Допоможіть захистити Богдана Хмельницького

Не йдеться про славного гетьмана. Мова про міський парк імені Богдана Хмельницького у Львові. Саме на центральній його алеї на початках Незалежності було поставлено бюст великому козацькому полководцю. З двох боків бюсту, наче почесна варта, зазеленіли плакучі верби. Біля нього відбувалася посвята в козаки. Львів’яни, натхненні творчим запалом довгоочікуваної свободи, поставили напроти парку на вулиці Вітовського ще і знаковий камінь. Напис на ньому сповіщав всім прохожим, що тут буде споруджено пам’ятник борцям за волю України. Що змінилося за 21 рік Незалежності, день народження якої скоро святкуватимемо?Змін багато, є і на краще, але більше – невтішні. Скажу відразу про дві недобрі. Камінь далі заростає мохом, хоча під час "Євро-2012" та функціонування в парку єдиної (?) в Європі критої фан-зони, біля нього вперше висадили квіти, навели порядок зі всюдисущими графіті. А на центральну алею Богдана вже наступає приватне будівництво. Але не все так погано в парку: поставлені нові лавки для відпочиваючих, регулярно підстригаються газони. До приїзду Папи Римського Івана-Павла П доріжки вистелили свіжою плиткою. Як гриби після дощу виростають нові атракціони, відкрито кафе, більярдну і т. інше. Водночас, в рази збільшився рух автомашин, ями в асфальті, вирубка дерев, але більш декоративних ніхто не посадив. Паче того, залишені так обрізають, що багато з них стали сухостоєм. Засипано туалети – жодного нового не побудовано; натомість повсюдно на стовпах розвішані оголошення, що один все-таки є, правда, в палаці "Романтик".

Очевидно, гроші були виділені, а чи за призначенням витрачені, судити не будемо. Про стратегію, генплан розвитку парку, стадіон, зелений кінотеатр – не чути. Натомість, як кажуть, неозброєним оком видно, що зі всіх сторін прибудинкові території щораз потужніше стискають територію парку, особливо з вулиць Лижв’ярської, Зарицьких, Гвардійської. По краях парку випадково всихають кимось спеціально облуплені дерева, а його площа зменшується, як шигреньова шкіра. Правда, перспектива не така плачевна, як у парку Залізні води, але невидимі власники вже обгородили землю під колишнім кінотеатром імені славного гетьмана, невідомо на чиїй землі стоїть кафе "Перлина парку", "Романтик", колишній музей ПриКВО. Словом, підпільне парцелювання не припиняється.

І що найприкріше, чого вже аж ніяк не можна не бачити, то це виритого біля самої центральної алеї великого будівельного котловану, закладеного фундаменту новобудови, купи будівельних плит та піску. Оскільки активність преси, радіо та телебачення, неодноразові виступи ще добросовісних депутатів, прес-конференції, а відтак об’єктивність судів зупинили зухвальство нуворишів, то не вдаватимуся в епопею захоплення землі, ролі при цьому керівництва парку, деяких міських депутатів, служб тощо. Я брав якнайактивнішу участь у протестах, особисто підписував не одного листа в покійного Бориса Григоровича Возницького, аби його надіслати голові міста від Конгресу української інтелігенції. Справедливість і правда буцімто перемогли, нахабне будівництво зупинено. Власник майбутнього котеджу напередодні відкриття фан-зони навіть забрав високий кран. Видавалося, що період "Постєвро-2012" почнеться з рекультивації розритої паркової територію, її озеленення та поновлення рекреаційного ландшафту.

Однак, не так сталося. Ніхто не спішить вивозити будівельні матеріали та сміття, що залишилися від самовільно розібраного дитячого планетарію. Неприступно стоїть огорожа і сторожа навколо злочинно захопленого ласого куска землі, далі перегороджуючи відпочиваючим доріжки. На залізному паркані не видно осудливих графіті, хоча дирекції парку доводиться змивати і замальовувати чи не щоденні написи на постаменті погруддя Богдана Хмельницького, на вхідних колонах, стінах концертної сцени. Таке життя, скажете Ви. Але хіба воно достойне Західної столиці України та її мешканців –львів’ян? Чому в нас така низька громадська активність, врешті, культура? Адже кияни, харків’яни ланцюгами себе приковували, аби не дати вирубувати в лісопарках дерева! А в нас середина парку – плацдарм для зведення злодіями приватних вілл. Нібито претендуємо на роль національного П’ємонту, а крадемо в парках каналізаційні люки, чавунні решітки? Замість плекання квітникових клумб, вирубаних туй ставимо абстрактні фігури, по-старосвітському, провінційно облаштовуємо каригідні дитячі майданчики.

