Леся Українка

Вікторина про Лесю Українку

5 улюблених прийомів Лесі Українки

Леся Українка: про що не пишуть у підручниках

Хвора, сумна і з грабельками – такою навчили нас бачити Лесю Українку. Але якою вона була насправді? На щастя, Лариса Косач одна з небагатьох класиків, чий архів (зокрема, листування) вдалося зберегти, а з ним і цілу історію української літератури та життя культурної еліти зламу ХІХ і ХХ століть. Завдяки цим архівам ми можемо подивитися на неї по-новому, а заразом і на цілу епоху: час тендітних дам, літературних вечорів, перших курортів, трамваїв і краси епістолярного стилю…

( джерело: http://uchoose.info/lesya-ukrayinka-pro-shho-ne-pyshut-u.../)

Шляхетна дама

Одним із дієвих методів віднадити від української літератури в радянській і пострадянській школі було зображення її як провінційної, зосередженої лише на тяжкому житті селян. При згадці про укрліт в уяві багатьох і досі постає похилена хата, кріпаки та злиденність наших письменників. Головне тут – село. Дія творів відбувається в селі, письменники родом із села, що саме по собі й непогано (уся Європа, за великим рахунком, із села!), якби не було неповною правдою, і якби за допомогою цих штампів і досі не оселянювали все українське.

У цьому контексті справжня, а не підручникова Леся Українка, руйнує багаторічні потуги зобразити нас неповноцінними. Саме її походження – це історія про шляхетність, національну пам`ять і династичність, яких так бракує українцям для свого самоусвідомлення як частини європейської цивілізації.

Батько і мати Лесі походять зі шляхти. Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства. Олена Пчілка хоч і з дрібної шляхти, але в минулому це була козацька старшина, про що в сім`ї пам`ятали.

Ці люди не працювали фізично, мали достатньо грошей на книги, гарний одяг і подорожі. Отже, вони мали час задуматися не лише над матеріальним, тому були творцями й активними учасниками «Старої громади». Не дивно, що їхні діти стали засновниками «Плеяди». І якщо «Стара громада» – це про національне, коли хочете – етнографічне, то члени «Плеяди» збиралися вже читати, перекладати й обговорювати Ґете, Мольєра та Шиллера. Водночас, вони не були відірвані від національного контексту, але вже не мали того романтичного замилування минувшиною, дивлячись на неї з точки зору своєї доби.

«Плеяда», поміж іншим, уклала, як казала Українка, «програмку книжечок по історії», де вона «взяла Хмельниччину, Слав[инський] — київський княжий період від Володимира, Людя — Галицьке княжество». Один лист Лесі Українки Михайлу Кривинюку показує, що саме вона ставила собі за мету, беручись за цей освітній проєкт «для народу»: «Моя робота буде, звісно, компілятивною, а не учено-творчою, та все ж, може, моя компіляція послужить хоть якимсь «противоядием» тим брошуркам про Хмельниччину і «возсоединение», що служать досі єдиною історією України на «народных чтениях» і, може, таки труять не раз думку народню. Поряд з тим се буде проба показати органічний зв’язок нашої недавньої минувшини і її ідеалів з теперішнім нашим становищем і всесвітніми демократичними ідеалами». Ну чим не нинішня протидія російській пропаганді і популяризація євроінтеграції?!

Тож Леся Українка була не закашляною нещасною жіночкою, якою її зображали в СРСР. Це була небідна, дуже освічена дама. Так, саме дама, у гарних сукнях, білих рукавичках, яка мала вишукане коло спілкування. Ця київська тусовка збиралася у просторих будинках і квартирах (надто в кварталі між нинішніми вулицями Саксаганського та Жилянською – «Українському Парнасі»), обставлених гарними меблями. Вони грали на фортепіано, обговорювали мистецтво і, звісно, фліртували, вставляючи модні французькі та німецькі фразочки, якими рясніють і листи Лариси Косач. У таких умовах формувалася ідеологія нашої національної аристократії.

Міська євроінтеграторка

Попри відому ще дитячу любов до Колодяжного, багато часу Леся Українка проводила в містах – і не лише українських. Часто буваючи в Європі, вона ходила в театр і оперу, відмінно зналася на тогочасних культурних тенденціях. Хоч вона трохи втомлювалася, як писала, «від отельово-ресторанного життя», – воно не було їй чуже. Її подорожі нагадали б багатьом сучасність. Згадаймо одну таку в 1901 році. Ось Леся пише родині з Бродів, як переїхала тогочасний кордон: «… без інцидентів, тілько в вагонах палять в грубках шалено, так що все таки раз мусіла класти компреси…» Приїхавши тоді до Львова, письменниця зупинилася в Hôtel Central – нині це будинок на проспекті Свободи, 11: «…хоч мене знайомі закликали до себе, – мені було краще в отелі, бо не залежніше».

