Тема уроку:
Борис Грінченко. Аналіз поезій "Доки", "До народу", "До праці"
Завдання:
Переглянути презентацію до уроку.
Самостійно прочитати поезії
Б. Грінченка "Доки", "До праці", "До народу" (с. 68-70 у підручнику).
Опрацювати у підручнику статтю на с.68, коротко записати основні тези.
Іван Нечуй-Левицький "Гетьман Іван Виговський"
Завдання:
Пекреглянути відео до уроку.
Опрацювати критичний матеріал до уроку.
Роман І. Нечуя-Левицького „Гетьман Іван Виговський” вийшов у 1898 р. у Львові. Він був опублікований одразу після написання. Композиційно роман „Гетьман Іван Виговський” складається з двох сюжетних ліній, які взаємно переплітаються і доповнюють одна одну: історія сім’ї Виговських та родини простого козака Демка Лютая. Саме через життєпис цих двох сімей письменник прагне показати ситуацію в Україні після Переяславської угоди та смерті Богдана Хмельницького, ставлення простого народу до намірів своїх провідників.
Цей роман теж належить до історико-біографічного жанру. Письменник показав життя головного героя в зрілому віці, як людину з уже сформованим характером, життєвою позицією, певним соціальним статусом. Ідучи за історичними фактами, а також даючи волю художньому домислу, автор переконливо й аргументовано розкриває трагічну долю державного лідера, якого у вирішальний для України час не зрозуміли й не підтримали представники провідної верстви суспільства.
В романі відчувається авторська позиція щодо героя: уже з перших сторінок видно симпатії автора до гетьмана Виговського як до мудрого політика, який в усьому прагне наслідувати Богдана Хмельницького, хоч у деяких питаннях не завжди з ним погоджується. Письменник співчуває людині з таким високим інтелектуальним потенціалом, що не змогла його реалізувати на благо свого народу.
Іван Виговський, як й інші патріоти України, прагне втілити в життя ідеї Богдана Хмельницького — відвернути Україну від темної Московщини, але вбачає вихід не в самостійності: „Визволимо Галичину і Волинь, зберемо весь наш український народ докупи, і пристанемо до хисткої Польщі і матимемо силу і снагу вдержати самостійність при слабкій Польщі”. Письменник засвідчує, що така ідея гетьмана була прогресивна, але не прийнятна для народу, який багато натерпівся від польської шляхти й сподівався „зажити в щасті” під Росією.
І. Нечуй-Левицький створив цілу галерею цікавих, почасти суперечливих чоловічих і жіночих образів: стомленого військовими походами і хворобою, інколи непередбачливого й свавільного в останні роки життя Богдана Хмельницького, поміркованого й розважливого Івана Виговського, мудрого Юрія Немирича, неврівноваженого й хворобливого Юрія Хмельницького, честолюбної Олесі Виговської, веселої Катерини, сестри гетьмана, шанованої та розважливої Ганни Золотаренко тощо.
Із неприхованою симпатією І. Нечуй-Левицький змалював образ справжнього патріота Юрія Немирича, який, будучи шляхтичем, „залишився при вірі свого народу і відрікся від привілеїв свого стану”, приєднавшись до Богдана Хмельницького. Саме думки Юрія Немирича про розбудову України як автономної держави в союзі з Польщею, в якій гарантувалися б широкі політичні й культурні свободи для українців, глибоко запали в душу І. Виговського й стали одним із поштовхів до підписання Гадяцької угоди, яка передбачала створення Конфедерації Польщі й України. Не вина, а біда І. Виговського і Ю. Немирича, що їхні плани не здійснилися. Тодішнє українське суспільство, передусім провідна верства, не зрозуміли і не підтримали їх. Та все-таки це був би крок уперед у порівнянні з Переяславською угодою, тобто питання про самостійну державу українського народу залишилося б відкритим.
У своїх історичних творах І. Нечуй-Левицький продовжував розвивати художньо-естетичні здобутки української літератури попереднього періоду. Письменник відходить від романтичного зображення національного минулого, основою його творчої практики стає документалізм. Історична проза І. Нечуя-Левицького одночасно виконує дві функції: з одного боку, є посібником для вивчення історії України, має просвітительський характер, а з другого — засобами художнього письма відтворює реальні постаті нашого минулого.
Завдання:
Прочитати інформацію про створення професійного театру в Галичині.
Переглянути відео до уроку.
Повторити вивчений матеріал та підготуватися до самостійної роботи з теми "Драматургія і театр ХІХ століття".
Театр на Галичині та Буковині
Під впливом досягнень українського театру на Наддніпрянщині розвивалося і театральне мистецтво Західної України. На Галичині до 1848 року українського театру не було. Поштовхом до його розвитку на Східній Галичині послужили п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник», що з’явилися там і швидко здобули популярність. У Коломиї виник аматорський гурток І. Озаркевича. Два осередки аматорського театру існували в Ужгороді під керівництвом К. Сабова та молоді, очолюваної
М. Поповичем. Аматорські вистави театральних гуртків відбулися у Перемишлі й Тернополі, де ставили перші п’єси галицьких драматургів С. Петрушевича, М. Устияновича. Театральний рух розвивався і на Закарпатті.
У 1864 році у Львові був заснований український професійний театр, який очолив український актор-режисер О. Бачинський. Цей театр познайомив Галичину й Буковину з найкращими досягненнями театрального мистецтва України, Росії та європейських країн.
У його становленні й розвитку брав участь М. Кропивницький, який перебував у середині 1870-х років у Львові.
В українському театрі Галичини працювали талановиті актори
І. Гриневський, К. Площевський, Біберовичі, згодом — Підвисоцькі,
А. Стечинський та багато інших.
Галицький театр у виборі репертуару орієнтувався на твори кращих драматургів України. У його творчому доробку були «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки- Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Пошились в дурні»
М. Кропивницького, «Ніч під Івана Купала» М.Старицького, «Мартин Боруля» І.Карпенка-Карого та ін.
Величезний успіх у публіки мали постановки «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Вечорниці» П. Ніщинського, «Украдене щастя» І.Франка.
На Буковині при чернівецькому товаристві «Руська бесіда» 1869 року утворилися аматорські гуртки. Театральна діяльність активізувалась із заснуванням 1884 року «Руського літературно-драматичного товариства» під керівництвом С. Воробкевича, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побутових драм, комедій, що становили основу театрального репертуару.