Приїздіть до нас на Україну

Жителі Бистреця, Дземброні, Зеленого та інших причорногірських сіл знають, яку шкоду їхнім невеличким присадибам приносить влітку град, що його народжує Чорногора. І тому ніхто з них в так звані громові свята не візьметься ні до якої, навіть домашньої, роботи. А коли вже гроза пройде селом, то вони з цікавістю роздивляються в кого яку шкоду град наробив. Та з гордістю вихваляються, що у тих, хто істинно вірить у бога, святкує у всі великі й малі свята і шанобливо ставиться до громовиць, — шкоди стихія не наробила ніякої. І не дай боже комусь хизуватися перед тутешніми жителями, що пробував кидати камінь у Несамовите. За то гуцули по голівці не погладять. А з озером так є: дуже часто в обідню спеку, коли на небі ані хмарки, через якихось 20-30 хвилин погода збіситься і така гроза з вітром насунеться, що не знаєш, чи ще доведеться побачити білий світ чи ні. Гуцули кажуть на це — шарга. То і вітер ураганний з холодним дощем та мокрим снігом, і град, і грім, і блискавка. Не позаздриш туристу, який потрапить у таке на Чорногірських верхах… Причаїлось на дні льодовикового кару Несамовите — спостерігає морським оком за чарівним світом Карпатських гір. І береже свої таємниці.

Гора Близниця. Два брати-близнюки кохали одну дівчину. А були вони такі схожі один на одного, що дівчина кохала їх обох. Одного разу вона їм сказала, що за того вийде заміж, котрий їй принесе із гір едельвейс. Пішли брати-близнюки шукати едельвейс. По дорозі зустрілися з одним старим дідусем. Розповіли йому про те, куди і за чим ідуть, а дід їм і каже:

- Беріть мій едельвейс, хоч він трохи засушений.

- Ні, ні, дідусю! - відповіли брати. Нам треба свіжий едельвейс. Брати від вас старий, засохлий - то буде не по правді. Тоді дідусь повів їх до одної скали, а там якраз ріс один едельвейс. І рушили брати - один з одного боку, а другий - з другого. Тільки вспіли доторкнутись, як скала зірвалася і оба вони розбилися. Дідусь повідомив про це дівчину. Вийшла вона на грунь і дуже плакала. З її сліз зробилося велике озеро, яке називається Орать. Від того часу і по сьогоднішній день люди цю гору звуть Близницею.

Було це дуже-дуже давно. Не було гір, а було море безкрає і глибоке. Цар моря мав вродливу доньку Карію. Леліяв її, оберігав, тішився, що росте вона розумницею. Виросла дівчина. А тут і слуга Царя Пате почав заглядатися на молоду царівну. Закохалася Карія у Пете. Зустрічатися вони таємно, під водою. Але, як то кажуть, немає нічого таємного, щоб не стало явним. Довідався про це батько дівчини. Що не робив батько, щоб розлучити молодих. Одного разу в пориві гніву крикнув на все море: «А щоб ти горою стала!» І виросла серед води гора. Пете плавав і кликав свою кохану: «Каріє! Каріє! Каріє!» І тільки встиг гукнути втретє, як гора відповіла грудним голосом: «Пате…!» Приходили сюди молоді, клялися у коханні. І так ці гори й назвали: Карпатами.

