Embedded Files
1.СТВОРЕННЯ ГЕТТО
1.СТВОРЕННЯ ГЕТТО
Єврейські концтабори і гетто були створені нацистською окупаційною владою для поступового знищення єврейського населення. По всій Україні гетто фактично були місцем концентрації євреїв, транзитним пунктом перед знищенням. Найбільшими гетто були у Львові (130 тис. осіб, існувало з листопада 1941 по червень 1943 року), Чернівецьке (45 тис. осіб), Мізоцьке гетто, Антонівка, Бердичів, Борщів, Дрогобич, Коломия, Теребовля, Проскурів, Рівне, Самбір, Чечельник, Чортків.
Ідея концентрації євреїв в гетто була висунута Адольфом Гітлером в 1939 році. Перші гетто почали створюватися на території окупованої німцями Польщі. В гетто, створені на окупованих нацистами територіях СРСР і країн Східної Європи примусово, під загрозою смерті, переселяли всіх євреїв, в тому числі євреїв із Західної Європи.
"Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України" зазначає, що на території України було створено 304 гетто. За даними російського історика І. Альтмана, на території України було створено 442 гетто, близько 60 % з них були в межах кордонів України на 1939 року, близько 38% перебували в румунській зоні окупації.
Наказ про реєстрацію євреїв м.Херсона перед виселенням до гетто, 25 серпня 1941 року (Джерело)
Гетто південно-східної України суттєво відрізнялись від гетто, які німці влаштували в Польщі і на західних радянських територіях. Перш за все, більшість з них існували зовсім недовго, оскільки нацисти, створюючи гетто в цих областях, переслідували тільки одну мету: зібрати всіх євреїв міста для масового розстрілу в одному місці. Так, гетто в Могильові на Дніпрі, де знаходилося 6,5 тис. осіб, проїснувало півтора місяця (з перших чисел вересня до останньої акції 17-19 жовтня 1941 року). Гетто в Херсоні (Миколаївська область) проіснувало менше 3 тижнів - з 7 по 25 вересня 1941 року.
Свідчення
Емма Дмитріївна Кузьменко
"В Херсоне хозяйничали немцы и все мы с родственниками оказались в гетто. Мне было 5 лет, я мало что помню, часто плакала, видела издалека отца и просилась к нему, не знаю, что мы там делали, но много было немцев с оружием, а я с мамой и братом были вместе. Помню еще. Что мы шли строем, как на демонстрации, мама меня держала правой рукой за руку, а на левой руке держала братика Радика 1940 г., ему было 7-8 месяцев. Мы шли, как в котловане внизу, а наверху стояло много людей. Не знаю, я отца увидела или он нас, но помню, что я сильно кричала "папа", и сверху он сбежал вниз, схватил меня на руки и побежал. Помню выстрелы, но мы остались живы. Как-то ночью пришла мама с братом. Как отцу удалось ее вызвать, не знаю, о чем сейчас очень жалею. Всех родственников в Херсоне расстреляли, а мы скитались по Херсону, прятались и в январе месяце".
(Джерело: Відродження пам'яті: Спогади свідків та жертв Голокосту. Випуск 2. – Дніпропетровськ: Центр "Ткума", 2009. – 192 с.)
Свідчення німецького інженера Германа Фрідріха Грабе, який працював в одній з німецьких будівельних фірм на Рівненщині, про масовий розстріл євреїв із Дубнівського ґетто 5 жовтня 1942 року:
"Люди, які виходили з вантажівки, - чоловіки, жінки, діти всіх вікових груп - мали зняти одяг за наказом есесівця, який тримав у своїх руках батіг. Вони клали свій одяг у визначене місце, сортували його відповідно (взуття, верхній одяг та нижня білизна). Я бачив купу взуття від 800 до 1 тис. пар, великі стоси нижньої білизни та одягу. Без крику та плачу роздягнені люди стояли навколо сім’ями, цілували один одного, кажучи слова на прощання і очікуючи на знак від іншого есесівця, який стояв біля ями також з батогом у руці. Протягом 15 хвилин я стояв поблизу і не чув жодного нарікання чи благання про помилування. Я спостерігав за сім’єю із восьми осіб, чоловіка та жінки десь 50 років з дітьми років 20-24 та двома дорослими доньками десь 28-29 років. Стара жінка із білосніжним волоссям тримала в своїх руках однорічну дитину, лоскочучи та співаючи їй. Дитинка воркотала від задоволення. Батьки дивилися на неї зі сльозами на очах (…) У цей момент есесівець в ямі почав кричати щось своєму товаришеві. Останній відрахував близько двадцяти осіб і наказав їм іти за земляний вал. Серед них була сім'я, яку я щойно згадав. Я добре пам'ятаю дівчинку, струнку, з чорним волоссям, яка, проходячи повз мене, сказала сама до себе: "Двадцять три роки".
(Джерело)
По-друге, нацисти не намагалися створювати скільки-небудь стерпні умови для життя в'язнів, оскільки створюючи гетто в цих областях, переслідували тільки одну мету: зібрати всіх євреїв міста для масового розстрілу в одному місці. Тому вони не намагалися створювати хоч які-небудь стерпні умови для життя в'язнів. Так, Харківське гетто влаштували на території Станкобудівного заводу. 15 тис. євреїв, що залишилися в місті, повинні були жити в заводських бараках з вибитими вікнами, виламаними дверима і зруйнованими печами. 16 грудня 1941 року закінчилося переселення всіх євреїв в гетто, а вже 28 грудня почалися розстріли. Більшість в'язнів гетто, - хто не помер від голоду і холоду, - були розстріляні 7 січня 1942 року і в наступні дні. Нацисти, як правило, не постачали в'язням гетто продовольство; багато євреїв гетто східних областей померли від голоду і важких побутових умов.
Свідчення
Лист Рози Ліндвор, 15 років
"В 1941 году, когда началась война, они пришли в Могилев-Подольский и погнали всех евреев в лагерь Печера, Тульчинского района. Они издевались над нами, и моих родителей они застрелили. Нас погнали на работу. Девочки добывали торф руками. Мы работали с четырех часов утра до поздней ночи. Однажды мы услыхали: они говорили, что кончится летний сезон и всех "юдов" убьют. Мы убежали куда глаза глядят. За нами гнались и многих убили. Меня спас один украинец, он взял меня к себе и спрятал. Его сосед рассказал немцам, что "во дворе жидовка". Немец пришел, чтобы меня застрелить, но украинец начал с ним драться, а я убежала и попала на румынскую территорию".
