Дарій - Любомир Футорський

Убити дракона

Львівська обласна рада 1-го демократичного скликання: критичний погляд крізь два десятиліття

В основу статті покладений виступ на урочистій Академії в львівській Опері 9 квітня 2010 року Дарія-Любомира Футорського, члена Президії Львівської обласної Ради 1-го демократичного скликання (1990–1994 рр.) з нагоди двадцятиліття початку її роботи.

Для належного усвідомлення ролі, сутності та значення Львів-ської обласної ради 1-го демократичного скликання незайвим буде визначити та й виділити підставові аспекти нашої неформальної історії. Тобто: чому було, як було, і що з того випливає. Згадаймо! Ад­же шлях від ко­лишнього Союзу до державної незалежності колишніх союзних республік, започаткований При­бал­тикою ще у 1988 році, який можна схематично означити: Андропов–Черненко–Горбачов, був далеко не вибриком долі. Скоріше – породженням захланності правлячого «олімпу» СССР. Не плутайте лишень з компартією та КГБ, які тоді гойдали «колиску соціалізму», бо це лише зовнішні органи справжніх господарів. Нашому «євразійському олімпу» набридло скромне, зашорене, соціалістичне існування за «залізною куртиною» і заманилось капіталістичних люксусів, моральної вседозволеності, шику, комфорту. «Свобода для Влади» – ось їхній потяг! Ось істинна причина і рушійна сила запрограмованого ними розвалу імперії, а нам дарованого Богом шансу відродити не тільки державну незалежність України, а й свою національну самобутність. Однак ми були, м’яко кажучи, не зовсім готові приймати дарований шанс. Хоча в нашому активі були і плюси. Достат­ньо пригадати, що соціальні процеси належать до найскладнішої форми існування та розвитку матерії і важко піддаються логічному опису, аналізу чи прогнозуванню. Розвиток світу супроводжується преференцією віри над знаннями. В частині ж алогічного мислення, скажімо нестандартного, якраз українці тримають пальму першості. А це вже зброя! Доцільно також підкреслити, що процес державної перебудови не міг проходити без пильного контролю наших «доброзичливців». Як ідеологічного, так і зі сторони спецслужб. Згідно із задуманим сценарієм, генсеку суворо-пресуворо заборонили торкатись силових структур (власне, за це Андропов поплатився життям). Було ж дозволено використовувати лише «принцип гласності» та благозвучний набір «-ізмів»: демократизм, плюралізм, космополітизм, інтернаціоналізм тощо. Почав м’яко толеруватись навіть націоналізм, точніше – шовінізм, як можливий інструмент (фактор) для вчинення територіального розколу можливих державних новоутворень. Зрештою, релігійного розбрату також. Програмно знято жорсткий нагляд за раніше забороненими організаціями, товариствами, спілками, гуртками. Було дано вказівку обмежуватись контролем агентурним та інформаційним. Утворені на цій хвилі «Товариство Лева», «Товариство української мови» та (хоч і за третьою спробою) «Рух» і «Меморіал» якраз і стали рушійною силою нашого українського прогресу, державного поступу. Вийшли з підпілля чи повернулись із заслання наші патріоти-дисиденти. Honor et gloria! («Честь і слава!»). Потужна Когорта п’ятдесятників, шістдесятників, «забинтувавши духовні і тілесні рани» (пережитого, далеко не безхмарного і тяжкого минулого), сформувала ядро Нової Армії національного відродження. Ця армія і привела до якісно іншої, відмінної від попередніх, формації депутатських корпусів Рад, переважно в Західному регіоні. Ми, благословенні нашим народом обранці (починаючи від українського представництва у Верховній Раді Союзу – Ростислав Братунь, Іван Вакарчук, Роман Федорів і закінчуючи депутатами українських рад усіх рівнів), прорвали блокаду ворожих нашій державній самобутності сил. Користуючись їхньою розгубленістю і невмінням орієнтуватись в умовах невизначених пріоритетів, ми почали створювати потрібний нам законодавчий, адміністративний, соціально-економічний базис України. Визнаним фаворитом у цій безкровній, однак напруженій і запеклій боротьбі була Львівщина, зокрема, її обласна Рада. Дійсно перша! Дійсно демократична! І не тільки в засадах та принципах функціонування, а й в самих витоках формування. Завдяки