Завдання 2. *Знайди помилку*. Завдання виправити помилки у твердженнях.

1) Кочубей займав найвище місце біля гетьмана, був генеральним писарем.

2) Мазепа на сніданок звичайно їв гарбузову кашу.

3) Любов Федорівна — мати Мазепи.

4) «Мабуть, і на буйній Україні такий розкішний цвіт ще ніколи не цвів. Ріст, погляд великих очей… усмішка, дивна й нерозгадана…». — це портрет княгині Дольської.

5) «Хоч полковий та не дуже то пишний був город, ніби велике село. Тільки декілька кращих будинків пишалося на кілька церков». Мова іде про Батурин.

6) «Старий я лис, щоб мене можна перехитрити». Так про себе говорить полтавський полковник Іскра.

7) Мазепа був гетьманом 1 рік.

8) Мазепа грав на скрипці, сам склав пісню про згоду.

9) Кочубеїха в усьому слухалася чоловіка.

10) В душі Войнаровського образ Мотрі зливався з образом України.

11) Кочубеїха більш за все хотіла видати заміж Мотрю за Мазепу.

Завдання 3.

Пригадайте твір за назвою місця дії: с. Семигори, с. Піски, с. Кононівка, Гуцульщина, озеро Нечимне, с. Тухля.

або виконання онлайн-вправи .

Завдання 4. Робота із літературознавчим словником.

Прочитайте статтю в словнику. Випишіть ключові слова та фрази.

Завдання 5. Прийом «Коло асоціацій».

Доберіть асоціації до іменника *СТЕП*.

Завдання 6. Прочитайте текст. Випишіть метафоричні значення хронотопу *Степ*.

образ степу як метафори життя (мотив степу-чорнозему, який родить хліб) і символу державництва (степ як поле бою, у якому стверджується право на землю) є головними мотивами усної народної творчості.

Образ степу у „Слові о полку Ігоревім” відкриває дивовижну картину степового буття часів Київської Русі, позначену як прямими акцентами (степ як поле бою, ворожа земля), так і метафорично-образними (степ як земля невідома, міфічна субстанція, ворожа людині).

Образ степу посідає особливе місце в багатьох творах української літератури. Степ — це частина душі українця, його характеру. Степ для українців мав ще одне символічне значення — волі. В українській літературі цей образ, як вияв багатьох символів (вічності, батьківщини) знайшов широке застосування у творах Т. Шевченка, М. Гоголя, Є. Маланюка, О. Довженка, О. Гончара.

Море, поле і степ у поезії Шевченка символізують та втілюють дух козацької вольниці. Там широко, там весело Од краю до краю... Як та воля, що минулась, Дніпр широкий — море, Степ і степ, ревуть пороги, І могили — гори. Там родилась, гарцювала Козацькая воля; Там шляхтою, татарами Засівала поле, Засівала трупом поле, Поки не остило...

У творах Т. Шевченка образ степу вражає ландшафтною конкретикою. Поет гарно знав степове довкілля, що відбилося у його творах у майстерних описах гаїв, байраків, видолинків, річок, ярів, лугів, ланів, полів, ставків, які є важливими формами степової екосистеми і гармонійно співснують: „Тихесенько вітер віє, // Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами // Верби зеленіють...” („Сон”), „...А кругом // Широколистії тополі, // А там і ліс, і ліс, і поле, // І сині гори за Дніпром...” („Княжна”).

Образ степу для М. Гоголя — це образ Батьківщини, сильної, могутньої й прекрасної. В описі степу й позначилася гаряча любов Гоголя до рідної землі, віра в її силу й могутність, замилування її красою й безкрайніми просторами. Привільні, безмежні степи допомагають зрозуміти характер запорожців, джерела їхнього героїзму. У такому степу можуть жити тільки мужні люди, гордою, сильною, сміливою, наділеною широтою душі й щедрістю серця. Степ — батьківщина героїв, богатирів-запорожців: „Степ, чим далі, тим ставала прекрасніше. Тоді весь південь, весь простір, що становить нинішню Новоросію, до самого Чорного моря, було зеленою незайманої пустынею... Нічого в природі не могла бути краще. Вся поверхня землі представляється зелено-золотим океаном, по якому бризнули мільйони різних квітів...”.

У творах вищезгаданих письменників ми бачимо розлоги описи степу, у той час як Б. Лепкий не дає широкого опису цієї просторової одиниці, а просто називає її. Читач, знайомий з фольклорною та літературною традицією зображення степу легко розгадує ці натяки і має змогу будувати найрізноманітніші асоціації.

Саме поняття степу у Б. Лепкого несе в собі відчуття волі, непевності і неприборканості. Воно є ознакою політичного безсилля народу. На думку українського літературознавця, перекладача, педагога В. Безушка, „На безмежних степах,.. де не розуміли, що свобода лежить в обмеженні і в обов'язках, де кожний козак, осівши, хотів наслідувати шляхтича, бо це ж був його ідеал в часі мира, — тяжко було взагалі наладнати державне життя”. От і лепківський Мазепа, розглядаючи можливість досягнення самостійності Гетьманщини, доходить висновку: „В тім то й біда, що Господь посадив нас не між горами та між морями, а на велетенському суходолі, на безбережних степах. Куди не скоч, скрізь двері. Нам треба заволодіти степом. Степом назверх і всередині, бо наша душа теж степ. Степ — ворог держави”.