(Джерело)
Дробицький Яр став могилою для 20-ти тисяч харків'ян (Джерело)
Єврейське гетто в Кам'янець-Подільському (Джерело)
Одним з перших було створено в Кам'янець-Подільському гетто, 20 липня 1941 року. Воно стало і першим на окупованій території СРСР місцем, куди депортували євреїв з інших країн світу. До кінця липня в Кам'янець-Подільський були привезені з Угорщини 11 тис. євреїв, які втекли з Польщі та Чехословаччини. В гетто були також доправлені жителі навколишніх містечок. Всього в гетто утримувалось близько 30 тис. чоловік. В серпні в Кам'янець-Подільському була проведена наймасовіша за літо 1941 року акція знищення євреїв на території СРСР. Були вбиті близько 24 тис. в'язнів: 2 серпня розстріляно 11 тис. осіб, 26 і 28 серпня – 23 тис. В січні 1942 року – 4,5 тис. Наприкінці 1942 року 500 єврейських дітей віком 5-12 років було заживо поховано на єврейському цвинтарі. В Старому місті майже не залишилось людей. Доносився лише стукіт ломів і гуркіт дахів, що падали. Це працювала контора упорядкування будинків, працівники якої трощили житло в пошуках цінностей, захованих євреями.
Можна виділити такі характерні ознаки "гетто": переселення єврейського населення в спеціально відведені для цього квартали з метою ізолювати від навколишніх жителів; використання спеціальних розпізнавальних знаків для його мешканців; огородження території гетто та охорона цих огороджень поліцією; створення юденратів - керівних органів ізольованої від зовнішнього світу єврейської громади; залучення до примусової праці.
Оголошення із правилами для євреїв Луцька (Джерело)
Табличка із позначенням ґетто в Луцьку (Джерело)
Всі гетто, на думку істориків, умовно можна розділити на два основних типи: "відкриті" і "закриті". На українських землях окупанти створили обидва типи гетто. Перший тип відрізнявся від другого відсутністю огородження й неповною ізоляцією євреїв від контактів із зовнішнім світом. Мешканці таких гетто проживали у своїх квартирах разом із родинами. У такі гетто, траплялося, переселяли євреїв із сусідніх міст та містечок. Як правило, "відкриті" гетто були тимчасовими, існували тільки до знищення жителів чи їх переселення в "закриті" гетто або депортації в табори.
Луцьке гетто
У Луцькому гетто перебувало 20 тис. євреїв перебувало. З 20 серпня 1942 року їх розстріляли. Також вбили 5 тис. євреїв, зігнаних у Луцьке гетто з околиць. Усього за період нацистської окупації Луцька - розстріляли майже 25 тис. євреїв з міста і навколишніх містечок і сіл. 1 жовтня 1944 року перший перепис населення після визволення міста зафіксував, що в Луцьку врятувалося 44 єврея.
Після ліквідації гетто німецька окупаційна влада ще зберігає функціонування трудового табору. 500 єврейських робітників цього табору піднімають повстання, у суботу, 12 грудня 1942 року через повідомлення про ліквідацію табору. Зброї у них практично не було. Організаторами повстання були Моше, Шульман і Газ.
Спогади Шмуеля Шило, одного з організаторів повстання:
"Моше вигукнув: краще загинути разом зі своїми ворогами, аніж як вівці йти на смерть. Він сказав: той, хто не підтримає повстання або заховається, буде вбитий. Після відбиття двох атак прийняли рішення атакувати кільце поліцейських. Табір почав горіти (ймовірно, був підпалений поліцією) чоловіки пішли в останній бій. Вони перелазили через стіну з колючим дротом під вогнем кулеметів, які розривали їх на шматки. Євреїв, які не були в гетто, зачинили на складах. Пізніше склади згоріли разом із євреями, які там перебували".
Джерело: Зек Б.М. "Луцьк у роки нацистської окупації (1941-1944)" – монографія – Луцьк:2017
"Закриті" гетто передбачали переселення всіх євреїв у чітко окреслений квартал або район міста. Іноді робився виняток для членів юденрату, лікарів і ремісників. Створення такого типу гетто, подекуди, зумовлювалося й економічними причинами: окупанти намагалися посилити контроль за дешевою або ж, точніше, безкоштовною робочою силою, призначеною для робіт як усередині гетто, так і зовні. Однак головним призначенням гетто залишалося полегшення якнайшвидшого "остаточного розв’язання єврейського питання", тож не дивно, що смертність у гетто від голоду, знущань та непомірних фізичних навантажень була надзвичайно високою.
Свідчення
"Но начало войны изменило мою жизнь. В середине июля 1941 г. фашисты оккупировали г. Бар и сразу же создали комендатуру, назначили бургомистра, полицию. Они перекрыли улицы возле стадиона и объявили эту территорию еврейским гетто. Эта часть города была обнесена колючей проволокой и охранялась фашистами, полицаями с собаками. Евреям было приказано нашить с левой стороны на грудь желтый круг и такой же круг на спину с шестиконечной звездой Давида. Затем гетто было разделено на три зоны. Жители гетто работали на разных работах, а также в "Еврейском колхозе", который был переименован на "Гевиртшафт". Работали мы с раннего утра до позднего вечера. Шли мы на работу и с работы колоннами, охраняемой немцами и полицаями, нас пересчитывали при входе и выходе из гетто.
Мы с сестрой Ниной пололи, убирали хлеб, вязали снопы, убирали табак, работали на овощеперевалке, а наш братик Семен работал на телеге, управлялся с лошадьми. Так как в гетто полностью отсутствовали элементарные условия для проживания, эпидемии (тиф), голод и холод унесли в могилы сотни узников. Если кто из работающих пытался принести с работы кусок хлеба, чтобы поддержать малыша, того расстреливали".
(Джерело: Ф. И. Бельфер г. Днепропетровск 14 августа 2000 г.)
Мешканці гетто в Дрогобичі очікують депортації, 21 липня 1941 року (Джерело)
Спалене гетто в місті Кременець, 1942-1943 рр. (Джерело)
Свідчення
З щоденника 15-річного школяра Романа Кравченко з Кременецького гетто на Волині
"от 31 января 1942 г.:
"Евреям отдан приказ очистить 10 улиц... А в течение следующих 6 недель в городе будет организовано закрытое гетто. В город противно выйти. Картины, какие не повторяются. Люди молча оставляют свое добро. Для них выделены самые грязные, густо заселенные улицы. В городе 10 тысяч евреев. Если их упаковать в эти улочки, одно можно сказать наверняка - тиф."
