ІІ семестр 

Розвиток жанру антиутопії у XX столітті: 

ознаки та представники

Антиутопія є логічним розвитком утопії, тому формально її також можна віднести до цього жанру. Антиутопія з'явилася тоді, коли держава й суспільство виявили свої негативні риси, стали небезпечними для людини.

Антиутопія (від англ. antiutopia) — напрям у художній літературі, що полягає в сатирично-алегоричному змалюванні будь-якого суспільства, у якому запанували негативні тенденції розвитку; це художнє дослідження, що є умовним прогнозом-попередженням, символічною моделлю суспільства за умов збереження в ньому наявних негативних проблем.

Виникнувши на основі утопії, цей жанр став її своєрідним запереченням.

25.01.2023

РОЗКРИТТЯ В РОМАНІ «1984» ДЖ. ОРВЕЛЛА ПРОБЛЕМИ СВОБОДИ ТА НЕОБХІДНОСТІ, ІСТИННОСТІ ЗНАННЯ, ОБГРУНТУВАННЯ ВОЛЮНТАРИЗМУ В ПОЛІТИЦІ - ІЗ ЛІТЕРАТУРИ другої ПОЛОВИНИ ХХ ст. 

1. Теорія літератури (запис до зошитів)

Антиутопія — це анти-жанр, особливий вид літературного жанру, або, як його іноді називають, «пародійний жанр». Якщо до утопії зверталися у порівняно мирний, передкризовий час в очікуванні щасливого майбутнього, то антиутопії писали в складний період невдач.

Антиутопічний роман — це роман, у якому розкрито абсурдність і безглуздість нового порядку; він показує неспроможність ідей утопістів. Не можна побудувати ідеальне суспільство, де було б щастя для всіх.

Ознаки антиутопії: змалювання певного суспільства або держави, їхньої політичної структури; зображення дії в далекому майбутньому (передбачається майбутнє); подано світ «із середини», через бачення його окремими мешканцями, що відчувають на собі дію його законів; показ негативних явищ у житті тоталітарного суспільства, класової моралі, нівелювання особистості; ведення розповіді від імені героїв, у формі щоденника, нотаток; відсутність опису домашнього житла і родини як місця, де панують свої принципи і духовна атмосфера; мешканцям антиутопічних міст притаманні такі риси, як раціоналізм і запрограмованість.

2. Аналіз літературного твору Роман «1984» Дж. Орвелла: 

Образи роману Дж. Орвелла «1984». Основні персонажі: Вінстон Сміт — головний герой, 39-річний чоловік. Народився в Лондоні 1944-го або 1945 р. Працює у відділі документації Міністерства Правди, до його обов’‎язків належить унесення змін до документів, які містять факти, що суперечать партійній пропаганді. Зовні він удає, що є прихильником партійних ідей, тоді як у душі глибоко їх ненавидить Протягом усього роману одягнений в уніформу партійного працівника Зовнішньої Партії; Джулія — дівчина, закохана в головного героя. Їй 26 років, у неї пишне каштанове волосся і карі очі, тонка талія, перетягнута червоним поясом Молодіжного Антистатевого Союзу; працює в Міністерстві Правди, у відділі літератури Майстерно удає із себе прихильницю Партії, тоді як постійно порушує партійні закони; О’‎Брайєн — антагоніст, високопосадовець Внутрішньої Партії. Зображений «здоровецьким, огрядним та сильним чоловіком з товстою шиєю і грубим, неввічливо глузливим, брутальним обличчям», однак водночас О’‎Брайєн не позбавлений чарівності, розумний, а зовнішність боксера-важкоатлета у поєднанні з вихованістю створює дивний контраст. Епізодичні персонажі: Містер Чаррингтон (лахмітник); Саймі (філолог); Том Парсонс (сусід і колега Вінстона); Амплефорт (колега Вінстона, співробітник Міністерства Правди); Мартін (слуга О’‎Брайєна). Персонажі, яких згадано в романі, але які не беруть участі в подіях: Старший Брат (Великий Брат); Еммануель Гольдштейн (ворог держави № 1); Катерина (формальна колишня дружина Вінстона); Джонс, Ааронсон і Резерфорд.

• Роман «1984» посідає восьму сходинку в переліку «200 кращих книг за версією BBC» (2003).

• 2009 року газета The Times додала роман «1984» до 60 найкращих книг, опублікованих за останні 60 років, а журнал Newsweek призначив цьому роману друге місце в списку 100 найкращих книг усіх часів і народів (до речі, роман Марґарет Мітчелл «Звіяні вітром» перебуває у цьому переліку на 16-му місці, а Біблія — на 41-му).

• Твір Дж. Орвелла «1984» було заборонено в СРСР до 1988 р. У філософському енциклопедичному словнику 1983 р. зазначено: «За ідейну спадщину Орвелла точиться гостра боротьба як реакційних, ультраправих сил, так і дрібнобуржуазних радикалів».

01.02.2023

Аналіз роману Оруелла «1984» – жанр, основний зміст, тема

 Роман Джорджа Оруелла «1984» є одним з головних і авторитетних творів жанру антиутопії, на основі якого інші автори і класики дев’ятнадцятого століття засновували свої літературні нариси.

Аналіз роману Оруелла «1984» ґрунтується на визначенні характеристик головних персонажів, історичної передумови написання роману і дослідженні основної ідеї вигаданого літературного світу.

Історія створення

Остаточні роботи роману і період його випуску припадає на 1948 рік. Існує теорія, що рік його випуску, шляхом перестановки двох останніх цифр, і послужив ідеєю назви твору. Джордж Оруелл почав писати його приблизно в 1943 році, під час подій Другої світової війни, що торкнулася багатьох континентів.

Натхненниками Оруелла були не менш відомі класики нового літературного напрямку – Євген Замятін і Олдос Хакслі.

Їх твори “Ми” і “о чудовий новий світ” відповідно стали творчим поштовхом і початком для створення світової класики сучасності.

Історичні події та умови, в яких автор створював свій шедевр, стали передумовами для розвитку сюжету роману «1984».

Друга світова війна, тоталітаризм Гітлера, зубожіння умів і гноблення громадян — кожен з цих факторів посприяв образам, які Оруелл втілив у своєму творі.

Коротка характеристика головних героїв

У будь-якому літературному творі вся увага звернена на створені автором образи персонажів, які за допомогою своїх дій і світоглядів формують основну і ключову нитку ідей, служать поясненням для подальшого сюжету. Проблематика внутрішнього, особистісного зіткнення ідей і думок персонажів роману «1984» сформували загальну концепцію образів ідеологій світу Оруелла.

До основних головних героїв відносяться:

• Вінстон Сміт.

• Джулія.

• О’брайан.

Вінстон Сміт

Головний герой роману. Через призму його поглядів, ідей, конфлікту особистості і змісту всього літературного вигляду будується сприйняття всього твору. Вінстон становить одну з численних “гайок” суспільного життя. Він працює в Міністерстві правди, де в його обов’язки входить щодня стежити і коригувати події історії, щоб вони підходили під уклад суспільного устрою.

Ця робота в основному полягає лише в необхідності видаляти людей з бази, нібито їх ніколи не існувало, «створювати» нові особистості, вносячи необхідну державі інформацію про них.

Багато речей Сміт сприймав як належне, підлаштовуючись під необхідність відповідності системі, але згодом вироблені ним дії починають піддавати його сумнівам і дають більше питань, ніж відповідей.

Вінстон, попри те що бачить свою діяльність у творчому Ключі, починає розуміти, що ідеологія його держави вельми сумнівна. У зв’язку з цим він веде щоденник, де записує своїм думки, іноді плутано, іноді усвідомлено.

Це заняття держава відносить до “двомислення”, усвідомленістю людини, яка вміє і хоче мислити інакше. Воно підпадає під самий злісний злочин, за який люди можуть бути піддані суворому і страшному покаранню.

Образ Джулії

Жіночий персонаж в романі Оруелла “1984” містить в собі безліч протиріч. Опис її образу можна порівняти з» двоемислием ” Вінстона, яке змогло об’єднати їх і дозволити провести щасливі години разом. Любов в їхній державі відкидалася, народжені діти могли донести на своїх же батьків, якщо запідозрять їх у зраді державі.

Зустріч Джулії і Вінстона довела їм обом, що всередині них залишився проблиск людських почуттів. Вони почали таємно зустрічатися, закохалися один в одного і при будь-якій можливості намагалися проводити час разом. Джулія, як і багато хто, була маленьким елементом системи “великого брата”, правителя і натхненника всієї держави.

Дівчина працювала в літературному відділі, де в її обов’язки входило коригувати автоматизовану машину, що випускають романи. Весь процес створення будь-якого твору повністю ідентичний, тому Джулії залишалося лише правильно управляти цим механізмом.

Джулія, як і Вінстон Сміт, розуміє обмеженість і брехливість того світу, в якому вони живуть. Де людям забороняється відчувати, чинити, як їм хочеться, і навіть мислити інакше, ніж дозволяє держава. “Двоемислие” починає зачіпати і життя дівчини, яка в подальшому розвитку сюжету колосально змінюється.

Джулія і Вінстон виявляються піддані жорстокому і суворому покаранню за те, що посміли не послухатися настанов «Великого брата».

Вони були понівечені тортурами і допитами. Джулія в результаті всіх пережитих їй мук розповіла все, що знала про Вінстона. Після всього пережитого дівчина знову повертається до свого колишнього життя, забуває про Вінстона і назавжди стає міцною «деталлю» безжальної системи.

Особистість О’браєна

Цей персонаж є найбільш неоднозначним і цікавим героєм всього твору. Спочатку, Вінстон хотів поспілкуватися з О’браєном, оскільки той здався Сміту його соратником у боротьбі з державною системою. Вінстон побачив у ньому надію на те саме “двоемислие”, до якого сам з недавніх пір розповіді прийшов.

Згодом О’браєн стає одночасно і рятівником, і губителем душі Вінстона. Як тільки вони познайомилися, Сміт був упевнений, що зустрів політичного «змовника», який зможе допомогти йому в особистому звільненні. Так перший час і було.

Саме О’браян допоміг в організації таємних зустрічей Джулії і Вінстона. При розмові з ними О’браян зрозумів, що вони готові на все, не виключаючи вбивства інших і зраду усталеному державному устрою.

Згодом О’брайан виявляється нещадним “катом” закоханої пари, оскільки виявляється, що він один з найактивніших політичних діячів держави.

Саме він змушує відчувати героїв страшні муки і піддає їх суворому покаранню заради блага «Великого брата».

Ідея книги

Критика державного устрою і аналіз подій, які відбуваються в літературному, антиутопічному світі Джорджа Оруелла дає велику поживу для роздумів. Багато критиків порівнюють те, що відбувається опис держави в цьому творі з реальністю часів сталінських репресій і устрою СРСР. Але насправді “погляд” у цього роману набагато ширше, ніж може здатися на перший погляд.

Гасла в романі 1984

Світ Вінстона Сміта тримається на трьох основних постулатах:

“Війна – це мир”.

“Свобода – це рабство”.

“Незнання – сила”.

Перша теза розкривається на підставі постійних військових конфліктів між трьома державами:

• Океанія.

• Остазія.

• Євразія.

Як стверджує суспільству держава і «великий брат», конфлікт між трьома цими сторонами був завжди. Змінювалися лише сторони перемоги і поразки. Ці зміни відбувалися у зв’язку з вигаданою зміною переваги у одних і поразки у інших.

Суть цієї ідеї полягає в тому, що ворог існує завжди і скрізь. Протягом багатьох історичних подій у однієї держави завжди був противник, з яким доводилося вести нескінченну війну. Хто це буде, Євразія або Остазія, особливого значення не мало, оскільки вигляд ворога змінювався, але він завжди залишався зі своїм противником.

Друга теза безпосередньо пов’язана з соціальним устроєм суспільства, яке становить суть держави в романі. Всі люди, які перебувають під пильним контролем «великого брата», є однаковими. У кожної людини є віра в свою державу, роботу і будинок. Будь-які зайві думки,» двоемислие”, прагнення до більшого, роздуми про правильність ідеології та інші умовиводи породжують лише розосередження людської маси, яка може привести до конфліктів або інших згубних наслідків для людства.

Старший Брат

До таких думок виходить державний устрій суспільства. А також, в приклад ставиться порівняння багатства і бідності.

У разі якщо хтось матиме більше ніж інший, то останній може вважати цю ситуацію як соціальну несправедливість і почне боротися з тим, щоб її усунути. Впоравшись з нею і отримавши таку ж кількість багатства, яке він хотів, він знайде на себе гнів людини, колись був сам таким.

Цей зациклений кругообіг перетворить людей на рабів і зробить їх вразливими один перед одним. Саме тому “Великий брат ” бажає усунути ці протиріччя і зрівняти людей як в матеріальному, так і в духовному сенсі.

Третя теза “незнання-сила”, безпосереднє і пряме відношення має до поняття “дводумка”, яке заборонено і переслідується законом. У це поняття входить критичний погляд, вміння аналізувати і порівнювати між собою події, що відбуваються. У державному устрої цього роману першорядна однаковість людей в думках і їх поглядах. Звичайна вона зводитися лише до сліпого покори»Великому братові”.

Ця думка дає натхнення багатьом читачам роману писати свої власні твори та есе, що стосуються проблеми ідеології.

Проблематика полягає в тому, що в романі ідея про те, що незнання — це найкраще рішення кожної людини, змушує людей ставати обмеженими в мисленні часом проти їх волі.

Сенс фіналу

Існує безліч думок про сенс і фінал роману. Але попри велику кількість таких джерел, можна виділити серед усього різноманіття ідей єдине розуміння цього питання всіх, хто читав антиутопію.

Аналіз твору “1984” дає зрозуміти, що ідея його полягає безпосередньо в показі моторошного і протиприродного суспільному сприйняттю образу тоталітарного режиму. У романі він розкритий в дуже гіперболізованому ключі, який відкладає неприємний відбиток. Автор жив у воєнний час, в епоху режимів одного правителя, що не могло не позначитися на його особистому сприйнятті історії.

Проводячи аналіз “1984” Оруелла, можна простежити, як в кінцівці твору проявляється безнадійність і втрата віри в краще майбутнє. На останніх сторінках можна чітко побачити, як безжальна система державного апарату, яка не щадить нікого.

Вінстон виявився зломлений, його віра і ідея були безжально задушені, він втратив себе і став повноправним громадянином товариства «Великого брата».

08.02.2023

Тема. Епічний театр Б.Брехта. Теоретичні засади й художня практика. Б. Брехт – драматург-новатор. Зображення війни як засобу збагачення в драмі «Матінка Кураж та її діти». Ідеї попередження та риси «епічного театру» в п’єсі.

Мета. Формувати предметні та ключові компетентності: розповідати про основні етапи життя і творчості Б. Брехта; розкривати антивоєнну тематику й алегоричний сенс у п’єсі «Матінка Кураж та її діти»; усвідомлювати внесок Б. Брехта у драматургію і розвиток театру ХХ ст. загалом,  висловлювати критичну думку щодо збагачення матінки Кураж за рахунок війни, вияву меркантилізму, прагматизму в людських стосунках; розпізнавати уявні і справжні життєві цінності, висловлювати власне судження щодо цього; критично оцінювати вчинки та висловлювання героїні п’єси Б. Брехта.

Обладнання: підручник, портрет Б.Брехта, видання його творів, презентація за темою уроку, ілюстративний матеріал сцен війни.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань

Завдання автора п'єси полягає не в тому, 

щоб примусити прозріти у кінці матінку Кураж.

 Автору потрібно, щоб глядач прозрів.

Б. Брехт

ПЕРЕБІГ УРОКУ 

І. Організаційний момент                                                                                                                                        ІІ. Мотивація навчання                                                                                                                                   До теми війни у ХХ сторіччі зверталося багато письменників. Серед тих, хто засуджував війну у своїй творчості, є чимало знаменитих імен, але у Бертольда Брехта антивоєнні мотиви посідають особливе місце. Із його біографії відомо, що до антивоєнної тематики він звернувся ще коли навчався в гімназії.                                                                                                           Саме цій темі присвячений один із найпопулярніших і найвідоміших його творів – драма-пересторога «Матіка Кураж та її діти».                                                                                                         Твір написано про події 30-річної війни, але досліджуються в ній не події історичного минулого, а за задумом автора, актуальне для тих часів питання, про відповідальність пересічних людей за історію. Звичайно, війни починають уряди, але, як доводиться в драмі, часто звичайні люди самі шукають у війні можливості влаштувати своє особисте життя, чим і дозволяють політикам здійснювати будь-які злочинні задуми.                                                     Про це ми поговоримо на сьогоднішньому уроці.                                                                                      ІІІ. Оголошення теми і мети уроку                                                                                                                ІV. Актуалізація опорних знань                                                                                                Інтерактивна вправа «Чиста дошка»                                                                                              Примітка. «Чиста дошка» – вправа для перевірки знань учнів. На дошці написано декілька помилкових тверджень. Учні по черзі виходять до дошки, обирають одне твердження, знаходять у ньому помилку й усно виправляють її, після чого твердження витирають. Наприкінці вправи дошка має бути чистою. За потреби учитель спрямовує міркування учнів.                                                                                                                                                               Речення на дошці.                                                                                                                             1. Бертольд Брехт – видатний німецький драматург, засновник і теоретик «драматичного театру» (засновник «епічного театру»).                                                                                                    2. Ось як згадує Бертольд Брехт своє дитинство і юнацькі роки: «У народній школі я пронудьгував чотири роки. Під час моєї дев’ятирічної консервації в одній з аугсбургзьких реальних гімназій мені пощастило хоча б якось просвітити моїх учителів. Вони весь час хвалили мене і вірили в мене…» (…мені не пощастило хоча б якось просвітити моїх учителів. Вони весь час говорили про мою схильність до неробства й незалежності).               3. Бертольд Брехт відомий і як поет 1000 віршів, автор найдовшого вірша про кохання.(автор 2000 віршів і найкоротшого вірша про кохання).                                                                   4. У 1928 році була написана і поставлена в Берлінському театрі п’єса «Копійчана опера». Але глядачі не оцінили талант автора і розкритикували цю п’єсу. (П’єса «Копійчана опера» принесла тріумфальний успіх автору на сценах усього світу).                                                                         5. У 1933 р. Брехт емігрував із фашистської Німеччини і протягом чотирнадцяти років жив у США (жив то в Австрії, то у Швейцарії, то у Франції, Данії, Фінляндії, а з 1941 року – в США).                                                                                                                                            V. Опрацювання навчального матеріалу

                 Б. Брехта можна сміливо назвати талановитим німецьким письменником, теоретиком мистецтва, театральним і суспільним діячем.

Творча спадщина Брехта не втрачає своєї популярності з часом. Наприкінці століття, відзначеного печаткою його могутнього таланта й чарівністю самобутньої особистості, п’єси драматурга – новатора як і раніше ставляться на сценах усього світу, за популярністю він поступається лише Шекспіру. Театри всього світу ставлять його п’єси , відкриваючи в них все нові сторони, які приваблюють глядачів. У наш час постановка Брехтівських п’єс – такий же іспит на зрілість для театральної трупи, як трагедія Шекспіра або комедія Мольєра.

Складання схеми «Сучасний театр – епічний театр» 

Бертольд Брехт заснував теорію та практику епічного театру. Провідним напрямом у німецькій драматургії 20-х років ХХ ст. був експресіонізм, який, за словами Брехта, «проголосив визволення людини і не здійснив його». Митці – експресіоністи виступали проти війни і крові. Брехт підняв питання про створення «бойового мистецтва» – мистецтва, що змусило б людину визначити власну позицію в житті. Глядач повинен думати, аналізувати, приймати рішення, тоді як роками народ привчали не думати, а лише виконувати накази. Брехт розрізнив два види театру: драматичний («аристотелівський») і епічний.

