Вища (2009-2012)

Дякую за те, що зайшли. 

 Цей невеличкий роман було ще почато у дві тисячі дев'ятому році, коли мені ще було п'ятнадцять, чи шістнадцять (не пам'ятаю точно) років. Я тоді трошки пописав пописав його до початку другої частини та й закинув. Наприкінці весни дві тисячі дванадцятого року я все ж таки вирішив повернутися до нього та й завершити цю історію про те, що можуть зробити гроші з людьми, та про те, що можна бути щасливим без тойого багатства. Опісля закінчення, романчик декілька разів редагувався в плані сюжету, та й врешті-решт взимку тринадцятого року завершено редагування на помилки. Через різницю у віці, бачно і різницю стилів у написанні частин. Перша читається більш важко, але то нічого... Маю надію, що вам сподобається! Але як то ні - то нічого страшного. Залишайте свої відгуки мені: і позитивні і негативні.

Окремо дякую Дар'ї Можаровій за редакційну роботу, Ксенії Войцеховській за допомогу у сюжетному редагуванні та Богу за те, що все ж таки завершив цю історію.

Твір можна завантажити внизу сторінки у форматі PDF. Для його читання вам знадобиться Foxit Reader, або Adobe Acrobat Reader. Останній також можна завантажити за посиланням внизу.

Михайло Васильченко

   Вища...

Передмова

Вона велична, вона вродлива.

Вона йде високо, вище за усіх.

Вона вважає себе за царівну,

Царівну всього люду на землі.

А людей, хто вміє жити, кохати,

Вона вважає за не гідних з собою розмовляти...

Автор Степнов Михайло. Редакція друга, перероблена та виправлена. 2009-2012 рік.

Редакція: Дар'я Можарова

Допомога у редагуванні твору — Войцеховська Ксенія.

Офіційний сайт автора — www.sites.google.com/site/pippouzver/

Електрона пошта: pippouzver@gmail.com

Частина I

Глава I

  Надворі був весняний недільний день, сонце світило дуже яскраво та привітно. Не зважаючи

на вихідний, місто вже прокинулося від сну. Люди гуляли собі вулицею: хтось просто

насолоджувався чарівним та свіжим повітрям, яке бадьорило усіх, навіть справжніх сплюх,

хтось - йшов кудись із друзями, щоб добре прогулятися, хтось когось чекав, а хтось просто

поспішав на роботу. Але усіх цих людей, з різними справами, поєднувало те, що вони

насолоджувалися ранком, який плавно переходив у день.

  Місто вже оговталось після сну, а Настя тільки зараз розтулила свої очі, ще лежачи в ліжку.

Кімната Насті є частиною великого будинку в елітному районі. Вона була обклеєна дорогими

рожевими шпалерами, які давали знати, що се є дівоче місце. Вікно робило її кімнату дуже

світлою та яскравою, додаючи рожевим фарбам доброго настрою нового дня. Над віконцем,

праворуч од великого комфортного ліжка, висіли фотографії дівчини в дитячому віці та й у

сучасності. Навпроти ліжка, на комоді, який був вироблений із красивого світлого дерева,

стояв телевізор. На комоді стояла в рамочці фотографія панночки річної давнини, коли та

виборола в літньому таборі звання „Міс літо“. Ліворуч від ліжка знаходився комп'ютерний стіл,

за яким дівчина робила свої домашні вправи. Двері були навпроти вікна. Підлога була вкрита

паркетом з якісної деревини. В куті кімнати, біля ліжка, стояв величезний іграшковий ведмідь,

який, на відміну од Насті, мав щирий погляд, хоча в нього були штучні очі.

Настя ззовні була вродливою дівчиною. Довге, світле розпущене волосся спадало до грудей.

Її погляд був грайливим, завдяки виразним блакитним очам та бровам , але нещирість зору

відштовхувала. Дівчина в дев'ятнадцять років навчалась на другому курсі університету, та

мала уже непогану фігуру: сама вона була стрункого стану, з ногами вона, мабуть, стояла

перша в черзі до Бога, не великі й немаленькі груди приємно вписувались в статуру пані.

Але її характер не дозволяв панночці бути прекрасною. Вона дивилася на людей зверхньо,

люблячи тільки себе. Шалених вечірок у найпрестижніших клубах міста, де вона витрачала

величезні гроші — було у неї досхочу. У власному оточенні вона не бажала бачити нікого з

небагатих людей - їй було огидно говорити з якоюсь людиною, яка була “нижчою” за неї. В

своїй групі пані не поважала нікого, окрім себе. Її дволичність дратувала: дівчина ставала

доброю, як тільки щось було потрібно, але до неї повертався її реальний характер, коли хтось

потребував її участі.

  Але в її житті мало місце кохання — в неї був закоханий парубок з її групи – Андрій

Коломенський. Він не був багатого роду, та й не міг запропонувати Насті коштовні дарунки,

не міг витрачати на неї багато грошей, адже парубок в дитинстві втратив батька - той загинув

на службі в міліції, коли Андрію було 8 років. Жив він із мамою, якая навчила його усім

моральним та духовним цінностям, які, на жаль, в сучасному світі все менше мали перевагу.

Він намагався завойовувати серце Насті, дарив квіти, зізнавався в коханні, якеє він не плутав

з простими симпатіям, але поважна пані не сприймала хлопця до уваги — вона й не могла

навіть собі уявити, що зустрічатиметься з хлопцем, в кишені якого нема грошей на таксі.

Батьки Насті були дуже заможні. Ім'я тата - Адольф Миколайович Літовченко, а мати –

Єлизавета Іполитівна. Адольф Миколайович володів мережею крамниць з продажу мобільних

телефонів. Єлизавета ж опісля одруження стала домогосподаркою. Єлизавета ніколи не

любила свойого чоловіка, вона вийшла за нього заміж не через кохання, але й сказати, що

тільки з-за грошей – теж неправильно. Вона вступила в шлюб з Адольфом, бо не вірувала в

щасливу взаємну любов, та й вважала що найкращий варіант – одружитися з тим, хто тебе

любить, щоб зберегти сім'ю навіки. Але вона не розуміла, що найголовніше в житті - се щастя,

а здобути його неможливо, живучи без кохання. Адольф Літовченко був людиною слабкою

за духом: він робив все, що казала йому його дружина - фактично вона була головною в сім'ї.

Настя зростала під опікою не матері, а більше в турботі няні, якая піклувалася про дівчину

більше, ніж рідна матір. З самого народження няня Ганна замінювала їй мати, не дивлячись

на теє, що мати була вдома. Няня гралася, няня з Настею навчалася, няню й Настя про життя

питалася. Пані Єлизавета не бачила нічого поганого в тому, що для її дитини найрідніша

людина - якаясь звичайна гувернантка. Настя проводила своє дитинство не в дитячому садку

серед однолітків, а у своєму великому домі серед людей „вищого світу“. Найкращою подругою

вона у той час вважала свою няню, та й дуже сильно засмутилася, коли, ступивши в перший

клас, вона втратила отсюю жінку. Та пішла, бо дівчина почала ходити до школи і сім'я більше

не потребувала в послугах няньки, як вони вважали - робота з дитиною закінчена, лишилася

лише робота по дому, якую виконувала ще одна покоївка, на ім'я Ліза. Навчаючись в першому

класі школи, дівчина знайшла собі подругу, яка й стала для неї найкращою — це була

Катерина Голіцина. Ця дівчина була схожа на Настю, теж була надмірно поважною, вважала

себе кращою за усіх, була лицемірною, дволичною, але ці якості стали яскраво проявлятися

трохи пізніше, коли дівчата підросли.

  Настя вчилася непогано. Мала файні оцінки, але більшість з тих були незаслугованими -

отримувала вона такії оцінки через вплив матері на вчителів. Знань в неї не було жодних,

та й коли Настя стояла коло дошки, не розуміючи матеріалу з якогось предмету, то вона

робила винними тільки вчителів, а не саму себе — дівча починала нахабно одповідати

вчителям, грубіянила. Як ставався час контрольної роботи, вона повністю списувала рішення,

роблячи милі очі та й миле добре обличчя, казала компліменти та грайливо дивилася в очі до

однокласників, у яких питалася допомогу. Також вона списувала в своєї подруги, яка трошки

більше за неї розумілася в навчанні. Але як то ставалася такая тематична робота, де саме

пані Настя знає відповіді та рішення, то вже оті однокласники, якії нещодавно, за її словами,

були найкращіми та й найкрасивішими, ставали дівчині нецікавими.

  Така ж сама ситуація й відбувалась в університеті. Пані навчалась на факультеті іноземних

мов. Коли комусь була потрібна допомога од неї самої, то її очі з гарних та грайливих

перетворювалися на сірі та непривітні, вуста її промовляли образливі слова в жорсткому

тоні. Були й ситуації, коли викладачка опісля одповіді Яни прилюдно похвалила дівчину,

сказавши що тая дуже багато чого досягла у духовному розвитку, на відміну од деяких людей

її віку. Настя дуже негативно відреагувала на сії слова, зробивши незадоволений вигляд, та

й почала говорити Катерині, якая потрапила за волею долі до одної групи з нашею героїнею,

про нікчемність викладачки та й Яни. Вона спиталася свого викладача, чого та так думає,

на що доросла пані одповіла: „Як ти вважа, що зруйнує твого ворога на 100% - твоя помста,

чи твоє прощення?“ „Как можно прощением уничтожить врага?“ - спиталася Настя, їй вже

одповіла не вчителька на поставлене запитання, а кохана Олексія – Яна. Насті ж подобався

більш знатний хлопець із групи – Олексій Гілевич. Вона називала се справжнім коханням

зі свого боку, але се були лише простиї симпатії тиї. Вона хотіла бути з ним, не дивлячись

на теє, що парубок вже мав кохання в своєму житті, та й культурно одмовив Насті, коли та

сказала йому про свої почуття, пославшись на теє, що дівчині він просто симпатизує, але

кохає він іншу. Він вибачився, та й сказав, що йому приємно се чути, але він впевнений, що

кохання теє не буде довго тривати, та й через невзаємність, дівчині не треба себе вбивати. І

саме в цей час закохався в поважну героїню Андрій, як то кажуть „любов сліпа“, але він все ж

таки, не дивлячись на величезні недоліки „вищої“ жінки, щиро її кохав. Він прокидався кожен

день з думками про теє, що життя в нього нещасливе, але він не жалівся на те, що полюбив

Настю. Навпаки: він дякував Богові за можливість щиро кохати!

Два дні тому, коли дівчина верталася додому, у п'ятницю, її наздогнав Андрій:

− Ну, що, Насте, як в тебе цей день пройшов, як настрій опісля пар? - запитав хлопець. В

його голосі відчувалося тремтіння, а за веселою посмішкою ховалася невпевненість та острах.

Він подивився в її очі — вона лише на секунду на нього подивилася, та й одразу відвернулись

назад на дорогу. “Блин, что он хочет от меня.... Достал со своим украинским языком, неужели

нельзя научиться говорить на русском?!” - вертілось в думках Насті

− Все вроде бы хорошо. - одповіла дівчина, поважно дивлячись вперед.

− Настя, тут такая справа серйозна. - запинаючись почав андрій

− Что за дело? - відповіла дівчина, навіть й не зирнувши у бік хлопця. “Та что же хочет он от

меня?!” - думала Настя.

− Настя, справа в тому, що ти мені дуже подобаєшся, я кохаю тебе. - хлопець подивився в

очі дівчини, коли все ж таки вони, здивовані, повернулися до нього.

− Ты что, серьезно? - на обличчі пані з'явилась дивна посмішка.

− Так, Настя, я серйозно. Я кохаю тебе.

− Ну, вот когда насобираешь денег на поход в кинотеатр, тогда я подумаю. До свидания.

“Герой-любовник, блин, нашелся... Та на кой черт ты мне вообще сдался?! Придурок, вон, иди

себе ищи кого-то другого, своего уровня. А до меня тебе еще далеко.” - подумала про себе Настя.

Парубок залишився стояти, дивлячись їй в слід. Він дивився, як тая красива постать йде од

нього, крутячи задом, наче зазиваючи до себе, щоб потім погратися з довірливими чоловіками. З

очей Андрія покотилася сльоза. Він зрозумів, що здобути Настю буде майже неможливо, бо він

немає ні статусу, ні грошей, ні чарівної вроди. Але кохання його нікуди не ділося, бо парубок мав

найщиріші почуття до неї.

Глава II

Андрій Коломенський

  Хлопець прийшов додому, настрою в нього не було зовсім, зайшовши в порожню квартиру,

він сів на миршаве крісло у передпокою, якеє під час садіння заскрипіло. Він схилив голову,

понурився, згадав слова Насті, якії встромилися жахливим списом болі йому в серце. Так,

він з дитинства не жив у багатстві і не знав, що таке коштовності, що таке купа грошей, але

він не жив у злиднях, він мав друзів, які його цінували, та й матір, яка його дуже любила, та

яка його життю навчила. Зростом він не був дуже примітний, на зовнішність хлопець не був

вродливим, був щуплим, мав темне волосся та й смуглуватий колір шкіри, і все це надавало

йому втомленого вигляду, наче спав дві години на день, та перед цим працював усюю ніч,

але його щирі карі очі говорили про відкритість та чесність чоловіка.

“Так, ладно, треба щось робити. Просто словами я нічого не зможу їй довести, словами

завоювати не зможу. Треба довести їй те, що я теж маю право на життя, життя поруч із нею!

Може квіти завтра подарувати?! Стипендія ще не скоро, а гроші то вже витратились... То ж

мамі віддав, учора солодощі додому купив... Де ж взяти* Ладно, відкрию я свою скарбничку,

цікаво, скільки ж там?!”. 19ти річний юнак пройшов у кімнату, взяв з підвіконня пластикову

пляшку-скарбничку, в якій була вирізаний отвір для кидання грошей. Він пошукав на кухні

ножа, та й одрізав шийку в пляшки. Дістав усії своїї кошти, та й підрахував: усього було 203

гривні. Збирав він їх ще з нового року, для сім'ї його отсяя сума була дуже вагомою, матір

отримувала на місяць приблизно тисячу триста гривень, працюючи медсестрою в дитячій

лікарні. Та у зв'язку з цим, Андрій майже всю свою стипендію віддавав до сімейного бюджету.

Хлопець взяв сії гроші та поклав у кишеню своєї старої куртки, що дісталася йому з секонд

хенду. “Ото треба не мріяти, а діяти. Все, Андрій, вирішено. Завтра купуєш перед універом

букет і перед парою подаруєш його, та запропонуєш зустрічатись. Тому що так я вже не

можу. Може то вона передумає щодо мене, змінить думку. Ех, вже хочу побачити швидше

її посмішку, коли я зроблю цей подарунок... Швидше б то завтра вже настало...” - подумав

Коломеньский.

  Як ви вже зрозуміли, мешкав хлопець зі своєю матір'ю, в однокімнатній квартирі, на п'ятому

поверсі звичайного непривітного будинку, але у дворі цього будинку він з дитинства мав

дійсно справжніх друзів, якії його розуміли та підтримували в усіх ситуаціях. Найкращим

другом був Діма Євстафієв. Хлопці, разом грали у футбол, веселилися, купалися в річці,

каталися взимку на санчатах, проводили весело час з шести років до сьогодення. Вони

підтримували один одного завжди. Пан Євстафієв зустрічався з дівчиною Оленою вже

приблизно рік, вони кохали один одного та була щаслива ся пара. Андрій не заздрив чужому

взаємному коханню, як Настя, та був щиро радий за теє, що його кращий друг таки має щастя

в любові. В вісім років в Андрія трагічно загинув батько, та й одтоді довелося тяжче жити

матері та сину. Грошей ледве вистачало на їжу та на одяг обом. Родині доводилося забувати

про розваги, комп'ютер в хлопчика з'явився лише два роки тому, та й отой дуже важко

дістався матері: щоб знайти кошти на нього, їй доводилося підробляти прибиральницею в

ресторані. Сам хлопець влітку працював на ринку, допомагаючи продавцям килимів тягати

товар, але зі вступом до університету ситуація трошки покращилась - хлопчик отримував

соціяльну стипендію, яка складала тисячу п'ятсот гривень, та з матір'ю вони жили на гроші,

якії разом заробляли. Зараз же Андрій мріяв та й чекав оттого моменту, коли він подарує

квіти своїй обраниці. З красивими мріями, з настроєм, який покращився, хлопець пішов

підігрівати собі обід. За складеними обставинами, він навчився готувати страви дуже рано, та

й зара міг скласти конкуренцію багатьом знаним кухарям світу. Овочі, фрукти, м'ясо - кожен

день він робив з сього маленькі смачні дива. Хоч йому було лише 19 років, але він перечитав

купу куховарської літератури, та в свій вік був просто справжнім майстром у приготуванні їжі.