радянській виборчій системі кожен з нас, майбутніх депутатів, з усім калейдоскопом своїх можливостей і якостей був на видноті у своїх виборців, як сьогодні кажуть – електорату. Тобто у колег по роботі чи громадсько-політичній організації, у родини, навколишнього соціуму. Тому, на той час люди на виборах, слава Богу, в своїй опінії ще не спирались безварунково на ЗМІ, як зараз. Не було заведено! Адже – держконтроль, цензура. Натомість безпомилковим і абсолютно надійним був інший шлях. Отримувати та розповсюджувати інформацію про когось методом «від вуха до вуха», або ж, як львів’яни кажуть, способом «єдна пані повєдзяла». Спосіб цей був набагато досконаліший («людський»), ніж подальші його трансформації та піар-модифікації, включаючи нинішні. Засадничо об’єктивний і демократичний (бо належним чином статистично узасаднений і вивірений), він у поширенні за законами ланцюгової реакції був лавиноподібний та блискавичний. Таке формування громадської опінії ідеально пасувало до революційної сутності здійснюваних державних перетворень. Саме в такий спосіб підібрані й висунуті львівською громадою достойники були щедро наділені по-справжньому всенародним визнанням, довірою, пошаною. Були персонами суспільно вагомими. Авторитетами! Щоб не втрачати контролю над ситуацією, на противагу народним висуванцям влада області, володіючи добрим кадровим розпізнанням і людським ресурсом, також висунула добірних і непересічних кандидатів. Проте, як знаємо, політичний клімат, тобто напрям внутрішньої політики в Союзі, а отже, і в республіці, зазнав докорінних змін. Крига репресивних переслідувань розтанула. Можливості використання владою адмінресурсу значною мірою були заблоковані безпрецедентною людською активністю та ентузіазмом. Традиційні методи, піар-механізми і технології знівелювались практично до нульової поділки. Тому виборчий успіх посадовців з партквитками, тобто партноменклатурних кандидатів, був поставлений в залежність від їх можливостей і здатності адаптуватись в націонал-патріотичному середовищі, в громадських патріотичних структурах. Можна вважати, що в такий спосіб, по суті, інтереси обох сторін – учасниць виборчих перегонів (опонентів) збігалися. Владу і народ об’єднала потреба у встановленні та розвитку громадсько-політичних організацій. Таким чином, членство в «Товаристві української мови», «Меморіалі», а особливо, в «Русі» стало не тільки свідченням порядності й патріотизму, а й запорукою всенародної довіри і пошани. Кількість рухівців почала карколомно зростати. Вся творча, наукова та інженерно-технічна інтелігенція вважала за честь належати до «Руху». Партійні чи безпартійні. За покликом душі чи з інших міркувань. За «доброю порадою» чи «за порухом серця». Словом, весь спектр суспільно-професійних страт лавиноподібно поповнював ряди активістів спочатку фронту становлення національного самоствердження, а згодом – державної самовизначеності. «Рух» як громадська організація став не просто «модним», а й суспільно-моральною потребою. В своєму ж професійно-кадастровому вираженні він перевершив можливості партноменклатури. Як наслідок, наш депутатський корпус, як і інших Рад області, за умов розшореного народного волевиявлення був сформований в переважній більшості з авторитетних як в професійному, так і в соціально-громадському сенсі особистостей. При цьому приблизно третина депутатів була з чітко означеним вектором національної самосвідомості і приблизно третина – депутати партноменклатурного походження. Попри це, майже всі ми мали з патріотичне підґрунтя, і практично ніхто не був байдужим до людських інтересів, питань відродження нації, держави, перебудови устрою. За цих умов для подолання персональних ідеологічних чи психічних відмінностей і для досягнення як мінімум прогресивних, а як максимум державотворчих цілей між нами мусив діяти, і діяв, принцип «ВВ» – взаємодоповнення і взаємопідсилення. Дійсно, завдяки цьому практично у всіх доленосних рішеннях, принципових позиціях необхідна чи конституційна більшість голосів таки набиралася. Набиралися, хоча кожен з нас був особистістю у власне своєму середовищі з далеко