Без ідеї, свідомої спільноти та безпеки країни не розбудувати національної держави

Анексія Криму, гібридна війна на сході України, «антитерористична місія» Росії в Сирії, теракти в Парижі, Брюсселі актуалізували низку джерельно-пов’язаних мамоною проблем, які доленосні не лише для згаданих країн і міст. Масштаби руйнації від їх ланцюгової реакції можуть в недалекому майбутньому викликати значно глобальніші катастрофи. Попри те, ні Україна, що її віддавна тероризує Москва, ні Захід, котрий довго спостерігає це нищення, а нині – вже й співчуває, разом не замислюються над ґенезою загальносвітових загроз, які дедалі небезпечніше нависають над долею та цінностями цивілізованого людства. Щобільше, результати референдумів у Нідерландах, Великій Британії змушують українців задуматися: чому євроінтеграційні процеси так важко набувають континентальної відповідальності та сталого розвитку, коли чергова історична позначка здобуття ними Державності, здавалось б, мала б радісно наближати усіх до ювілейної цифри – 25? Невже тільки загроза постсовітських стратегічних ракет, що залишилися в Україні, а не щирі бажання допомогти їй вирватися з багатовікового поневолення Росії, справедливо, вільно жити та інтегруватися у вільний світ, змусили на світанку нашої Незалежності приїхати в Київ тодішніх політичних лідерів – Прем’єра Великої Британії Тетчер та Президента США Буша?!

Світ забув, що Європу не покинув дух реваншизму

Серед багатьох причин таких несправедливих для українців реалій виокремимо принаймні три чи не найголовніші. По-перше, Захід ніколи свідомо не вирізняв з-поміж пріоритетних факторів медіаторську роль і вагу України в структурі стабілізації міжнародної безпеки, яка мала б простягатися, за задумами батьків ЄС – де Голля і Аденауера, – аж за Урал. По-друге, він ніколи не мав стратегії щодо України як важливого чинника в механізмі поширення євроатлантичних цінностей на євразійські простори. По-третє, чи не найважливіше. Україна як держава ніколи ефективно не використовувала і не використовує нині завойоване ціною життів Героїв Крут, Холодного Яру, УПА, Небесної Сотні, захисників Євромайдану, АТО право нагадати світові, що він належно не цінить справді інтернаціональний вимір боротьби українців «за нашу і вашу свободу».

Світ не лише не цінив міжнародний контекст цієї боротьби за часів ні УНР чи ЗУНР в 1918-1919 роках, ні на Закарпатті у 1939 р., ні під час народно-визвольних змагань у 1943-50-х. Навіть більше: нинішня благополучна Європа під гіпнозом російських «дез» про націоналістичних укрів, які нібито вбивають «всех русскоязычных», не чує справді вмираючих захисників України. Забуто колишні загрози аншлюсу, реваншизму та Будапештські гарантії безпеки без’ядерній Україні. Війна на її Сході для Заходу далеко: десь там – Росія проти України, плюс якась незрозуміло-гібридна, а поруч – затишок і диван. Світові раби здобутого комфорту забули, що й у ІІІ-му тисячолітті не всі країни вважають мир, свободу, право на захист своєї самобутності – цінністю, а ООН (за В. Черчиллем) – Храмом миру. Забуто підступний світ рашизму. Водночас, дивно, якщо – не злочинно, знову ховати голову в пісок і вдавати, що 70 років тому (5 березня 1946 р.) не було знаменитої фултонської промови. Уже тоді видатний англієць відкрив повоєнним західним обивателям очі на агресивність росіян під час Другої світової війни, котрі нічого не цінять більше, аніж силу. І ніщо вони не поважають менше, ніж слабкість, особливо – військову.

Саме Черчилль попередив людство: стара доктрина балансу сил – не дієва. Проте сильні світу цього ще й досі не удосконалили функції Ради Безпеки ООН. Україна сама на передньому краю боротьби з агресором, і не видно руху за позбавлення його права вето як постійного члена Оонівської РБ, що напав на іншого учасника ООН. Ніхто не поспішає усвідомити очевидну річ: для світу – це не тільки гібридна, а й пілотажна війна, в якій відточуються загарбницько-імперські методи глобального панування божевільної державно-церковної ідеологеми іншого світу – «русского», брехливого, підступно-цинічного. Що «декомпозицирование» України сьогодні – це фрагментація ЄС завтра. Випробовування українців гібридною – це проби Росії щодо Третьої світової. І ніхто не екстраполює, що завтра європейські біженці, на відміну від сирійських, афганських, котрі покинули спалені російськими ракетами і бомбардувальниками житла, не побіжать ні в США, ні до Китаю. Утікачів не будуть облаштовувати, а «обустраиваться» буде за рахунок загарбаного православна «великая Россия» з своїм неофюрером, рейтинг якого «зашкалить» нерозумні голови кровожерно-ненаситних ординців, а одержавлена церква – готова сакралізувати анексію і охрестити антихриста-завойовника навіть з кадебістських рядів. І ніхто після їх спустошливо-здобичних набігів і святотатств, якщо вони колись і закінчаться, не надасть переможеним, якщо такі будуть, «План Маршала-2» чи іншу гуманітарну допомогу, не організує новий Нюрнбергг.

Тоді чи не запізно схаменемося і зрозуміємо, що людина заледве навчилася: в натовпі найголосніше кричить «ловіть злодія» сам злодій. Але цього замало людству, щоб стати пильним і не повестися на крик голосних нових антифашистських, антитерористичних гасел, їх злочинних ідеологій, під якими цинічно прийшли інші фашисти, нові загарбники як «освободители всех угнетённых», «борцы за мир во всём мире». Та більше: далі переможно крокують як великороси – слов’янські Ubermenschen – «усмірітєлі» малоросів та інших нижчих рас з-поміж «разних нацменов» – чеченців, грузин, молдаван і т.д. Саме для цього православно схиблені расисти жили і живуть не за високими світовими стандартами, зате «чотко» знають: «віноват во всьом Запад, Росія – могучая страна, єйо армія – всєх сільнєй. ЄС, НАТО распадутся. Врємя расплати прідьот!». Світ забув, що державний тероризм злеліяв не ІДІЛ, не її смертники вбили Петлюру, Коновальця, Волошина, Бандеру, але чому замало фултонського застереження: при відповідній консолідації і своєчасному реагуванні дії Гітлера можна було зупинити без єдиного пострілу?!

Поставлене запитання знову загострює перед людством проблему: чи хоче воно зустріти людей – напівголодних, добре озброєних і спеціально зазомбованих ідеологією чучхе, «русского» чи іншого надто «мірного міра»?! Якщо ні, то чому ж тоді без неналежного розуміння міжнародного значення опору Києва Росії – традиційної вісі держав-терористів з агресивними апетитами глобального масштабу і постійно-підступних порушників світового порядку – далі точиться кривава боротьба українства без своєчасної підтримки та широкої допомоги? Йому нелегко спинити імперську хіть – напасти та поневолити слабших, побороти великодержавний, зухвало-шовіністичний мотив уярмити решту світу, зробити його беззахисним, безголосим і безсилим, зате слухняним вождю «старших братів».

Отож, у час 25-літнього ювілею відновлення нашої Державності йде де-факто народно-волонтерська, справді вітчизняна, релігійно братовбивча війна, нав’язана Україні путінською Росією, яка, з одного боку, засвідчила: в української нації нині немає нічого ціннішого і більш консолідуючого, аніж дієвий духовно-інтелектуальний концепт державотворення у воєнному оточенні. З іншого – Захід, шкода, не може (а, може, не хоче) знайти іншої альтернативи захисту, аніж побудувати на сході України новий Берлінський мур, розпочати за навіюванням Кремля перекроювати ЄС та залишити світ без стратегії справедливого майбутнього. І на політичному обрії не видно нового лідера, спроможного просвітити люд промовою «Фултон-2», оцінити заслуги, потенціал і потрібну Україні допомогу, аби не сталася нова світова трагедія. Чи діждемося нового Вашингтона, який скаже правду: вина українців лиш в тім, що повстали проти насилля «любові» імперського «старшого брата»? Кровопускання за непослух – ось справжня причина агресії Росії, а все інше – коментаторське (оплачене або від лукавого чи од незнання правди) лавиноподібне словоблуддя, що душить волю і розум людини, розмиває правду про боротьбу українців за краще майбуття.

