Персоналії

"Як ти знаєш, у вікно дивитися не можна, тому що можуть вбити навіть за це. Але нам дозволяється слухати, тому ми з Марикою слухали, як продавець морозива дзвонить в дзвіночок на іншій стороні вулиці", - йдеться в одному із записів щоденника Єви.

2 червня 1944 року Єва Хейман разом з дідусем і бабусею була депортована в Освенцим. "Дорогий щоденник, ось і настав кінець. Гетто почали ділити на блоки, і незабаром нас усіх відвезуть звідси", - незадовго до цього писала вона в своєму щоденнику.

Перед арештом вона встигла передати щоденник помічниці бабусі по господарству. Єва померла в газовій камері.17 жовтня 1944 року. Мати Єви так описує події: "Доброзичлива жінка-лікар намагалася сховати мою дитину, але Йозеф Менгеле знайшов її без зусиль. Ноги Єви були покриті болючими ранами. "Поглянь на себе тепер", - крикнув Менгеле, - "Ти, жаба, твої ноги брудні, смердять гноєм! Лізь у вантажівку!". Він перевозив свій людський матеріал в крематорій на вантажівках жовтого кольору. Очевидці розповіли мені, що він сам заштовхав її у вантажівку".

"Пишу ці (жахливі) рядки немов нічого не сталося. Немов я в армії, яка звикла до жорстокості. Але я ще молода, мені 14, і я мало чого бачила в житті, але мені вже все одно. Мені страшно, коли я бачу "уніформу". Я перетворююся на тварину, яка очікує смерті. З такими думками недовго і з глузду з'їхати", - йдеться в одному із записів.

Незадовго до смерті дівчинка вперше закохалася в хлопчика на ім'я Янек. "З мамою все важче спілкуватися. Вчора вона бачила мене з Юмеком, Мітеком і Мишком. Намагалася витягнути з мене зізнання. Вона не розуміє, як мені важко відкрити серце дорослому", - писала в той час Рутка.

"У голові не вкладається, що вже 1943 рік і це пекло триває вже чотири роки. Дні швидко змінюють один одного; один схожий на інший". Коли ситуація в Бендзині стала максимально напруженою - з'явилися чутки про арешт всіх євреїв гетто, - Рутка розповіла господині квартири, полячці Станіславі Сапінській, про свій щоденник. Після ліквідації гетто Станіслава знайшла щоденник в кімнаті сім'ї Ласкер і зберігала його 64 роки.

"Не дивлячись на все жахіття, я хочу жити, хочу дочекатися наступного дня. А це значить чекати Освенцима або трудового табору".

Рутка вела щоденник всього три місяці - вона померла в Освенцимі в серпні 1943 року. Історію її смерті зафіксувала у своїх свідченнях колишня ув'язнена Освенцима Зофія Мінк: "Рутка підхопила холеру, і всього за кілька годин хвороба змінила її до невпізнання. Вона стала блідою тінню самої себе. Я відвезла її в крематорій на тачці для сміття. Вона благала відвести її до огорожі, щоб кинутися на неї і померти від електричного шоку, але озброєний солдат СС, який прямував за нами, не допустив цього".

"Ще минулого року я гуляла в полях. Безліч квітів нагадували, що одного разу можна буде вийти на Малаховську вулицю, не боячись депортації. Мати можливість сходити ввечері в кінотеатр".

В кінці травня 1942 року, нацистська влада Парижа видали наказ, який зобов'язує всіх євреїв носити жовту шестикутну зірку розміром з долоню, причому неодмінно "міцно пришита до одягу" (через місяць батько Елен Берр потрапить до в'язниці за те, що його зірка була пришита погано).

"У мадам Журдан зустріла [...], поговорили з ним про відмітний знак (жовту зірку). Тоді я рішуче не збиралася його носити. Вважала, що це ганьба, знак покори німецьким законам. Але, тепер думаю інакше: мені здається, не надягати зірку - зрада по відношенню до тих, хто одягне".

8 березня 1944 року Елен і її батьки були заарештовані і відправлені в концентраційний табір Дрансі, а звідти 27 березня 1944 року - в Освенцим.

"І все одно я вірю в перемогу добра над злом. Нехай сьогодні все спростовує цю віру. Все навколо прагне вселити мені думку, що справжню, відчутну, реальну перемогу здобуває лише сила. Але душа моя відкидає очевидність".

