Цунамі партійної кочубеївщини

Найважче для мене ще з радянських часів – це з’ясувати: чому кожен чи принаймні кожен був тоді в Україні проти цього режиму, а виходило, що всі разом "за". Щодо волевиявлення, то тут, скажете Ви, все зрозуміло: альтернативи не було, були "найдемократичніші в світі" вибори без вибору, бо як із одного кандидата можна вибирати кращого. Але чому зараз, коли в країні є мудрі достойні люди, вибираємо те, що вибираємо. Чому традиційно наш вибір стає чи може стати фатумом для Державності України? Аби не наступати на ті самі граблі, чи не пора подумати разом на це відкрите, заодно, як на мене, далі вельми актуальне запитання?! Нині в ослабленій Україні, яку намагаються ще і розшматувати, партією влади є Партія регіонів. Проте, чомусь мало хто задумується над тим: як в сильній єдиній Німеччині досі немає Партії земель? Чому у нас, окрім комуністів, немає хоча б за назвою ідеологічно-концептуальних партій? "За Україну" (яку (?) Україну – російську вже збудовано), "Фронт змін" (яких, власне, змін і чиїх), "Захисників Батьківщини" (батьківщини кого?, чого?) і т. інше. Усі визнають, що газовий договір, що його самовільно, підробивши документи, а, значить, злочинно уклала лідерка "Батьківщини" Тимошенко в Москві 19 січня 2009 року з Путіним, – непосильний Україні. Ба більше, у такий спосіб вона не лише зрадила національні інтереси, утаївши сутність договору і свій – не Батьківщини ж – борг перед Москвою, а і мотиви скоєного, адже відтак, – маніакально намагалася за рахунок отриманих закордоном бонусів і обману власного народу посісти найвищу державну посаду. Однак, чомусь лише пенсіонер із Хмельницька О. Іщенко спромігся написати до газети "День" (7-8 березня 2012 р.), що "тимошенківщина і кочубеївщина за походженням, як рідні сестри".

Усі в Україні і поза нею знають, що в 1954 році Богдан Хмельницький підписав з Московією невигідну угоду, яка відтак відкрила шлюзи не лише зросійщенню, а і, за словами Юрія Шевельова, Переяслав політично і військово "став початком поразки тому, що різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючись використати її проти своїх внутрішніх ворогів". Але не всім відомо, що саме у 1954 році – до 300-літнього ювілею Переяславської угоди всесвітньо відомий український вчений з Харкова написав в діаспорі статтю "Москва, Маросєйка", у котрій він визначив, які "три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини – живуть і сьогодні". Після написання цієї статті минуло вже більше 50-ти років, а кочубеївщина, модернізувавшись, і в наш час заважає державотворенню і становленню нації. І чому у вік невідворотних глобалізаційних, інтеграційних процесів, протистоянь ослаблених націй зоднорідненню не керуємося мудрістю видатного українця, що "всякий здоровий рух хоче набрати рис універсалізму, питання тільки в тому, щоб заради цього не пожертвувати своїм власним" чи то національним розвитком, чи державним суверенітетом народу – його економікою, питомою мовою, культурними традиціями тощо?

Чому егоїстично, спекулюючи не лише таїною змісту укладеного договору з чужою країною, а і своїх хвороб, далі чинимо світовий фетиш, передвиборний піар, нищимо не так "своїх внутрішніх ворогів", як українське відродження, сіємо недовіру до нього, до новоствореної держави? Чому зловмисно запрошуємо в Україну із інших країв чи то лікарів для опозиціонерів, чи то духовників для високих урядовців? Адже такою невідповідальною поведінкою ображаємо не стільки фахівців вітчизняної медицини, скільки власних громадян, яким елітні світила,– не по кишені. Що більше, суспільний загал зроду-віку приречений на загальнодоступних спеціалістів. А захисники і слуги народу, будучи при владі, не тільки не поліпшили сферу охорони здоров’я простих людей, не знизили захмарні ціни на ліки, не довели оплату медпрацівникам до обіцяного світового рівня, а і не навели порядок в пенітенціарній службі, слідчих ізоляторах, судовій системі, зрештою, не об’єдналися заради створення української Україні, її єдиної Помісної церкви, не опрацювали стратегію розвитку України, не удосконалили її Конституцію. А як їх півень клюнув, то сьогодні скаржаться світові

