Нелегка дорога до української національної ідеї

П е р е д м о в а

Перед Україною, особливо її духовно-інтелектуальний елітою щораз виразніше повстає нагальний загальнонаціональний імператив: потрібен президент, який реалізував би споконвічну ідею українського народу як основоположну платформу сучасної внутрішньої і зовнішньої політики держави, доктрину її інтеграційних намірів та адекватних відповідей на сучасні виклики національної (військової, економічної, екологічної, інформаційної тощо) безпеки, суголосної збереженню етнокультурної, мовної, релігійної та іншої ідентичності титульного народу в умовах глобалізації світового простору. Я сподіваюся, що Україна стане країною усталеної демократії на чолі з всенародно обраним президентом, який розбудує українську Україну і саме до нього мої співвітчизники на Заході і Сході, Півдні та Півночі, нарешті, з щирою повагою звертатимуться: "Мій Президенте!". Проте, для мене вже сьогодні Віктор Ющенко – наперекір вилитому на нього бруду, приниженням та зловмисним маніпулюванням громадською думкою його "друзями", їх піаром та спекулюванням замовними рейтингами – мій перший, справді український Президент, який відвідав Сандармох і Львівський книжковий форум, запалив Свічку вічної пам`яті невинно убієнним Голодомором і назвав цей злочин північних сусідів геноцидом, поїхав в Тбілісі тоді, коли Грузія палала в огні війни.Скажу відразу: я не був його довіреною особою на виборах, хоч мав пропозиції від учасника його команди Володимира В’язівського; я не спічрайтер і не писав для нього тексти промов, а всього-на-всього – виборець, тобто маленький українець, як колись не зовсім обачно висловився Ющенко. До речі, це не найбільша і (прикро це визнавати) не єдина необачність мого Президента, але я згоден з признанням, що все-таки найбільша його помилка – призначення Юлі прем’єр-міністром. Хоча чим далі, тим стає зрозумілішим, що роблячи це, він не стільки йшов на зустріч своїй давній патріотичній мрії, скільки піддався майданним вигукам обдуреного лідером БЮТ "Батьківщина" народу, державотворчі мотивації якого з самого початку Помаранчевої революції хитро і підступно скеровувалися нею для досягнути основної маніакальної мети – стати Президентом України. Нині очевидно всім, хто патріот, хоче і може бачити, що Ющенко як президент – це в стратегії Юлі перехідний період, за який він мав бути чи то морально, психологічно, чи то фізично усунутий "ширкою" або кимось іншим, що був за нею. На відміну цьому, він по-християнському поступав щодо своїх друзів по Майдану, любив їх, привів у ВР, а вони, за словами регіонала-диригента депутатською владною більшістю, "предали его". Я його не відбілюю, але це, на жаль, правда. Він не святий, не Христос, але і з Спасителем поступили не краще. Все ж усвідомлював, якщо у кожної людини є мрія, то мрії вибраних і виборців повинні збігатися. Заради цього, хтось має принести себе в жертву. В іншому випадку чи співпрацюватимемо та ковітально відроджуватимемося як повнокровна європейська нація, чи, як дорікнув нам Іван Франко, далі будемо "малі і неприготовані"?

Тепер, напередодні парламентських вибрів 2012 році, коли маргінали-малороси, уміло зомбовані внутрішніми кочубеями і ззовні нашими вічними "братами" ненавистю до Ющенка, щосили докоряють йому м’якістю та не виконанням обіцянок запроторити в тюрми злодіїв, дедалі більшої правди набувають слова Євгена Сверстюка: "Очевидно, багато ворогів у Ющенка – не за його м’якість. а за твердість у постановці стратегічних національних питань, і до ворогів різних категорій". Сьогодні, дивлячись передвиборно-агітаційний ролик про "мрії" Королевської, "ідеї" українського вибору на білбордах Медведчука чи інших кандидатів в народні слуги, слухаючи їхні популістські обіцянки та щоденні прокльони Ющенка, то розумієш: як вони далекі від стратегічних проблем духовного відродження корінної нації, розвитку її питомої мови, культури, високої моралі. А що вже говорити про реалізацію української ідеї як універсальної рамкової угоди з спільнотою в контексті прийняття стратегій поступу України, її національної безпеки, в т.ч. щодо збереження українськості як ексклюзиву буття нації.

Сьогодні за заслуженою критикою ПР не варто забувати, що в період автократичного владарювання Тимошенко ні її партподруга Королевська, ні фракція БЮТ у ВР, ні Медведчук не сприяли Ющенкові в його державотворчих намаганнях. Під час шельмування навіть блокували його виступ у парламенті зі щорічним звітом, а самі ні на крок не наблизилися до філософії нової соціогуманістичної політики. На наприкінці листопада 2008 року – на нараді інтелігенції, що була скликана Головою Львівської обладміністрації п. М.І. Кмитем, – я звернув увагу присутніх саме на дві актуальні речі. По-перше, що Українська Національна Ідея (УНІ) ще не стала і не стає основним месиджем нашого державотворення, а розробка її сучасних складових – незайманий переліг в ідеологічному дизайні духовно-інтелектуального забезпечення системи державного будівництва на всіх її рівнях. По-друге, що чинний уряд широко не залучає творчий потенціал та інтелектуальний капітал вчених різних сфер науки, насамперед соціального та гуманітарного напрямку до розробки концепту УНІ, щоб, нарешті, зорати і обробити цей переліг. Хоча це не потребує великих фінансових та матеріальних ресурсів, однак, на жаль, немає політичної волі патріотизму та альтруїстичних ініціатив високих урядовців, відсутні візія і розуміння місії національної ідеї в сучасних умовах.

Зауваження було буцімто сприйнято, створено робочу групу і на першому ж практичному її засіданні я запропонував підготувати матеріали з цього приводу для виступу Президента України Віктора Ющенка 22 січня перед молоддю в палаці "Україна" на святкуванні 90-річчя Дня Соборності або перед студентами Києво-Могилянської академії 29 січня – в День пам`яті Героїв Крут.

До Нового 2009 року представлений мною матеріал був схвалений, а відтак його електронний варіант спрямований Облдержадміністрацією за призначенням. Очевидно, що холодні газові війни, в починанні яких, як, до речі, і гарячої в Грузії, Європа досі не розібралася, відтак економічні кризи чи, може, інші негативні чинники, в т.ч. нерозуміння значення національної ідеї, – не сприяли його реалізації. Не пришвидшила адаптацію піднятої проблематики виданий в кінці 2009 року Інститутом регіональних досліджень НАН України препринт наукової записки "Українська Національна Ідея: нові виклики і адекватні стратегії розвитку". Мало допоміг проведений в 2011 році круглий стіл "Українська національна ідея як духовно-інтелектуальний код соборності: етнічний, інтеграційний і цивілізаційний вектори".

Попри те, це не деактуалізувало національну ідею як ідеологічну теоретико-методологічну основу державотворчих поглядів на розв`язання проблем, від яких залежать орієнтири внутрішньої та зовнішньої політики, вектори адекватних відповідей на нові виклики національної безпеки, напрямні інтеграційної політики тощо. Отже, не дивуймося, що і сьогодні в передвиборних програмах політичних партій, окремих кандидатів до ВР в мажоритарних округах на ідеологічному фундаменті нашого державотворення – порожньо. Тому, як на мене, повернення до підготовленої тоді доповіді, зрозуміло, з певним оновленням, – далі корисне для молодої генерації майбутніх будівничих української Державності, на яку, власне, – велика, якщо не вся надія.

Перед Вами проект доповіді, яку під спільним заголовком – "Я теж маю мрію" було, як вже згадувалося, надіслано Києву. І Вам судити: хто із українського політикуму, що нині дуже "заточений" на народного обранця, здатний найбільш достойно передати молодіжній аудиторії глибину бачення сучасної візії та місії УНІ як фундаментального ідеологічного концепту побудови модерного українського державницького дому? Хто з величезного корпусу сьогоднішніх небідних висуванців без передвиборного крику, нищівної критики попередників і пафосних обіцянок зробити життя кращим вже сьогодні, без найнятої публіки може належно виступити в рамках цього проекту, а, головне, сподіваючись, що його з довірою слухатимуть? А в період моєї каденції в Львівській обласній раді 1-го демократичного скликання чинник довіри – цей невидимий соціальний капітал – замінював всі інші види капіталів. У нас не було ні фінансових, ні адміністративних ресурсів, але не було, як про це інтелігентно висловилася Ліна Костенко, "мискоборства", хоча народ це нині переважно пов`язує з боротьбою за корито. Натомість тоді, у 1991 році більшість нас мала моральне право і одухотворений інтелект, аби на такий виступ не тільки зважитися, а й бути впевненими, що їх з увагою і довірою вислухають, і повірять.

Я ТЕЖ МАЮ МРІЮ

Не раз як подвижники української національної ідеї, так і, на жаль, спекулянти нею; як борці за демократію і рівноправність громадян різних країн, так й, шкода, ошуканці суспільного загалу, починали свої промови словами: "Я маю мрію…". У своїй великій і малій Батьківщині, на рідній нашій з Вами, "на своїй – не чужій землі", я теж маю мрію, тотожну національній ідеї. При цьому мене, на щастя, не спіткала доля Мартіна Лютера Кінга. Я, дякуючи Богу, вижив, однак тільки сьогодні можу поділитися моїм сокровенним бажанням перед Вами – молодими мрійниками, безпечними романтиками і найщасливішими людьми, бо Вам належить і від Вас залежить майбутнє України.

Чи могла спрацювати українська ідея, якщо нація на неї не працювала?

Я живу мрією про українську національну Ідею, яка запліднить духовно-інтелектуальний, соціально-економічний розвиток мого народу, зміцнить ще слабку його інтегрованість, сконсолідує і надихне почуттям патріотизму та соборності, активізує на творення вітчизняної якісної освіти, передової науки, високої культури, єдиної Помісної церкви, відродить історичну пам`ять, збереже етнічну автентичність та питому мову. Словом, стане імпульсом до опрацювання державою – вашою ровесницею – чіткої стратегії інтеграції України у світове співтовариство на рівних партнерських засадах, буде глобальним проектом консолідації та ідеологічним супроводом розвитку нації, її духовно-інформаційним дороговказом, зрештою, візією буття, в координатах якої опрацьовуватимуться різні стратегії, доктрини захисту від сучасних як внутрішніх, так і зовнішніх небезпек, викликів, ризиків і криз.