Українська ідея в боротьбі «за нашу і вашу свободу»

Нині агресор поширює велику брехню про Україну, запустивши проти неї потужну імперсько-пропагандистську машину, армію російських найманців і колабораціоністів. Відбувається цинічний, мілітарно-шовіністичний наступ на толерантність, ідентифікацію і буття українців. Чи багато зробили трансформовані регіонали і «каоліція», аби наповнити правдивим контентом інформаційний простір?! Водночас, «Russia today» несправедливо представляє світові Україну як гніздо націоналістів і ксенофобів. Ба більше, якщо її Міністерство інформації далі працюватиме без стратегічних пріоритетів, то світ ніколи не знатиме, що Росія завжди воювала і воює нині проти духу Української Національної Ідеї (УНІ) як основи основ державотворчих візій, які ґрунтуються не лише на древній культурі Руси-України, демократизмі козаччини, а й акумулюють модерні європейські цінності, імперативи Євромайдану та соціогуманізм бінарного захисту та розвитку людини і нації, їх бажань співпрацювати та інтегруватися у вільний світ. Росія – чи то царська, біла, червона, православна, атеїстична, чи то – сьогоднішня, з загарбницько-реваншистською ідеологією «русского мира», завжди виявляла і виявляє усю військову міць і давню традиційну імперську лють до УНІ. Це константа боротьби українців за свою Національну Ідею, яка, за-ради правди і справедливості, ніколи не була антиросійською (до речі, як й антипольською чи проти когось іншого), її українськість – не визначалася етнічністю. Українськості принаймні були притаманні три сутності, за яким визначали українців: духовно-культурна, матеріально-територіальна соборність, усвідомлення національної ідентичності та суголосність розвитку з цивілізованим світом.

Попри аксіоматичність цих тверджень, і нині в науковому українському обігу дискурс національної ідеї – найбільш суперечливий, аж до повного заперечення. Це не лише заважає правдивому позиціонуванню України в світі, а й поглиблює вододіл між національно-патріотичними (доцентровими) і антиукраїнськими (відцентровими) внутрішніми силами, послаблює боротьбу за українськість інформаційного простору. Україна її програє, бо досі не опрацювала своєї «концепції доби», за Ю.Шевельовим, не донесла світові сутності ціннісних параметрів ідеї самоідентифікації. Лише намір українців вийти із тіні імперсько-російського ведмедя змусив Путіна навіть зняти маску. Це допомогло українцям під камуфляжем «зелених чоловічків» відчути «братчиків», що встромили їм ножа в спину, але, на жаль, не допомогло Заходу під кадебістською личиною «міротворца» побачити неофюрера, що спокусив його багатими ресурсами, дарма загорнутими в «красноармійськіє» обмотки, однак, нині оновлені ідеологією «русского міра», «боротьбою» проти «мірового» тероризму, націоналізму.

При цьому, пропаганда російських шовіністів не тільки винить прихильників УНІ у вузькому націоналізмі, дорікаючи глобальним контекстом новітніх завдань, що стоять, мовляв, перед прогресивним людством і, звісно, найперше, – «великою» Росією. Її найманці, внутрішні п’ятиколонники дорікають Україні масштабом світових досягнень розвинених країн, які буцімто не мають національних ідей. Не бракує закидів, що УНІ нібито обмежує свободу людини, нацменшин, в т.ч., розуміється, особливо в мовному плані «уніжених» в Україні – росіян. Світ не розуміє, що усе це спекуляції досвідченої держави-терориста, який нині адаптує агресивну гібридність проти українськості, тримаючи в півсвідомості ширше застосування. Насправді українці дуже запізнилися: усі розвинені нації починали з ідеї, вона – попереду усього. Ідеї запліднюють суспільний прогрес. Щобільше, не йдеться про монопольність ідеологій тих чи інших партій, їхніх учасників. Кожен свідомий громадянин України, що живе на її землі (чи поза нею), але любить Україну, працює задля її добра, може плекати свою власну ідею. Попри те, в ім’я втілення єдності країни, усі ми, українці, повинні мати і працювати спільно на єдину соборну ідею україноцентричної держави як духовно-інтелектуальної запоруки її розбудови, на українську ідеологію буття і збереження етнічної, економічної, мовно-культурної, релігійної та іншої національної ідентичності. УНІ – це засаднича платформа і екзистенційна матриця недопущення знеособлення людини і знедержавлення нації, її духовно-інформаційний код підвищення інновативності та імунітету реваншистсько-імперському зоднорідненню і асиміляції. Адже історія свідчить, саме насильницькі перерви в тяглості (спадковості) розвитку батьківських традицій, у вихованні розуміння соборності нації як показника культури об’єднання, синергійної співпраці та розвитку інтелекту – найбільше деукраїнізували соціум, ослабили духовно-інформаційну мобільність (ДІМ) нації як опірність російщенню її інформаційного простору; як соціанту, що відображає неперервність передавання знань, досвіду рідним словом від покоління до покоління, від духовно-інтелектуальних еліт до суспільного загалу, прискорює єдність та самоідентифікацію нації, її утвердження у світі.

Отже, в умовах гібридної війни, реальних загроз нашій національній безпеці, проведення реформ економіки та децентралізації влади актуалізується потреба визначення основоположних складових Ідеї сучасного державотворення як Дому соборної нації. Дедалі більше на часі стає нова соціогуманістична парадигма бінарного захисту і людини, і нації, яка соціалізує як людиноцентричні європейські цінності, так і охоплює націоцентричні їх орієнтації з врахуванням сьогоднішніх воєнних, інформаційних, духовно-інтелектуальних, енергетичних, економічних та інших викликів корінному народу, що живе на своїй землі, у власному мовно-культурному, історичному просторі і дав назву державі в центрі Європи. Однак далі вмирає за своє природне право зберегти національну ідентичність, передати вартості народу наступним поколінням, захистити державний суверенітет та подолати деформовані цінності правлячого олігархічного класу, який переважно бачить в Україні місце для отримання надприбутків, можливості їх вивозу в офшори, а УНІ послуговується для обдурювання електорату.

Не будемо підсилювати тріскотню популістів, їхні політичні ток-шоу, спекулятивно-піарні ігри навколо української ідеї та фальшиві нарікання п’ятиколонників щодо її непотрібності, а почнімо з аналізу фактів. Єдине, що важко заперечити, – це факти. Визнаємо їх чи ні, але вони такі: історично процес виникнення, становлення та поширення української Ідеї проліг від Руси-України, часів козаччини, демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило-Мефодіївського соціального гасла “Україна без холопа і пана” через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно-бойовий клич УПА “здобути або вмерти” за неї до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку країни в системі модерних світових держав та досягнень їх життєвих стандартів. Упродовж цього тривалого і складного періоду на генезис складників УНІ впливали спадковість і новаторство, еволюційність буднів і революційність майданів, однак, найбільше – протилежність інтересів загарбників і захисників України, суперечність їхніх цінностей щодо реалізації УНІ, її права на життя на українській, але не нашій землі.

Сьогодні українці, знявши маску з підступної агресивності путінізму, знову відвойовують право на життя. Проливають кров не лише за базові людиноцентричні європейські цінності – людську гідність, свободу, демократію, верховенство закону, толерантність тощо. Українство бореться проти зовнішньої агресії північного сусіда і незахищене від внутрішнього рудименту т. зв. радянської людини, імперією створеної, її загарбницько-ординської психології. Тому змушене відстоювати соціогуманістичний двовалентний захист людини і нації, їхню соборну єдність і державну суб’єктність, суверенітет й ідентичність, історичну та живу правду, український інформаційний (і не лише) простір, ресурси, активи, зрештою, боротися за своє буття як вільного народу, за тяглість його розвитку в своїй державі. «Щоб жить – ні в кого права не питаюсь» – це, здавалось б, мало б стати лейтмотивом реалізації УНІ, візією природного права українця жити на своїй рідній землі. Однак, навіть вдома лише ціною життя далі це треба доводити: «Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу». Україна вдячна російськомовним патріотам. Але коли вони намагаються «щебетати» в Україні російською про «старшобратство», пам’ятаймо: вони не розуміють первородного гріха: у них на руках кров корінної нації, пролита їхніми предками як загарбниками. А нині їх браття цією кров’ю щоденно поливають, наче водицею, землі сходу України, придумують гібридні війни, вбиваючи не лише тіло, а й інфікують вірусом «русского міра» душу, мову, інформаційно-медійний простір України, продукуючи хохлів, малоросів і зрадників. Нехай блудні сини, прозрівши і справді покаявшись, повертаються, але вчать українську, а не під прапором України далі її зросійщують. Нині в Львові російська більш чутна, ніж у часи Януковича.