На початку листопада 1944 року Елен була переведена в концтабір Берген-Бельзен, де померла в квітні 1945 року, всього за п'ять днів до звільнення табору. Вранці хвора на тиф Елен не змогла встати і вийти на перекличку. Її забила до смерті охоронниця.

Щоденник Елен закінчується 15 лютого 1944 року цитатою з "Макбета" Шекспіра: "Жах! Жах! Жах!"

24 жовтня 1942 року Петера, у віці 14 років, відправили в його перший концтабір. Замість іграшок юний Гінц взяв з собою папір, шматочок лінолеуму для обкладинок і ножик. Батько віддав йому свої найкращі сорочки, щільний піджак і лижні черевики, а тітка зашила в кожен манжет по купюрі в сто марок і наказав не водитися з великими хлопчиками і поганими дівчатками. Через роки Отто буде згадувати, як посадив сина в вагон і вив від болю, коли поїзд на Терезієнштадт рушив. Сина він більше ніколи не побачить.

У Терезині табірною сім'єю Гінца стали десятки хлопчаків - таких же сиріт при живих батьках, як і він сам. Їх прикріпили до "Блоку L-417" і поселили в перший будинок, який свого часу служив школою. Шефство над хлопцями взяв учитель і поліглот, 29-річний Валтра Айзінгер. Він організував підпільний навчальний процес з латиною, математикою, літературою і політологією: ініціативних фахівців з різних дисциплін в таборі вистачало. Школа розташовувалася на горищі першого барака. І, звичайно, там не було ніяких підручників, дощок і зошитів. Діти поглинали нові знання в умовах найсуворішої секретності - як тільки підходили перевіряючі, уроки перетворювалися в нешкідливу фізкультуру. Петер став головним редактором періодичного журналу Vedem, який видавався щоп'ятниці протягом 2 років. Хлопці підготували понад 80 випусків журналу, по кілька копій кожен. Символами Vedem стали книга, жовта зірка і ракета, ілюстрації до статей підлітки теж робили самі. Гінц просто обожнював малювати - вдень він працював в місцевій друкарні, де друкувалися пропагандистські листівки, а вечорами вів щоденник, шифруючи окремі записи, і сидів над своїми акварельними замальовками. Він малював ніжні квіти, життя в таборі і нічну Прагу, а ще показував, як виглядає Земля, якщо дивитися на неї з Місяця. У червні 1944 року Гінц написав у щоденнику, що намалював карту Азії і працює над картою світу в проекції середньовічного географа Меркатора. Планів було багато - Петер Гінц до останнього твердо вірив, що "повернеться в світ, звідки його вирвали". Але не зумів.

У 1944 році Гінц був відправлений до концтабору Освенцим і убитий 28 вересня в газовій камері. Більшість своїх рукописів і картин перед транспортуванням підліток віддав сестрі, завдяки чому вони збереглися. У 2007 році щоденник Гінца був опублікований англійською мовою.

Вірш Петра Гінца

Сегодня каждый сразу понимает: еврей ты иль ариец.

Он узнает еврея сразу всюду и везде

по жёлтой с чёрною каймой звезде.

Как только восемь вечера - молчок,

из дому - ни ногой, дверь - на замок.

Работа - только с тачкой или волокушей,

маши кайлом и радио не слушай.

Тому, кто был богат, держал, допустим, лавку,

теперь не разрешается владеть ничем,

ни даже завести собаку, уличную шавку.

Запрещено детей определять учиться

и даже в парикмахерской побриться.

И в магазин дозволено ходить с трёх до пяти.

Такие правила, как ни крути.

А если ты еврей неглупый, стало быть,

придётся быстро в банке счёт закрыть,

со многими привычками расстаться,

и со знакомыми арийцами уж не встречаться.

Ты раньше мог в достатке жить,

иметь своё добро, пожитки;

теперь нет ничего, отобрано до нитки.

И всякому еврею остаётся опустить

глаза и правила покорно соблюдать.

Нисколько не переживать.