Колись на нашій землі була величезна рівнина, вкрита травами, деревами; по ній протікали струмки та річки, багаті на рибу. Усім цим володів велетень Силун. Він добре вмів господарювати, мав багато черід корів, волів, отари овець, стада свиней. А гусей та качок, курей просто не злічити. Палац у Силуна був із мармуру, шпилі сягали до хмар. Замість ліжка у нього — золота колиска, вдень відпочивав у срібному кріслі. Слуги обробляли землю, годували худобу, примножуючи багатство велетня. Самі ж тулилися в землянках, а кидати роботу не сміли. Так до кінця життя й були кріпаками. Був серед челяді хлопець Карпо Дністровський, який прийшов з берегів Дніпра ще десятилітнім, щоб працювати й допомогти бідній матері. Добре працював Карпо, ще й іншим допомагав. За це його всі полюбили. Пройшло десять років, і Карпо вирішив повернутися додому. Побачивши Силуна, парубок сказав йому, що хоче отримати свою платню й піти до матері. До цього ще ніхто не насмілювався так робити, тому пан дуже розлютився. Схопив він Карпа, подняв і вдарив об землю так, що аж яма утворилась. Але слузі нічого не сталося, він відчув від матінки-землі непереможну силу, схопив велетня і вдарив ним об землю так, що той опинився у підземній печері. Став Силун вибиратися, бити ногою в земну кору, а та не піддається, тільки вигинається. Так і утворилися гори, а найвищі там, де Гуцулыцина. Уранці наймити побачили, що навколо постали лише гори, а панський палац провалився у прірву, яка одразу ж заповнилася водою й утворилося озеро. Назвали його Синевір. Горам на честь Карпа дали назву Карпати. Люди залишилися там жити й працювати. Силун і тепер не стих під землею, все пробує вибратися, але не має такої сили, бо постарів.

Кажуть, як за давніх часів князі Русь хрестили, то повтікали у Карпатські ліси усі чарівники та мудреці. А тому і понині Карпати овіяні духом чарівничим. Там кожна гора має чимало своїх легенд та переказів. Кожне урвище, мов ранковим туманом, повниться таємничістю. Кожне дерево, мов жива людина: як при світлі місяця на нього глянеш – наче ось-ось із місця зрушить і піде танцювать. Та так танцювать, що аж гори тремтять, аж долами відлуння котиться. Стежки ходжені і неходжені горами в’ються і, кажуть старі люди, вночі їх нечиста сила мете, аби вдень перехожий блукав тими стежками, та з гір і не виблукав. Аби навіки поміж синіх вершин залишився.

Є навіть легенда про те, звідки взялися гуцули, що нині вважаються корінними мешканцями Карпат: ото колись дуже давно ходили люди світом та місця доброго до життя шукали і якось дійшли до таємничих гір. І вирішили піти глянути на ті гори. Ото ходили, ходили, аж поки гарну стежку не знайшли і пішли тією стежкою. Довго йшли, аж коли зрозуміли, що заблукали. Тоді назад пішли, а за кожною горою стежка розділювалася і не знали люди, якою йти. Ось так блукали, блукали, аже поки не вийшли на полонину. А як вийшли, то навсібіч роздивилися і побачили, що гарно тут. А так і порішили зостатися поміж оцих незвичайних гір. І нині живуть ті люди, і нікуди з гір іти не хочуть. Поназивали гори своїми іменами, та все дивними-предивними, як то Говерла, Ґорґан, Дземброня, Стримба, Кернична, Магура, Драгобрат та інші. Як на яку з цих гір вилізти, то розкинуться усі Карпати довкіл і аж дух захопить від тієї краси, що здавна людей полонила і в серцях їхніх вічним трунком застигла. А як бистрі ріки-потоки несуться з верховин у доли, то так душа карпатського люду бистра і кипуча. І все, що їхніми руками роблено, мов крізь віки рветься у бистрину потоку людської думки. Кожен витвір карпатського мистецтва не застиглим деревом, глиною, металом, тканиною чи шкірою постане перед зачарованим оком. Він живим струменем променить, бо з Карпат родом. А кожна фарба мов із життя вхопила найтоншу його суть і передала те життя чи на полотні, чи на глеку, а чи на овечому руні. Той на світі не жив, хто у Карпатах не був, – кажуть люди. І правду кажуть, бо що вартий світ без Карпат! А хіба той, хто часточки Карпат не має вдома, – жив на світі? Твори карпатського мистецва авторської роботи – ось те, що вічно будитиме душу до звитяг і руху вперед, швидкого, як карпатські ріки, неспинного, як саме життя. Одвічна магія Карпат живе у кожнім виробі карпатського майстра, у кожнім творі митця з величних, таємничих гір, які співають свою прадавню пісню, ту пісню, що її пише сама вічність на карпатських схилах.

