Як зламати систему,
або глюкозно-інсулінова гойдалка

За час між прийомами їжі частина накопиченої глюкози і накопичених жирів витрачається. Отже, при наступному прийомі їжі м'язи і печінка охоче приймають нову порцію глюкози. 

Що ж до жирів, жирова тканина їх завжди готова прийняти, проте й віддає їх охоче, якщо високий рівень інсуліну не забороняє їй цього робити.

Тільки-но глюкоза (а разом з нею й інсулін) повертається до базового рівня, ми додаємо глюкозу у кров. Насправді, це буде виглядати не зовсім як на графіку, бо ж не всі прийоми їжі однакові. Якісь будуть підвищувати глюкозу більше, якісь менше. Але важливим є те, що час, коли ми можемо витрачати жири як пальне, суттєво скоротився, бо інсулін вимушено тримається більше часу на високому рівні, бо ми постійно додаємо глюкозу у кров.

Поки ми молоді і фізично активні, це не дуже велика проблема. Ми встигаємо "випалювати" значну кількість глюкози (а отже, вона не перетворюється на жири) і якусь частку жирів. Але із зниженням фізичної активності починається накопичення жирів. Якщо вони накопичуються тільки під шкірою, це ще не дуже погано. А якщо внутрішньо, та ще й у печінці, це вже зовсім недобре.

Також із часом організм звикає до того, що їжа поступає регулярно і часто. Тому при найменшій затримці нагадує, що вже мабуть час поїсти. Ми відчуваємо це як легкий голод. Але ж ми відвикли його відчувати, він для нас нестерпним, тому реагуємо на нього майже як на загрозу нашому життю, і поспішаємо поїсти.

Отже, якщо вуглеводів багато, а жирів мало, підвищення глюкози є доволі значним, і є участок її швидкого зниження, яке організм розпізнає як небезпеку і вимагає більше їжі. Якщо ж жирів значно більше, ніж вуглеводів, і підйом глюкози не такий значний, і її швидке зниження не таке вже й швидке і триває недовго, тому сигнал тривоги не буде вироблений, або він буде не дуже сильний і не заглушить сигнал ситості через невеликий час після прийому їжі. 

Авжеж, інсулін слідує за глюкозою, і коли жирів багато, а вуглеводів мало, він знаходиться вище порогу витрачання жирів доволі короткий час, отже, організм зможе витрачати накопичені жири.

Тут є ще багато з чим розбиратися, бо вуглеводи бувають різними, і жири теж. І не всі жири підходять для заміни вуглеводів. Але план по зламу системи регуляції балансу енергії вже набуває доволі чітких рис: їжте частіше, вживайте більше вуглеводів (особливо цукор) і уникайте жирів – і через певний час система буде зламана.

Зрештою інсулін взагалі перестає спускатися нижче порогу витрачання жирів. Отже, жири практично перестають витрачатися. Щоб досягти цього, потрібно кілька років, може навіть більше десятиліття, адже ми ламаємо дуже надійну систему, яка відпрацьовувалася мільйони років. Але це вже знакове досягнення на шляху зламу системи. На цьому етапі зупинити гойдалку вже важко, бо тепер базовий рівень інсуліну вже високий, і швидко він не знизиться. Та і не можна його швидко знижувати, бо при черговому додаванні глюкози у кров клітини відмовляться його забирати, бо знизили чутливість до сигналів інсуліну. І тоді спроба менше їсти становиться подібною тортурам.

А розгойдувати цю гойдалку так легко. І навіть приємно. Хіба ж ще одна цукерка чи ще одне тістечко може нам зашкодити?  – втішаємо ми себе, як п'яниця втішає себе, що ще одна чарочка горілки йому зовсім не зашкодить. І порівняння з п'яницею тут не для емоційного ефекту – є фізіологічна схожість.

Щоб система ламалася швидше і катастрофічніше, треба:
• обмежувати фізичну активність,
• вганяти себе в постійний стрес і не виходити з нього місяцями, а краще роками,
• завжди підтримувати максимальний комфорт, особливо уникати холоду,
• додати куріння і надмірне споживання алкоголю, може, ще якісь токсини чи шкідливі фактори, але не дуже сильні, такі, які не вб'ють нас до того, як ми зламаємо систему, бо ж хочеться подивитися на результат наших зусиль по її зламу.

Система зламана! Спочатку з'являється предіабетичний стан (який люди нерідко не помічають), а згодом розвивається діабет другого типу. Якщо продовжувати, поступово з'являються "приємності" діабету – погіршення зору, серцево-судинні розлади (включаючи гіпертонію, інфаркти і інсульти), нерідко (але не обов'язково) ожиріння, проблеми з печінкою і нирками, трофічні язви на ногах (з перспективою ампутації ніг), тощо. З'являється глюкоза у сечі, бо організм намагається хоч так позбавитися надмірної кількості глюкози у крові. І якщо це все не вб'є нас достатньо швидко. згодом до нас із великою імовірністю може завітати доктор Альцгеймер, а точніше, його хвороба.