Драматична форма театру

Епічна форма театру

Дія

Розповідь про дію

Зображувала життєві явища, конфлікти

Зображувала саме буття, загальні закономірності

Залучала глядача до подій

Ставила глядача у позицію спостерігача, змушувала замислюватися 

Зверталася до почуттів, змушувала співпереживати

Зверталася до розуму, спонукала робити висновки, узагальнення

Використовувала традиційну поетику

Використовувала нетрадиційну поетику

Збуджувала інтерес до розв’язки

Збуджувала інтерес до розвитку подій і нерозв’язаних конфліктів

 Ознаки «епічного театру», сформульовані Брехтом у 20-х роках ХХ століття. ( В основі – розповідь про дію.  Зображується саме буття, загальні закономірності.  Глядачі в позиції спостерігача, що змушує замислитися над подіями. Характерний інтелектуально-аналітичний початок.  Використання нетрадиційної поетики (притчевість, «ефект відчуження»)).                                                                                                                                               «Епічний театр» Брехта дав можливість змусити глядача аналізувати те, що відбувається на сцені, зробив його активним учасником дії. І це одне із головних досягнень «епічного театру».                                                                                                                                                   Гронування «Риси епічного театру у п’єсі»                                                                                     (Викладення змісту на початку кожної картини; запровадження зонгів, які коментують дію; широке використання розповіді; поєднання частин, епізодів без їхнього злиття; параболічність; ефект «відчуження»).                                                                                                        Бесіда                                                                                                                                                                       - Що визнаєте про Тридцятилітню війну?                                                                                              - Чому саме до цього періоду німецької історії звернувся драматург?                                                           - Чому діти матінки Кураж, які виросли в однакових умовах, такі різні за своїми переконаннями і діями? У чому вони схожі на матір, а в чому-ні?                                                                   - Дайте характеристику синів матінки Кураж: Швейцеркаса й Ейліфа (їхнє місце під час війни; пригадайте як вони загинули).                                                                                                        -  У чому полягає символізм німоти доньки матінки Кураж Катрін?                                                          - Від чого застерігав Брехт у своїй драмі?                                                                                                           - Чи була загибель дітей матінки Кураж випадковою?                                                                                 - Чому Брехт не зобразив прозріння героїні?                                                                                                         VІ. Підбиття підсумків уроку                                                                                                                  Інтерактивний прийом «Мікрофон»                                                                                                         Завершіть речення: «П’єсу «Матінка Кураж та її діти» вважають твором-пересторогою …».            Робота з епіграфом                                                                                                                                             - Як ви розумієте слова Б. Брехта?                                                                                                                    

,

VІІ. Домашнє завдання.                                                                                                                        Прочитати оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…». Самостійно опрацювати біографічні відомості про життєвий і творчий шлях Генріха Белля.

Індивідуальне завдання: підготувати історичну довідку про походження вислову Сімоніда Кеоського: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, повідай там, що ми всі полягли тут,  бо так звелів нам закон».

15.02.2023

Белль завжди був письменником великого масштабу, стурбованим долею як цілого покоління німців, так і окремої особистості, змушеної жити в колосальних сучасних міських мурашниках

Генріх Теодор Белль, німецький прозаїк і новеліст, народився в Кельні, одному із самих великих міст Рейнської долини, в багатодітній родині червонодеревника Віктора Белля і Марі (Херманнс) Белль. Предки Б. бігли з Англії при Генріху XIII: як і всі ревні католики, вони піддавалися гонінням з боку англіканської церкви.

Після закінчення середньої школи в Кельні Б., який писав вірші й оповідання з раннього дитинства, виявився одним з небагатьох учнів у класі, які не вступили в гітлерюгенд. Тим не менш через рік після закінчення школи юнак був притягнутий до примусових трудових робіт, а в 1939 р. призваний на військову службу. Служив Б. капралом на Східному та Західному фронтах, кілька разів був поранений і в кінці кінців в 1945 р. потрапив у полон до американців, після чого просидів кілька місяців у таборі для військовополонених на півдні Франції.

Після повернення в рідне місто Б. недовгий час навчався в Кельнському університеті, потім працював в майстерні батька, в міському бюро демографічної статистики і при цьому не переставав писати – в 1949 р. вийшла у світ і отримала позитивний відгук критики перша повість "Поїзд прийшов вчасно" ("Der Zug war punktlich"), історія про молодого солдата, якому належить повернення на фронт і швидка смерть. "Поїзд прийшов вчасно" – це перший твір Б. з серії книг, у яких описується безглуздість війни та труднощі післявоєнних років; такі "Подорожній, коли прийдеш у Спа…" ("Wanderer, kommst du nach Spa", 1950), "Де ти був, Адам?" ("Wo warst du, Adam?", 1951) і "Хліб ранніх років" ("Das Brot der fruhcn Jahre", 1955). Авторська манера Б., писав просто і ясно, була орієнтована на відродження німецької мови після пихатого стилю нацистського режиму.

Відійшовши у своєму першому романс "Більярд о пів на десяту" ("Billiard um halbzehn", 1959) від манери Trummer literatur ("літератури руїн"), Б. оповідає про сім'ю відомих кельнських архітекторів. Хоча дія романаограничено всього одним днем, завдяки ремінісценціям і відступам у романі розповідається про три покоління – панорама роману охоплює період від останніх років правління кайзера Вільгельма до процвітаючої "нової" Німеччини 50-х рр. "Більярд о пів на десяту" значно відрізняється від попередніх творів Б. – і не тільки масштабом подачі матеріалу, але й формальною ускладненістю. "Ця книга, – писав німецький критик Генрі Плард, – доставляє величезну втіху читачеві, бо показує цілющість людської любові".

У 60-ті рр. твори Б. стають композиційно ще більш складними. Дія повісті "Очима клоуна" ("Ansichten eines Clowns", 1963) відбувається також протягом одного дня; у центрі оповідання знаходиться молодий чоловік, який говорить по телефону і від імені якого ведеться оповідання; герой воліє грати роль блазня, аби тільки не підкоритися лицемірству післявоєнного суспільства. "Тут ми знову стикаємося з головними темами Б.: нацистське минуле представників нової влади і роль католицької церкви в післявоєнній Німеччині", – писав німецький критик Дітер Хенике.

Темою "Самовільної відлучки" ("Entfernung von der Truppe", 1964) і "Кінця однієї відрядження" ("Das Ende einer Dienstfahrt", 1966) також є протидія офіційній владі. Більш об'ємний і набагато складніший порівняно з попередніми творами роман "Груповий портрет з дамою" ("Gruppenbild mit Dame", 1971) написаний у формі репортажу, що складається з інтерв'ю і документів про Лені Пфейффере, завдяки чому розкриваються долі ще шістдесяти чоловік. "Простежуючи протягом півстоліття німецької історії життя Ліні Пфейффера, – писав американський критик Річард Локк, Б. створив роман, присвячений загальнолюдські цінності".

"Груповий портрет з дамою" був згаданий під час присудження Б. Нобелівської премії (1972), отриманої письменником "за творчість, у якій сполучається широке охоплення дійсності з високим мистецтвом створення характерів і яка стала вагомим внеском у відродження німецької літератури". "Це відродження, сказав у своїй промові представник Шведської академії Карл Рагнар Гиров, – можна порівняти з воскресінням повсталої з попелу культури, яка, здавалося, була приречена на повну загибель і тим не менш, до нашої загальної радості і користі, дала нові пагони".

До того часу як Б. одержав Нобелівську премію, його книги стали широко відомі не тільки в Західній, але й у Східній Німеччині і навіть у Радянському Союзі, де було розпродано кілька мільйонів екземплярів його творів. Разом з тим Б. зіграв помітну роль у діяльності ПЕН-клубу, міжнародної письменницької організації, за допомогою якої він надавав підтримку письменникам, піддана утискам у країнах комуністичного режиму. Після того як Олександр Солженіцин у 1974 р. був висланий з Радянського Союзу, він до від'їзду в Париж жив у Б.

У тому ж році, коли Б. надав допомогу Солженіцину, він написав публіцистичну повість "Спаплюжена честь Катаріни Блюм" ("Die verlorene Ehre der Катаріна Blum"), у якій виступив з різкою критикою продажної журналістики. Це розповідь про несправедливо обвинуваченої жінці, яка в кінці кінців вбиває оболгавшего її репортера. У 1972 р., коли преса була переповнена матеріалами про терористичної групи Баадера Мейнхоф, Б. пише роман "Під конвоєм турботи ("Fursorgliche Вlagerung". 1979), в якому описуються руйнівні соціальні наслідки, що виникають через необхідність посилювати заходи безпеки під час масового насильства.

У 1942 р. Б. одружився з Анною Марі Чех, яка народила йому двох синів. Разом з дружиною Б. перекладав на німецьку мову таких американських письменників, як Бернард Маламуд і Селінджер. Помер Б. у віці 67 років, перебуваючи під Бонном, в гостях у одного з своїх синів. У тому ж 1985 р. був виданий перший роман письменника "Солдатське спадщина" ("Das Vermachtnis"), який був написаний в 1947 р., однак публікувався вперше. "Солдатське спадщину" оповідає про криваві події, що відбувалися під час війни в районі Атлантики і Східного фронту. Незважаючи на те, що в романі відчувається деякий надрив, зазначає американський письменник Вільям Бойд, "Солдатське спадщина" є твором зрілим і досить значним; "від нього віє вистражданими ясністю і мудрістю".

У своїх романах, оповіданнях, п'єсах та есе, що склали майже сорок томів, Б. зобразив іноді в сатиричній формі – Німеччину під час другої світової війни і в післявоєнний період. Як писав англійський критик і літературознавець У. Е. Йуилл, "Б. завжди був письменником великого масштабу, стурбованим долею як цілого покоління німців, так і окремої особистості, змушеної жити в колосальних сучасних міських мурашниках". Втім, далеко не всі критики високо оцінювали талант Б. "Найчастіше доводиться чути звинувачення в тому, що в його творах переважають сентименталізм та ідеалізм, що він не завжди в змозі адекватно висловити свої наміри", – писав американський літературознавець Роберт К. Конард.

Нападки Б. на практицизм сучасного суспільства представляються американському критику Пітеру Демецу занадто наївними. "За моральним імперативом Б., – пише Демец, насправді ховається глибоке відраза до повсякденних, непомітним, прагматичним вчинків. Все або нічого". На думку американського вченого Теодора Ціолковського, "Б. є одним з небагатьох післявоєнних німецьких письменників, які створили те, що вірніше всього назвати… уніфікованим, вигаданим світом, живиться постійною моральною проповіддю". Порівнюючи Кельн Б. з Йокнапатофой Вільяма Фолкнера, Ціолковський також зауважує: "Б. не тільки наніс на літературну карту Німеччини ще одну область, яку слід визнати його виключною власністю, але і створив собі репутацію провідного побутописання Німеччини середини нашого століття".

22.02.2023

Генріх Белль — Подорожній, коли ти прийдеш у Спа... (стислий переказ) 

«Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» аналіз твору

Автор – Г. Белль

Рік написання – 1950 р.

Жанр – оповідання

Тема – опис пораненого юнака, який потрапляє у власну гімназію, перетворену на шпиталь

Ідея – війна антигуманна і протиприродна.

Проблеми твору – проблема майбутнього покоління Німеччини; засудження жахів війни; лжепатріотизм тих, хто посилає людей на війну.

Місце подій – школа, де вчився головний герой. Події відбуваються протягом одного дня.

Оповідання впливає на серце і розум читача, сприймається немов «один суцільний крик, волання про даремно загублене життя» Воно сповнене антивоєнного пафосу і закликає не допускати більше того, що трапилося з його головним героєм.

Сюжет будується на поступовому впізнаванні головним героєм, молодим пораненим солдатом, гімназії, в якій він навчався протягом восьми років і яку залишив лише три місяці тому, коли його було відправлено одразу зі шкільної парти на фронт.

Головний герой – пересічний представник воєнного покоління. Це звичайний німецький юнак, учорашній школяр. Він був на війні тільки три місяці. Белль нічого не розповідає про характер свого героя, його схильності, він навіть не дає йому імені: тому що таких, як він, були тисячі. Після тяжкого поранення, його скаліченого, привезли в рідну гімназію, яку переобладнали в шпиталь. Коли хлопця несуть коридорами, він бачить знайомі стіни з табличками: 6-А, 6-Б, фотографії, малюнки, портрети живописців і політичних діячів. Але герой не може повірити, що опинився у рідній школі, де навчався 8 років до війни… Він переконується в тому, що це його навчальний заклад, коли, лежачи на ношах, бачить на дошці в кабінеті малювання власноруч написані слова: “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…”. У розв’язці оповідання головний герой усвідомлює свою втрату майбутнього.

Подорож головного героя коридорами гімназії – дає автору можливість показати через особисту долю одного з учнів систему навчання і виховання у Німеччині, результатом, якої стає смерть.

«Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» план

1. Таблички з написами класів. 2. Картина художника Фейєрбаха «Медея». 3. Скульптура «Хлопчик виймає терня». 4. Гопліт. 5. Погруддя Цезаря, Цицерона, Марка Аврелія. 6. Гермесова колона. 7. Зображення Зевса. 8. Макет Парфенону. 9. Краєвид Того. 10. Портрет Ніцше. 11. Портрети «взірцевих арійців»: Фрідріх ІІ Великий, Бісмарк, Гітлер. 12.Хрест на стіні. 13. Зала малювання. 14. Власний напис на дошці

«Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» образи-символи

Хрест – проблема злочину, покарання, гріха й каяття, віри в духовний початок, очищувальну силу віри; проблема вибору

Число 7 – це число кінця вимірювань; символ певної межі, за якою відбуваються серйозні психологічні зміни, переоцінювання цінностей

Молоко – символ повернення героя у щасливе минуле; дає рятівне коротке забуття

Школа – символ смерті, безнадії

Чорний колір – символ болю, смерті, страждання

“Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…” чому така назва? З цієї фрази починається давньогрецький вірш-епітафія про битву у Фермопільській ущелині, де, захищаючи Вітчизну, загинули 300 спартанських воїнів. Повна фраза: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, перекажи македонцям, що вкупі мертві ми тут лежимо, вірні їм даним словом». Її автором був Сімонід Кеоський. Фраза, яку винесено у заголовок, не закінчена, тому що герой не встиг дописати її на дошці перед мобілізацією в діючу армію. Юний хлопчик став не героєм, як спартанці, а «гарматним м’ясом». Автор використав незакінчену фразу, щоб підкреслити, що її зміст не відповідає духу війни, що її вела фашистська Німеччина.

Ця фраза безпосередньо пов’язана з головною ідеєю засудження війни та є авторською концепцією заперечення війни.

Назва твору «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» — це німе питання до читачів. Як тепер цей одноногий солдат підійде до дошки? Як він без рук зможе дописати незакінчену фразу?

Ознаки психологічності у творі  «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…»

✵ У творі багато роздумів героя про сенс життя.

✵ Форма розповіді – від першої особи підлітка, німецького солдата.

✵ Наявний принцип контрасту.

✵ в основі оповідання — процес упізнавання героєм власної гімназії (минуле) і усвідомлення свого подальшого життя

✵ психологічна символіка та деталі  (таблиця з іменами полеглих, запис на дошці).

✵ відсутня характеристика героя автором.

«Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» особливості композиції

✵ Сюжет побудований незвичайно, щоб персонажі мали змогу розкритися перед читачами самі, без авторських тлумачень. Твір починається з такого сюжетного елемента – розвиток дії.

✵ Герой оповідання — лише жертва війни, бо жодних злочинів він не скоїв. Автор не дає йому імені, бо це узагальнений образ. У долі одного молодого скаліченого солдата, як у дзеркалі, відбивається безліч доль інших людей, життя яких понівечене війною.

✵ Події описані через діалоги героїв, або через їхні монологи, розповіді про події, свідками яких вони були.

✵ Присутність автора завжди відчутна у думках героїв, що містять його спостереження, роздуми.

✵ Художній засіб розкриття психологічного стану героя, його душі – внутрішній монолог.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/podorozhniy-koli-ti-priyshov-u-spa-analiz

03.04.2023

Контрольна робота за розділами

"Антиутопія у світовій літературі", "Проблеми миру і війни у літературі ХХ століття"

12 запитань

Запитання 1

Яке з визначень пояснює термін "антиутопія"?

варіанти відповідей

Художнє зображення ідеального чи наближеного до ідеального устрою; соціуми описувалися як закритими так і глобальними; містилися у минулому, часто альтернативному, сьогоденні чи в майбутньому суспільстві

Зображення в художній літературі чи кінематографі небезпечних наслідків, пов'язаних із експериментами над людством задля його "поліпшення", певних, часто принадливих. соціальних ідеалів

Піджанр наукової фантастики, головний акцент у чкому ставиться на розвиток і взаємовідносини у людському суспільстві.

Запитання 2

У творі "Скотоферма" під виглядом ферми тварин Дж.Оруелл зобразив:

варіанти відповідей

Німеччину

СРСР

США

Європу

Запитання 3

Який з висловів належить Дж.Оруеллу?

варіанти відповідей

Залізна завіса

Холодна війна

Енергетична наддержава

Суверенна демократія

Запитання 4

За жанром "Скотоферма" - це:

варіанти відповідей

роман

повість

утопія

антиутопія

Запитання 5

Наполеон підтримував порядок на фермі за допомогою:

варіанти відповідей

обіцянок про краще майбутнє

соратника Сніжка

зграї вихованих ним собак

наказів та заповідей кнура Марка

Запитання 6

Для брехтівської драми була характерна настанова:

варіанти відповідей

на відтворення напруженої дії

На перетворення "дії" на "розповідь"

на створення "драми-дискусії"

Запитання 7

Знайдіть НЕправильну відповідь.Провідними темами брехтівського театру були:

варіанти відповідей

"камерні" теми приватного життя людини

гострі питання сучасного соціально-політичного життя

проблема соціальної зумовленості людських вчинків та моралі

проблеми духовних пошуків особистості

Запитання 8

Головним прийомом зображення психологічного стану головного героя в оповіданні Г.Белля є:

варіанти відповідей

діалог автора з героєм

внутрішній монолог

опис подій

ремінісценції

Запитання 9

Поранений упевнився, що він у своїй школі, коли побачив:

варіанти відповідей

слід хреста над дошкою

надпис на дошці

парти, які були у кутку

картину на стіні

Запитання 10

Проблема рівноцінності двох великих культур окреслюється у вірші "Фуга смерті" за допомогою:

варіанти відповідей

порівняння і протиставлення жіночих образів Суламіф і Маргарити

використання культурно-історичних асоціацій

використання оксюморону

використання поліфонії

Запитання 11

Лазарет, у який була перетворена гімназія, розташований у місті:

варіанти відповідей

Берлін

Бонн

Бендорф

Бенхард

Запитання 12

Провідна тема вірша "Фуга смерті":

варіанти відповідей

тема кохання

тема Голокосту

тема творчості митця

тема війни

12.04.2023

ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ

(1899-1961)

Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в Ок-Парке, невеличкому, чистенькому містечку, поруч з Чикаго — найбільшим торгово-промисловим центром Середнього Заходу. Майбутній письменник ріс у культурній, забезпеченій родині, і батьки, кожен по-своєму, намагалися спрямувати його інтереси. Батько — лікар за професією й етнограф-аматор за уподобаннями — захоплювався полюванням, брав з собою в ліси Ерні, водив його в індіанські селища, намагався привчити сина спостерігати природу, звірів, птахів, придивлятися до незвичайного життя індіанців. Мати — аматорка музики й живопису, яка навчалася співу й дебютувала у нью-йоркській філармонії, тут, у своєму містечку, змушена була задовольнятися викладанням музики, співом у церковному хорі, а сина прагнула навчити грі на віолончелі. Музиканта з Ерні не вийшло, але любов до гарної музики та картин залишилася у Хемінгуея на все життя.

Батько — супутник його дитинства й отроцтва. Але після того як йому виповнилося п'ятнадцять років, Ернест не мав нічого спільного з батьком (проблема "батьків і дітей"). Пізніше батько виникає лише у примарних спогадах і снах, а супутник його змужнілості, приклад завзятої і мужньої денної праці — це дід, учасник Громадянської війни 1861 — 1865 років.