одна знана легенда Карпат оповідає про Морське Око, так іще називають озеро Синевир. Науковці мають обґрунтовані версії того, як 10 тисяч років тому на цьому місці з’явилося озеро, але, певна річ, слова місцевих мешканців, що передаються з вуст у вуста протягом багатьох поколінь, розкажуть про виникнення Синевиру барвистіше. Озеро утворилось із сліз доньки графа Синь після того, як вона дізналась що її коханого пастуха Вира вбили за наказом її батька. У пам’ять про Синь і Вира на Міжгірщині, на березі Морського Ока, встановлено вирізьблену композицію із дерева.

Жила бідна, але дуже гарна дівчина Ганна у Вашківцях. А тоді на Буковині були турки, які виловлювали молодих дівчат і продавали в рабство. Пронюхали вони і про Анну. Одного разу вони наскочили на конях і хотіли її зловити. Анна стала втікати. Вибігла на гору, а турки старались її наздогнати. Дівчина звернулася до рідної землі: "Земле, розступися. Захисти мене від ворогів". Земля розступилася і дівчина зникла. Тільки коса залишилася зверху. Турки із злості її відрізали. Але дівчини вони не впіймали. З того часу гору біля Вашковець стали називати Анниною горою.

Говерла. Барон Янош Нодь з далекого міста довідався, що ніхто з мадярів ще не побував на найвищій, тоді ще безіменній горі в Карпатах. Він і надумав собі першим вийти на вершину і назвати її своїм ім'ям. Взяв із собою двадцятеро дужих слуг, кожен зі слуг взяв двох коней - для себе і для харчів та спорядження - і рушили в дорогу. То було якраз серед літа. Вся Угорщина знала про похід Нодя, який мав принести славу не тільки покорителеві гори, але й державі, а про те, що на вершині цієї гори не раз побували прості селяни, ніхто й не згадував. Дні поволі минали. Аж через два місяці доїхав Янош Нодь. до невеликого карпатського села, що загубилося в горах, і дивується. Чи справді на ту гору так важко вийти? Та ж рукою можна подати до її вершини. Літнє сонце нестерпно пекло. Але йти було приємно. Хвойні праліси охолоджували людей і коней. Та довелося потратити ще два цілих дні, щоб дійти до самого підніжжя гори. Там барон зупинився і наказав отаборитись, щоб відпочити, набратись сили. Два дні тривав перепочинок. Залишивши трьох чоловік та коней у таборі, барон з іншими ще на світанку вирушив на гору. Небо було чисте-чисте, жодної хмарини. Довго йшли, в декого і взуття розбилося. Пробирались крізь густі хащі, через колюче каміння, через товсті колоди, повалені бурею. Знемагали, падали. Гордого пана це починало сердити. Одного боязливого слугу, що хотів повертатися, пан спересердя пристрелив. Уже вечоріло, коли змучені люди вийшли з лісу. Перед ними простяглася широка полонина, яка ніби сягала неба. Не відчував утоми тільки Нодь. Побачивши перед собою за кількасот метрів вершину, він аж летів до неї, щоб тільки першим стати над Карпатами. Ніхто й не помітив, як небо затягнули тяжкі хмари. Отямилися тоді, коли посипав лапатий, густий сніг. Подув холодний вітер, знялася хуртовина й розігрався буран. Рятуючись від стихії, люди розбіглися, хто куди. Даремно Янош Нодь зупиняв їх. ніхто не чув. За ніч намело багато снігу, люди ледве тягнули ноги від замету до замету. Лише третина людей повернулася до табору. Вони були змучені, голодні, перемерзлі. Інші загинули в бурані. Не повернувся й барон Янош Нодь.