У Львові, замість трьох, вона провела чотири дні (запізнилася на потяг) і продовжила подорож: «… у пьятницю (13-го) сіла в Schellzug і за 6 годин була вже в Чернівцях». Schellzug – це тогочасний австрійський Інтерсіті+. Як бачимо, теперішніми потягами зі Львова до Чернівців можна дістатися лише на годину швидше. Взагалі, здається, Леся любила їздити рейками, бо ж і з вінчання з Климентієм Квіткою в Києві поверталася додому на трамваї.

Перші подорожі до Європи змінили Лесю Українку. У 1891 році в листі дядьку Михайлу Драгоманову, який тоді жив у Софії, вона пише: «Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить…»

Хай буде нам у 2021 році соромно, що досі сперечаємось у питаннях, на які Леся Українка дала відповідь ще в позаминулому столітті: «Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світа ні того що в вікні, ні того що поза вікном». Знову ж таки в листі дядькові читаємо, який вона бачить вихід: «Та вже тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке «западничество», що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу».

Безапеляційна патріотка

Незважаючи на те, що всю родину Косачів в СРСР переслідували як буржуазних націоналістів, з Лесі Українки ліпили соціалістку й інтернаціоналістку. Якщо з «Оргії» та «Боярині» комусь ще незрозуміле ставлення письменниці до Росії, її політики, громадського життя та культури, то особисте листування не залишає двозначності (знову – із дядьком Михайлом): «Як я побачила тут у Відні російські газети, то мені за них «вчуже стыдно» стало, а надто було жаль бідної російської публіки».

Ще більше щирого розпачу читаємо в листі до Михайла Павлика, який Леся пише з Болгарії в 1895 році: «Кажучи правду, я тілько до Вас пишу з охотою, в Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій инакше писати листів в Р[осію] не можна, як замовчуючи про добру половину того, шчо варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, шчо в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, шчо буду робити, вернувшись в Р[осію], сама думка про се тюремне життя сушить моє серце».

Письменниця закликала не обмежуватися російською літературою і контекстом (до Драгоманова з Відня, 1891): «…недавно мені приходилося з тими самими людьми, що тепер учать чужі мови, змагатися за те, чи варто учитись чужій мові при такій чудовій літературі як російська». А ось що вона пише в березні 1902 року сестрі Ісидорі із Сан-Ремо : «Було тут «утро», що врядили приїжджі росіяни з Ніцци, але таке погане, що не тільки акторам, а навіть публіці було сором і ніяково дивитись одним на других… І програма така, як я не люблю, все якісь уривки, qui n’avaient ni queue ni tête (без початку і кінця – ред.). Ми всі дуже жалували, що пішли (нас затяг лікар і одна з актрис, ніяково було не піти), і ми з Наташею дали урочисте слово перед лицем вічного моря, що більш ми за границею на жадні російські «благоглупости» не підемо, хоч би нас на ретязі тягли».

Звісно, таке ставлення до метрополії не було безпідставним і суто емоційним. Це було природнє ставлення патріотки поневоленої країни до свого окупанта, але не більше: «Я не знаю, звідки пішла ся слава, що я така ненавидна націоналістка? Часто люде, познайомившись, дивуються, що я не їм великоросів, поляків і инш[их]…» (лист до Кривинюка М.В., 1897).

Коли Володимир Винниченко погрожував перейти в російську літературу, яка, мовляв, оцінить його талант краще, – Леся Українка сприйняла це дуже болісно. Здається, в тій же «Оргії» (де «Рим ходив у Грецію до школи») вона звертається саме до нього: «Ти не продався, — гірше! Ти віддався у руки ворогу, як мертва глина, з якої кожне виліпить, що хоче. Та хто ж тобі натхне вогонь живий, коли з творця ти творивом зробився?» І це при тому, що сама Українка казала про себе як про «почитаєму, але не читому». Аудиторія у неї з`явилася вже після смерті – у 20-х роках, коли Микола Зеров у 1926 році сказав, що, нарешті, виріс читач для Лесі Українки.

Інтелектуалка

Леся Українка знала 7 мов: крім української та російської, ще французьку, німецьку, англійську, польську та італійську. Вона читала європейську літературу в оригіналі, багато перекладала й однією з небагатьох сучасників розгледіла масштаб генія Гауптмана, чиї твори вабили письменницю саме інтелектуальністю. Вона казала, що його п`єси «сповнені думки». Зрештою, «Лісова пісня» написана поверх його «Потопленого дзвону». Маючи Гауптмана за взірець, письменниця була дуже критичною до себе та колег: «Що ж до мене, то я тільки генієві можу простить кепсько збудований вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід би на який час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то, може б, вони скоріше версифікації вивчились, примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір».