"от 1 марта 1942 г.:
Наша бывшая Широкая, потом Мазепы, а теперь Риттерштрассе, принимает необычный вид. Одна ее сторона отходит к гетто, там загораживают все улицы и переулки заборами, забивают досками все окна и двери...
Одна сторона улицы живая: рестораны, милиция пьяная шумит; другая - забитая, мертвая, отвратительная. И есть люди, которые радуются этому новому облику города. Гетто огораживают со всех сторон, вход будет, кажется, только со стороны сгоревшей синагоги."
(Джерело)
Внутрішня організація єврейського життя у гетто на заході та в центрі України мала свої відмінності. У радянській Україні традиції єврейського життя були майже повністю знищені системою ще задовго до початку Другої світової війни. Потрапляючи в гетто, євреї цієї частини України, здебільшого, не мали уявлення про традиційний єврейський спосіб життя. Для організації гетто, як правило, використовували найбідніші, занедбані райони міст, околиці. При переселенні в гетто євреям дозволялося взяти з собою тільки особисті речі; іншу власність належало залишити. Мешканцям майже не постачали продуктів харчування, у гетто Трансністрії постійно бракувало води.
Свідчення
Зі спогадів Е.М. Кацевман
"Мы в гетто были не долго. Всех брали на работы по уборке и копке траншей, в том числе родителей и родственников. Меня тоже брали. Потом всех переселили в лагерь, а дома разрушили. Со всего местечка осталось 10 домов. Возвращаюсь к воспоминаниям о гетто, в котором были несколько месяцев. Все носили повязки с желтой звездой, которые сами шили. Иногда удавалось у полицейских выменять вещи и одежду на еду. Были полицаи, которые сочувствовали нам. Из нашего лагеря (Печора) немцы успели вывезти насколько грузовиков с людьми на расстрел, но тут появился начальник лагеря (румын) и не разрешил вывоз. И уничтожение евреев началось только после разрешения Антонеску. Все это происходило в 1942 году. Питались так: на комнату 50 – 60 человек приносили ведро варева, иногда крестьяне приносили в лагерь еду. Я выжила благодаря тете, которая меняла вещи на еду. Большую группу людей, в т. ч. и моего дядю посылали на роботу в г. Рахны. Их охраняли полицейские".
(Джерело: Відродження пам'яті: Спогади свідків та жертв Голокосту. Випуск 2. – Дніпропетровськ: Центр "Ткума", 2009. – 192 с.)
Інформаційний бюлетень Єврейської ради м. Львова, №1 (Джерело)
Для організації цього тимчасового життя нацисти створювали єврейське самоуправління – "єврейські ради" – юденрати, які повинні були забезпечувати виконання німецьких наказів. Їхніх керівників найчастіші призначали, хоча вони могли й обиратися. У найбільшому на Україні Львівському гетто юденрат мав численні комітети, комісії, відділи, де працювало 5000 осіб. Була створена і так звана "єврейська поліція порядку", яку формально підпорядкували юденратові. Юденрати намагалися організувати закупівлю харчів, створювали їдальні для голодуючих. Подекуди (зокрема, у Львові) вони навіть видавали свої газети й бюлетені, організовували навчання дітей і деякі культурні заходи. З часом, на юденрат і єврейську поліцію була покладена відповідальність за відправку людей на примусові роботи і відбір в табори смерті. Це ставило співробітників юденрата і єврейську поліцію перед трагічною дилемою, нерідко приводила їх до самогубства.
Спогади
Зі спогадів бувшого неповнолітнього в'язня гроднеського гетто Даниила Кловского:
"После войны к юденратам и тем, кто служил в полиции гетто, относились как к пособникам оккупантов. Прислужниками, холуями называли их многие и в гетто. Я же не брошу в них камень. Хотя до пускаю, что они эту свою работу делали, надеясь, что она поможет им легче продержаться. Но при всем том, думаю, им в определенном смысле было труднее, чем остальным обитателям гетто. Потому что главным условием сохранения хотя бы той жизни, которая здесь сложилась, было скрупулезное соблюдение всех предписаний гестапо. "Штраф" за малейшее их нарушение в гетто был один: смерть.
И если мы "отвечали" перед гестаповцами каждый за себя да еще за своих близких, то члены и служащие юденрата - за всех нас. Они были, по сути, нашими заложниками в руках гестапо."
(Джерело)
За розпорядженням райхсміністра окупованих східних областей А.Розенберга про введення примусової праці для єврейського населення від 16 серпня 1941 року, в Україні починають створюватись табори примусової праці для євреїв (Zwangsarbeitslager für Juden). Такий табір знаходився, як правило, поряд з гетто або взагалі на його території, у ньому утримувалися працездатні євреї. Ці табори продовжували існувати до кінця окупації; тільки на її завершальному етапі в'язні були знищені.
Так звані "трудові табори для євреїв" були фактично фабриками смерті для виснажених каторжною працею і голодом людей. В’язні ремонтували дороги, працювали в майстернях, на фабриках, у каменоломнях. Робота була для них примарною надією вижити, яку німці створювали й підтримували.
Свідчення
"Мы оказались в гетто. Страх и ужас поселились в нас, как и в каждой еврейской семье, в каждом доме. Все трудоспособные должны были ежедневно выходить на работу: ремонтировали и строили дороги, мосты, дома, производили уборки в разных помещениях.
Мы должны были носить на рукаве белые повязки с шестиконечной звездой. Однажды мой 13-летний братик вышел на улицу без этой повязки, его заметил полицай и жестоко избил.
В августе 1941 года группу евреев отправили на работу в бывший совхоз, и мы с отцом попали в эту группу. Мама с братом остались в гетто. Маме было всего-то 41 год. Но она болела, была в тяжелом моральном состоянии.
Мы с папой работали в поле с 7 утра до 7 вечера, с непривычки это было очень тяжело. И мне и ему. Спали мы в конюшне на соломе, раз в неделю нас отпускали "домой" в гетто. Папе было 48 лет, он был до войны стройным, крепким, красивым, веселым и общительным. За один месяц он стал неузнаваем: похудел, осунулся, как-то ссутулился, потускнели глаза, и не было прежней доброй улыбки.
Наступили холода, но мы продолжали работать в поле. Приходилось выкорчевывать свеклу руками из мерзлой земли. Папины руки опухли и посинели, он тяжело дышал и кашлял, невыносимо было смотреть на него, видеть его в таком состоянии".