- Говерло! Говерло! - розповідали ті, що повернулися!..

Це по-мадярськи означало, що вершина вся в снігу. Такого дива люди, які прийшли сюди з далекої мадярської рівнини, ще не бачили: щоб серед літа і сніг. Відтоді й гора названа Говерлою - сніжною горою. А вона й справді сніжна. Великі купи снігу можна щоліта знайти в западинах, урвищах. Та й погода тут часто міняється: сніг на Говерлі серед літа - не дивина.

Уривок з художнього твору (відповіді учасників):

Степ дедалі гарнішав. Тоді весь південь, увесь той простір, що обіймає нинішню Україну, аж До Чорного моря був зеленою, незайманою пусткою. Ніколи плуг не торкався цих безмежних хвиль дикого різнотрав'я. Хіба що коні їх толочили, які ховалися тут, як у лісі. Нічого в природі не могло бути кращого. Вся поверхня землі здавалася зелено-золотим океаном, по якому розбризкали мільйони всіляких квіток. Крізь тонкі, високі стебла трави прозирали блакитні, сині й лілові волошки; жовтий дрок вихоплювався догори своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка рябіла на поверхні своїми шапочками, схожими на парасольки; завіяний бозна-звідки пшеничний колосок наливався в тій трав'яній гущині. При самісінькій землі шугали, витягнувши свої шиї, куріпки. Повітря тремтіло тисячами різних пташиних щебетів. У небі нерухомо зависали цілі хмари яструбів, які, розгорнувши крила, гострили свій зір на трави. Крик зграї диких гусей, що повагом пролітала стороною, відлунював у бозна-якому далекому озері. Із трав здіймалася рівними пружними помахами крил чайка і розкішно купалася в синіх хвилях повітря. Ген вона щезла у високості і тільки миготить чорною цяткою. Ген вона перевернулася крилами і зблиснула проти сонця. Який же ти гарний, степе, дідько б тебе вхопив!Увечері степ ставав зовсім інакшим. Увесь його барвистий простір, огорнутий останніми яскравими відблисками сонця, поволі темнів — так, що видно було, як по ньому перебігали тіні і він ставав темно-зеленим; випари здіймалися густіші; кожна квітка, кожна травинка видихала амбру, і весь степ стояв у духмяному серпанку. Темно-голубе небо ніби хтось велетенським квачем попідводив широкими смугами з рожевого золота, де-не-де біліли клаптики легких прозорих хмаринок, і свіжий-свіжий, звабливий, як морська хвиля, вітрець злегка погойдувався на вершечках трав і ледь-ледь доторкався до щік. Уся музика, якою повнився день, затихла, її замінила інша. Плямисті ховрашки виповзали зі своїх нір, ставали на задні лапки й висвистували на весь степ. Дедалі голосніше сюрчали коники. Іноді від якогось дикого озера долинав лебединий крик, що, як срібло, розсипався в повітрі.

Весна.

Та це ж весна, бо тане сніг, —

дивись: струмок з гори побіг.

Шумить вода, ламає все.

Весна іде, тепло несе.

Шумить, гуде веселий гай

і гомонить: вставай, вставай!

Розтане сніг, зима мине,

земля кругом цвісти почне.

Дітей малих веселий рій

посуне з хат на луг мерщій.

Радіє все, співає все,

весна іде, тепло несе.

П. Капельгородський

Леся Українка “Лісова пісня”

Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп'я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину — то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро — тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура, — повна ніжної, задумливої поліської краси. Провесна. По узліссі і на галяві зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду.

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зострічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Меж ярами над ставами

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,

Тополі по волі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все-то те, вся країна

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце зострічає...

І нема тому почину,

І краю немає!

Т. Шевченко

О.Галка “Під Херсоном”

По Дніпровських гирлах тихо вітер віє…

Очерет та плавні, острівці, гаї —

Без кінця глибокий той Лиман синіє

І несе у море хвилі він свої.