Пообідавши, Андрій сів робити домашнє завдання. Точні науки йому йшли не дуже добре, то

й більше за все, хлопець любив українську літературу й англійську мову. Він рідко розлучався

з книгою, більше за усе любив Тараса Шевченка, Івана Франка, а з сучасних – Джерома

Селінджера. Зробивши домашнє завдання, пан сів перечитувати Біблію. Які б письменники

йому не подобалися, але саме Біблія була його найулюбленішою книгою. Познайомила

Андрія з Книгою Книг його матір, коли тому було шість років. Парубок щиро вірував у Бога,

ходив до церкви, присвячував Йому життя, дякував Богові за те, що живе.

Через деякий час, ввечері, в двері подзвонили, хлопець пішов відчиняти – то була його матір.

− Привіт, Андрій. - сказала жінка, якаа стояла у намоклому від дощу дешевому плащику.

Жінці було на вигляд років п'ятдесят, хоча за пашпортом лише сорок один. Сиве волосся

ховалося під рудою фарбою, а зелені очі, не дивлячись на втому через роботу, були

щасливі та й сяючи, бо жінка дуже любила свого єдиного сина. Зморшки на обличчі

більше показували досвід та доброту пані, а не вік, та й красива посмішка робила Світлану

Іванівну гарною та вродливою.

− Привіт, Маму, як там на роботі? - спитався парубок, в цей же час він допоміг жінці зняти

верхню одежу, та й повісив її на гачок, який був прибитий на старій дерев'яній вішалці,

якая виглядала як проста дошка, що висіла на стіні з полицею зверху для головних уборів.

− Ой, сину, виснажена сьогодні дуже, дві серйозних операції були, допомагала, піду ляжу —

трошки відпочину. А в тебе то як день пройшов у університеті? Все добре?

− Так, все чудово, - трошки набрехав Андрій. - ма, вечерю я вже приготував, так що можеш

спокійно спочити.

− Дякую тобі, мій помічник. - мати всміхнулася, поцілувала хлопчика, та й пішла до кімнати.

− Андрію, а шо се ти гроші з скарбнички витяг, що ти хочеш купити?

“Блін, що ж то сказати?! Сказати, що на квіти для Насті?! То ж вона не кращої думки про неї

та й про батьків її, не хочу нічого казати...”

− Та то так...

− Що так, Андрію, у тебе там досить багато було!

− Та то на квіти гроші, хочу квіти купити одній панночці... - невпевнено відповів син матері.

− Цікаво-цікаво, а хто вона така?

− Та є там одна дівчина.

Літня жінка зрозуміла, що її син не дуже хоче сказати ім'я обраниці і тому вирішила не

витягувати з його вуст, хто се є.

− Андрію, і які ти хочеш квіти купити?

− Я хочу купити букет з п'яти червоних троянд.

− Кохаєш її?

− Так, всеїм серцем.

− Найголовніше, коли будеш дарувати – дивись в очі, та й тримай своєє обличчя щасливим,

не забудь сказати про своїї почуття.

− Не забуду.

Матір посміхнулася, та й лягла на ліжко, якеє ще лишилося од її батьків - таке старе воно

було.

Андрій ж, у свою чергу, сів читати книгу.

Наступного дня. Суботній ранок.

− Сонце, час прокидатися, давай, вставай. - в кімнату, де спав хлопець, увійшла матір з

кухні, вона розсунула штори: яскраві промені сонця наповнили кімнату.

Хлопчик встав, вмився холодною водою, поснідав та й пішов до крамниці квітів. Придбавши

неперевершений букет із п'яти темно-червоних троянд, Андрій зрадів та й з дуже добрим

настроєм попрямував до зупинки, щоб поїхати до університету. Зайшовши з квітами

до аудиторії, хлопець одразу став центром уваги студентів. Так, вона була там, Настя

розмовляла з Катею, але її розмову перервав Коломенський, який зайшов. Закоханий парубок

підійшов до дівчини — за його діями слідкували усі присутні, він встав перед нею, дивився в

очі панночки, та й щиро промовив:

− Настя, я кохаю тебе, прошу, будь зі мною.

Його рука, трошки трусившись, простягла букет Насті. Дівчина озирнулася навколо: на її

реякцію чекали усі одногрупники. “О нет, только не это... Боже, какой же он идиот, чего ж то

он меня позорит перед одногруппниками со своим чертовым букетом. Блин, нахрена мне

нужны его цветы?! Блин, придется взять, все так смотрят... Ну и ничего страшного, возьму,

поставлю у куратора и забуду про них.” - подумала Настя, й подякувавши взяла квіти та

й пішла до куратора, щоб поставити їх у вазу з водою. Студенти очікували якоїсь цікавої

відповіді з боку панночки, але та мовчки повернулась, пролунав дзвоник, та й вона сіла

за своюю парту теж мовчки. На перерві усії дівчата цікавилися в Насті, щодо її можливих

стосунків із Андрієм.

− Настюха, ну, як ти відреагуєш на його слова? - спитала в дівчини одна з одногрупниць.

− А как я должна отреагировать? “Да и чего они все лезут, им не похрен?!” - подумала про

себе дівчина.

− Ну, не знаю. Може поговорити тобі з ним на сюю тему?

− Зачем?

− Ну, не знаю, ти йому подобаєшся дуже!

− А он мне совершенно не нравится! - у грубій формі відповіла одногрупниці Настя, та й

пішла геть.

− Нася, Нася, подожди. - гукнула героїню Катерина Голіцина.

− Да, Солнышко, жду.

− Настя, что скажешь по-поводу этого пана Андрея?

− Та пошел он куда-подальше, нужен он мне сильно, устроил тут цирк.

− Ну, и правильно, он тебя не достоин. Ты у нас лучшая, и будешь с лучшим парнем.

Видела, как на тебя Максим Граф с потока смотрит?

− Да, он ничего. - витягнула посмішку на своєму обличчі Настя.

− Ни хрена себе «ничего»! Да он самый красивый парень в этом универе, Мася, и ты ему

нравишься! Не упусти такой шанс.

− Та не нравится он мне, Катюшка.

− Ах, да, тебе ж господин Алексей нравится! Та забей на него, ты видишь, он с этой дурой

встречается, а значит тупой и не достоин тебя!

− Не говори на него так, родненькая

− Ладно, ладно, но и ты не грусти. - підморгнула Катерина своїй подружці.

− Может сегодня в клуб пойдем, Катюшка?

− А чего бы и нет, можно сходить повеселиться, я возьму у папика денежки, загуляем с

тобой.

− Сколько денег взять? Тысячи нам хватит?

− Ну тысячу ты, тысячу я, хватит, думаю. Может какого-нибудь парнишку богатенького

красивенького подцепим, раскрутим его!

- Аххах, точно. Ну тогда сейчас по домам, я потом тебе позвоню.

Дівчата поїхали з університету додому разом, квіти Настя залишила в куратора, не взяла

їх із собою. Андрій це побачив. “Чорт, вона й навіть квіти не взяла... Може то вона забулась

про них?! Та хіба то можна забути?! Блін, ну чому... Я на неї витратив свої останнії гроші, а

вона навіть не забрала той букет... Боже, чому в мене не може бути справжнього щасливого

кохання... Блін, блін, ненавиджу її, ненавиджу! Та я, мабуть, взагалі з нею ніколи не буду...

Ні, треба все-таки щось робити... Хоча який сенс, вона мене взагалі ні за що не вважає...

Чорт із нею...” - Андрію сталося дуже образливо на душі, він сів на лавку коло будівлі знань

та й думав про своє нещасливе кохання. Але його слова про “ненависть” не були щирими,

насправді Андрій дійсно був без тями від Насті.

Глава III

Олексій

  Олексій народився в дуже багатій родині. Його тато керував великою компанією, з

виробництва комп'ютерів. Хлопець так само, як і Настя, був повністю забезпечений, але на

відміну від дівчини, він мав справжні духовні цінності — його душу не зжерли гроші.

Льоша Гілевич мав тонкі риси обличчя, карі очі, вузенький ніс, тонкі губи, був коротко

стрижений і весь цей мінімалізм надавав йому якоїсь загадковості та цікавості. Зріст у нього

був вище саереднього, до того ж мав спортивну статуру — це робило його улюбленцем

дівчат.

Навчання йому йшло досить таки вдало, Льоша полюбляв іноземні мови. Він вірував в

Бога, віддавав Йому все, так само, як і Андрій, він був вдячний за кохання, яке мав. Льоша

дуже сильно кохав дівчину Яну Коваленко, якая вчилася в тій самій групі, що й хлопець. У

них було справжнє щасливе кохання, якому заздрили такі, як Настя. Насті подобався Льоша

та й вона дуже хотіла, щоб в того нічого не склалося з його коханою. Але нічого не може

завадити любові, як то вона дійсно щира. Олексій та Яна думали однаково, мали однакові

погляди на життя, вони кохали один одного без тями. Майже весь час вони проводили вдвох.

Люди вважали їх ідеальною парою. Батьки Льоши поважали, шанували Яну і добре прийняли

її, як дівчину їхнього сина. Іван Ігорович Гілевич та Євгенія Миколаївна з його народження,

який був в них єдиним дитям, максимально наділяли його теплом та своєю турботою. Матір

була завжди з ним, не дивлячись на фінансові можливості, вони не стали наймати няню,

як сім'я Літовченків, ібо прагнули самостійно, правильно навчити свого сина жити, хотіли

передати йому духовні цінності, якії були ще в їх батьків. Тато та матір парубка були яскравим

прикладом дійсно щасливої сімейної пари. Вони одружилися за коханням, коли їм було по

двадцять років. Разом пережили часи навчення в інституті, разом пройшли пліч-о-пліч крізь всі

життєві негаразди, та зберегли свою любов й через двадцять років подружнього життя. Мати

Олексія мала вищу освіту за фахом вчителя української мови та літератури. Вона й досі

викладала в школі, не дивлячись на теє, що маленька заробітна платня не змінить погоди

в великому бюджеті родини. Їй подобалося спілкуватися з дітьми, вона вважала за честь

навчити маленьких людей, навчити їх жити по-справжньому, щось порадити, наставити на

майбутнє. Олена Миколаївна не просто вчила дітей рідній мові та літературі, вона навчала їх

жити, обирати істинній шлях у житті.

Глава IV

  Яна Коваленко, зараз була, мабуть, найщасливішою людиною в сьому світі. Вона кохала,

вона дійсно кохала та це кохання було взаємне, дуже багато людей мріють про щасливу

любов, але досягають її лічені з них. Дівчину, мабуть, нагородив Бог за все, адже вона, як і її

хлопець, віддавала Йому все: вона не була лицемірною та дволичною, вона вміла поважати

навколишніх.

  Але, звісно не може бути все пречудово на початку життєвої історії. Ввечері тієї суботи,

коли Настя отримала квіти після університету батьки Яни зустріли дівчину, та й разом

пішли додому. Але сталося з ними нещастя: коли вони переходили дорогу на зелене сяйво

світлофора, чорний позашляховик, ігноруючи червоне світло для автівок, не зупинився — він

нісся прямо на Яну, але водій й не думав гальмувати. Пролунав сигнал авто. Яна обернулася.

Побачила автівку, яка неслася прямо на неї. Яскраве світло фар вдарило в очі. Дівчина

зупинилася, впавши в шок, не змогла зрушити з місця.

- Яна, Яна, мила тікай, - нестямно закричала матір дівчини. Вона кинулась до авта й

штовхнула свою доньку подалі, але сама потрапила під машину, замість дівчини. Тіло

перелетіло через авто, та бездиханно впало ззаду.

− О Боже, Боже! Женя, ти жива?! Женя?! - кричучи підбіг до тіла Олександр.

− Сука, я вб'ю тебе, я тебе приб'ю. - нестерпно кричав чоловік. Побачивши, що джип

зупинився, він кинувся до авта з криками, але водій, не вийшовши з позашляховика,

поїхав собі далі.

− Яна, Яночка, дзвони в швидку, швидше, швидше! - крик Олександра продирав із

середини. Він стояв на колінах перед своєю коханою, та нервово цілував все її тіло,

кричучи та благаючи в Бога про допомогу. Яна й досі стояла на тому місці та дивилася

на свою матір, яка нерухомо лежала у калюжі крові, вона дивилася на свого батька,

який стояв на колінах та й нервово цілував руки своєї дружини, благаючи ту отямитися.

  В дівчині були очі, наче скляні, неначе пані зара перебувала в іншому світі.

Зібралися люди. Хтось подзвонив у швидку, але, на жаль, ніхто не запам'ятав номеру

автомобіля вбивці, тієї жахливої людини, якая не зупинилася, коли перед її машиною була ні

в чому не винна дівчина, яка могла бути позбавлена життя. Ніхто не бачив зовнішності того

покруча, який просто поїхав після того, як на шаленій швидкості збив жінку, яка перелетіла

через його машину. Ніхто не зрозумів, як можна бути таким, як можна було просто взяти та й

наїхати на дівчину, навіть не загальмувавши.

  Матір Яни потрапила до лікарні, сама ж Яна потрохи отямувалась од шоку. Олену Миколаївну

у сей час оперували, у холі для очікувань сидів батько, який плакав без звуку, та й Яна з

Олексієм, дівчина сиділа на колінах в парубка, та й обіймала його, з її очей лилися сльози,

хлопець казав дівчині щось, щоб заспокоїти, але для неї було найголовніше, щоб її мати

залишилася живою.

  З операційної вийшов хірург. Олександр нервово вскочив та підійшов до нього, Яна теж

підбігла до хірурга, за нею підійшов її хлопець.

− З нею все гаразд? Що з нею? Чого ви мовчите? - не чувши швидкої відповіді лікаря,

дівчина почала плакати.

− Вона жива, тут є чоловік цієї жінки?

− Так, це я. - відповів Олександр Коваленко.

− Пане, давайте з вами пройдемо до кабінету.

Батько з лікарем пройшли до кабінету, й сіли за стіл.

− Пане, ми зробили їй термінову операцію. Жінка у дуже тяжкому нестабільному стані,

зламаний хребет в трьох місцях, серйозно пошкоджено спинний мозок, у тому числі в тому

місці, яке відповідає за роботу серця й ніг. Жінка скоріше за все залишиться до кінця життя

інвалідом, всі її кінцівки можуть бути паралізованими, але, щоб вона все ж таки вижила,

треба протягом тижня зробити дуже коштовну операцію, щоб не зупинилося серце. Сама

операція коштує близько десяти тисяч євро, та й кожен день перебування в лікарні до

операції обійдеться близько двох тисяч гривень. Ви зможете знайти таку суму?

“Боже мій, де ж то я такії гроші знайду, де ж їх взяти... Звідки... З відкладених Яні на навчання

в нас лише двадцять тисяч, та так як вона поступила на бюджет, то можна їх витратити, але ж

то лише п'ята частина від усієї вартості...” - Олександр прекрасно розумів, що дістати ці гроші,

працюючи звичайним робочим на заводі, буде майже неможливо.

- Так, я знайду гроші. - відповів лікареві бідолаха.

Він вийшов з кабінету та сів на лавку та й підпер руками голову.

− Тато, що він тобі сказав? - нервово, зі сльозами на очах спиталась Яна.

− Мати твоя у тяжкому стані, але все буде гаразд, протягом тижня їй зроблять ще одну

операцію, і тоді все буде добре. Сонце моє, йди додому, а я тут ще залишусь.

− Ні, я хочу побачити маму, я буду тут!