Українці, як й усі народи і народності в світі, Богом справедливо наділені правом жити і захищатися. Однак далі за ініціативою політичної партією сусіда (тепер вже західного), яка узурпувала і право, і справедливість, – знову цих прав несправедливо позбавилися. Поведінка сусіда чітка, він, як й Захід, хоче освоювати багаті ресурси, завойовані у свій час різними російськими імперіями. Санкції, накладені за анексію Криму і війну на сході України, цьому заважають. І дарма бізнесу пригадувати, що справжні господарі загарбаних мінеральних, лісових та інших ще багатих «російських» ресурсів, нині вимирають; рівно ж – зникають їх мови як малих народів Півночі й Далекого Сходу РФ. Поляки не пропонують нових соціогуманістичних доктрин їх порятунку. Що гірше, судячи з антиукраїнського ажіотажу «кресов’яків», можна припустити, що їх не бентежитиме навіть постімперська гра щодо нового поділу України, принцип якої: будь-які вороги України – наші друзі. Шкода, але саме ним «щедро» і не лише в далекому минулому, а і не так далекому (у час геноцидного «успішного» виселення українців з Холмщини, Ярославщини, Надсяння), – скористалася Польща. Однак, зараз не середньовіччя, не розгул армій Галера на Перемишльській, Львівській землі чи країн Варшавського блоку в Празі, а час Шенгену. У Ш тисячолітті хочеться спитати: за що ж ви так довго ненавидите мою, потолочену, в т.ч. й вами, країну? Невже історія нічому не навчила чи ви забули: кому на руку посварити поляків і українців, особливо зараз – в час путінської агресії? Невже не знаєте, що економіка без моралі, етики і духовності, без соціогуманістичних максим: не роби іншому те, що не хотів, аби тобі вчинили; без дотримання імперативу, що твоя свобода закінчується там, де починається вона для сусіда, – не є ні соціально-справедливою, ні добросусідською. Щобільше: без вільної України – немає вільної Польщі! Але чи не тільки з тих причин Президент Польщі Дуда був присутній на Хрещатику в День 25-ччя її Незалежності ?!

Для Заходу проблеми права жити і захищатися давно розв’язані, але, шкода, забуті. Розвинені країни не розуміють чи вдають, що не розуміють, як у перехідних, що більше – у воєнних турбулентних умовах трансформуються вартості, змінюється не лише економіка, а й нових смислів набувають знання, культура, свідомість, цінності, їх ролеві функції в неперервності поступу, формуванні трендів екзистенції. Соборність для нас – це не імперсько-самодержавне, освячене православ’ям, «собіраніє земель» шляхом анексій, а право вільно «запанувати в своїй сторонці» усім козацьким родом, усією соборною нацією серед такого ж вільного світу. У цьому споконвічність гармонії українських і світових вартостей, які ми захищаємо. За це вбито Стуса, а нині іншого Василя – соліста Паризької опери львів’янина Сліпака. Не перестає литися кров еліти нації. Скільки ще треба полеглих і скалічених, щоб зрозуміти: державна незалежність України, як й Грузії чи Молдови, що межують з Росією, як й Польщі, потребує колективного євроатлантичного захисту і нових соціогуманістичних відносин між народами?! Не можна змінити підступного сусіда, але можна і треба через взаємодопомогу бути готовими до перманентно-перервних змін набору його провокацій та маніпулювань, разом немарно сподіваючись, що колись все-таки або вони вичерпаються, або путінізм закінчиться, а свобода, закони і справедливість повсюдно стануть більш цивілізованими.

Соборність України понад усе

Попри те, навіть на очевидність нагальних потреб захистити свою соборність, тотожність нації та її природне право бути суверенною, Україна, лише щодень жертвуючи життями героїв, у густій темряві сусідської неправди доводить світові сенси своєї національної ідеї: українці ніколи не переходили кордони своєї землі, аби вбивати і запанувати над іншими націями, і нині хочуть жити в справедливому мирі. Однак, їхня мирна ідея знову в смертельній небезпеці, щобільше, на соборну Україну, яка історично формувала свою національну ідею як своєрідну крицю вірувань і духовне кредо народу, квінтесенцію патріотичних почувань і лаконічних закликів, гасел національного світобачення та усвідомлення державної незалежності та суверенних інтересів, – здійснено анексію і реванш, підступно і цинічно звинувачено в націоналізмі та в інших небезпеках, що нібито загрожують сусідам. Росія, обдурюючи світ, знову по-імперському нагло і нахабно розстрілює на Донбасі сучасну УНІ, котра установилася як концепт-конструкт духовно-інтелектуального потенціалу розвитку нації. Себто потенціалу людей-державотворців і співгромадян, які, спираючись на минуле, зараз мобілізують державотворчі сили на здобутки європейського майбутнього, на становлення і консолідацію українського народу як єдиної політико-етнічної спільноти і цілісної одиниці світового співтовариства, що наближає національний ідеал до найвищих досягнень людства в різних сферах розумної життєдіяльності на шляху до прогресу, добробуту і змін на краще. До несправедливих звинувачень українців іще поляки, піддавшись переважно зовнішнім антиукраїнським силам, використавши антимігрантські настрої Європи, додали якесь «ludobujstwo» (вбивство народу), фактично відкрили «другий фронт» інформаційної олжі проти української ідеї та її подвижників. Шкода, що президенти України і Польщі мусять витрачати сили і час на його закриття, а не на формування єдиної східноєвропейської політики ЄС, на підтримку боротьби українців за нашу і вашу свободу.

Незважаючи на толерантність концепту УНІ, на право українців захищати свій дім, їх винять у тому, що не залишають поза увагою націоцентричність державотворення, турбуються про національну безпеку. Що їхня національна ідея – суголосна сучасній інноваційній, інформаційно-просторовій моделі розбудови національної держави, впровадженню нової соціогуманістичної парадигми захисту і людини, і нації, зокрема – напрямам, що проектуються в Стратегію сталого розвитку на період більший, аніж «Україна – 2020». А найбільше картають за те, що вони, нарешті, сміливо на Євромайдані твердо заявили про намір інтегруватися у вільний світ; надали УНІ євроінтеграційного вектору, а її компонентам – статусу стратегем (бази для планування дій) широкого розвитку країни та її прориву на світові простори і ринки. Водночас, актуалізувавши світоглядні принципи (максими) внутрішнього (національного) порядку, заразили ними соціум; змусили ідеологічні компоненти, хоча зі запізненням, але чітко відповісти на дивовижно-необачні кравчуківсько-кучмівські запитання: «Чи спрацювала УНІ?», «Яку Україну будувати?», «Хто ми і куди йдемо ?».

Темпоритм інтеграції України в європейські структури – ніколи не був високим. Адже, не було, як, на жаль, і досі немає широко-суспільного важливого усвідомлення: УНІ не спрацює, якщо задля неї чесно не трудитимемося – в Україні й поза нею! Шкода, але тодішня українська еліта, наші гаранти, окрім Ющенка, не намагалися комплексно реалізувати екзистенційний імператив нації, втілити аксіологічний підхід до розбудови держави корінного народу, її безпеки. Треба хоч трішки знати соціологію, соціальну пихологію: безпека в «піраміді потреб» Маслоу на чільному місці. А наші гаранти, свідомо чи несвідомо, дозволили антиукраїнським відцентровим силам звести нанівець ідеологічне забезпечення державотворчих процесів, які б ґрунтувалися на духовно-інтелектуальних засадах і загальноукраїнських інтересах, що акумулюють такі стратегічні пріоритети національної ідеї – Україна: соборна, українська, гідна людини, нації та цивілізованого людства. Саме таку державу українці будують, шануючи загиблих і живих героїв, що віддають за неї життя й у наші дні. Власне, Україну – соборну, українську, ексклюзивно – самодостатню, свідому своєї національної ідентичності, як й українців – цілих, а не лише галицьких чи буковинських (за Франком), тобто соборних, вмотивованих в загальнолюдські цінності – не дозволяє створити на Донбасі Володімір Путін, а ви, «ходаки» – прихильники УПЦ МП, йдете до Володимира Великого в Київ! Не туда ідьотє, товаріщі, – сказав би забутий класик боротьби за щастя пролетаріату, який з мавзолею щоденно нагадує: релігія в загарбницьких руках імперії – це «опиум для народа».