(Джерело: Софья Зайцева "Женщина в войне")
Єврейські ув'язнені зі Словаччини на дорожніх роботах в таборі примусової праці, імовірно 1941 рік (Джерело)
Одним із найбільших, найстрашніших в Україні був Янівський табір у Львові. Тут було знищено понад 200 тис. в’язнів, серед яких були не тільки євреї. Нацисти не лише сповна використовували єврейську працю, кваліфіковану й некваліфіковану. Вони створили в таборі оркестр із найкращих львівських музикантів. Катування, розстріли проводилися під музику. Відоме навіть створене композиторами-в’язнями "Танго смерті". За кілька тижнів до ліквідації табору розстріляли й усіх оркестрантів. У різних гетто й таборах спільними були нелюдські умови й постійна загроза смерті.
2.ЛЬВІВСЬКЕ ГЕТТО
2.ЛЬВІВСЬКЕ ГЕТТО
6 листопада 1941 року за наказом генерал-майора поліції СС дистрикту "Галичина" Фріца Кацмана у Львові було створено єврейське гетто. Воно було найбільшим на території СРСР та проіснувало по червень 1943 року. У європейських масштабах львівське гетто поступалось лише Варшавському та Лодзькому.
Гетто було створено у найбіднішому районі Львова. З 16 листопада до 14 грудня 1941 року окупаційна влада переселила до гетто понад 136 тис. євреїв. Українці та поляки, що мешкали на цій території, до 14 грудня повинні були виселитися в інші райони міста.
Свідчення
Давид Кахане. Щоденник Львівського гетто
"Минуло літо, сповнене бідувань і страждань. На зміну йому прийшла осінь з її холодними, похмурими дощами, принісши з собою нові біди і нові страждання. Гостро постало питання про житло. Кожен єврей знав, що він не зможе довго залишатися у свому помешканні. Газети почали писати про те, що необхідно встановити межі гетто, а також давати слушні поради, як очистити “арійське” населення від єврейської чуми. Німці почали виганяти євреїв не тільки з окремих квартир, але і з цілих вулиць. Гестапо припинило гру в бюрократію, вручаючи людям накази. Просто ранком на вулицях з’являлися шупо, які через двірників інформували людей про необхідність протягом півгодини звільнити квартиру, в якій вони мешкали. Що можна було встигнути взяти звідти за цей час? Юрби євреїв стікалися до житлового відділу юденрату. Разом із дітьми, вони цілими ночами товклися на вулицях, на горищах, під східцями. У моїй квартирі час від часу з’являлися потенційні майбутні хазяї, уважно її вивчали, і, коли вони допитували мене, чи не сира вона, у чому її хиби, навіть краплі вагання не відбивалося на їхніх лицях, начебто я дав об’яву: “Квартира здається”. Євреї, що займали квартиру, взагалі не бралися до уваги.
Я розумів, що рано чи пізно змушений буду виїхати зі своєї квартири, тому вирішів заздалегідь зайнятися пошуками іншого житла.
...1 жовтня 1941 року на стінах будинків з’явилися оголошення з повідомленням про створення у Львові гетто. Оскільки в цей час у місті ще залишалося близько ста тисяч євреїв (з липня по жовтень 1941 року було знищено більше 15 000), гетто повинно було охопити весь район Замарстинівської вулиці, район Знесіння, частину Клепарова і колишній єврейський район по обідва боки Сонячної вулиці, відомий під назвою "Третього району". Євреям було наказано за два тижні покинути свої квартири і переселитися в гетто".
Вулиця Львівського гетто, 1942 рік (Джерело)
Місцеві охоронці супроводжують колонну євреїв. Львів (Джерело)
До кінця 1941 року у гетто була зосереджена більша частина єврейського населення Львова та прилеглих населених пунктів. Загалом за весь окупаційний період у львівському гетто утримувалось близько 138,7 тис. євреїв. Його територія була обгороджена парканом і колючим дротом і, таким чином, ізольована від міста.
З перших днів нацистської окупації Львова частини гестапо, СС і поліції почали проводити засідки на вулицях, арешти та погроми. Зокрема, під час транспортування євреїв до гетто в листопаді 1941 року німецька поліція провела селекцію, внаслідок чого 5 тис. осіб похилого віку та хворих відібрали та розстріляли поблизу залізничного мосту (т. зв. "мостова" акція).
Управління ґетто здійснювалось через єврейську раду ("юденрат"), яка забезпечувала господарське життя, збирала контрибуції, відбирала кандидатів на роботи у трудових таборах, виконувала розпорядження адміністрації міста.
Нацисти поділяли євреїв у гетто на "придатних" і "зайвих". Привілейованими вважалися спеціалісти у галузі техніки, ремесла та медицини, робітники військових та цивільних підприємств, а також урядовці Юденрату. Ці категорії в’язнів були поселені на окремій ділянці гетто. Їм видавали спеціальне посвідчення для пересування територією міста.
Свідчення
"Д-р Йозеф Парнас, перший голова львівського юденрату ... заступив на цю посаду у липні 1941 року. Юрист за освітою, він багато років працював адвокатом... Сім’я його володіла кількома маєтками і була відома своїм багатством. Під час першої світової війни він був ротмістром австрійської кавалерії. На момент призначення його головою юденрату йому було майже 70 років. ...Він не виказував жодних ознак підлесливості чи страху перед німецькою владою. Не раз він мужньо відмовлявся виконувати їх вимоги. Він не міг і не бажав звикнутися з німецькими “методами праці”.
У жовтні 1941 року гестапо зажадало, щоб єврейська громада передала 500 здорових молодих чоловіків для відправлення у табори примусової праці, що були вже засновані тоді у Львові та області. Доктор Парнас, розуміючи, до чого це приведе, рішуче відмовився брати у цьому участь. Громада та її органи були створені, сказав він, не для того, щоб посилати євреїв на смерть. Його незворушна відповідь: “Людей не віддам!” - вирішила його долю.
Того ж дня (у жовтні 1941 року) гестапівці оточили будинок Єврейської ради на Старотандитній вулиці та заарештували майже усіх службовців на чолі з доктором Парнасом. Заарештованих загнали до невеликої вантажівки, д-ра Парнаса звалили на землю та почали бити і топтати ногами. Після того, як 500 молодих чоловіків були відправлені до трудових таборів, усіх службовців, окрім доктора Парнаса, відпустили. Він залишився ув’язненим до кінця жовтня 1941 року, після чого його було вбито у тюрмі на вулиці Лонцького”.