не простими рисами характеру і темпераменту. Хоч заважали амбіції та антипатії, і досягти консенсусу було майже неможливо. Завдяки принципу ми сформувались в депутатську спільноту з конкретно визначеною психічною сумісністю, так що внутрішні тертя і помилки нашої діяльності не перевищували, так би мовити, допустимої норми. Показовим прикладом преференції вищих патріотичних інтересів перед людськими амбіціями міг би послужити процес формування керівництва нашої Ради, коли, всупереч інтенціям партійних органів і КГБ, між В’ячеславом Чорноволом і Іваном Гелем була досягнута домовленість, що саме Чорновіл очолить Раду. В цьому ж контексті маловідомим є також факт, що кандидатом на місце ще одного заступника Чорновола був депутат Яків Погребняк – перший секретар обкому компартії. Однак агресивне втручання і категоричне «НІ» центральних органів компартії Союзу перешкодило зреалізувати ідею блискучого залучення можливостей «старої влади» до побудови «нової» – «бліцкрігу» нашого розвитку. І все ж! У той час ми вибирали найбільш доцільні шляхи і кращих виконавців, знаходили нетрадиційні вирішення. Ми працювали на межі, і навіть вище, нашої компетентності. Особливо важко було здійснити оновлення кадрового забезпечення виконавчих служб і промислового керівництва, визначитись з економічними експертами. В нас не було часу на розпізнавання, перевірку чи пошук. Не було часу, щоб уникнути помилок, навіть при найкращих намірах і в найвищій посвяті. Бракувало досвіду попередньої влади, їхнього кадастру людських та промислових цінностей, інформаційного базису. Та все ж мудрості Чорновола–Гориня–Геля та президії Ради вистачало, щоб збалансувати гострі соціально-психологічні дисбаланси депутатського корпусу і твердо вести ідеологічну лінію Ради в напрямку самовизначеності України та нації. Характерним і показовим моментом власне мудрого підпорядкування наших депутатських амбіційних інтенцій факторам професіоналізму, фаховості, вимогам ситуативної доцільності кадрового підбору могло би послужити обрання начальника управління торгівлі облвиконкому. Прига­даймо. Радикально налаштована частина наших колег, упереджено обурена партійним, комерційним чи просто «мафіозним» походженням претендента, «кинулись в бій», закликаючи провалити недостойну кандидатуру. Контрпропозиція згадати про потреби населення, нашого електорату, натомість, остудила запал, зняла напруженість. Адже, зрозуміло, що ввести в мафіозно-структуризовану торгівлю чужака-керівника, хоч і патріота та безварунково чесного, на той час означало побачити завтра полиці магазинів порожніми, а наші депутатські місця – вакантними. Остаточно консолідуючим став лозунг-кредо: «В Україні все має бути українським!» Навіть злодії чи бандити мусять покласти, як то кажуть, «свої два крейцери» на жертовник держави. В боротьбі за становлення України не маємо права нехтувати навіть найменшими шансами, відкидати будь-які можливості, шукати чи то плодити ворогів. Адже не важливо, ким ти був, а лиш – ким ти є в нашій спільній боротьбі за Україну! І наше завдання, більше того, обов’язок – переорієнтувати опонентів, перевиховати навіть супротивників, максимально збагатитись союзниками. На злодіїв і доброчинців маємо час, а точніше, право розділитись, вже після утвердження нашої державності. Власне така дещо пафосна, але концептуально вивірена, мудра, майже очевидна позиція була ознаменована практично одноголосним обранням претендента. Так, ми не були безгрішні. Однак віддавались своєму депутатському обов’язку таки достойним чином. І найкращим доказом цього є людське визнання, а також здобутий і досі не втрачений авторитет. Люди до сьогодні нас пам’ятають, не ставлять нам у вину зроблених помилок, проколів, недоліків. Розуміють, що нас, як і важелів впливу та контролю над ситуацією, було замало. Що ми були недосвідчені і мало захищені від потужних ударів та провокацій наших ворогів – українофобів. А тим часом удари ставали чимраз потужнішими, а провокації більш витонченими. Наші опоненти оговтались. Вже зі середини 1991 року, а то й з кінця 90-го року, почались антиукраїнські зміни в законодавстві, кадровому