− Немає сенсу, сьогодні ти її не побачиш, йди краще додому, Льоша, будь ласка проведи

Яну додому, я буду вдячний тобі.

− Добре, Олександре Івановичу, не хвилюйтесь. Впевнений, що з Євгенію Миколаївною буде

все гаразд, вона сильна та й заслуговує на щасливе життя.

− Так, все буде добре. - одповів парубку батько Яни... “Дай то Бог, щоб було все так, як ти

сказав... Але де ж ті гроші брати на операцію?!... Боже, де ж їх взяти, де взяти...” - кричали

думки Олександра...

В цей час Льоша ніжно обійняв свою дівчину, та й вийшов разом із коханою з лікарні.

− Сонце, не переживай щодо своєї мами, все буде гаразд, ти ж чула, що лікар сказав.

− Так, Льошик, я чула, але чому він хотів поговорити з татом наодинці? Що він йому сказав?!

− Не знаю, не знаю... Але не думаю, що щось погане. Все буде добре, вона сильна жінка, та

й пройде через все.

− Так хочеться повернутися назад, та й не переходити ту кляту дорогу, жах, сей виродок

навіть і не зупинився. - з очей дівчини покотилася сльоза. Якби не я, то все б було гаразд,

маму не збила б машина.

− Ти маєш пишатися своєю матір'ю, вона не пошкодувала своєє життя заради твойого,

сонце! Вона буде жити, та все буде гаразд, вона заслуговує на щасливе життя.

Так, вони дійсно дуже сильно кохали один одного. Друзі їх вважали найщасливішою парою

у світі, та се була правда. Вони кожен день потопали в коханні, піклуванні, пристрастях,

рятували один одного та й захищали. Кожен їх день був наповнений сенсом та й радощами,

щоб не сталося, вони були завжди разом. Познайомилися вони на першому курсі, вірніше

кажучи, ще будучи абітурієнтами. Під час навчання у школі, в Льоши якось не складалось

із стосунками — то якось невзаємно, то те щось, але тепер в нього почалося справжнє

радісне життя. Хлопець пишався, що закохався в дівчину, яку вважав ідеяльною. Відтоді

Льоша з коханою проводив майже кожен день. Та й зараз, коли сталася такеє лихо, Олексій

підтримував свою дівчину, яка для нього, у такому юнацькому віці стала сенсом життя, та й

прийшов з нею до її квартири, щоб допомогти оговтатися коханій. Яна мешкала в звичайній

двокімнатній квартирі на другому поверсі дев'ятиповерхового убогого будинку.

− Яно, я думаю тобі варто лягти та й одпочити, зараз я тобі щось приготую повечеряти.

− Не треба, вибач, але я не хочу зараз їсти нічого... Льоша, дякую тобі, що ти зі мною. - Яна

ніжно обняла свойого хлопця.

  Парубок провів дівчину до її кімнати, розстелив ліжко, приготував його, Яна лягла, та й

засмучено дивилася вгору.

− Сонце, нема за що дякувати, я дуже сильно тебе кохаю, та й буду робити всеє, щоб тобі

допомогти, щоб зробити тебе щасливою! - парубок, стоячи на колінах біля ліжка дивився

на Яну. Він насолоджувався її виглядом, насолоджувався нею, насолоджувався своїм

коханням. Вона була неперевершеною! Її чарівні зелені очі були зараз заплакані, але

од сього не ставали менш прекрасними, щирими та красивими! Її обличчя, якеє завжди

було сяюче од щасливого життя дівчини, зараз було дуже сумне. Рідко ставалося, щоб

її чарівна привітна посмішка зникала, але і зараз її тонкі вуста були настільки вродливі,

що їх хотілося відчувати та й гратися з ними в пристрасних поцілунках. Світле волосся

підкреслювало вроду цієї панночки, мабуть за красою Яна стояла першою у черзі до Бога.

Андрій тримав ніжно її руку, та й тендітно поцілував дівчину.

− Яно, все буде добре!

У той час у лікарні Олександр Коваленко вийшов з лікарні та сидів на лавці лікарняного

двору. Плачучи, він згадував щасливі миті, коли він та його дружина були разом, як вони

проводили разом час, як гуляли, як познайомилися. Вони побачилися випадково. Це було

кохання з першого погляду: перебуваючи в Києві, коли він навчався в університеті на

четвертому курсі, Олександр гуляв містом, та й в метро побачив Євгенію з якимсь чоловіком,

який, як виявилось пізніше, був її парубком. Олександр дивився в її бік, та й раптом дівчина

подивилася на нього, в їх погляді промайнула якаясь блискавка, блискавка кохання з першого

погляду. Здавалося – шансів побачитися їм у мільйонному місті ще раз, немає, але дива

стаються, якщо в них повірити. Пан Олександр опісля тяжкого дня, протягом котрого він не

тільки встиг здобути знання на парах, та й попрацювати на приробітку, де він допомагав на

заводі, зайшов в типове радянське кафе, щоб трошки випити та й розслабитися. Підійшовши

до барної стійки Олександр побачив тую саму дівчину, якую нещодавно бачив в метро.

Вона була п'яна, її зачмелена голова лежала на столі, перед її обличчям стояла спустошена

чарочка. Дівчина спала, на вигляд їй було років 19. Йому її стало жаль, Сашко почав

переживати, як та дістанеться додому, тому й вирішив забрати дівчину додому. Коваленко

взяв її на руки та виніс з бару, всадив в таксі, яке зловив та й поїхав додому. Дівчина спала

на задньому сидінні. Як би то вона б була в тверезому стані, то й можна було сказати, що

вона прекрасна: кароока чорноброва, темне волосся знаходилося на сидінні. Майбутній

батько Яни привіз панночку до себе на хату, на невеличку однокімнатну квартиру з краю

міста. Він застелив ліжко, бережно поклав жінку та й накрив ковдрою. Чоловік деякий час

стояв коло ліжка та й милувався молодою дівчиною, якая чарувала своєю вродою. Олександр

почав стелити собі на підлозі.

  Недільний ранок для чарівної незнайомки став дуже несподіваним: вона прокинулась в

чужому ліжку, у чужій квартирі. Голова не пам'ятала, що сталося у минулий день, та їй стало

лячно. Так, вона учора посварилася зі своїїм хлопцем, який, як виявлялося, по другий бік од

Жені зустрічався з іншою панночкою. Од своєї слабкості, та й більше не од горя невзаємного

кохання, а од образи, дівчина пішла до клубу та й замовляла собі чарочку за чарочкою

напоїв. Але вже зараз вона була в якійсь кімнаті, що ж могло статися? З сусідньої кімнати

почулися якіїсь звуки, Євгенія невпевнено встала з ліжка, побачила що була в нижньому

одязі, та й од сього ще більше злякалася, але накинула на себе ковдру та й пішла дізнатися,

що коїться. Як виявилося, звуки то були з кухні, Олександр готував сніданок. Дівча зайшла

та й побачила чарівні очі парубка, який дивився на неї. Так, вона пізнала його, знову отая

блискавка кохання промайнула між ними, та й вдарила в серця обох людей!

− Доброго ранку. - з щирою посмішкою сказав хлопець.

− І вам теж доброго ранку. - сонним, але привітним голосом відповіла дівчина. - Скажіть, що

я роблю в вас, хто ви такий?

  Сідайте, я приготував сніданок. - Олександр поставив тарілку з млинцями. - Давайте

спочатку познайомимося, як вас звуть?

− Мене звуть Женя, а вас як? - За її тоном було зрозуміло, що пан Олександр доставляв

лише позитивні емоції дівчині, та їй було приємно вести сюю розмову.

− Дуже приємно з вами познайомитися. Мене звуть Саша. - Парубок не відривав свій погляд

од очей дівчини.

Євгенія посміхнулася, надкусивши млинець.

− Може все таки скажете мені, як я тут опинилася?

− Ви учора забагато випили, то й довелося за вами попіклуватися, вашої адреси я не знав,

та й повіз до себе.

− Дякую вам. - з соромом відповіла дівчина.

− Мабуть була вагома причина, щоб так напитися?

  Женя, майже сама не зрозуміла чому, але вирішила всю свою історію розповісти. Починала

дівчина невпевнено, але згодом вже була в прекрасному настрої. Олександр слухав

все уважно, підтримував розмову, та й в глибині себе зрадів після того, як пані сказала,

що справжнього кохання до свого парубка не відчувала. Вони доїли, скоро треба було

Олександру йти до інституту, а Жені на роботу. Вона працювала швачкою на ткацькій

фабриці. Женя встала з-за столу, взявши тарілки, підійшла до раковини, щоб помити. Сашко

теж встав, підійшов до неї, ніжно взяв її за руку, іншою рукою взяв тарілки, та поставив у

зливальницю. Він дивився у очі нової знайомої, в яку він закохався з першого погляду. Його

голова схилилася, губи ніжно доторкнулися щік жінки. Цілуючи обличчя він дійшов до губ,

тендітно цілував її вуста, вона лагідно обійняла парубка руками за шию, віддавшись йому,

поринула повністю в насолоду кохання. Хлопець ласкаво рукою поправив її шовкове волосся,

відірвався від поцілунку, мило дивлячись в тії очі, якії блищали, в яких світив яскравий вогник

радощів та кохання, сказав:

− Женя, я кохаю тебе. Я закохався в тебе, побачивши ще у метро. Я мріяв про нашу зустріч,

та й повірив, дякувати Богу, що я зустрів Тебе! Я кохаю тебе!

 Дівчина красиво посміхнулася та обійняла парубка. Відчула його тепло, тепло його душі, яке

переходило та наповнювало молоду жінку.

  Через рік, ще навчаючись у вищих навчальних закладах, молодята одружилися. Євгенія

переїхала з її найманої квартири до його, вже чоловіка. З тих пір жили вони щасливо,

навіть щасливіше, ніж живуть у казках. Кожна мить разом ставалася веселою, цікавою та

красивою. Вони не тільки цілувалися й кохалися, вони мали однакові погляди на життя. Як то

кажуть: „Кохання, се не тоді, коли кохані дивляться один на одного, кохання се коли кохані

дивляться в один бік“, так було і з ними. Коли Олександр знаходився на останньому курсі в

інституті, Женя завагітніла, та й народила дівчинку, яку було вирішено назвати Яною.

Глава V

- Олександре Івановичу, доброго дня. - до бідного чоловіка підішли двоє, які вийшли з

чорного великого позашляховика, одягнені вони були не дуже привітно - у темні тони.

− Здрастуйте – не дуже впевнено відповів Олександр.

− Ми все знаємо, що сталося:  ми їхали ззаду за тією автівкою, що збила вашу дружину.

Кажуть вам потрібна термінова операція, але у вас немає коштів, чи не так?

“Цікаво, хто ж то такі, що їм від мене треба?! Якіїсь вони схожі на бандитів, най йдуть до чорта”

- подумав він.

− Так, але я знайду, не бійтеся. - жорстко одказав двом чоловікам. Він розумів, що ті,

пропонуючи заробити коштів, не дадуть законну роботу.

− Та чого ви зразу одмовляєтесь, подивиться, що ми вам пропонуємо. - один з чоловіків

надав Коваленкові фотокартку. На ній було зображено саме то авто, яке декілька годин

тому збила кохану Олександра. Він взяв сю фотографію, руки почали тремтіти, в його

пам'яті прокрутились події, які відбулися нещодавно, він згадав той світ фар, ту жахливу

машину, якая мчалася прямо на його доньку.

− Як то я не помиляюся, на операцію треба десять тисяч євро, ми дамо вам двадцять

тисяч, щоб оплатити освіту та й подальше життя вашій доньці. Єдине, що вам треба, це

встановити вибухівку, яку ми вам надамо, на автомобіль вбивці та вона підірветься, як то

хтось заведе двигун. Той, хто був за кермом – жахлива людина, його голос не здригався,

коли він надавав накази на вбивства людей, багато з яких були ні в чому не винні, та й

як ви бачите зараз - він спокійно прямував на вашу доньку. Дякувати, що дружина у вас

героїня, якая врятувала життя маленькій панночці. Хіба ви не будете себе відчувати

винним, як то героїня, рятівниця вашого сенсу в житті - помре, хіба вам не буде особливо

жахливо, як то вона загине, а ви мали змогу врятувати матір для своєї доньки? А що буде

з Яною, як то вона втратить свою матір? Уявить, що з нею станеться. На зворотньому боці

фотокартки є мій телефон, як то вирішите встановити справедливість та врятувати вашу

кохану – дзвонить. Але поспішайте, якщо я не помиляюся, у вас є лише тиждень.

Незнайомці сіли в автомобіль, лишивши Олександра наодинці. Їх слова про те, що його

можна звинуватити в смерті коханої, через відмову, взяли за живе. Олександр згадував знову

і знову той момент, як машина збила його рідну та кохану людину, він згадував щасливі миті

з нею. Пан дивився на сюю фотокартку, перегорнув її, побачив необережно написаний номер

мобільного телефону, та під ним слова: „Подумай про свою доньку“. Чоловік пішов додому,

дорогою думаючи, що буде, якщо він погодиться:

„Що буде, як то я потраплю за грати, що буде з Яною?! Але чом я маю потрапити?! Я ж не

буду нікому ні в чому зізнаватись, як то мене зможуть знайти?! Але в мене будуть ті кошти,

я зможу врятувати людину, яку я кохаю всім серцем. Я не зможу собі уявити, як я буду жити

без неї, що зі мною станеться, в мене не буде більше щасливих днів, життя перетвориться в

існування. А що буде з Яною, якщо вона втратить матір?! Як вона зможе жити без маминої

поради, жіночої ласки, жіночого розуміння? Може варто віддати своєє життя, якщо я раптом

потраплю у в'язницю, провівши роки свої в казематі, заради щастя любимих мною людей? Та

й покараю отсих виродків. Я зможу помститися їм за все: за Яну, за Женю, та за інших людей.

До того ж не я буду підірвати вибухівку, той покидьок сам себе вб'є. Се буде йому моя кара.

Та й на виручені кошти моя Яна зможе здобути майбутнє. Думаю вона мене зрозуміє. Та й

Бог вибачить мені.“

  Чоловік остаточно вирішив піти на вбивство. Його бажання помститися легко зрозуміти:

через якогось покидька може загинути його дружина, та й, як здавалося, іншого шляху в нього

не було. Найважче в сьому житті – навчитися прощати людей. Але дуже важко пробачити ту

людину, яка майже не відібрала в один момент в Олександра усе.

Чоловік дістав свій телефон, набрав, написаний на фотокартці номер, подумав над тим,

що робить, знову згадав той момент, коли авто збило його дружину, та й натиснув кнопку

виклику.

- Алло, хто зі мною говорить? - почулося на іншому кінці.

− Се Олександр Іванович Коваленко.

− Ааа, дуже приємно чути вас, ну що, що ви вирішили? Будете рятувати свою дружину?

− Так, я візьмуся. Але пообіцяйте мені, що ви надасте гроші.

− Боже мій, звісно віддамо гроші, та й ще прослідкуємо за тим, щоб вони дійсно пішли на

операцію вашої дружини. Добре, що ви прийняли правильне рішення. Я думаю ми з вами

можемо завтра зустрітися ввечері у ресторані „Флоренція“, знаєте де це?

− Так.

− Десь о дев'ятнадцятій годині вам підійде?

− Так.

− От і добре, завтра побачимось.

− До побачення.

Пан Коваленко понуро пішов додому, човгаючи. Тільки що він фактично поставив хрест на

своєму житті, хоча сам він думав, що все робить правильно. Бажання помсти ставало ще

більше, він хотів розібратися з оттими виродками. Усю ніч батько не спав, він лежав в ліжку,

дивлячись, як складаються різні малюнки на стелі од світла місяця. Місяць грався, як хотів:

он якаясь пташка побігла по гілках дерева, а от тут з'явилися раптом парубок й дівчина: вони

сиділи разом, обійнявишсь та милувалися один одним. Побачивши сей малюнок на стелі,

Олександр згадав свою кохану: він думав, як вона, чи то думає вона в своїх думках зараз про

нього? Як жаль, що йому не дозволено бути в сей час разом з нею, можливо б вона одмовила

його од жахливого вчинку.