(Джерело)

Зельма до 1940 року навчалася в приватній єврейській гімназії Hofmann-Lyzeum, була дуже товариською, багато читала, захоплювалася танцями й спортом, любила вилазки на природу. Завжди жвава, весела, вона немовби випромінювала радість життя. Захоплювалася літературою з раннього віку. У 1938 році почала сама писати вірші і робити переклади 4 мовами - французькою, румунською, ідишем і рідною мовою - німецькою. Зельма, як і більшість єврейської чернівецької молоді брала активну участь у сіоністській організації "Гашомер Гацаїр". Саме тут вона познайомилась з Лейзером Фіхманом, якому присвятила свої вірші.

Після окупації Чернівців німецькими військами влітку 1941 року її разом з батьками було загнано в Чернівецьке гетто, а згодом депортовано в "трудовий" табір у Трансністрії, звідки нікому з них вже не судилося повернутися. Зельма померла 16 грудня 1942 року в селі Михайлівка від висипного тифу й голодного виснаження.

Збереглися 57 віршів Зельми, написаних олівцем і переплетених вручну в збірник, названий "Blütenlese" ("Збір квітів"), з них 52 її власні твори, інші - переклади з їдишу, французької та румунської. Вірші були датовані травнем 1939 - груднем 1941. Збірник був присвячений її коханому і другу Лейзер Фіхману

Я хочу жити,

Хочу сміятись, дітей родити,

Хочу боротись, творити, кохати.

Я хочу небо на руки взяти,

Дихати вільно, співати пісні.

Не хочу вмирати. Ні. Ні!

(Джерело)

…Ещё я жить хочу, и жизнь так многоцветна.

Смотри на этот танец бытия.

И сколько губ смеются, ждут,

пылают где-то, кричат от радости.

Смотри ж туда,

где улица широкая взлетает

и, светлая, всё будто ждёт меня,

и где-то далеко насквозь двоих

пронзает

томление, сквозь шум её маня…

Вновь воздух лёгок, нежен и протяжен.

Далёкий тополь мне поклоны шлёт,

Я бы хотела жить.

Я б жить хотела,

смеяться, взвешивать плечами

тяжесть дней,

любить, негодовать, бороться,

чтобы небо

руками обхватить и прокричать:

"О, нет!"

Ещё я не хочу, оставив тень

от плоти,

сегодня умирать,

покуда жизнь красна в безумном

хороводе,

моя, твоя, одна –

двум жизням не бывать…

"Поэма"

Деревья все облиты мягким светом,

Трепещет на ветру и блещет каждый лист.

А небо – шелковисто-голубая гладь –

словно росинка, пролитая утренним ветром.

Томятся ели в нежно-алом заключенье

Перед его Величеством склоняясь, ветром.

И месяц из-за тополей глядит на ребенка,

Уже пославшего ему улыбчивый привет.

А как кусты прекрасны на ветру:

То серебро, а то сверкающая зелень,

То как сияние луны на светло-русых прядях,

а вот, как будто они снова расцвели.

Я бы хотела жить…

(Джерело)

Він організовував відправку дітей, молодих людей і жінок до підмандатної Палестини. При спробі нелегально перетнути радянсько-румунський кордон з однією з таких груп, Анілевич був затриманий і провів деякий час в радянській в'язниці. Цього часу вистачило, щоб до нього дійшли звістки про створення Варшавського гетто, про жахи, які в ньому відбуваються і депортації. Тому, звільнившись, він таємно повернувся до Варшави.

Людей з гетто нацисти почали депортувати влітку 1942 року. Депортували поступово, адже знищити одночасно таку кількість людей було технічно неможливо. Всього за три місяці до концтабору з гетто було переправлено близько 300 тис. чоловік.

Після цього представники різних молодіжних рухів стали формувати в Варшавському гетто єврейське підпілля. Спочатку виник "Єврейський бойовий союз", а трохи пізніше - "Бойова організація євреїв", яку очолив Мордехай Анілевіч. Анелевіч встановив зв'язки з емігрантським польським урядом (Делегатурою) і зумів отримати певну кількість зброї від Армії Крайової. Також, організація мала саморобні вибухові пристрої і "коктейлі Молотова".