Багато вчителів української літератури будуть шоковані, проте Леся Українка без сентиментів ставилася, наприклад, до творів класиків Івана Нечуя-Левицького і Панаса Мирного. У черговому листі до Драгоманова вона пише: «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною…»

Письменниця дивилася в майбутнє і бачила українську літературу сучасною та європейською. У 1899-му вона використовує слово «модернізм» у значенні художнього напряму у своїй доповіді в Київському науковому товаристві.

Феміністка

Якщо мати Лесі Українки Олена Пчілка – це про емансипацію, то Леся – це вже чистий фемінізм. «Камінний господар» – перший твір в нашій літературі, де зображено чоловіка-спокусника, який однак відрізняється від, приміром, пушкінського варіанту Дон Жуана, бо сам частково стає жертвою розумної Донни Анни, котра читає Ніцше.

Femme moderne бачимо і в драмі «Блакитній троянді», яку називали «дамською», вказуючи на її «безнадійний песимізм та безоглядний розпач». Старий лікар Проценко констатує, що «між одружніми людьми менше буває нервових і душевних хвороб. Спокійне, впорядковане життя – найкращий лік проти всяких справжніх і можливих хвороб». Ідеться про істерію, якою «хворіє» героїня. Річ у тім, що тоді всіх жінок, які хоч трохи намагалися позмагатися з чоловіками, вважали істеричками і відправляли на лікування. І драма більшою мірою саме про це, а не про песимізм та розпач.

Ви, певно, чекаєте, коли ж буде полуничка про Ольгу Кобилянську? А її не буде. Їхнє листування, справді, дуже чуттєве, але, прочитавши його, відвертої еротики ви не знайдете. Здається, вони були радше посестрами, які могли щиро говорити про речі, неприйнятні в тогочасному чоловікоцентричному суспільстві.

У житті, як і в літературі Лариса Косач теж була принциповою феміністкою, дуже довго відмовлялася вінчатися і зробила це, як згадувала, лише заради людей і чоловіка, аби його геть не зацькували.

Не зрадила Лариса Петрівна Косач своїм принципам і в смерті. На Байковому цвинтарі труну у з її тілом несли жінки.

Автор – Andriy Klymchuk , консультував – Євгеній Стасіневич

Цікаві факти про Лесю Українку

Як добре знаєте Лесю Українку ви?

Про який факт почули вперше? Чи може про всі 5 Зізнавайтеся у коментарях.

⠀

1. Леся не вірила у лісовиків чи водяників

Хоч і найпопулярніший твір «Лісова пісня» — про загадкове та міфічне. Молодшим братам і сестрам вона пояснювала, що насправді це не справжні створіння і їх немає у реальному житті.

2. Леся влаштовувала різдвяні спектаклі вдома

На різдвяні свята Леся організовувала сімейні вистави. Точно як у «Маленьких жінках». Вона була режисером і стежила за пошиттям костюмів, а дещо виготовляла і сама.

3. Стильно одягалася

Двоюрідна сестра, Аріадна Труш, у спогадах про Лесю каже, що вона любила одягатися гарно, але скромно. Особливо Леся любила блузки. І попри стереотипне уявлення її як «чоловічної», Леся була дуже жіночна і вишукана.

4. Любила плавати на човні

Леся чимало прожила з родиною на хуторі Зелений Гай біля річки Псел. Вона любила плавати по річці у човні й вміла добре веслувати. Згодом брат Михайло зробив для човна вітрило, і разом з Лесею вони плавали вже під ним.

5. Одне з імен Лесі — біла гусонька

Леся іноді грала сестрі Ізидорі на піаніно жартівливу пісню, яка починалась словами «Помагайбі, біла гусь…». І дівчата з часом почали називати лагідно одна одну «біла гусонька».

РІД ЛЕСІ УКРАЇНКИ СТАРШИЙ ЗА РОМАНОВИХ.

Леся Українка – аристократка не тільки за походженням, а й аристократка духу; геніальна поетеса, яка вивела нашу поезію, драму на всесвітню орбіту. Монархічний рід Косачів старший за рід Романових.

Багато з нас пам’ятає чудові слова Антуана де Сент-Екзюпері: «Звідки я? Я — з мого дитинства».

Тут криється воістину загальнолюдська істина, і ця думка є цілковито слушною незалежно від того, чи йдеться про особистості історичного масштабу, чи про так звану пересічну людину (такою може стати і такою є будь-який індивідуум з обмеженою, убогою системою цінностей, незалежно від «соціального статусу»!). Можна сказати, що дійсно щасливе, бодай повноцінне дитинство є неодмінною умовою щастя кожної особистості, тим сонцем, навколо якого обертається, свідомо чи мимоволі, усе подальше життя людини.