Власне, в контексті активності громадян Львова, толоки галичан як чинника їх креативу, елітарного смаку і щирої любові до свого міста, наведу приклад (про це я вже писав в низці львівських і всеукраїнських газет) ставлення львів`ян до пошанування героїв, зокрема до згаданого знаку, що стоїть напроти міського Парку ім. Б.Хмеьницького. На камені можна ще прочитати, викарбувані колись пафосні слова: на цьому місці буде споруджено пам`ятник борцям за волю України. Як на мене, це, власне, словосполучення і є ключовим поняттям, котре, по-перше, не всі народи мають. По-друге, концептуальне визначення якого могло б суттєво утихомирити закордонний галас, що виник, здавалося б, на рівному місці з приводу присвоєння Бандері, Шухевичу героїв України. Адже торкається він чисто внутрішньої проблеми українського народу, його екзистенції - історичної пам`яті, тяглості розвитку, збереження культурних традицій та національної ідентичності, формування інформаційного простору, комфортного середовища для відродження нації після довготривалої неволі.

У цьому плані логічно виникає два запитання. Перше. Скільки таких пам`ятних каменів-заявок розкидано по Львову за часів Незалежності? Друге. Скільки концептуальних монументів ми збудували, які є і будуть на віки символом боротьби нації за її свободу та незалежність, окрасою Львова, його знаковою візиткою? Може, Іванові Трушу, але це – персональний. Може, трагічна постать В`язня біля тюрми на Лонцького… Але де ж втілена в граніті, бронзі героїчна картина визвольної боротьби за волю України, яка почалася задовго до її ведення ОУН-УПА? Хіба ті українці, що віддавали життя у війні з поляками в 1918-19 роках чи полягли під Крутами, в Холодному Яру не боролися за волю України? Власне, в селах Галичини ще в 1942-43 роках почали масово насипати символічні могили (переважно біля церков) всім борцям за волю України.

Нарешті завершено пам`ятник Бандері, але це знову ж – персональний і здалека, даруйте, дещо схожий чи то на Галана, чи то на трафаретного Леніна. Фонові колони пам`ятника мають невиразне і не одразу зрозуміле навантаження. Вочевидь, ставити такі пам’ятники стає модним змаганням чи не в кожному районі, а то і в селі. Якби мода не заступила ідею консолідації української нації, історичну правду про те, що всю її визвольну боротьбу нав’язували чужі імперії. В Україні не було внутрішньо українських, громадянських, як нам намагалися втокмачити ідеологи різних загарбницьких імперій, хатніх війн. Не принизлива домінанта "моя хата скраю, я нічого не знаю", а свідоме почуття захисту своєї землі та свободи – "моя хата скраю і я перший ворога зустрічаю"– притаманне було всім повстанцям. Попри те, а де ж безпосередні герої, ці юнаки та юнки, що добровільно йшли заради волі України на явну смерть ще до того і тоді, коли Бандеру ворожі сили тримали у тюрмі. Чи ці сили були лише німецькі? Чи сьогоднішньому молодому поколінню можна показати прекрасний народний пам`ятник, який би комплексно висвітлював: проти якого розмаїття ворожих сил боролися і борються зараз – ще живі і вже мертві герої - січові стрільці, вояки УПА?

А виступали вони проти потрійної колонізації України – польської, совіцької та німецької. Саме це підтверджує навдивовижу швидка реакція Європарламенту та наших сусідів – північних і західних – на рішення В. Ющенка щодо присвоєння Бандері, Шухевичу звання Героїв України. Потрійна колонізація України і масовий рух національно-патріотичного опору – ось що має стати основним концептом пам`ятника героям визвольних змагань минулого сторіччя. Це нерівне протистояння криваво пронизує трагедію україно-польської війни, подальшу жорстокість подій "пацифікації", протестні виступи українців на Волині, ганебної операції поляків під назвою "Вісла", енкаведистські репресії перших совєтів та виселення у Сибір, розстріли фашистами Ольжича, Теліги та сотні тисяч замучених, вивезених на каторжні роботи до Німеччини, вбивство другими совєтами Августина Волошина і багатьох інших патріотів. Ще не все з`ясовано в провокаціях проти Хвильового, Скрипника, патріотів Донбасу, Одеси, але незаперечним є факт: патріоти України на рідній своїй землі захищали її від трьох імперських хижих орлів: німецького зі свастикою, російського з роздвоєною головою (хоча він тимчасово прикривався кривавою зіркою) і буцімто білого, але не менше кривавого – загарбницького польського.