На наступний ранок юним Яні та й Олексію треба було йти до університету. Олексій

заночував в квартирі сім'ї Коваленків, таке іноді траплялося. Батько Яни зазвичай виходив на

роботу десь о шостій годині ранку, в сей час Олексій вже прокинувся, та вийшов з кімнати, де

на ліжку ще спала його кохана.

− Доброго ранку, Олександре Івановичу, як ви себе почуваєте?

− Та так, думаю лише про Женю. Маю надію, що з нею все буде гаразд. Льоша, будь

ласкавий - придивись за Яною, в сей тяжкий час їй більше потрібна допомога,

присутність коло неї не батька, а коханої людини.

− Так, звісно.

− Ладно, я пішов на роботу, там в холодильнику є сніданок, приготуєш, добре?

− Так, вдалого робочого дня вам!

Батько пішов на роботу, де йому не дуже працювалося, він був в очікуванні сьогоднішнього

вечора, коли мав зустрітися з тими людьми. В той час, в його домі, Олексій приготував

сніданок, зварив чай, та й пішов будити Яну.

− Сонечко, прокидайся, час вставати. - Олексій стояв коло неї, схилившись, та й

лагідно поцілував. Дівчина розплющила свої зелені очі, які, побачивши Льошу, одразу

отримали вогник та блискавку. Грайливо подивившись на неї, Льоша на хвилинку

відійшов, та й приніс сніданок з чаєм до ліжка, де спала його кохана.

− Смачного, сонечко!

− Дякую. - дівчина подивилася на парубка, та ласкаво посміхнулася. На деякий час

вона наче й забула, що сталося з її мамою. Але, все ж таки, суворі реальності життя

знову прийшли до неї. Вогник той в очах зник, та й так, без настрою, вони пішли до

університету.

  Олександр Іванович зазвичай вертався з роботи о вісімнадцятій годині, він вирішив піти

у ресторан “Флоренція”, не заходячи додому. Зовні сей ресторан дійсно був розкішний. Він

знаходився в одноповерховому будиночку. Стіни були виконані зі світло-брунатної цегли з

кремовим відтінком, а дах мав червоний, чи то темний, жовтогарячий колір, як і полягає бути у

Флоренції. Тільки-но Олександр збирався заходити, як тут його окликали:

− Олександре Івановічу, доброго дня! - сказав чоловік, який щойно вийшов з дорогої

чорної машини. - Зачекайте.

Чоловік з машини підійшов до Коваленка, привітався, та й по-дружньому обійнявши за плечі

пана, проводив його у ресторан. Там вони сіли за столик, який був завчасно замовлений.

Се був найкрасивіший стіл в ресторані, він знаходився в куточку, та й судячи з розмови

офіціянта, було не важко здогадатись про те, що сі люди є частими клієнтами закладу.

− Ну, давайте, Олександре, не будемо затягувати, а відразу перейдемо до справи.

- Так, давайте. - з невеличкою осторогою відповів Олександр.

− Та людина, яка збила вашу жінку се є, як так сказати, кримінальний авторитет міста. Як

я вам казав, на його совісті купа вбивств, та хтось має його зупинити. Ми думаємо, що

це саме ви, бо в вас є справжні підстави, щоб помститися. І так, сьогодні, о половині

на десяту вечора, ми йому подзвонимо, та й скажемо, що є якаясь термінова справа і

йому було б варто поквапитись дістатися одного місця. Отсей пан, вийде зі своєї хати,

та й сяде у автівку. У отсей час має спрацювати вибухівка, яку ви поставите на машину.

− А чи то не постраждає моя сім'я, якщо його друзі вирішать помститись?!

− За це не бійтесь. Там є окрема велика історія, щодо сього, але це я вам вже не

розповім, проте ще раз повторюсь: за це не бійтесь.

“Ну, що ж, Саша, давай, погоджуйся, крок вже зроблено... Хоч він і страшний якийсь, але

говорить він впевнено та чесно. Не думаю, що щось не так буде.”

− Добре, я згоден.

− Тоді давайте пройдемо до мого автомобілю, я вам передам той пристрій.

Чоловіки вийшли з ресторану, в ході батька Яни відчувалася помітна нервовість, виходячи

з будівлі він нащось дістав телефон, мабуть подивився час, але саме через ту нервовість -

впустив. Чоловік в чорному підійшов до багажника автомобіля, дістав якийсь чорний пакет,

та й запросив Олександра Івановича до машини. Вони зайшли, пан в чорному пояснив, як

користуватися вибухівкою:

− Олександре, це пристрій, який реагує на характерний звук, а саме звук мотору,

вибухівка реагує та й вибухає. Зверху, як ви бачите, такії міцні ліпучки. Ви знімете

захисній шар, та просто наліпите її на днище, нічого важкого... Ви зрозуміли?

− Так, мені все ясно...

− Ну от і добре, тоді давайте відразу поїдемо до того двора, де буде стояти необхідна

нам машина.

− Ви хочете саме зараз це зробити?! - Олександр трошки зніяковів, його сміливість

кудись поділась.

− Так, треба сьогодні, ми вас відвеземо та й встанемо неподалік.

− Ну то добре, як то треба сьогодні, то треба сьогодні. - невпевнено промовив

Олександр, після чого машина рушила.

  Зараз вже була двадцята година вечора. Компанія людей в чорному підвезла батька Яни,

та й висадили неподалік од двору, де вже стояла оттая бісова автівка. Олександр зайшов у

двір, він був повністю зелений, всі дерева були одягнені в зелені светри. Весна дуже красиво

розмалювала отсе місто. І під одним таким зеленим кленом стояла оттая чорна машина

смерті. Навкруги нікого не було, Олександр підійшов ближче подивитися. Він знову прокрутив

в пам'яті той момент, коли він з коханими жінкою та й дочкою переходили дорогу, як водій не

думав зупинятися, коли їхав на його дитину, як навіть не вийшов з машини, коли збив його

дружину. Олександр вийшов з отсього двору, пішов в якусь кафешку-генделишку, що була

неподалік од двору. Раптом в нього задзвонив телефон:

− Олександре, а ви куди пішли?! Ви що вирішили нас кинути?! То не буде добре для вас.

− Та ні, ні в якому разі, я зайшов до кафе, вип'ю чарку для хоробрості та й повернусь.

− Ну, якщо так то добре. Не творить дурниць, пам'ятайте про сім'ю! - опісля цієї фрази,

голос з мобільного поклав трубку.

 Пан спитався налити йому чарочку горілки. “Ну, що ж Саша, давай, треба діяти... Треба

помститись... Ця падлюка не гідна життя... Давай, Саша, збирайся, гроші потрібні... Це єдиний

шанс врятувати Женьку. Може то й ще горілки випити?! Та ні, вистачить, ще додому йти

потрібно. Головне щоб то ніхто не побачив, але той пан же пообіцяв, що все буде гаразд. То

й я щось вірую йому. Боже, допоможи, щоб все добре відбулось...” Олександр випив свою

горілку, вийшов з бару, й повернувся до двору.

 Олександр Іванович обережно підійшов до позашляховика, обернувшись по сторонам, він

упевнився, що ніхто не бачить його. Чоловік нахилився, дістав з пакету прилад, натиснув

теє, що йому було сказано, та й підчепив на днище машини. Він одійшов, посміхнувся, та й

наче б то зрадів, од того, що винуватець скоро буде покараний. Олександр подивився на

годинник — час минув швидко та й вже було двадцять хвилин на десяту, скоро тії люди мали

зателефонувати кривднику, щоб той вийшов з хати, сів в машину та кудись поїхав.

Глава VІ

- Привет, папуля. - кинулася на шию тата, Настя, як то той ввечері зайшов додому.

- Привет, солнышко моё. - він ніжно обійняв своюю доньку та поцілував її. - Как ты,

Настя, как прошел твой вчерашний день, сегодняшний? Что нового? - спитався

Адольф Миколайович. Іноді він не ночував вдома, та й не бачив свою доньку декілька

днів, через справи.

− Все просто замечательно, с Катюшкой вчера в клуб ходили, но помнишь с нашей

группи Андрея Коломенского?

− Это такой нищеватый пацан?

− Да, именно он. Он сказал, что любит меня и предложил мне встречаться, прикинь?!

− И что же ты сказала?

− Я сказала, что не буду этого делать!

− Ну и правильно, он тебя недостоин, посмотри на него, и посмотри на себя. Он тебе

даже цветы не сможет купить! Правильно сделала, Настюшка, что отказала ему! Ты у

меня самая лучшая!

 Тато ще раз обійняв та й поцілував своюю доньку, потім повітався зі своєю дружиною, та

й пройшов в свій кабінет. Все в ньому було дуже дорого декоровано — коштовне дерево,

стільці, диван, що були обтяжені коштовною шкірою. Але тут його потурбував дзвінок

телефону:

− Алло.

− Добридень, Адольф Миколайович.

− Да, Денис, я слушаю тебя, что там случилось? Денис — то був замісник Адольфа.

− Тут такая термінова справа, там щось сталося в нашому магазині на проспекті

Свободи, терміново їдьте туди. Більш детально я вам повідомлю на місці.

− А что случилось-то?!

− Та я й сам точно не знаю, попросили під'їхати, я їду, щось із міліцією.

− Хорошо, я еду, достали эти менты, блин.

Адольф Миколайович взяв свій портфель брунатного кольору, куртку, та й попрямував до

виходу.

− Адольф, ты куда собрался?! - підозріло спитала чоловіка Єлизавета Іполитівна.

− Вызвали, что-то случилось на одном магазине.

Жінка спочатку не повірила, подумала, що її чоловік зібрався до коханки, бо і так в сьому

його підозрювала, бо той занадто часто не ночував вдома.

− Я хочу съездить с тобой, заодно и провеюсь.

− Не думаю, что это уместно. - одягаючи вишукані туфлі теж цинамонового кольору,

сказав Адольф.

− И все-таки я поеду с тобой.

 Чоловік подивився на своюю дружину, та й погодився, вона поспішно одяглася, та вони

швидко вийшли з квартири, сказав донці, що скоро повернуться.

Олександр Іванович тим часом сидів на лавці у протилежній, від машини, частині двору,. Він

вже починав трошки нервувати, бо вже було без 20 хвилин на десяту, а нікого ще не було

коло машини. Але, як він про отсе подумав, так одразу хтось вийшов із під'їзду, попрямував

до чорної автівки. А за отсим чоловіком йшла якаясь жінка. “Чорт, а то хто йде?! Хто то йде,

що то за жінка?! Йолки-палки, треба робити щось, вона ж загине, блін, що ж робить то?! Чи

то крикнути, щоб не підходила, чи то ще щось... Я ж то, якщо крикну, то нічого не станеться,

мене заарештують, гроші я не отримаю, блін, що ж то робити.” - Олександр злякався, він не

очікував появи якоїсь іншої особи. Батько Яни стояв деякий час у шоці, та поки він стояв і

нервово дивився, вирішуючи, що йому робити, чоловік відкрив двері автомобіля, сів, за ним

теж саме зробила його дружина. Олександр почав гукати, щоб ті зупинилися, та й побіг в бік

авта, але двері вже були зачинені, та його ніхто не чув. Адольф Миколайович повернув руку,

та й за мить стався вибух.

Частина ІІ

Глава І

  Машину оточив натовп наляканих людей. На перших двох поверхах будинку, біля якого

стояла машина, були вибиті вікна. Тут із під'їзду вибігла Настя Літовченко, вона, побачивши

що сталося, почала плакати, побігла до автомобіля, але її хтось відтяг од мертвих батьків.

Тут почулося виття сирен: у двір заїхала пожежна машина. Вона під'їхала до авта, пожежники

швиденько вибігли, почали розгортати пожежні рукави, кишки. Машина й досі полохала -

треба було гасити полум'я. Один пожежник направив рукав у бік вогню на дверях та й пустив

антивогневу рідину, якая била слабким напором. У той же час два інших пожежники підбігли

до машини, та й почали витягувати тіла двох людей, що знаходилися на передніх сидіннях.

Тіла були звуглені, чорні, їх поклали на якуюсь підстилку та накрили якимсь укривалом. Настя

стояла, плачучи, її обійняв медик, та й заспокоював.

  Олександр нервово пішов собі, не оглядаючись, не дивлячись в той бік, куди їхали

рятувальні машини. “Так, я зробив це. Блін, але ж то жінка якаясь загинула. Хоча, якшо ж

вона то їхала кудись з тим паном, то ж вона теж, значиться, такая ж людина, як він. Головне

зара мені гроші отримати, та й якось робити звичайний вигляд, щоби Яна нічого не зрозуміла.

Так, все, треба йти до Флоренції й отримать гроші”. Але не встиг він дійти до місця, як коло

нього зупинився позашляховик людей, що пропонували йому роботу.

− Олександре Івановичу, ходьте сюди.

Чоловік підійшов до машини, та й сів в неї.

− Ще раз добрий вечір, вітаю вас з успішним виконанням роботи. - Радісно казав йому

чоловік в чорному костюмі.

− Там була якаясь жінка, вона загинула разом з тим паном.

− Так, ми все бачили. То була його дружина, така ж скупа, як пан Адольф Миколайович.

А тепер, щодо грошей. Ми вже переказали двадцять тисяч євро на отсей рахунок, -

людина дає Олександру невеличкий аркуш, де був вказаний номер рахунку, назва

установи, в якій знаходились гроші. - Та тримайте ще п'ять тисяч гривень готівкою.

− Дякую.

− Нема за що. Ну що ж, тепер наша співпраця закінчена. Ви нас не знаєте, ми вас теж

ніколи не бачили. Маю надію, що міліціянти нічого не дізнаються. До побачення.

− До побачення.

  Батько Яни хотів спочатку піти до банку, щоб запевнитися в тому, що є гроші на рахунку,

але потім згадав, яка зара година, та й попрямував додому. “Ах, боже, я все ж таки молодець,

я-таки зміг це зробити, я-таки зміг покарати людину за усії вчинки його. Ніхто тепер мене

не знайде, ніхто нічого не бачив, міліція не здогадається в тому, що це саме я зробив. Вони

будуть думати на якихось авторитетів, та Бог допоможе мені у подальшому, за те, що я

зробив добро сьому світу, вбивши погану людину. Ах, нарешті то я маю гроші, щоб врятувати

своюю дружину, мою кохану, мою милу, Боже, допоможи, щоб все з нею добре буде. Ну

так воно і буде, гроші ж є”. Човгаючи з думками про подальше щасливе життя з коханою,

Олександр прийшов додому, Яна не відразу зрозуміла причину доброго настрою батька:

− Тато, чом ти такий веселий?!

− Яночка, тепер ми зможемо прооперувати маму!

− В якому сенсі?! А, що, не могли хіба?!

− Справа в тім, що мені сказав лікар про те, що були необхідні великі гроші на операцію,

а я від тебе це притаїв, щоб не хвилювати. Я поговорив з керівництвом на заводі, вони

зможуть мені ці гроші подарувати, так що скоро з мамою буде все добре. - трошки

прибрехав Олександр, в радощах од скоєного він навіть не захотів їсти, а тільки випив

чаю зі солодощами, та й ліг собі спати, з радісними думками.

  Але, як то не дивно, чоловік не міг заснути, його щось турбувало, та й сон не приходив до

нього, ворочаючись в ліжку, Олександр зустрів перші хвилини понеділка. Але, опісля того, як

батько Яни таки зміг задрімати, він через деякий час прокинувся з переляканим обличчям,

від жаху, який йому наснився. Наче він ставив вибухівку на машину Адольфа, поставив та

пішов, але замість батька Насті та його дружини, до машини попрямували Яна і Євгенія, якії

були щасливі, вони сіли в авто, та пролунав вибух. Тут із під'їзду вийшли саме Адольф та

Єлизавета, вони єхидно сміялися в очі Олександрові. А в той самий час він почув плач його

доньки, якая спитувалася, навіщо той знищив життя її та матері. Олександр Іванович сів на

ліжко, в його обличчя світив повний місяць. Він не придав особливої уваги сьому сну, та й ліг

спати далі.