Серед великих українців найбільшою мірою підтверджує правильність такого порівняння дитинство Лесі Українки — та й уся подальша біографія геніальної художниці слова. Але якщо образ дитинства як «Сонця», що осяює увесь життєвий людський шлях, має певні підстави, то згадаємо і те, що сонячне світло є результатом (підсумком, «кінцевим продуктом») дуже складних, недоступних для «неозброєного» ока дослідника, процесів — причому колосально тривалих у часі. Якщо завгодно, йдеться про багатостолітні «енергетичні» реакції, в чомусь, може, подібні до тих, що відбуваються у нашій Зірці. Оцими «енергетичними» реакціями в нашому випадку, якщо говорити про Ларису Петрівну Косач, були Лесині предки, був її родовід (дзеркало, в якому дуже чітко відбилася драматична, жорстока історія Східної Європи ХV—ХVIII століть), ідеали якого, образи якого свідомо або підсвідомо впливали на простір душі Лесі — на Україну — й визначали її долю. Ось тому спершу поговоримо про предків.

Кого лишень не було серед Лесиних пращурів — і в роду Косачів (батькова гілка), і в роду Драгоманових (гілка матері)! Декабрист-юнкер та балканський (боснійський) владоможний герцог, польський шляхтич та доволі успішні представники козацької старшини, перекладач (емігрант з Греції) при Війську Запорозькому за часів Богдана Хмельницького та «успішні», хазяйновиті поміщики на українських землях... Не було в цих родинах лише рабів! Юрій Косач, син молодшого брата Лесі Українки Миколи та його дружини Наталії Дробиш, відомий громадський діяч української діаспори, письменник, видавець, писав про Лесиних предків так: «Отже, не самотня вона, найбільша поетеса України: за нею гроно лицарів, що дивляться суворо з портретних рам, в парчевих жупанах, в адамашкових кунтушах і в литих панцерях гучних політь лицарських гетьманів Полуботка й Апостола, за нею гроно воїнів з пудовими косами й еполетами, моряків із правицею на кортику, бравих кіннотників-рубак, за нею ціле гроно повіяльних, шорстких, але чесних кавалерів і джентльменів українських. А інколи майне поміж них лукавих профіль псевдокласичного поета Лобисевича й провінційного літератора Псьола... Меч і перо, два символи роду Косачів, роду військових і літераторів».

Юрій Косач ґрунтовно і професійно, багато років досліджував історію родини Косачів і родини Драгоманових. І він знайшов влучну, «снайперську» формулу: «чесні кавалери і джентльмени українські»! Йдеться про ту саму українську шляхту, котра багато десятиліть була носієм ідей національної суверенності, лицарства й честі (звісно, з поправкою на те, як все це сприймалось у ті далекі часи), ту шляхту, русифікація або знищення якої завдала колосальної шкоди справи української свободи та нашій державності. Проте ці «джентльмени українські» пройшли часи катівень Петра і підкупу Катерини (не тільки грубо — грошима й землею, а й «дарственными», й «жалованными грамотами» дворянству!) — аби залишитися лицарями, для яких рабство або вірнопідданство (хоч вони служили польським королям або петербурзьким володарям, але ж: «Служить бы рад, прислуживаться тошно!»), так само як і рабський стогін, рабські сльози були найбільшою ганьбою. Ось чому те світосприйняття, що виробили в собі обидві «гілки» Лесиних предків, є життєдайним і для нас сьогодні, через 100 років після смерті геніальної Українки. Ось чому це — не лише предмет абстрактних історичних «студій».

РІД КОСАЧІВ

Всі дослідники (а про історію цієї родини писали Юрій Косач та Ольга Косач-Кривинюк, О. Лазаревський та М. Мороз, у ближчі до нас часи — А. Костенко та М. Кармазіна) погоджуються з тим, що ця родина, історія якої сягає глибини століть, має коріння в Герцеговині на Балканах; там ще в ХІV ст. жили люди з прізвищем Косач. Розповідають, що в часи розпаду королівства Тврдка Першого (початок ХV ст.) шанований вже тоді рід вояків Косачів спромігся зберегти за собою округ Захулм’я. Трохи згодом, у 1444 році, володар Захулм’я Стефан Косач був удостоєний німецьким імператором Фрідріхом титулу герцога (!), для себе і своєї родини, і саме відтоді увесь його округ був пойменований «Герцеговиною» (зараз ця територія, разом з Боснією, є складовою державного утворення сербів, хорватів й мусульман). Невдовзі Герцеговина була завойована турками — османами й увійшла до складу їхньої новостворюваної імперії.