Ок-Паркська середня школа, де Хемінгуей отримав середню освіту, славилася високим рівнем загальноосвітньої підготовки. Майбутній письменник із вдячністю згадував своїх викладачів рідної мови та літератури, а шкільна газета "Трапеція" і шкільний журнал "Скрижаль" дали йому можливість спробувати свої сили в літературі (він пише фейлетони та короткі оповідання). За що б не брався Ерні, він в усьому намагався бути першим. Був капітаном і тренером різних спортивних команд, отримував призи з плавання і стрільби, був редактором "Трапеції". Є думка, що все це були спроби Хема (як його звали близькі друзі) і довести собі та навколишньому світу, що він не дівчинка. Річ у тім, що батьки письменника дуже хотіли мати доньку і до семи років вдягали Ерні в дівчачу сукню. На все життя ці спогади дитинства стали ахіллесовою п'ятою Хемінгуея, комплексом неповноцінності, який він переборював весь час, займаючись тільки "мужніми" справами: спортом, полюванням, коридою, військовою журналістикою.

У шкільні роки Хемінгуей багато читав. Пізніше, вже після "Фієсти", він стверджував, що писати навчився, читаючи Біблію. З традиційного шкільного читання Хемінгуея не зачепили ні вірші Теніссона і Лонгфелло, ні романи Скотта, Купера, Гюго, Діккенса. Зате Шекспір і Марк Твен залишилися уподобанням на все життя.

Після закінчення школи юнак якийсь час працює у невеличкій газеті. Коли Хемінгуею виповнилось дев'ятнадцять років, він їде до Європи, щоб добровольцем взяти участь у Першій світовій війні, яка стала для нього першим життєвим університетом. Воює він у складі транспортного корпусу, в одному з санітарних загонів, що його США направили в італійську армію.

У ніч на 9 липня Хемінгуей, потрапивши під мінометний вогонь, був важко поранений. При огляді відразу на місці в Хемінгуея витягли двадцять вісім осколків, а всього нарахували їх двісті тридцять сім. Хемінгуея евакуювали до Мілана, де він пролежав кілька місяців і переніс кілька серйозних операцій коліна. Вийшовши з госпіталю, Хемінгуей був нагороджений італійським військовим хрестом і срібною медаллю за доблесть — другою за значенням військовою нагородою.

У 1919 році Хемінгуей повертається додому до Сполучених Штатів в ореолі героя, одним з перших поранених, одним з перших нагороджених.

Якщо життєва біографія Хемінгуея почалася, власне кажучи, в окопах на річці Пьяве, то його літературна біографія бере свої витоки в Парижі 20-х років, де він оселяється після війни. Париж у ті часи був Меккою модернізму. Письменники, поети, художники з усіх усюд з'їжджалися сюди, щоб зануритися в цю атмосферу, де руйнувались колишні цінності і створювалися нові, породжені XX століттям. У цей нуртуючий вир і занурився молодий журналіст, який твердо вирішив стати письменником.

У Парижі Хемінгуей познайомився з такими знаковими постатями модерністської літератури, як Джеймс Джойс, Гертруда Стайн. Вони були кумирами, непорушними авторитетами для молодих літераторів. Хемінгуей прислухався до Гертруди Стайн, уважно вивчав досвід Джойса. Прислухався, вивчав, але у своїй творчості шукав власний шлях.

У пошуках цього власного шляху Хемінгуею допомогла велика російська реалістична література. Він відкрив, за його словами, інший, чудесний світ, що дарували російські письменники. "Проникнути в саму суть явищ, зрозуміти послідовність фактів і дій, що викликають ті чи інші почуття, і так написати про дане явище, щоб це залишалося дієвим і через рік, і через десять років...",— записи зі щоденника Хемінгуея тих часів, які дають можливість побачити письменницькі наміри молодого починаючого літератора. Глибинному дослідженню життя, умінню передати і закріпити справжні людські емоції у творі, так, щоб читач і через багато років зазнав почуття співпереживання, він учився в російських письменників, передовсім, у Достоєвського, Тургенєва, Л. Толстого.

Одночасно з пошуком свого шляху в літературі визначався і світогляд письменника, формувалися його політичні переконання. Він багато подорожував у ті роки Європою: як кореспондент кількох американських газет побував у Німеччині, Швейцарії, Іспанії, Туреччині. В Італії він зрозумів, що таке фашизм, і на все життя зненавидів його. Для будь-якого письменника важливо визначити своє місце у світі. Хемінгуею в цьому допомогла греко-турецька війна, звідки він у 1922 році як військовий журналіст посилав свої кореспонденції. Колишній фронтовик побачив війну зовсім іншими очима, що визначило його громадську позицію: "писати нещадну правду про життя".

Дебютом у світі літератури для Хемінгуея-журналіста став збірник "Три оповідання і десять віршів" (1923). Відтоді він вирішує покінчити з журналістикою, бо, за особистим зізнанням, "телеграфний стиль репотажу став затягувати його".

Етапною в творчості Хемінгуея стає книга "В наш час" (1925) — збірник оповідань, об'єднаний спільним задумом та ідейно-тематичним спрямуванням, а також особливим стилем — лаконічним, стриманим. Пізніше подібний принцип організації тексту автор визначить як "принцип айсберга". Збірник "В наш час" цікавий ще й тим, що в ньому Хемінгуей вперше зачіпає проблеми "загубленого покоління", геніально продовжені в повісті "Фієста" (1926) і романі "Прощавай, зброє!" (1929).

Останній твір приніс світову славу й визнання Хемінгуею. Антивоєнна проблематика подається автором у протиставленні страхітть війни та найкращого людського почуття — кохання. Трагічна історія кохання лейтенанта Генрі й медсестри Кетрін (Ромео і Джульєтта епохи Першої світової війни) назавжди запам'ятовується читачам. На загальний тон роману, визначення одного з його лейтмотивів — утрата всього дорогого й улюбленого, вплинули події особистого життя письменника (самогубство батька та вкрай небезпечні пологи дружини). У середині 1927 року Хемінгуей удруге одружився з Поліною Пфейфер — паризькою журналісткою, американкою з Сент-Льюїса. Улітку 1928 року (у самий розпал роботи над романом "Прощавай, зброє!") вона перенесла важкі пологи. Дитина народилася шляхом кесаревого розтину. На щастя, вижили і мати, і син (але пов'язані з цим переживання відбилися в романі і залишилися незабутніми). Тієї ж осені 1928 року в Ок-Парку наклав на себе руки його батько.

Підсумком роздумів письменника над подіями в Європі кінця 30-х років стали романи "Мати і не мати" (1937) і "По кому подзвін" (1940). Перший відобразив зміну у світогляді письменника, пошуки подолання самотності та перехід до соціальної проблематики. Другий — величний епічний твір, в якому автор з філософських позицій усвідомлює події війни в Іспанії. Новим для Хемінгуея стає те, що в романі "По кому подзвін" головне місце посіли не приватні долі героїв, а доля героя і революції.

Під час Другої світової війни Хемінгуей створює на Кубі приватну агенцію по боротьбі з фашистами. Разом з друзями на яхті "Пілар" патрулює узбережжя Атлантичного океану в пошуках німецьких підводних човнів. У 1944 році бере участь у визволенні Парижа. Активна боротьба з фашизмом поєднується з журналістською діяльністю. Нариси та репортажі воєнних часів увійшли в книгу "Люди на війні" (1942). Під час війни Хемінгуей також працює над книгою про море, яка так і не була закінчена й вийшла вже після його смерті ("Острови в океані" (1970)).

1952 рік стає черговою перемогою Хемінгуея: він пише підсумковий твір свого життя — повість "Старий і море". Це квінтесенція роздумів і міркувань письменника про людину і її місце у всесвіті. Наступні два роки стають роками вшанування великого Хема вдома (Пулітцерівська літературна премія (1953)) і визнання його діяльності у світі (Нобелівська премія (1954)).

Наступні роки свого життя Хемінгуей багато мандрує (Іспанія, Франція, Східна Африка), але постійно живе на Кубі — країні, яка стала для письменника новою батьківщиною ще з часів Другої світової війни.

Останнім завершеним твором великого Хемінгуея стала книга спогадів "Свято, яке завжди з тобою" (1960, опублікована 1964), що розкривала своєрідну атмосферу художнього життя Парижа 20-х років.

В останні роки життя Хемінгуей хворіє, його переслідує синдром смерті батька (кілька разів він робить невдалі спроби покінчити життя самогубством, навіть перебуває деякий час у лікарні). Одужавши, 1 липня 1961 року повертається додому в садибу Фінка Віхія на Кубі, а вранці 2 липня 1961 року, вставши зрання, бере зі свого численного арсеналу улюблений карабін і зводить свої порахунки з життям.

"Старий і море"

Повість "Старий і море", на перший погляд, може здатися дуже простою, однак, попри невеликий об'єм, дуже містка, її визначають як філософську притчу. Проста, невибаглива історія старого рибалки Сант'яго стає узагальненою історією складного шляху людини на землі, яка кожного дня веде нескінченну боротьбу за існування, поєднуючи її з намаганням жити у злагоді з навколишнім світом.

Один із прототипів повісті — рибалка Григоріо Фуентес, котрий жив у присілку Кохімара, на Кубі.

Одного разу, коли рибалка та письменник пливли на шхуні, вони зустріли старого й хлопчика, які боролися з великим марліном. Ця зустріч і стала поштовхом до створення повісті "Старий і море".

"Мені ніколи не доводилось вибирати героїв, скорше, герої вибирали мене. Як і багато моїх попередників, я захоплювався людьми сильними, які підкоряють собі обставини",— писав Е. Хемінгуей.

Сюжет повісті дуже простий: старий рибалка Сант'яго, який живе надголодь, вийшовши в море, піймав найбільшу рибину за все своє життя, таку велику, що не може затягти її до човна і транспортує за бортом. Акули, які почули запах крові, потроху об'їдають велику рибину і, незважаючи на спротив старого рибалки, повністю її з'їдають. Човен Сант'яго повертається до рідного берега лише з кістяком риби, але на боці старого моральна перемога, бо він не скорився до самого кінця.

ОСНОВНІ ТВОРИ: "В наш час" (1925), Фієста" (1926), "Прощавай, зброє!" (1929), "Мати і не мати" (1937), "По кому подзвін" (1940), "Старий і море" (1952), "Свято, яке завжди з тобою" (1960).

ЛІТЕРАТУРА: 1. Грибанов Б. Хемингуэй: герой и время.— М., 1980., 2. Анастасьев Н. А. Творчество Э. Хемингуэя.— М., 1981.

19.04.2023

“Старий і море” короткий зміст українською твору Хемінгуея (Гемінґвея) нагадає історію старого Сантьяго, кубинського рибака, і його боротьбу з гігантською рибою, яка стала найбільшою здобиччю в його житті.

Хемінгуей “Старий і море” 

84 дні старий рибалка Сантьяго безуспішно виходить у море на риболовлю. І якщо перші 40 днів він рибалив з маленьким хлопчиком Маноліно, то незабаром залишився без помічника, так як батьки хлопчика порахували, що від старого відвернулася удача і відправили сина в море з більш успішним рибалкою. Сантьяго жив у невеликому кубинському селищі. Він був старий, худий і виснажений, а от очі кольору моря, були молодими і веселими. Очі людини, яка ніколи не здається.

Маноліно важко було зустрічати кожен вечір Сантьяго, який повертався з моря без улову. Але він дуже любив і поважав старого, який навчив його рибалити. Вперше вони вийшли в море, коли Манолін було лише 5 років, тоді вони спіймали велику рибину. Щовечора хлопчик допомагав втомленому старому рибалці відносити додому снасті

Перед тим як йти до хижі старого, Сантьяго і Манолін сиділи в рибальському кафе, де Манолін купував старому пиво. У кафе в цей час збиралися всі рибалки селища та обговорювали улов. Хлопчик зголосився принести старому наживку для наступної риболовлі. Сантьяго не втрачав надії на вдалий улов. Він говорить хлопчику, що планує завтра вийти подалі в море. Хлопчикові хочеться піти на рибалку зі старим, але Сантьяго запевняє його, що він і сам з усім впорається, а Манолін повинен і далі рибалити на «щасливому» човні. Вони несуть снасті додому, але не тому, що старий боїться, що їх вкрадуть, а просто, щоб вони не відсиріли поблизу води.

Хатина старого, обстановка якої складалася з ліжка, стола і стільця, була побудована з королівської пальми. Стіни були прикрашені олеографіями. Раніше на стіні висіла ще кольорова фотографія покійної дружини старого, але Сантьяго зняв її, так як дивлячись на неї, дуже сумував за дружиною.

Щовечора хлопчик запитував старого про вечерю і пропонував розвести багаття, ще він просив сіті, щоб наловити сардин на наживку. Це було своєрідним ритуалом. Манолін знав, що у старого немає їжі і сітка давно продана. Хлопчик йде за сардинами, а старий залишається читати вчорашню газету, яку йому дали у винній крамниці. Хлопчик просить його почитати про бейсбольний матч і переказати потім йому. Коли хлопчик повертається, він бачить сплячого на стільці Сантьяго. Манолін дбайливо вкриває старого рибалку ковдрою. Манолін зауважує, що незважаючи на худобу, у Сантьяго сильні і могутні плечі, і ще він звертає увагу на стару сорочку старого, всю в різнокольорових латках, як і старе вітрило. Хлопчик йде додому, не розбудивши старого. Повертається Манолін з вечерею для старого. Сантьяго їсть тушковану яловичину, чорні боби з рисом і смажені банани, які хлопчик взяв у ресторані. Манолін говорить старому, що не можна голодним ловити рибу. Сантьяго обіцяє, що віддячить господаря ресторану, який часто їх виручає, віддавши йому найкращу частину риби, яку сподівається зловити. Старий і хлопчик обговорюють бейсбол і знаменитих гравців. Один з них навіть приходив в їх рибальський ресторан, але хлопчик і старий рибалка посоромилися запросити його порибалити з ними і тепер шкодують про це. Хлопчик прощається зі старим і просить його розбудити його вранці на риболовлю, так як Манолін не любить, коли його будить інший рибалка, з яким він зараз виходить у море. Старий обіцяє зайти за ним вранці

Сантьяго, загорнувшись у ковдру, лягає спати на ліжко, на якому замість матраца постелені старі газети, а замість подушки він кладе під голову свої штани. Старий швидко засинає і йому сниться Африка, до берегів якої він плавав в юності юнгою. Старому більше не сняться  жінки, величезні риби, йому сняться леви, котрі граються як кошенята, на морському березі.

Старий прокидається задовго до світанку, одягається і йде будити хлопчика. Розбудивши Маноліна, вони повертаються до хижі старого за снастями. Вони відносять їх у човен і п’ють каву в закусочній, яка відкривається дуже рано, тому що обслуговує рибалок. Манолін йде за наживкою, а Сантьяго п’є ще кави, бо знає, що більше до вечора він нічого не буде їсти. У човен старий не бере їжу, тільки воду. Манолін приносить наживку і бажає старому удачі. Старий виводить човен з гавані і в темряві чує, як інші рибалки теж виходять в море. Сантьяго вирішує піти сьогодні далеко в море і налягає на весла.

Світає. Старий мірно гребе і розмірковує про море. Він порівнює море з жінкою. Воно також дарує радість і робить необдумані вчинки. Ще не розвиднілось, а старий вже закинув гачки з наживками.

Встало сонце. Старий бачить інші човни, але вони набагато ближче до берега, ніж його. Через 2 години човен старого ще більше віддалився від берега. Птах-фрегат допомагає Сантьяго вистежувати рибні косяки і він ловить тунця, з якого планує зробити наживку. Човен старого пішов так далеко в море, що вже не видно берегової лінії. Але старий не тривожиться. Сантьяго впевнений, що він завжди знайде дорогу додому. Всі його думки про те, що сьогодні йому обов’язково пощастить, і він зловить велику рибу.

Полудень. Стає дуже жарко. І нарешті у Сантьяго клюнула риба. Старий відразу зрозумів, що риба велика і йому знадобиться весь його досвід, щоб її зловити. Але він твердо впевнений у своїх силах. Старий вирішує, що риба вже мертва і хоче її витягнути, але в нього нічого не виходить. Риба виявилася живою і потягнула човен рибалки за собою в море. Старий шкодує, що хлопчик зараз не з ним, йому не завадив би помічник. Протягом 4 годин риба буксує човен старого і не думає вмирати. Старий втомився і хоче пити, але боїться випустити рибу. Він береже сили. Він думає, про те, щоб його не підвели руки.

Вночі стає прохолодно і линвою старому натерло спину. Він починає втомлюватися, так як тримає линву руками, боячись прив’язати її до човна. Адже якщо риба рвоне, вона може порвати линву і піде на глибину. Але якщо тримати линву руками, при ривку можна обережно стравлювати мотузку, не давши їй натягнутися і порватися. Старий уже розуміє, що спіймана їм на гачок риба дуже велика і сильна. Але Сантьяго знає і те, що він сильніше і досвідченіше її, і просто зобов’язаний її перемогти. Він знову шкодує, що з ним немає Маноліна. Сантьяго розмірковує про долю спійманої їм риби, про свою долю також. Про те, що тепер їхні долі пов’язані, що він народився рибалкою, а вона рибою.

На світанку риба смикнула линву так сильно, що старий, впавши, розсік до крові щоку. Розвиднілося. Риба так само невтомно тягне човен. Вона ще повна сил, але пливе вже на меншій глибині. Старий молить Господа про те, щоб риба виринула, а йому вистачило сил впорається з нею. Риба робить ще спробу вирватися і старому розсікає линвою руку. Він нарікає на себе, за те що дав рибі поранити себе. Тепер йому доводиться тримати линву лівою рукою. Старий зауважує, що риба тягне човен повільніше. Він розуміє, що скоро йому знадобляться всі його сили і вирішує підкріпитися. Але у нього з їжі є тільки сирий тунець, який він і їсть, шкодуючи про те, що не взяв з собою сіль і лимон.

Від тяжкості риби у старого затекла ліва рука. Старий дивиться на море і розуміє, наскільки він самотній. Він не любить бути безпорадним, тому зараз всі його думки про те, що б ліва рука знову почала діяти. Він зауважує, що риба піднімається на поверхню води. Тільки зараз старий усвідомив наскільки вона величезна. Це була меч-риба, розміром більше його човна. Риба знову потягнула човен. Старий, чимало бачив на своєму віку риб, розуміє, що ця найбільша з коли-небудь виловлених ім. І з нею він зараз повинен битися самостійно. Старий читає молитви Богу і Богородиці. Після полудня Сантьяго зауважує, що риба змінила напрямок.

Старий відпочивав і розминав ліву руку. Він думав про бейсбол. Коли зайшло сонце, старий підбадьорився і згадав випадок зі свого життя, коли він виграв змагання і отримав звання Сантьяго-Чемпіон. Тоді він цілу добу просидів, зчепившись руками з могутнім негром, найсильнішою людиною в порту. Коли глядачі стали наполягати, щоб судді оголосили нічию, він все-таки поборов суперника і переміг.

Старому вдається зловити макрель собі на вечерю. Він знову їсть рибу сирою. Сантьяго дуже втомився, у нього болять спина і руки. Але старий рибалка підбадьорює себе тим, що ноги в нього в порядку, їжі і води вистачить ще на день, а риба пливе повільніше.

Настала друга ніч його протиборства з рибою. Старий милується зоряним небом. Йому стає шкода рибу, яку він піймав, але ця жалість не позбавляє його рішучості цю рибу вбити. Старому вдається відпочити пару годин. Він хоче поспати, але боїться втратити рибу. Тоді він вирішує поїсти. Обробивши макрель, він змусив себе з’їсти половину філе, при цьому старий зауважує, що тунець був смачнішим. Він розуміє, що він повинен їсти цю противну сиру макрель, щоб впоратися з рибою. Човен рухається все повільніше, і старий розуміє, що риба теж втомилася. Поки вона поводиться смирно, старий вирішує поспати.

Він прокидається від ривка, ліска, обпікаючи долоню, йшла в воду. Потім риба стала стрибати. Старий насилу утримував линву. Сантьяго знову шкодує, що з ним немає помічника. Старий радіє, що риба під час стрибків набрала повітря, і тепер не зможе піти на глибину. Тепер старий чекає, коли вона почне кружляє навколо човна, намагаючись вирватися.

