Модернізм

Модернізм (від франц. moderne — «сучасний». — комплекс літературно-мистецьких напрямів, що виникли наприкінці XIX століття як заперечення натуралізму в художній дійсності, як спростування заангажованості митця і проіснували до кінця XX століття. Визначальні ознаки модернізму:

✵ новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком);

✵ у творах затверджується перевага форми над змістом;

✵ заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;

✵ індивідуалізм, зосередження на «я». автора, героя, читача;

✵ психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «я»;

✵ широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості». та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;

✵ використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;

✵ ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);

✵ естетизм.

Дискусія між І. Франком та М. Вороним

Поступово передові письменники переходили на засади модернізму, який був повним запереченням реалізму, тому що старі засоби зображення дійсності їх не задовольняли. Першим з гаслами модернізму виступив М. Вороний. Готуючи до друку альманах «З-над хмар і долин». (вийшов 1903 р.), він звернувся до українських письменників із пропозицією надсилати твори, у яких відсутні «заспівані тенденції та вимушені моралі». М. Вороний закликав писати інакше, «по-сучасному». оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань. Сергій Єфремов у статті «В поисках новой красоты». назвав цей заклик маніфестом українського модернізму. Уперше відкрито прозвучала вимога творити сучасну, незакомплексовану минулою традицією чи будь-яким політичним покликанням літературу, тобто М. Вороний проголосив культ краси, естетики. Естетизм став осердям платформи Вороного та його «модернізму».

І. Франко, схвально ставлячись до нових віянь в українській літературі, не міг змиритися з тими основними постулатами модернізму, які пропагував М. Вороний. У вступі до поеми «Лісова ідилія». Каменяр назвав Миколу Вороного «ідеалістом непоправним». який вимагає від авторів:

Пісень давайте нам, поети,

Без тенденційної прикмети,

Без соціального змагання,

Без усесвітнього страждання,

Без нарікання над юрбою,

Без гучних закликів до бою.

І. Франко утверджував думку про те, що «сучасна пісня не перина. вона вся пристрасть і бажання, і вся вогонь, і вся тривога, вся боротьба, і вся дорога.». У відповідь на його «Посланіє». М. Вороний написав вірш «Іванові Франкові». якому передує епіграф із Ш. Бодлера: «Предметом поезії є тільки вона сама».

1903 р. Коцюбинський і Чернявський надіслали Франкові, Лесі Українці, Панасу Мирному, Нечую-Левицькому, Старицькому, Маковею, Яновській лист-заклик, яким заперечували обмеження сфери творчості виключно сільським побутом, вимагали правдивого відображення життя різних верств суспільства, обстоювали необхідність звернення до філософських, психологічних, історичних та ін. тем. Чернявський відзначав, що «старе в нашій літературі з кожним роком все більше старіє, треба все те поновляти, коли не хочемо тягтись у хвості інших народів». У листі також вказувалося на те, що «вихований на кращих зразках сучасної європейської літератури, такої багатої не лиш на теми, але й на способи оброблювання сюжетів, наш інтелігентний читач має право сподіватися й од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнку різних сторін життя усіх, а не одної якої верстви суспільності, бажав би зустрітись у творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і ін.».

Спрямований проти реалізму в літературі та національного волюнтаризму був і маніфест 1907 р. групи галицьких письменників «Молода Муза». (П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий та ін). У ньому наголошувалося, що кризу в літературі спричинив «тенденційний реалізм». І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Карпенка-Карого та ін., у яких «кожну описану подію можна було сконтролювати метром і кожну їхню тенденцію — звичайним розумуванням». Вихід із кризи — «воля і свобода в змісті й формі, щирість у почуваннях людських і в тонах природи». «Молодомузівці». запровадили й активно експлуатували деякі нові для української літератури теми: втечу від життя, оспівування смерті, самотності, зображення нічного життя великих міст, артистичної богеми, культ підсвідомих видінь, які були характерними для літератури європейської. У зв’язку з цим частину їхнього дискурсу становив інтерес до французького символізму й зокрема переклади Бодлера. Оскільки «молодомузівці». художню красу намагалися цілком відмежувати від суспільно-патріотичних мотивів, І. Франко вважав, що цей шлях веде літературу «в якийсь глухий кут, де можна хіба що повіситись».

Засновники журналу «Українська хата». (1909-1914) М. Сріблянський, М. Євшан, А. Товкачевський, Г. Чупринка, М. Богацький прагнули розширити рамки української культури, модернізувати її, головним об’єктом їхньої критики було «старе». народництво або українофільство в усіх його політичних та мистецьких виявах». Вони пропагували культ сильної особистості, роздвоєної душі, настроєвості, крайнього індивідуалізму. Своє завдання «хатяни». вбачали в тому, щоб принести «помочі і світла в темну українську хату». В основу їхнього дискурсу лягло ніцшеанство.

Головний опонент «хатян». — народницька критика, представлена газетою «Рада». її постійним автором Сергієм Єфремовим. Всупереч назві, «Хату». цікавило місто, її настанови були принципово антинародницькими. У журналі друкувалися поезія і проза «модерністів». — поетів «Молодої Музи». а також «модерністів». російської України — Миколи Вороного, Олександра Олеся, Миколи Філянського та ін. У річище літературних зацікавлень журналу потрапляли усі, чия творчість була позначена естетичними інтересами. Тут друкували твори Володимира Винниченка, Ольги Кобилянської, Михайла Семенка, Гната Хоткевича. У часописі «Українська хата». дебютували як поети Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Свідзінський. Редактори журналу свою критику головним чином розгортали на засадах естетики. Головне — не про що писати, а як писати, — вважав М. Сріблянський. Головне — не література (результат), а творчість (процес), у якій на перше місце висуваються індивідуальність митця та його психологія.

Типовий образ — селянина, хлібороба, бідняка та багатія-експлуататора, визискувача. Нові образи — мільйонера-землевласника та робітника-наймита, спролетаризованого селянина-бідняка.

• Новий образ — селянина-емігранта

• Новий образ — селянина-бунтаря, борця за краще життя, а також інтелігента, який вболіває за долю народу і присвячує своє життя служінню загальній справі.

• Новий образ — революціонера та нових селян, одухотворених визвольним рухом, інтелігента, що зневірився в ідеалах.

• Новий герой — солдат у пеклі війни

• Новий герой — представник інших націй і народностей.

Ментальна карта - це схема, структурований запис великого обсягу інформації.

Приклади виконання завдання тут за посиланням

Приклади виконання завдань учнями 10 класу 2019-2020 н.р.

Контрольна робота з теми