Дуда Іван

Депутат Львівської обласної ради ПДС.

в/о 131 у Миколаївському районі

Іван Дуда (1965–2008). у 1990 р. лікар Новороздільської міської лікарні. Потім був священиком. Помер 18 вересня 2008 р.

Отець Іван Дуда народився в містечку Новий Розділ, що на Львівщині, у глибоко віруючій родині. Був наймолодшою, третьою дитиною, тому й отримував найбільше ласки і любові від рідні. Мати о. Івана пережила заслання в Сибір, і це відбилося на її здоров’ї…

Зростав майбутній священик у вельми побожній родині, котра шанувала і дотримувалася релігійних і народних традицій. Малий хлопчина так перейнявся любов’ю до Традиції, що вона не зникла до кінця його життя…

На Різдвяні свята в родині завжди лунала коляда. Іван змалку не боявся наказів вчителів і директора школи, котрі забороняли колядувати. Він ходив з колядою, і за це часто був караний. Проте кара лише зміцнювала його характер, він мужнів, ставав стійкішим, він знав, що святе завжди переможе згідно з приповідкою: тіло — кволе, але дух — сильний. Святою справою для о. Івана на все життя стане несення правди і слова Божого в народ, збереження Традиції Церкви та українського народу, його звичаїв і мови.

Закінчивши на “відмінно” Новороздільську школу, вступив до Самбірського медучилища. Отримавши професію і червоний диплом, майбутній священик повернувся в рідне містечко, де працював у лікарні анестезіологом та допомагав у реанімаційному відділенні, коли треба було рятувати людські життя… Напевно, тому він вирішив підвищити свій рівень медичних знань, щоб мати змогу більше прислужитися людям. Тож вступив до Львівського університету ім. І. Франка на заочне відділення біологічного факультету на кафедрі генетики.

Коли в СРСР повіяв вітер змін і заговорили про перебудову, Іван Дуда зрадів душею, бо зрозумів, що тепер зможе якимось чином прислужитися Україні і рідному народу. У ті часи в Новому Роздолі на стадіонах збиралися сотні, а потім тисячі людей, щоб послухати молодь, вірили у світле незалежне майбутнє України, прагнули відкрити простим людям очі на тогочасний стан українців. Іван Дуда був добрим оратором, тому його слухали уважно, затамувавши подих. Люди підтримали його і висунули кандидатом у народні депутати І демократичного скликання Львівської обласної ради. Згодом, ставши членом Української Християнсько-Демократичної Фракції (УХДФ), Іван Дуда відстоював права молоді, боровся за те, щоб бачити Українську державу вільною і демократичною. На жаль, за ці роки він переконався, що молодих діяльних депутатів мало хто хотів слухати, їм закривали рота, виключали мікрофони... Це ранило душу.

Більшість старших товаришів, котрі вже мали досвід депутатства (наприклад, В.Чорновіл та інші), відсували молодь на задній план.

Це була друга половина 1990-их років. В той час у Львові Іван Дуда знайомиться з підпільними греко-католицькими священиками (о, Михайлом Гаврилівим, о. Миколою Куцем, о. Григорієм Будзинським, о. Михайлом Волошиним), котрі справили на нього сильне враження. Він взявся їм допомагати, сприяв проведенню богослужінь для вірних підпільної УГКЦ. Це пробудило в його душі потяг до священичого служіння. У1990 році він закінчив підпільну греко-католицьку семінарію, а 30 грудня цього ж року в числі перших отримав свячення з рук Владики Юліана Вороновського.

Отця Івана призначили на парафію Пресвятої Тройці в м. Дрогобичі. Він також обслуговував храм Вознесіння Господнього в с. Верхні Гаї, де перетворив колишній занедбаний костел на чудову церкву…

У 1993 році о. Івана направили в м. Дрогобич для духовної праці на парафії Преображення Господнього, де було багато роботи для молодого енергійного священика, котрий зразу ж взявся відбудовувати церкву. За радянської влади у церкві Преображення Господнього містилася школа № 10, тому о. Іван розпочав роботу над проектом нового храму, котрий мав постати на цьому освяченому понад три століття тому місці... Отець всі сили і всю енергію віддавав будівництву храму, забуваючи про власне здоров’я і матеріальні блага. Часто повторював: “Не можна служити Богові й мамоні одночасно”. Він не збудував собі хати, не назбирав земних скарбів, він казав:

“Мої скарби — на Небі”.

Бачивши багато несправедливості в державному й церковному житті, не міг мовчати. У своїх проповідях він докоряв владоможцям за неправдомовність та несправедливість. Його слова багатьом не подобалися... Він переживав духовні муки від того, що важко було жити серед лицемірів, брехунів і несправедливих. Боровся та наче був одним у полі воїном. Розчарувався не лише у державній, але й у церковній владі, котра стала відображенням дійсності, а не “джерелом чистої води”.

Багато чого о. Іван встиг здійснити, але й багато чого залишив недовершеним. Проте все, що він зробив для людей, є неоціненним.

Вірні парафіяни, друзі і родина завжди будуть пам’ятати отця Івана Дуду як вірного сина Католицької Церкви і України, як борця за справедливість і правду, як люблячого батька і чоловіка.

† Вічная йому пам ‘ять.

(Зі статті «Світлій пам’яті о. Івана Дуди». Часопис «Дзвін з Фатіми», 2008 р., № 5 (40), вересень-жовтень).

Віра Гурська

Від автора сайту

о. Іван Дуда це була правдива ЛЮДИНА. Ніколи не кривив душею і завжди казав правду. На диво, що при такому характері (не важкому, але правдивому), важко відшукати приязне ставлення пересічних осіб, одразу викликав до себе прихильність. Бо ніс у собі світ любові, до ВСІХ, хоч і недосконалих. Мав у собі світло ВІРИ. Підписуюся під кожним словом, що написано у цій статті про НЬОГО (на жаль, про деяких очільників такого сказати не можу). Як боляче, що ти пішов від нас у такому молодому віці...

Будучи ТАМ, молись за нас, і хай віддасться тобі сторицею за всі переживання...

З глибокою пошаною

КПН