Еліягу Йонес. Євреї Львова в роки Другої світової війни і Голокосту європейського єврейства 1939-1944 (Джерело)
Працівниці Юденрату (Єврейської ради) на території львівського гетто (Джерело)
Жінка, що сидить біля мертвого тіла на вулиці Львівського гетто (Джерело)
У гетто не вистачало води та продуктів харчування, медичного забезпечення, житла. Офіційні норми постачання взимку 1941-1942 рр. на одного дорослого становили: 700 гр. хліба на тиждень, 400 гр. борошна та 100 гр. цукру на місяць. Це спричинило масове голодування та знесилення в’язнів. Восени 1942 року тут поширилась епідемія тифу, яка забрала життя багатьох виснажених і немічних євреїв. Працездатне єврейське населення гетто виконувало трудову повинність у Янівському концтаборі (тут вони працювали на німецьких промислових підприємствах, будівництві залізниці тощо), а непрацездатних систематично знищували.
Взимку-навесні 1942 року, після прийняття рішення "про остаточне вирішення єврейського питання" нацисти розпочали підготовку до масового знищення євреїв у гетто.
У березні 1942 року відбулась перша депортація євреїв зі львівського гетто до табору смерті Белжець. Її жертвами стало 15 тис. непрацездатних євреїв (літні люди, жінки та діти). Офіційно вона отримала назву "акції проти антисоціальних елементів".
Арешт мешканця гетто (Джерело)
Прибуття колони полонених в табір смерті Белжець. Польща, 1942 рік (Джерело)
Транспортування євреїв з гетто до концтабору Белжець було початком операції "Рейнгард" - нацистського плану, що передбачав знищення 2 млн. євреїв у Генеральному губернаторстві. Масові вбивства євреїв проводилась у трьох таборах смерті - Белжець, Собібор та Треблінець ІІ. Для цього були залучені війська СС та підрозділи поліції Люблінського та Варшавського дистриктів, а також допоміжний апарат із колишніх радянських військовослужбовців, що проходили навчання у тренувальному таборі у Травниках.
Під час великої облави, проведеної у львівському гетто в ніч з 24 на 25 червня 1942 року, понад 2 тис. євреїв вивезли до Янівського концтабору. Невелику кількість в’язнів (близько 120 осіб) залишили у Янівському концтаборі, а інших розстріляли в урочищі Пяски поблизу концтабору. Окрім цього, 6 тис. в’язнів було розстріляно в самому гетто.
Напередодні приїзду начальника СС Генріха Гіммлера до Львова у серпні 1942 року у гетто була проведена наймасштабніша з усіх акцій Голокосту, т.зв. "Велика акція". Внаслідок цього до табору смерті Белжець було відправлено близько 55 тис. євреїв, 1,6 тис. працездатних євреїв-чоловіків перевели до Янівського табору, а близько 1 тис. (здебільшого дітей-сиріт і хворих з лікарні) розстріляли в самому гетто. Керівників "юденрату" повісили, а єврейську раду ліквідували.
Свідчення
З тексту виступу голови Львівської релігійної громади Л.І. Серебряного з вересня 1945 р. по грудень 1946 р. на загальних зборах громади:
“Події 4-го липня за своїми звірствами перевершили усі попередні жахи. В цей день фашистськими людожерами було проведено найжахливішу з акцій - дитячу. З 10-ї години ранку з’явилися на вулицях міста групи єврейських дітей 11-12-річного віку у супроводі есесівців. Маленьких діток несли на руках матері. Куди повезли основну масу дітей, я не знаю. На Стрілецькій площі було зібрано більше 20-ти дітей різного віку від немовлят до 11-12-річних. Ми бачили, як нічого не підозрюючи дітки грали, коли роздалася стрілянина з автоматів. Діти та їх матері були розстріляні. Есесівські офіцери ходили між розстріляних і добивали тих, хто ще дихав. То було о 12-й годині пополудні, на очах у сотень людей. З розказаної кривавої сцени в мене досі стоять перед очима двоє діток - кучерява дівчинка 2-3 років з великими чорними очима та того ж віку біленький хлопчик у блакитному костюмчику. Ці діти, граючи до останньої хвилини, зберігли на своїх личках вираз грайливого настрію.
Похмурими були обличчя свідків тієї дикої сцени.Люди ховали очі. Вони боялися виявити перед катами свої думки. Вони боялися глянути в очі жахливій правді. Усього в тій акції загинуло більше 3000 дітей”.
(Джерело)
Яків та Двора Карту, єврейські діти, шо були депортовані до Белжеця та вбиті у грудні 1943 року (Джерело)
Німці спостерігають за євреями під час примусової праці. Львів, 1943 рік (Джерело)
18 листопада 1942 року 5 тис. осіб були арештовані і депортовані у Белжець. Гетто було оголошено "закритим єврейським табором" і передано у безпосереднє розпорядження СС.
5-7 січня 1943 року була проведена ще одна т. зв. "жорстока" акція, внаслідок якої 15-20 тис. євреїв було розстріляно в урочищі Пяски. Після цього нацисти оголосили, що в гетто можуть залишатись лише ті євреї, які мають дозвіл на працю, а саме гетто було реорганізовано у табір примусових робіт – "Judenlager Lemberg2 ("Юлаґ").
Свідчення
Спогади Степана Якимовича Шенфельда, “Табір примусової праці” (1943)
“То було восени 1942 року. Дощові хмари стояли над містом Львовом. Початок місяця листопада приніс вже й морози... Прямую до відділу, що займається прибиранням з вулиць поламаних машин, заліза і т.п... О шостій починається робочий день... Без чверті дванадцять - дзвін. Здивовані ми припиняемо роботу... дивимося навколо та бачимо щось незвичайне; усі ходи перекриті, а солдати - наші начальники, із автоматами у руках... Швидко прийшли офіцери на чолі з майором. Усі одразу ж впізнали його за високим зрістом та обличчям, схожим на морду расового англійського бульдога. “Починаючи з сьогоднішнього дня, не будете після роботи повертатися до гетто. Мої солдати будуть сопроводжувати вас до табору примусової праці СС”, сказав він та пішов, а слідом за ним - офіцери. Побудованих у 5 колон нас повели Яновською вулицею у бік концетраційного табору”.
(Джерело)
Ліквідація львівського гетто тривала до 16 червня 1943 року. Під час його остаточної ліквідації останні в’язні організували збройне повстання, вбивши та поранивши декількох поліцейських. 14 днів жменька захисників зі зброєю у руках боролися з переважаючими їх за численністю та озброєнням силами нацистів. Тільки після того, як німці почали будинок за будинком руйнувати та підпалювати гетто, їм вдалося придушити опір. Усі повсталі загинули у бою
Після остаточної ліквідації гетто останніх 4 тис. в’язнів перевели до Янівського концтабору, а згодом знищили в урочищі Пяски. Після цього нацисти проголосили Львів звільненим від євреїв ("Юденфрай").