Набила суспільству оскому інформація, що теперішня опозиція не довіряє чинній тоталітарній владі. Недовіра до влади характерна для всіх цивілізованих і не дуже країн. Дивує інше. Досі, приміром, не оприлюднені мотиви дивовижної згоди БЮТ і Партії регіонів, досягнутої у ВР щодо вибору президента України в парламенті. Не в Північній Кореї це було і народ пам’ятає, як ці дві політичні сили за обопільною згодою, нахабно, нехтуючи громадською думкою, домовилися позбавити суспільний загал його конституційного права вибирати на найвищу державну посаду національного лідера. Тобто хотіли автократично узаконити вибори президента не народом, а парламентськими "більшовиками" домовленого партійного висуванця. Опозиція нині волає про зрадництво Партії регіонів, про небезпеку чесного і демократичного волевиявлення після заборони подвійного балотування (за партійними списками і на мажоритарних округах), критикує прийнятий закон про вибори. Соціум теж тим переймається, але він не розуміє велику одностайність, виявлену провладними і буцімто опозиційними нардепами під час голосування за прийняття цього закону. Про виборців вкотре було забуто, а політики раптом спільно актуалізували одне суспільно "важливе" питання: як зберегти свої доходні місця у ВР.

Скаржимося, що в Україні соціум нікому не довіряє. Правда, у нас не діє чинник довіри, консолідації нації як соціальний капітал спільноти. Але ж ми самі цю недовіру породили і цей капітал розтринькали. Чи можна вірити людині, що вона оголосила голодування, якщо до того нею безперервно оголошувалися і вихвалялися вигоди газового договору, укладеного в 2009 році в Москві? З іншого боку, чи можна вірити урядовцям, котрі заперечують голодування, якщо вони публічно не перестають хвалити позитиви Харківських домовленостей? Адже, ніде так виразно не проглядається зрадництво відродженню заради партійної доцільності і поза громадською думкою, як при підписанні цих домовленостей, за якими продовжено термін перебування в Україні військ чужої держави. Поспіхом їх уклавши, регіонали позбавили себе вагомих аргументів не лише в подальших перемовинах з Росією щодо зниження ціни на газ, а й стосовно довіри до їхнього ж твердження, що такі кроки були буцімто вимушені та приречені договором Ю. Тимошенко з В. Путіним, який не відповідав і не відповідає національним інтересам. Однак правда, вочевидь, за Ю. Шевельовим: кочубеївщина, зрадництво діють й сьогодні, особливо, коли в мотивах самопроголошених патріотів відсутні інтереси народу, українська державна ідея, національні цінності. Емісари "клубу Немирі" в Європу їдуть не задля пропагування "Євро-2012", не для пришвидшення прийняття України в Асоціацію європейських держав, а навпаки. Виходить, що сутність нинішньої кочубеївщини – "Хай гине Україна, аби була здорова ТигрЮля".

За обставин, коли одна персона, навіть з небувалим досі, за Ю.Щербаком, коефіцієнтом інтелекту(IQ) трясе Україною і світом, варто хоча б трішки задуматися, а відтак запитати самого себе і ближнього: "Чи не жертва ТиМошенства?" Паче того. Чи не стала вся нація жертвою сучасної кочубеївщини, коли денно і нощно останні вісті починаються з інформаційного шумовиння про українську "Матір-Терезу", про те, що на тілі буцімто носія морально-духовної чистоти, патріотизму і цифрового мислення появилися плями. Спочатку "гениальные мальчики" інтенсивно інформували суспільний загал, що вони були великими і невідомого походження, а нині – відбиток небувалих нібито досі катувань. Але чомусь наслідки знущань над беззахисною жінкою (?) сама потерпіла не оскаржила, не показала вітчизняним лікарям, зрештою не вимагала проведення судово-медичної експертизи. Їх, вочевидь, зволено буде продемонструвати тільки закордонним ескулапам, хоч нас, пересічних, адвокат і колишній омбудсмен зомбують сфотографованими синцями, до того ж плутаючи руки, на яких вони буцімто є, з тими змазаними йодом місцями, що їх безперервно демонструють по ТБ.