Світає. У старого болять розсічені линвою руки, але він заспокоює себе тим, що для чоловіка біль не страшна. Настав 3 ранок його риболовлі. Риба стала робити кола навколо човна, а старий підводити її ближче для вирішального удару. Сантьяго змусив рибу перевернутися, потім ударив прямо в серце гарпуном. Старий сильно ослаб, і йому було дуже погано. Але, подолавши нудоту і слабкість, він підтягнув здобич до човна і закріпив вздовж борту. Риба була така величезна, що можна було подумати, що це до неї прикріпили човен. Старий поставив вітрило і попрямував до берега.

Йому хотілося їсти, але не на що було зловити навіть маленьку рибку. Тоді старий натрусив з водоростей креветок і підкріпився ними. Попивши води, Сантьяго відчув себе набагато краще. Він плив додому з дуже багатою здобиччю і часто поглядав на рибу, все ще не вірячи в свою удачу.

Перша акула наздогнала човен, десь, через годину. Вона відчула запах риб’ячої крові і попливла по сліду. Це була дуже велика акула, яка нічого не боялася. Старий, помітивши її, приготував гарпун. Він зрозумів, що вона накинеться на рибу і приготувався захищати свій улов. Акулі вдалося відкусити шматок м’яса від риби, перш ніж старий убив її. Акула потонула, потягнувши гарпун старого на дно. Знівечена акулою, риба більше не радувала старого. І ще він чекав інших акул. З ножа і весла він зробив зброю проти інших акул.

Парус надувало свіжим вітром, і човен швидко йшов до берега. До старого рибалці повернулася надія, що він все-таки доставить свою здобич на берег. Старий спробував свою рибу на смак і зрозумів, що за таке смачне і соковите м’ясо, він може виручити багато грошей. Але запах риби лунав по всьому морю, і старий нічого з цим зробити не міг. Через 2 години припливли 2 акули, які стали рвати рибу. Старий убив і їх. Риба тепер зовсім не приваблювала погляд старого. Акули вигризли найкраще м’ясо. Сантьяго вже пошкодував, що взагалі виловив її. Незабаром припливла ще акула, убивши яку, Сантьяго зламав ніж.

Наступав вечір, а берег був навіть ще не видно. Перед самим заходом сонця на човен напали ще акули, вони рвали з риби шматки м’яса, а старий безуспішно намагався вбити їх кийком. Відігнавши акул, старий помітив, що половину риби вони вже з’їли. Акули стали кружляти близько човна. Сонце майже зайшло, але Сантьяго вирішив не здаватися і битися з акулами, поки не помре. Він плив у темряві додому і думав про те, що непогано де-небудь купити удачі. І сам собі відповідав, що йому нема на що її купити. Тільки біль в руках давала йому зрозуміти, що він ще не вмер.

Незабаром він помітив міські вогні. Тіло його ломило і саднило руки. Він мріяв про будинок і сон. Але опівночі старий знову бився з акулами, які напали цілою зграєю. Він бив у темряві кийком, поки його не вирвали з рук. Потім висмикнув румпель і бив ім. Але акули з’їли все м’ясо з риби і попливли. Старий ледве дихав і в роті відчув присмак міді. Він сплюнув у воду. Старий відчув себе зовсім переможеним. Він поплив додому, ні про що не думаючи й нічого не відчуваючи. Човен йшла швидко і легко, адже його більше не гальмувала тяжкість риби. Старий думав, що човен і вітрило цілі, а румпель не складно зробити новий.

Додому він повернувся, коли всі навколо спали. Звернувши вітрило, він узяв снасті і пішов додому. Він так страшно втомився, що кілька разів зупинявся, щоб перепочити. Удома він попив води і ліг спати. Він ще спав, коли вранці прийшов Манолін. Сьогодні човни через сильний вітер не вийшли в море. Хлопчик переконався, що старий дихає і пішов йому за кавою. Внизу біля човна старого, рибалки вимірювали залишки риби. У рибі було 18 футів. Хлопчик заплакав, так йому було шкода старого і його зранені руки. Він приніс Сантьяго кави і став чекати коли він прокинеться.

Прокинувшись, старий пив каву і скаржився хлопчикові, що акули його перемогли. Але Манолін сказав йому, що він переміг рибу. Він розповів старому рибалці, що його шукали і рибалки, і берегова охорона, і навіть літак. Але старий сказав, що він дуже далеко йшов у море. Сантьяго зізнався, що скучив за хлопчиком. А Манолін сказав, що тепер він буде рибалити тільки зі старим, який повинен навчити його всьому, що знає сам. А поки, старому треба підлікувати руки, і Манолін пішов за ліками в аптеку. Сантьяго попросив принести ще газети, за ті дні поки його не було. Старий знову заснув, йому снилися сни, а хлопчик сторожив його сон.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/stariy-i-more-skorocheno

26.04.2023

Хемінгуей «Старий і море» аналіз 

Автор – Ернест Хемінгуей

Рік написання: 1952 (У 1953 році за свою повість Ернест Хемінгуей отримав Пулітцерівську премію, в 1954 році — Нобелівську премію з літератури)

Стиль: модернізм.

Художній прийом: принцип айсберга.

Рід: епос

Жанр. Повість-притча.

Тема: розповідь про старого рибалку, який здійснив свою мрію – спіймав найбільшу рибу, але так і не зміг її утримати.

Проста, невибаглива історія старого рибалки Сантьяго стає узагальненою історією складного шляху людини на землі, яка щодня веде нескінченну боротьбу за існування, поєднуючи її з намаганням жити у злагоді з навколишнім світом.

Ідея. «Людина не для того створена, щоб терпіти поразки… Людину можна знищити, але її неможливо перемогти».

Головні герої “Старий і море”

Сантьяго  — старий рибалка

Манолін  — сусідський хлопчисько

Образи символи:

море – вічність життя, непереборна сила природи;

рибина – утілення мрії, досягнення мети;

старий – людський досвід, мужність, нездоланна сила волі;

хлопець – подолання трагічної самотності, надія на майбутнє, зміна поколінь.

акули – життєві перешкоди, труднощі, жорстокий світ

леви – молодість, юність, любов до життя, віра в перемогу

Елементи сюжету

Експозиція — знайомство з головними героями повісті Сантьяго і Маноліном.

Зав’язка — старий збирається вийти в море, щоб зловити велику рибу.

Розвиток дії — пригоди старого у відкритому морі, змагання з рибою.

Кульмінація (їх дві) — по- перше, це перемога рибалки над рибою, а по-друге, боротьба з акулами, під час якої він ледве не загинув, але врятувався, хоча й втратив рибу.

Розв’язка — повернення Сантьяго в селище.

Розглянуті проблеми у творі «Старий і море»: людина і природа; людина і суспільство, людина і Всесвіт; внутрішнє наповнення життя, що обумовлює почуття людської гідності, самовідчуття людини; сенс життя; наступність поколінь.

Події в повісті Ернеста Хемінгуея “Старий і море” відбуваються в рибальському селищі на Кубі.

У повісті йдеться про боротьбу старого рибалки з велетенською морською рибою — марліном. Така, здавалося б, проста історія, але як зумів її розповісти Хемінгуей!

З побутової точки зору в повісті все логічно, причиново обумовлено, і межі реального світу ніде не порушуються. Розміри марліна не перевищують меж можливого, у самій рибі немає нічого містичного чи «фатального». Підкреслено реальний характер мають і всі дії старого, хлопчика Маноліно та інших персонажів, усі деталі побуту теж реальні.

Отже, сюжет твору «Старий і море» досить «життєподібний». Але згадаймо про «теорію айсберга» Хемінгуея. Основний філософський зміст твору прихований, «під водою». І виражається він у тих проблемах, які ми щойно визначили.

Мова в повісті йде не тільки про старого чи хлопчика, але й про людину та людство. Те, що відбувається з рибалкою, виявляється важливим для людей загалом, незалежно від роду занять. Сама убогість «реквізиту» ніби підкреслює загальнолюдське значення повісті, що розкриває основи людського існування. Саме тому кожне слово тут важливе, насичене значенням.

Письменник стежить за кожним порухом свого героя, за плином кожної думки в його свідомості. Старий утілює долю людини серед стихії. Сантьяго оточують море, риби, зірки, небо. Усе наповнене символами. Море для нього — жінка, а зорі — сестри. Та й риба — не просто реальна риба, у ній прихована сила, що пронизує увесь світ. В образі Сантьяго символічно зливаються людина і світ.

Можливо, це перший твір Хемінгуея, у якому людина щаслива, бо відчуває примирення з життям. Те, що в самотнього Сантьяго є хлопчик, якого він любить, хлопчик, який буде продовжувати його справу, робить фінал повісті оптимістичним. Людина непереможна, вона здатна вистояти й подолати всі перешкоди. А тому символічним стає сновидіння старого: молоді леви — спогади про молодість, мандри до Африки. Його сон пильнує Маноліно. Юність поруч із ним — в образі хлопчика і в образі левів.

Повість-притча вимагала особливого художнього втілення. Тому її уривчастий, лаконічний ритм змінюється повільними, розгорнутими пейзажними картинами, як, наприклад, описи нічного і вранішнього моря.

Характерні для повісті монологи старого сповнені мудрості та спокою. Завдяки незвичайній майстерності автора, ця історія-притча стала, за словами У. Фолкнера, «поезією, перекладеною мовою прози».

Ознаки притчі у повісті “Старий і море”

описана історія з життя героя

твір має філософсько-алегоричний зміст

повчальний характер

умовний час і простір.

Повість-притча – різновид жанру повісті, у центрі якого постає історія із життя героя (героїв), що набуває алегоричного змісту. Для повісті-притчі характерні відсутність розлогого сюжетного руху, незначна кількість персонажів, символічність образів та ситуацій, повчальний характер, філософська або моральна насиченість. 

Повість-притча будується на двоплановості зображення: за реальними особами, явищами, предметами приховуються сутнісні стосунки, проблеми буття людства. Звідси у повісті-притчі простежується перехід від конкретного зображення до широких узагальнень, що можуть тлумачитись по-різному. Велику роль у ній відіграють описи, що засвідчують умовність часу й простору. Багатозначність і філософська спрямованість надають повісті-притчі позачасового значення, а символічність образів та алегоричність змісту роблять її своєрідною художньою метафорою людського життя.

“Старий і море” сюжетний ланцюжок

Старий Сантьяго рибалив на Гольфстрімі → уже 84 дні віг повертається без здобичі → 40 днів із ним відправлявся у море і хлопець Маноліно, але батьки сказали йому покинути рибалку-невдаху → Маноліно навідував Сантьяго: годував його, розважав → старий вірив, що йому посміхнеться удача → ще до світанку 85 дня Сантьяго відправився у море → клюнула величезна риба → три дні й ночі риба тягла човен, а Сантьяго, долаючи втому, голод і біль, у порізаних долонях тримав жилку, на якій була риба, то натягуючи, то відпускаючи → нарешті риба втомилася й випірнула із води, вона була більшою за човен → Сантьяго здолав рибу і прив’язав до човна → на рибу напали акули — рибалка боронив здобич від них, але хижаки об’їли рибу до кісток → доплив до берега, знесилений, дійшовши до халупи, заснув → рибалки зачудовано розглядали величезний кістяк риби й розуміли, що старий переміг рибу небаченого розміру → старому снилися леви на березі моря → Маноліно пишався своїм старшим другом.

14 вересня 

Німецьке Просвітництво та його вплив на розвиток Європи

Просвітництво — широка ідейна течія, представники якої — вчені, філософи, письменники, — з позиції розуму переглядали всі сфери життя людства.

Раціоналізм — філософський напрям, що визнає розум основою пізнання й поведінки людей.

Теорія літератури

Утопія (грец. ού + τόπος — «місце, якого немає») — фантазія, вимисел, мрія, що не збудеться. Поняття «утопія» вперше з’явилося у творі Томаса Мора «Утопія» (так називався острів, на якому було створено ідеальне суспільство).

Нині «утопія» — літературний жанр, наближений до наукової фантастики.

1. Просвітницький рух розвивався в різних країнах неоднаково. Становлення Просвітництва в кожній державі було пов’язане з її політичними, соціальними та економічними умовами, а також із національними особливостями.

2. Зародилося Просвітництво в Англії наприкінці XVII ст. У XVIII ст. центром просвітницького руху стала Франція. Період пізнього Просвітництва (кінець XVIII — початок XIX ст.) пов’язаний із Німеччиною. Якщо в Англії просвітники прагнули побудувати нове суспільство після Англійської буржуазної революції, у Франції — підготувати суспільство до буржуазної революції, то в економічно відсталій та роздрібненій Німеччині про це не могло бути й мови. Першочерговим завданням німецьких просвітителів поставала боротьба за національне об’єднання, що вдалося зробити лише за часів правління канцлера О. Бісмарка у другій половині XIX ст.

3. Центральною постаттю епохи Просвітництва був митець-мислитель, який мріяв удосконалити й гармонізувати життя за законами розуму.

Зародилося Просвітництво в Англії наприкінці XVII ст. У XVIII ст. центром просвітницького руху стала Франція. Період пізнього Просвітництва (кінець XVIII — початок XIX ст.) пов’язаний із Німеччиною. Якщо в Англії просвітники прагнули побудувати нове суспільство після Англійської буржуазної революції, у Франції — підготувати суспільство до буржуазної революції, то в економічно відсталій та роздрібненій Німеччині про це не могло бути й мови. Першочерговим завданням німецьких просвітителів поставала боротьба за національне об’єднання, що вдалося зробити лише за часів правління канцлера О. Бісмарка у другій половині XIX ст.

Центральною постаттю епохи Просвітництва був митець-мислитель, який мріяв удосконалити й гармонізувати життя за законами розуму.

21 вересня

Темам: Опозиція Фауст – Мефістофель. Фауст і Маргарита. Жанрова своєрідність твору.

Твір Ґете, як кожен класичний твір, є багатотемним і багатоідейним. Звісно, ми не можемо торкнутися усіх тем, які є у творі (наприклад проблеми влади, війни і релігії в суспільстві). Однак ми обговоримо тему добра і зла та тему кохання, щоб розкрити найпотаємніші сторони людської душі.

Погляньте, будь ласка, на вислів Ґете, який став епіграфом сьогоднішнього уроку: автор частками своєї душі вважає і Фауста, і Мефістофеля. Чому? Це ми спробуємо зрозуміти. (Записати тему та епіграф у зошити.)

Не лише похмурі, невдоволені шукання

Фауста, а й знущання и гірка іронія

Мефістофеля становлять частину моєї власної душі.

Й. В. Ґете

Дослідницька робота 

Порівняйте образи Мефістофеля та Фауста. Чим продиктовано поведінку кожного з них? Яку роль відіграє Мефістофель у житті Фауста?

Очікувана відповідь

Фауста та Мефістофеля об'єднує неординарність, а різнить призначення. Фауст і Мефістофель — антиподи, як і Мефістофель з Богом. Місія Мефістофеля в цьому світі — показати ницість людську. Він не змушує людей грішити, торгувати своєю совістю та душею; навпаки, він залишає людям право вибору: «Я тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого». Таким чином, велика роль Мефістофеля не лише в житті Фауста, але й в ідейному змісті трагедії.

Фауст — не просто узагальнений, типовий образ прогресивного ученого. Під час суперечки на небесах він представляє все людство, хоч і належить до найкращої його частини. Таким чином, він символічно являє собою людську популяцію; його доля та життєвий шлях не просто алегорично відображають усе людство, а начебто вказують на «здоровий рецепт» існування кожної людини: живи спільними інтересами, твори, працюй задля загального добробу-ту — у цьому є щастя.

Мефістофель — дух руйнування, але водночас ворог бездумної нерухомості та сила, що протистоїть застою, бездіяльності. Він — скептик, який зневажає людську природу й упевнений, що знає про неї всю правду: рід людський нікчемний, слабкий, якому при-таманні вади та низькі пристрасті, егоїзм і безпомічність. Його роль є двоякою. Як особистість Мефістофель протистоїть Фаусту (та автору) своєю невірою в добро, у гуманістичну сутність людини. Він розкриває людські слабкості, заплутаність та несправедливість людських стосунків; усе низьке та непристойне сприймає як норму буття на землі. І автор, і Мефістофель розуміють та декларують діа-лектичну творчу роль заперечення.

Завдання 2

Охарактеризуйте образ Маргарити. Чи закономірним є фінал життя Маргарити? Як ви думаєте, чому Маргарита була прощена Богом?

Очікувана відповідь

Маргарита — проста дівчина, не має ані гострого розуму, ані глибоких знань, ані високих мрій. Вона — утілення відвертості, чистоти; земна та зрозуміла. Доброта, уміння прощати, готовність поступатися, скромність, небажання виділятись приваблюють до неї вишуканий розум і неспокійну душу Фауста. Дівчина здатна на всеохоплююче, жертовне та вірне кохання. Маргарита добра, ніжна і жіночна. Її думками та діями повністю керує кохання та коханий, на певний час вони цілком оволодівають нею. Вона не може чинити несправедливість, тому сумний фінал її кохання та життя логічно неминучий: її вчинки суперечать її сутності. Ми співчуваємо Маргариті, ми страждаємо разом з нею, з перших сцен її появи в трагедії відчуваючи, що дівчина приречена.

Перебуваючи в тюрмі, напередодні страти відмовившись від спасіння завдяки сповіді перед смертю, Маргарита висловлює жаль з приводу того, що «завжди була безголосою». Вона звинувачує себе в тому, що порушила заповіді, піддалась коханню та чарам Генріха-Фауста, бездумно пішла за ним. Це не прозріння, а прояв моральних позицій її внутрішнього світу. При цьому відчай героїні, бажання спокутувати провину, гостре відчуття особистої відповідальності за скоєне, відмова від будь-яких пільг підносять Маргариту на висоту страдницького душевного очищення. Знаючи, що сонне зілля, від якого померла мати, їй дав Фауст, усвідомлюючи, що вбивство дитини було також вимушеним, своєї провини Маргарита не перекладає на коханого.

І, зберігши найкраще у своїй душі, вона навіть після смерті вища за Мефістофеля. У фіналі першої частини Мефістофель, утративши сподівання вивести Маргариту із тюрми, вигукує: «Вона засуджена на муки!», але Голос з неба заперечує: «Врятована!». Бог прощає Маргариті її гріхи, і цим Ґете виявляє гуманістичне ставлення до жінки, яка має право на співчуття та розуміння.

Завдання  З

Проаналізуйте взаємини між Фаустом і Маргаритою. Чим закінчується їхнє кохання? На чиї плечі лягає відповідальність за наслідки їхніх взаємин? Чому Маргарита відмовляється втекти з Фаустом із в'язниці і Фауст залишає її там?

Очікувана відповідь

Жодна із земних утіх, якими спокушає Фауста Мефістофель, ученому не до вподоби. Він прагне:

Вмістить в собі всі радощі і муки,

Все те, що людству випало на долю,—

І глиб, і вись...

Мефістофелю вдається переконати Фауста в силі та красі кохання. Омолоджений Фауст бачить Маргариту, і в його серці прокидається жадоба кохання. Для Мефістофеля шлях до жіночого серця один — лестощі, подарунки, підкуп. Та кохання, що заполонило серце Фауста, підказує йому власний шлях до серця дівчини, і він обходиться без допомоги чорта. Фауст і Маргарита проводять теплі вечори разом, дівчина також охоплена пристрастю і сумує за коханим.

Однак Фауст і Маргарита — люди різного соціального становища, інтелектуальної конституції, їхнє призначення різне, тому спільного майбутнього в них бути не може. Фауст, хоча і кохає щиро, не в змозі уявити собі це почуття кінцем шукань; він є егоїстом у своїй палкості ще й тому, що не може встояти перед її спокусами. Він би ніколи не отримав задоволення від такого варіанту можливого людського щастя. Маргарита ніколи б не збагнула мети життя Фауста, тому їхні взаємини не могли мати оптимістичного фіналу. Кохання Маргарита і Фауста не мало перспективи ще й тому, що в ті часи ставлення суспільства до жінки, яка мала позашлюбний зв'язок з чоловіком, було негуманним. Однак Ґете вбачає причину трагічної розв'язки любовних взаємин Фауста і Маргарита не стільки в соціальній сфері, скільки у сфері духовного розвитку героїв. Саме це стало причиною того, що їхня зустріч у в'язниці була останньою.