Глава ІІ

  У понеділок Олександр на роботу не пішов, а планував піти спочатку у банк і потім - до

лікарні, щоб заплатити за операцію своєї дружини. Яна ж, у свою чергу, не пішла до універу,

вона вирішила піти разом з батьком до клініки. Поснідавши, вони одяглися та й пішли до

банку, поспішаючи. Тато із донею намагалися як можна швидше дістатися відділення, щоб

зняти кошти.

  У банку їх зустрів менеджер, так, дійсно, гроші у повному обсязі були переведені на рахунок.

Полегшення відчув батько, але хіба то полегшення може бути реальним перед Богом? Хіба

гроші, зароблені чиєюсь кров'ю та життям, приносять щастя? У той час Батько ще не думав,

про це, та радів, що зможе врятувати життя своїй коханій, хоч і шляхом загублення чужого.

Не гаючи ні хвилини, ці дві щасливих людини, мерщій поїхали до лікарні, щоб зустрітися з

головним лікарем, та й повідомити про те, що гроші вже знайдені.

Кличучи доктора, батько Яни дуже нервував — йому так хотілося якомога швидше

перерахувати гроші на операцію, щоб дати шанс своїй дружині бути щасливою в цьому житті.

Пару хвилин, і от доходить черга ставити підпис у бланку, алеє той підпис свідчить не тільки

про те, що гроші передані лікарні, а й про те, що Олександр усвідомлений в тому, що опісля

оперування може виникнути якіїсь труднощі зі здоров'ям дружини, та все ж таки, можливість

літального кінця не виключається.

− А що це за пункт?! Якії труднощі?!

− Ну ми ж не даємо 100 відсоткової гарантії на те, що операція пройде успішно.

− Як то не даєте, ви що?! Я ж плачу шалені гроші та не можу бути впевненим в тому, що

моя дружина залишиться живою?!

− Так завжди, пане, заспокойтесь будь ласка. Шансів на життя в неї дуже багато. Її

смерть дуже малоймовірна та цей пункт є формальним, який присутній на будь-якому

договорі про операцію, не дивлячись на її рівень складності, так що підписуйте, не

вагайтесь.

І от: підписи вже поставлені, оголошений час, коли починається “активна терапія” та саме

оперування. Це буде опісля обіду, а зараз пану та його доньці запропонували навідати

Євгенію, посидіти з нею трошки, поки будуть все готувати до операції.

Глава ІIІ

  Настя зостається сама. Вона за одну хвилину втратила й матір й батька. Вона за одну

хвилину залишилась зовсім самотньою на цьому світі. Вона геть розгубилася.

Зараз сиділа дівчина в себе вдома, з якимось працівником міліції, який ходив з одного кінця

кімнати, до іншого, швидко розмовляючи по телефону, та з Лізою, якая теж дуже нервувала.

Справа в тому, що Настя не мала жодних родичів, окрім якоїсь бабусі за маминою лінією, яку

дівчина й не знала ніколи. Дівчина сиділа на канапі, з її очей лилися сльози, вона тримала

в руках фотокартку, де вона разом із своїми батьками. Поруч сиділа покоївка Ліза, яка теж

дуже гірко плакала. В голові Насті прокручувалися всі епізоди їх сімейного життя, од самого

початку, до теперішнього моменту. Дівча згадувала лічені моменти перебування разом із

своїми батьками, лічені моменти обопільного щастя, лічені, проте існуючі.

− Насте, - почав казати міліціянт, справа в тім, що опісля смерті твойого батька, усії

його активи, мережа компаній надійдуть тобі. Тобі буде варто знайти юриста, щоб все

правильно переоформити. Лізо, чи зможете ви трошки якось цьому допомогти?

− Так, звісно, гроші в нас є, я думаю все буде гаразд. - відповіла покоївка.

− Как я теперь все одна буду делать?! Как я теперь одна жить-то буду?! Накажите этих

уродов, убейте их, которые убили моих родителей, вы слышите меня?! Или покажите

мне их, я лично их поубиваю, каждого, отдельно, мучительно!!! Вы слышите меня?!

Слышите, что я говорю?! - кричала Настя міліціянту.

Міліціонер, не відповів на цю фразу, попрощався та пішов, залишивши двох жінок на самоті.

  У той час у лікарні знаходились Яна з батьком та Олексій. Також заходив Іван Гілевич,

він розмовляв з Олександром про те, що якщо будуть потрібні якіїсь гроші, то у разі

необхідності, їх сім'я зможе їм надати їх, але Іван відмовився — гроші то вже ж були.

Операція тривала дуже довго. Усі троє сиділи та просто мовчали, Олексій обіймав своюю

панночку, намагаючись її якось заспокоїти, а Олександр те і робив, що вставав, ходив, кудись

відходив, повертався, знову сідав та знову вставав. Час йшов дуже повільно. В головах

трьох була якаясь пустота. Яна дуже боялась втратити матір, та весь час постійно про себе

вона читала молитви до Господа Бога, прохаючи в нього врятувати її. Олексій був сам не

свій. Він дуже добре знав мати Яни, та й не міг собі уявити, якщо б її раптом не стало. Іван

прокручував постійно в своїй голові часи од знайомства зі своєю коханою, од їх першої ночі і

до народження Яночки, до сьогодення.

  Андрій Коломенський, прийшовши до університету дізнався про те, що сталось учора з

батьками Насті, та одразу позабув про всії тії образи, що доставила йому панночка, та побіг

до неї. Він хотів її якось заспокоїти, чимось допомогти їй у важкую хвилину. Він то знав, що це

таке — втратити близьку людину. Швиденько застрибнувши в маршрутку, він поїхав. Пан не

став дзвонити їй та попереджати про свій приїзд, він не думав ні про що, окрім Насті. Андрій

дуже сильно за неї боявся, мовля, як то зможе вона це все пережити, чи не станеться з нею

щось, чи то не зробить вона щось із собою. Зайшовши до під'їзду, він подзвонив у двері

квартири Насті. Він вперше це робив, та знав, де мешкає панночка лише од своїх друзів.

Всередині він ніколи не був. Двері відчинила Ліза, вона й не встигла промовить ані слова, як

Андрій почав нервово теревенити:

− Що там, що з нею?

  Покоївка зрозуміла, що це до Насті, та впустила його до квартири. Але пані не знала всеє про

відносини між дівчиною та отсим парубком. Ліза показала кімнату дівчини, та пішла собі по

своїїх справах.

− Настя, як ти? - Андрій обережно, спочатку постукавши, відкрив двері кімнати та

пройшов всередину.

  Дівчина зніяковіла. Кого кого, але Андрія вона побачити ніяк не очікувала. Вона дуже була

обурена тим, що він прийшов, мовля якеє нахабство це було з його боку. Як він сміє взагалі

вриватись до моєї оселі, хто то він взагалі такий для мене?! - думала вона. Але все ж таки

прикрість та пригніченість через смерть батьків перемогла лють, та дівчина відповіла більш-

менш спокійно.

− Та никак блин. - з її очей знову полились сльози.

Настя сиділа на своєму ліжку, підперши голову руками, Андрій підсів до неї. Мовчки вони

просиділи декілька хвилин.

− Знаєш, я теж втратив батька в свій час, я тебе розумію, як то є важко... Настюшка,

спробуй якось все ж таки піднятись духом. Я думаю твоїї батьки хотіли б тебе бачити

сильною та вродливою.

“Какое он вообще имеет право меня называть “Настюшкой”?! Кто ему это вообще разрешил,

и зачем мне вообще его эти “успокаивания”, и сама могу как-то справиться” - знову ж таки про

себе, подумала пані. Андрій спробував обійняти Настю, але та вже прибрала руку молодика.

− Не делай этого... Андрей, оставь меня одну, не надо мне сейчас твоей поддержки, я

хочу побыть одна.

  Андрій забрав руку, та встав. Йому було дуже шкода своюю кохану, Він мріяв обійняти її,

лагідно поцілувати, якось підбадьорити. Він був готовий робити всеє, щоб якось допомогти

Насті. Але й він розумів її душевний стан.

− Тоді я піду, тримайся там... - невпевнено сказав Андрій.

− Да, иди... — не підіймаючи голови, відповіла дівчина.

  Андрій понуро вийшов із кімнати, попрощався з Лізою та пішов собі геть. “І що ж то робити

зара?! До універу не хочу йти, блін, бідолашна, втратити двох батьків одночасно... То ж

головне, щоб із нею все добре було, ех, мила моя, моя найкраща... Вона так плакала, і

найприкріше те, що я навіть й зробити нічого з цим не зміг... Що ж то робити?! До універу

точно не піду, все, один день можна й загуляти... Й додому йти не хочеться особливо, й

бачити не хочу нікого...” - так Андрій і залишився сидіти на лавці коло під'їзду. У дворі ходили

міліціянти, заходячи до різних під'їздів та опитуючи перехожих, і звичайно - бабусь, які сиділи

на лавках. Згорілої машини вже не було, лише залишились сліди від пожежі на землі.

Пройшло вже близько п'яти годин опісля початку операції. В лікарні так і нічого не змінилось,

усі мовчали, усі нервували. З операційної вийшов лікар, до нього одразу підбігли всі троє,

але він попросив пройти до його кабінету лише батька, проте повідомив, що з Євгенією все

добре та вона буде жити. Яна почала тихенько плакати та посміхатись одночасно, Олексій

заспокоївся, поцілував Яночку та обійняв її.

− Заходьте будь ласка, пане. - відчинив двері та запросив до кабінету Івана лікар. -

Сідайте будь ласка. - вказав лікар на стілець коло його столу.

Хірург пройшов за стіл та сів навпроти Олександра.

− Ну що ж, сама операція пройшла більш-менш успішно.

- Що значить “більш-менш”?!- нервово перебив Іван лікаря.

− Пані буде жити, всеє, що могло загрожувати її життю вже позаду, але справа в тім, що

вона ніколи не зможе ходити, її паралізовано.

Іван впав в ступор. Кров одразу усіма силами полилася в його голову, він мабуть і не

віддавав повністю звіту тому, що почув. Сльози одразу з'явились на очах.

− Як, як паралізована?! Як то це може таке буть?! - плачучи майже кричав Олександр.

- Такого не мало статись, вона не може бути інвалідом на все життя, то не може бути

такого. - продовжував кричати батько Яни.

Діти у коридорі почули крики, Яна одразу перелякалась, кинулась до кабінету, але Льоша її

зупинив.

− Мені дуже шкода, але так воно і є. Цьому зарадити ми вже ніяк не могли. Наше

завдання було її врятувати, тут ми вже безсилі.

З шаленим криком, Олександр вдарив по стіні з кулака, він кричав та плакав.

− Ну щось же можна то зробити, щось то можна?! Можна же якось врятувати моюю

дружину?!

− На жаль ніяк. - спокійно, але із щирим співчуттям відповів пан лікар. - Її буде виписано

наприкінці тижня. Сьогодні ви можете до неї просто ненадовго зайти, але вона відійде

та прокинеться після наркозу завтра. Ми будемо проводити ці дні післяопераційне

лікування, та у неділю ви зможете її забрати. Готуйтесь.

Олексаднр був в шоці, він вийшов з кабінету розгублений та розчарований. Може він і мав

стати взірцем та прикладом спокою для доньки, щоб та не хвилювалась, але він не міг, то ж

було кохання всього життя...

− Тату, тату, що таке?! - плачучи підбігла Яна до батька.

Олександр міцно-ніжно обійняв своє дитяти. “Наша мама не зможе ходити”, - тремтячим

голосом вичавив із себе чоловік. До останнього моменту він не хотів вірити у це... Вони

стояли вдвох у обіймах та плакали.

Навідавши матір у палаті, батько із Яною пішли додому, Олексій попрощався з ними та пішов

до себе.

Глава ІV

  Була вже середа. Яна не ходила до університету, тато взяв на тиждень вихідні на роботі.

Вдома в них йшло приготування до приїзду матері. Та вже прийшла у себе. Лікарі їй

повідомили про те, що ходити вона вже не зможе, пані намагалась стримуватись при

своїх рідних, щоб не виказувати розпачу її чоловік із донькою підтримували її як могли,

вдома робилась меблева перестановка, щоб матері на колясці було зручно, тато збивав та

знімав пороги, ставив поручні та бильця у ванній кімнаті, з другого поверху у під'їзді було

проставлено пандуси, щоб було зручніше завозити Женю. У неділю її мали вже виписати, тож

треба було готуватись до нового життя. Поки Яна прибиралась, а татко дороблював поручень

у ванній кімнаті, в двері хтось подзвонив. Відкривши двері, Яна побачила трьох міліціянтів,

якії показали свої посвідчення.

− Яна Коваленко, так? - промовив один з них.

− Так, це я.

− Тато твій вдома?

Олександр Івановіч все почув, він злякався та все зрозумів. До цього моменту він навіть й не

думав про те, що може потрапити за ґрати, може бути знайденим міліцією.

− Так, а що трапилось?

Олександр вийшов з ванної кімнати, він нервував, не знав, що сказати ж то Яні.

- Це я, я вас слухаю.

− Будь ласка, збирайтесь, вам доведеться поїхати з нами до відділку.

− Тато, що трапилось, тату?!

− Яночка, нічого страшного, залишайся вдома, я тобі подзвоню пізніше.

Батько зібрався, та пішов із міліціянтами. Їхали усі мовчки. Діставшись відділку, Олександра

завели в якийсь кабінет, де, як виявилось, сидів майор міліції.

− Пане Олександре, доброго дня.

− Доброго. - інші міліціянти вийшли з кабінету.

− Ви здогадуєтесь з якого приводу вас забрали?

− Так.

− Ви підозрюєтесь у навмисному вбивстві Адольфа та Єлізавети Літовченко. Скоро

вам дадуть вашого державного адвоката, до його приходу ви можете нічого мені не

говорити. До речі, це карається позбавленням волі від десяти до п'ятнадцяти років.

Олександр раптом дуже сильно злякався, руки його затряслись, він тільки зараз зрозумів, що

скоїв. Своїми діями він залишив свою родину без батька.

− Але я приблизно розумію що то сталось. Ми перевірили ваші рахунки, вашу ситуацію.

Ви отримали одразу опісля вбивства велику суму грошей, яку ж одразу витратили на

лікування своєї дружини. Враховуючи те, ким був пане Адольф, я думаю, що вам було

запропоновано гроші за його вбивство. Звісно ви зможете пом'якшити собі покарання,

здавши замовників, але як людина, я б вам цього не радив би. Якщо ваш адвокат

зможе все зробити правильно, то я думаю, що вам можна скоротити покарання на

строк до п'яти років, враховуючи статтю сто шістнадцяту карного кодексу. Мені трошки

жаль, але треба було думати, що робити. Моліть Бога, щоб все для вас одбулось

якомога краще. Зара я вам дам можливість подзвонити вашій дитині. Адвокат зайде

до неї та все трошки пізніше повідомить. А ви поки що посидите у нас. Якшо вийде,

ми вас відпустимо чи то під залог, чи то під підписку. Адольф дійсно був дуже поганою

людиною, вбив багато людей, та нам ніяк не виходило його зловити, але вам також

пощастило те, що мститись вам за нього вже нікому.

Частина ІІІ

Літо

Пройшло три місяці

Надворі була спекотна погода. Два тижні тому червень вступив на свою засаду і безжалісно

нагрівав атмосферу. Кілька тижнів тому закінчилась сесія в університеті та студенти стали

вільними, наче птахи у небі. Всі наші герої все склали добре та залишились зі стипендією.