Мордехай Анелевіч був офіційним керівником повстання у Варшавському гетто. 18 січня 1943 року повстанці зуміли частково зірвати другу хвилю депортації (замість 8 тис. жителів гетто, яких слід було депортувати за планом операції, німці зуміли депортувати тільки 5-6 тис.). 19 квітня 1943 року почався завершальний етап ліквідації Варшавського гетто. В той день в німецькі бронемашини, які в'їхали в гетто, полетіли перші пляшки із запальною сумішшю. Не маючи шансів на перемогу, мешканці гетто боролися заради того, щоб померти вільними. Повсталі жителі гетто протистояли німцям майже місяць. Лише 16 травня, повністю зруйнувавши всі будинки гетто, німці рапортували, що Варшавського гетто більше не існує. Мордехай Анілевич відмовився залишити гетто і спобувати врятуватися. 8 травня 1943 року, коли бункер Анелевіча був оточений німецькими військами, він з 80 товаришами по зброї, повторивши давню історію Масада, наклав на себе руки.

В останньому листі, написаному друзям по збої, Анілевич писав: "Мрія мого життя здійснилася. Самооборона в гетто стала реальністю. Єврейський збройний опір і відплата стали доконаним фактом. Я був очевидцем небаченного героїзму єврейських бійців... Я відчуваю велич того, що відбувається, і те, що ми наважилися це зробити, має величезне, неминуще значення".

З 1902 року Шульц навчався у Дрогобицькій реальній гімназії імені цісаря Франца Йосифа. Уже в гімназії він вирізнявся здібностями у навчанні, талантом до малювання, а також скованістю в поведінці і ніяковінням серед ровесників. По закінченні гімназії Бруно Шульц деякий час навчається у Львівській політехніці на архітектора, але покидає її. Дальші роки Бруно Шульца - це самоосвіта, читання і мрії про кар'єру професійного художника. З 1924 року Шульц отримує роботу у Дрогобицькій гімназії, ставши викладачем малювання та ручної праці. В гімназії учитель Шульц відзначався добротою і поблажливістю, "трохи дивак, але свій Юзько", як казали хлопці. В цей час Шульц сам багато малював на замовлення, щоб покращити матеріальне становище збіднілої родини. Графіка Шульца виконана методом cliсhe-verre – на покрите чорним желатином скло гострим лезом наноситься малюнок, який потім відбивається на світлочутливому папері.

Протягом 1920-22 рр. друзі допомогли Шульцу організувати декілька виставок його робіт у Львові, однак тоді це не принесло йому слави відомого художника.

Натомість світову славу письменника, щоправда, дещо запізнілу, Шульцові принесли його дві збірки оповідань "Цинамонові крамниці" (1934 р.) та "Санаторій під клепсидрою"(1937 р.), що вийшли друком у Варшаві за сприяння відомої польської письменниці Зофії Налковської. Він несподівано стає сенсацією сезону, з ним листуються такі значні постаті польської культури, як Станіслав Іґнацій Віткевич, Юліан Тувім, Вітольд Ґомбрович.

За часів радянської влади Шульц продовжував працювати в тій же гімназії, яка тепер реорганізувалася у звичайну школу, але перестав писати. Його примушують малювати портрет Йосифа Сталіна й полотно "Звільнення народу Західної України". Потім арештовують за використання в картині блакитних і жовтих кольорів.

З приходом німецьких військ Бруно Шульц розділяє долю усіх дрогобицьких євреїв, переселившись до гетто, однак там, завдяки своєму вмінню малювати, перебуває під особливою протекцією гестапівця Фелікса Ландау.

Ландау прибув до Дрогобича з молодою коханкою і двома дітьми і розмістився в будинку неподалік Ринку. Подейкували, що він був причетний до масового винищення євреїв у Львові, зокрема професорів університету. В світському житті Ландау представлявся архітектором, естетом та знавцем мистецтва і хизувався особистим знайомством з митцем Бруно Шульцом.

Шульц за наказом гестапівця малював для нього портрети і розмальовував стіни у дитячій кімнаті його будинку. Відомо, що на цих фресках художник зобразив своїх казкових персонажів: гномів, коня, незвичайну карету, а в ній короля і королеву, які обличчями були схожі на Ландау та його жінку.

Однак, 19 листопада 1942 року його застрелив суперник Ландау, Карл Гюнтер. Це сталося відразу після того, як письменник перейшов вулицю, всього за сотню метрів від місця, де колись стояв родинний дім Шульців.

Бруно Шульц мав унікальне світосприйняття, образотворення, творчу манеру і стиль, які надають слову нового, часто зовсім несподіваного значення. Сьогодні творчість Шульца є предметом дослідження герменевтики, феноменології, компаративістики, філософії, психології.