А ось Юрій Косач (часопис «Наші дні», Львів, 1943 рік) стверджував, що походження роду Косачів — сербське й одним з перших славетних вояків-лицарів цього роді був князь Степан Косач, який загинув 1389 року як герой в знаменитій битві на Косовому полі; про нього за словами Ю. Косача, «ще й досі співають пісні в Чорногорії». Хай би там як було, захоплення цих південнослов’янських земель турками залишало тамтешнім християнським володарям (як і дворянам, воїнам, священикам) не дуже багатий вибір: прийняти іслам, емігрувати або бути страченими. Косачі обрали другий варіант.

Хроніки зберегли ім’я Петра Косача — польської корони шляхтича — який відзначився службою у війську короля Яна Собеського та, за деякими відомостями, брав активну участь у битвах проти турок під Хотином (1673 рік) та під Віднем (1683 рік), а потім перебрався в Україну, де став сотником Стародубського полку на Чернігівщині (нині Стародуб — це Брянська область Росії). Син Петра та його онук служили там же. А деякі історики згадують і про те, що ще на початку ХVII ст. нащадки того знаменитого Степана Косача перебралися на вільне Запоріжжя, й реєстр козаків з початку повстання під проводом Богдана Хмельницького вже згадує трьох Косачів. Окрім Петра Косача і його нащадків, що несли військову службу на порубіжжі з Московською державою, джерела першої половини та середини ХVIIІ ст. згадують ще багатьох інших представників цього роду — сотників, бунчукових товаришів, осавулів, полкових писарів, котрі «перебували у своїх дворах» у Стародубі, Мглині, Погарі, Лизогубівці, Бобках, Борках (це все — крайній північ України).

Дослідниця життя та творчості Лесі Українки Марія Кармазіна пише: «Предки Лесі впродовж ХVIIІ ст. прикоповували землю, села, метушилися, хазяйнували, судилися, тягалися за чуприни, брали активну участь у громадському житті й мали у ньому шану та повагу. Вони досягали поважних чинів на службі, наполегливо збагачувалися, добросовісно виконували покладені на них службові обов’язки, брали участь у походах, які здійснював російський уряд і до яких мобілізувалося українське козацтво. Через одруження Косачі споріднилися з різними відомим родами Чернігівщини: Скоропадськими, Ракушками-Романовськими, Валькевичами, Дублянськими, Лишнями, Плішками, Родзянками, Рубцями, Рославцями».

Прадід Лесі, Григорій (народився у 1764 році) оселився у містечку Мглин (тепер — Брянська область РФ, а на той час — крайня північ козацької Чернігівщини). Цей Григорій Матвійович Косач був сином Матвія Косача (1740 року народження), губернського секретаря, і перейняв саме цю батькову «службу». Лесин дід, Антон Григорович Косач (з’явився на світ у 1814 році), жив теж у Мглині, як згадували про нього, був людиною розумною од природи, доброю, чесною й водночас страшенно запальною. Від його шлюбу з Марією Чернявською (1841 рік) народилося семеро дітей; старшим серед них був майбутній батько великої поетеси — Петро Косач. Родина була, як бачимо, чималою, а маєток — зовсім невеликим (до того ж, у листопаді 1848 р. помирає мати малого Петра). Тому діти, щойно підросли, мусили пробивати собі дорогу власними силами. Петро Косач, спромігшись здобути непогану освіту, спочатку — пансіон у Мглині, згодом — Чернігівська гімназія, пізніше — Петербурзький університет, але за активну участь у студентському русі мав його залишити, перевівся у Київський університет ім. Святого Володимира, де студіював юриспруденцію. Після закінчення університету Петро був «примислений» до Міністерства юстиції, працював у Київській палаті кримінального суду кандидатом на посаду судового слідчого, невдовзі був затверджений «в степени кандидата законоведения», а за декілька місяців (1865 р.) був переведений на службу до канцелярії Київського губернатора. І нарешті, у серпні 1866 року молодий Косач був затверджений на посаді голови Новоград-Волинського мирового з’їзду; до кола його обов’язків уходило: врегульовувати земельні та майнові суперечки на селі, встановлювати чи переглядати, в разі потреби, викупну плату за землю, взагалі, справедливо розв’язувати конфлікти між селянами та поміщиками. Людина чесна й совіслива, Петро Антонович здобув собі щиру повагу в усій окрузі.