Завдання  4

Чи змінило Фауста кохання до Маргарити? Якщо так, то яким чином? У чому подібне та відмінне в його коханні до Маргарити та Єлени?

Очікувана відповідь

Стихія кохання захопила героїв трагедії. Але любовна колізія між Фаустом та Оленою Прекрасною, утрата ними сина та родинного щастя — це зображення лише символічного кохання, у якому утілена думка просвітителів про роль античності в долі суспільства. Суть взаємин Фауста і Маргарити — велике земне почуття, здатне змінювати людей. Кохання до Маргарити духовно піднесло Фауста: він зумів побачити в ній не лише красиву жінку, а й людину, у якої, хоч і обмежений, але свій внутрішній світ. Разом з тим прагнення до самоствердження в коханні приводить ученого до надмірних життєвих прагнень, до неодноразового мимовільного і трагічного порушення моральних принципів. Він добре розуміє, що винний у трагедії дівчини. Досвід цього кохання вплинув на формування у Фауста почуття відповідальності за власні вчинки.

Кінець свого першого кохання та загибель Маргарити Фауст пережив тяжко, але прагнення діяти примушує його продовжити пошуки щастя. Нове кохання — це володіння досконалою античною красою — Оленою, яку захистити від покарання Менелая він так і не зміг; життя їхнього сина Евфоріона урвалося трагічно. Ми можемо говорити про те, що перше кохання розбудило в серці Фауста «природні», найкращі риси, а друге — корисливість, звичку до споживання та збайдужіння до почуттів такого ґатунку.

Висновок

Сенс опозиції Фауст — Мефістофель, з одного боку — спокуса людини таємними знаннями, з іншого — перемога людяності над темними силами, що видно у фіналі трагедії. У творі отримуємо трактування Бога та Божественного. Але Бог Ґете — це Бог природи і кохання. Тож і для Маргарити знаходиться виправдання.

Фауст постає перед нами як певна людина, яка має свою долю, і як символ людини взагалі, у якій читач упізнає власні духовні пошуки. Ми разом із Фаустом шукаємо істину, щоб зрозуміти сенс і свого власного існування.

Дорожча не та істина, що сприймається на віру, а та, що здобута власним досвідом.

Істину людина повинна сприйняти не лише розумом, а й усім серцем; це має бути особистісно-сприйнята істина.

Істина має носити активний характер і виявлятися у вчинках людини.

Істина має бути співвіднесена із загальними законами Всесвіту, з природою. А природа в Ґете — радісна, прекрасна і любляча, інша назва її — Бог.

Людина, яка зрозуміла, у чому є вища істина буття, має стати творцем. Людина йде з життя, але після неї залишається її творчість.

«Вічними» ж образи Фауста та Мефістофеля стали тому, що Фауст — уособлення нестримного прагнення людського духу вперед, а Мефістофель — уособлення скептичного заперечення

Домашнє завдання : Підготувати повідомлення на теми «Ґете і Україна» 

28.09.2022

Кроссенс для підсумкової роботи над "Фаустом" Й.В. Гете.

1. Німеччина подарувала світові генія Й. В. Гете.

2. Творчість митця й філософа - надбання епохи Просвітництва.

3. Непересічні розумові здібності (письменник, філософ, дослідник Природи...; + розум - найважливіший критерій доби).

4. Натхнення для написання твору Гете черпав у т.ч. у фольклорі - легенді про мандрівного доктора й чорнокнижника Йоганна Георга Фауста, (прототип), який продав душу Дияволу.

5. Твір Гете - також своєрідна фантазія на біблійну історію про суперечку Бога й Сатани про праведника Йову.

6. В основі сюжети - пристрасні роздуми про природу людини, сенс її буття.

7. "Фауст" Гете (розв'язка) - гімн антропоцентризму. Мефістофель програв парі.

8. Книгу Й.В. Гете дослідники називають "поетичним заповітом світові".

Тести. Гете «Фауст».

1. Творчість Гете поділяється на періоди:

а) штюрмерський і франкфуртський;

б) штюрмерський і веймарський;

в) штюрмерський і дрезденський.

2. Вищою властивістю людини поет вважав:

а) творчість;

б) розум;

в) почуття.

3. Над «Фаустом» Гете працював понад:

а) 30 років;

б) 50 років;

в) 60 років.

4. В основу сюжета «Фауста» покладено:

а) старовинну легенду;

б) трагедію К. Марло;

в) вигадку самого Гете.

5. Зав'язкою сюжету «Фауста» є суперечка між:

а) директором театру, поетом і комічним актором;

б) Господом і Мефістофелем;

в) Фаустом і Вагнером.

6. Слова «як дурнем був, так і лишивсь» належать:

а) Мефістофелю;

б) Фаусту;

в) Вагнеру.

7. Мефістофель явився Фаусту в образі:

а) чорного кота;

б) чорного ворона;

в) чорного пуделя.

8. Душа Фауста буде належати Мефістофелю, коли він скаже:

а) «Спинися, мить! Прекрасна ти!»;

б) «Тягнися, мить! Прекрасна ти!»;

в) «Скінчися, мить! Огидна ти!»,

9. Маргарита потрапляє до в'язниці, бо її звинувачують:

а) в убивстві брата;

б) в убивстві матері та дитини;

в) в порочному зв'язку з Фаустом,

10. Чому душа Маргарити врятована?

а) бо вона щиро розкаялась в гріхах;

б) бо вона збожеволіла;

в) бо не вона винна в трагедії своєї сім'ї.

11. Скласти пари персонажів-аитиподів у «Фаусті»:

а) Мефістофель;

б) Фауст;

в) Маргарита;

а) Марта;

б) Господь;

в) Вагнер.

12. Душа Фауста врятована, бо він присвятив своє життя:

а) служінню Богу;

б) служінню своїй ідеї;

в )служінню людям.

·

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

1. Позначте століття, яке увійшло в історію людства як доба

Просвітництва:

А) XVI ст.; Б) XVIII ст.; В) XVII ст.; Г) XIX ст.

2. Позначте, хто такі просвітителі:

А) університетські викладачі;

Б) освічені люди, які поставили собі на меті навчити грамоті простий

народ;

В) ті, хто друкував і видавав книги;

Г) письменники, філософи, вчені, які стверджували, що людина -

досконала істота, здатна сама будувати життя і суспільство.

05.10.2022

Модерністська проза початку XX ст. (загальна характеристика) 

— Перша половина ХХ ст. в літературі позначена активними творчими пошуками нових шляхів відтворення подій, сучасних чи історичних. Саме в цю добу чи не найяскравіше виявилася суперечлива сутність людини, яка прагне добра, потерпає за нього, але часто чинить зло, забувши, що зло може породити лише зло. Про людину та її самовираження у мистецтві йтиметься сьогодні на уроці.

— Література ХХ ст. починалася з різкого протистояння між тими, хто намагався відтворити світ через символ. Томас Манн 1912 р. спробував розширити мистецькі обрії традиційного реалізму ХІХ ст., поєднавши реальність та умовність в єдине художнє ціле. Саме такий шлях сприяв виникненню нових жанрів: ліричного епосу («Бона» Ґійома Аполлінера), ліричного роману («Три товариші» Е. М. Ремарка), роману-антиутопії («1984» Джорджа Орвелла). Фантастика вже не була суто науковою: вона переросла у твори-перестороги Г. Веллса («Війна світів» та ін.), Р. Д. Бредбері («451° за Фаренгейтом»), Ф. Дюрренматта («Фізики»).

Література починає тяжіти до притчових, алегоричних форм («Чума» А. Камю). Виникають драма-парабола («Круглоголові та гостроголові» Б Брехта), роман-міф («Сто років самотності» Ґ. Ґ. Маркеса), повість-притча («Старий і море» Е. М. Гемінґвея), філософський інтелектуальний роман («Доктор Фаустус» Т. Манна), філософсько-історичний роман (дилогія про короля Генріха IV Г. Манна).

Свобода творчості сприяла виникненню багатьох нових літературно-мистецьких течій нереалістичного спрямування: імпресіонізму, естетизму, сюрреалізму, символізму, експресіонізму та ін. Сукупність цих течій дістала назву модернізм (від фр. сучасний). Одним із напрямів модернізму є авангардизм (від фр. авангард — передовий загін).

У 1870-1880-ті рр. у новій модерністській формі відродився літературний напрям романтизм — виник неоромантизм. Характерною ознакою культурної ситуації ХХ ст. стало роздвоєння культурного процесу на елітарну й масову культуру.

2. Теорія літератури (запис до зошитів)

Дадаїзм (від фр. дитячий іграшковий коник, перен. — дитячий белькіт). Літературу дадаїсти зводили до безглуздих словосполучень та звуків (дитячого белькоту), живопис — до колажів із клаптів кольорового паперу, примітивних дитячих малюнків.

Експресіонізм (від фр. вираження) — не відображення дійсності, а відтворення неповторного авторського бачення дійсності.

Елітарна, елітна література (від фр. краща, обрана) — вишукана, формалістична, зрозуміла лише обраним, окремим, підготовленим читачам.

Масова література. 1. Література, розрахована на масового, пересічного читача. 2. Твори, які за своїми художніми характеристиками не досягають рівня класики. 3. Низькопробна література, розрахована на невибагливий смак читачів.

Неореалізм (від грец. новий, речовий) — пафос суворої правди, достовірність зображення, повага до простої людини, використання розмовної народної мови, документалізм

Неоромантизм (від грец. новий романтизм) — культ героїки, уславлення мужності, утвердження нового героя — мужньої людини, життя якої пов’язане з ризиком та незвичайними пригодами.

Соціалістичний реалізм (скор. соцреалізм, рос. социалистический реализм) — естетичне відтворення соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, єдиний офіційно дозволений в СРСР творчий метод літератури й мистецтва.

Сюрреалізм (від фр. надреалізм) — заклик звільнити людське «я» від пут матеріалізму, логіки, моралі, традиційної естетики.

Футуризм (від латин. майбутнє) — руйнування норм морфології й синтаксису, звуконаслідування, використання образів-символів тощо.

Кубізм, кубофутуризм. Прагнучи привернути до себе увагу, групи футуристів вигадували собі різні назви: в Англії з’явилися вортицисти й імажиністи, у Франції — кубісти, пароксисти, симультаністи та ін.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Для всіх: уміти характеризувати літературний процес першої половини ХХ ст., знати основні течії та напрями в літературі, уміти характеризувати їхні особливості, називати представників, читати новелу Ф. Кафки «Перевтілення».

12.10.2022

ФРАНЦ КАФКА 

Якщо глянути на нас просто, по-життєвому, ми перебуваємо у становищі пасажирів, що потрапили в аварію у довгому залізничному тунелі, причому в такому місці, де вже не видно світла його початку, а світло його кінця настільки слабке, що погляд щомиті шукає його і знову втрачає, і навіть в існуванні початку і кінця тунелю не можна бути впевненим.

Франц Кафка

У Кафки були великі сірі очі під густими чорними бровами. Засмагле обличчя дуже жваве, промовисте. Коли він може замінити слово порухом м'язів на обличчі, він робить це. Посмішка, зведені брови, зібране у зморшки вузьке чоло, випнуті чи загострені губи — все це висловлені фрази. Він полюбляє жести і тому вдається до них нечасто... Він завжди супроводжує свої рухи і жести посмішкою, немовби вибачається і хоче сказати: «Так, визнаю: я граю, але плекаю надію, що вам подобається моя гра».

Густав Яноух

САМОТНІЙ ПАЛОМНИК. Франд Кафка як письменник і людина все життя страждав від самотності. В його особистості, як і в його творчості, все вражає парадоксальністю, майже абсурдністю. Навіть про те, до якої національної літератури його віднести, сперечаються і сьогодні. Кафка був євреєм, жив у Празі, писав німецькою. У його творчості поєднались елементи різноманітних національних стихій і культур — іудейської, слов'янської, німецької. З цього поєднання і постає дивовижний та неповторний поетичний світ Франца Кафки. Більшість літературознавців вважає Кафку австрійським письменником.

Австро-Угорщину, яка розпалась у 1918 році, населяло багато народів, що мали власні національні літератури. Тому австрійською називають літературу, яка жила інтересами всієї імперії. Її мовою була німецька? зрозуміла всім в Австро-Угорщині. Дух цієї літератури був саме багатонаціональним, точніше наднаціональним. Ця риса ріднить Кафку з іншими австрійськими письменниками — Робертом Музілем, Райнером Марія Рільке, Германом Брохом.

Проте Кафка не схожий ні на кого; він почувається вигнанцем, бездомним і неприкаяним. Один з його німецьких біографів писав: «Як єврей він не був своїм серед християн. Як індиферентний єврей... він не був своїм серед євреїв. Як людина, що розмовляє німецькою, він не був своїм серед чехів. Як єврей, що роз-мовляє німецькою, він не був своїм серед німців. Він ніби голий серед одягнених. Як службовець із страхування робітників він не цілком належав до буржуазії. Як бюргерський син — не зовсім до робітників. Проте і на службі він не був увесь, адже відчував себе письменником. Але і письменником він не був, бо віддавав усі сили сім'ї. Водночас він жив у своїй сім'ї більше чужим, ніж будь-хто чужий».

Перекладачка творів Кафки чеською мовою, друг і кохана письменника в останні роки його життя, журналістка Мілена. Єсенська писала: «Немає у нього при-станища, немає даху над головою».

Франц Кафка був письменником у «чистому вигляді», для нього не існувало нічого важливішого, ніж процес творчості: «Усе моє єство націлене на літературу. Якщо я від літератури коли-небудь відмовлюсь, то просто перестану жити». Кафка підмінив життя письменництвом, навіть стосунки із жінками він замінив листуванням з ними. Його біографія дивовижно «безсюжетна», його життя не відзначалося цікавими подіями. Він постійно сумнівався в собі, рідко і неохоче друкувався, а перед смертю попросив свого друга Макса Врода всі його рукописи спалити (чого той, на щастя, не зробив).

Кафка — письменник незвичайної долі. Сучасниками він не був помічений, хоча його талант високо цінували такі видатні письменники епохи, як Томас Манн, Герман Гессе, Роберт Музіль. Це сталося тому, що талановитий художник разюче випередив свій час, передбачаючи і відчуваючи ті катаклізми, які мало пережити людство у XX столітті. «Мистецтво — дзеркало, іноді воно поспішає, як годинник»,— стверджував Кафка.

Через двадцять років після смерті Кафки його було визнано одним з найвидатніших представників літератури XX століття, провидцем, який зумів передбачити біди людства. На початку 50-х років Франца Кафку разом із Марселем Прустом і Джеймсом Джойсом оголосили зачинателями новітньої літератури.

Незвичайну, складну, суперечливу особистість письменника створило саме життя. Кафка був свідком зламу епох і великої кризи цивілізованого світу: пройшла перша світова війна, розпалась Австро-Угорська імперія, прокотилася хвиля революцій. «Війна, революція в Росії і біди всього світу уявляються мені пов-новоддям зла,— говорив він. — Війна відкрила шлюзи хаосу».

Кафка сприймав усі події, пропускаючи крізь себе; його бачення світу гранично суб'єктивне. Матеріалом для творчості письменника було зовнішнє життя, до-повнене власним досвідом. Тому такою вагомою для творчості Кафки стала драма його стосунків з батьком і — ширше — із тим соціально-побутовим середовищем, до якого він належав від народження. Батько Кафки наполегливою працею збив невеликий капітал і став дрібним фабрикантом. Це був домашній тиран, який придушував волю сина, позбавляв його віри в себе. Кафка був здатний лише на пасивний опір: відмовлявся займатися справами батькової фабрики, прагнув самоутвердитись у ненависній батькові літературній творчості. «Письменництво і все з ним пов'язане — суть моєї невеличкої спроби стати самостійним, спроби втечі»,— писав Кафка. Стосунки Кафки із сім'єю були важкі, і водночас він був хворобливо прив'язаний до рідного дому, де його вважали невдахою.

Батько Кафки віддав сина навчатися в німецьку школу. З волі ж батька Кафка здобуває юридичну освіту в Празькому університеті, після чого починає життя дрібного службовця. За час своєї служби (1908—1922) Кафка надивився на різноманітні прояви людського горя і кривди. Довгі роки Кафка жив подвійним життям: нудна служба і творчість. Буденність була сумною, він почувався самотнім, втомленим, беззахисним перед дійсністю. Єдиною відрадою від гнітючого убозтва стало мистецтво, яке він любив і цінував понад усе, яке було для нього і порятунком, і мукою, і щастям.

На службі Кафка зіткнувся з бюрократичними порядками Австро-Угорської монархії. На очах у Кафки ніби опредмечується влада паперів над людиною, роб-лячи її безсилою, безпорадною перед бюрократичним апаратом. Несумісність своїх творчих інтересів і щоденної служби Кафка сприймав як трагедію, про що писав у «Щоденниках»: «Для мене це жахливе подвійне життя, з якого, можливо, є лише один вихід — божевілля». Віддавшись творчості, Кафка, на відміну від інших митців, не розширив своїх зв'язків із зовнішнім світом, залишився самотнім. «Мені потрібно, потрібно багато бути на самоті. Все, що не стосується літератури, я ненавиджу, воно мені набридає!»

Самотність Кафки була безрадісною і жорстокою. Він не зміг вирватися із неї навіть тоді, коли наприкінці життя відчув велике кохання до Мілени Єсенської.

«УСЕ СТВОРЕНО, АЛЕ НІЧОГО НЕ ВИГАДАНО».

Франц Кафка — автор трьох незавершених романів («Америка», «Процес», «Замок») і кількох десятків оповідань та притч — став одним з найвидатніших письменників XX століття. Він зайнятий ніби тільки собою, але чи не завдяки саме цьому йому вдається глибоко зазирнути в людську душу і в душу своїй епосі.

Сучасний інтерес до творчості Кафки пояснюється багатьма причинами. Кафка одним із перших у світовій літературі висловив відчуття катастрофічності нашого буття. І сьогодні до його творів звертаються, щоб зрозуміти витоки хвороби сучасного світу, в якому смерть — буденне явище, вбивство — професія, прогрес супроводжується екологічними катастрофами. Кафка писав ще в роки першої світової війни і революцій, Та вже після смерті письменника, по закінченні другої світової війни, його творчість стала гостро актуальною і тому популярною. Якщо у довоєнних творах письменник змалював життя смутним і безрадісним, то пізніше він показував, що світова війна і її наслідки завели людство у непроглядну пітьму. Це теж одна із причин нинішньої зацікавленості творчістю Кафки. Інтерес до Кафки значною мірою пояснюється також естетичними особливостями його творчої манери, її своєрідністю. Творам Кафки, який нібито нехтував зовнішньою правдоподібністю, властива велика емоційна сила. Тривожна, насичена страхом атмосфера його творів чинить на читача психологічний тиск, вражає, запам'ятовується.

Кафка — письменник — модерніст не тому, що схильний до використання складної символіки і фантастики у своїх творах, а за своїм розумінням і відчуттям світу та людини. Зло у Кафки — космічна, надмірна, не соціальна сила. Сприйняття життя у Кафки безпросвітне. Життя — кошмар; кошмар, в якому б'ється маленька людина. Людина, в розумінні письменника, відірвана від Бога, від суспільства, від близьких, безнадійно замкнена у самотності.

Художній світ, створений Кафкою, прозаїчний і населений звичайними людьми. Його герої — хлопчики-ліфтери, готельні портьє, адвокати, комівояжери, лікарі, дрібні службовці. їхні трагедії настільки дрібні й абсурдні, що можуть обернутися на фарс. І водночас цей світ, при всій своїй буденності,— фантастичний, бо найнеймовірніше відбувається в житті звичайному. Художній світ Кафки сповнений жахом, безнадією, мороком.

Твори Кафки багато в чому наближаються до експресіонізму, який утвердився в європейській культурі на початку XX століття, Для експресіоністів світ від-кривається як нагромадження людських страждань, як поєднання символів і знаків, за якими стояло те, що називалося життям. Водночас світ виникав у їхніх творах як схема, складена із конструкцій, віддалених від об'ємного, цілісного життя. Експресіоністський світогляд являв собою змішування різнорідних елементів: антибуржуазного бунтарства, свавілля особистості, анархічного ставлення до суспільства, відчаю, песимізму.

