Народження фортепіано

  Фортепіано – один з найпоширеніших музичних інструментів. Його клавішно-струнний механізм складається з акустичного апарату, клавішної системи та опорних конструкцій. Сучасна форма фортепіано значно відрізняється від своїх прототипів-попередників. Які ж інструменти стали відправною точкою для створення фортепіано?

  Найбільш ранньою і відомою предтечею вважається давньогрецький однострунний монохорд – музичний інструмент, який застосовувався для точного настроювання інтервалів шляхом фіксації різних довжин частини струни. Монохорд з часів Стародавньої Греції і до епохи бароко був найважливішим посібником в елементарній музичній освіті – вивченні музичної теорії та сольфеджіо. 

   За принципом монохорда ентузіасти створювали інструменти поліхорди, які мали більшу кількість струн. Методи звуковидобування були всілякі: щипки, удари, використання медіаторів. 

 Орган - безпосередній попередник фортепіано. Це духовий клавішний музичний інструмент класу аерофонів. У нього немає струн, а є безліч труб. Перший орган був зконструйований в ІІІ ст. до нашої ери. З  VII ст. н.е. він активно використовувався в церковній музиці. 

   Під час виконання органіст сидів за кафедрою, на якій розташовувались від однієї до семи ручних клавіатур, одна ножна клавіатура та регістрові рукоятки. Клавіатури для рук називались мануалами (від лат. manus - рука), клавіатура для ніг - педаль. Педалі доручалося виконання найнижчих звуків твору. На початковій стадії розвитку органа педаль лише дублювала партію лівої руки. З часом, в епоху бароко, вона набула більш самостійного характеру.

Лютня – ще один попередник фортепіано. Це струнний щипковий інструмент арабо-іранського походження, поширений в XIV-XVII ст. в багатьох країнах Західної Європи. 

Лютневі мелодії базувались на побутових інтонаціях і рясно прикрашались мелізмами. Форми п'єс найчастіше були звичайного  двочастинного складу. З репертуару для лютні клавіристи запозичили п'єси пісенно-танцювального характеру, типа мініатюри та сюїтного принципу співставлення п'єс. Лютневі танці, як правило, з'єднувалися парами: повільна дводольна  павана і рухлива тридольна  гальярда. Таке контрасне темпове з'єднання стало підготовчим етапом до створення великої інструментальної форми – клавірної сюїти. 

   Клавесин  – старовинний клавішний струнно-щипковий музичний інструмент, в якому металеві струни защипувались плектром з пера або шкіри. 

   Найперша згадка про клавесин фігурує в падуанській хроніці 1397 р. (м. Падуя, Італія); найдавніше зображення – у кафедральному соборі в німецькому місті Міндена, датується 1425 р.; перший практичний креслений опис клавесина дав голандець Арно в 1445 р. Виходячи з креслень Арно, клавесини були невеликі за розміром та мали досить потужний корпус. Більшість ранніх зразків  клавесина були виготовлені в Італії, де головним центром їх виробництва була Венеція. Венеціанські клавесини виготовлялися найчастіше з кипарисової деревини.

Найважливішим центром виробництва клавесинів в Північній Європі був  Антверпен (Фламандський регіон Бельгії), де з 1579 р. працювали представники династії Рюккерс. В порівнянні з італійськими інструментами, їх клавесини мали довші струни і більш важкий корпус. В XV ст. діапазон клавесина становив три октави, в XVI ст. розширився до чотирьох, а в XVIII ст. – до п'яти. В XVI-XVII ст. для надання клавесину більшої динамічності, виготовлялись вдосконалені інструменти з двома, трьома мануалами, які розташовувались «терасоподібно». Як і на  органі, ці мануали-регістри («лютневий», «фаготовий» та ін.) додавали звуку різне темброве забарвлення. Регістри приводились до дії ручними перемикачами, що знаходились з боків клавіатури, або кнопками, розташованими під клавіатурою, які натискалися колінами.    

