Заробітчанка (2013)

Заробітчанка

(діялог із життя однієї заробітчанки)

Приємного читання. 

Автор - Михайло Степнов. 2013 рік.

Verona, Italy.

- Ну, що, вирішила, Оленко? Де ти хочеш мешкати? Там, чи тут? - жінка захоплено розвела руками, показуючи краєвиди міста дівчинці, років двадцяти, яка приїхала на вихідні в Італію. - Не переймайся! Італійську вивчиш, а довчишся тут, в Веронському університеті. Тут є твоя спеціяльність, я домовлюсь за твій перехід.

- Ні, мамо, я не хочу. Це не моє. Так, тут красиві краєвиди, але в Україні не гірші. Тут файна атмосфера, але в Україні ліпше. В мене там все, там моя душа!

- Що все, що все?! Tutti, tutti... tutto questo è l'Italia1. - нервово відповіла жінка.

- Все - це мої друзі, мої рідні, все - це є моя рідна країна, мій рідний Львів, мова рідна моя.

- Що ти починаєш, тут ти зможеш більшого здобути! Ти зможеш собі дозволити набагато більше.

- Мамо, не починай, все, що мені треба, я маю, все що буде потрібно - здобуду. Пішли краще додому.

І вони пішли, проходячи вузенькі вулички, якії освітлювались темно-жовтим приємним кольором з ліхтарів, які мали старовинний вигляд, проходячи крізь старенькі красиві будинки. Прийшовши на стоянку, жінка підійшла до дуже красивої, червоної Alfa Romeo, відкриваючи двері, вона промовила:

- Подумай добре, Оленко, подумай! В тебе є ще час. Тут інший рівень життя, це Европа!

- Колись вони мали рівень життя не ліпший за наш. Але вони не тікали, мамо, вони пробували щось робити, щось змінити, щось розвивати!

- Ой, та що ти мені тут розказуєш, що ти будеш робити?! Нічого ти не зміниш! То в вас люди такі, яким би лишень вкрасти грошей.

- І тепер вони всі їдуть до Італії, Польщі, Німеччини, ті люди... Бідолашна Европа. - відповіла дівчинка, посміхнувшись, та сіла в автівку.

Авто рушило з місця, та почало продиратись крізь вузенькі, напівтемні вулички північного міста Італії. Додому вони їхали мовчки, ніхто з жінок не вимовив ані слова. Так само мовчки старша поставила по приїзді авто на стоянку.

- Їсти будеш? Тут є файна піцерія прямо коло нашого будинку. Давай зайдемо. Хоч справжньої піци спробуєш.

- Не більш справжня, ніж у нас. - із незадоволеним обличчям відповіла дівчинка.

- Оленко, не сперечайся. Пішли.

Вони зайшли в ресторацію, яку прикрашала красива вивіска “Corte Farina Ristorante Pizzeria”, замовили поїсти та продовжили розмову.

- Олено, я зможу влаштувати тебе тут на роботу, опісля твойого навчання! - продовжила жінка, як принесли їм піцу.

- Мамо, не треба мені тієї роботи. Ти мене хоч спиталася, ким я хочу працювати?!

- Сонце, ким ти хочеш працювати?

- Дякую, що спиталось, мамо! Я мрію бути педагогом, я мрію викладати англійську мову, це моє!

- Прошу, викладай, займайся педагогікою, пиши статті, наукові праці. Але ж то можна роботи і в Італії! Ти будеш тут отримувати справжні гроші!

- І у нас я буду також отримувати не менш справжні гроші!

- Та що порівнюєш?! - підвищила голос жінка. - Що ти порівнюєш! Три тисячі гривень та три тисячі евро. Ти що взагалі не розумієш?! Що ти причепилась! “Україна, Україна”, та до бісу твоюю тую Україну! Тут інший! Інший рівень життя! - вже майже кричала мама Олени. Дівчина ж продовжувала собі їсти, ігноруючи промову матері.

- Вибач, вибач, Оленко. Просто я хочу, як краще. - торкнулась жінка руки доньки, але та її прибрали зі столу.

- “Як краще” мені буде в Україні, мамо, зрозумій.