24 листопада 1941 року Фрітта в складі першої партії з 342 єврейських чоловіків був депортований в гетто, розташоване на півночі Чехії в містечку Терезин. Через кілька місяців до нього приєдналася дружина Йоганна (Ханси) з новонародженим сином Томашем (Томмі).

В гетто він очолив графічну майстерню і у вільний час багато малював. У малюнках було відображене життя гетто - пейзажні замальовки вулиць і будинків, портрети хворих і вмираючих, людей похилого віку і дітей, натовпу в'язнів, які очікують депортації, і голодні, знесилені люди в пошуках їжі. Малювати доводилося таємно, Бедржих зі своїми друзями Хаасом і Унгаро або збиралися вночі, або ховалися, щоб не потрапляти на очі есесівцям і працювати над малюнками. 22 січня 1944 року Фрітта подарував своєму трирічному сину на день народження книжку. "Ця книжка - перша в довгій низці книг, які я задумав для тебе намалювати", - написав він.

Але, нацистам стало відомо, що Фрітта і його товариші не тільки активно малювали, а й примудрилися переправити частину робіт в нейтральну Швейцарію через торговця творами мистецтва Лео Штрауса і своїх людей серед чеської поліції. 17 липня 1944 року художників привели в комендатуру на допит, звинуватили в антинацистський пропаганді і відправили до в'язниці гестапо, де вони провели понад три місяці. 26 жовтня 1944 року Фрітта депортовали в Освенцим, де він загинув 8 листопада 1944 року. Хансі померла у в'язниці в лютому 1945 року. Догляд за Томмі взяла на себе Ерна, дружина Хааса. Томмі і Ерна були звільнені в травні 1945 року.

16 серпня 1942 року родина пройшла відбір, після якого Владислава, його батьків та Регіну визнали непрацездатними і вони підлягали відправці до концтабору Треблінка. 19 серпня вони вирушили на Перевалочний пункт (у своїх щоденниках Владислав Шпільман називає його німецькою Umschlagplatz). Коли Генрик і Галина дізналися про це, вони приєдналися до них, незважаючи на те, що обидва ще не підлягали відправці. Під час завантаження в поїзд один з єврейських поліцейських Іцхак Хеллер, який був знайомим Шпільманів, виштовхнув Владислава з натовпу, відокремивши від сім'ї. Батьків, сестер і брата він більше не побачив. Після цього Владислав працював будівельником і дивом кілька разів уникнув смерті під час чергових відборів. Коли депортація решти євреїв знову посилилася, Шпільман, не витримавши, в лютому 1943 втік з гетто і аж до Варшавського Повстання поневірявся по знайомих з Польського Радіо, які ховали його в різних квартирах. Його останнім укриттям стала квартира в центрі міста – якраз там, де все було заселено гестапівцями. Незважаючи на прохання друзів перечекати Повстання в підвалі будинку, Шпільман більшу частину цього часу відсиджувався в квартирі і в разі небезпеки ховався на горищі. 12 серпня будинок підпалили і Шпільман, під загрозою задухи, спробував отруїтися припасеним заздалегідь снодійним, але залишився живим. Після придушення повстання він залишився фактично одним з небагатьох варшав'ян в центрі міста. Ховався від гестапівців в розташованому по сусідству госпіталі та інших зруйнованих будинках і від недоїдання мало не помер. Нарешті, в листопаді він сховався в будівлі, де його знайшов німецький офіцер Вільгельм Хозенфельд, оскільки в цій будівлі збиралися розташувати німецький штаб оборони Варшави. Він заховав Шпільмана на спеціальній антресолі під дахом і аж до повного відступу німців з Варшави потайки носив йому провіант. Після закінчення війни протягом 20 років Владислав Шпільман працював на варшавському радіо, продовжував виступати як піаніст-виконавець.

Після війни Владислав Шпільман писав мемуари, засновані на спогадах про пережите ним під час війни. У літературній обробці Єжи Вальдорффа під назвою "Загибель міста" вони були видані 1946 року в Польщі. За цією книгою був поставлений фільм режисера Романа Поланскі "Піаніст" (2002). У 1998 році вийшло перевидання - "Піаніст: надзвичайна і справжня історія про виживання однієї людини у Варшаві 1939–1945". Це видання було перекладено на 38 мов світу.