Протягом двох років німецької окупації у львівському гетто та Янівському концтаборі загинуло понад 250 тис. людей.
Свідчення
Свідоцтво І.Герц та Нафталі Нахта:
"Організація налагодила зв’язок з польским комітетом та почала видавати підпільну газету, що розповсюджувалася з рук у руки. На зібрані кошти придбали револьвери; декотрим в’язням, що працювали у німецьких військових організаціях вдалося викрасти зброю. Незабаром почалося таємне військове навчання. Делегати комітету пробралися до Бродів, щоб встановити зв’язок із волинськими партизанами. Серед них була жінка-лікар Ліна Гольдберг, яка з ентузіазмом приступила до організації партизанського руху у Львові. До гетто безупинно надходила зброя. Люди, що поверталися з роботи приносили ії разом з продуктами. Якось під час обшуку біля воріт німці знайшли у одного юнака зброю. Його розстріляли на місці. З того часу почалися часті обшуки у казармах. На вулиці Локетка був виявлений склад зброї. Німці шукали тих, хто його зробив, але не змогли їх знайти".
(Джерело)
Зброя, що була виявлена у гетто після його ліквідації. Львів, червень 1943 рік (Джерело)
3.РІВНЕНСЬКЕ ГЕТТО
3.РІВНЕНСЬКЕ ГЕТТО
Гетто у Рівному (Джерело)
На території Рівненської області німецькі окупанти створили розгалужену систему місць примусового утримання для різних категорій населення. За нашими підрахунками, тут функціонувало 21 гетто. Найбільші гетто функціонували у Рівному, Дубно, Сарнах, Здолбунові, Корці, Костополі, Тучині. Більшість створених нацистами в цьому регіоні гетто функціонували протягом нетривалого часу (від кількох місяців до року) і були ліквідовані до кінця 1942 року. Акції з масового знищення євреїв (переважно шляхом розстрілу у спеціально підготовлених місцях) відбувалися хвилеподібно по всьому регіону від кінця 194 до осені 1942 року, досягнувши піку в липні-жовтні 1942 року. Наслідком цього стало майже тотальне винищення єврейського населення у Рівненській області. Голокост пережили понад 1 тис. місцевих євреїв. Поодиноким євреям вдалося вирватися з гетто, переховуватися в лісах аж до приходу Червоної армії, уникнути страти шляхом підробки документів чи вихрещення, вступити до лав радянських партизанських загонів чи відділів УПА.
Рівненське гетто існувало протягом листопада1941 – 13 липня 1942 року. Розміщувалось у західній частині міста. У рівненському гетто мешкали 5 тис. громадян єврейської національності, з них 1,3 тис. - діти. Люди тіснилися по кілька родин в одному будинку. Це були євреї, які змогли уникнути знищення в урочищі Сосонки, що в роки війни було за межами міста. Це в основному були євреї. які мали посвідки на працю на рівненських підприємствах і в установах. Але це лише ненадовго відстрочило їхню загибель.
13 липня 1942 року під час ліквідаційної акції за участю німецьких СС та української допоміжної поліції в’язнів ґетто вивезли в Костопільський ліс, де німецькі каральні органи розстріляли 5-6 тис. євреїв.
Одна з вулиць гетто у м. Рівне, перед 7-8 листопада 1941 року (Джерело)
В'язні-євреї у гетто, м. Рівне, 13 липня 1942 року (Джерело)
Свідчення
Ось як описала останній день рівненського гетто для його в’язнів очевидець тих подій, мешканка Рівного Блума Дойтч:
"Сильні прожектори освітлювали вулиці гетто. Поліцейські йшли від одного будинку до іншого і виводили всіх жителів на вулицю. Були випадки, коли євреї барикадувалися і намагалися чинити опір, але поліцейські мали зброю і придушили заколотників. Усіх зібрали і привели на вулицю Білу, де їх чекав вантажний потяг. Їх довезли до Янової Долини, копальні граніту. Канави були готові, і всі, хто прибув, старі й молоді, були вбиті відразу. Коли сонце зайшло, "акція" зі знищення решти євреїв у Рівному закінчилася. Євреї, знайдені вже після розстрілу, - ті, хто ховалися в гетто, або навколо нього, - були спочатку доставлені в "американську" синагогу неподалік від нашого будинку, а звідти перевезені на вулицю Білу і вбиті. За допомогою цих заходів диявольська робота нацистів та їх асистентів була закінчена, і так закінчилася спільнота євреїв Рівного, що становила близько 30 тис. осіб".
4.БЕРДИЧІВСЬКЕ ГЕТТО
4.БЕРДИЧІВСЬКЕ ГЕТТО
За переписом 1939 року в Бердичеві проживало 23,266 євреїв - 37.5% населення. До приходу німців близько третини єврейського населення встигло евакуюватися абозалишити місто. Німці увійшли до Бердичева 7 липня 1941 року. Вбивства і грабежі євреїв почалися з перших днів окупації. У своїх спогадах деякі свідки відзначали, що до війни відносини євреїв з представниками інших національностей в Бердичеві були цілком дружні. Однак з початком окупації все змінилося.
Катерина Савеліївна Вітіс, мати письменника Василя Гроссмана, в 1941 році написала йому прощального листа, текст якого він включив в свій роман "Життя і доля", як останнє послання матері головного героя - Анни Семенівни. Лист описує різноманітні почуття, які відчували сусіди по відношенню до поставлених поза законом євреїв.
Свідчення
"Останній лист матері синові" (уривок)
"Соседка моя, вдова, у нее девочка 6 лет, Аленушка, синие, чудные глаза, я тебе писала о ней когда-то, зашла ко мне и сказала: "Анна Семеновна, попрошу вас к вечеру убрать вещи, я переберусь в вашу комнату". "Хорошо, я тогда перееду в вашу". "Нет, вы переберетесь в каморку за кухней". Я отказалась, там ни окна, ни печки.
