80 років від дня народження українського поета Василя Стуса

Шістдесятництво" - це унікальне мистецьке і громадсько-політичне явище в Україні середини ХХ ст.; Друге українське Відродження XX ст.

"Шістдесятники" - молоде покоління митців початку 60-х років XX ст., яке сформувалося під час тимчасової лібералізації суспільного життя в СРСР у 1956 - 1964 рр.

Поети-шістдесятники: Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Василь Стус, Борис Олійник.

Прозаїки-шістдесятники: Євген Гуцало, Григорій Тютюнник, Валерій Шевчук, Володимир Дрозд.

Основи світогляду "шістдесятників":

· Культурництво - відстоювання справжньої (а не спрощеної згідно з радянськими постулатами) культуротворчості;

· Лібералізм - свобода у всіх виявах;

· Патріотизм - любов до рідної землі;

· Гуманізм;

· Етичний максималізм та моралізм - мораль як мірило людських вчинків;

· Духовний аристократизм;

· Духовний демократизм.

Консолідації нового покоління, яке прагнуло національного самоусвідомлення, сприяв Клуб творчої молоді (виник у Києві в кінці 50-х років Рух ух шістдесятників відіграв значну роль у поширенні самвидавної літератури і головне — в посиленні в Україні руху опору проти російського великодержавного шовінізму й русифікації (книга І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», есеї Є.Сверстюка, самвидавні поезії багатьох авторів, зокрема В.Симоненка, М.Холодного — протестні твори цих двох молодих поетів найбільше множилися й поширювалися, та інших, викривальні памфлети й протестні листи літературознавців В.Стуса. В.Марченка і ін.

Стус — поет у певному розумінні парадоксальний І дуже характерний для новітньої української свідомості. З одного боку — класичний прояв тра­диційно українського ‘'шевченківського” типу поета — подвижника, пророка, мученика з ного “караюсь, мучуся, але не каюсь", провісника — універсалізо- ьаного як голос і сумління нації. Саме таким передусім увійшов Стус у сьо­годнішню масову свідомість.

Та за тим усім стоїть Поет — з його “ненавиджу політиків”, з його праг­ненням у чисті сфери людського духу, до глибин філософського самоусвідом­лення, до "розкошування як особистості". Поет, який і в нестерпннх умовах несвободи здійснює ці прагнення. Вміє не тільки прагнути, а й бути таким поетом — наперекір усьому, рішуче переступивши через службову роль по­езії, не ставши рабом поетичної публіцистики, самим своїм існуванням за­перечуючи колоніальні стереотипи, скинувши з себе кожуха провінційності. Просто поет — не більше й не менше водночас... А вже в такій своїй іпостасі є поетичним голосом України в єдиному контрапункті світової поезії?