Хто проти здоров’я Тимошенко? Дай, Боже, їй, як кажуть наші сябри, моцної спинки і хребта, як у Амурського тигра. Хай якомога швидше закінчиться її голодування. І бранці буде легше, а Україні – поготів. Але, аналізуючи великі статті в "Дні", виступи в електронних ЗМІ сучасних кочубеїв від розгублено-залишкової опозиції, на вулицях перед дорогими прихильниками, судами, тюрмами, можна зрозуміти одне: основна соціальна "несправедливість", яка найбільше буцімто дошкуляє Україні, бо її щоденно вдобрюють в голови пересічних: чому Тимошенко в тюрмі, а Ющенко на волі? На цей раз відповім словами вчительки історії Луцької гімназії №14 Лесі Бондарук, яка була близько знайома з багатьма відомими учасниками національно-визвольного руху. "Відкриття Інституту національної пам’яті роками гальмувалося Ю.Тимошенко та її урядом (гальмувалося не лише це – С.В.), бо це був проект Ющенка й тут також відбувалися політичні торги. І в тому, що сьогодні наша держава скочується в тоталітаризм, є провина попередніх політиків через їхню нерішучість в обстоюванні національних інтересів. Але Ющенко поки єдиний з українських президентів, та й взагалі політиків високого рангу, хто побував у Сандармосі й на Соловках і вшанував пам’ять українців, які там загинули" ("День", 20-21 квітня 2012 р.–С.22). Додам, він також єдиний, котрий запросив Патріарха Константинопольського Варфоломія в Київ, поїхав у Грузію, коли там в крові топили відродження її державності, запалив всеукраїнську Свічку народної пам’яті за невинно убієнними штучним Голодомором дітьми і жінками. А Тимошенко очікувала хитромудрою паузою, а відтак підхихикувала (?) разом з Путіним над отруєним Президентом.

Зрозуміло, те, що зробив Ющенко задля національного відродження, історичної пам’яті українського народу, не знаходило позитивного відгуку ні в фіналістів останніх президентських виборів, ні в їх зарубіжних друзів, підтримкою котрих кожен претендент хотів один проти одного скористатися. У цьому контексті будьмо чесними, а не лукавмо, хитро вишукуючи причини небувало великого відсотку "противсіхівського" голосування. Тут, як кажуть, двоє на один копил. Політологам, соціологам не треба мудрувати, спекулюючи "більшим" чи "меншим" злом. Насправді, це були реакції свідомої національної інтелігенції на комплекс сучасної кочубеївщини, коли, здавалось, новітні мазепівці, самозвані січові стрільці вже були поруч, на Майдані. Це був протест проти того, щоб ми через регіональну провінційність, кочубеїіщину, що були в нашій історії та змусили нас спілкувалися із Заходом "через новозасноване вікно в Європу, а радше пролаз – Санперербурх, а не через Київ". Це виступ проти ідей новітньої кочубеївщини як не самодостатньої національної політики: разом з Росією в НАТО, через Митний союз до ЄС, православні в "Русский мир", без старшого брата ні кроку вперед. З іншого боку, – це протест проти неєвропейських безкінечних демонстрацій нових мод, чвар та набридлого перманентного монологу перед народом, що дедалі більше зубожіє. Зрештою, це реакція суспільного загалу на щедрі обіцянки економічного, науково-технічного "прориву", дешевого цукру, м’яса, ліків, контрактної армії і всяких інших небилиць.