Я пошла в поликлинику, а когда вернулась, оказалось: дверь в мою комнату взломали, мои вещи свалили в каморке. Соседка мне сказала: "Я оставила у себя диван, он все равно не влезет в вашу новую комнатку"... "Вы вне закона", — сказала она таким тоном, словно ей это очень выгодно. А ее дочь Аленушка сидела у меня весь вечер, и я ей рассказывала сказки. Это было мое новоселье, и она не хотела идти спать, мать ее унесла на руках. А затем, Витенька, поликлинику нашу вновь открыли, а меня и еще одного врача-еврея уволили. Я попросила деньги за проработанный месяц, но новый заведующий мне сказал: "Пусть вам Сталин платит за то, что вы заработали при советской власти, напишите ему в Москву". Санитарка Маруся обняла меня и тихонько запричитала: "Господи, Боже мой, что с вами будет, что с вами всеми будет". И доктор Ткачев пожал мне руку. Я не знаю, что тяжелей: злорадство или жалостливые взгляды, которыми глядят на подыхающую, шелудивую кошку.
Многие люди поразили меня. И не только тёмные, озлобленные, безграмотные. Вот старик-педагог, пенсионер, ему 75 лет, он всегда спрашивал о тебе, просил передать привет, говорил о тебе: "Он наша гордость". А в эти дни проклятые, встретив меня, не поздоровался, отвернулся. А потом мне рассказывали, что он на собрании в комендатуре говорил: "Воздух очистился, не пахнет чесноком". Зачем ему это - ведь эти слова его пачкают. И на том же собрании сколько клеветы на евреев было...".
(Джерело)
Юний Василь Гроссман з матір'ю (Джерело)
Оголошення гебітскоммісара про арешт виявлених євреїв (Джерело)
7-8 серпня 1941 року почалося масове виселення євреїв до гетто, створеного в районі міського базару (т. зв. "Ятки") та навколишніх вулиць. Із майна їм дозволялося взяти лише одяг і білизну. До 22 серпня більшість євреїв зібрали в гетто. Євреїв заганяли в старі халупи по п'ять-шість сімей, по кілька десятків людей в одну кімнату. На переселення відводився один день, а на практиці цей строк був зведений до 2-3-х годин. Залишати гетто дозволялося лише для виходу на базар, для придбання продуктів, але тільки після шести годин вечора, коли на базарі вже практично не залишалось ані продавців, ані продуктів. В інший час виходити за межі гетто заборонялось під страхом суворого покарання.
Свідчення
Згадує Михайло Вальшенбойм:
"Ніхто там нами не керував. Я в усякому разі такого не пригадаю, щоб когось над нами поставили. Просто людей зігнали тоді на ці вулиці, і кожен там був сам по собі. Ніхто про нас не піклувався, кожен жив сам, хто як міг".
(Джерело)
25 серпня в Бердичів прибув штаб обергрупенфюрера СС і генерала поліції на окупованих територіях Фрідріха Єкельна. В цей же день його штабна рота розпочала масові розстріли єврейського населення - було страчено 546 осіб. 27 серпня велику групу (близько 2 тис. чол., в тому числі старі люди, жінки, діти) вивезли в район села Бистрик і там розстріляли. За цією партією були наступні. Дітей кидали в ями живими. 28 серпня на території Державного історико-культурного заповідника гітлерівці розстріляли 300 євреїв, яких взяли з квартир будинків, що прилягають до заповідника. 4 вересня також проведена масова акція розстрілу єврейського населення, в результаті якої окупанти знищили 1303 мешканця, серед них 876 жінок і дітей. 5 вересня 10 656 осіб було страчено поряд з селом Хажин в районі Глинок.
Будинок, в якому знаходилось єврейське гетто, вересень 2006 рік (Джерело)
Шлемарка, місце масових вбивств (Джерело)
15-16 вересня 1941 року відбувся наймасовіший розстріл мирних жителів єврейської національності міста Бердичева і району. Приречених гнали великими партіями, а немічних звозили багатотонними машинами до місць страти, які завчасно підготували поряд з хутором Шльомарка та селом Жидівці. Групи по 30-50 осіб приганяли до завчасно викопаних ям, де вони віддавали усі цінності й гроші офіцерові, а потім їм пускали кулю в потиличну частину голови. Знесилених хворих та стариків, які не могли пересуватися, рідні несли до місця страти на ковдрах, простирадлах і носилках. Після розстрілу верхній шар землі довго ворушився, а наступного дня вся поверхня засипаних землею ям була червона від людської крові. Щоб заглушити крики й плач приречених, під час розстрілу весь день над місцями страти кружляли чотири німецьких тримоторних літаки. Всього цього дня знищено 12 тис. чоловік, жінок та дітей. Масову страту здійснили штабна рота обергрупенфюрера СС Фрідріха Єккельна, 45-й резервний поліцейський батальйон і поліція, яку створили з місцевого населення. Врятуватись від розстрілу вдалося лише одиницям.
Свідчення
Михайло Вайншельбойм про своє спасіння
“В тот момент, когда я снимал рубашку [во время акции], то увидел, что стою рядом с разбитым комбайном… И вот спрятался я за этот комбайн. Лег, затаился там… И вот слышу, что уже строчат там пулеметы, автоматы… Крик, плач… Когда я там лежал, то подошел один полицай и увидел меня. Подошел ко мне, наклонился, и назвав меня одним хорошим именем, сказал мне: “Чего это ты, жиденок, тут лежишь?”. На мое счастье, он еще тихонько об этом сказал. Ведь вы понимаете, что разговор этот был для меня между жизнью и смертью. А я ему так же тихо и говорю: “У меня золото есть. Здесь, со мной. В подштанниках у меня зашито”. Я в тот момент в одних подштанниках и был. А у меня на самом деле и не было ничего, просто это было первое попавшееся, что мне пришло в голову. А он мне: “Ну, лежи, лежи. Я потом подойду”. Видимо, заинтересовало его это золото. Это-то меня и спасло, а иначе бы он меня за шкирку к общей яме и потащил бы. Так он и ушел. А я еще пару минут полежал там, но сообразил, что он меня знает, и каждый миг вернуться может, так поэтому мне нельзя там долго лежать, уходить надо. Тогда я и уполз оттуда, и полз еще долго, как минимум несколько сот метров, чтобы меня не увидели. А когда я уже выполз, то оказался в каком-то саду, или в парке. Я поднялся на ноги, и пустился бегом бежать“ .