1. А тепер разом заглибмося в державотворчу потугу національної ідеї, як нашої української спільної мрії. Чому за неї нас, українців, так жорстоко переслідували, убивали, морили голодом, піддавали анафемі, виселяли з рідних місць, огнем, мечем і чужим словом неправди нищили семіотику та семантику національної ідеї? Зрештою, як вона змінювалася на кривавому шляху свого історичного становлення?

Від вашого усвідомлення цього, як і від інтелекту, молодечого духу, запалу і громадянської позиції, залежатиме, чи буде в майбутньому 22 січня – це подвійне для українців знамення – проголошення Незалежності (1918 р.) і Соборності (здійснення акту Злуки УНР і ЗУНР в 1919 році), тепер ще і Днем свободи – святим і святковим. Від Вас залежить, чи шануватимемо 22 січня інтеграційну мудрість націєцентризму наших батьків, а 29 січня пам`ять патріотів - студентів, що пожертвували життям за Україну під Крутами. Чи і далі, як 2 травня, віддаватимемо перевагу чужим ідеологемам псевдоінтернаціоналізму, який насправді дедалі більше трансформується в імперський шовінізм, "руський мир", митний союз тощо. Чи керуватимемося мотивацією всеукраїнською ядра нації – духовно-інтелектуальної еліти – підвищити суб`єктність народу, тобто перестати бути об’єктом чужого впливу, а стати, нарешті, всім єдиною нацією – самостійним суб`єктом власного державотворення, а Вам –гідними спадкоємцями Злуки, Крут не для того, аби жертовно вмерти за Україну. Нині працювати треба – важко, щоденно і самовіддано-творчо.

Адже нині сумарний залишок російської і радянської імперій підживлює потенціал імперіалістичних інспірацій у внутрішні справи України, її національні інтереси, розколює соборність народу, розмиває його мовну, етнічну, культурну, релігійну ідентичність, сприяє великодержавному диктату ззовні, передусім в питаннях приєднання України до плану дій щодо членства у НАТО, інтеграції в ЄС. Нам перманентно загрожують газомором, сирними, трубними, інформаційними війнами, цинізмом пошуку після трьохвікового зросійщення регіонів з 10 відсотками російськомовних, аби утвердити валуєвщину, сталінщину і сусловщину, водночас – остаточно умертвити ідею національного відродження українців.

2. Спочатку тезово виокремимо низку ключових, хоча, може, аксіоматичних моментів у дефініціях УНІ, невизначеність яких породжує песимізм у суспільстві, безпорадність владних чинів, гальмує розробку та широку соціалізацію стратегії державотворення і становлення соборної нації. Заважає на макрополітичному рівні побачити ідеологічну модель розвитку України до 2020 року чи на більш далеку перспективу. Чи можна об`єднати націю без ідеологічної основи серйозно не цікавить ні опозицію, ні владу. З одного боку, є коло амбітних політиків, котрі конче хочуть прийти до влади, однак лише малою мірою вникають в сутність УНІ. З іншого, централізовані владні структури, які вважають, що вони без такої ідеї вже оволоділи владою і надовго, якщо не навічно. Багато просторікувань, чинний уряд навіть намагається широту УНІ втиснути в прокрустове ложе імітованої модернізації економіки, підтримує ініціативу "1 грудня", водночас активно адаптує буцімто закон про нові засад мовної політики як робочий інструмент деукраїнізації і розколу України. Ми – свідки не лише заяв високих державних мужів, що українська національна ідея, мов, не спрацювала, а й тривог цілої спільноти: чи одонеччення керівництва України не означає подальшого її російщення? Хто захистить українську людину і націю? Тому зараз важливо не кого, а що вибираємо, які цінності?!

І я сьогодні хочу спитати Вас, чи могла спрацювати УНІ, коли ми її не розвиваємо; коли раз по раз хитромудро повторюємо як нібито дивовижне досягнення нації: "маємо те, що маємо", замість того, аби активно протестувати російщенню та мобілізувати націю на створення нового, досконалішого – більш духовного. Ба більше, Президент розгублено запитуємо, яку Україну будувати? А відтак, дещо отямившись, вже як ментори повчаємо, що політику нам треба проводити не проамериканську, не проросійську, а проукраїнську, замість відважитися сказати просто, зрозуміло й патріотично ствердно – українсько-європейську, бо російську завдяки царській і радянській імперії вже маємо!

Наші ж сусіди (близькі і не дуже, братні і не зовсім) не розриваються в шпагаті багатовекторності, а навпаки, таку позу намагаються нав`язати і нав`язують іншим народам, зокрема й нашим маргінальним партіям, своїм регіональним адептам. Водночас - самі по-імперському далі захищають свої національні інтереси. Наші ж одні керівники, окупувавши всі телерадіоканали, у фіміамі піару переможних газових реляцій забувають привітати народ з 90-річчям Соборності, легко підхіхікують сусідові, самочинно підписуючи з ним тяжкий для свого народу договір. Другі, відтіснивши від влади перших, ідуть в Європу, аби заявити, що великий Голодомор 1932-33 років буцімто не був геноцидом українського народу та підписують не менш злочинні Харківські угоди. А в результаті, як одні, так другі ставлять газ, економіку, власні вигоди попереду національних інтересів, життя духовного. Це не від розуму і патріотизму великого, а від обмеженого бензоколонками, ресурсними та іншими, часто корупційними, юдиними схемами і зрадницькими договорами. Точніше, за Ліною Костенко, "це – злиденство духу, популістські дурниці, той самий дефект головного дзеркала", який не освітлює гуманітарну ауру нації.

Попри те, якщо в 1939 році галичани казали: нас визволили і "на то нема ради", то нині є древня мудра порада: запалити свічечку і не нарікати на густу темінь, а хоча б маленькими кроками долати, мабуть, одиноке в усій Європі невігластво щодо своєї національної ідеї – цей справді важкий спадок колоніалізму, наслідок безпросвітності та нашого історичного безпам`ятства! Як з гіркотою зауважив О. Довженко в своїх щоденниках: ми чи не єдині в світі, де наші діти в школі не вивчають правдиву історію своєї країни. Правда, для цього, як мінімум, треба, аби міністр освіти не був українофобом, а вважав, вслід за Михайлом Грушевським, галичан, буковинців, закарпатців, слобожанці, волинян і всіх, хто живе в Україні і працює заради її добра – українцями.

Моя візія української національної ідеї

1. Українська національна ідея – це своєрідний комплекс вірувань, знань і мрій кожної свідомої та патріотичної особистості. Це духовне кредо народу, квінтесенція його патріотичних почувань, національного світобачення та усвідомлення державної незалежності, суверенність інтересів нації. Це дивовижний концепт-конструкт духовно-інтелектуального потенціалу соціуму, тобто людей – державотворців, співгромадян, які, спираючись на минуле, мобілізують творчі сили на здобутки сучасні і майбутні, на становлення й консолідацію українського народу як єдиної політико-етнічної спільноти, як цілісної одиниці світового співтовариства, що наближає національний Ідеал до найвищих духовних і матеріальних досягнень людства – прогресу, добробуту й демократії. Нарешті, це геном нації, сучасне чесне послання "і мертвим, і живим, і ненарожденим" як основи її екзистенції, як лоції, за допомогою котрої належить привести український корабель в гавань Державності європейського рівня.

Збереження національної тотожності титульного народу, якого упродовж віків намагалися знищити за допомогою етно-лінгво-інтелектоциду, загарбання його територій і деукраїнізуючої асиміляційної "зачистки" вимагає широкого комплексного підходу до розгляду української ідеї. Її треба розглядати як феноменальне явище не лише складної соціально-економічної, культурно-мовної, релігійної, екологічної та іншої природи в духовно-інтелектуальному і дуже динамічному історичному контекстах, а й як багатофакторну програму розвитку України; відповідно план дій уряду з огляду сьогоднішньої практики державотворення та чіткого визначення загальнонаціональних пріоритетів майбутнього за умов посилення невідворотності впливу глобалізаційних, євроінтеграційних та інших процесів і викликів. Майбутнє України творилося вчора і твориться сьогодні. Тому така програмо дій – це не тільки план на завтра, збереження і засвоєння набутків минулого, його історичних, традиційних інституцій, а й науково обґрунтовані, сконсолідовані, інтеграційні та інтеграційні спрямування сучасників у світоглядному, мотиваційно-ціннісному та інших духовно-інформаційних, просторово-часових вимірах.

2. Визнаємо чи ні такий підхід до УНІ, однак його правильність, істину, що об’єднає націю, можна відшукати, вивчаючи лише історичний процес виникнення, становлення та її поширення як всеукраїнського феномена. Цей процес проліг від Кирило-Мефодіївського соціального гасла “Україна без холопа і пана” через усвідомлення Міхновським України як національної самостійної держави, боротьбу УНР та її злуку з ЗУНР і визвольно-бойовий клич УПА “здобути або загинути” за неї – до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку України як модерної держави з високим рівнем життєвих соціальних стандартів.

Парадокси кривавих розправ з УНІ

1.Упродовж цього тривалого і важкого для нас історичного періоду на генезис УНІ, як і на будь-який генезис інших суспільних феноменів, впливали спадковість і новаторство, еволюційність і революційність, зовнішні і внутрішні фактори, їх суперечності, інтереси і боротьба за них. Саме до суперечностей та інтересів, як чи не найбільших парадоксів реалізації УНІ, можна зарахувати той факт, що найкривавіші диктатори, які поневолювали і цілком заперечували державницьку самостійність України, спричинилися до об’єднання чи не усіх її етнічних земель, вважаючи їх уже своїми, – "нашенськими".

Це нам часто нині закидають неоколоніалісти, щоправда, забуваючи, по-перше, імена І. Мазепм, С. Петлюри, А. Волошина, С. Бандери та інших подвижників національної ідеї. По-друге, що всіх загарбників передовсім цікавила наша земля як територія, як плацдарм для наступних імперських завоювань, а не життєтворчий простір корінної нації на її обітованій землі. Саме під впливом цих нереалізованих загарбницьких помислів і ворожих дій сьогодні українцям так важко втілити в життя слова їхнього ж Державного Гімну "запануєм і ми, браття, у своїй сторонці" як природне завдання УНІ – розбудувати національну економіку, освіту, культуру, науку, мистецтво, інформаційний простір, відповідні інфраструктури й т. ін. Ми не проголошуємо Україну понад усе, правителькою морів чи збирачем слов`янських земель і фундатором "русского мира", а хочемо бути українцями на своїй землі, що міститься в Європі, а не в підкореній Ярмаком Сибірі.