І після здобуття посади у Новгороді-Волинському (стара назва міста — Звягель) Лесин батько часто бував у Києві. Не лише у службових справах, але й (як він казав знайомим) аби провідати друзів зі Старої (Київської) Громади: Михайла Старицького, Миколу Лисенка, Павла Житецького, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова... Проте, кажучи одверто, основною причиною тут була інша, неполітична річ: молодий Петро Косач познайомився з юною, 17-річною сестрою Михайла Драгоманова, Ольгою, і закохався в неї. Дівчина відповіла взаємністю. Невдовзі, 28 серпня 1868 року, в церкві села Пирогово поблизу Києва Петро Косач та Ольга Драгоманова обвінчалися. Через два з половиною роки, 13 лютого 1871, в Звягелі, в будинку «старого добродія Окружка», у молодого подружжя народилася дівчинка, названа Ларисою, по-домашньому Лесею...

РІД ДРАГОМАНОВИХ

Ніхто з істориків не заперечує того, що коріння цього роду — грецьке; це підтверджується і сімейними переказами. Так, розповідали, що у першій половині ХVII століття доля привела в Україну такого собі «пришельця з Греції» — людину молоду, хоробру та освічену. Мати Лесі, Олена Пчілка, згадуючи про свого брата Михайла й про історію своїх предків загалом, писала так: «В нашій драгоманівській сім’ї збереглася пам’ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженню таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині... Як звісно, слово «драгоман» і в нашій мові здавен мало значення назви загальної, а не імені власного; слово це по своєму первісному змісту означає — перекладач; можливо, що означало воно взагалі назву якогось урядовця при чужоземній державі; а як і український уряд мав різні взаємини з урядами чужоземними, то й при уряді гетьманському були драгомани — перекладачі або й взагалі люди, причетні до якоїсь місії, посольства... урядовці для справ дипломатичних. За яким часом назва ця могла стати й іменем власним, як сталося з прізвищем роду драгоманівського, на зразок Коваль, Коваленко, Ковальчук, Кобзар, Кобзаренко і т. ін...»

Дальша історія роду, що дав світові визначного мислителя, першого українського політолога Михайла Драгоманова, лаконічно кажучи, була такою. Лесин прапрадід, Стефан Драгоман, «значковий товариш» (більш сучасною мовою прапорщик, кажучи дещо умовно), 1756 року, «яко человек зауный и достойный», був обраний переяславським старшиною (між іншим він ще писав своє ім’я та прізвище грецькими літерами), а невдовзі, за запрошенням тодішнього гетьмана Кирила Розумовського, переїхав у Гадяч на Полтавщині, де одружився на доньці козацького урядовця, військового обозного Колодяжинського (за іншими відомостями, шлюб взяв тоді не Стефан Драгоман, а його син, Яким, або, «по-московському», Аким). Хай би як там не було насправді, Драгоманови успадкували від Колодяжинських земельний маєток та обширну садибу при селі Будищі Монастирські. Оці землі й стали, власне, «сімейним гніздом» Драгоманових на довгі десятиліття. У житті Лариси Косач це гніздо теж залишить непроминальний слід.

Молодші діти Якима Драгоманова, Яків (1801 р. народження) та Петро (Лесин дід по матері, на рік молодший за Якова) поїхали до Петербурга, вчитися, а потім — служити. Петро вирішив стати юристом, а Яків — військовим. Яків Драгоманов був постаттю непересічною, належав до декабристського руху (до «Товариства об’єднаних слов’ян»), був ув’язнений у Петропавлівській фортеці, а потім — засланий на Північ, до Староінгерманландського полку (хтось із дослідників влучно підмітив: у роду Косачів та Драгоманових що ближче до Лесі — то більше бунтарів!), писав душевні, щирі вірші російською мовою:

«Здесь хлеб мне насущный,

как яд, нездоров;

Здесь воздух чужой не навеет

прохлады,

Здесь волю купи и дыханье купи —

Я чахну, прикован, как пес,

на цепи».

Його життя не було довгим — лише 38 років...

Що ж до молодшого брата Якова, Петра Драгоманова, то він здобув чудову освіту, знав декілька іноземних мов, теж друкував, як і брат, вірші та оповідання російською в різних журналах, служив юристом при військовому міністерстві, але 1838 року повертається на Полтавщину й одружується на доньці поміщика Івана Цяцьки, свого сусіда — Єлизаветі (по лінії матері — із сім’ї гадяцьких поміщиків Стишевських). Діти від цього шлюбу міцно увійшли в історію української культури — син Михайло Петрович Драгоманов та донька Ольга Драгоманова, у майбутньому — відома письменниця, громадський діяч, публіцист, що творила під псевдонімом Олена Пчілка. Обраниця й дружина Петра Косача. Мати великої нашої Лесі. До речі, перед спадщиною й перед пам’яттю цієї дивовижної жінки наша гуманітарна наука у неоплатному боргу: видана лише вкрай мала частина її творів, статті, листи, театральні рецензії не систематизовані, не опрацьовані, навіть не віднайдені... А йдеться ж про ту, хто великою мірою (хоча, заради справедливості, в жодному разі не можна забувати й про роль батька, Петра Антоновича) зробила все, щоб дочка Лариса стала українкою серцем і духом. Згодом — стала геніальною поетесою.