Панночки доїли, та пішли додому. Старша жінка відчинила двері квартири, та вони зайшли. То була величезна чотирикімнатна квартира, яка мала велику вітальня, з великою залою, та трошки меншими іншими трьома кімнатками. Обставлена квартира була в стилі модерн. На стінах висіли роботи сучасних відомих художників. Старша жінка розувшись, підійшла до свойого бару, взяла келих, та наповнивши його червоним вином, сіла на чорну шкіряну канапу, якая стояла коло стіни, що в свою чергу була покрита сірими шпалерами.

- Оленко, подумай ще раз. - промовила пані, в слід дівчинці, якая зайшла в свою кімнату та зачинила двері. - Мала та дурна. Не розуміє що втрачає. - про себе подумала жінка. - Нащо тобі отсей безглуздий патріотизм?! - крикнула мати Олени та зробила ковток вина.

- Це все через нього, сам не схотівся зі мною їхати до Італії, та доньку підмовив, патріот клятий. - бубоніла жінка, включаючи свойого ноутбука. - зара подзвоню йому та розберусь.

Жінка увімкнула ноутбук та запустила Skype2, знайшовши контакт на ім'я “Дмитро (чоловік)”, вона почала телефонувати йому.

- Ну, доброго вечора, Мар'яно.

- Мáріан! Мáріан! Скільки ж можна повторювати! І тобі buonasera3.

- Вибач, знаю лишень українську. Як там Оленочка?!

- Шо ти їй в голову вбив?! Діма?! Нащо ти їй в голову вбиваєш свій клятий патріотизм?!

- Я нічого їй не вбиваю в голову! Що ти вигадуєш?! Вона сама вирішує, чи бути їй патріотом, чи ні.

- Вона не хоче переїжджати в Італію!

- І що?!

- Що значить “І що?!”. Вона втрачає своє майбутнє, і все з твоєї подачі!

- Прошу, прошу, що вона втрачає?! Майбутнє?! Вона просто хоче пов'язати своє майбутнє із своєю Батьківщиною.

- І ти так само... Боже, в кого ж пішла донька моя... В бовдура... Якеє майбутнє в Україні?!

- Таке! Таке, сонечко, таке! Вона не хоче жити на чужині з чужою людиною!

- Ти що там, взагалі поїхав головою?! Якою чужою?! Вона зі мною, мамою своєю жити буде!

- Яку бачить лише двічі на рік: на день народження й на Різдво. Анітрохи ні чужа...

- Діма, ти прекрасно розумієш чому!

- Дмитро, будь ласка, а не “Діма”.

- Боже, який ідіот. Я тут працюю, я заробляю величезні гроші, для вас, до речі! Я дам їй майбутнє.

- А ти спитайся, в своєї доньки, що вона то робить із твоїми грошима, що ти надсилаєш?!

- Що вона з ними робить?! - здивовано спиталась пані.

- Кожного місяця твої дві тисячі евро вона жертвує по різним бібліотекам, українським організаціям, музеям тощо. До речі, я теж, як і ти, працюю, а майбутнє Оленка зможе й власноруч здобути.

- Боже, яка дурна! Це все ти винен!

- Щоб ти знала, я тобі повідомлю, вона вже вийшла на стипендію мера, та все зараз йде до того, що дівчинка здобуде посаду викладача в університеті Івана Яковича. Це тобі не будь що, Мар'яно.

- Але це і не Італія.

- Дякувати Богу.

- З тобою неможливо розмовляти, бувай собі. Не забудь її завтра зустріти в аеропорту.

- Я пам'ятаю, не бійся. Просто дай дитині можливість самій обирати. Подумай про те, що вона може і не хоче втікати на чужину, лишень заради грошей. Вона хоче займатися улюбленою справою в улюбленій країні. А гроші?! Гроші то гроші, проживемо. Нам вистачає на все, що треба. Тим паче як вона буде сумлінно працювати, то зарплату буде отримувати не маленьку. До того ж скоро може влада змінитись, так що може й зміни чекають на нашу державу.

- В вас постійно міняється влада. Чорт з вами, ciao!

Жінка розлючено та різко закрила кришку ноутбука, й розслаблено оперлась на спинку канапи. Знову зробивши ковток, вона промовила: “Боже, які ідіоти, які ідіоти. Не знають вони, що таке щастя й не хочуть дізнатись”.

- А може знаємо, тому й не тікаємо на чужину?! - відповіла дівчинка, як вийшла зі своєї кімнати, та пішла у ванну.

• 1. “Все — це Італія” - італ.

  2. Програма відеозв'язку через інтернет.

  3. “Добрий вечіір” - італ.