Сунеться галера, мов чумак з вагою,

Ледві-ледві дише очерет гнучкий,

Чайка у блакиті лине над водою

І голубить душу простір цей німий…

Тут колись гуляли братчики низові;

Пісні товариства чулись на човнах…

Простягаючись звиш пiвмилi вздовж, а мало що не чверть милi в ширину, рiвна й намулиста, обведена з усiх бокiв стрiмкими скалистими стiнами, високими декуди на три або й чотири сажнi, долина тота була немов величезним котлом, iз якого вилито воду. Чималий гiрський потiк впадав вiд сходу до тоi долини високим на пiвтора сажня водопадом, прориваючи собi дорогу помiж тiснi, твердi скали, i обкрутившися вужакою по долині, випливав на захiд у таку ж саму тiсну браму.

Іван Франко "Захар Беркут"

Уривок з художнього твору Івана Нечуй-Левицького «Микола Джеря»

Це була Акерманщина. Село було довге й здорове. Через усе село йшла широка вулиця і тяглася трохи не до самого Акермана. Вона вся була обсаджена акаціями, неначе Вербівка вербами.

Село було українське. В йому, як і в самому Акермані, що став уже зовсім українським городом, були люди з усіх українських губерній. Усе село було залите абрикосовими та черешневими садками і зеленіло, як гай. Поза хатами тяглися виноградники на всі боки, скільки можна було скинуть оком. А там, за селом, на широкому полі ледве піднімалась зелена, як пух, кукурудза, розстелялось широке молоде листя тютюну, а там далі розстелився широкий, рівний, як діл, степ, ввесь зелений, ввесь укритий то виноградом, то пшеницею, то кукурудзою, то зеленою травою. Надворі ще була весна, а висока трава в степу була вже готова під косу. Край був багатий та пишний, як рай.

Отаманова хата стояла за посадом, на хуторі. Хата була чимала, з піскуватого каменя, з великими вікнами на чотири шибки. Ковбаненко будував її, дивлячись на хати в швейцарській колонії Шабі, що була недалеко од села в степу. Кругом хати зеленів здоровий виноградник; поміж виноградом по межах довгими рядками росли абрикоси та черешні. Кругом хати росли старі велетенські волоські горіхи. Молоде пагоння на горіхах на гарячому сонці вже повиганялось на сажень вгору, ніби сходило на дріжджах. Вся оселя зеленіла й пахла, ніби квітник. Акації стояли саме в цвіту, заквітчані безліччю білих китиць. Вони були схожі на здорові срібні канделябри. Гаряче повітря було повне гострих пахощів акацій і розливало якусь розкіш на ввесь двір.

"Красо України, Подолля!"

Леся Українка

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!

Онде балочка весела,

В ній хороші, красні села,

Там хати садками вкриті,

Срібним маревом повиті,

Коло сел стоять тополі,

Розмовляють з вітром в полі.

Хвилюють лани золотії,

Здається, без краю, – аж знову

Бори величезні, густії

Провадять таємну розмову.

Он ярочки зелененькі,

Стежечки по них маленькі,

Перевиті, мов стрічечки,

Збігаються до річечки,

Річка плине, берег рвучи,

Далі, далі попід кручі…

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!..

Т.Г.Шевченко

Реве та стогне Дніпр широкий

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,

Ніхто нігде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів.