(Джерело)
Розстріли продовжувалися протягом всієї осені. 25 лютого 1942 року, гебітскомісар Бердичівського округу Шмідт видав наказ-розпорядження, згідно з яким всі євреї, що ховались ще від окупаційної влади у Бердичеві, повинні були в недільний термін переселитися в табір СД (служба безпеки) на Лисій горі. У цьому наказі було також вказано, що кожен єврей, якого виявлять 2 березня і в подальші дні після вказаного терміну поза межами табору СД, буде розстріляний на місці. Після видання цього наказу всі євреї-ремісники, що ще залишились живими, були зібрані в барак № 1 табору СД на Лисій горі - на території колишніх казарм 14-го кавалерійського полку Червоної Армії. Через декілька місяців - у середині липня - 700 єврейських дівчат та підлітків (їх зігнали з навколишніх сіл) разом з 230 євреями-майстрами розстріляє німецька лагерна охорона та місцева поліція. А 27 квітня були розстріляні зареєстровані єврейки, які проживали у Бердичеві і були одружені з росіянами, а також діти, народжені від змішаних шлюбів. Їх виявилось близько 70 осіб. Останні 60 євреїв-спеціалістів, що ще залишались живими, були розстріляні під час першого наступу Червоної Армії на Житомир у листопаді місяці.
Вид з будинку комерційного училища на Лису гору та казарми військових частин, 1910-і роки (Джерело)
Пам'ятний знак на місці колишнього єврейського гетто біля Монастиря Босих кармелітів у Бердичеві, квітень 2007 року (Джерело)
Всього у 10-ти братських могилах, що знаходяться в різних місцях вздовж автодороги Бердичів-Райгородок, за даними Надзвичайної комісії з розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників, поховано 18640 мирних жителів, переважно жінок, дітей і людей похилого віку єврейської національності. Бердичівська трагедія вересня 1941 року стала першим масовим геноцидом єврейського населення, здійсненим гітлерівцями в Європі і Радянському Союзі (наступним стало масове знищення євреїв у Бабиному Яру). Василь Гросман зазначає, що з 20 тис. євреїв Бердичева, які опинилися під німецькою окупацією, вижили одиниці.
5.ПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
5.ПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
В чому полягала різниця між гетто, створеними на території України і в країнах Центрально-Східної Європи? Чим це пояснюється?
Чому гітлерівці розпорядись створювати гетто і табори смерті поблизу залізничних станцій?
По-різному поводилися євреї в гетто: одні піклувалися лише про те, щоб не порушувати встановлені порядки і тим самим мати шанс вижити, частина в'язнів гетто намагалася вести себе відповідно до своїх етичних норм і релігійних почуттів. Були й такі, які боролися за свою людську гідність зі зброєю в руках. Спробуйте заглянути в себе: як би Ви вели себе в жорстоких умовах гетто і таборів смерті. Який стереотип поведінки був би найбільш характерним для Вас, будь Ви на місці в'язнів гетто і таборів смерті?
Прочитайте свідчення Евдокії Соломоновни Лернер, з м. Бар Вінницької області, про окупацію і гето:
"В наш город немцы вошли где-то через неделю после начала войны. А уже через месяц все еврейское население было переселено в гетто, куда и я попала со своей семьей (отец Лернер Соломон Моисеевич – учитель, мать Роза Пинхусовна – домохозяйка, сестра Женя – студентка и я – ученица). Сразу после переселения вышел приказ всем евреям пришить на одежду две шестиконечные звезды желтого цвета, одну на грудь, вторую на спину. И здесь начались наши черные дни: темнота, голод, холод, но самое страшное – унижение. Мы жили в постоянном страхе, часто проводили облавы с избиением, оскорблениями. В ночь на 19 августа 1942 года гетто оцепили солдаты, полицаи (подкрепление прислали из других районов), и всех жителей гетто повели на стадион, и стали отбирать молодых в одну сторону, стариков в другую, в число стариков вошла моя мама – 42 года, папа – 52, и сотни младенцев. Поползли слухи, что молодых отправят на более тяжелую работу".
(Джерело: Відродження пам'яті: Спогади свідків та жертв Голокосту. Випуск 2. – Дніпропетровськ: Центр «Ткума», 2009. – 192 с.)
Завдання:
Які цілі, на ваш погляд, переслідували окупанти, змушуючи євреїв носити розпізнавальний знак? Як вплинуло на населення введення відмітних знаків для євреїв?
Які умови існування були в гетто?
З якою метою було створене це гетто?
Прочитайте уривок з прощального листа Катерини Савеліївни Вітіс, який вона написала в 1941 році своєму синові письменнику Василю Гроссману:
"Соседка моя, вдова, у нее девочка 6 лет, Аленушка, синие, чудные глаза, я тебе писала о ней когда-то, зашла ко мне и сказала: "Анна Семеновна, попрошу вас к вечеру убрать вещи, я переберусь в вашу комнату". "Хорошо, я тогда перееду в вашу". "Нет, вы переберетесь в каморку за кухней". Я отказалась, там ни окна, ни печки.
Я пошла в поликлинику, а когда вернулась, оказалось: дверь в мою комнату взломали, мои вещи свалили в каморке. Соседка мне сказала: "Я оставила у себя диван, он все равно не влезет в вашу новую комнатку"... "Вы вне закона", — сказала она таким тоном, словно ей это очень выгодно. А ее дочь Аленушка сидела у меня весь вечер, и я ей рассказывала сказки. Это было мое новоселье, и она не хотела идти спать, мать ее унесла на руках. А затем, Витенька, поликлинику нашу вновь открыли, а меня и еще одного врача-еврея уволили. Я попросила деньги за проработанный месяц, но новый заведующий мне сказал: "Пусть вам Сталин платит за то, что вы заработали при советской власти, напишите ему в Москву". Санитарка Маруся обняла меня и тихонько запричитала: "Господи, Боже мой, что с вами будет, что с вами всеми будет". И доктор Ткачев пожал мне руку. Я не знаю, что тяжелей: злорадство или жалостливые взгляды, которыми глядят на подыхающую, шелудивую кошку.
Многие люди поразили меня. И не только тёмные, озлобленные, безграмотные. Вот старик-педагог, пенсионер, ему 75 лет, он всегда спрашивал о тебе, просил передать привет, говорил о тебе: "Он наша гордость". А в эти дни проклятые, встретив меня, не поздоровался, отвернулся. А потом мне рассказывали, что он на собрании в комендатуре говорил: "Воздух очистился, не пахнет чесноком". Зачем ему это - ведь эти слова его пачкают. И на том же собрании сколько клеветы на евреев было...".
Завдання:
Як Катерина Вітіс описує ставлення сусідів до євреїв з початком окупації?
Що викликало таке ставлення?
Чи всі люди однаково ставилися до євреїв?
Що саме вразило Катерину Вітіс?
Чому на зборах в комендатурі, його учасники намагалися показати своє негативне ставлення до євреїв?
Що, на вашу думку, вплинуло на поведінку людей щодо євреїв: страх, злість, жадібність, стадний інстинкт?
Page updated
Google Sites
Report abuse