І тут – парадокс другий. У системі підстав для кривавих розправ з УНІ саме самоусвідомлення українськості як ознаки окремішності (відрубності) народу, його природної європейськості, стало і залишається для українофобів жупелом страху. Червоноармійці банди Муравйова розстрілювали киян саме за те, що ті говорили українською. Комуніст Скрипник сам застрелився, бо не міг витримати більшовицьких знущань над українськістю.

Водночас, віками "удосконалюючи" криваву політику антиукраїнізму – "народ без національної еліти, а еліта без мови народу", імперські асимілятори – знову парадокс! – не сподівалися і не змогли попередити виступи неетнічних українців (М. Костомарова, С. Русової, В Вишиваного, О. Теліги, багатьох інших моральних авторитетів та духовних інтелектуалів) на захист УНІ. Їх переслідування як українських націоналістів – це імперська брехня і страх перед відродженням державницької свідомості українців та підтримка їхніх намагань прогресивною світовою громадськістю. Проте, штучне нагнітання страху перед УНІ, рівно ж – як і застосування різних модерних дезінформаційних технологій, залучення колосальних фінансових ресурсів, наукового потенціалу інтелектуального антиукраїнізму, потужної п`ятої колони, вміло й далі використовуються, аби не дати моїй нації стати рівноправним і вільним народом серед народів демократичного світу. І чи не найбільший парадокс сучасності: саме на 21 році нашої Незалежності не законним шляхом у ВР України "протискаються" засади мовної політики, яка фактично не лише продовжує зросійщення вже майже російської України, а припиняє її українізацію, як це вже було в нашій кривавій історії, що творилася асимілятором на очах байдужої Європи, до якої були наші марні уповання.

2. На цьому тлі показовою є розправа з триптихом гасел УНІ від М. Хвильового, які і сьогодні не втратили актуальності: Даєш інтелігенцію! Геть від Москви! Даєш Європу! На жаль, комуністи весь час спотворено і тенденційно інформували суспільний загал (як це сьогодні вони чинять щодо НАТО) лише про один "огріх" талановитого письменника і цькуванням довели його до самогубства. Гасло "Геть від Москви!" більшовики вирвали зі загального контексту, зловмисно та дратівливо назвали його буржуазно націоналістичним, – буцімто саме за його допомогою письменник хотів українців протиставити “братньому” сусідові, його культурі. Насправді він далекосяжно спрогнозував для них віхи захисту від зросійщення, Голодомору, розстріляного відродження та інших національних трагедій. Ці застереження пізніше розширив другий видатний харків’янин – Юрій Шевельов, вказавши три найбільші вороги нашої державності: Москва, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини.

Дорога молоде, старі імперські прийоми і небезпеки не канули в Лету, а чатують на УНІ й нині: приміром, нібито загрозою для Росії є відродження української мови, "притеснение" нею російської, інтеграція України в Європу, приєднання до колективної її безпеки. Але ж, вибачте, "дружити" проти когось, гнобити інших, ділити світ на зони впливу – це не наша ідея, ні традиція. І ми не докоряємо народам, а злочинним режимам. Нам до душі лицарський дух козацтва, європейська, християнська політика прощення – просимо вибачення і простіть! Не ми сприяли занепаду мови кримськотатарського, гагаузького народів. Вони нищилися на очах мовчазної Європи і світу, як і сьогодні вони не реагують на нищення в Україні мови титульного народу від імперського зросійщення. Не російська, як буцімто регіональна, а мова корінного народу, що дав назву державі, вимагає нині червонокнижного захисту. На очах цієї ж байдужої Європи відбулося знищення лемків, часткова депортація бойків як субетносів українського народу з рідних їхніх карпатських земель, з притаманними говірками, культурою, обрядами, традиціями. Не стародавні греки це зробили, а разом наші північні і західні сусіди: одні як "старші брати", другі – буцімто нинішні наші адвокати в ЄС. І це вже не окрадені Шевченкові Дніпрові, а Карпатські, вкрадені в України, гори.

Чому повільно і нині викристалізовується наша національна ідея?

1. Чи не тому, що в нашій ментальності затрималися ілюзії щодо ролі варяга в державотворенні, бо в українцеві та ще в його Вітчизні – ні стратега, ні пророка нації не бачимо?! Імплементований синдром меншовартості так розширився, що упродовж 21-го року Україна не спромоглася чітко виокремити свою національну ідею. На її фундаменті ми не зуміли розробити і прийняти державну стратегію свого суспільного розвитку – економічного, соціального, екологічного, політичного, галузей гуманітарної сфери, в т. ч. систем ідеологічного, духовно-інтелектуального, науково-інформаційного забезпечення. Якщо під такою стратегією традиційно розуміємо сукупність способів і методів управління суспільством для цілеспрямування його дій, вчинків у певному соціально-економічному, екологічному, політичному напрямках, то сьогодні цього замало. Україні важко себе захистити від подвійної - постколоніального нівелювання і цивілізаційної глобалізації, від посягань на її суверенітет і соборність.

Останні воєнні дії на Кавказі, заморожені конфлікти в Придністров`ї та в інших гарячих точках планети актуалізують необхідність соціогуманістичного забезпечення як правового Гольфстріму міжнародних взаємовідносин, сутність яких власне в паритетному підході до гармонізації прав та захисту і людини, і нації, особливо титульної, в якнайширшому інформаційно-мовному, світоглядному, національно-патріотичному, державотворчому, геополітичному, геостратегічному контекстах. Своєю чергою це вимагає від світової громадськості якнайшвидше надати тій новій концептуальній бінарності статус морально-правового імперативу міжнародної юрисдикції. Тільки в цьому випадку можна сподіватися на політичну волю міжнародної громади – захистити від погроз Росії перенацілити на Україну ракети (нею добровільно віддані і без затримок вивезені нашим північним сусідом) чи зняти заперечення країн старої Європи щодо прийняття України до колективної євроатлантичної оборони.

2. Правове зміцнення соціогуманістичного забезпечення міжнародних взаємин конче потрібне – у світі відбувається не лише експлуатація людини людиною, а й нації (націй) нацією. Водночас, якщо світове співтовариство прийняло Декларацію прав людини, то Декларації прав народів досі немає. Шкода, але панує змагання за лідерство сильних світу цього, а дехто намагається стати всемогутнім диктатором керованої (?) демократії. Не все людське – людяне. Якщо поняття "соціальне" означає людське, суспільне, а "гуманне" – людяне, то їх синтез, власне, складе нову "соціогуманістичну" якість, вкрай нині потрібну. Не може бути вільною людина, коли – підневільна її нація. На цьому тлі українська ідея формує та концентрує важливі соціогуманістичні цінності та мотиви діянь, які пов’язані саме з боротьбою за свободу і людини, і нації – їх безпеку, побудову самостійної держави, за суверенітет країни, збереження її етнічної, мовно-культурної, релігійної та іншої ідентичності на своїй землі в межах усіх компонент національного простору. Чи не тому тільки для нас характерне таке словосполучення, як "борець за волю України", чи не УПА воювала під гаслом “Свободу людині!”, “Свободу народам!”. Воно не галицьке, а всеукраїнське і світове!

Не випадково, 5 жовтня 1995 р., Папа Римський Іван Павло ІІ, виступаючи на ювілейній Генеральній Асамблеї ООН з нагоди 50-річчя її створення, запропонував формувати нові соціогуманістичні взаємини у світовому співтоваристві як у своєрідній світовій сім’ї. У звичайній традиційній сім`ї до найслабшого ставляться усі члени родини з найбільшою повагою. Голос найсильнішого не залишає найслабшого безголосим, навпаки, його вчать говорити. Запропоноване впровадження концепції соціогуманізму як втілення ідеї “сім’ї” в політику міжнародних взаємин - це наближення в третьому тисячолітті зовнішніх стосунків у світовій спільноті до тих, які традиційно панують у звичайній людській родині, де на перший план, сприяючи гармонії розвитку, виходять взаємоповага, доброта й любов, а не лукавство, егоїзм і визиск.

Ситий світ не почув ідею великого Гуманіста, а голодному – не до неї. Розробляючи соціогуманістичну концепцію на культурологічній основі і в постколоніальному просторі, коли нам загрожує політика деукраїнізації, нищиться наша мова, маємо твердо пам’ятати мудрі соціогуманістичні настанови Ганді своїй нації: я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, я за те, аби звідусіль усі культури світу припливали до мого порогу, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з ніг, і повінь заливатиме мій дім. У цьому контексті є цікавою теза сучасного видатного соціогуманіста – Вацлава Гавела про вагу і значення "сили безсилих" для захисту свобод і прав людини і націй.

Чи не вважаєте Ви, дорога молоде, що Україні, яка найбільше постраждала від голодоморного геноциду, і Польщі як батьківщині першого Папи – слов`янина, варто зайнятися не лише “Євро-2012”, а й впровадженням ідеї соціогуманізму в міжнародні відносини, аби їх зробити достойними ХХ1 століття? Розуміння людства як великої світової родини – новий соціогуманістичний імператив майбутнього, якому немає альтернативи, якщо Земля – наш спільний дім! Вочевидь, ця безальтернативність вимагає від усіх країн, першою чергою – розвинених, на ділі, а не тільки на словах, допомагати чи принаймні не заважати піднятися ними ж приниженим або майже знищеним соціумам. Цьому сприяло б проведення "Гельсінкі-2". Ми маємо піднімати УНІ на тлі сучасних глобалізаційних як інтеграційних процесів, так й явищ ренаціоналізації, як покаяння загарбників і колонізаторів за їхню вину в минулому.

Поняття “гріха” як зловмисного та цілеспрямованого нищення колонізованого народу, його мови, культури, голодомор і депортація корінного люду з рідних земель, власних домівок лише задля того, аби зайняти їх землю і житло, – моральне каяття та спокута за це мусять бути перенесені на режими, які скоїли злочини перед людством. Німеччина, Японія – тут можуть слугувати за приклад. Проте культурний, фінансовий імперіалізм не тільки не зник, а ми є свідками нового тренду загарбника під дахом європейської демократії: "я здесь родился", "нас здесь большенство". Це все правда, але не скриваймо того, що твої батьки, дідусі та бабусі, твої прапредки приїхали сюди у військовому обозі; на початку приїзду цього "дружнього" обозу в 1854 році не було вашого "большенства". То чи може підступне колоніальне загарбництво і насильна царсько-більшовицька асиміляція без каяття за скоєне бути об’єктивним аргументом у відстоюванні прав так званої радянської людини?

