РЯТУВАННЯ ЄВРЕЇВ ПІД ЧАС ГОЛОКОСТУ

Григорія не виявилося поруч з матір'ю і братом, оскільки він був лікарем і працював в місцевій інфекційній лікарні, від якої німці намагалися триматися подалі. У той же вечір Олена отримала записку від Григорія, який просив її зайти до них додому і принести йому одяг і деякі речі.

Коли Олена зайшла в квартиру своїх друзів, то виявила, що вона повністю розграбована, там не залишилося ні одягу, ні будь-яких цінних речей. Тоді вона вирішила віднести Григорію одяг свого батька. У лікарні вона застала і молодшого брата Григорія - Адольфа, якому вдалося втекти з місця розстрілу. Олена забрала Адольфа до себе додому, оскільки сховати його в лікарні було неможливо. Пекарня, де працювала Олена, закрилася, і дівчина намагалася роздобути гроші на прожиття, продаючи скромне майно своєї сім'ї.

Коли в бюро з працевлаштування їй запропонували роботу в таборі для радянських військовополонених, вона погодилася. Працюючи в таборі, Олена отримала доступ до офіційних документів, один з яких вона викрала і передала Григорію. Документ був виписаний на українське прізвище, і відповідно до його змісту, ця людина була військовополоненим, якого звільнили і відправили додому. З цим документом Григорій міг вільно покинути Умань та знайти роботу і житло в будь-якому іншому місці. Адольф залишився у Олени ще на півтора року, поки сусіди не почали ставити їй небезпечні запитання, і вона була змушена відправити його до Григорія. Брати Шпарага пережили війну і залишилися в тісних дружніх стосунках з Оленою після звільнення. 2 квітня 2000 року Яд Вашем удостоїв Олену Марченко почесним званням Праведник народів світу.

(Джерело)

Залишилося знайти вірну людину серед односельців, який погодився б за плату постачати їм продукти. Вибір Кесслерів упав на Ільницького і заради заробітку він погодився ризикнути своїм життям і допомогти їм. Раз на кілька днів він збирав кошик або вузол з провізією і йшов до лісу, залишав їжу в домовленому місці, або передавав її одному з євреїв. Іноді замість батька ходили його діти, нібито, по гриби або за хмизом. Нерідко і самі втікачі ночами приходили до Ільницьким за продуктами.

Так тривало до весни 1943 року: гроші у Кесслерів скінчилися, а Ільницький був не в змозі взяти на себе їх утримання, оскільки його власна сім'я голодувала. Тоді Кесслери запропонували йому відправитися в Болехів, де після акцій знищення ще залишалися євреї, щоб знайти серед них тих, хто зможе оплатити своє утримання і Кесслерів, в обмін на місце в землянці. Ільніцній знайшов таких людей. Ними були Бернард і Еда Лев з 19-річною дочкою Дизею. За день до запланованої втечі з міста Бернард загинув, і до землянки дісталися тільки Еда з дочкою. Грошей у них не було.

Ільницький продовжив пошуки коштів: тепер він звернувся до Мойсея Грюншлагу, в минулому торговця лісом. І незабаром вночі, сховавши втікачів на дні воза, вивіз із Болехова Мойсея і двох його синів - 17-річного Якова та 13-річного Абрама. Два тижні Грюншлагі залишалися в будинку Ільницьких, поки не випала нагода непомітно перевести їх в ліс.

Взимку в кінці 1943 року до них несподівано приєдналися ще четверо євреїв: до цього вони жили в схожій землянці в декількох кілометрах від притулку Кесслерів - всього там було 30 осіб. Але, їх укриття виявили, його мешканців вбили. У живих залишилися тільки четверо.

Таким чином, у Кесслерів виявилося 16 осіб. Забезпечити їжею таку кількість людей було нелегко: перш, ніж потайки доставити продукти, треба їх придбати. Ільницький не міг закуповувати стільки в одному місці - це відразу викликало б підозри. Тому і він, і його діти постійно були зайняті пошуком продуктів харчування в різних населених пунктах, доставкою їх спочатку додому, а потім переправленням до лісу. Грошей, які дав Ільницькому Мойсей Грюншлаг, не вистачало. Ільницький вже не вів мову про заробіток: тепер він ділився мізерним раціоном своєї сім'ї з євреями. Але незважаючи на всі його зусилля, мешканці землянки постійно голодували. В результаті до Дня визволення цього району Червоною Армією 10 серпня 1944 року від голоду і хвороб померло 8 осіб.

14 грудня 1994 року Яд Вашем удостоїв Петра Ільницького та його дітей - Василя, Степана, Кароля, Михайла і Катерину почесного звання Праведник народів світу.

(Джерело)

Своєму синові наказали: "Сашко, це твій двоюрідний брат з Молдавії, так всім хлопцям і кажи…". Сашко взявся вчити нового брата української мови. Незабаром Давид зміг розповісти Слободяникам, що він родом із села Собар, що в Молдові. Батька у перші дні війни мобілізували на фронт. Мама Двойра з двома синами дев’яти і трьох років та старими батьками евакуюватися не змогла. Під час депортації євреїв Бессарабії до Трансністрії восени 1941 року Давиду довелося сотні кілометрів нести на плечах молодшого братика. У містечку Вертюжани (Молдова), помираючи у нього на руках, маленький Зіма просив хоча б шматочок хліба з цибулею.

Вже в Україні, в Касауцькому лісі, назавжди залишився дідусь. Дорогою до села Єланець померла бабуся. Щоб вижити, Давид з мамою Двойрою пили воду з калюж, їли листя та кору. У Бершаді вони опинилися у ґетто, звідки Давидові одного дня вдалося втекти. Разом із Сашком вони кілька разів пробиралися до ґетто щоб передати мамі Двойрі продукти харчування.