Завдання 7. Робота з текстом твору

З урахуванням отриманої інформації прокоментуйте наступні цитати:

Уривок 1. «Козаки певно нарікають на нього (Чуйкевича), але не виявляють того по собі, тягнуться, як струни, видно, військовий народ. як жаль, що не підтримують у ньому вродженого лицарського духа! Без нього не устоїмося в степах. Нашого краю не боронять ні гори, ні море, ні рови, ні башні твердинь, від чого ж тоді, як не від лицарських грудей відіб’ється ворожа навала?».

Уривок 2. «Народ, Мотря, стихія, — все одно, що степ і що море. Шумить! У кожного свої турботи, а в народі своє… Поки живеш, шанують тебе, бо ти — цей вітер, що над степом віє…».

Уривок 3. Степ ледве мріє, тирса половіє, тихо, заснуло лихо — цить... Хтось іде... Де?.. Не бачиш?.. Іде і плаче — без сліз... Чумаче, чумаче, де твій віз?.. Віз без коліс, без занозів ярма, а волів нема. Гукаєш дарма, тільки котиться луна степами, ярами, аж докотиться до батька і до мами, до твоїх воріт. Вийдуть жінка і діти і будуть на шлях глядіти, гіркий їх світ... Чумаче, чумаче, де твій віз?

Хтось іде степами і плаче словами без сліз. Козаче, козаче, де твоя рушниця, де шабля-дамаска, дівоча ласка, де твій спис?.. Розбита рушниця, пуста порошниця, спис торчить у спині, сам ти на купині лежиш... Як тобі там спиться, чи дівчина сниться, скажи... Чого ж ти лежиш і мовчиш, козаче?

Хтось іде степами і плаче словами, без сліз... Ах, де ти?.. Пріся, Мотря чи Орися, мовчиш? Озовися, непритяменна ти?

Я безіменна, я непритяменна, я, не я. Без батька, без мами, дрібними ногами мандрую степами не рік, а віки... Де спиш?.. Хати не маю... Що п'єш?.. Сльози ковтаю... Чого хочеш?.. Не знаю... Була над Пилявою, погралася славою, була під Зборовом, упилася здорово червоним вином-дурманом... Потім мене хтось вхопив, заніс під Конотоп. "Гей, гук, мати, гук, де козаки йдуть, та поперед себе вороженьків облавою пруть..." Було і нема... Дарма.

Уривок 4.

Благовістилося на день, як крізь опону синявої імли замайорів перед утікачами степ. Мов хвилясте, безбережне море. Шумів, шелестів, співав свою невгомонну пісню: про народи, які приходили туди, про бої, що велися на ньому, про кров, що напувала його, і про силу, що розвівалася з вітрами.

Хто не хотів опанувати його, — не дався.

Іранці, греки, торки, слов'яни й монголи своїм бій-полем хотіли його зробити, дерлись і жерлися за нього, а він яким був, таким і остався донині, невговканим, безконечним, свобідним.

Ходіть до нього, він вас прийме і захистить собою, він — український степ, а ви — діти його. І союзникові своєму скажіть, щоб не боявся степу. Він і їх приютить, у своєму надрі, він — великий, як велике ваше горе, ваш біль і ваш незаспокоєний смуток. Він вас на своїй совісті має, хай хоч тим спокутує свій гріх.

І зупинилася валка, і від воза до воза, від уст до уст, летіло слово: "Степ!"

Про Меншикова й Голіцина забули і, мов зачаровані, стояли. Навіть коні голови знімали, роздували ніздря, вухами стригли, ніби й вони степовими чарами пройнялися... Степ!

Степ, як море, як нездійсненна мрія, незаспокоєне бажання, нез'ясоване стремління, як — українська душа.

Гетьманові ніби сили давні вернулись, ніби він на тім степу свої молоді літа дігнав.

Піднявся, встав і глянув перед себе.

Літературний портрет — один із засобів художньої характеристики, письменник розкриває типовий характер своїх героїв і висловлює своє ідейне ставлення до них через зображення зовнішності героїв: їхні фігури, обличчя, одягу, рухів, жестів і манер.

1. Евристична бесіда

✵ Коли зародилося кохання між Мазепою і Мотрею? Як у розмові між собою розкриваються їх характери?

✵ Якими були стосунки Мотрі з батьками?

✵ Чому батьки вирішили відправити Мотрю до монастиря?

✵ До кого втікає Мотря і на що сподівається?

✵ Як розкриваються характери Мазепи і Мотрі під час її перебування у гетьмана?

✵ Чому Мазепа відпускає Мотрю до батьків?

✵ Чому Мазепа розкриває перед Мотрею свої найпотаємніші плани?

✵ Чому Чуйкевич порівнює Мотрю з богинею Діаною?