Отже, комплексний підхід до паритетного захисту і людини, і нації стукає у Золоті ворота Києва яко нова парадигма міжнародного спілкування, що вимагає концептуально іншого - соціогуманістичного в бінарному дискурсі цього слова – трактування щодо не лише стану людини в суспільстві, а й існування соціуму в системі світових відносин. Не дурімо самі себе сучасним ілюзорним захистом людини, коли імперською війною порушуємо права і незалежність нації. Дослідження ОБСЄ порушень прав людини, скажімо, в Чечні – це очевидний паліатив і не більше. Події на Кавказі свідчать: національна "сакля" знову коле заздрісні очі зайди – чому вона "не нами дана". І господарю на своїй землі важко себе захистити, англійське прислів`я "мій дім – моя фортеця" – чинне для сильнішого.

Ми засуджуємо вбивство людини, але допустили Голодомор і Голокост націй. Були байдужі до заборон Росії друкувати по обидва береги Славутича українською мовою книги, в т.ч. церковні, користуватися нею у школах, а нині її нехтуємо в телерадіоефірі. І далі у такий випробуваний ідеологічний спосіб перериваємо знаннєво-інформаційну нитку життя народу, прирікаючи його на повільну духовно-інтелектуальну смерть. Нині Росія до інформаційної війни додає газові, економічні, а внутрішні кочубеї законом про засади мовної політики щосили спішать зайняти "гідне Європи" місце в ряду Валуєвського циркуляру та Емського указу.

Українська ідея на тлі нових міжнародних відносин

1.Отже, концепція соціогуманізму має насамперед адекватно віддзеркалювати процеси у сфері міжнародних стосунків націй і прав людини як взаємодію таких двох основних і багатовекторних конструкцій цивілізації, як "соціум" і "гуманізм". Філософія терміну "соціогуманістич¬ний" по-новому і взаємозалежно пов'язує гуманізм і з людиною, і з розвитком її нації (держави) як когнітивно необхідним мовно–інформаційним, звуковим, водночас природним середовищем (простором), лише в якому людина може розмовляти і бути зрозумілою, творити свою, притаманну лише її нації ментальність, словом, розвиватися для свого народу і бути цікавою світові. Проте, імперське (постколоніальне) маніпулювання захистом прав людини, в т. ч. і так званої радянської, триває за допомогою зодноріднюючих впливів на титульні нації, які стали на шлях свого державного усамостійнення. Це не сприяє розкриттю ні їхнього духовно-інтелектуального потенціалу, ні збагаченню світової мозаїки культур світу.

У цьому плані молода українська Державність зіткнулася з викликами гармонізації не лише ліберальних (в центрі – людина) і націоналістичних (акцент на націю) ідеологій, а й з нагальною потребою комплексного захисту з таких пріоритетних трьох аспектів: а) створення надійної системи національної безпеки; б) участь у колективній, міжнародній, євроатлантичній системі безпеки і в) впровадження інтегральної соціогуманістичної доктрини в міжнародні відносини і надання їй відповідного правового статусу.

Український народ як нація становить велику історичну спільноту, критична маса якої, наперекір імперським знущанням, знає свою окремішність (відрубність) щодо походження, спільності психології, єдності мови, культури, звичаїв, традицій тощо, і, найголовніше, будує національну державу, цілісно і творчо використовуючи відповідні чинники. Ці чинники можна згрупувати в такі умовні блоки: матеріальний (територія, національна економіка, соціальна інфраструктура, об’єкти матеріальної культури, господарська інфраструктура тощо); духовно-культурний (освіта, наука, культура, релігія, національна ідея, суспільна пам’ять, свідомість, традиції, ментальність і т.. ін.) та інформаційно-комунікативний (мова, національні засоби інформації та комунікації, видавнича справа, інформаційний, звуковий простір нації тощо).

Саме з урахуванням усіх блоків спільнотних ознак, соціогуманістичних засад їх збереження та інтеграційних намірів, міжнародних взаємин слід вибудовувати, власне, сучасну стратегію розвитку і захисту кожної нації як світової цілісної одиниці.

2. Таке глобальне трактування формату стратегії диктує щонайменше системний розгляд як структури сутнісних її складових, так і напрямків (векторів) функціонального їх наповнення та практичного втілення. Це, своєю чергою, означає, що належить визначати людино-націо-державоцентричність спільноти як у внутрішньому вимірі, переважно сфокусованому на інтеграції навколо реалізації української національної ідеї, розв`язання соціально-економічних, національно-демократичних, адміністративно-територіальних та інших проблем країни, в т.ч. міжрегіональних, міжгалузевих зв`язків, так і зовнішньому, міжнародному – зосередженому на співпраці (чи на інших взаємовідносинах, у т.ч. безпекових системах захисту) української нації зі світовим співтовариством, із країнами–сусідами, зокрема на їх ставленні до відновлення держави Україна, її духовного відродження та збереження тотожності корінного народу, вибору вектора і стратегічних партнерів на шляху до вершин світового цивілізаційного розвитку.

3. Комплексність визначення чинників захисту української нації, її соборності та консолідації, вибору систем безпеки (економічної, енергетичної, інформаційної, військової тощо), визначення футурологічної ролі інтеграційної стратегії розвитку нині, як ніколи – на часі. Про їх актуальність, особливо після російсько-грузинської війни, країн - членів СНД – свідчать: дух "імперії зла" не вивітрився, а сама імперія дещо трансформувавшись та відновивши мілітарні м`язі, не полишила в минулому ні старі жандармські функції царату, ні пострадянські ностальгійні амбіції щодо держав, які підвищили свою суб`єктність – звільнилися з-під колоніального впливу і утвердили свою державну національну незалежність, задекларували свободу інтеграційного вибору тощо.

Що більше, тепер неоколонізатори цинічно користуються набутими новими звичками – "мочіть в сортірє" міжнародні права не лише людини, а і націй. За цих умов Україна стає заручницею у неоколоніальній грі великодержавного сусіда, в якій використовується все – військово-морські бази, газ, подвійне громадянство. Вбивається не лише "не своя" людина, а й нація, яку брехливо зараховують до ворожих, нахабно дискредитуючи її ідею державності та самостійного розвитку, врешті, свободу вибору вектора інтеграції.

Чи маємо стратегію сучасного розвитку, євроінтеграції і безпеки нації?

1. З огляду на так поставлене питання, наша державна стратегія має акумулювати вектори не лише дотримання чинних прав людини, а й комплексного розвитку титульної нації, захисту її соборності, збереження тотожності та активізації суб`єктності в процесах:

а) утвердження шляху свого державницького усамостійнення та духовного відродження;

б) входження (інтеграції) до кола розвинених країн за умов, з одного боку, історично стислого постколоніального (посттоталітарного) часового проміжку; з іншого - невідворотності потужних глобалізаційних, почасти зодноріднювальних, почасти зловмисно ворожих, що гірше, сусідських впливів і перешкод;

в) загострення небезпек подвійної глобалізації – залишково-регіональної (постколоніальної, українофобської) і загальноцивілізаційної (світової), та необхідності на цю нашу специфіку сучасних викликів не лише адекватно реагувати, а й оперативно враховувати зростання потреб нації належно захиститися, аби вистояти за обставин перманентного посттоталітарного і постколоніального зазіхання на суверенітет країни, ідентичність нації. Водночас, живучи в центрі європейського континенту, інформаційно-глобалізаційного "стику" різних культур, менталітетів, релігій і т. ін., динамічно розвиватися, успішно виконувати інтеграційну місію відповідно до свого геополітичного положення, тобто бути посередником (медіатором) між традиційними європейськими культурами, релігіями, новітніми інституціями та євразійським інформаційним простором;

г) ліквідації часткового, подекуди й повного незнання самозадоволеними так званими старими країнами-членами ЄС (на жаль, навіть невігластва нашого уряду) про українство як древній народ, що упродовж віків намагався звільнитися з-під гніту різних мілітарних імперій, які хотіли його денаціоналізувати, асимілювати, виморити штучним, спеціально організованим голодом.

Нині, щоб викинути народ, що дивом вистояв, на маргінес історії, в масмедійному просторі застосовується режим мовного апартеїду, нахабно заявляється, що буцімто виборена Україною Незалежність – тимчасова, держава – штучно зібрана із окремих шматків колишніх імперій. А мирні і природні наміри самостійно розвиватися, відтак вільно долучитися до інтегральних духовно-інтелектуальних здобутків світового співтовариства – це підступні дії українських буржуазних націоналістів як "узкого слоя украиноязычной ителлигенции".

Сутність української ідеї в системі сучасних викликів і загроз

1. Захист загальноукраїнських інтересів вимагає паритетного, соціогуманістичного підходу до розгляду прав і людини, і нації в системі державотворення та факторів його життєзабезпечення і поступу, етногенезу, інтеграції, комунікації, простору й т. ін. За цих обставин, пріоритетами розгляду інтеграційної стратегії розвитку України та її регіонів мають бути:

а) консолідуючі націю всеукраїнські інтереси та реалізація глобальної об’єднуючої державницької Ідеї – Великої і Малої;

б) захист тотожності нації та відповідний націоцентризм як важливий націо-державотворчий проект, де українськість та європейськість – органічні якісні складові його цілісності, котрі віддавна притаманні територіальному інформаційному просторові духовно єдиного народу, який загарбники ділили і ділять на "своїх" та "чужих";

в) першорядність цих природних й древніх характеристик народу не тільки як констант, а й в контексті динаміки сучасних викликів, подальшого їх підтвердження і не лише за критерієм територіальної належності. Для цього названі якісні характеристики повинні перманентно підживлятися, ґрунтуючись на таких вагомих факторах сьогодення: творення нових знань, інтелектуального продукту як інформаційного ресурсу для випереджального розвитку економіки України, підвищення її конкурентності; функціонування та захист національного інформаційного простору, його збіг з економічним, світоглядно-культурним та іншими просторами і людини, і нації.

Усе це сприяло б консолідації українського народу, піднесенню духовності, патріотизму, творчості, ефективному використанню людського капіталу, зрештою синергії, державницькій суб`єктності України як стратегії нарощення її зусиль у напрямку досягнення європейських стандартів життя та утвердження себе самостійним творчим суб`єктом, активним гравцем міжнародної політики, а не об`єктом чужого впливу, мотивом якого часто-густо є намагання розколоти український соціум, політика декомпозиції його держави та ін.

