Це ж ми, українці, Господи!...

 «Найталановитіші українці  гідно увійшли у світову науку і культуру»

"Треба ж на чомусь виховувати національні традиції, зацікавлювати молодь націо­нальною культурою. Це можна робити тільки на так званій "історичній пам'яті", і вона не може бути скептичною, ревізійною, не може без кінця піддавати все сумніву. Тому що діти, а також люди, які просто цікавляться історією рідного краю, мусять мати загальний образ корисної для нації історії. І там ... цілком припустимі певні патріотичні перебіль­шення, узагальнення — може, й смішні з точки зору історії академічної. Вони наявні в усіх дидактичних моделях історії — від найпередовіших, так би мовити, країн до країн третього світу й Африки. І це нормально, бо дидактична історія виховує громадянина", — цитата  Наталі Яковенко, доктора історичних наук, професора, колишньої голови Товариства дослідників Центрально-Східної Європи та завідувачка кафедри іс­торії Національного університету "Києво-Могилянська академія".

Я запитую в себе,

 питаю у вас, у людей,

 Я питаю в книжок,

 роззираюсь на кожній сторінці:

Де той рік, де той місяць,

Той проклятий тиждень і день,

Коли ми, українці, забули,

 Що ми — українці?..

Віктор Баранов

Хоч як би нас ганьбили полі­тичні оббріхувачі й  деякі заробітчани, нам нема чого соромитися передсвітом ні за свою давнину, ні за су­часність. Адже навіть перші засади  управлінсько-державної демокра­тії з’явилися не в Західній Європі, а в наших же вічових сходках, козацьких  радах, навіть у передчас­ній шляхетській демократії Речі Посполитої,

 яка, до того ж, ніколи не була тільки польською державою. Задовго до американської не було на Заході і  прогресивнішої конституції, аніж конституція гетьмана Пилипа Орлика.  Ну, а щодо видатних людей, котрі були рушіями цивілізаційного прогресу, то якби українці мали тільки Івана Пулюя, котрий першим відкрив проміння, яке згодом... запатентував Рентген, епідеміолога Данила Заболотного та  відкривача ноосфери Володимира Вернадського, — лише з цими  трьома іменами ми були б серед чільних народів Європи.

 ІВАН ПУЛЮЙ –  український науковець, був одним із перших у Європі експертів з усіх технічних споруд – мостів, телефонно-телеграфної мережі, електроосвітлення; з його легкої руки з’явився у Празі перший трамвай. І коли за винахід Пулюя одержав Нобелівську премію спритніший Рентген, Ейнштейн  намагався розрадити його тим, що, мовляв,він має гордитися зі своєї причетності до такого великого відкриття, адже відомо, хто за ким стоїть: які люди, які гроші, яка нарешті держава?... Іван Пулюй перший відкрив проміння, яке згодом … запатентував Рентген. Івана Пулюя знав увесь світ. Імператор Японії на ознаку свого захоплення його науковою діяльністю надсилав йому іменні подарунки. Це вчений, у якого  заночовував  на дачі Альберт Ейнштейн.

180 років від дня народження Івана Пулюя!

2 лютого 1845 р. у Гримайлові народився Геній українського духу Іван Павлович Пулюй. Людина, серце та думка якої були назавжди з Україною, яка дбала за її долю, долю кожного українця, свідомого власної ідентичності.