забезпеченні усіх гілок влади. Зросла агентурна інвазія в партії та громадсько-політичній організації, деморалізація на всіх щаблях емоційного та амбіційного впливів і сприйняття. В бій проти націонал-патріотизму були кинуті всі засоби соціально-психотропного впливу: підкуп грошима, посадами, званнями, соціальними вигодами. Наркотики, розпуста. Як то кажуть, «на гачку» опинились наші діти, батьки, родина. Щоб перевести людські відносини в зручно контрольовану площину меркантильних інтересів, нашу молоду країну фактично засипали чужою ідеологією та чужими грошима, які не мали ні товарного, ні промислового покриття-забезпечення. Користуючись тим, що командний склад армії, флоту, міліції, КГБ, прикордонників був ще не наш, і що ми не мали належного власного силового забезпечення, щоб закрити кордони і, використавши досвід Японії, «зіграти» з навколишнім світом, як то кажуть, в «чорний ящик», – нашу економіку передчасно перевели в простір міжнародної інтеграції та фінансових еквівалентів, точніше фінансового представлення. Нам не дали в природний спосіб узгодити свої виробничо-споживчі потреби, розгорнути гігантський економічно-суспільний потенціал, привести у рівноважний стан національно – державну екзистенцію. Нас позбавили найважливішого – можливості перманентного і незалежного розвитку. Почався реверс нашого поступу. Гірко зізнаватись, але тотального усвідомлення масштабів нестихійного лиха серед нас, депутатів, не відчувалось. Наша свідомість, чи то пильність, була заколисана вагомими, хоч і незакріпленими здобутками, деколи просто змотлошена втомою, спровокована байдужістю або ж здеформованим відчуттям реальності та обов’язку. Малоузасаднена, а інколи навіяна сатисфакція від досягнень в багатьох з нас відбила бажання пролонгації своїх депутатських повноважень. Ми практично не брали участь в наступних виборчих перегонах. А даремно. Ми схибили! І ось зараз з висоти здобутого, як то кажуть, бойового досвіду та аналітичного узагальнення історичної панорами 1990-2010 рр. чітко видно глибинну прірву, перед якою стоїть (а то й вже падає) Україна. Ми не маємо права бути ані сліпими, ані зазомбовано-інфантильними. Ефект Америки, яка виросла і дозріла з бандитсько-колонізаторської «закваски», в історії розвитку світу не має шансу на повторення. Panta rej – двічі в одну річку не увійдеш! Річку часу! Річку світової еволюції! Тим більше, що Америка була вибрана світовим правлячим кагалом як центральний «Олімп» не випадково, а доцільно. З одного боку – подалі від доскіпливої і морально вимогливої європейської національної спільноти, а з другого – на безпечній (так тоді видавалось) віддалі від войовничого, безкомпромісного, алогічного (бо концептуально віруючого) мусульмансько-азійського Сходу. Шкода, але доля «обранців» для нації, а «Землі обітованої» для Неньки-України – нам не світить! Більше того, слід усвідомити, що ми за своїми умислово-інтелектуальними та психічними якостями (на генному рівні оцінки), а наша Земля за потенційними можливостями своїх надр – практично унікальні. Гляньмо лишень на національно-територіальне походження достойників американської та євразійської науки, культури, політики. Або ж, у нафтогазовому аспекті. Завдяки геніальному «ноу-хау» львів’ян упродовж року можемо стати «Кувейтом» для Європи, а якщо треба, то і для Росії (мовчимо вже про дорогоцінні та інші «чесноти» надр). Саме тому ми конкурентно небезпечні для головних держав-монстрів, чи то імперій. Хоча, з другої сторони – необхідні та бажані як сировинно-інтелектуальний інкубатор і лабораторія-полігон для соціально-психологічних експериментів. Отож! Забудьмо про «доброго вуйка» чи «мудрого доброзичливого сусіда»! В Незалежній, Сильній, Самодостатній, Просперуючій Україні, м’яко кажучи, ніхто не зацікавлений. Крім нас самих з нашою християнською духовністю та у віру зодягненою мудрістю, нам ніхто не допоможе. До болю шкода втраченого часу. Але ж не втрачені наша Посвята, Інтелект, Духовна сила і Хист. Пригадаймо нашу депутатську присягу, відкиньмо байдужість! Пам’ятаймо: наш прапор – це символ Держави, а не спогад про неї.

Універсум