Нелегка дорога України до втілення сутності своєї ідеї як ствердження нації в усіх проявах її українськості, однак, без неї не побудувати національної держави. Визначивши на початках розбудови пріоритетність і базову семантичну достатність «СУГ» (соборність, українськість, гідність) як імперативів комплексної їх реалізації в сучасній структурі стратегічних складових УНІ, як стратегем (програм дій) розвитку країни, – нація задекларувала б наступним подвижникам і захисникам українську Ідею як внутрішньо притаманну патріотично-альтруїстичну «СУГестію», якою наповнений національний простір впливу на виховання прийдешніх. Будучи інструментарієм впливу, такі сугестії представлятимуть своєрідну максиму, державотворчими принципами якої буде керуватися не одне покоління, в т.ч. нинішні префекти в статусі загальнонаціональних трансферів чи місцеві очільники в ранзі лідерів територіальних громад. Національна ідея має стати цією внутрішньою програмою дій кожного свідомого українця, про яку свого часу говорив Т. Масарик: «Я чех і мушу мати внутрішню чеську програму національного відродження». Власне, при пошуку наших масариків насамперед звертаймо увагу: чи є у них програма розвитку України, чи готові вони проводити артикульовану політику духовного відродження, єдності народу і вічності Української держави. Вплив сугестій українській ідеї як стратегем державотворення може бути різний, але єдиний в одному: опиратися на духовно-інтелектуальні, соціогуманістичні засади, основою яких є людина, нація і людство в триєдності на тлі широкого культурного розмаїття світу. І не третіх сил, республік, альтернатив тощо шукаймо, а тихою працею і міцним собором підтримуймо чинний уряд з національною ідеєю і програмою дій, суголосних розвитку України, її загальнолюдським вартостям.

Ми тут детально не аналізуватимемо сучасні складові УНІ, лише коротко зупинимося на соборності як першорядній і специфічній компоненті формули СУГ. Соборність – це не тільки географічні, територіально-просторові атрибути, а соборна здатність нації разом ефективно творити українську державу за допомогою консолідації сил усіх громадян, що в Україні та поза її межами проживають. Це – вища, духовна категорія єдності народу на своїй землі, його якісно-аксіологічна характеристика, соціальний капітал як довіра до уряду, банків, міліції, судів та інших інституцій, в якій точці країни і критики вони б не містилися. Ця духовно-моральна, ментально-світоглядна категорія не менш відчутна від матеріальної. Навіть тимчасова окупація українських земель Росією не зменшила, а підсилила почуття соборності, цілісності народу, особливо його згуртованості навколо українських вартостей, волонтерського руху, моральних авторитетів, бажання звільнитися від канонад агресора та нав’язаного «старшобратства». Таке розуміння соборності допоможе сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний та інші простори, мобілізувати українців на боротьбу з найбільшою в Європі армією, усвідомити себе соборною державоцентричною нацією.

Це особливо важливо для формування українського соціуму як спільноти, в якій домінують доцентрові (соборні, євроінтеграційні), а не відцентрові (регіональні, українофобські) сили і поля впливу, що зловмисно підживлюються ззовні матеріально та ідеологічно, аби здетонувати в потрібний момент провокаціями, терактами, збиттям літаків з дітьми тощо. Українці не шукають епістемологію соборності в імперському «собирании» (точніше, анексії чужих) земель, в «соборе» одержавленої (казенної, за Митрополитом Андреєм Шептицьким) церкви, в «оцерковленні» селянських «общин». Адже спадково відчувають її в древньому будівництві толокою трипільських хат-мазанок, підготовці полів для засіву злакових, вічевому прийнятті рішень, у своїй європейськості. Якби ми вчилися соборності, то нині мали б національну державу, зміцнювали б єдністю НАТО та ЄС і не мали б АТО.

Найнебезпечніше для України – децентралізація соборності

Двадцятип’ятирічний ювілей по-особливому свідчить, що соборність має доленосне значення для тяглості розвитку українського народу, незалежності, цілісності та керованості його держави, як й популізм, корупція, злодійство, що його підточують. Все-таки за ювілейний період на передній план виходять вага та роль інформаційної креативності спільноти як духовно-інтелектуального чинника прогресу, що є його першоосновою і потенціалом неперервного вільного передавання знань, досвіду, традицій з покоління в покоління для збереження мовної, етнічної та культурної його ідентичності серед світового розмаїття, особливо за умов насильницького зодноріднення, асиміляції та імперського доросійщення підневільної нації. І коли йдеться про роль тяглості в становленні креативної національної економіки, в зростанні духовно-інтелектуального потенціалу еліт, то попереду завжди буде та нація, котра мобільніша в плані примноження нової інформації і творення нового слова, пріоритетного використання інтелектуально-інноваційних чинників модерної спільноти. Цій спільноті будуть притаманні високі знання, культура, досягнення науки, найвищий уклад економіки, пов'язаний з інформаційними та нанотехнологіями, з належною мобільністю людей. Розуміємо мобільність людини і нації не лише як рух знань (п’яту свободу, поряд з рухом капіталу, товарів, робочої сили і послуг) між державами, а й як швидкість (динаміку, неперервність, темпи) передачі традиційних, генерування і впровадження нових знань яко духовно-інтелектуального ресурсу інновацій всередині країни задля збереження ідентичності нації, тяглості розвитку та виходу на світові простори. Іншими словами, як духовно-інформаційну мобільність (ДІМ) на рівні не тільки людини і нації, а й загальнолюдського контексту. На це не раз ми звертали увагу, розробляючи форми такої мобільності по горизонталі, вертикалі та діагоналі.

Сьогодні підкреслимо, що соборність, неподільність нації мають історичне і сучасне значення для формування України активним гравцем міжнародної політики, суб’єктом геополітичного простору (Європа-Євразія), медіатором в економічному, політико-безпековому (ЄС, НАТО-СНД, Митний союз), культурному (українська і російська мови, інформаційне чи дезінформаційне покриття територій, латина-кирилиця тощо), релігійному (церкви, підпорядковані Римові і Москві) та іншому вимірі, пов’язаному з життям «на межі» людей різних ментальностей, почувань, світоглядів, впливів, інтегральних орієнтацій та очікувань. Соборність свідчить: в єдиного українського народу не могло бути мовно-інформаційного, духовно-культурного чи будь-якого іншого розламу (яким зловживають сепаратисти, творячи на його землі регіональні псевдореспубліки), без криваво-імперських етно-лінгво-інтелектуальних зачисток, Голодомору та інших гібридних втручань «русского міра» ще далеко до його путінського штибу.

Отже, феномен соборності – наскрізний для України, водночас і глобальний, і не тільки в межах Європи. Пронизуючи усі компоненти УНІ, він інтегрує її основні сутності в цілісність України, в її згуртованість і самостійність. Рівно ж – проектує для неї ціннісні (аксіологічні) напрями прориву на світові простори, єднає світ і Україну. У будь-якому випадку не ділить соціум за регіонально-партійними ідеологеми на сорти, а територію – на регіони з особливо-підступним статусом. Соборність – це національно-свідома синергійність діянь людей як організованої самодостатньої спільноти, її якісна ознака як духовно-інтелектуальної соцієтальної «молекули», яку не можна розривати без втрати її ціннісних характеристик, як не можна їх зберегти без розв’язання проблем культурно-інформаційного середовища та простору, не наповнивши його українським патріотичним контентом. Це не тільки кількісна, територіально-фізична, візуальна величина, а й перманентний якісно-духовний процес. Для його розвитку треба, аби Україна – право-і лівобережна – вільно дихала двома легенями, а Європа економічно, світоглядно розуміла реальну загрозу путінізму для України і світу та з євроатлантичною потугою була готовою захищати цінності планети.

Таким чином, соборність – поняття глобальне, однак, його регіональне трактування щораз більше позначається намаганнями наших найближчих сусідів надати йому імперсько-шовіністичного відтінку. Найбільше додають чорної фарби ті, що через зверхню імперську велич самонавіянь, через нахабну брехню, насилля на українській землі, депортації з неї корінних українців, постімперську гібридну війну тощо, знову заважають нашій цілісності, державності та її поступу. Зрозуміло, хто тепер порушує питання трагедії на Волині і для чого. Однобічне визнання Сеймом Польщі цих подій «геноцидом поляків» з боку українців без ширшого історичного контексту, насамперед, свідчить про невизнання національно-визвольних рухів українців, їх права на «рідну хату», на реалізацію ідентичності. І не лише в 1943-1950 роках, коли на державному рівні проводилася операція «Вісла», фактично знищено субетнос лемків. Тільки за офіційними даними 500 тисяч (а фактично майже мільйон) етнічних українців (лемків, бойків) були вивезені з їхніх прадідівських земель шляхом терору,залякувань і вбивств. Хіба польська держава на вчинила щодо них геноцид?