Багатогранність та різносторонність нашого видатного вченого, інженера, фізика та громадського діяча дозволяють кожному з нас відчути гордість та втіху за право бути українцями. У своїй праці “Україна та її міжнародне політичне значення”, основні тези якої було надруковано у віденському часописі, Іван Пулюй писав: “Найбільше і найважливіше наше бажання, ідея і головна мета наших національних прагнень – це визволена з - під росії вільна Україна, де не повинно бути жодного пригнобленого і жодного гнобителя, де український народ після довголітнього рабства вестиме нарешті вільне в усіх напрямках національне життя, розвиватиме вільно свої великі духовні здібності і братиме участь у примноженні скарбів культури усього людства”. Актуальними залишаються слова непересічного науковця, патрона Тернопільського національного технічного університету  імені Івана Пулюя. Разом із відстоюванням та поширенням пам’яті про науковий доробок Івана Павловича, ми мусимо залишатись гідними його відданості Україні, інтелектуальної спадщини та зусиль, яких він докладав задля того, щоб Україна залишалась видимою та знаною у світі!  Спадщина Івана Павловича Пулюя залишається актуальною й сьогодні, надихаючи нові покоління дослідників, викладачів та студентів.  Разом творимо майбутнє, зберігаючи пам’ять про великих українців!

ДАНИЛО ЗАБОЛОТНИЙ – епідеміолог.

ВОЛОДИМИР ВЕРНАДСЬКИЙ - відкривач ноосфери.

ХХ століття, в якому Радянська Росія знищила Українську Народну Республіку, Україна дала світові академіків: Глушкова, Корольова, Ягеля, без яких немислима кібернетика та космонавтика, економіста Степана Смаль - Стоцького, архітектора Олександра Архипенка, котрий вчинив буквально революцію в новітньому містобудуванні, яку й називали Архипенктурою, навіть сліпий письменник – українець Василь Єрошенко став класиком … японської літератури. Як зазначає Григорій Білоус у своїх «окрушинах:» Василь Ярошенко зі Слобожанщини. Сліпий есперантист, знав п'ятнадцять мов, жив переважно в Японії та Китаї. Кадебісти запропонували підслухати

розмову іноземців у готелі  «Москва». Після смерті Ярошенка кадебісти вивезли три тонни його рукописів і спалили.

Українська земля дала світові талановитий людей першої величини:

Відомий фізик-теоретик з Інституту фізики НАНУ Василь Шендеровський.

На жаль, більшість з тих, хто залишився в рідній країні, за радянських часів або розстріляли, або заслали на Північ чи до Сибіру, а імена тих, хто виїхав за кордон просто замовчували.

ОЛЕКСАНДР НЕПРИЦЬКИЙ-ГРАНОВСЬКИЙ – учений - етномолог, фактично врятував с/г-во – він усе життя боровся з шкідниками і таки переміг. Він належав до плеяди великих культурних діячів України, мав тісні і теплі стосунки з Лесею Українкою. Лисенком, Старицьким, сам писав вірші, але… представляв США в ЮНЕСКО.

Першим у світі Міністром охорони здоров’я (цю посаду запровадив імператор Австрії і призначив на неї вихідця з Поділля Івана Горбачевського.

Киянин ІГОР СІКОРСЬКИЙ він своїми літаками та гелікоптерами прославив  Америку а не Україну. Чому?..

 Мала Україна і не менш ви­датного математика Михайла Кравчука. Де він подівся?.. За до­носом колеги - не українця пропав у Сибіру, хоча в науці залишилися знамениті "поліноми Кравчука". Чи в якій із наших шкіл розпові­дають про колишнього міністра народного господарства в уряді УНР і водночас видатного вченого-металурга Івана Фещенка-

Чопівського?.. Після російсько-більшовицького загарбання Ук­раїни він потрапив до Польщі. Там під його керівництвом ка­федра металознавства та терміч­ної обробки Гірничо -гутничої академії в Кракові стала визнаним у Європі науково-дослідним центром у цій галузі. 1930 року вчений видав перший том свого знаменитого "Металознавства". Його одразу ж прийняли до нау­ково-технічних товариств Німеч­чини, Англії та США. Поява дру­гого та третього томів цієї науко­вої праці утвердила його серед провідних науковців світу. Він став постійним учасником між­народних технічних конгресів у Бельгії, Німеччині, Франції, Анг­лії, Швеції. Одначе ніщо не вря­тувало його від московської роз­прави. Коли радянські війська прийшли у Польщу, енкаведисти  знайшли  вченого у м. Катовіце, розіграли в Києві дикий судовий процес і 60 річний професор, до того ж, громадянин іншої держа­ви, одержав 15 років заслання до концтабору "Вяртсиля" в Карело - Фінській РСР, де 2 вересня 1952 року його й поховали.

