягнулась до Кіта, щоб обійняти його, та й було бачно взаємну яскравість в їх очах,
і вони поцілувались. Барбара перетягнула його на своє сидіння, та вони поцілувались ще
раз. Одна її рука обіймала хлопця за шию, інша — тендітно лежала на його обличчі. Вони
впали на спини, їх очі закрились. Тримаючи один одного за піжами, її халат розстебнувся, та
вони вже цілувались на задньому сидінні. Барбара посунулась та Кіт сів. Вони подивились
один одному в очі. За ними було все місто, яке мерехтіло своїми вогниками світла. Барбара
тендітно поклала руку на лису голову парубка. Вона штовхнула його вперед, та вони знов
поцілувались. Коли дівчина знов подивилась в Кітові очі, вона розуміла, що має відбутись
далі. Та це шалене сильне почуття наповняло її серце лише дивною впевненістю у своїх діях,
коли вона знову доторкнулась губ хлопця.
Старе красиве місто потрохи повністю занурилось у пітьму. Горіли лише поодинокі вікна
деяких будівель. В пікапі в той час панувала любов та пристрасть. В деякий момент рука
Кіта нагадала Барбарі руку Браяна, але потім ця асоціація зникла, так як вона віддала своє
серце саме Кітові. Пізніше, коли вже зникли усії рамки, усії обмеження між ними, коли вона
вже мало керувала своїми діями, коли пристрастю було заповнена її голова, серце, вона
глибоко-тяжко зітхала, дівчина чула, як сказала “так”, та казала це слово ще декілька разів.
Барбара шукала Кіта усюди, шукала по коридорах образи його голови, його стану. На хімії
вони не розмовляли — учні здавали свої роботи — то ж не було необхідності працювати
в парах. Нарешті, за три дні перед випускним, вони стояли пліч-о-пліч, вичищаючи свої
шафки для устаткування, чекаючи, поки містер Майлес їх перевірить. Як поводився Кіт?
Наче й нічого не було: самовпевнено, холодно та в його поведінці відчувалась байдужість.
Здавалось, що він займає тепер дуже багато місця в цій кімнаті. Її дратувало те, як Кіт
зберігає своє обличчя спокійно, вона хотіла щось сказати, та не могла знайти жодних слів.
Вона намагалась триматись від нього подалі настільки, як це дозволяло робоче місце.
Стримуючи серце від виплеску почуттів, вона відчувала шалений біль. Містер Майлес
підрахував усі прилади у шафочці та спитався про їх ключі. В нього було велике кільце
з приблизно тридцятьма чи сорока тонкими мосяжними ключами. Кіт віддав свойого
ключа містеру Майлесу, та потім Барбара знайшла свій ключ у бічній кишені її гаманцю,
та протягнула його вчителю. Вона дуже не хотіла його віддавати, це була остання річ, яка
пов'язувала їх із Кітом. Та з уходом цієї речі, щось вирвалось та теж пішло з її серця. Та
їй стало ще болісніше, як ніколи. Кіт повернувся до неї, побачивши щось в її обличчі, він
потиснув плечима, та й мовив:
− Ну що ж, це кінець хімії. Не дуже добрий кінець...
− Хто ти є?! - неочікувано для самої себе, закричала Барбара. - Ти так просто все кажеш,
наче маленький актор! - містер Майлес подивився поверх свого бланку, та декілька
учнів повернулися до них. Барбара кричала та нічого не могла з цим подіяти. - Що
ти робиш зі мною?! Якщо ти мене спитаєш, то я тобі скажу: це достатньо паскудне
прощання.
Усі дивились на неї. Потім Барбара вже не могла стримувати емоції, сльози полились самі
собою, та дівчина вибігла з класу. Кіт навіть і не поворушився. Містер Майлес стурбовано
подивився на нього.
− Не хвилюйтесь, містер Майлес. Ці слова були спрямовані в мою адресу. - промовив
Кіт.
Але вони все-таки зустрілись ще раз. Це було вночі перед випускним, поки її однокласники
стрітились на вечірці в яскравому шумному місці, з приводу підписання їх табелів, Барбара
їхала до аеропорту, та зустріла Кіта там, де він і казав: останній вихід, Н-17. Він стояв на
темно-червоному килимі, навпроти трьох довгих лавок, на яких сиділи туристи. Він чекав на
неї. Кіт передав їй зелену брезентову валізу та порожній аркуш-квиток у конверті.