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

М.Коцюбинський "Ялинка"

Повівав холодний вітрець. З краю неба насувались білі, наче молочні, хмари. Разно бігли мишасті кошенята. Дорога була слизька, і сани йшли в затоки. На обидва боки від дороги, скільки скинеш оком, розстелилось поле, вкрите снігом, мов білою скатеркою. Твердий синявий сніг грав на сонці самоцвітами. Чорне вороння сідало громадами на сніг і знов здіймалося з місця. Вітер дужчав. Насунули снігові хмари і оповили небо. Сонце сховалось за хмари. Посипав сніжок. Василько вйокнув на коні, і вони побігли підтюпцем, наближаючись до лісу, що чорною стіною стояв перед ними. До лісу якраз половина дороги. Ще півгодини треба було їхати лісом. Василько в'їхав у ліс. Здорові кострубаті дуби грізно стояли в снігових заметах; їм було байдуже, що бурхав холодний вітер, ішов сніг... М

Уривок з повісті "Микола Джеря

Нечуй-Левицький Іван

Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед долин зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка. Між вербами дуже виразно й ясно блищить проти сонця біла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвіниця неначе заплуталась в зеленому гіллі старих груш. Подекуди з-поміж верб та садків виринають білі хати та чорніють покрівлі високих клунь.

По обидва береги Раставиці через усю Вербівку стеляться сукупні городи та левади, не одгороджені тинами. Один город одділяється од другого тільки рядком верб або межами. Понад самим берегом в'ється в траві стежка через усе село. Підеш тією стежкою, глянеш кругом себе, і скрізь бачиш зелене-зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та густої осоки.

От стеляться розложисті, як скатерть, зелені левади. Густа, як руно, трава й дрібненька, тонісінька осока доходить до самої води. Подекуди по жовто-зеленій скатерті розкидані темно-зелені кущі верболозу, то кругленькі, наче м'ячики, то гостроверхі, неначе топольки. Між м'якими зеленими, ніби оксамитовими, берегами в'ється гадюкою Раставиця, неначе передражнює здорові річки, як часом маленькі діти передражнюють старших. А там далі вона повилась між високими вербами та лозами, що обступили її стіною з обох боків. От верби одступились од берега і розсипались купами на зеленій траві. Скрізь по обидва боки Раставиці на покаті стеляться чудові городи, жовтіють тисячі соняшників, що ніби поспинались та заглядають поверх бадилля кукурудзи на річку; там далі набігли над річку високі коноплі і залили берег своїм гострим важким духом. В одному місці розрослись чималі вишники, а далі од берега, коло самих хат, ростуть дикі груші та яблуні, розкидавши своє широке гілля понад соняшниками; а ондечки серед одного города вгніздилась прездорова, стара, широка та гілляста дика груша, розклала своє гілля трохи не при землі на буряки та картоплю. Соняшники заплутались своїми жовтими головами в гіллі.

Серед села Раставиця входить в широкий ставок. Кругом ставка знов осокори та верби: то стоять рівною стіною, то збились ніби в прездоровий круглий стовп, то пішли берегом, наче вирізаною зверху в зубчики оборкою. На ставу ніби плаває маленький острівець з високими старими тополями та осокорами. На греблі знов у два рядки видивляються в воді дуже старі, товсті, дуплинасті верби, вкриваючи гіллям здоровий панський питель. Нижче од ставка Раставиця знов повилася між зеленими левадами та вербами, а далі сховалась в дубовий ліс та й утекла в Рось.

Усі вулиці в Вербівці ніби зумисне обсаджені високими вербами: то поросли вербові кілки тинів. Усе село наче в розкішних алеях. Як заллє Вербівку літнє палке сонце, як засипле її зверху золотом та сріблом сонячне марево, то вся кучерява долина здається залитою буйними зеленими морськими хвилями, що десь набігли з моря, й залили, й затопили долину, й скам'яніли, піднявшись високо вгору. Дивишся й не надивишся, дишеш й не надишешся тим чистим гарячим та пахучим повітрям.

Донченко Олесь "Лісничиха"

Було це в лубенських лісах над тихою Сулою, де дзвінко булькають у воду важкі жолуді, де блакитна ракша з верхівки високого дуба милується своїм райдужним відбитком у ясному плесі. Там прохолодні лісові яри, зарослі осикою та ліщиною, підповзають до пшеничних ланів, там клени та липи увінчують високі горби і прямовисні кручі.