Що ж, жив в Україні і видатний географ Степан Рудницький – розстріляли на Соловках на честь 20-річчя Великої Жовтневої Соціалістичної революції. Там чекістський ідіот Матвєєв щодня розстрілював всесвітньо відомих академіків і найталановитіших українських письменників та дія­чів культури також світового рів­ня, хоч би таких, як професор і поет Микола Зеров, родини педагогів і митців Крушельницьких, геніальний театральний режисер Лесь Курбас. Справжніх талантів, не муляжних, як нинішніх. Із  1111

 соловецьких в'язнів, розстріля­них у перші дні листопада 1937 року, більше 600 були українці.

Живучи під кривавим ярмом воскреслої російської імперії, яка лицемірно ховалася під  псевдонімом  СРСР, ми були певні, що радіо відкрив Попов, але нічого не чу­ли про Марконі та Теслу, хоча увесь світ  визнає пріоритет саме за ними. Та коли вони мудрували над тим, як щонайдалі передати смій свій сигнал, український учений Пильчиков дбав про те, щоб прийняти цей сигнал якомога чистіше. Він, власне, створив ці­лу науку, яку згодом назвали радіо керуванням чи дистанційним ке­руванням різними процесами. Для оборони це було геніальне відкриття. Водночас саме він від­крив і "Курську магнітну анома­лію"... Як же склалася доля цього харківського самородка?.. Коли він потрапив до лікарні, чиясь рука натисла на курок пістолета. Згодом так само підступно вбили й видатного українського помо­лога Симиренка, чиї яблука ми їмо й досі, та композитора Леонтовича. Хто стріляв — і досі не знає народ, єдине, що можна ска­зати напевне: стріляли анти українці. Жоден патріот не міг підня­ти руку на таких людей.  Ще один  видатний науковець, котрий міг прославити нашу Вітчизну. Він зробив відкриття, про яке сьогодні  знають усі, хто хоч раз користувався фотоапаратом,- просвітлення оптики. Завдяки йому об’єктиви та спеціальні окуляри почали пропускати до 80-95% світла. Це була революція в опти­ці для мікроскопів і перископів. І Олександр Смакула став згодом чи не найвидатнішим ученим у Масачусетському технологічному університеті. А ще раніше, коли працював у Німеччині, він винайшов і монокристали бром - йодиту талію, що їх почали використовувати німці у танках для нічного бачення. Але тоді це була чи не найбільша військова таєм­ниця вермахту. А він же хотів жи­ти і працювати в Україні. 1928 ро­ку навіть приїхав до Одеси. Ко­лишній вояк Української Галиць­кої Армії, він відчув, що в Україні починаються московські репре­сії, і встиг знову виїхати за кор­дон. Тим часом навіть сьогодніш­ні американські літаки-невидимки з'явилися завдяки відкриттю саме Олександра Смакули.

Любов до оптики привела 1931 року у фізінститут Геттінгенського університету і Остапа Стасіва. Молодий науковий співро­бітник працював там із такими ученими, як Борн, Франк, Нордгайм, Гайтлер, Теллер та інші. І тут він, по суті, започаткував но­вий напрям у фізиці твердого тіла — вивчення кінетичних парамет­рів дефектів... Та хто сьогодні в наших школах, навіть вищих, чув хоч щось про професора Стасіва?.. А про видатного геометра " сучасності з Харкова — академіка Олексія Погорєлова? Це ж він, український вчений, зумів розв'язати задачі, сформульовані найбільшими математиками XIX і XX століть — Коші, Дарбу, Гіль­бертом, Вейлем, Мінковським, Кон - Фессетом, Бернштейном. А напередодні свого 80-річчя розв'язав і так звану "проблему О. Александрова", сформульова­ну видатним російським геомет­ром у середині 30-х років. Певно,  за це Борис Єльцин і подарував українському вченому … російське громадянство.