Кафка почав друкуватися у 1908 році, і перші його книги сприймалися сучасниками як експресіоністичні.

Однак його творчість ширша за ту літературну школу, до якої він належав.

Кафку хвилювали питання буттєві, метафізичні. Одна з головних проблем його творчості — людина і влада. Деякі критики стверджують, що Кафка пророкував появу фашизму і більшовизму (незакінчені романи «Процес» і «Замок», новела «У виправній колонії»). Насправді, проблема влади цікавить його у філософському, загальнолюдському смислі. У його творах влада завжди безлика, однак всюдисуща і непереборна; це влада бюрократії, системи. Письменник відобразив трагедію протиборства особистості з тоталітарною владою. Будь-яка влада для Кафки алогічна; вона уособлює насильство, є втіленням абсурду.

В романі «Процес» дія відбувається в Празі, хоча місто і не назване. Процес у справі Йозефа К., службовця великого банку, веде якийсь неофіційний, але всесильний суд. Його засідання чомусь відбуваються на горищах міських будинків. Суд зображено не лише як абсурдне дійство, а і як нав'язливий жах. Герой намагається робити вигляд, що нічого не сталось, але суд всюдисущий, і він поступово затягує Йозефа К. в свої тенета. З'являються двоє в циліндрах, забирають Йозефа і вбивають ножем у спину в каменоломні.

За картиною суду в романі Кафки стоїть жахлива в своїй антилюдяності дійсність. Художник персоніфікує потворні сили зла, що руйнують життя, і соціальну систему, завжди ворожу людині. Суд — це і матеріалізація тези Кафки про те, що людина у суспільстві приречена бути винною або підозрюваною. На цій банально-примітивній аксіомі тримається кожна тоталітарна система. Стосунки Йозефа К. із суспільством вилились у судовий процес ще й тому, що соціальна система ворожа людині, а людина ворожа цій системі.

Поетика Кафки розрахована на передачу і розкриття абсурдного, алогічного; розповідь насичена атмосферою всепоглинаючого жаху; цей жах знищує душу героя, паралізує його волю, прирікає на загибель. Кафка відмовляється від мотивування, від реального обґрунтування всього, що відбувається. Він лише передає стан пригніченості свого героя. Фантастичне в романі переплетене з прозаїчним зображенням буденності, що створює особливий філософський світ твору — складний, дисгармонійний, як і саме життя.

Феномен влади — головний об'єкт осмислення і в романі «Замок». Герой роману К. прибуває в Село, підпорядковане владі графа Вест-веста. Фактично Селом керують неймовірно великі канцелярії графської адміністрації. Сам граф — постать міфічна: ніхто його не бачив, ніхто про нього не знає. К. хоче оселитись у Селі, придбати будинок, створити сім'ю, мати службу. Однак він усвідомлює, що Замок — його ворог, і з'являється для боротьби, але не проти Замку, а за свої права. Замок недоглянутий, жалюгідний, та має таємничу владу над Селом. Влада (як і в «Процесі») прозаїчна й ординарна, позбавлена атрибутів величі.

Прототипом одного з мешканців Замку став батько Кафки, Конфлікт батька і сина розширено до меж всеосяжної системи патріархальної влади, апарату при-гнічування, перед яким схиляються як перед божественною установою. Герою ніби нічого не забороняють, але він нічого не може. До Замку від Села ніби зовсім близько, але К. до нього так і не дістається. Усе відбувається ніби уві сні: зовсім абсурдно і водночас логічно. Влада абсолютна. Влада абсурдна. За життя Кафки така влада лише народжувалася, щоб утискати людину, і письменник передбачив її страшне розростання.

Тема влади розробляється в новелі «Вирок», яку Кафка вважав одним з найбільш вдалих своїх творів. Герой новели Георг Бейдеман займається комерцією, конфліктує з батьком. За те, що Георг вирішив одружитися і цим позбавити главу сім'ї патріархальних прав, немічний батько проклинає сина і виносить йому смертний вирок. Георг кидається з моста в річку. Кафка, керуючись законами своєї поетики, передає лише конструкцію життєвих явищ без їх розгалуженої дета-лізації, без вмотивування вчинків.

У новелі «У виправній колонії» майстерно відтворено обстановку культу насильства, характерного для будь-якого тоталітарного режиму. Темна сила влади призводить людину до безсилля, до відчуження, розладу, нестабільності життєвих основ. Для Кафки зв'язок людини зі світом був більш ніж сумнівним. Він пере-конаний, що людина зрозуміти світ неспроможна. І це відчуття неможливості збагнути світ породжувало трагічність світосприйняття Кафки.

У притчі «Ті, що проходять повз нас» ніхто нічого не може з'ясувати, оскільки алогічним є власне життя кожного. Герой притчі прогулюється нічним містом. Він бачить двох чоловіків, які наздоганяють один одного. І гадає: чи то смертельна погоня і жертва тікає від убивці, чи то двоє переслідують третього, а може, просто люди поспішають? Краще бути осторонь від подій, щоб ні в що не втручатися, щоб не стати безвинною жертвою чи співучасником злочину,— такого висновку доходить герой. То була певна філософія життя, яку відстоював Кафка,— філософія невтручання, що визначала і ставлення письменника до суспільних рухів того часу. Кафка був переконаний у неспроможності людей підтримати одне одного в біді, у їхній нездатності співчувати і допомагати.

Герой новели «Сільський лікар» живе буденно і нецікаво; він нічим не може допомогти хворому, до якого крізь сніжну заметіль мчать його сатанинські коні. Він переконується, що не може вилікувати страшну виразку. Тоді лікаря силою примушують лягти в ліжко до хлопчика; він має зігріти хворого і зменшити цим його страждання. Знеможений хлопчик ненавидить лікаря, а той рятується втечею, думаючи тільки про власне життя. Фінал новели свідчить про сумніви письменника стосовно істинності гуманістичних ідей, можливості їх практичного застосування в житті.

Скептицизм привів Кафку до думки про знецінення всіх духовних начал у світі. Навіть мистецтво, яке письменник вважав єдиною своєю духовною обителлю, починало втрачати для нього свою значимість і сприймалося як непотрібна людям і суспільству розвага.

Підсумкова для духовного розвитку Кафки думка про знецінення гуманістичних ідеалів у сучасному світі проходить крізь його пізні твори. В них письменник послідовно «знижував» вічні образи світової літератури; володаря морів Посейдона він зобразив надокучливим бухгалтером, який потонув у безкінечних підрахунках («Посейдон»); поборника справедливості Дон Кіхота — дурником («Правда про Санча Пансу»),

Своєрідним символом творчості Кафки стала новела «Перевтілення» (1912). В центрі оповіді — тип «сірої людини» з її нудним буденним життям. Але у само-бутньому художньому світі Кафки реальність наскрізь пронизано ірреальним, химерним, кошмарним. Ось перша фраза новели; «Прокинувшись якось вранці після неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що вія у власному ліжку перетворився на жахливу і потворну комаху». Кафка надає неправдоподібному зовнішню правдоподібність, прагне незвичайну ситуацію трактувати як можливу в реальному житті. Письменник знайшов органічну художню форму — притчу, яка переростає у розгорнуту метафору, розгалужений символ.

Людина для Кафки — пасинок буття, незахищена і слабка істота, яка відчуває свою відокремленість від життя, тому люди і віддалені одне від одного. Подолати оту перепону між ними неможливо,

Перевтілення Грегора Замзи несподіване і безпідставне, Та воно ні в кого не викликає співчуття. Сім'я соромиться нещастя, що звалилося на неї, гидує брид-кою комахою. Страшним є не саме перетворення, а реакція на нього. Батьки і сестра Грегора, для яких він був єдиною опорою, поводяться егоїстично і жорс-токо, ніби він зрадив їх. Ставши комахою, Грегор зберігає людський розум і людські почуття, Він жадібно вслуховується у розмови рідних, любить матір і сестру, насолоджується грою сестри на скрипці. Він розуміє людей, а люди не розуміють його, і не тільки тому, що його мова стала незрозумілою,— рідні просто не беруть його до уваги.

Химерична картина, змальована в «Перевтіленні»,— вияв фантазії автора, об'єктивація його власного відчуття страху і самотності буття.

Автор співчуває Грегорові, який живе жалюгідним життям і помирає від голоду в своїй кімнаті, де сім'я намагається сховати його від чужих очей. Але при цьому Кафка стверджує своєю новелою думку про неможливість змінити те становище й ті умови, з яких перебуває людина. Замза став комахою, і ніхто нічого не може зробити, щоб виправити несправедливість долі, коли людину позбавлено людської подоби, і не в переносному, а в прямому розумінні, Не протестує проти такого перевтілення і Замза. Нічого не може зробити для нього і сім'я, на яку впало нелюдське випробування. Єдиний вихід для всіх — смерть потвори. Зрозумівши, чого-чекають від нього рідні, Грегор погоджується, що це справедливо; «Про свою сім'ю він думав з ніжністю і любов'ю. Він також вважав, що повинен зникнути, вважав ще рішучіше, ніж сестра». Коли вранці служниця побачила його мертвим, вона вигукнула: «Гляньте, воно здохло, ось воно лежить зовсім дохле», І пан Замза так відгукнувся на смерть сина: «Тепер ми можемо подякувати Богу...»

У «Перевтіленні» Кафка, який відчував себе чужим у рідній сім'ї, виразив і свою драму. Однак зміст новели набуває загальнолюдського сенсу, виходить за межі особистої трагедії письменника. Кафка осмислює характер відносин людини із життям. Він включає драму Замзи у стихію щоденності, насичує оповідання дрібними побутовими деталями, щоб показати, що жахливе ховається в надрах буденного життя, що витоки цього жахливого — саме в житті. Кафка не бачить можливості розв'язання описаного в новелі конфлікту, який відображав, на думку митця, одвічність конфлікту людини зі світом.

Усі твори Кафки — сповіді, значну частину яких йому не судилося завершити. І це — ще одна грань його трагічної долі.

19.10.2022

Франц Кафка «Перетворення»

1. Назвіть ім'я героя, що з ним сталося?

2. Ким був герой?

3. Чому рідні не могли зайти до нього в кімнату?

4. Хто прийшов до героя, коли він не з'явивсяна роботу?

5. Чому не могли розібрати слова героя?

6. Як відреагували мати і батько на побачене?

7. Чому так потрібно було утримати чого?

8. Що сталося після відходу керуючого?

9. Як герой отримав поранення?

10. До чого звикла вся сім'я героя?

11. Як жив тепер герой?

12. Чому кімнату героя захарастили речами?

13. Чому мешканці навідріз відмовилися відкімнати?

14. Що запропонувала сестра?

15. Що сказала служниця, коли помер герой?

16. Як відреагував батько на смерть сина?

02.11.2022

«Нещастя подібно одруження. Думаєш, що вибираєш, а виявляється, вибрали тебе»

«Калігула»Камю

Альбер Камю народився 7 листопада 1913 року в Алжирі, на фермі«Сан- Поль», в родині фермерів. Його батько загинув у Першій світовій війні.

У 1932 році Альбер вступив до Алжирський університет і почав вивчати філософію. На останніх курсах багато подорожував по Європі, юнака привернула соціалістична ідеологія. Трохи більше року перебував у французькій компартії, потім був виключений за троцькізм. Тоді ж Альбер організовує самодіяльний театр і грає Івана Карамазова в постановці «Братів Карамазових» Достоєвського.

Через хронічного туберкульозу письменник не міг продовжити післядипломне навчання і не служив в армії. У 1938 році Камю керує Алжирська будинком культури та випускає кілька газет і журналів, серед яких і опозиційні «Альже републюкен» і «Суар републюкен».

На початку Другої світової війни ліворадикальні газети були закриті, і невдовзі письменник із сім'єю переїздить до Парижа. Але і там не приживається надовго, в 1941 році повертається в Оран і починає давати уроки французької мови. Камю повністю присвячує себе літературі, пише багато есе та публіцистики.

Його знаменита п'єса «Калігула» була написана в 1939 році. Через рік закінчений роман «Сторонній», а в 1941 році — «Міф про Сізіфа». З 1942 року його твори починають видаватися, Камю знову переїздить до Парижа, де стає членом Руху Опору і друкується в підпільній газеті «Комба».

У 1943 році починається його багаторічна співпраця з видавництвом «Галлімар» і з Сартром. Письменник не раз брав участь у постановках одного. За час війни також були написані «Листи до німецького друга» і роман «Чума».

У 1947 році Камю стає незалежним журналістом, пише для різних газет, в тому числі і для анархічних і революційних видань, створює п'єси «Облогове становище» і «Праведники».

У 1954 році захоплюється театром, інсценує свої роботи. У планах письменника було відкриття Експериментального театру. У 1957 році Камю став лауреатом Нобелівської премії з літератури.

А через три роки — 4 січня 1960 року — Альбер Камю трагічно загинув в автокатастрофі в Вільблевене (Франція). 

Тема: Альбер Камю. Роман «Чума»

Анкета роману 

1. Історія створення

роману 1941 р.—перші начерки, 1943 р.— перший варіант твору, 1947 р.— вийшов

роман, збагачений життєвим досвідом автора, зокрема його участю у французькому

Опорі.

2. Жанр: - роман-хроніка одної події /194.. /; роман-притча; - роман-пересторога

3. Композиція роману побудована у формі чіткого хронікального викладу подій, які подаються у їх послідовному часовому перебігу, розподіл частин твору приведений у відповідність до природного розподілу відрізків часу. П'ять частин, з яких складається роман, майже точно розподілені за порами року і послідовно фіксують усі етапи наростання, загострення і спаду чумної епідемії. Навесні, в першій частині роману, чума вперше виявляє свої страшні знаки у місті. Літо, події якого охоплюють друга і третя частини роману,— це період невпинного наростання і катастрофічного загострення масштабів епідемії. Восени — у четвертій частині роману — показано, як поступово епідемія стабілізується, не зменшуючи, але й не збільшуючи кількість своїх щоденних жертв. Нарешті, в п'ятій частині — на кінець грудня — епідемія поступово зійшла нанівець.

4. Тема: боротьба людської спільноти проти конкретного зла (за словами автора, «явний зміст «Чуми» — це боротьба європейського Опору проти фашизму»).

5. Проблематика: зло, абсурд у житті людини і добро; активне протистояння злу; відповідальність за власний вибір; моральність та аморальність; життя і смерть.

6. Місце подій. Місто Оран – «на перший погляд, тихе й мирне, звичайне; «мури у сірому попелі»; «сьогочасне, ні про що не здогадується»; «все потопає в болоті», бридке, брудне, безлике, не мальовниче,).

7. Розповідь у романі побудована у формі своєрідної хроніки, яка ведеться від особи оповідача і достатньо скрупульозна і послідовно фіксує усі етапи розгортання епідемії чуми і перипетії опору, який намагалися чинити цьому страшному лихові мешканці містечка. Хроніку веде лікар Бернар Ріє. Ріє у своїй оповіді намагається бути об'єктивним і безстороннім свідком, що старанно протоколює події, які стосуються, переважно, життя міста загалом.

8. Система образів роману Камю «Чума» Два ідейно протиставлені табори. Герої, які поділяють авторську думку про необхідність боротьби з лихом, що спіткало місто Герої, у яких є своя, осібна думка про те, чим є або може бути для людини чума Ріє, Тарру, Рамбер і Гран Панлю і Коттар ідейні антагоністи Персонажі другого плану — старий ядушник - «котячий дідок», слідчий Оттон, Кастель, мати доктора Ріє та інші, ідейна суть образів яких також визначає їх приналежність до одного з двох ідейно протиставлених таборів

9. Три світи роману:

1) Реальний: епідемія чуми у місті Оран; опис боротьби оранців зі страшною хворобою

2) Алегоричний: за словами Камю, «явний зміст «Чуми» — це боротьба європейського Опору проти фашизму («коричнева чума»);

3) Філософський: боротьба зі всесвітнім злом. Роман Камю – це "художня ілюстрація" до важливих положень філософії екзистенціалізму, насамперед — про необхідність морального вибору людиною свого шляху в умовах "межової ситуації". Саме вільний вибір, за словами Камю, створює особистість. Існувати — означає вибирати себе".

10. Екзистенціальні мотиви у творі: страх, безвихідь становища, відірваність від світу, абсурдність існування, межова ситуація

11. Символічні образи

♦ Місто Оран - всесвіт, де відбувається боротьба добра і зла, де невідомо, хто і коли переможе, але де сама боротьба, опір звеличуються, бо це — гідне людини («не бути на боці «концтаборів»)

 ♦ Оран і оранці - мікромодель людства у трагічних історичних подіях

 ♦ Образ чуми - фашизм, хвороба, війна, «межова ситуація», жорстокість судових вироків, несправедливе суспільство, фанатизм церкви, розстріл переможених, смерть дитини, абсурд, трагічна людська доля; універсальна метафора

ФІНАЛ –ПЕРЕСТОРОГА « … мікроб чуми ніколи не помирає» зла, зло, невіддільне від буття. Один із героїв похмуро констатує у фіналі роману: «А що таке власне чума? Теж життя, тільки і всього!» Боротьба з чумою - бунт проти абсурду, бунт, вільний від утилітарно-практичних цілей та мотивів, не лише особистих, а й суспільно-історичних.

12. Проблематика романа - сенс існування і призначення людини; - проблема «добра» і «зла»; - відповідальність людина за свою долю; - людина і суспільство; - відношення людина до свого призначення

13. Фінал романа залишається відкритим ПРОБЛЕМНЕ ЗАПИТАННЯ: «Чи отримала людина перемогу в боротьбі з ЧУМОЮ?»

Домашнє завдання:

1. Законспектувати матеріал лекції до зошита (анкету твору).

2. Написати твір-роздум на тему: «Вияви «чуми» ХХ-ХХІ століття» (наприклад: ігроманія, соцмережі, наркоманія, Чорнобильська катастрофа тощо)

09.11.2022

Чума (стислий переказ)

Альбер Камю

Це сталося після Другої світової війни у невеличкому приморському місті Орані. Раптом скрізь стали з'являтися пацюки, та ще й хворі — конали на очах. Ось уже вісім тисяч здохлих пацюків підрахували. Помер старий воротар у домі лікаря Ріс. Симптоми схожі на чуму: підвищена температура, збільшення лімфатичних вузлів. Але поважні громадяни ніяк не хочуть визнати, що у місті чума. Мешканців міста заспокоюють. Кажуть, що у лікарнях усе зроблено, щоб лікувати тих, хто захворів. Про епідемію у газетах та листівках не йдеться. Сироватки для щеплень у місті нема.

Люди під час чуми живуть так, ніби нічого не сталося. Ніхто не хоче повірити у чуму, яка може зруйнувати усі плани.

Та ось нарешті було визнано, що у місті епідемія. Усі контакти із зовнішнім світом було обірвано. Не можна було листуватися: зараза. Телефонний зв'язок обірвався: перевантаження. Ще якось працював телеграф. Люди були у розпачі. Вирок влади був такий: виїхати з міста не можна. Якщо хтось хоче повернутися, нехай повертається, але зворотного шляху немає.

Постачання міста дуже зменшилося. Бензину не було, автомобілі зникли з вулиць. Багато працівників зосталися без роботи. У кінотеатрах ішли старі фільми, але люди ходили їх дивитися — з нудьги.

Більшість старанно вдавала, що нічого не сталося. Жителі міста намагалися жартувати, сиділи у кафе, спілкувалися. Деякі кафе викинули гасло: "Більше п'єш — мікроба вб'єш!"

Журналіст Рамбер, що випадково опинився у місті, дуже страждає від розлуки зі своєю нареченою. Вона живе у Парижі. Рамбер просить, щоб лікар Ріс дав йому довідку, що журналіст не хворий на чуму. Нехай його відпустять до коханої. Але Ріє відмовляє. Якщо відпустити Рамбера, то за ним підуть інші. Не можна бути впевненим, що хтось із них уже не несе в собі чуму.

Ріє працює у лазареті. Щоденно він бачить, як матері плачуть над дітьми, у яких побачили відразливі червоні пухирі — ознаку чуми. Ріє вже не має сили співчувати.