Тут він вводить новаторську для того часу систему дитячого самоврядування. Крім "Будинку сиріт", Гольдшмит співпрацює з іншими дитячими притулками, публікується в журналах, пише книги, читає лекції з педагогіки. Тоді-то і з’являються Януш Корчак і добродушний Старий доктор, голос якого звучить з кожного радіоприймача.

1 вересня 1939 Німеччина вторглася до Польщі - почалася Друга Світова війна. Януш Корчак рвався на фронт, але отримав відмову за віком. Як лікар, він рятував поранених під час бомбардувань, його вихованці гасили на дахах запальні бомби. Коли німці увійшли до Варшави, для Януша Корчака почалася нова боротьба - боротьба за життя своїх вихованців. Для нацистів діти євреїв підлягали знищенню. Восени 1940 року авторитет старого педагога не допоміг йому запобігти переселення його маленьких вихованців в Варшавське гетто. Німці поступово почали знищувати мешканців Варшавського гетто. Сторінки щоденника, який вів Януш Корчак, відобразили наростаючий жах того, що відбувається. Але навіть в цих умовах педагог продовжував навчати, лікувати, виховувати дітей, який фактично вже були приречені. Більш того, притулок доктора Корчака ставив дитячі вистави, що здається абсолютно немислимим, з урахуванням того, що його вихованці від перенесених страждань ледве трималися на ногах.

6 серпня 1942 року 192 дитини з притулку Корчака були спрямовані в "табір смерті" Треблінка. З ними були два їх педагога - Януш Корчак і Стефанія Вільчинська, а також ще вісім дорослих. Педагогічний авторитет Януша Корчака був настільки великий, що в момент завантаження у вагон до нього підійшов один з німецьких офіцерів, простягнувши аркуш паперу. Всесвітньо відомому педагогу-новатора гітлерівці дарували життя. Однак Старий Доктор не залишив своїх вихованців в найстрашніший годину їх життя. Януш Корчак, Стефанія Вільчинська і всі діти з їх притулку прийняли мученицьку смерть у газовій камері "табору смерті" Треблінка.

10 ПРИНЦИПІВ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ ЯНУША КОРЧАКА, ЯКІ ВАРТО ЗНАТИ КОЖНОМУ:

1. Не чекай, що твоя дитина буде таким, як ти або таким, як ти хочеш. Допоможи йому стати не тобою, а собою.

2. Ніколи не вимагай від дитини плати за все, що ти для нього зробив. Ти дав йому життя, як він може віддячити тобі? Він дасть життя іншому, той - третьому, і це незворотний закон подяки.

3. Ніколи не зганяй на дитині свої образи, щоб в старості не їсти гіркий хліб. Бо що посієш, те й зійде.

4. Не стався до її проблем зверхньо. Життя дане кожному під силу, і будь упевнений - йому вона важка не менше, аніж тобі, а може бути, і більше, оскільки у нього немає досвіду.

5. Не принижуй!

6. Не забувай, що найважливіші зустрічі людини - його зустрічі з дітьми. Звертай більше уваги на них - ми ніколи не можемо знати, кого ми зустрічаємо в дитині.

7. Ніколи не муч себе, якщо не можеш зробити щось для своєї дитини, просто пам'ятай: для дитини зроблено недостатньо, якщо не зроблено все можливе.

8. Дитина - це не тиран, який заволодіває всій твоїм життям, не тільки плід від плоті і крові. Це та дорогоцінна чаша, яку Життя дало тобі на зберігання і розвиток в ньому творчого вогню. Це розкріпачена любов матері і батька, у яких буде рости не "наш", "свій" дитина, але душа, дана на зберігання.

9. Умій любити чужу дитину. Ніколи не роби чужому те, що не хотів би, щоб робили твоєму.

10. Люби свою дитину будь-яким - не талановитих, невдахою, дорослим. Спілкуючись з ним - радій, бо дитина - це свято, яке поки що з тобою.

Голландський бізнесмен (який торгував електротоварами компанії Philips), консул Нідерландів у Литві Ян Звартендейк (Ян Цвартендійк) видавав євреям свідоцтва про те, що для в'їзду в голландську колонію Кюрасао в'їзна віза не потрібна, тобто, свідоцтва служили певними замінникоми візи. Радянські дипломати погодилися пропускати людей з такими псевдовізамі через СРСР, але тільки за умови, що вони отримають і японську транзитну візу, оскільки на Далекому Сході вони могли виїхати з СРСР тільки через Японію. Японські транзитні візи видавав Тіуне Сугіхара.