  Серед видатних українських постатей, які значно вплинули на світовий науково-технічний прогрес, зокрема Миколи Кибальчича, Юрія Кондратюка, Сергія Корольова, згадують та­кож уродженця села Кунка, що Гайсинському районі Вінниччини, Стефана (Степана) Джевецького. Цей  "русский  исселедователь и изобретатель» як пишеть­ся у БСЭ,  котрий  помер  1938 ро­ку в Парижі, почав свою творчу діяльність в Одесі неперевершеним конструктором підводних човнів. Ще 1879 року пірнули під воду два човни його конструкції — одномісний та чотиримісний. Вони мали на озброєнні мінні апарати та приводилися в дію си­лою м'язів через ножний при­стрій. На другому човні було вперше застосовано перископ. 1880 року він сконструював пер­ший підводний човен із елек­тродвигуном. Разом з Олексієм Криловим

розробив проект суб­марини на 120 тонн, із паровими двигунами та екіпажем з 12 осіб. Цей проект здобув першу премію на Міжнародному конкурсі в Па­рижі. Нове століття Степан Джевецький зустрів новим човном "Пош­товий", котрий мав єдиний дви­гун для підводного та надводного ходу. Був відомий Степан Карлович і як конструктор надійних повітряних двигунів, тому його обрали заступником голови по­вітроплавального відділу Російського технічного товариства. Однак 1892 року його запросили до тодішньої технічної столиці Європи — Парижа...

Діти України ніколи не були жебраками та ледарями. А найталановитіші з них гідно увійшли у світову науку й культуру — зга­даймо хоч би українських модер­ністів початку минулого століття, перед якими ставав на коліна Па­риж! Доречно згадати тут і "бать­ка російського футуризму", не­повторного поета й художника Давида Бурлюка (1882-1967), котрий народився на хуторі Семиротівці Лебединського району Сумської області. Без нього, як запевняють літературознавці, не було б і Володимира Маяковського, до речі, теж українця з походження... Уже 1991 року Іван Дзюба че­рез журнал "Наука і суспільство" усім нам нагадував про "...внесок українців і в російське мистецтво та  літературу,  в науку. Досить зга­дати, — наголошував він, — ком­позиторів Д. Бортнянського та М. Березовського (які є україн­ськими композиторами, хоч їх і "привласнює" Росія), художни­ків Д.Левицького, В. Боровиковського, К. Трутовського, А. Куїнджі, І. Репіна та ін. (аж до К. Малевича); вчених — М. Остроградського, П. Юркевича, О. Потеб­ню, М. Стороженка, М. Ковалевського, Д. Овсянико - Куликовського. К. Ушинського та ін.; письменників — Богдановича, Капніста, Наріжного, Гнідича, Гоголя, Данилевського, Мачтета, Короленка...", — і далі ілюструє неминучий висновок; "...росій­ський історик літератури та сус­пільної думки О. Пипін писав: "Україна виявила себе діяльною участю в історії російської науки і літератури. Так було в XVII ст.,коли коли київська ученість була збуд­ливою силою для Москви; так бу­ло за Петра, який серед українських учених знайшов ретельних помічників реформи; гак бувало в нинішньому (XIX.) сто­літті, коли українська стихія ввій­шла могутньою течією в росій­ську літературу в творах Гоголя…"

Звичайно, стара слава нову любить. Недавно, зокрема, ви­повнилося 25-річчя від часу ство­рення першого персонального комп'ютера. Народився він у США, а винайшов його... украї­нець Штефан (Стів) Возняк. Йо­го батько емігрував із Західної України і працював інженером у компанії "Локхід". Штефан був вундеркіндом, іще змалечку захо­пився  електронікою. Запатенту­вав він власний комп'ютер 1976 року під назвою "Еппл 1". Через сім років президент США при­своїв Штефану Возняку найвищу національну відзнаку за прогре­сивні наукові досягнення. Про свій винахід автор сказав так: "Це була революція, мирна револю­ція. І я щасливий, що був її час­ткою..." Цікаві факти українських прі­оритетів узагальнив і журналіст Ігор Голод у "Суботній пошті". Повний перелік відкриттів і ви­находів уродженців України не помістився б і на всіх сторінках газети, слушно зауважує він і пропонує згадати ще хоч би дея­кі:..