2. Шкода, однак охочих для здійснення такого розколу нації, зловживаючи її геополітичним (Європа–Євразія), економічно-безпековим (ЄС, НАТО-СНД), культурним (українська і російська мови, інформаційне чи дезінформаційне покриття територій останньою (та ін.), релігійним (церкви, підпорядковані Москві й Римові) та іншим життям людей "на межі", що зумовлюють їх транзитність (межовість), нині не менше, ніж в історичному минулому. Розглядаємо транзитність як характеристику не тільки і не стільки транспортно-просторову, скільки психічну, духовно-інтелектуальну, ментальну, точніше в контексті співвідношення, за В. Янівим, "між розумом, почуванням і волею", тобто пов`язану з життєдіяльністю народу на "стику" різних навколишніх культур, інформаційних, на "межі" звукових просторів, менталітерів. На межі велика спокуса змін, відрізати скибу, хоча межа, якою вона не була б за площею – це для когось обітована земля, а люди на ній – мають право на самостійний розвиток, на відродження і збереження своєї національної ідентичності, на своє інформаційне середовище, а відтак адекватний простір, його ідеологічне забезпечення.

Велика і Мала національна ідея

Актуалізація перспектив інформаційно-просторової, інноваційної моделі розбудови національної держави, її євроінтеграційних намірів ставить на порядок денний потребу: опрацювати систему її ідеологічного забезпечення, яка ґрунтуватиметься на загальноукраїнських інтересах, що акумулюються такими сучасними складовими Великої національної ідеї – Україна: соборна, українська і гідна людини. Тут не будемо деталізувати кожну складову, лише зазначимо, що соборність – це не тільки географія, а й соборна здатність нації творити українську державу, наповнювати її добрими ділами, необхідними для духовного відроження і розвитку нації. Святая святих завдань УНІ – це сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний та інші простори, в яких всі українці різних регіонів за допомогою освіти та просвіти могли усвідомити себе соборною державоцентричною нацією. Отже, соборність – це не лише географія, інтеграція економік регіонів, а й духовна, морально-психологічна характеристика, внутрішньо притаманна людині, її свідомості та ментальності. Рівно ж – українська Україна не означає зловмисно підкинутого гасла: Україна лише для українців. Таку позицію затаврував ще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо ти живеш в Україні та працюєш задля її добра, ти – українець. Водночас, нестерпним є стан, коли сучасні продовжувачі денаціоналізації, що приїхали на Вкраїну у військовому обозі, прикриваючись європейською Хартією про регіональні мови, далі змушують туземців сприймати русифікацію, за Василем Стусом, як "рідну чужину". Концепція побудови країни, гідної людини і нації, широко опрацьована розвинутими державами, але якість нашого життя не "дотягує" до їхніх стандартів. Потрібна важка праця спільноти і кожного осібно, аби забезпечити добробут, гідну зарплатню, соціальний захист, чисту воду, повітря, належну охорону здоров’я і т. ін.

Ми також виокремлюємо Малу національну ідею: "Знання, інформація і рух (чин, дія)" як робочий інструментарій вирішення тих чи інших складових Великої. Мала ідея – це поточне, часто – тактичне гасло. Мала як частина Великої стратегічної національної ідеї спрямовує сьогодні продуцентів лідерської інтелектуальної власності, творчу енергію наукової молоді на: інтенсивне використання нових знань, досягнень науки, інтелектуально-інноваційних чинників створення модерної національної держави, економіки знань, збільшення інвестицій у розвиток людини – її освіти, культури, інтелектуального капіталу; побудову інформаційного, громадянського й правового суспільства, збереження генофонду українського народу, тяглості його розвитку в плані безперервного досягнення високої освіченості, креативності, духовності та моралі; зрештою, пізнання навколишнього світу, зменшення його ентропії (невизначеності) та небезпек – внутрішніх і зовнішніх. Є соборна нація як повноцінне, самодостатнє соціально-економічне, етнокультурне середовище, є інформаційний простір, який не гнітить, не розмиває тотожність народу, повнокровно функціонує передача знань від покоління до покоління – значить виховується національно свідома, цілісна людина і ковітальна спільнота. Тобто спільнота, здатна відроджуватися завдяки зеленій ідеології, соціогуманістичній політиці, які, підживлюючи це середовище, розширюють його життєздатність у всенаціональному та світовому вимірах. Лише за такої, затвердженої державою концепції УНІ, відпаде потреба спізнюватися блокувати трибуни ВР, аби не дати прийняти закон про засади мовної політики.

Соборність України і консолідація народу – сталий пріоритет розвитку УНІ

1. З огляду на це, основоположну складову УНІ – соборність України розглядаймо комплексно, тобто як в географічно-земельній площині, так і з позиції того, хто живе на межі – соборності нації, людини. Тоді на передній план вийде соборність як людський фактор, як національно-свідома особистість з її всеукраїнськими почуваннями і болями. На цьому ще свого часу геніально наголосив Іван Франко. У відкритому листі до галицької української молоді він зазначав, що "ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями (від себе додам – не донецькими чи харківськими), а українцями без офіціальних (регіональних – знову моє доповнення) кордонів. І це почуття не повинно у нас бути голосною фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні – всі без виємка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етногеографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кожним її частковим, локальним болем і радувалися каждим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді практичною частиною його".

2. У сенсі наведеного я хотів би Вас, українська молоде, спитати: регіоналізм у нас – це турбота про розвиток регіонів, удосконалення місцевого самоуправління, його низових органів, врешті може йдеться про патріотизм, поліпшення життя простих людей, досягнення ними благ світового рівня? Чи це передусім утвердження партійних преференцій, якими можна, тримаючи людей в непоінформованості, тривожити всю країну регіоналізмом та заробляти на цьому якомога більші передвиборні рейтинги і сусідські подачки?

Не є таємницею, що часто спекулюємо регіоналізмом, федералізмом, лукаво посилаючись на устрій в Німеччині, на роль Земель в державному управлінні. А скажіть, будь-ласка, у Німеччині є Партія земель, чи там панують загальнонаціональні патріотично-ідеологічні партії, приміром, християнсько-демократична, соціально-демократична та інші консервативного, ліберального напрямів? Чи канцлер Німеччини, скажімо, виходець з землі Баварія, дозволить собі самовільно податися в Брюссель, аби заявити там про зміну курсу політики його країни на тій підставі, що такі зміни підтримують баварці.

Навіть геній Франка не міг передбачити, що партієць, прихильник регіоналів, заявить у ЗМІ на всю Україну: галичани – не українці. А може, був би більшим внесок у виховання соборної молодої людини, якби справді український прем`єр гласно приїхав до Львова і запропонував тамтешнім національним університетам обмінятися студентами з Донецька. І не тільки на період святкувань Різдва чи Великодня, а на два роки, приміром, гуманітаріям – обмінятися темами дипломних праць, організувати всеукраїнську газету, телерадіоканал всенаціонального покриття та ін. Якщо не підемо на зустріч один одному, а замкнемося в регіонах, не будемо " всі за одно" – вийти з криз буде вкрай важко.

Позбавляймося панацеї українського регіоналізму, як позбавляємося тенет самотності. І не чекаймо, хто перший це зробить, і що за те матиме? Матимемо всі – Соборну Україну, цілісну особистість Українця! Ми сильні, коли соборно єдині! У пам`яті молодих це має стати особливим карбом.

Побудова української України – преференція на віки

1. Щодо другої наскрізної складової УНІ - українська Україна, то я скажу відверто – жодна інша Україна мені не потрібна. На початку 80–х років минулого століття у наших сусідів був запущений національний месидж: зробімо Польщу Польщею. І вони це зробили патріотично, відокремивши політику від економіки, і тому нині їх найменше торкнулася криза. Наші західні сусіди зробили це без фетишизації регіоналізму, радикально-показового націоналізму, який у нас, судячи з факельних марширувань, провокаційних дій всіляких "братств", виступів їх висуванців кандидатами на президентський олімп – видаються проектами чужої, неукраїнської держави. На жаль, і гравці парламентських виборів 2012 року не демонструють нові конструктивні стратегії розвитку України, а радше воєнну фразеологію: фронт змін, удар, ми їх зупинимо і т. ін.

Досвід об`єднаної Європи, побудова в Україні інформаційного, відкритого громадянського і демократичного суспільства вчать, що пора наголошувати не на радикалізмі, а на патріотизмі та українськості спільноти, насамперед її молодої генерації. Гуртуймося разом усі в Україні і поза нею сущі для розбудови демократичної Держави, до якої може привести національно-патріотична правиця, а не комуністи чи соціалісти. Передусім – це держава українського народу, титульна нація якого дала їй назву – Україна! І нехай в її символах нам всім бачаться не монополія на патріотизм, не регіональні мікробулави і світові офшори, а українські комп`ютери, ракети, роботи і колайдери.

Для досягнення цього треба зробити великі інвестиції у розвиток усіх людей, їх знань, інтелекту, розкрити людський і соціальний капітали, освоїти інтелектуально-інноваційний розвиток. Без поступу, без інновацій – нація приречена! Слід не лише відокремити владу від бізнесу, а й з`єднати її з відповідальністю і чесністю служіння розвиткові нації. Влада – це не преференції, а насамперед служіння.

2. Вибір Україною інноваційної моделі свого розвитку, наміри створити інформаційне суспільство, знаннєвомістку економіку, поширити загальнонаціональні мережі електронних бібліотек, доступність до Internet, прорватися крізь залишковий радянський інформаційний ізоляціонізм як гальмівний фактор науково-технічного, соціально-економічного прогресу, спростувати імперське перекручування історії народу, а відтак – його наміри увійти в світове співтовариство, посісти там гідне місце серед розвинених держав і не бути сировинним додатком та постачальником дешевої робочої сили, приєднатися до колективної системи європейського захисту – все це, як і багато інших проектів, є тими сучасними продуктивними ідеями, навколо яких можна було б об`єднати регіони, консолідувати український соціум і швидше стати національною одиницею світової ваги. Важливим інтегральним фактором цього може стати якісно нове інтелектуально-інформаційне забезпечення націо-державотворчих процесів, висока духовно-інформаційна мобільність (ДІМ) нації. Саме в такому Всеукраїнському ДОМі (який далеко не обмежується Хрещатиком) - "своя правда, сила і воля".