Панотець Панлю на недільній проповіді проголосив, що чума — це кара Господня за гріхи. У місті оселився жах.

Письменник Гран рятується від жаху творчістю. Він працює над кожним реченням у рукопису — це допомагає йому не думати про небезпеку.

Ресторани переповнені. Ніхто не шкодує грошей на дорогі вина та вишукану їжу. Всі немов гоняться за останнім промінцем життя. По бульварах гуляють закохані.

Лікар Ріє не припиняє своєї праці: "Може, вона й безглузда, але він повинен протистояти — це єдиний сенс життя!" Старий Кастель намагається зробити нову сироватку для щеплень. У місті починають діяти санітарні дружини. Не можна сидіти склавши руки! Треба чинити опір чумі, хоча б для того, щоб зберегти свою людську гідність.

Між Рамбером та Ріє спалахує філософська суперечка: що важливіше — праця (обов'язок) чи кохання?

Але попри всі філософські бесіди та людські зусилля чума все поширюється. Здіймається безжалісний вітер. Починаються пожежі. Дехто сам підпалює свій будинок, гадаючи, що полум'я знищить хворобу.

Не було можливості поховати померлих пристойно, трупи кидали у рівчак. Вивозили їх уже без домовин, у трамваях. Дехто з рідних встигав кинути у вікно трамвая квіти — останній привіт. Отак їхали містом трамваї — з трупами та квітами.

Потроху люди звикали до відчаю. Це бентежило лікаря Ріє, він вважав, що звичка до відчаю гірша за сам відчай.

Люди були немов сонні. Вони відчували, що вже краще померти, ніж (гак існувати. Ніхто вже не сподівався на зустріч з коханим, на повернення колишнього життя.

Але чума ще й об'єднувала усіх індивідуалістів. Спільна біда — все ж спільна.

Люди не замикаються у своїх оселях. Вони ходять у театр — це немов виклик долі. Нарядно вдягнена публіка слухає оперну арію, та раптом актор падає — смерть на сцені.

Нарешті була готова сироватка Кастеля. Її випробували на маленькому хлопчикові, синові слідчого. Дитина довго та нестерпно страждала та все ж померла.

— Я не можу сприйняти того Божого світу, де мучать дітей! — вигукує лікар.

У місті з'являються різні пророки. Вони посилаються на Нострадамуса та намагаються вичислити термін скінчення чуми.

Поміж бідних та багатіїв зростає напруження. Бідні ледве животіють, а багатії шукають собі розвага.

Та ось нарешті чума забирається з міста. Чума пішла, але проблеми лишилися. Як казав один старий: "Хіба не все наше життя — чума?"

Повість Альбера Камю є розгорнутою метафорою життя як чуми, де кожний повинен зробити свій вибір.

“Чума” А. Камю аналіз твору

Автор – Альбер Камю

Рік написання: 1947

Літературний рід: епос

Жанр: філософський роман-притча

Стиль: екзистенціалізм

Тема: боротьба людської спільноти проти конкретного зла (мешканців алжирського міста Оран проти чуми); у символічному значенні: боротьба проти нацизму та фашизму.

Ідея: стоїчний опір загальному безглуздю

Головна думка: люди доброї волі здатні перемогти конкретне зло, але не можуть знищити його як категорію світобудови. Тож єдине, що “винна” і повинна людина, – це бути і завжди залишатися Людиною.

Головні герої “Чума”: доктор Бернар Ріє, Жан Тарру, священик отець Панлю, репортер Раймон Рамбер, Коттар, Гран, мадам Ріє (мати доктора).

Місто Оран змальоване як алегоричний образ людства.

Проблематика роману “Чума”:

зло, абсурд у житті людини і добро;

активне протистояння злу;

відповідальність за власний вибір;

моральність та аморальність;

життя і смерть.

Сюжет роману “Чума”

Роман «Чума» побудований як хроніка зачумленого міста.

В алжирське місто Оран приходить чума. На вулицях міста та в будинках знаходять дохлих пацюків, але ніхто ще не помічає небезпеки. Доктор Ріє проводжає свою хвору дружину (не чума) на лікування до санаторію, до нього переїжджає мати. Першим помирає воротар у будинку, в якому живе доктор. Кількість померлих зростає щодня. Доктор Ріє замовляє в Парижі сироватку, яка може незначно допомогти хворим, а через декілька днів префектура оголошує місто закритим. Одного вечора доктора викликає його пацієнт Гран, чий сусід Коттар намагався покінчити життя самогубством. Ще на початку епідемії Ріє знайомиться з журналістом Рамбером, який протягом карантину постійно здійснює спроби втекти з міста до коханої в Париж, та з таємничим Жаном Тарру, який докладно записує всі своє спостереження щодо жителів Орану. Місцеві жителі відчувають, що вони знаходяться у в’язниці, та починають спалювати свої домівки , у місті закінчуються харчі. Похоронні обряди вже відбуваються не відповідно до правил.

Взимку чума відступає: хворі все частіше видужують. Але саме в цей час чума вбиває друга доктора Ріє Тарру. Коттар, який єдиний не чекав закінчення чуми, починає стріляти з вікна в перехожих, поліція затримує його. Доктор Ріє отримує телеграму, з якої дізнається, що його дружина померла. Місто радіє.

Композиція роману “Чума”

Роман складається з 5 частин.

Роман “Чума” у творчості А. Камю знаменує перехід від анархічно-руйнівного бунтарства до захисту загальнолюдських цінностей: протистояння злу, відповідальності й солідарності. На думку самого Камю, роман “Чума” засвідчив його перехід від “етапу абсурду” до “етапу протесту”.

16.11.2022

12 запитань

Запитання 1

Особливості жанру й форми написання роману "Чума"

варіанти відповідей: 

роман-подорож 

роман-хроніка

роман-притча

роман-памфлет

пригодницький роман

Запитання 2

Що було першим сигналом лиха в романі «Чума»?

варіанти відповідей:

неприємний запах у місті

поява дохлих щурів

масові захворювання людей

массовий виїзд людей

Запитання 3

Хтоз героїв помирає в романі?

варіанти відповідей:

Ріє

Коттар

дружина Ріє

Тарру

старий асматик

Рамбер

отець Панлю

Запитання 4

До чого закликав Панлю на початку епідемії?

варіанти відповідей

Боротися з чумою

Молитись, бо чума - це кара за гріхи

Зберігати спокій

Виїхати з міста

Змиритися і спокійно помирати

Запитання 5

Хто в романі «Чума» веде оповідь про події?

варіанти відповідей

автор-оповідач

 лікар Ріє

 журналіст Рамбер

 невідома особа

Тарру

Запитання 6

Чого найбільше прагне журналіст Рамбер на початку епідемії

варіанти відповідей

допомагати лікарю Ріє

написати цікаву статтю

втекти з зачумленого міста до коханої

самотності і спокою

Запитання 7

Кому належать слова: «Бути чесним – це означає добре робити свою справу» і

«Треба бути божевільним, щоб примиритися з чумою»

варіанти відповідей

 Рамберу

Тарру

Ріє

Гранту

Коттару

Запитання 8

Чим займається Коттар під час чуми?

варіанти відповідей

мовчки спостерігає за подіямі в місті

приймає активну участь у боротьбі з епідемією

контрабандою

розробляє вакцину

веде облік хворих

Запитання 9

Рамбер відмовився від спроб виїхати з міста, тому що ...

варіанти відповідей

не вистачило грошей, щоб заплатити потрібним людям

зрозумів, що соромно бути щасливим одному

зрозумів, що це неможливо

кохана сама до нього приїхала

Запитання 10

Яка подія вразила отця Панлю і змінила його ставлення до чуми, змусила приєднатися до санітарних дружин?

варіанти відповідей

смерть у муках хлопчика 

 власна хвороба

 люди перестали ходити до церкви

 бюлетень про кількість померлих від чуми

Запитання 11

Образ чуми в романі уособлює

варіанти відповідей

 фашизм

 зло

 небезпеку

 війну

 хворобу

 поразку

Запитання 12

Яку думку підкреслює автор у фінальних рядках роману?

варіанти відповідей

в лиху годину люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу

боротьба зі злом була марною

добро завжди перемагає

закликає всіх бути готовими до боротьби зі злом попри неможливість подолати це зло остаточно

23.11.2022

Контрольна робота № 1

за темами «Золоті сторінки далеких епох»

та «Модернізм»

Початковий та середній рівень

(кожна правильна відповідь — 0,5 бала)

1. Гомункул — це:

б) штучна людина;   а) син Фауста;

в) учень Фауста.

2. Від самогубства Фауста рятує:

 б) пасхальний спів;   а) Ваґнер;

в) спів Ґретхен.

3. У фіналі твору Фауст втрачає:

б) зір;    а) голос;

в) усі гроші.

4. Уперше Мефістофель з’являється Фаустові у вигляді:

 б) чорного пуделя; а) чорного чоловіка;

в) чорного ворона

5. «Перевтілення» Ф. Кафки — яскравий приклад твору доби:

б) романтизму;   а) символізму;

в) реалізму.

6. Головний герой новели Франца Кафки «Перевтілення» Ґреґор Замза працював:

 б) комівояжером;  а) розсильним;

в) портьє

7. Тип літературного героя, утілений в образі Ґреґора Замзи:

б) «зайва людина»; а) «маленька людина»;

в) бунтівна людина

8. Жанр твору «Перевтілення» Ф. Кафки:

б) роман;   а) повість;

в) новела

Достатній рівень

(кожна правильна відповідь — 1 бал)

9. Оберіть правильне визначення модернізму як літературної течії.

а) Модернізм (від фр. — новітній, сучасний) — загальна назва сукупності напрямів і шкіл у літературі й мистецтві кінця ХІХ — початку ХХ ст., які вирізняються антиреалістичною спрямованістю, духом експериментаторства.

б) Модернізм (від латин. — вираження) — напрям у мистецтві та літературі, що розвивався переважно в німецькомовних країнах у період 19051925 рр. Виник як своєрідна відповідь на гостру соціоісторичну кризу.

в) модернізм (від фр. — враження) — напрям у мистецтві останньої третини ХІХ ст. Художній образ побудовано на недомовках та натяках; замальовкам властиві фрагментарність та етюдність.

10. Завершіть речення: «Автоматичне письмо було принципом поезії авангардистської течії, яка має назву... (сюрреалізм)».

11. Заповніть прогалини в тексті.

Перевтілення Ґреґора на комаху — яскрава ... (метафора) відчуження людини від усього світу.

Основною темою твору є ... (самотність) людини в сучасному світі, ... (приреченість), відчуженість.

Прозаїк майстерно відобразив трагічне ... (безсилля) «зайвої людини», її ... (приреченість) у цьому світі. Він показав ... (катастрофічність) XX ст.

Високий рівень (спільний для обох варіантів; 3 бали — за повну й розгорнуту відповідь)

12. Дайте розгорнуту відповідь на одне із запитань.

а) Визначте головну думку останнього монологу Фауста.

б) У чому своєрідність композиції роману «Майстер і Марґарита»? Які основні сюжетні лінії можна виокремити в романі?

в) У чому полягає головна тема та проблема метафоричного світобачення у новелі «Перевтілення»?

13. Характерна ознака художнього світу Ф. Кафки:

а) критичний аналіз соціоісторичних умов життя;

б) зображення конфлікту людини з таємничою та абсурдною владою, що постає в образах батька, богів, імператорів, суддів, службовців;

в) спрямованість у минуле індивідуального та національного життя, колишніх цивілізацій;

г) піднесене змалювання соціально-психологічного типу «зайвої людини».

Високий рівень

(3 бали — за повну й розгорнуту відповідь)

14. Дайте розгорнуту відповідь на одне із запитань.

а) Визначте головну думку останнього монологу Фауста

б) У чому полягають головні тема та проблема метафоричного світобачення у новелі «Перевтілення»?

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Для всіх: повторити теоретичний матеріал за темою «Модернізм».

Індивідуальне: підготувати повідомлення про основні течії європейської поезії ХХ ст. та її найвідоміших представників.

30.11.2022

Гійом Аполлінер

 «Лорелея», «Міст Мірабо», «Зарізана голубка і водограй» -

XX - ПОЧАТОК XXI СТОЛІТЬ

Гійом Аполлінер (1880-1918) — французький поет польського походження, художник, критик. Провідник авангардної паризької літератури (член руху кубістів і футуристів). Натхненник сюрреалізму. Основні збірки: «Алкоголі. Вірші 1989-1913 рр.», «Каліграми. Вірші Миру і Війни». За українськими мотивами написав твір «Відповідь запорізьких козаків турецькому султанові».

У березні 1902 року на сторінках французьких газет уперше з’явилось ім’я Гійома Аполлінера. Саме так, переробивши на французький кшталт перше й останнє із своїх імен, підписався під оповіданням «Єресіарх» Вільгельм-Альберт-Володимир-Олександр-Аполлінарій Костровицький. Позашлюбний син російської підданої Ангеліки Костровицької та італійського офіцера Франческо Д’Аспермона, він народився в Римі 26 серпня 1880 року. Батько Ангеліки, поляк за походженням, штабс-капітан російської армії, був змушений залишити родовий маєток під Новогрудком (у Білорусії) після поразки Польського повстання 1863-1864 років проти царської Росії.

До дев’яти років Аполлінарій Костровицький жив у Італії, наступні десять років — у Монако, часом виїжджаючи з матір’ю до Ніцци або Канн. З 1899 року Костровицькі осіли в Парижі. В офіційній картці реєстрації іноземців у Аполлінера в графі «національність» позначено: «Італієць. Росіянин».

Великий французький поет залишався у Франції «іноземцем» майже все своє життя. Лише 17 березня 1916 року він нарешті отримав французьке громадянство. І сталося це за тиждень до його тяжкого поранення в голову на фронті: йшла Перша світова війна, й Аполлінер брав у ній участь. Друзі не впізнавали колишнього Аполлінера, постійного відвідувача паризьких кав’ярень та барів, представника столичної богеми, у піхотному офіцерові, який приїхав до Парижа у відпустку з фронту. Зберігся портрет Аполлінера, зроблений Пабло Пікассо під час цієї відпустки.

Дружба великого поета і великого художника почалась у 1904 році. Тоді вони були авторами чудових ліричних циклів: Аполлінер — «Рейнських віршів», Пікассо — картин «блакитного періоду». їх об’єднувало відчуття необхідності створення нової мови — і в живопису, і в поезії.

Вірші Аполлінера початку століття увійшли в книгу «Алкоголі. 1898-1913». Видана у 1913 році, вона яскраво виявила своєрідність поета.

Вірш «Зона», який відкриває книгу, Вітезслав Незвал назвав «могутнім поетичним каскадом». Роздуми поета про власне життя, окремі факти його біографії, паризькі замальовки, зображення долі емігрантів зі Східної Європи, розмірковування про християнство в сучасному світі — все це складає зміст «Зони». Аполлінер вводить у поезію явища, які традиційно вважались непоетичними: стогін сирен, афіші, вивіски, стіни, реклами, червона перина емігрантів. На початку вірша поет проголошує, що стомився від старого світу. А завершує його образом сонця, яке сходить над Парижем. Та це сонце — з перерізаним горлом. Образ гільйотинованого сонця надзвичайно місткий, в ньому — і прагнення вірити у майбутнє, і попередження про трагедії, які чатують на людину у цьому майбутньому.

Спочатку Аполлінер хотів назвати програмний вірш своєї книги «Крик». Але цю назву було відкинуто. «Зона» — слово багатозначне. Воно входить у французький вислів «Еtrе de lа zone» — «бути без грошей». Крім того, зона — це передмістя Парижа, його робітничі квартали. Долю зони Аполлінер робить предметом поезії.

У вірші «Вандем’єр», який завершує книгу, поет запевняє, що хотів би стати «горлянкою Парижа». Вандем’єр — осінній місяць революційного календаря, кінець вересня — час, коли народжені сонцем грона винограду перетворюються у вино. Поет, який випиває Всесвіт, як вино, і не втамовує спрагу, але відчуває смак і запах Всесвіту, співає пісню загального сп’яніння і спостерігає народження нового дня посеред зірок, що вмирають. Поет відкриває у поезії життя — реальність, яку «фабрикують» робітники вдень і вночі.

Поєднання особистого і суспільного, інтимного і загального Аполлінер здійснює і в окремому образі (наприклад, поет — горлянка Парижа; поет, який сп’янів від вина Всесвіту), і у вірші (його вірші мають політематичну будову), і у книзі в цілому: до неї увійшли автобіографічні вірші («У в’язниці Санте»), інтимна лірика («Пісня нелюбого»).

Вірш «Міст Мірабо» — взірець інтимної лірики Аполлінера. У ньому кохання, що минає, протиставляється водам Сени, що завжди течуть під мостом Мірабо. Поет відтворив у цьому вірші ритм ткацької пісні XIII століття.

Один із перших віршів Аполлінера, перекладених українською мовою,— «Відповідь запорожців турецькому султану». Це одна із талановитих спроб осмислення в європейській поезії легендарних сторінок української історії. Ще раніше образи запорожців з’явилися в «Пісні нелюбого». Запорізькі козаки були для Аполлінера символом вірності та відданості рідній землі.

Друга велика поетична збірка Аполлінера, яка вийшла за його життя,— «Каліграми. Вірші Миру і Війни» (1918). Значна частина віршів цієї книги друкувалась у вигляді каліграм, тобто так, щоб текст вірша утворював малюнок. Одна з найвідоміших каліграм Аполлінера — «Заколота голубка і фонтан». Перебуваючи в полоні спогадів, поет називає імена своїх друзів, які загинули на війні. Фонтан — символ скорботи; він плаче разом з поетом. У каліграмах немає розділових знаків: Аполлінер вважав, що вони не потрібні, бо «справжня пунктуація — це ритм та паузи вірша».

Про свою збірку Аполлінер писав: «Така, яка вона є,— це книга воєнного часу і вміщує в себе життя». Вірші «Диво війни», «Є» передають почуття поета, який мав страшний воєнний досвід і зрозумів безглуздя війни — цього «людожерського бенкету».

Вірш «Диво війни» — це історія людини, «яка була на війні, але вміла бути скрізь». Вірш відобразив зміни у світосприйнятті поета: для нього все розділилось на мир та війну, і він намагається об’єднати розколотий світ.

У вірші «Є» поет називає все, що існує в теперішній момент для нього і навколо нього, і створює власну модель Всесвіту. Аполлінер використовує прийом синтаксичного паралелізму: всі рядки починаються та будуються однаково. Цим прийомом згодом скористаються поети — сюрреалісти (Поль Елюар, Вітезслав Незвал).

Останній вірш збірки «Каліграми» — «Рудоволосій красуні» — сприймається як заповіт поета. Перед читачем він постає людиною, яка знала все те, що люди можуть знати про життя і смерть. Поет чекає на схід сонця — палаючого розуму, а сили чекати дає йому кохання, уособлене в рудоволосій красуні.

допомагав долати постсимволістську кризу поетичний реалізм віршів Аполлінера. Аполлінер створив ліричний епос XX століття, поєднавши глибокий ліризм із широким охопленням дійсності. Політематична будова віршів Аполлінера, в яких поет паралельно розвивав багато дуже різних, традиційно несумісних тем, народжувала, за словами Незвала, «чудовий синтез, який дав нові крила, що перенесли поетичне мистецтво через кордони однобокості та нудьги». Апо    Творчість Аполлінера сприяла розвитку поезії XX століття: їйллінер назвав свій метод сюрреалізмом. Це слово — сюрреалізм (тобто надреалізм) — підхопили і витлумачили по-своєму представники наступного покоління європейських поетів. Експерименти Аполлінера в галузі вільного вірша, створення ним складної асоціативної образності, введення в поезію непоетичної лексики відкрили нові обрії, оновили поетичну мову.

Гійом Аполлінер писав також прозу: повісті «Рим під владою Борджіа» (1913) і «Три Дон Жуани» (1914), написаний в дусі сюрреалізму роман про війну «Жінка, яка сидить» (видано у 1920 р.).