Першу в Європі "малу елек­тронно-обчислювальну машину" сконструював 1951 року академік Георгій Лебедєв із Київського інституту електротехніки. Без неї до комп’ютерів додумалися б значно пізніше.

Найвищу у світі Останкінську телевежу в Москві спорудили за проектом вітряка, розробленого Олександром Шагреєм, який підписувався Юрієм Кондратюком і  за чиїми  розрахунками  США  висадили на Місяці астро­навтів.

 Батареями центрального опа­лення завдячуємо Василеві Кармазіну, а трамваєм — Федорові Піроцькому. Міжнародна комісія визнала, з її слів, "здійснення першого в світі телевізійного пересилання за допомогою електронних теле­візійних приймачів Борисом Грабовським (сином опального в Ро­сії поета Павла Грабовського) та Іваном Бєлінським 1928 року". Натомість прозваний "батьком телебачення"  Владімір Зворикін  виготовив кінескоп І929, а електронно-променеву  трубку – 1931-го. І не приховував, що придбав на це патенти.

Навіть військова слава Росій­ської імперії, що досягла свого апогею в ХІХ ст., немислима без кількох генералів-українців. Ад­же давно забутий російськими іс­ториками син козацького сотни­ка із села Прохорівка Полтав­ської області, котрий народився 21 жовтня 1771 року, Дмитро Неверовський, командуючи 27-ю піхотною дивізією, зірвав блис­куче задуманий Наполеоном "бліц-криг" із Росією. Усе у французів складалося якнайкра­ще — непереможна кіннота Мюрата, змітаючи все на своєму шляху, летіла, щоб вклинитися між дві російські армії Барклая-де-Толлі та Багратіона, розгроми­ти їх поодинці і тим самим блис­кавично завершити війну. Однак на шляху до Смоленська, де зби­рався ночувати, а то й приймати капітуляцію Росії Наполеон, несподівано постала піхотна дивізія, сформована напередодні з новобранців, рекрутованих переважно  з України, де навіть поет  Іван Котляревський сформував резервний полк.

Наполеон нервував, адже кінні атаки Марата захлиналися одна за однією, і маршал,  мабуть,вперше почував себе безпорадним перед імператором. Коли ж сам прибув на поле бою, то був вражений. Російську дивізію було влаштовано в каре, що нагадувало радше військовий табір, бо й справді її обози та й все спорядження було всередині. Звідки француз міг знати, що то була бойова тактика запорожців! І його вражало, як воїни дивізії спокійно та неквапно, лише за коман­дою, дружними залпами буквально  змітали  атаки   кіннотників хвиля за хвилею. Сам російським генерал, виблискуючи білою сорочкою в розстебнутому мундирі, літав на коні за спинами цих оборонців і щось вигукував. Мюрат і собі махнув рукою, кидаючи в бій нові ескадрони, та там, де вони, страшно рідіючи під пострілів, усе-таки проривалися до каре ди­візії, їх зустрічала щільна щетина багнетів, прорватися через які бу­ло неможливо.

