Embedded Files
Post date: Dec 6, 2016 1:25:33 PM
Музей покинутих секретів» - така собі детективно деконструйована родинна саґа. Головні герої, журналістка і торговець антикваріатом, намагаються розібратися в хитросплетіннях минулого своїх і сусідніх родин, хитросплетіннях, замішаних на крові, зраді, вірності й пов’язаних з історією, починаючи від середини XX століття: УПА, Голодомором, відлигою тощо. Доволі символічно, що події роману завершуються теж у доволі помітний історичний момент, у 2004 році, напередодні Помаранчевої революції. Адже «Музей покинутих секретів» багато в чому є саме романом про гідність, про вибір, про змагання між цинізмом й ідеалізмом, словом, про все те, що так виразно зматеріялізувалось у повітрі 2004 року.
Дія різних розділів роману (Забужко дала їм назву «зали») і менших частин відбувається у різний час, їх написано з перспектив різних персонажів. Авторка зуміла зробити їх текстуально відмінними і водночас гармонійно поєднуваними естетично. Важко, правда, не звернути тут увагу на надмірну умовність, ідеалізованість і менторський присмак образу головної героїні, журналістки Дарини Гощинської, меншої стильності й стрункості її мовлення. Можливо, це через перевантаженість персонажа різними концептуальностями. А втім, ця вада не аж настільки сильна, аби серйозно перешкоджати читанню.Сюжетні перипетії роману автоматично роблять оповідь цікавою. Адже приватний вимір монументальної історії - тема, до якої тільки береться українська література, і її детективність безпомильно грає на руку будь-якому авторові. Всі сюжетні ниточки під кінець величезного 832-сторінкового тексту збігаються докупи, все переплітається, і спершу це породжує комічний ефект, мовляв, просто тобі стереотипна індійська мелодрама, але потім приходить розуміння, ґрунтоване на елементарному досвіді: справді, у певні напружені ключові моменти обставини мають таку властивість несподівано збігатись, отже, в цьому сенсі підхід Оксани Забужко до матеріялу навіть реалістичний.
Певною мірою реалістичне, до речі, й саме письмо, виклад. Там, де є вигадливі образи, кінематографізація та інші прийоми, вони все-таки втілюються у вельми описовий спосіб. Усе було б іще реалістичнішим і, може, більш «гладенько причесаним», якби не специфічна мова Оксани Забужко. Мова не «для життя», а для милування - забуті й винайдені конструкції, несподівані лексичні поєднання та інші штуки роблять мову вигадливою і пістрявою. Але знову-таки авторка встигає втриматися на межі читабельности.
І, звісно, на окрему розмову заслуговує пафосність «Музею покинутих секретів». Як уже зазначали дехто з критиків, пафос (сентиментальний, героїчний, повчальний тощо) тут справді часом стає дуже вже перенасиченим. Але значною мірою справа в загальній орієнтації роману, котру сама Забужко час від часу підкреслює алюзіями на біблійну літеплість («А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст...»). Ця книжка - передусім для людей емоційних, небайдужих і, напевно, нескептичних.
Київ: Факт, 2009
Google Sites
Report abuse