Здавалось б, у цій ситуації кому, як не ЄС давно належало зайнятися цими питаннями, аби ефективно опрацювати довгострокову цивілізовану стратегію східноєвропейської політики, усунувши у такий спосіб маніпулювання нею Кремлем. Це певною мірою упередило б агресивні дії Росії супроти країн, які хочуть вирватися з-під її імперського ярма, а відтак інтегруватися у вільний світ. Україна, Грузія, Азербайджан, Молдова, Прибалтійські республіки склали б ядро такої політики в плані опору десоборнізації їхніх країн Москвою, яка представляє насилля обдуреному світові як процес «змушування до миру». З цих позицій складові національної ідеї СУГ ідентифікують і верифікують якісний підхід до державотворчих процесів. Вони ілюмінують історичне бажання кожної нації самореалізуватися, зберегти мову, освіту, традиції, пам'ять, церкву в умовах зовнішніх агресивно-загарбницьких зазіхань і, урешті, запанувати «в своїй сторонці» без звичного її поділу «братами-сусідами». Це ментально формує вищу – духовну категорію усвідомлення уярмленими спільнотами своєї самодостатності без загарбань чужого, задіє соціальний чинник тяглості й самостійності розвитку, потрібний для спроможності ковітального відродження корінного (титульного) народу на своїй землі в умовах перманентних загроз його національній ідеї.

Таке розумінні державотворчих процесів зайвий раз нагадує: не можна розглядати людину, за Ів. Франком, поза «рамами нації». Це, своєю чергою, помагає зрозуміти просту істину: не можуть туземці вчинити геноцид твоїй нації на своїй землі без того, аби ти чи твоя держава їхню землю хоча б тимчасово не завоювали чи захопили. За визначенням геноциду його не могли вчинити бездержавні українці на Волині проти поляків, як не робила і не робить це нині на Донбасі проти росіян буцімто українська «національна» держава, а насправді – вотчина колишнього його губернатора Януковича, який прагнув «одонеччити» і зросійщити усю Україну. Нині він спокійно спостерігає, як гинуть за її волю патріоти. У протистояннях та війнах нелегко дійти правди, однак, з позиції соціогуманізму та ідей Майдану гідності будь-які війни можна і треба чітко ділити на національно-визвольні та загарбницькі, а українцям неважко у них виокремити іще процеси національно-духовного відродження та російщення, ополячення, інші форми асиміляцій, знущань і «умиротворень». Альтернативою безкінечним суперечкам є щире каяття. Настільки щире, щоб слова «просимо прощення і прощаємо» президентів Валенси, Квасневського, Качинського і Комаровського; з іншого боку, – Кравачука, Кучми і Ющенка; гарячі заклики до взаємного пробачення Папи Івана Павла ІІ, праці Єжи Гедройця, Яцека Куреня – не перетворювалися владними партіями у розмінну монету прокремлівських ігор. Нею час від часу користуються не для примирення, а щоб посварити поляків і українців, відвернути увагу від мілітаризації Криму, далі знедержавити, а відтак остаточно уярмити корінний український, кримськотатарський народи. Нещодавнє приєднання Криму до Южного округа – тому підтвердження.

Ми на сході України гинемо не лише за нашу свободу! Перед очима у нас не лише російські телекартинки закривавлених уламків літака польського президента в Катині, а й малайзійського – з дітьми на борту в донецьких степах, українського – з захисниками Луганського аеропорту. І розуміємо соціогуманізм не тільки як ідеологію, яка гармонізує співжиття національних цінностей з загальнолюдськими, де людське має бути людяним, а протистояння розглядатися як в локальному (регіональному), так і в широкому історичному контексті. Для нас, українців, заклик взаємопрощення оптимізує не тільки вихід з волинської, а і будь-якої іншої трагедії, спричиненої шовіністичними загарбниками. Історична пам'ять українців фіксує знущання часів «пацифікації», криваві злочини Армії крайової, польських комуністів під час сумнозвісної операції «Вісла», інших форм братовбивства і девіальної поведінки. Фундаментальні принципи соціогуманізму дозволяють глибше заглянути в причини цих трагедій: їх ніколи не було б, якби не було вчинено потрійної окупації (поляками, німцями і росіянами) української землі. Легше не робити зло, не дати взяти гору його причинам, аніж боротися з їх частковими наслідками, в т.ч. і волинськими, що їх вміло під’юджує третій злочинець, – найнебезпечніша держава-терорист, – котра не розкаялася перед українцями ні за геноцидний Голодомор, ні за вбивство політичних лідерів, ні за злочинні експерименти в Чорнобилі, ні за розстріли під Іловайськом та ін.

Запропонований якісний підхід радикально заперечує підкинуте шовіністичним загарбником світовій громадськості брехливо-пропагандистське гасло, мовляв, українці – це виключно націоналісти і ксенофоби, які за «Україну лише для етнічних українців». Насправді йдеться про формування і утвердження у свідомості нації й світу нових державницьких світоглядних ідей, державотворчих мотивів захисту, які позиціонують розбудову України як «рідну хату» (за Андреєм Шептицьким), як ДІМ України, який нації слід побудувати на спільних духовних цінностях, патріотичних почуваннях, інформаційно-інтелектуальних, культурних кодах та ідеалах українського народу. На притаманних йому традиціях, нормах і правилах поведінки, на інноваційних засадах модернізації національної економіки та державної політики – відповідно до нових завдань, економічних укладів, національних інтересів і цивілізаційних глобальних викликів.

Це особливо важливо при переходах від однієї промислової революції до іншої в перманентному процесі науково-технічного прогресу, коли треба і свого не цуратися, і чужому навчатися, працювати на випередження, щоб не стати беззахисним і назавжди відкинутим назад, ймовірність чого дуже зростає за динаміки розвитку постінформаційної економіки, ролі знань, креативу еліт тощо. Коли росіяни наступають на ідею буття українців на рідній землі, аби вижити, треба збудовану хату захистити, щоб не стала «рідною» загарбникові. Пора артикулювати українськість вдома, українство в світі, україністику в науці, ідеології та навчити, урешті, уряд проводити не проукраїнську, а українську політику як єдину національну, без якої немає інтернаціональної, що нею більшовики весь час прикривали свій російський шовінізм.

Таким чином, Україні слід комплексно працювати як над видимими економічними, технічними і технологічними, так і невидимими ідеологічними, соціально-психологічними, духовно-культурними складовими УНІ. У цьому контексті, як випливає з розгляду її першого блоку, соборність переважно визначає видиму територіально-просторову, водночас невидиму (людську, соціально-психологічну) складову згуртованості, єдності й комунікації народу, а другий (українськість) – культурно-мовний, ментальний «колір» нації як корінної, що виокремлює її семіотику і аксіологію, то третій – семантику як сенс решту діянь і досягнень. Йдеться про все те, що детермінує соціально-економічний, науково-технічний, технологічний прогрес країни, матеріальний добробут її народу, рівень людського розвитку, гідний загальнолюдським стандартам життя і цивілізованим маркерам людства.

Не все людське – людяне

Проведення в Україні реформи децентралізації влади має не тільки виходити з Шевченкового соборного розуміння нації як єдності «живих, мертвих і ненароджених», а і чітко на практиці виокремлювати два основні її несучі стовпи: держава і територіальні громади. Реформа збільшує можливості місцевого самоврядування, особливо новоутворених громад, водночас, хоче змінити стару організацію влади і закласти нову загальноукраїнську основу для сучасного корпусу державних службовців – префектів. Власне, вони на відповідних адміністративно-територіальних теренах здійснюватимуть нагляд за додержанням Конституції і законів України, виконанням державних програм, будуть організовувати і спрямовувати взаємодію місцевих органів з центральними, особливо в умовах воєнного або надзвичайного стану, небезпечних екологічних ситуацій тощо. Префекти творитимуть нову суспільну конструкцію, стануть суб’єктами інституційного ринку, генераторами модерних функціонально-комунікаційних систем. Однак, якщо вони активно не нестимуть ідей новативного способу управління країною, збільшення ролі громадських форм, укорінюючи в суспільний загал ідеологічний каркас державотворення, а обмежуватимуться лише наглядовою функцією, то цього замало для управління країною, особливо в умовах гібридної війни, нав’язаною Росією.