15 годин поспіль штурмували французи дивізію Дмитра Неверовського, поки не настала густа чорна ніч. Сорок шалених французьких атак було відбито. На переможну  ночівлю  в  Смоленську  Наполеон не потрапив. Згодом дивізія  Дмитра Неверовського прославилася і в Бородінський битві, і в переможному поході Росії в Європу, де наш земляк і загинув. Але хто сьогодні про нього згадує чи навіть щось знає?.. Востаннє про військовий подвиг дивізії генерала Неверовського згадав російський поет Микола Тихонов у лютому 1944 року в журналі "Красноармеец". Радянській імперії потрібні були приклади  військового  героїзму. Із тих же років II світової вій­ни дійшли до  нас і легенди про гвардійські "Катюші". Однак про справжнього винахідника такої грізної зброї не заїкався ніхто. І вочевидь тому, що це був... украї­нець, котрий народився 7 листо­пада 1779 року в селі Лютенька ті­єї ж Полтавської області і теж у козацькій сім'ї. Його батько Дмитро Засядько був головним гармашем Запорозької Січі, тож і, Олександр, як і його старший брат Данило, змалечку жили пе­реказами про славні подвиги козаків, зокрема й про те, як 1516 року палаючі козацькі самостріли (тоді ще не знали слова «ракета») забезпечили блискавичну перемогу над ординцями Мелік - Гірея під Білгородом. Однак майстри цієї дивовижної зброї загинули, а з ними й таємниця її виготовлення. Певно, з огляду на цю прикру подію, батько й відправив обох синів до навчання до Артилерійсько-інженерного кадетського корпусу. Навчалися й служили в армії Засядьки блискуче. Особливо виділявся допитливий й кмітливий Олександр. 15 років він робив військову кар’єру під керівництвом Суворова й Кутузова, брав участь у боях Італії, Туреччині, де  зазнав поранень і здобув  не тільки високе військове звання, а й зо­лоту почесну шпагу "За хороб­рість". В одному і боїв у Європі Олександр Засядько  побачив, як вибухали англійські бойові раке­ти. Згадав батьківські розповіді про козацьких гармашів і вирі­шив будь що розгадати таємницю  виготовлення цієї  зброї й перевершити пихатих англіійців. Та вдалося йому віддатися  повністю цій   справі   лише  після   смерті батька. Він  звільнився з армії, продав родинний маєток і спору­див спеціальну лабораторію для конструювання ракет. Після чис­ленних випробувань, шукаючи передовсім підходяще паливо для цих самострільних снарядів, роз­робив навіть (чи не вперше у світі!) теорію ракетної тяги.  І таки домігся свого: створив кілька типів ракет, котрі, на відміну від англійських були абсолютно вибухонебезпечні при складанні та запуску, більше того, йому вдалося розробити і установку, яка пускала  водночас шість таких ракет, які летіли удвічі далі, аніж англійські, котрі долали лише 2700 метрів. Тоді почав працюва­ти над тим, щоб максимально збільшити дальність їхнього по­льоту і задовго до Жюля Берна за­говорив про політ таких ракет аж... на Місяць.

Винахід О. Засядька було "височайше" визнано: його ракети "доведенные  до такого уровня, что полезность зтих ракет, как и необходимость иметь их на вооружении в войсках, стали несомненны". Водночас, винахіднику присвоїли звання генерал-майо­ра та призначили його начальни­ком першого в імперії артилерій­ського навчального закладу, де він і викладав основні дисциплі­ни. Тоді ж він заснував у Петер­бурзі й перший ракетний завод, на якому виготовили понад 50 ти­сяч бойових одиниць.

1827 року, ставши начальником штабу артилерії російської армії, Олександр Засядько сформував і постійну «Ракетну роту №1», що вочевидь є родоначальнице. Пізніших Ракетних військ Росії та СРСР. А коли 1828 року розгорілася чергова війна з Туреччиною, і, звільняючи південно - українські землі, російські війська підійшли до Браїлова, то тамтешню фортецю ніяк не вдавалося взяти штурмом. То ж туди й прибув сам Засядько з ракетами. Від кількох залпів у фортеці спалахнули пожежі, а серед турків почалася небачена паніка. Це й  було першою перемогою ракетної зброї Росії.