− Ти можеш хоч раз побути собою?! Тобі завжди потрібно вигадувати якуюсь виставу?! І що тепер? Тепер ми прикидаємось, що я кудись відлітаю?! - спитала Барбара.
Але сьогодні він виглядав серйозним та втомленим. Шкіра під його очима була темно-сірою.
− Ти хотіла прощальної сцени. Я ж намагався не робити сього. - промовив Кіт.
− Це все жарт! - сказала Барбара. - Ти завжди жартуєш!
− Ти знаєш, що сказав мій консультант? - Кіт трошки посміхнувся, наче був радий
повідомити про це. - Він сказав, що в мене зараз та стадія, що я вже скоро закінчу
жартувати.
Вони знову дивились один на одного.
− Йди сюди. - мовив Кіт, та дівчина підійшла ближче. Він взяв її за лікоть.
− Ти хотіла прощальної промови? Будь ласка, слухай: тобі краще подзвонити Браяну
та забрати назад свій скутер. Скажи йому, що я обманув тебе! Прокиньтесь, леді!
Подивись правді в очі. Я просто хотів перевірити, чи зможу я задурити голову
Барбарі Андерсон. І я це зробив. Так, це було егоїстично. Я просто із тобою трошки
порозважався. Признайся ж нарешті ж нарешті сама собі: це все була гра! Це моя
остання промова. Ну, як тобі?
− Ти не пограв мною, Кіт, ти не задурив мені голову. - Барбара прибрала його руку та й
обійняла його рукою за шию, та й тепер шепотіла йому на вухо. Вона бачила, як люди
спостерігали за ними. − Кіт, ти закохав мене в себе. Це не була гра. Я закохалась в тебе та й зустрілась
сьогодні з тобою, щоб побажати тобі щастя. Тяжкі часи потребують важких рішень.
- шепотіла дівчина Кітові, стоячи з ним у обіймах. - Мені завжди було цікаво, як
пройде мій перший раз, та ти мене здивував. От, що! Що ти думав? Що я хочу піти
у вісімнадцять років в коледж, будучи незайманою?! Наші піжами була класні. Я
запам'ятаю той день на все життя.
Люди, які прилетіли, заходили через ворота, та їм доводилось оминати юнаків. Барбара
відчула, як Кіт почав тремтіти, та заплющила очі.
− Так, це не був жарт, не була гра. Я дійсно закохався в тебе. Ти була там, зі мною,
пам'ятаєш?! Я радий, що ми разом провели ту ніч. - вона трошки відвела свою голову
назад та знайшла його губи.
Цілуючись, на якийсь момент вони стали об'єктом уваги цих людей, але закохані
притиснулись один до одного, ставши одним цілим, та для них все навкруги зникло. Вона
впустила валізу, разом із нею з рук вислизнув й підроблений квиток, коли дівчина лагідно
та ласкаво торкалась своїми пальцями шиї свого коханого. Молода пані в діловому костюмі
присіла та підняла квиток та постукала Барбару по руці. Дівчина забрала квиток, та й
поклала голову на груди Кіта.
− Я пам'ятаю. — сказав Кіт. - Я буду пам'ятати.
− Скажи мені, Кіт, - сказала вона. - що думають усі ці люди?
− Вони думають, що ми прощаємось. Нехай собі думають, що хочуть.
То був останній раз, коли Барбара Андерсон бачила Кіта Зеттерстрома. Восени, коли
вона приїхала в Провіденс на перший курс у Браяні, її чекав пакунок — великий трофей
із дівчиною на мотоциклі зверху. Той самий трофей... Вона поставила кубок на вікно
у своїй кімнаті гуртожитку, яка була на четвертому поверсі. Барбара розповіла своїм
однокімнатникам, наскільки цей трофей важливий для дівчини, він асоціювався із
задоволенням, та тяжкою роботою, проте її мета була перемогти на підкоренні пагорба
Відовмейкер. І коли вона зробила це — вона продала усі свої мотоцикли, та й закинула їх
назавжди.
Page updated
Google Sites
Report abuse