І отут ми впритул, читачу (ви вже знайомі з предками й родоводом Лесі) підходимо до питання: як же оці два роди, Косачів та Драгоманових, де була кров не тільки українська (і навіть, може, не стільки!), але боснійсько-сербська, грецька, цілком можливо, польська, поєднавшись, дали світові ту, чиїм духовним простором, що миттєвим «повітрям» була Україна (взята, і це головне, аж ніяк не в хуторянсько-«шароварному», а у всесвітньо-історичному контексті)? Як це сталося? Відповідь — у дитинстві Лесі. Про це поговоримо наступного разу.

http://incognita.day.kiev.ua

Франко про Лесю Українку

Іван Франко найбільший серед сучасників знавець і цінитель поезії Лесі Українки, підсумовуючи її творчий доробок, у 1900 році писав: «Головною її силою є лірика і малюнки сцен і ситуацій, що випливають із ліричного настрою. Тут кожне слово має силу і пластику, тут, що не строфа, то мистецьке степенування поетичного шляху. Леся Українка … уміє простими словами викликати глибоке враження».

Цілковиту роль мав Франко, коли в статті «З останніх десятиліть ХІХ віку» писав: «Говорячи про українських поетів сеї доби, може, на перше місце поставити Лесю Українку. Се талант сильний, наскрізь мужній, хоч не позбавлений жіночої грації й ніжності».

Леся Українка "Contra spem spero" (текст поезії)

Відео Українські актори читають поезію Лесі Українки

Альтернативний аналіз поезії + питання на ЗНО

Завдання1. Поясніть кросенс.

Завдання 2. Виконайте тестові завдання.

Завдання 3. Дайте відповіді на питання:

• Який вплив І. Франка спостерігається в збірці "На крилах пісень"?

• Поясніть назву поезії "Без надії сподіваюсь"

• Який вибір стоїть перед ліричною героїнею?

• Боротьбу проти тяжкої хвороби Леся Українка жартома називала „сізіфовим каменем”. Чому?

• Як поетеса розуміє своє місце в суспільстві?

• Поезія побудована на антитезі (контрасті). Доведіть це.

Завдання 4. Прочитайте текст.

Символічність поезії.

Символічними є образи, поєднані у пари за принципом контрасту: осені і весни, сумного перелогу і барвистих квіток, льодової кори і гарячих сліз, важкого каменя і веселої пісні, темної ночі і провідної зірки. У поезії імперію, яка запроваджувала політику утисків, заборон і рабської покори, символічно названо „довгою темною нічкою невидною”. На „вбогім сумнім перелозі” „барвисті квітки” символізують волелюбні визвольні ідеї. Символічним образам, які уособлюють самодержавство („льодова кора”, „крута, крем'яна гора”, „темна ніч”), протиставлені ті, що символізують визволення („барвисті квіти”, „весела весна”, „зірка провідна” (прийом контрасту).

Завдання 5. Запишіть у зошит:

• Символіка у поезії „Contra spem spero”

□ Нічка невидна —

□ Зірка провідна —

□ Весна золота —

□ Квітки на морозі —

□ Весела пісня -

Завдання 6. Прочитайте текст

Оглядаючись на свій письменницький шлях з відстані кінця 1911 року, Леся дає таку самохарактеристику: „Життя ламало тільки обстанову навколо мене, а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта, скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі „трагічний світогляд”, а він такий добрий для гарту.

Повертаючись із Єгипту в травні 1913 року, останній раз відвідала Леся Українка Київ. Українська громадськість влаштувала поетесі врочисту зустріч. З Києва Леся Українка знову повернулася на Кавказ, в Кутаїсі. Крайня грошова скрута призводить навіть до того, що доводилося продавати хатні меблі, аби прогодуватись. Лікування в Єгипті на цей раз не допомогло, загострення хвороби прогресувало. Та ця героїчна жінка продовжує працювати, не полишає своєї єдиної зброї — творчості.

Завдання 7. Прочитайте поезію "Слово, чому ти не твердая криця". Виконайте ідейно-тематичний аналіз. Намалюйте асоціативне гроно "СЛОВО". Дайте відповідь на питання "Місце митця і мистецтва у суспільстві" (за прочитаною поезією)

Весна — улюблена пора року поетеси, адже це час, коли оживає природа, прилітають птахи, квітнуть сади і людина сповнюється новими мріями, надіями на краще. У вірші „Стояла я і слухала весну” Леся передає ту гаму почуттів, які наповнюють молоде дівоче серце.