Отримавши вказівки японського МЗС видавати візи тільки тим, хто відповідав формальним критеріям і мав у своєму розпорядженні необхідну суму грошей, Сугіхара знехтував цими вказівками і видав набагато більшу кількість віз.

Дружина віце-консула Юкіко Сугіхар згадувала, як одного ранку літа 1940 року, була розбуджена звуками, що доносились з-за огорожі їх заміського будинку. Виглянувши з вікна, вона побачила натовп, що зібрався біля воріт консульства. Здавалося, ще трохи, і люди стануть брати штурмом огорожу саду. Назустріч їм крокував її чоловік, консул Японії в Литві Тіуне Сугіхара.

"Це було жахливо, - згадувала Юкіко в бесіді з кореспондентом американської газети "Файненшл Таймс" Полом Абрахамс. - На площі біля будівлі консульства стояли сотні людей - чоловіків, жінок і дітей. Я пам'ятаю їхні очі - втомлені і відчайдушні. Жінки плакали. Маленька дівчинка сиділа в калюжі, змучена і перелякана ".

Незабаром у Тіуне Сугіхари закінчилися бланки для віз, і він продовжував виписувати візи від руки. Всього він виписав, за деякими оцінками, 2139 віз. З огляду на, що віза видавалася на сім'ю, можна вважати, що завдяки йому виїхало близько 6 тисяч осіб. Як підрахували в наші дні, загальне число дітей, онуків і правнуків біженців, врятованих дипломатами Японії та Голландії, перевищило 50 тисяч.

Після закриття консульства, Тіуне з дружиною Юкіко ще три дні знімали номер в готелі і продовжували проставляти візи. Навіть сидячи в купе поїзда на Берлін, всі останні хвилини він виписував візи. А коли поїзд рушив, дипломат протягнув консульський штамп через вікно зоставшимся біженцям - і вони продовжили процедуру без нього, підробляючи підпис. На японській кордоні "спрацювали" не менше 400 віз з підробленими підписами.

Невелике підприємство в Заблоче, на околиці Кракова почало постачати кухонний посуд німецькій армії і стало розширюватися. Після закінчення трьох місяців на виробництві вже були зайняті 250 польських робітників, в тому числі сім євреїв. А до кінця 1942 року підприємство перетворилося в гігантський завод з виробництва емальованого посуду і амуніції для німецької армії.

За чотири наступні роки кількість працівників-євреїв у Шиндлера зросла з 150 до приблизно 1000 чоловік. У той час, як навколо гоніння на євреїв все більш посилювалися, перейшовши в стадію "остаточного вирішення єврейського питання", ті, хто працював на Шиндлера, виявлялися у відносній безпеці. Їх захищали його зв'язки.

Шиндлер не мав ніяких підстав негативно ставитися до нацистського режиму, але безглузда жорстокість щодо євреїв змінили Шиндлера. Поступово егоїстична мета набити грошима свої кишені (робітникам-євреям можна було платити менше) відійшла на другий план, поступившись місцем бажанню врятувати якмога більше людей. Коли його людям загрожувала депортація в Аушвіц, він вимагав їх звільнення, стверджуючи, що відсутність кваліфікованих робітників серйозно зашкодить виробництву, яке є дуже важливим для ведення війни. Він не зупинявся перед фальсифікацією документів обліку, записуючи дітей, домогосподарок і юристів в якості фахівців-механіків і слюсарів по металу, тим самим даючи роботу якомога більшій кількості некваліфікованим або тимчасово непрацездатним робітникам. Гестапо кілька разів заарештовувало його, пред'являючи обвинувачення в порушенні наказів і в заступництві євреям. Однак Шиндлер не зупинявся.

У березні 1943 Краківське гетто було ліквідовано, а євреї, що залишилися були переведені в концтабір Плашил на околиці Кракова. Шиндлер домігся у Гауптштурмфюрера СС Амона Гета, жорстокого коменданта табору і свого товариша по чарці, дозволу створити філію табору для єврейських робітників його фабрики в Заблоче. Там легше було створити більш пристойні умови для існування євреїв, збільшити їх убогий раціон харчування продуктами, купленими на чорному ринку за власний кошт Шиндлера. На територію філії було заборонено входити есесівцям.