Україні нагально потрібна стратегія перемоги, відповідний курс уряду і якісні виконавці – нова еліта нації. Стратегія має комплексно включати розв’язання проблем соціально-економічного розвитку, проведення інституційної реформи, суспільних трансформацій, втілення ідеологічних засад державотворення, усталення національної безпеки, міжнародних відносин тощо. І без реалізації духовно-інтелектуальних, креативно-мотиваційних, соціально-психологічних, ментально-соціокультурних достоїнств префектів як якісних трансферів у майбуття України, подвижників її національної ідеї як світоглядно-засадничого фундаменту розбудови самостійної держави – не обійтися. Несучі стовпи, що підтримуватимуть будову нової держави, маємо зводити паралельно, без перекосів, достеменно вивірених як по вертикалі влади, так і по горизонталі місцевого самоуправління без його фетишизації.

Новостворюваний корпус префектів – це модерний подвижник національної ідеї. Він має знати, що, окрім техніко-економічних параметрів (ресурсозбереження, ціна, якість, новий технологічний уклад виробництва, його екологічність, конкурентоздатність кінцевої продукції тощо), тобто, окрім ціни, є ще і система духовних цінностей, на яку не в останню чергу впливає інтелектуалізація, елітаризація та гуманізація людини, в т. ч. її комунікаційні процеси, участь у різних сферах когнітивно-креативної, інноваційної та пошуково-винахідницької активності, у зосереджені на духовно-інтелектуальних домінантах суспільного поступу. Префект як висококласний урядовець – це провідник державної політики у будь-якій сфері діяльності, авторитет для територіальної громади, хоча не завжди добровільно об’єднаної, часто ситуативної. Але свідомо української, архаїчно захарберкутівської, по-драгоманіськи демократичної, але за жодних обставин не по-лазаренківськи зорганізованої задля виборів і нетрудового збагачення, а відтак – олігархом керованої. Таких керівників партій цікавить не громадянське суспільство, не соціальна справедливість, а вплив на призначення префектів, на проведення виборів, можливість украсти тощо. За таких обставин дієвими є поведінкові мотиви, патріотичні вмотивування розбудувати національну державу, але їх на поліграфі не виявити.

Слід виходити з цього, що не все в крикливих колонах псевдопатріотів – людяне. І не всі під куполом ВР – патріоти. По їхніх ділах задля волі України, а не за криком і зміною макіяжу – оцінюймо їх! Не може бути вільною людина, якщо підневільна її нація. Передусім йдеться про права і бінарний захист людини в «рамах нації», її держави, про їх гармонізацію в інформаційному, правовому і громадянському суспільстві; про духовно-інтелектуальні цінності, аксіологію вільного вибору вектора інтеграції в світове вільне співтовариство. У цьому контексті соціогуманістичність (соціо – суспільний, людський; гуманістичний – людяний) – майбутній напрям сьогоднішньої гуманітарної політики, курс нових ідеологічних засад творення держави Україна, що захистить і людину, і націю, їх право безперешкодно передавати з покоління в покоління духовно-інтелектуальні трансфери як соціальний Геном тяглості розвитку народу, збереження його національної ідентичності, історичної пам’яті, традицій тощо. Тоді нація наділить особистість певними архетипними, світоглядно-ментальними характеристиками, озброїть відповідною вірою і довірою, волею, фахово-знаннєвим і духовно-інтелектуальним потенціалом, уможливить їй соціальні ліфти. Розмови про людину поза «рамами нації» – фарисейське імітування спадковості розвитку.

Чи не з тих причин так пізно і важко відновлюємо державність України, позаяк історично національна еліта впродовж тривалого часу злочинно ставилася до феномену тяглості розвитку. Сучасний уряд далі легковажить опрацюванням ідеологічних засад розбудови нової України, не розуміючи, що гібридність Росії проти України почалася іще з нищення її мови, культури, переписування історії, анексії метрополії Київської церкви, Голодомору. Нинішня новизна в тому, що окупант ще до введення «зелених чоловічків», «буків», запустив в інформаційний простір України антиукраїнський вірус «русского мира» як невидиму «оцерковлену» зброю імперської ідеї «обустройства» Росії. Цей вірус від початку ідеологічно створювався антиукраїнським, тобто таким, що знищує державність України.

Не дивує, що знову знайшлися новітні колоніальні кочубеї: одні з яких за будь-яку ціну прагнули утримати президентство навічно, а інші – втілювали маніакальне бажання сісти в найвище владне крісло. Дивують інші рефлексії: знали вони чи ні, що, підписуючи з Путіним без згоди Уряду провальний для України газовий договір чи відтак – Харківські домовленості, відчиняють Золоті ворота «старшим братам», котрі найбільше їх ненавидять як символ тяглості державності Руси-України. Визнаймо правду: у них не було ні внутрішньої програми українця, ні компетенції державників-новаторів, а ми це проґавили і пропускаємо знову в опіумі обіцянок і обману. Щоби більше не зраджувати і не девальвувати складові тяглості державної самостійності, їм потрібно надати статус стратегем розвитку, ввести в ідеологічну доктрину сталості державотворення, зробити маркерами на євроінтеграційному шляху та не дозволяти можновладцям, як це було, ні світоглядно, ні візуально-зовнішньо збиватися на багатовекторні манівці. Власне, розчепірено-шизофренічна багатовекторність стала одним з чинників опіумних криків «Росія» в Криму і на Донбасі. Отверезіння приходить через, на жаль, пролиту кров патріотів України, нищення шкіл і дитячих садків.

На жаль, бажань збити українців з європейського шляху не зменшується. Їм і в ХХІ ст. життєво потрібна багатоешелонована система захисту – мовно-інформаційного, духовно-інтелектуального, соціально-економічного, фінансового, військового, міжнародного тощо. Але, головно, потрібен новий соціогуманістичний захист України як колоніально-потолоченої держави, що переживає надважкий перехідний період національного і духовного відродження. У час динамічного виникнення нових укладів постінформаційної економіки сусіду-агресору, що уявив себе сильним світу цього, легко законсервувати її колоніальний стан, не давши змоги ні людині, ні її нації користуватися досягненнями людства. Очевидно, що така доктрина не захистить Україну від зброї Росії. Це під силу паралельній системі колективної євроатлантичної оборони ослаблених імперіями народів і народностей. Соціогуманістична концепція ж потрібна, аби далі українці не були «малими і непідготовленими»», не були у сусідів «тяглом в поїздах їх бистроіздних»; аби нас не спіткали не тільки неповернення матеріальних, фінансових ресурсів, а точка неповернення до свої ж прадавніх цивілізованих витоків та історія не залишилась навічно на маргінесі, як це відбулося з мексиканськими інками, американськими індіанцями чи сибірськими евенками, аби наша мова не збільшила кількість щорічних численних мертвих, що навічно кануть в Леті. Тут велику роль відіграватиме створення Єдиної помісної національної Церкви, повернення Київської митрополії. Єдині мова і церква, національний інформаційний простір – доленосні чинники соборності й незалежності України.

За інших умов не усунути духовний гніт Москви, не врятуватися ні захисним «валом Яценюка», ні територіальною децентралізацією влади від постімперських інформаційних «дез» зросійщення, які, проникаючи чи не в кожну сім'ю, досягають капілярного рівня. Злочинно-легковажна ліберальність українців, їхня природна толерантність, наївна простодушність сприйняття фальші «старшобратства», різні імперські шляхи розмиття національної ідентичності (розстріли еліт, заборона української мови, завезення неукраїнського етносу і висилка корінного народу до Сибіру тощо) впродовж віків жорстоко послужили деукраїнізації. З огляду ментальності українців, їх світоглядних характеристик найбільше суголосною для них є християнсько-демократична ідеологія, яка б скеровувала націю на створення Єдиної помісної української церкви, захист «рідної хати», виводила з-під традиційного метро-митропольного впливу і великодержавно-шовіністичної сугестії Московського патріархату.