Як цю трагічну потрійну колонізацію України символічно виразити - за допомогою кровопивців-орлів чи трьох абстрактних кубів чи інших художніх засобів – це завдання митців, і не мені про це судити. Я також не знаю, один чи три Ангели на вершині цієї скульптурної композиції мають переможно трубити, розносячи по світу славу нескореним борцям. Але я тому про це писав і писатиму, бо твердо знаю: а) що зображення має бути таким, аби кожному мешканцю і гостеві Львова було зрозуміло - не ми, а нас на нашій ж землі намагалися жорстоко поневолити (полонізувати, онімечити, зросійщити), тобто позбавити національної автентичності і гордості; б) потрійна колонізація була тотальною і дуже нищівною з боку усіх згаданих суб`єктів і в усіх сферах життєдіяльності корінної титульної нації; в) і останнє, якщо такий пам`ятник був би зведений наперекір економічній, а ще більше моральній кризі за добровільні пожертви українців, спроектований на громадських засадах творчими духовно-інтелектуальними скульптурами, архітекторами, як це зробили лучани, спорудивши толокою пам’ятних Олені Пчільці, то багато сьогоднішніх євроінтеграційних абструкцій щодо України просто б не було.

Як би в Україні була широко соціалізована ідея потрійної окупації, стояв би пам’ятник її подвижникам, тоді ніхто і ніколи із закордонних політиків не посмів би і заїкнутися, а тим більше давати вказівки В Ющенкові чи будь-якого іншому Президентові України скасувати рішення щодо присвоєння Бандері, Шухевичу звання Героїв України. В іншому випадку, це розглядалось б як втручання у внутрішні справи суверенної країни, в її природне право належно шанувати народних героїв, що захищали і полягли за рідну землю, за свободу нації. Само собою відпали б бажання буцімто наших адвокатів асиметрично і перманентно досліджувати події на Волині, в потрібний їм час актуалізувати і оприлюднювати. Водночас менторськи закликати українців забувати злочини "пацифікації" чи акції "Вісла". Саме тоді настільки очевидним стало б, хто народний герой, а хто – агресор, загарбник, що пани ні Бузики, ні Бузини – не "бузили" б проти українців, правди про них та їхніх героїв – подвижників національної ідеї. А гасла "Львів – польське място", "Севастополь – русский город" чи творення великої Румунія за рахунок української Буковини, чи новий російський меседж: "Україна від Ужгорода до Сахаліна" навіть з столицею в Києві, ідеологія "Русского мира" Московського патріархату – однозначно сприймалися б як неореваншистські.

Тоді й звання борець за волю України виключно стало б народним і присвоювалося в контексті буття нації, ексклюзивного її права визначати героїв трагічної і надзвичайно кривавої боротьби за волю своєї Батьківщини впродовж вельми тривалого історичного періоду, за екзистенцію титульного народу. Тоді не було б спекуляцій: Годомор 1932-33 років був геноцидом чи ні; ми ослаблена загарбниками нація чи ні; українська мова є зіставною з відповідними мовами окупантів чи вимагає червонокнижного захисту, як зникаючі види фавни і флори. Чи нам далі потрібна залишкова гуманітарна політика чи нова соціогуманістична парадигма бінарного захисту людини і нації. До речі, якби стояв пам’ятник потрійній окупації, то не виникало б таке здивування, що в телепроекті "Великі українці" Степан Бандера посів друге місце після Ярослава Мудрого. І не було б "інтелігентного" висловлювання про цю оцінку нації відомого українофоба Табачника та саме зайняття державної посади міністра освіти, науки, молоді та спорту йому була б йому заказано.