Мати Яни Коваленко вже давно була вдома, і звикла вже до інвалідного візка, як би цього їй

не кортілось. Вона продовжувала жити, наче й нічого не сталось. Єдине, що їй довелось —

так це кинути роботу. Проте тепер в неї з'явилось більше часу. Вона доглядала за рослинами,

квітками коло під'їзду, почала частіше гуляти, то сама, то з Яною. Євгенія робила практично

все, що й робила до інвалідності, вона не здалась, бо розуміла, що нікому не потрібна жінка,

якая просто лежить на ліжку та й нічого не робить, вона вважала це за деградацію. Але

більш за все Євгенію пригнічувало та хвилювало те, якою ціною пані залишилась жива. Вона

намагалась про це забути, але ніяк не виходило, через це жінка, бувало, й плакала ночами,

вона була дуже розчарованою. Тиждень тому відбувся суд, на якому розглядалась справа

Олександра. Його було обмежено волі строком на п'ять років, як і казав прокурор, враховуючи

все його становище. Під час самого засідання він ховав очі, як тільки міг, од своєї родини,

йому було соромно дивитись на них. Батько думав, що його зненавидять та не захочуть

бачити взагалі. Але, ясна річ, що так не сталось. Так, була купа сліз і од Євгенії і від Яни,

проте їхня любов до батька, звісно, не пройшла. Настя Літовченко в своюю чергу спробувала

налаштувати всю групу проти Яни, через те, що саме її тато вбив її батьків. Але в неї анічого

не вийшло, студентство знало всю історію повністю, як Адольф збив на авто Євгенію, знали,

що то за людина він був, і все-таке інше, й саме тому жодних співчуттів до трагедії Насті воно

не проявило.

  Вона ж в свою чергу вже переоформила усії документи компанії на себе. Тепер вона була

власником великої мережі крамниць мобільних телефонів. Вдома вона залишилась жити

сама — Лізу дівчина звільнила. До неї часто заходила Катерина Голіцина — то ж вони тепер,

маючи вже реяльну купу грошей, відпочивали, як могли. Сесію всю позакривали за гроші, а

протягом кінця травня - початку червня вже встигли відвідати багато країн Європи. Настя не

дуже то й цікавилась справами компанії, все було покладено на плечі її замісника, що й був

при Адольфі. Саме він контролював усі справи компанії, фінанси, слідкував за розвитком,

відкривав нові точки, та інше. Тепер практично то він став власником компанії, все робив він,

й отримував грошей він тепер більше, ніж фактичний власник. Обманював він дівчину, як

тільки хотів, але то й Настю і не цікавило. Для неї головне було отримувать своюю місячну

зарплатню і все.

  Настя ж тепер на сто відсотків стала почуватися як велике цабе, нікого до себе й не

підпускала. Дівчина вже й купила собі коштовну автівку, та практично повністю позабула про

своїїх батьків. Андрій Коломенський й досі даремно намагався якось її здобутись. Хлопець

малював якіїсь надписи, робив якіїсь вивіски, подарував якось 101 квітку, вироблену своїми

руками з паперу, але кожна його спроба все більше й більше розлючувала Настю, що аж

вона одного разу остаточно принизила хлопчика при усьому потоці. Це було як раз тоді,

коли хлопець вирішив подарувати букет з паперових різнокольорових квітів. Він був справді

величезним і вражаючим, в жодному букеті ще ніхто не бачив стільки вкладеної души, але

пані просто його викинула відразу, опісля того, як Андрій його подарував, викинула так, що

усії квіточки розсипались аудиторією, та гучно заявила про те, що вона не буде ставатись з

тим, в кого немає грошей на справжнії квіти. Цей випадок дуже сильно вразив Андрія, той,

ледве не плачучи, пішов геть з університету, десь посидів, зачмелив голову, та вже й купив

собі лезо, плануючи закінчити життя самогубством, але втримався. Втримали його саме

думки про матір, він розумів, що не має жодного морального права кидати її зовсім одну,

не має жодного морального права допускати її сльози через власну смерть. Опісля сесії,

молодик поїхав працювати на море продавцем, він в жодному разі не хотів залишатись в

цьому місті, щоб якось відпочити від свойого кохання.

  Олексій ж влаштувався на роботу, на літо, на фірму свойого батька, лишень через те, шо

хотів чимось корисним займатись. Наприкінці червня він із Яною та її матір'ю планували

поїздку до іншого міста України, щоб одпочити, а у липні, знову ж таки втрьох планували

відпочинок на морі. Але від відпочинку на морі мати Яни відмовилась, вона просто не хотіла

заважати молодикам, не дивлячись на всії їх запрошення.

  І в цей сонячний спекотний день червня, Настя спала собі вдома, як до неї у двері хтось

подзвонив. То була її подружка Катерина. Анастасія посміхнулась, проте на відміну од неї, в

Катерини не було такеє веселе обличчя. Дівчата пройшли на кухню та налили собі трішечки

“Куантро”.

− Настя, в конце недели я еду с родителями в Россию.

− Даа? И на сколько ж ты едешь?

− В том то и дело, что скорее всего — навсегда.

Настя трошки заціпеніла. Катерина була єдиною рідною людиною в дівчини.

− Ты что?! Что же я делать без тебя буду, Катюшка?!

− Я тоже не знаю, что я буду делать без тебя, Масик, но вот так вот.

Вони випили та налили ще.

− А зачем ты едешь? - сумно спиталася Настя.

− Папа там нашел какой-то очень выгодный заработок и забирает нас туда.

− А чего же он один не может поехать?!

− Та черт его знает, чего, я без понятия, родная моя.

Панночки знов випили.

− Так что, Настюшка, мы сегодня с тобой должны так отгулять, чтобы запомнить на всю

жизнь. Должны таких крутых пацанов подцепить, чтобы аж вообще.

− Да родная моя! Сегодня загуляем. Съездим как раз сейчас ко мне на фирму, я заберу

мою зарплату.

  Пані налили собі ще “Куантро”, випили, та Настя пішла збиратись. Вона прийняла душ, потім

старанно, але й не нав'язливо нафарбувалась. Разом із Катериною, вони зробили розкішну

вишукану зачіску. Дівчата випили ще трошки, взяли з собою пляшку та й пішли у гараж,

що був неподалік та сіли у авто. Настя попрямувала на фірму, завчасно зателефонувавши

своєму заміснику й попередила про намір забрати своюю зарплатню. Панночки доїхали

досить-таки швидко, та припаркувались коло входу до головного офісу компанії. Катерина

залишилась сидіти у машині. Настя зайшла, й, ні з ким не вітаючись, йшла собі до кабінету

директора. Персонал дивився на неї з невеличкою насмішкою. Багато хто розумів, що

головна у фірми вона лише формально, та її замісник просто дурить їй голову та приховує

справжні прибутки компанії. Настя забрала своюю двотижневу зарплатню, розміром у 50

тисяч гривень. Їм мало вистачити на файне проведення вечора. Дівчина повернулась до

машини.

− Катюшик, ну, что, у меня есть 50 косарей, что делать будем?! Куда поедем?!

− Слушай, давай сейчас примем немного и решим.

− Та, не, давай позднее.

Дівчата вже два місяці сиділи на ЛСД, вони приймали його вже практично день через день,

коли йшли кудись гуляти та одпочивати.

− Слушай, а может свалим сейчас на море, в Крым поедем и там загуляем?! - запрошувала Катерина

− Слушай, отличный вариант!

− Сейчас я позвоню тогда папику, скажу, что сейчас подъеду за вещами и скажу, что

уезжаю в Крым.

− Никаких вещей, едем так. Так интереснее! - почала наполягати Настя. Їй хотілось

вже як можна швидше кудись поїхати відпочивати, та ніяк не хотілось затягувати цей

процес.

− Ну, а как мы тогда будем без вещей, Насик?

− Там все купим, что надо будет.

  І дівчата поїхали. Вони гнали на повну пару, стрілка спідометра зупинилась на позначці в

200км/год. В авто кричала клубна музика, та була просто шалена атмосфера відпочинку.

Дерева, села, все минало з просто шаленою швидкістю. Вони відчували себе королевами

дороги, все підкорювалось їм. Вони обганяли усії машини та змагалися з поодинокими

нахабниками, хто смів намагатись їх наздогнати та перегнати, та поки що рівних Мерседесу

SL65 на дорозі не знаходилось. Минала область за областю та за декілька годин вони вже

дістались Криму. Курс був обраний на Ялту. Менше, ніж за годину вже бачились Кримські

гори, які зворушували своєю величчю. Дороги ставали більш вузенькими та траса почала

кружляти та панночкам довелось скинути швидкість. І от вони вже через деякий час їдуть

вулицями Ялти у пошуках якогось Готелю, де б можна було зупинитись. Годинник показував

п'яту годину вечора та вони намагались якомога швидше знайти якеєсь пристановище, щоб

вже піти гуляти. Вибір впав на пречудовий готель “Вілла Софія”, що недалеко від моря.

Дівчата зняли собі чудовий номер на дві доби.

− Настя, смотри, как тут круто!

− Да, просто великолепно! Посмотри какой вид из окна!

  Вигляд з вікна був дійсно розкішний, втім як і сам номер. Меблі були виконані з коштовного

білого дерева, а сама кімната була виконана у французькому стилі. У ванній кімнаті стояли

дуже дорогі французькі засоби особистої гігієни. Розкішне ліжко стояло у кутку номера, поруч

із ним по обох боках стояли вишукані тумби з елегантними світниками. Три закруглених

вікна освічували кімнату вечірнім світом. Дівчата були у захваті од сього номеру. В них не

було жодних інших речей та вони швиденько побігли у найближчу крамницю та купили собі

по вечірній сукні та декілька аксесуарів до них, прийняли душ у, не менш розкішній вані та

пішли до готельного ресторану на вечерю. Смачно повечерявши, вони знову повернулись до

номера та почали вирішувать, що робити далі. Годинник вже показував сьому годину.

− Ну что, зайка моя, куда мы будем направляться?

− Та в клуб какой-то поедем, Настюшка, загуляем, напьемся, забудемся!

− Да, надо хорошо повеселиться, потому что, кто знает, свидимся ли мы еще...

− Та свидимся, куда мы денемся. Давай сейчас лучше примем немножко, для

расслабления.

− Ты хочешь сейчас?!

− А почему бы и нет?

− Ну, действительно, почему бы и нет!

Настя вийняла з своєї сумочки невеличкий пакетик, в якому були невеличкі запечатані

шматочки тканини, якії були просочені спеціяльною речовиною. Вони взяли собі по одній, поклали на язика та почали розсмоктувати, лежачи на ліжку.

− Ах, как хорошо, да, моя родная?!

− Да, это великолепно.

− Надо собираться.

− Та дай немножко еще полежать.

Через кілька хвилин, панночки підкурили по цигарці, та палили, лежачі у ліжку.

− Боже, как тут классно, Настюшка. Ты приедешь ко мне в Москву?

− Да, хорошая моя, обязательно приеду. И там мы тоже загуляем.

Дівчата ще полежали деякий час та вирішили збиратись. Вони одягли нові вечірні сукні, та

пішли до готельної перукарні робити собі прекрасні зачіски.

  Зачіски вийшли дійсно неперевершеними. Та й виглядали панночки теж дуже добре. Дівчата

вийшли з готелю та сіли у свою автівку. Клуб, куди вони поїдуть вже був обраний. Вони не

захотіли відвідати ВІП клуб, бо на їх думку там була надто формальна атмосфера, а вони

хотіли по-справжньому класно відпочити. Настя припаркувала своюю автівку та дівчата

увійшли до нічного закладу. Грала гучна літня весела музика. Дівчата замовили декілька

коктейлів та спочатку просто сиділи за столиком, п'ючи та роздивляючись все навколо. Через

кілька хвилин, до них підійшли двоє хлопців. Статурою вони були дуже привабливі, підкачені,

та й на обличчя симпатичні. За їх годинниками не можна було б сказати, що вони були дуже

багаті, звичайні, середні такі.

− Девушки, давайте с вами знакомиться. - промовив один з них.

Так вони і познайомились. Одного, що більш сподобався Каті, звали Денисом, а іншого, який

залицявся до Насті звали Олексієм — невеличкий збіг такий. Хлопці пригостили дівчат ще

одним коктейлем та пішли танцювати на танцпол, опісля того, як дівчата одійшли до туалету,

де прийняли ще по одній дозі ЛСД. Голови в них вже, опісля алкоголю та наркотику, погано

розуміли, що то відбувається навкруги. Вони бачили лише посмішки, яскраві фарби та чули

веселу музику. Денис та Олексій вже розуміли, що панночки доведені до так званої кондиції,

та й продовжували їх розпалювати танцями, часом цілуючи, часом тримаючи за інтимні місця.

− Может сменим атмосферу?! - на вухо Насті, танцюючи, сказав Олексій.

− А что ты предлагаешь? - з грайливою посмішкою та майже безтямними очима

промовила Настя.

− Мы можем поехать к нам, тут недалеко. У нас тоже есть музыка и алкоголь.

− Катюшка, ты слышишь, они зовут нас к ним, веселившись прокричала Настя.

− Поехали, а то мне тут тоже немного надоело. - відповіла Катерина. Вона взяла Дениса

за руку, пристрасно-грайливо поцілувавши його в шию, та вони направились до виходу.

А хлопці в свою чергу взяли у бармена ще по пляшці шампанського, та пішли.

− Леша, давай, вызывай такси. - сказав другові Денис.

− Та мы на машине, мальчики, идемте! - промовила Настя, та потягла Льошу до свойого

авта.

Вони сіли в авто. Деніс відкрив шампанське — пробка вилетіла та вдарилась у стелю авта.

− Так, аккуратнее, Дениска. - тихенько сказала Катерина та одразу накинулась на нього,

цілуючи.

Льоша вирішив теж не відставати, та накинувся на Настю.

− Мальчики, давайте, давайте, мы хотим вас. - кричала Катерина, яка вже оскаженіла од

алкоголю та ЛСД.

Через деякий час, на парковці, хлопці у машині займались сексом із дівчатами. Їх новенькії

сукні вже були заплямлені у шампанському та ще чорт зна у чому. Дівчата гучно кричали та й

стогнали. Раз, ще раз, та хлопцям трошки остогиднуло.

− Девушки, мы пойдем, поздно уже, свидимся. - сказав Олексій.

− Куда вы, мы еще хотим, МЫ ХОТИМ ЕЩЕ! - скажено кричала п'яним голосом Настя.

А парубки, зневажаючи на крики дівчат пішли. Вони вже одійшли метрів за сто від авта, проте

дівчата ще кричали. Поруч із авто проходили ще якихось три хлопця, вони одразу підійшли до

машини.

− Мальчики, давайте, трахните нас, давайте. - кричала Катерина. Вона вже не віддавала

звіт тому, що то вона коїть, вона кричала та хотіла сексу. ЛСД та алкоголь повністю

зайняв її мозок.

  Хлопці, не довго думаючи, із пивом, залізли до авта. Дівчата пили ще пива, воно лилось по

полу, по сидіннях, по брудних сукнях панночок, а хлопці безжалісно робили своюю справу.

Спочатку один з Катею, потім він вже з Настею, в той час, поки третій якимось чином, там ще

пхав до рота, то Каті, то Насті, та при цьому він ще встигав комусь дзвонити, та розповідав,

де він, та що з ним. Через хвилин двадцять, до авта підійшло ще п'ять молодиків, одному

хлопцю не було й шістнадцяти років. Потім підійшли ще десь чотири парубка. Вони витягли

дівчат на вулицю, та й трахали то на капоті, то на багажнику мерседеса, розбиваючи випиті

пляшки то об землю, то об мерседес. Кожен з кожною займався сексом декілька раз, вже

вистроїлась, так би мовити, черга до дівчаток, а ті в свою чергу лише кричали, стогнали та

вимагали ще. Через пару годин в кобіт вже не було сил, та вони просто вже лежали на землі,

поки зверху них займались сексом чоловіки, од суконь вже не зосталось майже нічого. Один

пан так хотів до туалету, що аж справив своюю потребу навіть й не одходячи од дівчат так,

що аж заляпав волосся Насті. Інший у поривах пристрасті поливав пивом їхні тіла та заливав

в рота. Чоловіки вже бились за те, хто буде їх трахать, поки їм не набридло. Останнім був той

малолітній пацан, який посував кілька хвилин та й кончив Катерині на обличчя, як то він бачив

у порнофільмах. Вже світало, усіїї хлопці розійшлись, закинули панночок до автівки, якую

вони обчистили — вкрали все, що можна було вкрасти, та пішли собі геть.

- Катя, ты спишь?! - прокинулась Настя, та ще п'яним голосом промовила до своєї подружки.