Аби нас не спіткала точка неповернення

За відсутності такої доктрини сакраментальність питання "бути чи не бути" в Україні набуває значно ширшого аспекту: буття чи небуття титульного народу як державної нації зі всіма її ознаками: мовою, культурою, традиціями, творчою діяльністю, землею тощо. Врешті, йдеться про знеособлення людини і знеодержавлення нації у спосіб пригнічення, уповільнення, а відтак припинення їх духовно-інформаційної мобільності (ДІМ) як домінанти соціального руху інформації (знань, досвіду). Насильне припинення руху інформації означає денаціоналізацію, неповернення до своїх праджерел і смерть нації. Рух здійснюється людиною (громадою, суспільством) шляхом традиційного її передавання "по-вертикалі" (від покоління до покоління) та творчого генерування нових знань "по-горизонталі", здобутих на рівні одного покоління (чи особистості). Якщо в першому випадку домінантна роль належить сім’ї, школі, вишам, то в другому – науці, проектно-конструкторським інституціям, патентно-ліцензійній, інвестиційно-інноваційні діяльності. Потенціал (сила, дії, чин, ефект) знань від двох попередніх векторів соціалізується як рівнодійна, побудована на основі їх інтегрування "по-діагоналі", котра визначає середовищеспроможність нації, збереження ідентичності.

ДІМ нації – це перманентний, природний і вільний суспільний процес передавання сучасниками наступному поколінню традиційної інформації (знань, досвіду), яку вони, успадкували від своїх попередників, зберегли та примножили (приростили на якусь величину ∆І) не лише для того, аби захистити свою етнонаціональну ідентичність (тяглість розвитку), а й для того, аби не опинитися на узбіччі науково-технічного, технологічного, соціально-економічного чи будь-якого іншого прогресу як цивілізаційного планетарного явища.

Тут зазначимо лише тезово: ДІМ людини і нації реалізується в знаннєвомісткій "вертикалі" спадковості (консерватизму, традиціоналізму) розвитку, з одного боку; з іншого, – в модерній наукомісткій "горизонталі" інноваційної діяльності. Словом, ДІМ свідчить: прогрес ґрунтується на двох основоположних складових –традиціях і новаціях, оптимальне поєднання яких забезпечує тяглість (спадковість) і модерність (інноваційність) поступу.

Що стосується третього вектора "по-діагоналі", то він комплексно, у "знятому" вигляді відображає креатив і потрібні для цього комфортні умови, аби оптимізувати середовищеспроможність людини (нації) зберігати як розмаїття (різнобарв’я) форм своєї самобутності, так і утримувати передові (а, можливо, і лідерські) позиції в динамічних процесах сучасного розвитку людства в умовах глобалізації. Це може забезпечити ідеологія зеленого дизайну, за якого інформаційний, мовний чи будь-який інший простір не гнітитиме національне середовище, а співвідношення використання традиційної та інноваційної інформації буде адекватним потребам розвитку людини, громади і корінного (автохтонного) народу, з одного боку; з іншого, – суголосним запитам національних меншин і демократичним стандартам світового співтовариства.

Звідси всеукраїнська мета: розбудувати власну модерну національну державу на спільних духовно-культурних цінностях, патріотичних почуваннях та інтелектуальних кодах українського народу, на традиціях, нормах і правилах, притаманних його спільноті; на інноваційних підвалинах модернізації національної економіки, її перепрофілювання та реструктуризації відповідно до модерних завдань формування її нових укладів, підвищення рівня людського розвитку. Названі вище компоненти УНІ (соборність, українськість та гідність) – це лише головні бренди довгого і відкритого списку факторів другого порядку, їх пріоритетів, ресурсів, інституцій, екосистем, потрібних для реалізації сучасних складників національної ідеї, – фундаментальних і насушних для екзистенції українства, його національних інтересів, пошуку нових якісних змін життя та соціальної справедливості, зменшенні бідності, "відпливу" умів, підвищення зайнятості, в т.ч. у сфері міжнародного розподілу інтелектуальної праці, високих технологій тощо. Над цим працюймо, але не як раби, сучасні кочубеї чи гомосов’єтикуси, а як подвижники і достойники споконвічної демократичної Національної Ідея, як вільні люди вільної європейської спільноти, для яких УНІ – головний месидж, важлива підойма і дороговказ, що не суперечать розвиткові жодного народу світу. Підносьмо нашу Ідею як основу багатогранного скарбу національної, в т.ч. мовно-культурної, етнічної, промислової ідентичності, і будемо вічні з нею.

ДІМ нації – чинник спадковості розбудови української України

1. Попри те, що ДІМ нації – метафора, вона все ж глибоко символічна і знакова, бо вказує на домінантне значення інформації, знань в облаштуванні національної держави, у розбудові свого дому, "рідної хати" за умов глобалізації, коли підвищується моральна відповідальність персонально кожної людини і нації загалом за зодноріднення корінного народу, за перманентність передач традиційної інформації, знань, їх нове генерування як нитки розвитку життя. Ми повинні пам`ятати, що мова, інформаційний простір, поле культури, науки, освіти, спілкування, екологічний стан довкілля тощо є тим, ким є людина, а ще більшою мірою - ким вона стане, ким будуть її діти та онуки. Духовно-інтелектуальна екзистенція нації не лише в тому, що вона черпає із світової скарбниці знань, а й що дає для їх поповнення. А для цього, як навчав духовний батько нації Великий Тарас - свого не цураймося і чужому навчаймося.

Я сподіваюся, що Ви будете тими українцями, що не лише творять спільноту споживачів, пасивно репродукують старе, а й активно продукують і творять нове в науці, виробництві, культурі, врешті зроблять реальністю п`ятий та шостий уклади нашої економіки, у яких домінує розвиток біотехнологій, систем штучного інтелекту, глобальних інформаційних мереж, комп`ютерних технологій та інші наукомісткі напрями. У такий спосіб можна було б сподіватися на прорив, на ліквідацію відсталості нашої сировинної економіки, великої її енергозатратності, врешті-решт, зробити її конкурентноспроможною, стійкою до глобальних викликів, криз і коливань світової кон`юнктури. Завданням ваших рук, розуму і активності є не тільки вийти із економічної кризи, не багатіти на бідності народу, піднести українську культуру, уберегти Шевченкове слово від імперського кілерства, а й чинити ті, як і багато інших добрих та потрібних діянь – паралельно і негайно.

2.Інформаційно-мовний критерій розвитку спільноти, її національний інформаційний простір – пріоритетні в системі соціогуманістичної політики на рівні міжнаціональних стосунків. Ця політика мала б формувати правове опертя і відповідні запобіжники для непомірних амбіцій тих, котрі нав`язують світові мовно-культурну одноманітність, імперський монізм, ігнорують захист питомих мов народів як складових і факторів творення культурної, лінгвістичної мозаїки світу. Для нас сучасне розуміння вислову "Спочатку було слово" – не просте усвідомлення дійства минулих актів творення. Нація творить мову, інформацію, а вони творять націю. Мова, культура і самосвідомість – це найважливіші інформативні ознаки розвитку нації, власне, вони визначають її кордони. Але ми мучимося лише з їх демаркацією.

У зміцненні Незалежності годі сподіватися на успіхи без подальшої інтелектуалізації спільноти та її мови, захисту інформаційного поля культури, науки, підвищення їх престижу шляхом удосконалення форм духовно-інформаційної мобільності нації, тобто зміцнення тяглості (спадковості) розвитку “по вертикалі” - безперервне передавання традиційних (знань рідної мови, національної освіти, обрядів, церкви тощо) від покоління до покоління, та активізації творення нових знань “по горизонталі” (на рівні одного покоління чи окремої особистості засобами науки, винахідництва, творення різних ноу-хау, патентно-ліцензійної діяльності).

Дискурс ДІМ нації інформаційно і духовно пов`язує такі важливі для її життя імперативи, як забезпечення тяглості розвитку за допомогою національних інститутів та інституцій (сім`я, садочок, школа, ВНЗ, бізнес, армія та ін.), адаптації соціуму до динаміки суспільних трансформацій, темпів творення нових знань, транснаціональних та інтеграційних процесів тощо. Водночас з цього дискурсу логічно випливає - національний "дім" може і повинен гармонійно поєднуватися з європейськими архітектурними ансамблями, навіть користуватися спільними комунікаціями і колективними системами захисту. Однак його інтер`єр обов`язково повинен бути українським ексклюзивом - мати автентичне наповнення, берегти, культивувати і рекультивувати національні скарби, цінності, традиції тощо.

Лише за таких обставин ми будемо гідними учасниками розбудови України, активними партнерами розвитку держави, набудемо належного імунітету проти різних українофобій і національного нівелювання; зрештою не питатимемо, що нам дала Незалежність, а що ми зробили для її становлення. Почавши із себе, побачимо Україну в собі, а не тільки себе в Україні, позбудемося марнославства, популізму, корупції, брехні та інших асоціальних явищ і девіантних форм поведінки.

Україна – гідна людини, а вона – достойна України

1.Так, власне, ми підійшли до третьої фундаментальної складової української національної ідеї – Україна гідна людини. Значення цієї задекларованої складової я хотів би розглянути комплексно з самооцінкою: наскільки українська людина гідна України? Адже гідність людини в контексті адекватної праці, соціального захисту, якості життя достатньо визначені. Їх формують гідна оплата праці, такі ж умови життя й праці, участі в управлінні, доступ до інформації щодо можливості розвитку, безпеки і захисту здоров`я, гідні права у сфері міжлюдських стосунків, тобто недопущення будь-якої дискримінації за статевою, віковою та іншими ознаками, заборона дитячої праці. Поняття гідної праці охоплює не тільки зайнятих у формальній економіці, а й найманих осіб у неформальних господарках, інфраструктурах, осіб самозайнятих і надомних працівників.

Зрозуміло, що соціальне забезпечення, розмір оплати за працю залежать від кожного суспільства і рівня його розвитку. Україна "не дотягує" до європейських стандартів. Нам, аби реалізувалася національна ідея, належить ще чимало працювати. І повірте, я тяжко працюю, аби Україна стала гідною людини, конкурентоспроможною всередині та на міжнародній арені. Звісно, ми проаналізували лише основні бренди Великої і Малої Національної ідеї, за яким стоять чинники другого порядку, необхідні ресурси, системи їх забезпечення, дерево цілей і т. ін.

З огляду на це, чи все у нас збалансовано в економічному, морально-духовному, патріотичному аспектах: наскільки ми, всі і кожен осібно, гідні України, чи не страждаємо тут на дефіцит моралі, самооцінки, національної гордості і профіцит марнославства та власної гордині? Один із відомих сучасників УНР Микита Шаповал, бачачи як гине республіка й аналізуючи причини занепаду, спересердя занотував лише два слова: "Нема людей". Можна багато говорити про розмаїття якісних характеристик еліти нації, почавши від Г.Моски, Х.Ортеги-і-Гассета і закінчуючи нашим Д.Донцовим.