Увага! Знову нагадаємо, що йдеться про діабет другого типу, який розвивається на фоні надто високого рівня інсуліну. Діабет першого типу – результат надто низького або нульового рівню інсуліну, і природа його утворення зовсім інша, а саме, автоімунна. З якихось причин імунна система починає атакувати клітини підшлункової залози, які виробляють інсулін, і поступово їх знищує. Через брак інсуліну, глюкоза майже не потрапляє до клітин, які його потребують. Також практично не накопичуються жири і білки, а надлишок глюкози виводиться через сечу. Сама назва "діабет" походить від латинської фрази "хвороба солодкої сечі". Так, до винайдення сучасних методів аналізу сечі лікарі діагностували діабет, пробуючи сечу хворих пацієнтів язиком – звідси і назва. У ті далекі часи діабет другого типу був майже невідомий, а діабет першого типу траплявся (і зараз трапляється) нечасто. До винайдення інсуліну, діабет першого типу означав доволі швидку смерть, а зараз такі хворі потребують регулярних ін'єкцій інсуліну.

Ну що, зробили якісь висновки?
Ваші висновки – то Ваша особиста справа. Ми у Ваші особисті справи не втручаємося, нічого Вам не радимо і ні до чого Вас не закликаємо.

Є періоди, коли певний (помірний) рівень інсулінорезистентності є цілком нормальним і природним. Особливо, якщо він додатково не спровокований надмірним споживанням солодощів. Це підлітковий вік і вагітність. І це зрозуміло, бо підвищений рівень інсуліну дає організму команду накопичувати більше енергії, і не тільки її, а взагалі поживні речовини. Саме у такі періоди потреба у поживних речовинах збільшена, отже, організм вирішує, що не завадить накопичувати їх більше, і приймає для цього певні міри.

Йдеться про систему нашого організму, яка автоматично підтримує баланс споживання, накопичення і витрачання енергії. Коли ця система зламана, баланс порушується, і здебільшого у бік надмірного накопичення запасів, що веде до багатьох проблем зі здоров'ям. Значна частина населення Землі вже зламала цю систему, навіть не розуміючи, як це робити. І кількість (а також відсоток) таких людей швидко збільшувався в останні півсторіччя і продовжує збільшуватися, набувши ознаки глобальної епідемії.

Основним регулятором у цій системі є рівень інсуліну. Він збільшується під час прийому їжі, щоб запобігти надто високій концентрації глюкози у крові. Високий рівень інсуліну сигналізує тканинам, особливо м'язам і печінці, що вони мають прийняти надлишки глюкози із крові. Одночасно цей високий рівень забороняє організму використовувати жири для продукування енергії і вимагає накопичувати жири. Через деякий час, коли глюкоза у крові повертається до норми, знижується також і інсулін, даючи дозвіл витрачати раніше накопичені жири.

При споживанні вуглеводів рівень глюкози в крові швидко збільшується. І так само швидко збільшується рівень інсуліну. Через деякий час починається швидке падіння рівня глюкози. І хоча її рівень залишається достатньо високим, сам факт його швидкого зниження сприймається організмом як небезпека, і він, організм, спонукає нас (через відчуття голоду) поїсти ще. При споживанні білків зростання рівня глюкози відбувається повільніше і до нижчого рівня, за чим починається більш повільне зниження. При споживанні жирів швидкість і максимальний рівень зростання ще нижчі, і зниження ще повільніше.

Якщо інтервали між прийомами їжі невеликі і їжа містить багато вуглеводів, глюкоза надходить у кров часто і у значній кількості, інсулін знижується до рівня, при якому можна витрачати жири, на дуже короткий час, і запаси жирів починають зростати. Якщо інтервали залишаються малими довгий час, м'язи і інші клітини не встигають витратити накопичені запаси глюкози і починають опиратися сигналам інсуліну приймати більше глюкози. Виникає інсулінорезистентність.  Для її виникнення треба кілька років такого режиму харчування. Через цей опір, інсулін у крові тепер не знижується до рівня, при якому організм може витрачати запаси жирів. Починає зростати маса тіла і починаються розлади здоров'я, які із цим пов'язані.

Ще років 10 чи 20 такого режиму харчування, і продукування інсуліну після прийому їжі починає сягати максимуму, на який здатен організм. Але опір клітин сигналам інсуліну вже настільки сильний, що цього максимального рівня інсуліну недостатньо, щоб спонукати клітини забрати надлишки глюкози із крові. Починається предіабетичний стан, а потім і діабет другого типу, який веде за собою ще купу розладів здоров'я.

Діабет другого типу розвивається на фоні постійно підвищеного рівню інсуліну. Діабет першого типу виникає коли продукування інсуліну організмом різко знижується, нерідко аж до нуля, у результаті автоімунного розладу. На цьому сайті НЕ йдеться про діабет першого типу, окрім кількох нагадувань, що це зовсім інший стан і дуже серйозна хвороба, и що тут про нього не йдеться.

У підлітковому віці і при вагітності певний (помірний) рівень інсулінорезистентності є нормальним, якщо він не спровокований надмірним споживанням солодощів і інших вуглеводів.