Та не відповідала. Очі Насті побачили той жах, що одбувався: розідрані їхні сукні, все

смерділо пивом, шампанським та сечею. Лобове скло було з тріщиною, капот був пом'ятий та

облитий якоюсь гидотою. Сидіння з коштовної шкіри були роздерті, усюди валався попіл.

− Катя, просыпайся, твою мать, просыпайся, бл*. - нервово почала кричати Настя, та й

безжально трухати своюю подружку.

− Что, что, что случилось, че ты орешь... - сонним голосом промовила панночка.

− Посмотри, посмотри, что произошло.

Катерина розплющила очі та ужахнулась, вона одразу прокинулась, дивилась то на себе, то

на Настю, то на авто.

− Боже, Настя, что произошло?!

− А ты что, бля, ничего не помнишь?! - нервово відповіла дівчина.

− Та помню немного... Боже, как голова болит, как все тело болит, бля, глянь, у меня вся

нога в крови, что это за порезы?!

- Глянь, сумка пустая, ни телефона, ни кошелька, ни денег, ничерта нет, они все украли,

суки. - Кричала Настя. - Что делать теперь?!

Катерина вилізла з авта, щоб подихать свіжим повітрям...

− Настюшка, глянь, у тебя и колеса пробиты... Гребаная голова, чего же она так болит?!

− Катюха, что нам делать?! У меня нет ни копейки, у тебя есть деньги? Катерина в той

час вже сиділа на землі, обхвативши ноги, що були у крові, руками.

− Нет ничерта у меня, я вообще не знаю, где моя сумка.

− Бля, как нам позвонить кому-то?! Да и кому мне позвонить?! Звони папе своему, пускай

забирает.

− Ты что дура?! Во-первых у меня телефон в сумке, а сумка черт знает где, а номера

я не помню. А во-вторых я не собираюсь ему звонить. - з байдужістю одмовила

Катерина, та підібравши з землі цигарку, підкурила.

Настя судомно почала ритись бардочками, намагаючись щось знайти. Вона знайшла тільки

якіїсь ганчірки та якуюсь світлинку, що дарував їй в свій час Коломенський, якую він надіслав

пані, через те, що змінив номер телефону...

− Шо эта херь делает у меня в машине?! - закричала Настя та й викинула листівку геть.

− Смотри, блин, дура, тут номер телефона этого придурка, давай ему позвоним, пускай

забирает нас, он же любит тебя, все сделает, да и он же в Крыму работает!

− Та не буду я ему звонить, пускай идет на хрен.

− Звони, блин, дура, нам больше ничего не остается делать. - Сказала Катерина та

закинула листівку обратно до авта, якеє засмерділось усім, чим тільки можна.

− Откуда я позвоню, у меня нет телефона, его сперли.

− Вон, какой-то мужик идет, попроси у него.

Настя підбігла до пана, та почала благати про дзвінок.

− Молодой человек, дайте пожалуйста позвонить.

Чоловік окинув звисока поглядом Настю.

− Аххаха, нахера тебе звонить, сутенеру, что ли?!

− Та что ты такое несешь, дай позвонить!

− Та иди на хрен. Минет сделаешь — дам. Хотя, фу, противно.

− Та дай позвонить, нас ограбили.

− Вижу, как ограбили, иди на хрен. Покажешь грудь — дам позвонить.

− Та иди на хрен.

Чоловік собі й пішов, але Настя його окликнула.

− На, смотри, тварюка. - Настя розірвала до кінця вже своюю сукню, показавши груди.

− Ну, хорошо, звони, только не запачкай телефон мне.

Чоловік протягнув телефон, з зневажливим виразом обличчя, наче подав руку наркоману.

Настя судорожно почала набирати номер телефону, який був вказаний на листівці. Телефон

показував сьому годину ранку.

− Андрей, это я, ты слышишь меня?! - кричала в трубку панночка

− Так! Насте, то ти?!

− Да, это я, ты где?!

− Я на морі, що таке?! Щось сталось?!

− Да, бля, случилось, забери меня, быстрее, приедь, забери.

- Що сталось, з тобою все добре?!

− Ты, что, не слышишь, забери меня, твою мать.

− Де ти є?!

− Я в Ялте, блин, заберешь, или нет?!

− Я ж то не в Ялті, я в Алушті, мені треба їхать, скажи мені куди?!

− Ну так едь, блин!

− Скажи, де ти саме знаходишся!

  Пані назвала назву клубу, пояснила, де вона, та Андрій погодився приїхати й забрати

пані. Настя віддала телефон чоловікові та й пішла до Катерини. “Шлюхи грязные, бл*, фу” -

промовив пан, та пішов собі.

“Чорт, чорт, що ж то там сталось, блін” - промовляв нервово Андрій, нервово шукаючи та

збираючи своїї речі, у маленький кімнатці, якую надав роботодавець, де вміщалось лише

ліжко, невеликий стіл та шафа. “Шо ж то могло статись, що вона подзвонила?! Блін, Андрій

не їдь нікуди, вона ж тебе так кидала, так ображала. Ні, ні, треба їхати, вона попрохала про

допомогу, геть усюю мою гордість. Треба подзвонити Івану Романовичу, взяти вихідні на

два дні... Блін, шо то я скажу йому?! Треба ж завчасно попереджати... Ну, добре, спробую”.

Андрій вдень продавав солодощі, ходячи пляжами, а ввечері на набережній продавав різні

прикольні іграшки та сувеніри.

− Іван Романович, доброго ранку, це Андрій.

− Да, Андрюш, я слушаю, что случилось?

− Вибачте будь ласка, шо я отак одразу, не завчасно, але, дайте мені будь ласка два

вихідних, на сьогодні та на завтра. - нервуючи казав Андрій.

− Что-то случилось у тебя?! Что-то не так?

− Ну, так, можна сказати, що трапилось.

− Ну с тобой случилось что-то, или что, сказать нормально можешь?!

− Ну то не зі мною, але дайте будь ласка.

− Та дам я, конечно, и на день и на вечер?

− Так.

− Ну ладно, меня ты не подводил, решай там все свои дела, если что — звони.

− Щиро дякую Вам.

− Да ничего страшного, давай, удачи.

“Дякувати Богу, ще вихідний дав нормально, ех. Блін, то ж треба гроші взяти, скільки ж в

мене там, де тая клята шухлядочка?! Скільки ж взяти?! Проїзд, ех, чи то вистачить триста?!

Чорт, скільки ж тут в мене?!” Андрій почав поспішно перераховувати своїї гривні, два рази він

збився, але на третій раз все ж таки дорахував. За два тижні заробив він одну тисячу шістсот

п'ятдесят три гривні.

“Скільки ж взяти то, скільки ж взяти?! Та ладно, Бог із ними, усі візьму, чи мало, що може там

сталось?! А чи то добре з нею все взагалі?! Блін, що то я роблю, вона ж так мене зневажає,

а я то їду за її першим криком. Ну то й чорт із нею, нічого не станеться, може зара хоч вона

якось думку про мене змінить?! Хоча ну то й що, шо змінить?! Все одно не станусь із нею,

не треба мені такі стосунки, так не буду бачить за літо, може й забуду про неї, бо вона ж

зневажає мене, за ніщо мене вважає. Блін, Дай то Бог, шоб всеє добре було. Отче наш, що

є на небесах...” Андрій поспішно помолився собі в думках, та й почав одягатись. “Блін, де ж

то моїї джинси, ай, де ж то, а от вони. Блін, забруднились, ай, забув попрати, то ж до Насті

у брудних... Та й не зовсім вони й брудні, не бачно, думаю, так не бачно... Блін, ключі ключі,

ах, ось вони.” - Хлопець поспішно вийшов з кімнати, зачинив двері, та й побіг на маршрутку.

“Блін, яка ж то на вокзал їде, яка ж яка, а, точно, отся їде, Боже мій, швидше, швидше

давай під'їжджай”. Хлопець заскочив у маршрутку та поїхав на автовокзал, там так само

швидко знайшов маршрутку на Ялту, та заскочив в неї. “Ну, давай, їхай вже, скільки ж вона

стоятиме?!”

− Пане водію, коли то їхати будемо?! - нервово спитався Андрій.

− Через 3 минуты  отправление, потерпи, ща людей соберу и поедем.

“Ну то ж швидше, то ж кожна хвилина цінна, давай, давай” - думає собі Андрій. Маршрутка

часом відправилась. “Ну що ж так повільно, блін, головне встигти, що ж то могло статись?!

Та й не зі свого номеру вона дзвонила. З ким же ш вона там є?! Мабуть зі своєю Катею, ото

ж вони завжди разом. Та й чому вона саме мені подзвонила?! Що, більше немає в неї нікого,

лишень я зостався?! Чорт його зна, головне, щоб із нею все добре було. Ну що ж так повільно

ти їдеш, їхай, їхай, хай тобі грець. Коло якогось клубу... Де ж той клуб я знайду?! Ладно,

чорт з ним, візьму таксі, скажу, довезе, гроші викину, але нічого, воно того варте, вона так

нервувала, коли дзвонила, Що ж то сталося?!” Час для Андрія йшов так повільно, як ще ніколи

не йшов.

− Ну шо ты сказала ему?! Шо он, приедет?!

− Ну да, куда ему деться...

− Настя, глянь на нас, блин, мы как последние шалавы с тобой, понюхай, какая вонь в

машине, фу, тут даже противно находиться. Она пахнет ужасно, всем: потом, пивом,

спермой, кровью, фу, Настя, ужас.

− Та я понимаю, что мне теперь с ней делать?!

− Блин, у тебя нос разбит, фу, мерзко, они хоть салфетки оставили?!

− Та черт его знает, я до сих пор пьяная, где-то должны были быть.

− Через сколько он будет?!

− Та черт его знает, думаю, в течении часа...

− А че ж так долго-то?!

− Так он черт знает где находится вообще...

− У тебя хоть сигареты еще остались?!

− Та да, были в бардачке еще...

Панночки підкурили та й не знали, що то краще: сидіти у смердючій автівці, чи то сидіти коло

неї у такому вигляді, як останні бомжихи-повії з кров'ю та роздертою сукнею. Але все ж таки

вони вийшли вдвох з авта, та сіли на землю, обпершись об нього спинами.

− Боже, Настюшка, какие же мы дуры! Что мы натворили! Нас трахали как последних

шалав!

− Да...

− Мы сильно много вчера перебрали, нельзя больше так смешивать ЛСД и алкоголь.

Сначала еще терпимо было, когда эти двое были, а потом у меня вообще крышу

сорвало, я не знаю, как это вышло...

− Я потом уже ничего не помню, что происходило то... Но как это: мы с тобой, мы же

с тобой такие... Блин, они ж быдлота какая-то, глянь на нас, как мы докатились до такого...

- Надо было просто вовремя остановиться, после этих двух, но, согласись, классно они

нас, да?!

- Та нормально, черт, когда же приедет этот мудак?!

- Та хрен его знает. Ну приедет он, и что ты хочешь?! Хочешь, чтобы он нас увез?!

- Да он даже и машину водить вряд ли умеет, откуда он мог научиться?! Ему только на

велосипеде кататься.

- Это да, так что же делать с ним будем?!

- Пускай даст денег, мы поставим запаски, черт с этим лобовым стеклом и вмятиной,

переживем, и уматаем отсюда к чертовой матери в город, ты у меня останешься на

пару дней, восстановимся. Блин, у тебя ж бровь рассечена! Как это так, блин.

- Сильно что ли, дай в зеркало гляну?!

- Смотри, блин. Хоть зеркала в машине не сломали.

- Охренеть, Настя, что же мне теперь папику говорить то?!...

- Та, что-то придумаем.

- Так что мы с ним делать-то будем?!

- Та пускай нам сходит купит что-то другое одеть, блин, хоть одежду возьмем, даст

денег — поставим на СТО запаски, в мойку машину отправим и попрем!

- У него хоть денег на СТО хватит?!

- Не хватит - отправим зарабатывать. Он же любит меня, а ради любимой все должен

делать.

- Аххах, шутница! Черт, слушай, а мы ничего не сможем подхватить?!

- Блин, не каркай, дура, первые вроде в презервативах были... Или нет, блин, я не

помню!

- Я тоже не помню.... Фак.

- У тебя противозачаточные есть, Катюх?

- Та да, были в сумке, сейчас... Черт, сумку ж украли, гниды...

- Черт.

- Блин, документы на машину, паспорт хоть оставили, права?!

- Да, я проверила, они у меня лежали в отдельном бардачке, все на месте...

- Фух, Слава Богу.

- В отель будем возвращаться?!

- Та черт с ним. Блин, бошка болит, ужас.

- Та, ладно, все нормально будет, сейчас его дождемся и все окай. Кстати, недалеко тут,

как мы заезжали, есть СТО и мойка, доедем до нее на спущенных - нормально будет.

- Девчонки, как дела, идете с нами?! - Свиснули якіїсь хлопці з компанією, посміялись та

й пішли собі далі.

- Идите к черту, придурки.

- Дебилы блин, постреляла бы.

- Зато мы натрахались на год вперед, хах.

- Та иди к черту, дура, у меня все болит, фу, меня тошнит, как ты еще шутить можешь?!

- Знаешь, хорошо, шо мы под кайфом вчера были бы, иначе было бы так противно, что

я бы умерла там, наверное.

- Это точно... Глянь, шо мне с моим зайкой делать?! Салон весь разорванный...

− Та доедем домой, и все решим, детка.

Панночки обпершись об машину сиділи собі, щось там розмовляли та чекали на Андрія.

Боже, що то з ними сталося. Хто б побачив, не повірив би, що ці дівчата ще нещодавно

були справжніми мажорками та великими цабе, ніхто б не повірив би в те, що то їхня автівка

стоїть позаду. Все було в пиві, їх пречудові зачіски були зараз не краще, ніж зачіски в якоїсь

бомжихи, що не мала змогу протягом місяця помити голову, од них пахло не духами “Леді

мільйон”, які вони так полюбляли, а жахливо смерділо усім, чим тільки б можна було смердіти.

Але дівчата ще знаходили трошки позитиву в цій ситуації, та чекали хлопчика.

“Так, добре, нарешті-то приїхали, блін, де ж таксі, а он воно, бачу” - Андрій приїхав до Ялти,

та побіг на таксі.

− Пане, мені треба до того клубу, треба на парковку коло нього.

− Извиняй, я занят, я по заказу, жду клиента.

“Чорт, де ж то ще є, а он, бачу” - Хлопець побіг до іншого таксиста.

− Пане водію, чи то ви вільні?

− Да, садись, куда тебе?

− Мені треба до сього клубу, зара в мене записано, як то він називається, на паркінг

коло нього. - хлопець помітно нервував, показуючи клаптик паперу з записаною назвою

клубу

− Шо, спешишь?

− Так, є трошки.

− Знаю я тот клуб, стоить будет 40 грн.

− Добре, добре.

Таксі відправилось.

− Боже ж то мій.... - оторопів од побаченого Андрій.

− Тебе сюда?

− Так, думаю так... Тримайте, дякую.

Андрій вибіг з машини та підбіг до дівчат, він був у шоці, він не очікував побачити такого...

Панночка, якую він любив, з прекрасної царівни перетворилась на жабеня.

− Насте, Катя, шо то з вами?! Що сталось?! - нервово кричав й спитувався Андрій, він

підбіг до них та й впав на коліна, роздивляючись, що то такеє.

− Ничего страшного, Андрей. - одповіла Анастасія.

− Ну як то нічого?! Давайте викличемо міліцію, може то вам швидка допомога потрібна?!

− Ты дурак, какая к чертям милиция, скорая?! - сказала, як відрубила Настя. - Ты можешь

нам одежду принести, чтобы мы переоделись?

− Та вам в душ треба, ви усі в крові.

− Давай ты не будешь решать, что нам нужно. Принеси пожалуйста воды и одежду

какую-то. - включилась до розмови Катерина.

− Де ж я то вам її візьму?!

− Где, где, купи, блин.

− Добре, скоро повернусь. - без особливого ентузіазму відповів Андрій, та й пішов собі.