Має рацію дописувач "Дня" В. Лєсной, коли стверджує, що більшість наших проблем існує лише через те, що значній частині народу, в тому числі так званій еліті суспільства, бракує трьох стовпів сучасної розвинутої нації: національної ідеї, високої культури і здорової моралі. Інакше ми не мали б проблем з безкорисними і навіть небезпечними для суспільства політиками і бізнесменами, із зубожінням більшої частини населення, з Московським патріархатом, "Русским миром". Але у нас така ж тоталітарна і безідейна опозиція, як і влада. Деякі патріоти-інтелектуали не лишень легко відмовляються від української "частини території", сперечаються з приводу галицької федерації, ментальності, виступають з "надоригінальними думками", в т.ч. щодо відсутності української національної ідеї. Відпрацьовуючи зарубіжні гранди, вони запопадливо, по-кочубеївськи турбуються найбільшим "злом" українства – їхньою нетолерантністю, котра буцімто може йому зашкодити під час євроінтеграції, якщо історичну назву одного із героїв Різдвяних вертепів вчасно не замінити або не надати офіційного статусу мові русинів, чи "русскому языку" – статусу другої державної мови. Наші колишні президенти, окрім необачних тверджень, що буцімто Національна Ідея не спрацювала, залишили в спадок замість стратегії розвитку країни хіба що розпач: "Маємо те, що маємо" і "Скажіть, яку Україну будувати?". Насамперед – українську!

А чи може спрацювати будь-яка ідея, якщо задля неї віддано не трудитися?! І вже зовсім кочебеївщеною пахнуть спекуляції Голодомором 1932-33 років на вигоду північному сусідові. Буцімто народ, його кров, сльози не пам’ятають: був цей страшний мор геноцидом чи ні. Чи не є фарисейством і блюзнірством твердити зворотнє перед європейськими парламентарями після того, як цю зловмисно створену трагедію справедливо і чесно визнали геноцидом понад десятки держав світу? А ви, сучасні кочубеї, досі "доносите" на Голодомор, на мертвих, невинно убієнних. Рівно ж, з іншого боку, – щораз витонченішими стають доноси на живих і ненароджених, на "неєвропейськість" України, заклики до бойкоту "Євро-2012". Ця обопільна лицемірна підступність викликана внутрішньою боротьбою, скажімо, не тільки Донецького і Дніпропетровського кланів, їх звертаннями по допомогу чи прихильністю до різних зарубіжних сил. Додатково серйозну небезпеку становить те, що спільними елементами в тих зверненнях, закликах, як і реакцій на них, домінантними є певні етнічні суб’єкти, наскрізні сили, що генерують ненависть до всього українського, окрім, зрозуміло, природних матеріальних (земельних, лісових, мінеральних, водних тощо) ресурсів та нематеріальних активів; особливо ненависні їм національні ідеї та візії соціально-економічного, духовно-інтелектуального і етнокультурного відродження.

Водночас, ніхто з них не спромігся навіть пунктирно окреслити дефініцію національної ідеї, орієнтири нашого сталого поступу і тяглості державності, допомогти ослабленій нації вибудувати алгоритм України як соборної, української, гідної людини і нації держави. Всі закликають об’єднатися "проти" когось і "навколо них". Народ перетворено в заложників не властивої йому боротьби і не за його інтереси. Реалізується давно запланована, як її називають російські технологи, "декомпозиція Украины". А ми в себе, в дома, буцімто на "своїй – не чужій землі" забули, що в національно свідомій, об’єднаній державницькою місією спільноті – ні кочубеївщина, ні влада імперативного мандата народного депутата – не процвітають. І навіть слабий лідер стає сильним за допомогою відпрацьованої трудової моделі розвитку, а не злодійству і корупції, завдяки високій національній свідомості, історичній пам’яті, громадській активності та культурним традиціям. Лише не в регіональній, не в кочубуївській Україні не буде "ліво- і првообережної", а пануватиме всеукраїнська гордість, спільний патріотизм, соціогуманістична політика і "буде син, буде мати і будуть люди на землі".