2. Проте, нині серед критеріїв духовного, морального, фахового, патріотичного виміру, відповідальності за вибір народу, відданого, чесного йому служіння та інших достоїнств, на мій погляд, найважливішими для України є два: а) здатність особистості власним, гідним наслідування прикладом, без піару, поза депутатськими і будь-якими іншими привілеями й званнями, формувати та консолідувати націю; б) новими знаннями, винаходами, альтруїстичними вчинками збагатити націю творчим доробком з будь-якої сфери діяльності (науки, культури, освіти, бізнесу, виробництва, політики, фінансів, медицини, спорту тощо), тобто зробити гідний внесок у регіональні, національні і світові (європейські) досягнення.

Для української еліти головне - не розширювати Збруч, не протиставляти Захід України Сходові, а дбати про всенаціональну філософію духовно-інтелектуального Обруча. Його гартували в бою під Крутами не тільки київські, а українські студенти; його сталили інтернаціональні лави УПА, зміцнили відкриті виступи всіх шістдесятників минулого століття на захист національної гідності українців, свідомий виступ усіх українців на Майдані, аби відстояти свою людську гідність, права народу на свободу вибору. Рівно ж - він ржавіє від олжі, аморальності та злочинного потаємного вироблення високими урядовцями швейцарських, панамських, російських та інших паспортів, аби в небезпечний час втекти від правосуддя до країн розміщення награбованих і вивезених капіталів; від доларових "засівань" новоселів у судах, від торгівлі медиків, їх високих гонорарів та цін на ліки, від дорогих автомашин на розбитих вітчизняних дорогах, придбаних в Іспанії котеджів та ін.

Мої рефлексії тут закінчуються запитанням: чи від самого початку Помаранчевої революції були достойні України всі, хто піднімався (тим більше дозволив себе занести на руках) на трибуну Майдану? Хто й якою мотивацією, мораллю керувався: постояти і підтримати народ, організувати скандування свого імені чи засвітитися перед Майданом, аби відтак добитися потрібної посади, назватися польовим командиром, елітою, лідером нації, публічно нині грати картою розчарування? Зрештою, когось називати "тушкою", коли ви всі були об’єднані в "Нашій Україні", а тепер нібито перебігли в так звану об’єднану опозицію. Багато було охочих піднятися на трибуну, але небагато гідних підставити плече тому, за ким ти стояв!

Чи всі ми належно працюємо на Україну та її національну ідею?

1. Сьогодні годі шукати задоволених безплідним існуванням ВР. А чи може вона гідно виконувати свої обов`язки щодо України, якщо, по-суті, у такому вимірі завдань і функцій за наполяганням "майданників" її ще не вибирали. Хіба в 2006 році на рясних партійних брендах не було написано, що вибираємо прем`єр-міністра, а в 2007 р. – Президента України? То чому б, власне, ВР, вибрана за закритими списками, не мала б працювати для досягнення меркантильних інтересів партократичних лідерів? Тому вже два роки безвідповідально кидається, м`яко кажучи, політичним болотом по ефіру, не відаючи, що ці нечистоти не тільки відбиваються й почасти осідають на високооплачуваних метальниках, а, головно, засмоктують парламентаризм і підривають міжнародний авторитет держави. Чи може набути Україна статусу стабільної парламентської республіки за нестабільної роботи неякісного парламенту?! У цьому, власне, питання з питань!

Якби народні обранці справді були гідні народу України і любов до нього не носили (з привілеями чи без них) у серцях на показ, то чи був би розбрат між гілками влади, маніакальне прагнення підвищити свою державну посаду? Натомість 2-го вересня намагаємося демонтувати державний устрій, а депутат - "побратим" з урядової коаліції по кілька разів виходить на трибуну з антиконституційними законами, зловтішно заявляючи, що настав, мовляв, і мій день, аби розрахуватися, бо, бачте, треба було мені дати своєчасно Фонд держмайна. Чегеварний міністр внутрішніх справ захоплює Прокуратуру України. Ставленик іншої партії готовий очолити рейдерський похід на НБУ, на землю, ріки і озера навколо Києва, а відтак – і на його міського голову.

2. Розмаїття форм і методів антиукраїнізму - це не тільки від розгнузданого паплюження УНІ, безвідповідального користування свободою, а й від захланних дій гомосов`єтікуса під синьо-жовтими прапорами, відсутності культури, в т. ч. політичної, духовно-інтелектуального аристократизму, соціогуманізму в людських взаєминах, християнського усвідомлення вини за скоєні злочини. Тому навчімося поборювати як глибоко заховані вірусні вогнища давно занесеної інфекції, так і свідомі та несвідомі свіжі флюїди передвиборних спекуляцій. Якби не було базового імпульсу, посланого інавгураційною промовою у ВР про офіційну двомовність в Україні, то чи нині цинічно тиражувалася б фальш щодо “прітєснєнія” російської мови? Я запитую Вас, якби росіяни так знали українську, як українці знають російську і запобігливо нею спілкуються, а Україна - абсолютно асиметрично - не підтримувала б російськомовні школи, то чи не віднайшли б ми достойну відповідь щодо "прітєснєнія" в заголовку Франкової статті: "Двоязичність чи дволичність?", чи не мали б ми давно двомовність, що більше – багатомовність?

Де ж наша національна гідність, якщо перед вокзалом колишньої столиці голодоморно-геноцидної України, через який іноземних дипломатів чи спеціально запрошених дюранті везли у вагонах з заштореними вікнами, аби вони не бачили передсмертних корчів умираючих від голоду, ставимо пам`ятник "Отцу Федору"? Водночас не даємо поставити пам`ятник невинно убієнним. Чому розщедрюємося розкішними монументами нищительці козацької держави Катерині ІІ і так ворожо протестуємо проти вшанування в Полтаві гетьмана Івана Мазепи? Що більше, викопуємо хрести на могилах замучених голодом. Чи не тому це все, як й багато інших неподобств та злочинів відбуваються, що колишні комсомольці, не лише по-нетрудовому швидко розбагатіли на бідності народу, а й, спекулюючи національними символами, міцно зрослися нині з владою? Відучити їх від вкушених солодощів влади без спільноти як основного її суверена, без Вас, молодих, що сповідують вищі національні цінності, –- дуже проблематично.

У всенаціональному масштабі розв`язання може статися за Вашої просвітньої діяльності. Суспільний загал повинен зрозуміти, що річ не в "мармуровій слизі" пам`ятників, а в набагато глибшому. На кону історії утвердження різними націями полярних ідеологій. З одного боку, розвиток українськості як народної шляхетності, її органічного зв`язку з європейськістю, бароковою духовно-інтелектуальною, демократичною діяльністю її лідерів – державників, особистостей, меценатів, що творять націю, її духовні інституції. І, з іншого - нищення козацької вольниці, заснування кріпацтва і автократії в управлінні, закладення загарбниками засад колоніалізму, приниження, насилля і визиск української нації, знущання над її символами та утвердження своїх на загарбаній землі. Життя або смерть – це не риторика для нас!

Вам належить знати основоположні начала: українськість молодих – найближча до європейськості в її соціогуманістичній одежі. Без Вас не одягнемо чисту сорочку і не піднімемо нашу Україну, як не підняли б й Майдан. Вам повинна бути внутрішньо притаманна ощадність та економність у використанні ресурсів та благ. Ви спроможні слухати поетів, професорів, духовних інтелектуалів, оберігати довкілля, не позбавляючи наступні покоління майбутнього! Вам належить започаткувати літочислення національної академії наук України не з 1918 року, а з часів Києво-Могилянської Академії, її демократичних начал, відродивши історичну правду, пам`ять про неї та її славу. Вам під силу розвеселити Червону калину і заохотити українців стати українцями!

Сучасна місія молодих – наповнити УНІ ділами

1. Національна ідея: "Україна – соборна, українська і гідна людини" - глобальна і стосується всієї спільноти, але її втілення, широке майбутнє – за Вами, молоді друзі. У цьому сенсі вона означатиме генеральні напрямні геополітичного, макроекономічного, етнокультурного, соціального, екологічного блоків і пріоритетів загальноукраїнського масштабу. Вона акцентуватиме увагу на духовно-інтелектуальному, соціально-економічному потенціалі нації, на фахових, моральних, патріотичних та інших якісних характеристиках її еліт як основних носіях людського капіталу, на потужних джерелах його інтелектуального поповнення, зокрема на розвиткові освіти, науки, культури, нових інформаційних, а не сировинних технологіях, на випереджальній науково-технічній діяльності, творенні лідерської інтелектуальної власності, зрештою на підвищенні конкурентоспроможності України в світі.

Однак у цій генеральній стратегічній доктрині розвитку України маємо виділити ті ресурси, механізми і фактори, які Ви, шановна молоде, як майбутнє елітоформувальне ядро нації, як її чолівка, повинні краще використовувати у випереджальному поступі, аби бути гідними цієї високої місії. Власне, у цьому плані було запропоновано Вам тактичне гасло, суголосне вашій силі, вашому вікові та ініціативності, яке звучить так: “Знання, інформація і рух (чин, дія)”. Саме ця тактична частина стратегічної УНІ спрямовує сьогодні енергію молодих на інтенсивне використання нових знань, досягнень науки, інтелектуально-інноваційних чинників творення модерної національної держави, збільшення інвестицій у розвиток людини, її культури, на побудову інформаційного, громадянського й правового суспільства, збереження генофонду українського народу, його високої освіченості, креативності, духовності, моралі, на пізнання навколишнього світу, зменшення його ентропії та хаосу.

2.Кажуть, що нині хто володіє інформацією - той керує світом. Але що з того, коли, завоювавши світ, загубимо душу, втратимо духовність. Нам вистачає того питомого, ексклюзивного, що нам залишили наші предки, – землі, традицій, мовного і культурного багатства, духовності. Ми не тішимо себе місією "третього Риму", переділом світу, творенням регіональних зон нашого впливу, не перекриваємо в стужу нафтовий чи газовий крани народам, не прагнемо помити чоботи в Індійському океані та створити "русский мир", "сделать Вселенную русской".

Ми звертаємося до батьків на "Ви", дослухуємося до їх настанов, мови, у якій моральність слів "совість" і "свідомість" – взаємопов`язана спільність їх духовно-виховної природи, що закарбована в інформаційній етимології – вість, відомість. Тому так важливим для нас є поняття одухотворених знань, інформації і відповідного інтелекту людини, нації і людства в контексті імунітету проти зла. Якщо не зловживаємо владою, керуємося Божими настановами, словом, діємо по-божому, то не лукавимо, стверджуючи, що влада від Бога.