“Ти бач, ані привіт, ані будь ласка, “дурак”, капєц, ото називається приїхав допомогти... Та ні,

то в них шок, так, то шок, вони в шоковому стані. Що ж то з ними то сталося?! Зґвалтували?!

А чом же ж тоді не хочуть в міліцію нічого заявляти?! Од самих, блін, перегар такий, що аж

стій, хоч падай, мабуть то й не зґвалтували, а й самі хотіли. Тьфу, блін, шо то я ж думаю,

Настя ж то не така, такого бути не може. Чорт, чом же ж вона мені не скаже, я ж за неї будь-

кого приб'ю. Хоча а чом се я вирішив, що вона то не така?! Хіба я знаю її?! Так, блін, де ж

якаясь крамниця то, щоб одягу купити... І шо ж то їм купити, хіба я розміри їх знаю... Джинси,

футболки, чи то сукні якіїсь...”

  Андрій човгав собі, шукаючи магазин, та роздумуючи про ту ситуацію, що сталась. Він був

дуже пригнічений і тим, що відбулось з дівчатами, і водночас їх поведінкою. Але відмовити

своїй коханій, коли та потребувала на допомогу, він не міг. Знайшовши найближчий магазин,

де продавався якийсь одяг, він одразу ж забіг. Але ціни його неприємно здивували, та й він

пішов собі шукати щось більш дешеве. Неподалік він побачив ринок, та пішов у його бік. Він

вирішив обирати якіїсь сукні, так як цілком можливо, що він би зміг не вгадати з розміром,

а якуюсь сукню, якая потрібна лиш для того, щоб дістатись додому, за його думкою, можна

було легше обрати наочно. Тим паче, дівчата були в туфлях. Походивши рядами та й

обравши дві, більш-менш гідні сукні, що мали підійти, хлопець віддав за них 500 гривень, й

пішов швиденько на паркінг, шляхом у продуктовому магазині купивши води. Залишилась в

нього лише тисяча з копійками. Дівчата вже підвелись з асфальту, та палили, спершись на

своєє авто.

− Ну, что принес?

− Так, я купив дві сукні.

− Дай посмотреть. - Настя висмикнула пакети з рук Андрія, в той час Катя як шалений

голодний звір накинулась на пляшку мінеральної води, та почала жадібно її смоктати.

− Боже ж мій, скільки то ви учора випили, від вас й зараз тхне?

− Выпили столько, сколько выпилось. - відповіла Катерина, відвевши свої уста від

пляшки, та й повернувши знову, продовжуючи пити.

− Боже, и это ты называешь “сукнями”?! Катюшка, посмотри. - пані, тримаючи двома

пальцями дістала й розгорнула одну з суконь.

− Я ж то не знав, що то ти полюбляєш, то ж без вас купляв.

− Та чорт с ними, главное, шоб было что-то. - відповіла своїй подружці Катерина.

− Надо что-то делать с нашей машиной, Андрей, нам надо ехать домой. - звернулась

Настя.

− Ви хочете їхати додому автівкою?! Ви ж то ще п'яні!

− Та ничего мы не пьяные. И не такие ездили. Ты можешь, пожалуйста, заплатить за

мойку и СТО — чтобы нам колеса сделали.

− А скільки ж то воно коштувати буде? - Ще більше впав настрій в Андрія. В нього

зосталось лише близько тисячі гривень та він більше боявся, щоб вистачило

панночкам, ніж йому.

− А черт его знает, там рядом СТО есть — сходи и узнай.

Ну, Андрій й пішов собі шукати тую СТО. Невеличка будова у якомусь дворі мала вивіску

“СТО, Автомойка”. Хлопець зрадів, що будівля така трошки непримітна, подумавши, що

напевне там нижче ціни, ніж у великих комплексах. Звернувшись до механіка й розповівши

те, що сталось з машиною, хлопцю повідомили, що це все буде коштувати приблизно 1000

гривень.

“Як раз. Як раз вистачає заплатити і доїхати назад до Алушти. Блін, їсти трошки хочеться,

але нічого, протримаюсь. Боже, що то дійсно могло з ними статись. І як то вони в такому стані

поїдуть додому?! Вони ж й досі п'яні. Чорт”.

Хлопець повернувся на паркінг.

− Ну, что, узнал?! Хватит денег у тебя? - поцікавилась Катерина.

− Так.

− Ну и отлично, все, Настя, садись за руль, ща аккуратно доедем, а то если эвакуатор

вызовем, так нас еще и менты спалят.

− Там воняет ужасно, я только и новое платье испачкаю. - поки Андрій ходив дізнаватись

ціни, панночки встигли перевдягнутись, та повитирали всеє своєє тіло вологими

серветками, якії лежали у пачці в багажнику. Сукні, звісно ж, не були такії шикарні, як

минулі, про те й дуже поганими назвати їх не можна було. Такії собі простенькі, літні.

− Давай садись и едь. Я пешком пройдусь.

Настя сіла у автівку та обережно поїхала. Їм пощастило, що окрім пробитих коліс, тріщини на

передньому склі, забрудненого капоту з ум'ятиною, й забрудненого салону, з автом нічого не

сталось. Катерина із Андрієм мовчки пішли на СТО.

− Фу, от чего же он так воняет, елки-палки, девчонки, что вы то с машиной сделали?! -

спитався працівник СТО.

− То уже вам не обязательно знать. - відповіла Катерина.

− Ну, вы правы, конечно.

Через дві години, авто було більш-менш повернене у минулий стан. З Андрія взяли 950

гривень, та він був радий, що йому все ж таки вистачило грошей, щоб допомогти дівчатам.

Дівчата ж в свою чергу були раді тому, що зможуть тепер, нарешті, дістатись дому.

− Андрей, ты нам можешь еще дать немного денег, на дорогу? - попрохала Настя.

− Я можу вам дати лише 100 гривень.

− А что, больше не можешь?! - знов втрутилась до розмови Катерина.

− Ні, на жаль, ні. В мене й залишилось трошки більше сотні, то мені ще на дорогу. -

хлопець дістав свій гаманець, який помітно схуднув, порівняно з сьогоднішнім ранком,

та й вийняв купюру.

− Тримайте. Ви впевнені, що хочете прямо зараз поїхати?!

− Больше, чем. Все, спасибо, удачки. - відповіла Катерина, й сіла в авто.

− Все, пока, спасибочки, Андрюш. - поцілувала хлопця в щоку Настя, та доєдналась до

Каті.

− Бувайте. Щасти вам.

Дівчата поїхали. Андрій трошки постояв коло СТО, приємно зніяковівши од її цілунку, бо це

дівчина вперше його поцілувала, та й збирався вже йти, але його окликав працівник СТО,

мабуть то був охоронець. На вигляд було йому років 60.

− Молодой человек, подождите. - працівник підійшов до Андрія.

− Так, я слухаю вас.

− Они не собираются в милицию заявлять?

− Ви про що, пане?

- Та ты знаешь, про что я говорю. Подруги твои будут в милицию заявлять, или нет?!

− А вам то що до того?

− А ты, вижу, не знаешь, что вчера случилось?!

− Ні, вони не схотіли сказати. - ппустивши голову промовив хлопець.

− Ну так ты не знаешь, будут, или нет?!

− Вони сказали, що не будуть. Так що ж сталось?!

− А ты, вообще, кто им такой?!

− Просто друг... - знову відповів Андрій, понуривши голову.

− Ааа... друг... Та трахал их вчера почти весь район. В стельку пьяные они были и

решили попробовать участь шлюх, что ли. От мала до велика, все вставали в очередь,

как в магазин за хлебом, сначала в машине, потом уже и вышли из машини. Они

сначала радовались и кричали, а потом в отключке, уже, наверное были. Вот так вот.

В Андрія раптом закружилась голова, він мовчки розвернувся й пішов собі, куди очі бачили.

Він не міг такого очікувати від Насті. У найближчому магазині парубок купив собі пива. Поки

він його пив, попрохав в перехожого цигарку й підкурив. Це була його четверта цигарка за

всеє життя. Він пив і не міг зрозуміти, як то могло такеє статись. Він благав знайти хоч одного,

хто учора приймав участь в цьому, та й готовий був його вбити, та водночас він розумів,

що найжахливіше було те, що й подружки його, якщо можна їх так назвати, й не проти були

тойого “бенькету”, що одбувся на стоянці. В якийсь момент йому взагалі схотілось вмерти,

зробити самогубство, але він враз подумав про своюю матір, якій він був потрібний, та й

закинувши цю думку про смерть подалі, пішов собі на вокзал.

− Настя, нахрена ты его поцеловала, фу, блин, противно, как?!

− Та мне тоже самой неприятно, но ладно, помог же нам, Масюнь.

− Тоже, блин помощь, теперь из машины стыдно вылезти в таких одежах.

− Та не переживай, сейчас купим в магазине что-то перекусить и поедем домой. А там

уже разберемся со всем и отдохнем.

− Да.

− Погуляли, блин.

− Та ладно, ничего страшного. Кстати, помнишь того низенького парнишку, который уже

потом в очередь выстроился, небритый такой?!

− Да, помню.

− Охрененный, скажи?!

− Да, детка, ты права.

  Панночки заїхали до крамниці й поїхали додому. Вдома вони вже прийняли душ, поїли, взяли

ще грошей, та поїхали купляти собі нові телефони. Катерина подзвонила татку, сказала, що

все добре, й дівчата знову повернулись до Насті. Панночки вирішили залишитись сьогодні

вдвох, тому що опісля завтра Катерина вже від'їжджала. Вони знову пили, вживали ЛСД та

дивились фільми...

Глава ІІ

Наприкінці серпня...

Настя лежала на своєму ліжку, п'ючи “Шеріданс”, та дивилась фільм. Як тут задзвонив

телефон: то дзвонила Катя.

− Привет, Катюшка, я соскучилась. - привітливо привіталась Настя.

− Слышишь, ты, какая я тебе Катюшка, ты скотина, тварь, гнида, я ненавижу тебя, ты

испортила мне всю жизнь!

− Катя, что случилось?!

− Что случилось?! ВИЧ у меня, понимаешь, скотина, все из-за тебя!!!

− Я то тут при чем?!

− При чем?! У меня после той ночи ни с кем ничего не было, если бы не ты, не было бы

того.

− Та иди к чертям, тебя никто не заставлял. Я, вот, из-за той ночи забеременела, мне

пришлось делать аборт, и в итоге я не могу иметь детей, я же не виню тебя в этом?!

− Настя, - начала плакать в трубку Катя — и что же делать нам теперь?!

− Я не знаю, Катюшка, может приедешь на пару дней ко мне сюда?

− Та не мешало бы, пока учеба не началась...

− Давай, давай, как раз обсудим все...

− Пока, Настя, я тебе перезвоню, прости, что накричала... Просто мне даже жить теперь

не хочется...

− Папа знает?

− Нет...

− Ну, приезжай, будем решать что-то....

− Хорошо, я перезвоню и скажу, когда буду.

Настя шість днів тому зробила аборт, жодних венеричних захворювань вона в свою чергу

не підхопила. В результаті лікарняної помилки під час операції, вона не зможе більше ніколи

мати дітей. Усі ці дні вона сиділа вдома, пила та вживала наркотики, вже скоштувавши кокаїн.

Також тиждень тому вона втратила свою фірму. Заступник зміг її надурити та все ж таки

відібрав фірму, як то й планував, подарувавши Насті, 200 тисяч гривень, він посміявся їй в

обличчя. Панночка не знала, що то їй робити далі, та зараз вона, зоставшись одна, тікала од

реяльності за допомогою алкоголю й наркотиків. Коломенський же за сезон зумів заробити

непогані для нього гроші — 12 тисяч гривень. В Криму він познайомився з приємною дівчиною

Оксаною, якая за збігом обставин, була з одного з Андрієм міста. Вони проводили прекрасні

романтичні вечори, веселі дні. Разом із Оксаною Андрію стало дуже спокійно та приємно.

Він нарешті зміг відчувати відвертість та взаємність у свій бік. В той же час, Олексій із Яною

планували почати жити разом. Це ставало можливим завдяки тому, що Іван Гілевич мав

серйозні зв'язки, та він пообіцяв зробити все, щоб батька Яни випустили умовно-достроково,

також Іван Гілевич. подарував свойому сину простору квартиру. Євгенія Степанівна дала

згоду на це, та й ще казала молодятам, що ті можуть й не чекати повернення батька, мовля

пані зможе обходитись без сторонньої помочі, але Олексій з Яною вирішили, все ж таки,

дочекатись.

Наступного дня, Катя вже була на порозі квартири Насті. Вона прилетіла з Москви літаком.

“Та открывай же ш двери уже, хватит спать” - тихенько сказала пані, й продовжувала

дзвонити у вхідні двері.

− Кто там?

− Кто, кто, дед Пихто!

− Аа, Катюшка, заходи, заходи... - Настя була в нижній білизні, обличчя в неї було

заспане й пропите, під очима, які ввалились, були синці, не було в неї вже життєвої

енергії.

− Боже, как я по тебе соскучилась. - Катя обійняла Настю, й зайшла.

− Налить тебе что-нибудь?

− Да, налей.

Дівчата пройшли на кухню та сіли за стіл, Настя налила собі й Каті “Шеріданс”.

− Скажи сначала, что там у тебя?! - запитала Катя, й випила порцію.

− Та, что, что... Фирмы я лишилась... Эта мразь, Денис, воспользовался тем, что я была

пьяная, и завершил то дело, что он готовил все лето, я порасписывалась в договорах,

и в конце-концов он отобрал у меня фирму. И так еще унизительно перечислил мне

200 тысяч на счет, сказал, что это моя последняя в жизни зарплата. Посмеялся и

выгнал меня из моего же кабинета.

− И что ты будешь с этим делать?!

− А что, что, нечего делать то.... Недавно я поняла, что беременная, задержка, все-

такое, проверилась — действительно — ребенок. Ну, выхода другого не оставалось

— сделала аборт... Врачи сказали, что теперь у меня не будет детей... - Настя випила

свою порцію та й налила ще.

− Ужас, и что ты теперь делать будешь?!

− Черт его знает, без понятия, Катюшик. - Настя випила другу порцію свою, Катя зробила

теж саме, та й Настя знову налила. - Ты уверена, что у тебя ВИЧ?

− Та уверена, два раза сдавала анализы... Я не знаю, что делать теперь... Нахрена

вообще жить, Настюшик?!

− Ну с ВИЧем же можно долго жить!

− Ну и что, что долго... Но ни семьи полноценной, ни детей, ничерта... Сейчас я хочу

только напиться, давно не пила, с папой там в Москве скучно и невыносимо... - Катя

випила ще одну порцію.

− Сейчас напьемся, не боись. Кстати, у меня есть немного, что можно нюхнуть.

− Ты что уже подсела на кокаин, что ли?

− Та чего подсела, иногда же нужно развеяться...

− Ты что дура?

− Ну, посмотри на меня, я что, умерла?! Идем, нюхнем немного и забудемся обо всем...

− Ну, ладно, Настюшка, идем.

Настя сіла за свій журнальний столик, витягнула якийсь невеличкий пакетик з білим

порошком, та висипала частину на стіл. Зробила чотири рівні доріжки.

− Смотри, первые две вдохну я, вторые — ты. - Настя почала з аркушу паперу

скручувати невеличку трубочку.

− Хорошо.

Дівчина нахилилась, та швидко через ніс втягнула в себе дві доріжки кокаїну. Одразу опісля

неї те ж саме зробила Катерина. Вони запили все це з горла Шеріданом, та й лягли на ліжко.

Через кілька хвилин в головах дівчат заграли якіїсь кольорові мультики, вони лежали, та

божевільно посміхались, дивлячись на стелю. Їх сміх гучнішав й гучнішав: допоки панночки не

зірвали голос.

Настя приймала кокаїн вже зо два місяці, та й організм то почав до нього трошки звикати.

Катя ж скоштувала вперше. Настя не розрахувала дозу для своєї подружки, та в тієї через

кілька хвилин стались спазми, а потім дівчина й взагалі задихнулась. Настя ж продовжувала

лежати на ліжку та й дурно посміхатись, дивлячись на стелю...

Щиро дякую за прочтення