Embedded Files
ВІД АВТОРА
Народилася я 22 березня 1940 року в м. Комсомольськ – на Амурі Хабаровського краю, куди батьки у 1938 році поїхали на будівництво по комсомольських путівках. Війна застала родину на кордоні з Японією. Батько з 1940 року служив у лавах Радянської армії, мама працювала в будівельному управлінні. Після звільнення України від німецько – фашистських загарбників мама з дітьми повернулась в своє рідне село Головківку, яку називають серцем Холодного Яру. Там пройшло моє дитинство, там формувався мій характер: відповідальність, совісність, любов до людей, любов до української культури і пісні, танців, музики та поезії. У 1949 році сім’я переїхала в Новгородку. В 1954 році закінчила 7 класів Новгородківської СШ №1 і поступила в Одеський технікум харчової промисловості. Після закінчення працювала в смт Олександрівка на цукровому комбінаті. 1961 – 1966 роки – навчалася в Одеському кредитно – економічному інституті. Потім робота в Таджикистані на заводі. Але серце і душа мріяли про Україну. Тож з 1967 року я живу знову в Новгородці. Працювала в Державному банку 10 років начальником кредитного відділу, 23 роки очолювала Державну страхову компанію, 10 років була головою ради районної організації ветеранів України, зараз залишаюсь її Почесним головою. Вийшла заміж за Новгородківця Леоніда Косяченка. У нас народилось троє синів. Зараз маю уже 7 внуків та 3 правнучки, велику родину своїх сватів та сестер.
Моя родина багатонаціональна: українці, росіяни, болгари, таджики, поляки, євреї, білоруси. Двоє моїх синів воюють на Сході України відстоюючи її кордони у не об’явленій і непотрібній війні. Та на які шматочки розірвати своє серце, щоб когось не любити чи звинувачувати в чомусь?!
Єдине, що я хочу – це миру і спокою у своїй Батьківщині, щоб українці не були заробітчанами у чужих країнах, а мали достойний рівень життя у себе вдома, на своїй землі. Я вдячна батькам за життєву мудрість і поради, вчителям у школі, технікумі, інституті за надані знання, оточуючим мене людям за доброту, щирість і терпимість.
З повагою, Тамара Косяченко.
Моя любов – це Україна
(Внуку Матвійку на День народження)
Моя любов – це Україна!
Моя любов – онуки і сини.
Я хочу, щоб була єдина
Моя країна. Без війни.
Моя любов – це небо й зорі
Моя любов – степи й лани.
І хочу, щоб не було горя,
Ніколи не було війни!
Моя любов – жива природа.
Озера, ріки і моря.
Я хочу для свого народу,
Щоб була вільною земля.
* * *
Я народилася в Росії,
В Таджикистані я жила
І ось любов до України
На рідну землю привела.
Мої батьки тут народились
Родина вся моя живе.
У церкві всі ми тут хрестились
І віримо у все святе.
Я повернулась до родини
І все життя тут прожила.
У нашій любій Україні
Кохання я своє знайшла.
І люди тут такі чудові,
Що навіть подих забера!
Хай будуть всі вони здорові
В полоні щастя і добра!
І внуків, правнуків я маю.
Є і дорослі і малі
За долю їх я вболіваю,
Щоб знали радощі земні.
Не за кордоном, в Україні
Мали достойнеє життя.
Про те, що мріємо ми нині,
Щоб не пішло у небуття.
Свобода – мрія українців,
І незалежність мрія теж.
Тож збережи нас, Святий Боже,
Від воєн і страшних пожеж.
Хоч трішечки ти дай нам волі
І більш щасливішої долі.
30.08.2015 р.
Україно
Україно, Україно, мати моя ненько
Чом ти стогнеш, чом ти плачеш
Сьогодні рідненька?!
Твоїх діток пани нові
На бійню виводять
І священний твій Хрещатик
Дротами городять.
До Тараса на пораду біжать біснуваті
Мовчить Тарас , мов би в Дніпрі
Потопив би клятих.
Скільки ж можна над народом робити тортури
Та на своїх маєточках будувати мури?!
Рвуться, рвуться до владоньки мутимільйонери,
Все під себе та родини заводять папери.
Все під себе спонукають робити закони
Та замолюють гріхи в церкві у ікони.
Україно, Україно, рідна моя мати
Краще було б таких діток в утробі вбивати,
Щоб не нищили народ свій і свою державу
Не ганьбили її міцність, повернули славу!
Війна
Йде війна по Україні і гримлять гармати.
Хто замовив цей неспокій, нащо так лякати?!
Хто б подумав, що Росія почне воювати,
Проти братів – українців зброю готувати?
І навіщо це Росії й неньці – Україні?!
Ми ж віками жили мирно і були єдині!
Мови наші розуміли, вчилися культури,
Батьки наші воювали, йшли на амбразури.
Відбудовували разом свою Батьківщину
І ніколи не ділили неньку – Україну.
Білоруси, українці, брати – росіяни
Після тяжкої війни лікували рани.
Більше сімдесяти літ братство зберігали
І що ворог роз’єднає ніколи не знали.
Ой, Америко, проклята чого тобі мало?
Україну і Росію не завоювала?!
І ніколи тобі, клята, нас неподолати,
Бо уміємо ми гідно край свій відстояти.
* * *
«Напиши щось веселіше» - внук мій пропонує.
Як писати?
Його батько на Сході воює.
Моє серце щохвилини
за синів в тривозі,
Хвилювання припинити я уже не взмозі.
Я дзвінка щодня чекаю, бо війна – не жарти,
Гинуть діти, гинуть внуки, там життя не варте.
І якщо я чую голос - серце завмирає,
В кого діти на війні – про це добре знає.
Інколи я в трубку чую як гримлять гармати,
Тоді разом із синами я ладна вмирати.
Свою рідну Україну бійці захищають.
Гідно вмерти за свободу, за честь вони мають!
Але як батькам, родині все це пережити?
І в якого Господа пощади молити?!
* * *
Тужить мати на могилі убитого сина,
Бо тепер його домівка темна домовина…
Чому в мирній Україні дітей убивають?
Та неоголошені війни затівають?!
Чому діти малесенькі за таточком плачуть?
Бо вони його ніколи уже не побачуть.
І ніколи не пригорне і не пожаліє
Рідний тато, бо в могилі його прах зотліє.
І матуся молоденька вдовицею стала.
Хіба вона собі долі такої чекала?
Розпач, сльози і зневір’я людські душі крають…
Як вижити? Як прожити? Сьогодні не знають.
Де пани, що обіцяли війну припинити?
Та в заможній Україні хоч трохи пожити?
Поховайте, українці, на когось надію.
Збережіте свою землю, збережіте мрію.
Щоб ніколи в Україні війни не палали,
І матері і родини горя щоб не знали.
***
Від кого милості чекаємо, не боремось, а виживаємо,
Бо ненаситнії пани затіяли вогонь війни.
І об’єдналися на зраді, і обдурити всих нас раді,
І думають, що ми всі лохи, і недоумкуваті трохи.
Та ні, ви вкотре помилились, ми не сьогодні народились
І бій вам буде за життя, не допоможе й каяття.
А сьогодні так стоїть питання: вам на коліна треба стати
І у терплячого народу прощення й милості благати.
Бо не такі ви вже й розумні у рік мільйони заробляти,
Це можна тільки їх накрасти і безсоромно проживати.
Хизуєтесь своїм багатством, що кинули народ у рабство.
Та ні, такому не бувати, країну будем рятувати!
Косяченко Т. В.
почесний голова районної організації ветеранів України
Page updated
Google Sites
Report abuse