Але нині про таку національну, правову державу не йдеться. Кочубеївщина – далі робочий інструментарій, який як опозиція, так і влада, головно, намагаються "використати проти своїх внутрішніх ворогів", залучаючи (не відають, що творять), – зовнішніх, якщо відверто не ворожих осіб, то принаймні байдужих і нещирих до України. Це навряд чи поможе стати їй повноправним членом європейського вільного співтовариства. Отже, пришвидшити цей процес можуть безпосередні дії активної спільноти, громадянських інституцій, висока свідомість нації та її еліти. Насамперед, по-перше, слід усвідомити, що розум дурневі не пересадити, сім’ї від домашнього злодія не оберегтися, насильно любити не примусиш, а кочубеївщину розвинені країни таки перемогли. Тому таких "слуг", котрі тривалий час перебували при владі і нічого не зробили задля народу, а, навпаки, заробили на владі, на доступі до ресурсів, – треба усунути!

По-друге, кочубеївщина завжди проявляється в зраді особи, лідера, але вона не життєздатна в середовищі національно-патріотичних, духовно-інтелектуальних, моральних вартостей. Тому ті загальнолюдські цінності мають бути не вдавано-фарисейськими, а обов’язковими, внутрішньо притаманними і домінантними для кандидатів, котрі своїми портретами завчасно почали вже заполонювати бікборди. І, нарешті, третє. При підтримці кандидатів зважаймо на їхні діла, на світоглядну позицію, аби була суголосною зробленому для конкретної громади, спільноти та життя України взагалі як на внутрішньому, національному, так і на міжнародному, зовнішньому обширах. Не наголошуватимемо на корупції, проти якої влада буцімто бореться. Це надовго – навіть розвиненим націям важко її остаточно викорінити. Але вже нині ми в змозі не дати розгулятися нашій історично-доморощеній кочубеївщині як негативу, який вже колись звів спілкування Києва до "санктпітербурхського пролазу", віддалив українське відродження від цивілізаційного розвитку, подальшого науково-технічниого і культурного прогресу, зрештою, призвів до насильного зросійщення, узурпації Київської церковної метрополії Москвою та подальших її анафем подвижникам ідеї відродження української Державності.

Нині для України найважливіше: щоб зло кочубеївщини не зашкодило рухові українства як вільних людей вільної спільноти в новітньому брюссельському євроінтеграційному напрямі! І хто продуктивно працює у цьому напрямі – на ділі, а не тільки на словах – послідовник і співвиконавець державницької ідеї автора пісні, що стала народною: "О, горе тій чайці небозі, що вивела діток при битій дорозі". І тут наскрізним критерієм для сучасників повинен бути духовно-моральний імператив: підтримати того, хто справді допомагає цій Чайці вивести націю у цивілізований розвинений світ, захистити її суверенність, економіку, мову, культуру, народні традиції та решту ознак самобутності великого титульного народу, що дав назву державі – Україна. Єднання спільноти навколо Української Ідеї як духовно-інтелектуального коду нації, активна громадянська ініціатива самоуправління, взаємна підтримка "знизу" і політична воля "згори", національні круглі столи, критична маса справжньої еліти, а не урядова чи опозиційна кочубеївщина як інтелектуальний анти українізм, – усе це, як багато іншого, що консолідує народ, працює на його національну ідею, – допоможе вивести нас не тільки з духовно-ідеологічної, а і з економічної криз. Україні, щоб вижити, потрібно реалізувати концепції не тільки сталості (Ріо+20), а й тяглості розвитку в контексті збереження національної ідентичності за умов подвійної глобалізації: невідворотної, світової як цивілізаційного світового явища та більш небезпечної – регіональної, імперсько-залишкової.