У другій половині XVIII ст. клавесин став поступатись фортепіано – більш досконалому та динамічному клавішному інструменту. Але в оркестрах опери клавесин ще довгий час використовували у вигляді цифрованого баса для супроводу вокальних речитативів. На початку ХІХ ст. (1809 р.) британські виробники випустили останній клавесин. 

     Існували клавесини двох типів: 

• перші – великого розміру крилоподібної форми;

• другі – меншого розміру квадратної, прямокутної або п'ятикутної форми. 

     Інструменти першого типу були однакові за формою, їх називали:

-         в Італії – клавічембало або просто чембало; 

-         в Англії  – харпсихорд;

-         у Франції – клавесин;

-         в Німеччині – флюгель.  

     Інструменти другого типу з діапазоном до 4 октав були різні за формою, їх називали: 

-         в Італії – спінет (інструмент зі струнами по діагоналі зліва направо); 

-         в Англії – вьорджінел (інструмент прямокутної форми з мануалом ліворуч від центру);

-         у Фламандії – мюзелар (інструмент прямокутної форми з мануалом праворуч від центру);

-         у Франції, а також в Італії  – клавіцітеріум або клавішна арфа (клавесин з вертикально розташованим корпусом).

     Клавікорд – клавішно-струнний музичний інструмент, походив від давньогрецького монохорда, один з попередників хаммерклавіра (старовинного різновиду молоточкового фортепіано) і сучасного фортепіано. 

     Час винаходу клавікорда невідомий. Вперше назва «клавікорд» згадується в хроніках 1396 р., а найстаріший збережений інструмент був створений в 1543 р. Доменіко Пізанським і знаходиться в Лейпцігському музеї музичних інструментів.

     Звук на клавікорді видобувався за допомогою металевих стрижнів – тангентів. Коли натискали на клавішу, стрижень бив по струні як молоточок, в наслідок чого на клавікорді можна було видобувати звук в динамічному відношенні більш різноманітний та більш співучий, ніж на клавесині. На кожну клавішу клавікорда припадала одна струна (на відміну від фортепіано, де на одну клавішу припадає дві - три струни). Характерним виконавським прийомом гри на клавікорді був «бебунг» – різновид вібрато, неможливий на інших клавішних інструментах. Цей прийом гри полягає в циклічній зміні сили тиску пальця виконавця на клавішу інструменту. Ефектом цього прийому є легке тремтіння, вібрація звуку, що виникає через зміну сили тиску тангента до струни. 

     Діапазон клавікорда спочатку становив дві з половиною октави, з середини  XVI ст. збільшився до чотирьох, а в подальшому дорівнював вже п'яти октавам. Розміри клавікорда, в залежності від різновиду та діапазону, коливались від невеликих   у   формі книги  до  порівняно  великих  з  корпусом завдовжки  1,5 метри. Особливу популярність клавікорд отримав в XVIІ-XVIII ст. як інструмент для домашнього музикування. Твори для клавікорда писали Й.Бах і його сини, В.Моцарт, Л.Бетховен.

З XVI ст. з діяльністю видатних представників музичної культури Західної Європи пов'язане становлення музично-педагогічних теорій, які знаходили вираження в авторських школах. На перший план висувалась фігура музиканта-універсала: виконавця, композитора, імпровізатора та педагога в одній особі. Поняття «музикант-універсал» мало на увазі: володіння декількома музичними інструментами, наявність композиторського дару, володіння мистецтвом музичної імпровізації, гру по генерал-басу, вміння передавати свою майстерність учням. Універсальність музикантів була поступово втрачена і змінена на більш вузьку спеціалізацію, що  стало відображенням загального руху мистецтва від недеталізованої стадії розвитку до диференційованого стану.  

З розвитком інструментальної сольної музики, розвивається мистецтво імпровізації. Як виконання, так і імпровізація були невід'ємними від написання  музики, становили з ним органічну єдність. Майстерність у вільній імпровізації довгий час служила критерієм високого рівня професіоналізму. Імпровізатор розглядався як композитор вищого типу і значно більше цінувався, ніж звичайний  виконавець, який був у змозі грати тільки вивчені твори. Здатність імпровізувати розглядалася як мистецтво, якому, за наявності певних даних, можна було навчитися.