Завдання 10. Прочитайте або прослухайте поезію "Стояла я і слухала весну". Подивіться відеопояснення.

"Мотиви поетичної творчості Лесі Українки"

ідея патріотизму (“Сторононько рідна! коханий мій краю!..”

призначення поета і поезії (“Слово, чому ти не твердая криця...”)

утвердження незламності духу людини (“Хто вам сказав, що я слабка...”)

прагнення до волі (“Мріє, не зрадь!..”)

Заповнення таблиці:

Назва поезії

цикл

Провідний мотив

образи

Художні засоби

Філософська лірика Лесі Українки

"Contra spem spero"

Паспорт ліричного твору

Літературний рід

Жанр

Вид лірики

Збірка

Провідний мотив

Художні засоби (анафора, оксюморон, символ, алюзія, антитеза)

Переклад назви

Громадянська лірика Лесі Українки

Іван Франко назвав Лесю Українку "трохи чи не одиноким мужчиною на всю соборну Україну "

Типові риси громадянської лірики:

1. Пристрасть, мужність, сила почуттів.

2. Лірична героїні виступає проти не лише зовнішніх причин, а й внутрішніх факторів: внутрішньої слабкості, душ невільничих, голосів несміливих.

3. Ідея прометеїзму.

Максим Рильський у статті "Слово про Лесю Українку" назвав поетесу дочкою Прометея.

4. Неоромантизм.

5. Фольклорні образи, концепти світової літератури.

6. Різноманітність жанрів (медитація, послання, драматична поема, народні пісні, сонет).

"І все-таки до тебе думка лине..."

"І ти колись боролась, мов Ізраїль"

"Дим"

Пейзажна та інтимна лірика Лесі Українки

"Хвиля"

"Стояла я і слухала весну"

"Нічка тиха і темна була"

Проаналізуйте поезії за планом:

1. Тема.

2. Настрій ліричної героїні.

3. Образи (зорові, звукові, чуттєві)

4. Художні засоби.

5. Особливість композиції.

Поезія в прозі “Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…”. Ідея невмирущості справжнього кохання, засоби психологічної характеристики настрою ліричного героя у віршах “Все-все покинуть, до тебе полинуть…”, “Уста говорять: “Він навіки згинув!”, «Квіток, квіток…» ТЛ: білий вірш

"Ви щасливі, пречистії зорі..."

Презентація "Особисте життя Лесі Українки"

Поезія в прозі “Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…”

"Все, все покинуть, до тебе полинуть"

“Уста говорять: “Він навіки згинув!”

"Квіток, квіток"

Драматургія Лесі Українки

Драматична поема "Бояриня"(текст твору)

"Сутужна українська справа..." (презентація до уроку за драматичною поемою "Бояриня")

Документальний фільм "Доба Руїна" (вип.2 "Козацька звитяга" автор та ведучий В. Терлецький) (перегляд з 0.41)

Документальний фільм "Гетьман Петро Дорошенко"(вип.18 "Козацька звитяга-2" автор та ведучий В. Терлецький) (перегляд з 0.41)

Драма-феєрія "Лісова пісня"

Вікторина "Упізнай героя "Лісової пісні""

Вікторина за творчістю Лесі Українки

Теми до контрольного твору за творчістю Лесі Українки

1. Прочитайте лист до сина В. Стуса за посиланням

Чи згодні ви, що "драма-феєрія Лесі – це драма людського життя: трагедія журавля в небі і гопак свиней на оборі"?

2. Висловте свої міркування про те, як необхідно прожити, щоб "своїм життям до себе дорівнятись"?

3. Леся Українка пише: "Як я умру на світі запалає покинутий вогонь моїх пісень..." Поміркуйте, у чому сила поезії Лесі Українки?

4. Макисм Рильський назвав Лесю Українку "донькою Прометея", Іван Франко - "чи не єдиним мужчиною у тогочасній українській літературі". Поміркуйте та висловте власне бачення, особисте сприйняття творчості Лесі Українки. Якою ви побачили поетесу та її ліричну героїню?

5. Чому Оксана не захотіла повертатися в Україну? Шлюб Оксани та Степана - помилка чи закономірність?

6. Чи можливе було щастя Мавки та Лукаша?

Обсяг твору - 3 - 3.5 сторінки. Формат твору-роздуму (ВВ).

У роботі наведіть не менше 2-3 переконливих аргументи та приклади (один із біографії поетеси, 1-2 із її творчого доробку). ОБОВ"ЯЗКОВО використовуйте ЦИТАТИ.

Правила оформлення цитат ТУТ