Артикулюю саме на одухотвореному інтелекті, знаннях (інформації), а не на ідеологіях партій, блоків, окремих вождів, фюрерів, діла яких можуть бути (пригадаймо недавнє минуле) злочинними, людиноненависницькими. Я прагну, щоб в Україні, як і в ставленні інших країн до неї, домінував не руйнівний, а одухотворений – гідний людини та її високих ідеалів, діянь – інтелект. Адже не виявлено поки що у геномі людини гена, відповідального за творення лише зла. Особливо велике зло творить безвідповідальна політика і недобросовісні політикани, заангажовані ЗМІ, а відтак – непоінформовані люди, обдурена громада. Вони не відають, що творять, кого вибирають і з кого творять собі кумирів. Рецепт один: по ділах їхніх можна пізнати тоді, коли діла – не обіцянки, а здійснені речі, почасти – попереду оратора.

Якщо в системі координат на осі "У" відкладемо виміри людської активності, а на осі "Х" – знання людини, то побачимо, що у суспільстві нема нічого страшнішого, аніж активний неук, невіглас-популіст. Шкода, але добро і зло йдуть поруч, їх творить інтелект – одного і того ж складу сірі мозкові клітини, але людей різної патріотичної орієнтації, мотивації і вчинків. Люди генерують не лише знання, інформацію, а й псевдознання, дезінформацію. Прикладом може бути так звана русинська проблема, яка не тільки підігрівається нашими сусідами, але й активно розігрується доморощеними політиканами, користуючись етногеографічною непоінформованістю широкого загалу. Коли невігластво круто замішується на анти- українізмі, брехні щодо "притеснения великого и могучого руського язика" – це загрожує національній безпеці автохтонів. Я і Ви, разом зі всією нацією, маємо активно реагувати на загрози нашій соборності, українськості та державній гідності, де вони б не виникали – на Тузлі чи в Закарпатті, в Луганську чи Харкові. Будьмо соборними людьми не тільки за фас-мажорних обставин, не лише 22 чи 29 січня, а й у віках! Тоді не виникатимуть запитання: чому так багато полягло за волю України та чому нині в ній так рясно Героїв України, а справді ВОНА – не Юля, а Соборна, Українська Україна, Гідна Людини і Нації – в небезпеці.

Завершити свій виступ я хочу геніальним передбаченням Івана Франка щодо відродження нашої Незалежності та Злуки УНР і ЗУНР – цієї “великої історичної хвилі, якої наближення чуємо всі”. Нею великий Провидець надихав українську молодь у відкритому листі так: “До праці, молоді приятелі, до інтенсивної, невсипущої праці над собою самими! Здобувайте знання, теоретичне і практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статочних мужів. Повних любові до свого народу і здібних виявити ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а вдвоє сильніше буде її потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз в її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода”.

Сьогодні всій Нашій Україні, Вам, допитливим, сповна усміхається Сонце свободи. Під час січневих свят нації – Дня Незалежності, Соборності, пам`яті Героїв Крут, Сонце – на весняному марші. І які б морози – свої чи прийшлі, як би не хитрували і пручалися – мусять відступити! Аби це швидше сталося, Вам, молоді приятелі, пора твердо і оптимістично відповісти собі та нації на переважно скептичне "як би молодість знала?": Молодь України знає національні ідеали, вміє і прагне їх реалізувати! "Так" чи "Ні" – Вам належить дати відповідь! Але, сподіваюся, керуватиметися всеукраїнським загальнонаціональним гаслом, яке найвиразніше виокремив той же Франко: "Кожен думай, що на Тобі мільйонів стан стоїть!"

Дякую Вам! Слава Вам! Слава Україні!

– о –

П і с л я м о в а

Сьогодні Україна, хай з історично невеликої – двадцятиоднорічної – висоти своєї державної Незалежності, виразно бачить, що на нелегкій дорозі до повного і ефективного втілення її національної ідеї – безліч перешкод. Рівно ж – так важко з-поміж них виокремити ті найголовніші, усунення яких має стати першочерговим завданням українців, щоб консолідуватися і знати, яку Україну кличемо вперед, щоб впевнено, як єдина, а не ослаблена імперіями, поділена за процентами русифікації, регіоналізована, нація рухатися по глобальному шляху цивілізаційного розвитку.

Здавалося б, що для цього потрібно не так багато. Спочатку віднайти свій загальнонаціональний шлях і прийняти його на урядовому рівні як стратегічний для духовного відродження та досягнення матеріального достатку народу. Саме такий магістральний шлях акумулював і склав би Велику, на наш погляд, ідею нації, включно з доктриною побудови власної держави, з векторами рівнопартнерської інтеграції у світове співтовариство, науково обґрунтованим месиджами виходу з криз та проектами прориву в різних сферах життєдіяльності.

А відтак – стратегія розвитку диктуватиме вибір тактики. Раціональність цієї тактики у тому, щоб до основного всеукраїнського шляху належить прокласти гідні людини під’їзні дороги для окремих суспільних прошарків, які будуть вигідними і осібними для кожної громади і родини, водночас – суголосні з інтересами нації. Це і буде Малою ідеєю, яка, по-перше, доповнюватиме Велику відповідно до специфіки інтересів окремих національних меншин, субетносів суспільства, його соціальних груп, конкретних особистостей. По-друге, вона, як тактичне гасло Великої титульної ідеї, гармонізує інтереси людини і нації, а, найголовніше, дасть відповіді на далеко не риторичні запитання: чи можливий добробут сім’ї у нестабільній країні, чи є вільною людина, коли її нація – підневільна, чи демократія, відкрите громадянське суспільство можливі там, де панує тоталітарне свавілля.

Отже, УНІ акумулює основоположні світові соціогуманістичні цінності, зелену іделогію і мотиви діянь, які зіставні з нашою боротьбою за свободу, побудову самостійної держави, за суверенітет країни, безпеку нації, збереження її етнічної, мовно-культурної, релігійної та іншої ідентичності. Врешті, за підвищення суб’єктності нації, де вона не лише об’єкт чужого впливу, а суб’єкт власного національного шляху розвитку, конкурентоспроможна у світовому вимірі. Саме цей магістральний шлях розвитку країни становить Велику ідею нації, сценарій її майбуття. Водночас Мала ідея як складова Великої, спонукає активних громадян осягнути зазначену вище загальнонаціональну мету та її реалізовувати, як це чинять чи вже зробили інші.

Нині немає держави, яка розбудовувалася би без Національної Ідеї – Великої і Малої. Вони у різних країнах наповнені різним змістом, але єдині в тому, що більше не концентрують зусилля народу на виборі особистостей, що перманентно себе піарять, а на духовно-соборних цінностях майбутнього країни, боротьбі за нього і продуктивній творчій праці заради майбуття нації. На цьому шляху немає великої і малої крові. Не шукаймо і ми її у битви під Конотопом, Крутами чи на Красному Полі під Хустом, у замучених великим Голодомором у 1932-1933-х роках, розстрілянях на Соловках, убієнних В. Стуса, В. Івасюка, незліченні могили невідомих борців за волю України, що впали від польських "пацифістів", загинули від енкаведистів в Холодному Яру, Дем’яновому Лазі чи були розстріляні німцями в Бабиному Яру. Шануймо всіх борців за волю України – патріотів, що хотіли розбудувати центральну незалежну магістраль поступу народу, створити достойні умови духовного саморозвитку, самореалізації і вільного спілкування зі світом.

Національна ідея кожного народу – це той духовно-інтелектуальний, соціальний капітал, ефективність реалізації якого визначає якість життя – духовного і матеріального – усієї спільноти, її авторитет у світі сьогодні, а ще більше – у майбутньому. Це сенс буття кожної нації -– її суспільне “хто Ми?” і особисте “хто Я і навіщо?”, а як результат – що робимо разом, аби далі не чути – "і ми не ми, і я не я"; ствердно і глибоко усвідомлюймо: "Я" є тому, що є "Ми" – українці". Якщо поняття "борець за волю України" належить тільки нам, то УНІ – абревіатура знакова і символічна не лише в українському контексті. Вона, очолюючи слова іншомовного походження, надає їм в українських реаліях особливо глибокого і широкого сенсу.

Її широкий контекст спостерігаємо, починаючи від унітарності нашої держави і закінчуючи вектором пошуку універсуму цілісної ідеологічної доктрини державотворення та становлення самодостатнього народу на нелегкому історичному шляху. Водночас, УНІ на цьому шляху – це не лише дорожня духовно-моральна і світоглядна уніформа її славетних подвижників, які за Державний Герб Тризуб, за сучасний Гімн та Прапор України віддавали життя впродовж не одного покоління. Це і народний університет культурно-мовних цінностей, надбаних знань та інтелектуальних здобутків, мотивацій та вікових прагнень, свідомих виборів і нагромадженого віками досвіду; це вільна унія в синергійних зусиллях українців щодо досягнення релігійного екуменізму всередині країни та захисту національних інтересів на вітчизняному та європейському (світовому) просторах.

Власне, соціалізація всіх цих факторів сприяла проголошенню в 1991 році Незалежності України і творить сьогодні економічно сильну державу; врешті-решт, УНІ – це той універсальний духовно-інтелектуальний код соборного креативу, з втратою котрого нація губить свою ідентичність, тяглість розвитку, свої ексклюзивні ознаки, а відтак розчиняється в інших суспільно-політичних державних утвореннях, переважно і передовсім, як свідчить практика, – сусідських. Це ні на мить не забуваймо, а удосконалюймо і розвиваймо національну ідею, адаптуючи і модернізуючи її захисні функції до наших сучасних реалій, до новітніх вимог соціогуманізму, а не до політики мультикультурності, що не виправдала себе ні в Європі, ні в світі.

Звідси УНІ диктує нам унікальне завдання: запалити національною ідеєю там і нагріти тих, що мерзнуть, напоїти землю там, де духовна засуха, твердо пам’ятаючи, – не слід наводнювати те, що хочемо запалити, бо в нормальному побутовому житті мокре не горить. Україна – не штучна доменна шихта, яку, формуючи за рецептами горіння, й мокрою засипають на переплавку, по-імперському насаджуючи силою нові засади мовної політики, пускаючи під укіс нашу мову і культуру, освіту і науку. Це старий і колоніальний метод переплавлення в загальному казані сильними світу цього закоріненого в свою землю автохтонного народу, надто вже далекий від соціогуманізму ХХ1 сторіччя – бінарного захисту прав і людини, і нації.