✵ Як вплинули історії тітки та розповіді простих людей на формування поглядів дівчини?

✵ Якою вона мріяла побачити свою країну?

✵ Ким хотіла стати Мотря для гетьмана?

✵ Коли виявилася її здатність до самопожертви?

1. «Вона начитана… Дівчата — що для неї дівчата? Заспівають, казку розкажуть, та й тільки… Мотрі душно в хаті, її душа рветься до великого діла, вона не буденна дівчина… Вона журиться долею України, розуміє тую небезпеку, що грозить нам. Вона все добре бачить, може, краще ніж не один, що пірнач носить». І Мазепа «для неї чоловік з тамтого століття, з великих часів, котрі вона так любить».

2. «Кого вона любить? його чи свою мрію про велич, про славу, про могутність? Невже ж це не одно? Він для неї тая мрія, без котрої життя — одна скука, одна пустиня, байдужість… Встала… Не треба розніжуватись, треба привикати до праці і — до боротьби. Знайшла ціль у своєму житті».

3. «Боже, борони мене, — думав він (Мазепа) сам про себе, — щоб я бажав їй злого. Люблю її, як осіння природа любить ясне сонце. Може, воно недовго буде мені світити, але я його сяйво понесу за собою до могили».

4. Чуйкевич про Мотрю: «І перед очима козака явився ідеал української дівчини, гарної, привабливої, але химерної, такої, що якраз тобі в серце вдереться, то не позбудешся її ніколи.

5. … Як побачив її два роки тому в Батурині, то так задивився, що мало гетьманові не наступив на ногу. І було на що задивитися. Мабуть, і на буйній Україні такий розкішний цвіт ще ніколи не цвів. Ріст, погляд великих очей, котрим краски не підбереш, бо все вони міняться і грають, як море, лице, ніби грецька статуя засоромилася й спаленіла, а усмішка, Боже твоя сила, що за усмішка, дивна й нерозгадана, і тягне, і відтручує, і пестить, і глумиться над тобою, — чари, тай годі!».

6. «До Чуйкевича долітав… химерний дівочий сміх Мотрі, і йому здавалося, що десь там далеко перед ним старинна богиня Діана вертає з ловів і сміється, аж зі сну будяться лісові квітки, аж з озера русалки виринають, зазираючи крізь віття дерев на круту доріжку — що там таке? «Може, в цій дівчині дійсно покутує душа якої богині, а може, вона й сама богиня. Манить і відтручує від себе, відтручує і знову манить, як русалка, заки затягне вглибінь. Дивна нерозгадана вдача. Тим вона сильна, тим і небезпечна. Ніколи не знаєш, що вона скаже і що зробить, стоїть перед тобою, як загадка нерозгадана. Чекаєш гніву, — сміється; усміху ждеш, — сердиться, а все не так, як другі. Із-за неї не тільки голову, але й душу погубиш…».

7. «І диво! Звичайно, тая царівна (антична богиня Діана) скидалася чогось-то на Кочубеєву Мотрю. Мала такі самі темні рівні брови над задуманими очима, таке ж біле кругле чоло і таку нерозгадану усмішку на устах, спосібну довести молодого козака до найвищого захоплення і до найчорнішої розпуки… Мотря!».

8. Убравши Мотрю в український національний одяг (корсетку, плахту), тітка милується нею: «І дійсно, годі собі було уявити Мотрю в кращому вбранню, як те, що вона одягла на себе. Замість намиста і янтару почіпила кілька шнурків великих рівних перел, а волосся закосичила свіжими блідо-жовтими трояндами. Чудово відбивали вони від її русого волосся, що вилискувалося раз відблиском сталі на дамаскенській шаблі, то знов краскою густого, з свіжої кришки витікаючого меду.

— Кращої панночки на цілій Україні нема, — шептались між собою дівчата, а Марія Федорівна прямо молилася до тої божеської краси.

— Спасибі вам, дівчата! — сказала Мотря і, ніби причарована, сиділа у своїм кріслі, як на престолі цариця, задивлена на шлях, котрим мав над’їхати гетьман».

9. Мазепа про Мотрю: «Навіть божественний Рафаель не змалював такої гарної мадонни. Безсмертна та краса. Ніяк подумати не можу, щоб не стало її. Ні, ні, та краса мусить жити вічно, як не в життю, то в казці і в пісні. І знаю я, що кращої нагороди за всі мої труди і старання не могла мені дати наша рідна земля, як посилаючи най- пишніший свій цвіт, святоіванівський цвіт своїх казкових дібров у святочний дарунок для мене. В тобі я бачу красу рідної країни нерукотворну, щиру й непідкупну, правдиву.

… в нутрі нашої святої землиці окривається велика благодать, незнищимеє зерно розуму і краси, котрого висловом найпишнішим, який я побачив уперве, це ти, Мотре, мріє моя!».

Дайте відповіді на питання:

Чи могли б залишитися разом Мазепа і Мотря?

Чи могли б бути щасливими разом Мазепа і Мотря?

Чи було кохання Мотрі й Мазепи справжнім? Відповідь побудуйте за технологією «Метод ПРЕС».