...На початку жовтня ледве помітною лісовою стежкою, яка звивалася між старезних дубів, ішла дівчинка років тринадцяти. На ній була картата новенька кофтина, синя спідниця й біла хустинка, як терен-цвіт. І ця хустинка різко відтіняла чорні брови дівчинки, її засмагле обличчя й світлі очі. Такі світлі й зелені, що в темряві вони, мабуть, блимають, як світлячки, її кругле ніжне підборіддя схоже було на яблуко, а припечений сонцем кирпатенький ніс скидався на жовту лісову грушку, яка вистигла проти сонця аж на самісінькій верхівці дерева.

Дівчинка несла книжки й зошити, перев'язані навхрест мотузком. Вона поверталася додому із школи. Йшла вона легким безшумним кроком, наче пливла над стежкою, і тільки іноді під її черевиками, взутими на босу ногу, стиха хрускали суха гілочка або жолудь.

Стежка зненацька повернула праворуч, обминаючи круту гору, і тоді стало чути, як весело видзвонює у тиші вода. Прозорий струмок перетинав стежку, і через нього було перекинуто кладку з сухої деревини. Кора на дереві зійшла, і стовбур, сточений жуками, вимитий дощами та висушений сонцем, жовтів і вилискував, мов велика кістка якоїсь прадавньої тварини. (Така, як ото лісники знайшли колись у глинищі, на Мгарській дачі).

Дівчинка сіла над струмком, поклала біля себе книжки й почала задумливо бовтатись у воді руками. Хвильки хлюпали в неї між пальців і здіймались ясними пухирями, в яких відбивалось на мить то жовте листя клена, то клаптик блакитного .неба, то обличчя в білій хусточці.

На дні струмка ворушилась водяна трава — довгі такі стьожки, як пучки волосся. В одному місці нанесло намулу й трісочок, утворилась маленька загата, мов озеречко, і вода в цьому озеречку була темніша, в ній тихо крутився золотий листок. З намулу на дні визирала черепашка, мабуть, лісового лаврика. Тільки лаврик давно вже в ній не жив, і черепашка була біла, як крейда. Крізь прозорі жмурки на воді здавалося, що вона дрібно дрижить від холоду…

Барвінок цвів і зеленів...

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався;

Та недосвіт перед світом

В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти,

Побив... Поморозив...

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода!

НЕРОЗНАК ЯНІНА

Картини художників (відповіді учасників)

Малюнки учасників

http://www.umapalata.com/uschool/expo/0994180341/6186.html?LANG=RU

http://www.umapalata.com/uschool/expo/0661851473/6148.html?LANG=RU

http://www.umapalata.com/uschool/expo/0664374501/6136.html?LANG=RU

Ми йдемо по бруківці, який ні одна сотня років. Це – шлях з Миколаєва до Єлисаветграду. Вперше ми замислилися про те, що він пам’ятає поштові екіпажі , вершників, які спішили з новинами. Тут проїжджала карета Катерини ІІ , Олександра Сергійовича Пушкіна, подорожував Максим Горький.

На шляху – Царський міст, збудований у 1774 році за наказом Катерини ІІ. Він має ідеальні форми. Ні один камінчик не порушує гармонію. Не перестаєш дивуватися вмінню майстрів. А яка міцність. Він ні разу не був реставрований. А це – наші простори, які відкриваються з моста. Говорять, що колись між цими схилами протікала річка. А це природне джерельце, яке також, сотні років тече з під гори. Вода у ньому смачна та холодна. Раніше всі жителі села брали з нього воду. Були встановлені з каменю корита для напування худоби. Можна сказати, ціла гідроспоруда. В кінці джерело утворює ставок . Для села дуже хороша справа. В народі його називають «фонтаном», а ще «Чайником». Нажаль весняний паводок декілька років тому зруйнував цю красу. Можливо хтось зможе це відновити, можливо і ми, коли подоросліємо.

Відеоматеріал