А що ми знаємо про австрій­ського адмірала Ярослава Окуневською (1860-1929)? Народився на Буковині, вчився у Відні, був навіть головою студентського академічного товариства "Січ", відтак служив ні флоті Австро-Угорської імперії.  Під час Першої світової війни повернувся у рідну Городенку до старшого брата. І як пише літературознавець Євген Баран, через розчарування сімейні й громадянські трагічно загинув восени 1929 року наклав на себе руки. А родина Окуневських була чи не «найповажаніша» у

своєму краї. Тільки в сім'ї батька адмірала Іполіта — всі  четверо дітей  лишили поміт­ний слід в історії української культури та громадського руху. Теофіл, адвокат, став відомим галицьким політиком, Ольга — піа­ністкою, Наталю захопило бурхливе  громадське життя, двоюрід­ні сестра Софія, дружина В. Морачевського і близька приятелька Ольги Кобилянської та Василя Стефаника, була першою жінкою-доктором у Галичині... На жаль, дуже мало відомо про флотське життя адмірала, але старанням добродія Володимира Тутурушева київське видавництво "Темпора" перевидало мандрівні нотатки Ярослава Окуневського "Листи з чужини" (2009 р.), в яких очима українця показано ледь не весь прибережний світ планети. А ось загальний (і провидчий!) висно­вок напрочуд спостережливого адмірала: "Кождий нарід сповняє свою задачу в місії культурній. Кождий нарід зростає, процвітає, дає свою роботу до поступу та ци­вілізації — і відтак сходить з арени. Поки що були єгиптяни, гре­ки, римляни, відтак араби, потім романські раси: іспанці, італійці, французи, — тепер черга на германів: англійців-американців та німців. Вже заясніла зоря і для слов'ян. А хто по слов'янах? Чи не монгольська раса з китайцями напереді?.." Не забуваймо: це бу­ло написано ледь не сто років то­му! Назвати всіх українців, котрі залишили помітний слід в історії, науці й культурі не тільки рідною краю, а й багатьох інших народів, просто неможливо та навіть найкоротший перелік їхніх імен переконує, що не тільки в чужому городі морква солодша. Ми  живий, дієздатний, із гарною спадковістю, в не штучний, не вигаданий, як про те кричать у Росії, нарешті, аж ніяк не муляж­ний народ, що від комплексу власної  неповноцінності марить­ся сьогодні багатьом інтелігентам у першому поколінні. І останній перепис населення підтвердив не зайвий раз. Одна справа знати російську мову (і треба її знати!), інша — вважати рідною. І таких яничарів і манкуртів серед нас меншає. Народ виходить із більш як трьохсотрічного національного шоку. І не треба бити його у шию. Не треба виховувати й пе­ревиховувати, бо якщо цього не зуміли зробити більшовики, то новим "вчителям" і пропагандистам чужих життєвих ціннос­тей не вдасться і поготів. У нього свій історичний ритм, свій темп, своя хода, та й квапитись, власне, нікуди. Але й рішучості йому не бракує, як підтвердив Євромайдан та героїчна відсіч путінській агресії.

Однак хочеться нагадати, на жаль, невмирущі слова Михайла Драгоманова з його статті «Втрачена епоха»: «Освічені українці», як правило трудяться для всіх, тільки не для України і її народу… Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане

 не українською мовою є марнуванням капіталу народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною».

Не забуваймо, чиї ми діти (тепер це вже не страшно!), і пишаймося своїм громадянством, своєю нацією та національністю, як і всі наші сусіди. Частіше нагадуймо собі: я українець, я частинка свого народу, я зроблю усе, що зможу, аби не (ганьбити, не знеславиш, не обікрасти свій народ; я не бездомна   приблуда, не паразит на чужому дереві, а активний і добровільний будівник рідної держави, яку століттями грабували і ще грабують всілякі зайди й пройдисвіти — спинімо це мародерс­тво, візьмімось за руки, як на зорі Незалежності, станьмо справжні­ми громадянами нашої єдиної і неподільної України!