З огляду на це, особливо потрібне усвідомлення руйнівного впливу чинника російської церкви, яка, підступно анексувавши Київську метрополію, стала разом з царизмом домовиною українськості. Сподівання українців, пророче зазначав Шевченко у «Суботові», лише на те, що імперська «Церков-домовина Розвалиться… і з-під неї Встане Україна». За інших обставин нам загрожує семіотичний апокаліпсис, який, шкода, із своїх парафій не бачать нині поділені церковники, бо не помагають державотворчо-соборним процесам корінного народу; хоча Пророк в «подражанії» (Осія. Глава ХІУ) застерігав: «Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі»!.. Чи розвалиться домовина, якщо усі церковні Лаври в Україні – неукраїнські, що більше, не працюють на ідею єдиної Помісної національної церкви? А ви, зловтішаючись, питаєтеся: що таке українська Україна, чи може вона бути демократичною, європейською?! Як не заволати: «Святі отці! Будьте іще подвижниками духовно-інтелектуального забезпечення державотворення в Україні!». Церква відокремлена від держави, але не від її конструктивно-несучих опор – мови, культури, освіти, науки, традицій, моралі, правил поведінки тощо. Вихід із нав’язаної Україні війни можливий лише в системі координат реалізації усіх сегментів загальноукраїнської ідеї, насамперед, такого ключового, – як створення єдиної національної Церкви. Саме така Церква усунула б дві з найбільших небезпек (окрім третьої, – Москви), за Шевельовим, нашій державній Незалежності: культурний провінціалізм і кочубейство. Коли в Україні війна, але не проти неї організовується модифікованими регіоналами піарна церковна (важко її назвати хресною) хода, то, вочевидь, до надолуження опущень, виокремлених великим харків’янином, розбиття ювілейної дошки якого добкіни і кернеси цинічно демонстрували на державному телебаченні, національний уряд іще не приступив, або такого за 25 років не було!

Що робити, аби реформа децентралізації не родила нових кочубеїв?

Нова реформа влади, новостворюваний корпус префектів мають стати не лише формальними інституціями (організаціями), а й довірливими суспільними інститутами. Бути структурами нової морально-ідеологічної якості, працювати не в ім’я особистих вигод, а задля творення нових норм поведінки та відносин, соціалізація яких – пролог поступу спільноти і прорив держави на світові обшири. Саме поведінкові, мотиваційні чинники мають відігравати значнішу роль в розвитку передових спільнот, їх економік.

У цьому контексті слід, по-перше, покінчити із завищеними очікуваннями результативності процесу трансформації (від лат. transformatio – перетворення, видозміна), який традиційно і далі сприймається в Україні як стратегічно-урядовий, буцімто універсальний напрям проведення (р)еволюційних змін шляхом соціально-економічного, національно-політичного чи іншого розвитку суспільних систем та підвищення їхньої ефективності. Адже, за умов перехідної національної економіки, агресії сусіда, на передній план висувається значно складніше і якісно глибше пересновування (перезавантаження) суспільних відносин та їх характеристик. Тобто на порядку дня – трансформація зі зміною сутності систем задля спрямування їх в загальноцивілізоване русло, прориву на світові простори і ринки. І для цього потрібна їх транзиція (від лат. transitus – перехід), що означає якісний перехід від однієї системи до іншої, від радянської індустріальної (планово-командно-адміністративної) через перехідну до постіндустріальної (ринкової), наукомісткої (інформаційної) економіки – ліберальної, зі структурною перебудовою, приватизацією, із створенням нових інститутів та інституцій. А, головне, перейти від тоталітаризму управління до демократії, від т. з. радянської до національно свідомої, знову за І. Франком, цілої, себто цілісної людини, спільнота якої вважає транзицію ціннісною (аксіологічною) запорукою інтеграції в цивілізований світ. Транзиція – це якісно вищий рівень змін не тільки твердих (матеріальних, видимих) частини економічного базису суспільства – мінеральні, інтелектуальні та інші ресурси, фонди, активи тощо. Вона більшою мірою охоплює м’які (невидимі) надбудовні елементи – соціально-психологічні, духовно-моральні світоглядні цінності людини і нації, їх мотиви, патріотизм, свідомість, норми поведінки і т. ін.

По-друге, у цьому контексті належну увагу треба приділити неекономічним чинникам підвищення ефективності розбудови національної держави, її економіки при виконанні домашніх завдань, необхідних для повноправного її вступу в європейські інституційні економічні та безпекові структури. Робімо це не тільки під зовнішнім впливом, а й на рівні потреб кожного свідомого українця, змін його світогляду, форм верифікації соціальної активності, піднесення морально-психологічних характеристик, духовно-культурних цінностей територіальних громад, суспільного загалу, правлячих еліт, їх патріотично-пасіонарної готовності захищати незалежність держави, права і свободи людини та нації. Окупаційні зазіхання сусіда волають позбутися популізму, корупції, офшорів, інших форм девіальної поведінки, характерної не тільки для кланової олігархії, а і психології раба.

По-третє, більше уваги громадським формам нагляду за владою, зокрема наукової еліти за управлінням державою, розширенням волонтерських рухів у різних сферах суспільної діяльності як альтернатив державотворення, реалізації візій та розумінь, що війна з Росією – це війна ідентичностей, за буття чи небуття українців. Навіть з припиненням воєнних дій на Донбасі «дези» Росії, її нагінки на УНІ не закінчаться. У цьому протистоянні громадські рухи (на взір Руху 90-х років), національна свідомість, єдине розуміння історії і перспективне бачення спільної держави – важливі чинники творення нової України, транзиції цінностей людини, громади і нації; мобілізація їхньої довіри для розбудови більш справедливого, демократичного громадянського суспільства, середнього класу і свідомої, інформаційно мобільної, що її називають – оцифрованої, елітарної людини.

По-четверте, настійливо залучати духовно-моральних імперативи щодо суспільних трансформацій через підсилення аксіології євроінтеграційних процесів та підвищення ефекту емерджентності як каналу якісного приведення структур відповідно до їхніх функцій в системі національної та світової безпеки, зокрема такої Оонівської безпекової структури, як Рада Безпеки. Україна, використавши статус непостійного члена РБ, мусить звернути увагу на потребу оптимізації складної сукупності взаємопов’язаних соціально-економічних, науково-технологічних, соціально-психологічних, інституційних, геополітичних, екологічних, оборонних та інших компонентів національних держав і норм світового порядку, на їх соціогуманізацію в національно-відтворювальних процесах, особливо права захисту і вибору шляху до вершин цивілізаційного розвитку як загальнолюдського надбання.

По-п’яте, усвідомити, що без захищеного національно-інформаційного простору втратимо все, а, найголовніше, в своїй рідній хаті, як вчили наші генії, свою правду, силу і волю святую. А без цього не матимемо ні національної економіки, ні бажаної державної самостійності, ні модерного розуміння української Ідеї та нашої, справді інтернаціональної боротьби за неї. А без усвідомлення цього ми не гідні ні йти на вибори, ні братися за зміни Конституції, бо за боротьбою за рейтинги регіональних князьків, знову розшматуємо Україну за підкинутими лекалами російських політтехнологів. Паче того, не тільки сам 2016 рік, проголошений в світі роком милосердя, пройде мимо нас, а з ним і ми – мимо осердя цивілізації! Тільки надавши складовим УНІ статус стратегем сталого розвитку України, зробимо їх потрібними партіям і чинним урядам неолігархічного ґатунку, зможемо захистити корінний древній народ від нашестя орд, аномалій їхніх вождів і усвідомити: «хто ми, для кого, чого живемо і, головне, куди йдемо, що робимо для вивірення курсу відродження?». Щоб відродитися, уникнути точки неповернення, допомогти у цьому кримськотатарському народові, потрібні правдиве слово, стратегічна ідея, самовіддана праця, героїзм в АТО. Однак, поряд з українським захисником має стояти натовець!

По-шосте, проводити політику рекультрегіоналізації та національного відродження потолочених соціумів, територій, знаків, пов’язаних не лише з десовєтизацією інформаційного простору чи відродженням Донбасу. Понад десяток років іще до війни на Донбасі ми підкреслювали важливість рекультрегіоналізації як процесу не тільки застосування реверсного режиму щодо припинення розчленування України на окремі частини для наступної їх асиміляції, а й суспільної рекультивації віками російщених соціумів з подальшим відновленням споконвічної їх українськості та націоцентричності в освітньому, мовному, мас-медійному, культурологічному, релігійному та іншому соціогуманістичному аспектах.