Одного разу Олексій і Мотрона дали Давидові жіночий одяг і наказали потайки віднести його мамі. Увечері вона переодяглася і змогла втекти з табору. Протягом місяця родина Слободяників переховувала жінку у себе на горищі, а пізніше її перевели до родичів, що проживали на околиці села. Там Двойра знаходилася до вигнання нацистів. Олексій Пилипович під час окупації продовжував займатись підпільною діяльністю. У 1943 році приєднався до партизанського загону. Під час однієї з операції отримав поранення і невдовзі помер.

Після війни Двойра з Давидом повернулися у Молдову. У 1993 році Олексій Пилипович, Мотрона Сергіївна та Олександр Олексійович Слободяники удостоєні звання Праведників народів світу.

(Джерело)

Незважаючи на небезпеку, Тетяна, порадившись з чоловіком, погодилася. У зазначений день і годину вона стояла в провулку і чекала. Через деякий час з'явилася жінка з маленькою чорнявою дівчинкою з великими переляканими очима. Жінка передала дитину Тетяні і швидко пішла, а Тетяна взяла дитину за руку і не поспішаючи, ніби прогулюючись, попрямувала до будинку, інстинктивно вибираючи глухі вулиці. Вдома, коли вона знімала з дівчинки пальто, з кишені випала записка з ім'ям дівчинки, датою її народження і домашньою адресою. З цього дня чотирирічна Люба Коган стала жити в родині Тетяни та Павла.

Звичайно, Тетяна і Павло знали, що якщо владі стане відомо про їх вчинок, їх чекає суворе покарання, а швидше за все смерть. У той же час вони не могли постійно тримати дівчинку під замком, і через якийсь час про неї дізналися сусіди. До їх честі слід сказати, що за два роки і два місяці німецької окупації жоден з них не ліз з питаннями про її походження і не доніс про те, що по сусідству з'явився чужа дитина.

Через роки, коли Тетяну запитали, як вона не побоялася дати притулок єврейської дитини, вона відповіла: "Я була молода .... я відчувала, що чиню правильно. Батьки говорили мені, щоце небезпечно, але чоловік підтримував мене".

Після звільнення Сімферополя, в квітні 1944 року, рятівники відправилися за адресою, за якою проживала Люба до війни. Квартира була зайнята чужими людьми, а сусіди сказали, що нікого з Коганів немає в живих: мати з дітьми загинула в окупації, батько - на фронті. Таким чином, дівчинка могла як і раніше залишатися у Тетяни і Павла. Розповідати їй про те, що у неї були інші батьки, вони не стали - Люба була ще занадто мала.

У 1995 році Яд Вашем відзначив Тетяну Зеленську і Павла Харюту почесним званням Праведника народів світу.

(Джерело)

Дорогою жінки розповіли Андрію свою історію: Бетя Добровенська з чотирирічним сином Борисом і однорічною донькою Оленкою і Лариса Маркусова з восьмирічною Клавою і п'ятирічним Сашком тікали від наступаючих німців на Схід. На станції Ромодан їм довелося зупинитися - містечко вже був зайнято німцями. Протягом декількох днів вони залишалися на вокзалі. Жінки по черзі виходили в місто, намагаючись добути їжу. Ситуація у них була критична: рано чи пізно німці дізнаються про двох єврейок з дітьми і приймуть відповідні заходи. Увечері, вже після настання темряви, Андрій під'їхав зі своїми гостями до дому. Наступного дня було вирішено, що з метою безпеки жінкам не варто виходити з дому. Але незважаючи наобережність, по селу поповзли чутки про дивних гостей агронома, і незабаром Галичів відвідав місцевий староста. Зовнішність Лариси і Беті не залишала сумнівів у тому, що вони єврейки, і староста швидко розібрався в ситуації, що склалася. В обмін за своє мовчання і заступництво він зажадав від Галича різних послуг і частини врожаю. Господарі погодилися.

Почалося життя, повне небезпеки. Гості, як могли, допомагали Катерині по господарству, як і раніше намагаючись не залишати хату. Пройшов майже рік, поки Катерині вдалося знайти батюшку, який погодився провести обряд хрещення євреїв прямо в хаті у Галичів. Після обряду Бетя і Лариса отримали довідки про хрещення, які, як вони сподівалися, убезпечать їх. Спочатку здавалося, що так воно і було: жінки почали працювати на городі і в полі, під час сезонних робіт працювали разом з іншими селянами. Вони і виглядали тепер не так, як раніше: в широких спідницях, з хусточками на голові, вони стали менш помітні на тлі інших селян, говорили з місцевим акцентом, вивчили християнські молитви.

Згодом вони з дітьми перебралися в порожню хату неподалік від Галичів. Селяни, в цілому, ставилися до них привітно, але все ж знайшовся хтось, хто написав в поліцію донос. Лариса і Бетя з дітьми були затримані і доставлені в поліцію. І знову на допомогу поспішив Андрій Галич: підкупивши поліцаїв, він привіз їх назад в село, де вони і перебували до звільнення села в кінці 1943-го року.

Після війни Лариса з дітьми повернулася в рідний Чернігів, а Бетя - до Кременчука, міста її дитинства. Вони продовжували підтримувати теплі відносини з Галичами.

В кінці 40-х Андрій Галич був несправедливо звинувачений в розкраданні колгоспного майна і висланий до Сибіру. У цей важкий для його родини час Лариса і Бетя багато допомагали своїй рятівниці і її дітям.

У 90-ті роки Борис і Бетя Добровенскіе іммігрували до Ізраїлю і завдяки їм Яд Вашему стала відома ця історія. 21 січня 2000 року Андрій і Катерина Галичі були відзначені почесним званням Праведник народів світу.

(Джерело)