Пора дивитися на пам’ятники по-державницькому: як утвердження національної ідентичності, історичної пам’яті українцями, з одного боку. З іншого, – як намагання п’ятої колони зберегти в Україні імперську семіотику, бажання застовпити українську землю знаками колишніх колонізаторів, викликати зневіру до нашої історії. Імперська семіотика танків, сорокоп`яток, полуторок себе вичерпала. Нині треба реагувати на спорудження не лише бюста Сталіну в Запоріжжі, а й пам’ятника Катерині П в Одесі, бікбордів в Мелітополі з просьбою до Миколі П: "Прости нас, государь", спонсорування Затуліним фігури "вражої баби" в Дніпропетровську. Така реакція вимагає волі не лише Президента України, але всіх нас, наших з вами конкретних дій і пожертв. Скажіть, якби кожен львів’янин пожертвував хоча б десять гривень, то хіба ми вже давно не спорудили б монумент борцям за волю України? Якби не були байдужими, пасивними, то і захистили б парк Богдана Хмельницького від розритих ям та злодіїв?! Як розуміти: гроші на зведення приватного будинку в парку є, а побудувати пам’ятник борцям за твою ж волю – немає. І перед КОДом треба поставити вимогу: якщо він справді патріотичний і хоче щось вагоме зробити, то чи не міг би він пожертвувати хоча частку суми, що її планує витратити на передвиборчу кампанію. Тоді б і ми виглядали серйозними людьми, а не електоратом. І світ побачив би, що посеред нас є духовно-інтелектуальна еліта, є лідери, яких об’єднує національна ідея, спільні цінності, принципи та алгоритми їх втілення, зрештою, основа цього всього – загальнонаціональна стратегія поступу України. Стратегія включає сталий вектор євроінтеграції, а всередині країни забезпечує тяглість і безпеку розвитку українського народу. Причому, опозиція – це не тільки критиканство, погрози, вербальне марнославство, піар, намальоване червоним серце невідомо якої та чиєї батьківщини і бажання будь-що потрапити у ВР. Це, передовсім, пропозиції, спільна конструктивна співпраця з владою та її перманентний контроль.

Думаймо глобально, діймо локально, творімо національно-патріотично, розумно і згуртовано, в т.ч. і на громадських засадах. Працюймо всі разом – художники, скульптори, архітектори, науковці, бізнесмени, просто не байдужі інтелектуали, журналісти і освітяни, священики і прихожани, зрештою, політики – щодо втілення концепції боротьби українських патріотів в ХХ сторіччі (чи тільки в ХХ-ому) проти потрійної колонізації нашої Батьківщини! Це набагато важливіше та актуальніше, аніж провокаційні амбітні бажання мудрагелів-одинаків щодо епатажних змін назв Львівського національного університету ім. Івана Франка та національної бібліотеки ім. Василя Стефаника. Кому потрібні такі зміни, а відтак рокіровки місцями споруджених пам’ятників Грушевському і Франкові, Стефанику та Щурату (ще не збудованому)? Водночас визнаймо, що концептуальні, геніальні пам’ятники конче б здалися для правдивої історії, побудови справедливого сьогодення, належного майбуття України та його об’єктивної оцінки світом, збереження нашої іншості в духовно-культурній мозаїці людства.

Шкода, але таких не видно. Чому? Скажу без самореклами, бо на вибори не йду. Даруйте, я лише просто поділюся думками як депутат Львівської обласної ради 1-го демократичного скликання від першого округу. Це центральна частина Львова і тут виборці надзвичайно різні, що більше, в 1989-90 роках. Ні гречки, ні адмінресурсу, ні PR-технологій в мене не було, власне, тоді про ці штуки ще не знали. Поглядів своїх і безпартійності я не приховував. Нічого не обіцяв, лише запитував: якщо не ми – всі з вами разом – не здобуде Незалежність, то хто; якщо не зараз, то коли? Загальноукраїнський Рух, як громадсько-політична організація, мав тоді найбільший із капіталів – соціальний, – тобто довіру людей. Мені сьогодні не прикро, що запрягали одні, а поїхали інші. Мені жаль, що тим, хто віддав життя за волю України, боровся в жорстоких умовах принаймні потрійної окупації, нині живущимими на 21-му році Незалежності не споруджено достойного пам’ятника. Тому я кажу, що причина сьогоднішнього стану України одна, повсюдна і наскрізна: Нема людей! Є вибори, заперечите Ви, і кожен в бюлетені тримає долю України. Але, коли в Львівській міськраді, облраді є нібито демократична більшість і відбувається "законне" захоплення паркових територій, то чи вибори з їхніми новітніми технологіями, проплаченими радіо-телеканалами, рейтингами партій, їх лідерів, традиційного самоїдства і кочубеївщини – це способи, щоби знайти людей, котрих цікавить доля України?