Рекультрегіоналізація – це процес зі знаком «плюс» щодо ренесансу анексованих природних домінант українськості задля відновлення соціальної справедливості, зменшення культурної, мовно-інформаційної та іншої привнесеної полярності між Сходом і Заходом України, яку зловмисно використовують антиукраїнські сили в політичних іграх та проектах регіоналізації, федералізації чи сепаратизму. Сьогодні це не лише асоціюється з поверненням тимчасово окупованих територій, а, головно, з реабілітацією полонених, вимушених біженців, понівечених людських не тільки душ, культур, мов, а й тисяч поранених тіл, зруйнованих осель, шкіл, лікарень. Соціально-економічні наслідки збройної агресії Росії щодо анексії Криму, воєнних дій на Донбасі завдали колосальних ресурсних втрат промисловості, енергетиці, сільському господарству, житлово-комунальному комплексу, транспорту тощо. Це вимагає створення Фонду соборності із залученням закордонних спонсорів, різних доброчинних організацій, волонтерів тощо, і не лише для тимчасово окупованих областей. Треба чути Донбас, слухаючи усю Україну.

У цьому контексті УНІ покликана не тільки визначити першочерговість проведення необхідних реформ, а й нагадати уряду: потрібні політична воля, робота дипломатії, знання, національна програма дій, адекватні цінності, внутрішньо притаманні йому як справжній владній еліті. Еліта в урядовій системі має використовувати емерджентність для якісного виконання обіцяного, а не досягнення влади; тоді, власне, Україну бачитиме у собі, а не лише себе в ній, відчує її загрози і виклики. Лише творча спроможність національних еліт, їхній ексклюзивний внесок допоможуть сформувати сучасний порядок денний інноваційного розвитку та якісно поліпшити суспільні трансформації. Україна зобов’язана не втратити, а в перспективі – щораз більше нарощувати темпи середовищеспроможності свого національного і духовного відродження, чітко визначити вектор підвищення конкурентоспроможності в освітньому, фахово-знаннєвому, науково-технологічному, інформаційно-інноваційному, безпековому та інших якісно-ціннісних сутностях суспільного прогресу. Це архіважливо, щоб на рівнопартнерських засадах увійти в систему міжнародного розподілу праці не в статусі постачальника дешевої робочої сили, сировинних ресурсів, а креативно-інновативного суб’єкта, який допоможе східноєвропейській політиці ЄС запобігти небезпеці рашизму як передвісника Третьої світової війни.

Світ зобов’язаний не забувати агресивність і глобальну терористичну метропольність останньої імперії зла, котра, будучи невидимою віссю держав-терористів, іще в період холодної війни заклала міни сповільненої дії, що нині варварськими актами трагічно вибухають по світу чорними понеділками і п’ятницями. Чи не їхні наслідки у вигляді чорного квадрата на світлому тлі цивілізації символічно узагальнив всесвітньовідомий український художник К. Малевич на пам’ять нащадкам? Терор, брехня, як і сторони квадрата, рівні в злочинах, варварстві їх організаторів і виконавців. Шукаймо не лише виконавців терактів! Держави-терористи, наймачі терористів нарівні з виконавцями повинні відповідати за безвинно убієнних. Неприродно-рівні сторони чорного квадрата своєю рукотворною семіотикою мають пригадувати українцям «Чорну раду». Йдеться не тільки про неї, як історичне зло, спричинене тими, хто задумав, провів і прийняв рішення щодо поділу єдиної неньки України по Дніпру, і описане Кулішем. А й про зло, іще не описане, яке пишеться, і найстрашніше, – поза Україною та рамками її національних інтересів. Яке, однак, відтак чинилося тими, що розширювали і розширюють його нині, розшматовуючи Україну по Збручу, Сану чи то способом виселення лемків, кровопролиттям під Хустом, розмиттям острова Тузла, чи підривом кіборгів Донецького аеропорту, порушенням Мінських домовленостей, урешті, інтегральною брехнею агресора в Раді Безпеки ООН щодо збиття малайзійського літака з дітьми чи заперечення участі солдат Росії у війні проти України, в анексії Криму тощо.

Повоєнна фултонська промова продиктована усвідомленням, що рішення ні в Ялті, ні в Нюрнбергзі не зменшили розповзання чорного квадрата по світу. Ніхто не згадував тоді, на жаль, Україну, для якої Друга світова не почалася «вєроломним» (хто і кому вірив?) нападом Гітлера на СРСР і не закінчилася в 1945 році. Наперекір усім бідам – Україна живе! Віриться, що у Планети Людей вистачить одухотвореного інтелекту, ресурсів і моралі, аби не дати розповзтися чорному квадрату зла по духовно-інтелектуальному тлу розвитку людства. Перемогти терор можна за допомогою згуртованих всесвітніх сил добра. Про це свідчать подвижники багатовікової УНІ, страдницько-героїчна тридцятилітня боротьба українців з Чорнобильською трагедією та кров, яка не застигає в АТО. На форпостах сходу України проливається вона «за нашу і вашу свободу»,– кличучи живих захистити її соборність, зберегти для прийдешніх українськість (слово, освіту, науку, пам'ять, єдину Помісну церкву), не дати запропастити ні людину, ні націю, ні її державу; не збіднити культурно-мовне розмаїття людства і вистояти у хитросплетених задумах диявольських ідеологій, їхніх колоніально-асиміляційних «міров» та архіпелагів тотального насилля.

За цих обставин Україні потрібні як допомога світу зброєю, ліками, так й добрі сусіди, які час від часу зловмисно не модифікували б вірус цих «міров», інфікуючи ним у важку годину ослаблений загарбниками організм Української Державності. Причому переговори Росії з Туреччиною в Сан-Петербурзі свідчить, що коло «добросусідства» навколо неї – стискається. А Будапештські гарантії щодо без'ядерного статусу дедалі менше згадуються в нових передвиборних програмах політичних лідерів країн, які обіцяли Києву безпеку. За цих умов основувати, що УНІ – це світоглядне поняття, пов’язане з усвідомленням нацією стратегічної мети свого розвитку, пріоритетів збереження її основних ознак та підвищення духовно-інтелектуального потенціалу в світовому розмаїтті держав – замало навіть тоді, коли в Україна переповнена запереченням національної ідеї. Тим паче, цього недостатньо, коли Путін афішує на міжнародній арені Українську державу як безземельну і тимчасову, а російська енциклопедія з назвою «Традиція» трактує українську ідею як ідеологію, що нібито виражає сепаратизм, заснований на патологічній ненависті до російського народу. «В основе украинской идеи можно выделить три принципа, укоренение которых в умах целевой аудитории и является, в общем-то, главной целью данной идеологии: русофобию, сепаратизм, шабесгойство.

Для обоснования и усугубления данных принципов оные дополняются следующими догматами (в действительности - лживыми тезисами, построенными на фальсификации, профанации и мракобесии): 1. Догмат об украинцах, утверждающий существование некоего отдельного народа (или даже нации) украинцев с достаточно древней историей и прочими атрибутами - культурой, языком, религией. Догмат показывает украинцев и их историю таким образом, чтоб сформировать убеждение, что быть украинцем - очень хорошо и почётно; 2. Догмат об Украине, как некоем государственном образовании украинцев (с одной стороны) и как об некой достаточно большой территории, якобы издревле населённой украинцами (с другой). Фактически речь идёт об территориальных претензиях по состоянию на 1918 год (или ранее); 3. Догмат об русских, в рамках которого русский народ (прозываемый, как правило, москалями, кацапами и ватниками) показан как враждебный украинцам и Украине, неполноценный и, как правило, неславянский. Данный догмат обосновывает и оправдывает русоцид». [Електр. ресурс. Режим доступу: http: //traditio-ru.org/wiki/ Украинская_идея]. Хоча «українська ідея» ґрунтується на брехні, ненависті та невігластві, однак, при тотальній державній підтримці, зазначається в «Традиції», УНІ може мати катастрофічний, очевидно, для РФ, – успіх.

Уряду України слід серйозно умислитися не лише в рефлексії російських т. зв. енциклопедистів, а й в неоімперські пастки нових небезпек не тільки через втягування в ідеологічні тенета «русского міра», в практику симетричної антипропаганди, а, найнебезпечніше, звикання до жертв гібридної війни як кривавого інструменту перманентного втілення ідеологеми цього «міра» впродовж «достатнього часу» для щоденного нищення генофонду нації, підриву її духу і економіки. Як би не сталося, що запізно зрозуміємо: проблеми, винесені в титул наведеного вище тексту, – складні, взаємопов’язані та далеко не риторичні, і в плані системних наукових досліджень – лежали і далі лежать перелогом.