В кінці 1944 року концтабір Плашил і всі його філії отримали вказівку евакуюватися в зв'язку з наближенням радянських військ. Більшість в'язнів - понад 20 тис. чоловіків, жінок і дітей - були відправлені в табори знищення. Отримавши наказ про евакуацію, Шиндлер звернувся в спеціальний відділ Верховного командування збройних сил Німеччини і зумів отримати офіційний дозвіл на продовження виробництва на фабриці, яку він і його дружина Емілі відкрили в Брюннліце в Судетах. Передбачалося, що всі робочі з Заблоче, до яких приєдналась і велика кількість в'язнів табору Плашил, переїдуть на нову фабрику. Однак, замість Брюннліца 800 чоловіків - серед них 700 євреїв - і 300 жінок зі списку Шиндлера були відправлені в табори Гросс-Розен і Аушвіц. Дізнавшись про те, що трапилося, Шиндлер, в першу чергу, подбав про звільнення чоловіків з табору Гросс-Розен, а потім послав свою особисту секретарку в Аушвіц для переговорів про звільнення єврейських жінок. Вона зуміла домовитися, пообіцявши платити за кожну робітницю 7 німецьких марок в день. Це єдиний випадок в історії таборів знищення, коли такій великій групі людей дали можливість покинути територію табору живими, в той час, коли газові камери ще функціонували. Одним з особливо видатних вчинків Оскара і Емілі Шиндлер було звільнення 120 чоловіків-євреїв з концтабору Голешов, філії Аушвіца.

В останні дні війни, перед самим приходом російських до Моравії, Шиндлеру вдалося перебратися до Німеччини, в зону, контрольовану союзниками. Шиндлер не мав ні гроша. Єврейські організації допомоги підтримували його, як могли, фінансували його еміграцію в Південну Америку. Коли в 1961 році Шиндлер вперше відвідав Ізраїль, його захоплено зустріли 220 осіб, врятованих ним від смерті. Шиндлер жив то в Ізраїлі, то в Німеччині. Після його смерті в Німеччині в 1974 році, євреї перевезли його прах в Ізраїль і поховали на католицькому цвинтарі в Єрусалимі. Напис на його надгробку свідчить: "Незабутньому рятівникові від 1 200 гнаних євреїв".

Після приходу німців, особливої гостроти набрала проблема євреїв, яких у Перемишлянах було чимало. І тут Омелян показав свою людяність та відвагу. Його дочка Анна Марія Ковч-Баран розповідає про такий епізод після того, як німці прибули до Перемишлян: "Батько завважив дим поблизу церкви і водночас почув розпачливі крики. До хати вбігли кілька євреїв у великій паніці і стали благати в батька порятунку. Німці, кинувши в синагогу, де вони саме зійшлися на молитву, запалювальні бомби, зачинили двері й нікого не випускали. Не замислившись ні на мить, батько побіг туди (...). В голові не було іншої думки, крім тієї, що люди горять і просять рятунку. Він вбіг між юрбу біля синагоги й німецькою мовою, яку знав досконало, крикнув до вояків, щоби покинули її. На диво, вояки сіли в свої мотоцикли і від'їхали в бік своєї станції".

Під час німецької окупації Галичини, намагаючись врятувати євреїв від знищення, хрестив їх і видавав їм метрики про хрещення, незважаючи на заборону цього окупаційною владою. Загалом їм було видано більше 600 свідоцтв про хрещення. Звернувся з листом до Гітлера, в якому засуджував масові вбивства євреїв і вимагав дозволу відвідувати євреїв у гетто. За ці дії 30 грудня 1942 року був заарештований гестапо й кинутий до львівської в'язниці по вул. Лонцького. Завдяки Митрополитові Андрею Шептицькому його звільнили, але з умовою, що той відмовиться від подальшої допомоги євреям. Такої заяви він не підписав, через що його ув'язнили удруге, в серпні 1943 року, і доправили до концтабору Майданек, де таємно продовжував свою священицьку діяльність. У лютому 1944 року отець Омелян захворів і попав у табірний шпиталь, де помер, а його тіло було спалено в крематорії. В одному з листів до близьких він написав: "Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує молитов... Неxай Господь помилує їх".