У повісті «Вбивство поета» Аполлінер передбачив і власну трагічну долю. Жорстока дійсність позбавляє героя повісті повітря, душить його. «Здається,— писав поет, повернувшись до Парижа з фронту,— все загинуло в цій нескінченній катастрофі». Не доживши двох днів до закінчення війни, ослаблений пораненням і складною операцією, Аполлінер помер від грипу 9 листопада 1918 року.

Твори Гійома Аполлінера українською мовою перекладали П. Тичина, М. Терещенко, Д. Павличко, М. Лукаш та ін.

Гійом Аполлінер на початку своєї творчості належав до символістів — послідовників Стефана Малларме. Але незабаром він зацікавився кубізмом, який спонукав його шукати нових форм у поезії. Г. Аполлінер затоваришував з видатним художником Пабло Пікассо. їхня дружба мала великий вплив на кожного з них. В кубізмі Аполлінера приваблювала «простота ліній», «загальний малюнок» твору, безпосередність виражальних засобів. Крім того, творчість кубістів цікавила його як можливість сформувати новий художній світ «з нічого» — завдяки лише творчому акту. Йдучи за кубістами, поет шукає новаторських форм у літературі, цікавиться різними авангардистськими течіями свого часу. У футуризмі Г. Аполлінера зацікавила можливість необмежених експериментів у галузі мови, жанрів, стилю тощо.

Проте основним внеском Аполлінера у розвиток поезії стали не окремі експерименти, а загальне вміння об’єднати розрізнені раніше елементи — фантастику і сатиру, героїку та інтимність, перетворити вузьку обмежену прозу на складну і неоднозначну лірику, а однотемну поезію — на твір, водночас трагічний, комічний і ліричний, як саме життя. Так у творчості Г. Аполлінера народився новий «поетичний реалізм».

Сам поет називав своє мистецтво «новим реалізмом», «надреалізмом», або «сюрреалізмом». До речі, термін «сюрреалізм» уперше прозвучав з вуст саме Г. Аполлінера у 1917 році і визначив появу нової модерністської течії. Для нього сюрреалізм (тобто надреалізм) був насамперед засобом пізнання реальності, однак пізнання більш глибокого, ніж звичайне відтворення життя. На думку Г. Аполлінера, поет має йти попереду суспільства, боротися зі старими поетичними штампами, творити «несподіване», експериментувати.

Проте творчість Аполлінера набагато ширша і багатогранніша за естетичну програму сюрреалістів (як і кубістів). Його поезія синтезувала різні начала, відкриваючи для французької та світової літератури безліч шляхів для розвитку в різних напрямках.

На відміну від інших сюрреалістів, Г. Аполлінер намагався створювати образи, які б не просто дивували читачів своєю незвичністю. Вважаючись одним з найсміливіших експериментаторів у поезії, він намагався уникати зайвих прикрас, штучних естетичних спроб. Усі неймовірні, чудернацькі авторські асоціації поєднуються у нього в цілісні художні образи, що сприяють глибшому, більш емоційному пізнанню світу. Багатозначність сміливих аполлінерівських образів свідчить про багатогранність його власного духовного життя і потребу пошуку різних шляхів до його осмислення.

Уявлення про розмаїття творчості поета дали читачам збірки «Алкоголі» (1913) та «Каліграми. Вірші Миру і Війни» (1918), які відрізняються багатством тематики, різноплановістю мотивів та інтонацій.

Так, збірка «Алкоголі» увібрала в себе складність і суперечливість самого буття, тому, незважаючи на різноплановість творів (елегійних, сатиричних, історичних, сучасних тощо), вона сприймається як відображення того «синтезу життя», в який був закоханий Аполлінер. Крім того, в цій збірці неважко помітити відгомін біблійних сюжетів і німецьких легенд, французької й слов’янської (зокрема й української) історії, античної міфології та сучасної європейської філософії. Синтез різних культур допомагав авторові порушувати проблеми людського життя в широкому загальносвітовому й загальнокультурному масштабі. Аналогічно у «Каліграмах» порушуються важливі проблеми духовного й історичного буття людства, шляхом вирішення яких автор намагається усвідомити подальшу долю світу з позицій вічності.

Вірш «Лорелея» (1904) входить до циклу «Рейнських віршів» зі збірки «Алкоголі». Уважається, що прообразом ліричної героїні «Рейнських віршів» стала Анні Плейден — по-справжньому велике й трагічне кохання Аполлінера, якій також присвячена «Пісня нелюбого». Існує думка, що саме це нерозділене почуття зробило з нього видатного ліричного поета (це одна з несправедливостей долі: деякі поети можуть творити, лише страждаючи). Вони познайомилися в Німеччині. Аполлінер викладав французьку, а Анні була гувернанткою в неповнолітньої доньки графині. Це було бурхливе й пристрасне кохання. Подейкували, що саме через нього Анні в 1904 р. переїхала до Америки: вона була вихована в суворій протестантській моралі, тож залицяння надто пристрасного молодого поета її лякали.

У циклі «Рейнські вірші» ще помітний вплив романтичної поезії XIX ст., особливо Г. Гейне. Історія гіркої любові Аполлінера перетворюється в цьому циклі (як і в «Книзі пісень» його великого німецького попередника) з події особистого життя на явище поезії. Сюжетною основою вірша «Лорелея» є легенда про рейнську красуню, яка своїм співом зачаровувала рибалок. У попередні епохи поети не раз зверталися до цього сюжету, розповідаючи свою історію трагічного кохання. Поміж них був і Г. Гейне («Не знаю, що стало зо мною...»), чий вірш став народною піснею. Якщо Гейне зосереджується на чарівно-згубному голосі Лорелеї, що «дикої пісні співає, неспіваної ніким», то Аполлінера цікавить передовсім доля таємничої красуні. За деякими переказами, саме біля скелі Лоре-ляй (Лур-Ляй) підступні карлики-нібелунги ховали незліченні скарби — золото Рейну (про це яскраво повідав світові Р. Вагнер). Тож Лорелея виступала як жорстокосерда чарівниця, яка мала угоду з царем-демоном Рейну. Однак поміж романтиків більшою популярністю користувалася легенда про дівчину з чарівним голосом, небачену красуню, яка мститься за зраджене кохання. Саме цей «романтично-символістичний» варіант сюжету й простежується у вірші Аполлінера.

Його героїня — це красуня Лорелея, яка мешкає в містечку Бахарасі. У цієї «білявки чарівної», згідно з німецьким еталоном жіночої краси, «сонячні коси» й «очі як смарагд». Але її краса нікому не приносить радості: «...усіх мужчин в окрузі з ума звела вона». Навіть сама героїня страждає від неї:

Прокляті в мене очі проклята я сама

Хто в очі ті загляне тому життя нема

У них не самоцвіти пекельнії вогні

    В огні в огні спаліте ті чари навісні 

(Пер.М. Лукаша)

Саме за цю згубну красу Лорелею й викликали на єпископський суд. Зачарований принадами юної дівчини, єпископ не може її засудити. Вона просить стратити її, бо не має сили терпіти страждання від кохання:

Болить у мене серце то мабуть не к добру

Сама на себе гляну вже знаю що помру

Болить у мене серце відколи я сама

Болить у мене серце бо милого нема 

(Пер. М. Лукаша)

Три лицарі повели Лорелею в монастир, та вона відпросилася, аби з височини рейнської скелі попрощатися з рідним замком і востаннє побачити «свій образ у воді»:

Вже коси золотаві на вітрі розплелись

Вернися Лорелеє гукали їй вернись

Ви бачите по Рейну там човничок пливе

А в човні тім мій милий і він мене зове (Пер. М. Лукаша)

Історія Лорелеї закінчилася трагічно: не в силах витримати муки й зачарована власним віддзеркаленням у воді, дівчина кинулася зі скелі в Рейн.

Поштовхом для написання поезій, що увійшли до збірки «Каліграми. Вірші Миру і війни» (1918), стали трагічні враження подій першої світової війни (Аполлінер пішов добровольцем на фронт, де був тяжко поранений). Поет невипадково пише слова «Мир» і «Війна» з великих літер. У контексті всієї книги вони набувають глобального значення, включаючи такі вічні проблеми людства, як життя і смерть, добро і зло, любов і насильство. У «Каліграмах» порушуються важливі проблеми духовного й історичного буття людства, шляхом вирішення яких автор намагається усвідомити подальшу долю світу з позицій вічності. Розірваність буття, відчуття хаосу і беззахисності людини перед чужим і ворожим світом викликали до життя такі особливості поетичної форми, як розірваність або уривчастість віршового рядка, відмова від пунктуації (на думку Аполлінера, не розділові знаки, а саме розташування слів у поетичних рядках має акцентувати найважливіші слова і створювати своєрідну емоційну атмосферу твору), калейдоскопічність образів, що почасти подаються окремими називними реченнями, тощо. Поєднуючи реалії сучасності з історичними і міфологічними образами, поет розгортає картини, що мають значення вічних і незаперечних цінностей.

У «Віршах Миру і Війни» Аполлінер відродив давню поетичну форму — каліграми, або «ліричні ідеограми», тобто записував їх так, що текст своїм розташуванням на папері створював певний малюнок: дерево, зірку, хрест тощо. Такі вірші набули певної популярності ще за часів бароко. Каліграми писали українські поети XVII ст., зокрема І. Величковський та С. Полоцький, називаючи їх фігурними віршами.

Найбільш відома каліграма Аполлінера— «Зарізана голубка й водограй» (1914). Рядки вірша утворюють обриси голубки над струменем фонтана. Словесно-поетична форма вірша — це ліричний монолог, сповнений непередаваного болю і глибокої скорботи ліричного героя за долі убитих і понівечених товаришів на фронтах війни та їхніх овдовілих, змучених від страждань подруг. Твір побудовано за принципом антитези: з одного боку, природне життя — голубка, водограй, люди, а з іншого — кров і насильство:

...олеандри всі в крові

І сонце ранене в траві

На багрянистім горизонті (Пер. М. Лукаша)

«Ранене» сонце на «багрянистім горизонті» стає символом загальної трагедії й надає твору попереджувального характеру. Автор застерігає людство від небезпеки самознищення.

Протест проти війни, насильства, жорстокості складає глибинний пафос вірша. Згадуючи всіх тих, хто був поруч із ним, поет оплакує молоде життя, обірване у час цвітіння («О постаті убиті любі О дорогі розквітлі губи»). Антитеза, побудована на паралелізмі (убиті — розквітлі), з особливою силою підкреслює протиприродність війни. Риторичне запитання: «Де ви дівчата Я вас питаю», — залишається без відповіді.

Образ водограю стає символом скорботи — це сльози горя й плачу, пролиті за убитим поколінням («втраченим», як пізніше його назвала відома американська письменниця Гертруда Стайн). Печаль душі не виплакати, як не може скінчитися вода у водограї. Звертання до друзів теж залишається без відповіді, бо мертві не можуть говорити. І знову «рида водограй», а «душа ятриться з непокою».

Але попри увесь трагізм вірша, у ньому немає однозначного песимізму. Хоч голубка, що символізує саме життя, його надії і злети, у назві твору — «зарізана», вона продовжує жити у малюнку каліграми й у самому тесті вірша («Голубка маревіє»). І сонце, про яке у вірші сказано, що воно «ранене», також ще не померло. Голубка викликає асоціації з біблійною легендою із Старого Заповіту про великий потоп і Ноя, в якій голуб символізував початок нового життя людства, духовне відродження. Отже, світ ще може бути врятовано. Поет висловлює надію на його спасіння. Та все ж останнім рядком («на багрянистім горизонті») знову попереджає про небезпеку нових війн і смертей.

Своєю образністю вірш Аполлінера надихнув Пабло Пікассо до створення відомого образу голубки, яка стала у XX столітті символом миру для всіх народів.

У своїх віршах, бажаючи точніше передати плин подій, Аполлінер нерідко відмовляється від пунктуації, використовує уривчасті рядки, короткі називні речення. Аполлінер іде далі шляхом зближення поезії з життям, домагаючись його «безпосереднього вираження». Він багато й сміливо експериментує, так з’являються його «поезії-розмови», «поезії-репортажі» тощо, для яких будівельним матеріалом служили факти, фрагменти, деталі «безпосередньої дійсності», з яких і монтується твір («Вулиця Крістін», «Хмарний привид», «Музикант із Сен-Меррі» та інші). За змістом та формою поезія Г. Аполлінера часто наближається до прози. Проте все це було не просто формальним експериментаторством, а насамперед спробою поета відтворити складний «потік життя», в якому все розірвано і водночас з’єднано докупи.

Яскравий приклад літературного новаторства Аполлінера являє вірш «Міст Мірабо» (1912), сповнений сумних роздумів про стрімкість і невідворотність плину часу і почуттів людини у вирі життя сучасної урбаністичної цивілізації.

Один з найбільш відомих і мальовничих мостів Парижа — міст Мірабо — улюблене місце зустрічей закоханих, свідок тисяч освічень у коханні, постає у цьому вірші як символ вічності історії людських взаємин, що незмінно повторюється і водночас неповторна для кожної окремої людини, так само як невпинна і неповторна у кожній своїй миті вода Сени. Течія ріки — нескінченна, але безповоротна — асоціюється у свідомості поета і з плином людських почуттів, зокрема зі скороминущістю кохання («любов сплива, як та вода бігуча», «мине любов і знову не прилине»), і з рікою життя, що тече, мов Сена під мостом Мірабо. Світ почуттів ліричного героя твору, його роздуми про сутність буття розкриваються автором за допомогою картин життя великого міста. Порушуючи в цьому творі проблему швидкоплинності часу, змінюваності настроїв і почуттів у течії життя, поет, однак, стверджує безумовну цінність кожної миттєвості людського буття, сповненого «журби і втіхи», «крутняви шаленої» і «невгамованої надії».

Творчість Гійома Аполлінера, тісно пов’язана з авангардистськими течіями початку XX ст., водночас не вміщується в рамки жодної з них. Об’єднавши традиційні особливості фольклору й літератури з найсучаснішими мистецькими формами, він створив поезію, в якій органічно поєднується безліч інтонацій, відтінків змісту та асоціацій. Експерименти Аполлінера в галузі вільного вірша, введення в поезію нової лексики відкрили нові можливості, оновили та збагатили поетичну мову.

07.12.2022

Райнер Марія Рільке «Орфей, Еврідіка, Гермес», «Ось дерево звелось...» -

 XX - ПОЧАТОК XXI СТОЛІТЬ 

4 грудня 1875 року у Празі, яка тоді була у складі Австро-Угорської імперії, у сім’ї чиновника залізничного відомства Йозефа Рільке і Софі Рільке народився єдиний син Рене (Райнер) Карл Вільгельм Йоганн Йозеф Марія Рільке. У Празі Рільке відвідує початкову школу. Після розлучення батьків залишається з матір’ю. У цей час пише свої перші дитячі вірші.

Дитинство та юність поета були затьмарені перебуванням в австрійській військовій школі (1886- 1891), про яку він усе життя згадував зі страхом і відразою. Пізніше Рільке вивчає літературу, історію мистецтва, філософію в Празькому, Мюнхенському та Берлінському університетах.

У 1894 р. виходить друком перша поетична збірка Рільке «Життя й пісні», після чого твори Рільке виходять у світ щороку. Наприкінці XIX століття з’являються такі книжки поета: «Вінчаний снами» (1896), «Святвечір» (1898) і «Мені на свято» (1900). Ранній Рільке — переважно неоромантик і імпресіоніст. У його віршах відтворюються основні мотиви романтичної поезії першої половини XIX століття — самотності, природи й кохання.

Ранні вірші Рільке — це, як правило, сумливі короткі імпресіоністичні замальовки з раптовою зміною образів, грою світла й тіні. Втіленням незрозумілої, але кричущої несправедливості життя найчастіше є місто — зловісно-похмуре, майже мертве. Для Рільке сучасне місто з його засиллям «мертвих речей», різкими контрастами багатства й бідності — незрозуміле нагромадження абсурду й страждань, злочин проти гармонії й краси. Свободу дихання вірш Рільке знаходив поза міською метушнею, в тихому спокої передмістя з його садками, струмками, луками, лісами й перелісками.

Становлення Рільке-поета завершується на рубежі XX століття, його творчу зрілість засвідчують дві знамениті збірки — «Книга годин» (1901 — 1905) і «Книга картин» (1902, 1906). Знаменну роль у появі цих книжок відіграли мандрівки письменника Росією, що відбулися в 1899 і 1900 роках.

Під час першої недовгої подорожі (квітень - травень 1899 року) він побував у Москві й Петербурзі, де переважно знайомився з російською культурою. Найбільш хвилюючою подією в Москві стали для Рільке відвідини Льва Толстого. Друга, триваліша подорож, охоплювала весну й літо 1900 року. Поет продовжує вивчення російської культури й знову, цього разу в Ясній Поляні, відвідує Толстого. З Ясної Поляни Рільке їде в Україну і на початку червня 1900 року прибуває до Києва, де живе близько двох тижнів.

Після Києва розпочалося майже двомісячне паломництво Рільке по Україні й по Волзі — знайомство з народною, «глибинною Руссю», її особливим світовідчуванням, яке вабило поета обіцянкою подолати «механічність життя» і відчуженість людини.

Подорожі 1899 та 1900 років стали для Рільке важливим кроком у пізнанні слов’янського світу, в освоєнні його духовних і культурних цінностей. Саме зустріч з Росією і Україною стала для Рільке тим поштовхом, який пробудив у ньому нове відчуття природи, реального світу. Він відчув себе причетним до глибинних джерел буття, могутніх витоків стихійних творчих сил природи. Нове світовідчування Рільке, яке він вважав «дарунком Русі», знайшло своє поетичне вираження у «Книзі годин» (1901 —1905), яка складається з трьох циклів — «Книги чернечого життя», «Книги прощ» та «Книги убозтва і смерті». Вона написана від імені «київського ченця» як його молитовне звернення до Бога.

Ще на межі XX століття в Рільке виникає напружений інтерес до художнього пізнання і відтворення реального світу. Його «жадоба реального» знайшла стримане й концентроване вираження в книзі «Нові поезії» (1907-1908), яка вирізняється одухотвореною предметністю образів, витонченою і динамічною пластичністю мови.

З 1900 по 1902 Рільке жив неподалік від колонії художників Ворпсведе поблизу Бремена, у 1901 одружився з Кларою Вестхоф. Матеріальна скрута і художні шукання привели його до Парижа, який на дванадцять років стає для поета географічним центром його самітницького життя.

Першорядну роль у цьому відіграло зближення Рільке з французьким скульптором Огюстом Роденом, яке відбулося 1902 року в Парижі. Рільке деякий час навіть був секретарем цього видатного митця. Роден для поета був взірцем пластичного виявлення життя в матеріальних об’єктах і формах. Жити — це означає бачити світ у художніх образах. Цю ідею поет обґрунтував у монографії про Огюста Родена. Не випадково для Рільке, лірика, співака «мінливих» душевних настроїв, ідеалом пластичної довершеності був саме Роден — скульптор, який прагнув подолати споконвічну статичність цього мистецтва. Скульптурні твори Родена — майже завжди образи боротьби з нерухомістю, вони на наших очах немовби вивільняються з кам’яних пут.

Великого значення набув для поета і живопис П. Сезанна, який він відкрив для себе трохи згодом. Сезанн прагнув малювати не лише ту природу, яку ми бачимо, а й ту, яку ми пізнаємо розумом, створювати синтетичний образ предмета й усієї природи, що безпосередньо не відкривається нашому окові. Інтенсивне відчуття живої сили світу речей проймає полотна Сезанна, і цим вони особливо приваблювали Рільке.

Напередодні й під час Першої світової війни Рільке пережив тривалу кризу, яка лише іноді переривалася спалахами творчої активності. Він багато, майже безперервно мандрував — Іспанією, Північною Африкою, країнами Центральної Європи, ніде надовго не затримуючись, за винятком замку Дуїно на Адріатиці, де 1912 року розпочав створювати цикл «Дуїнянських елегій», завершення якого з часом стало справою всього його життя. Сам поет надавав цим творам (загалом їх дванадцять) особливого значення і ніколи не публікував їх поодинці аж до 1922 року.

Рільке дуже болісно сприйняв початок Першої світової війни. Війна, як писав він в одному з листів 1915 року, — це «гора страждань, на яку ми продовжуємо здиратися». Він бачив лише «непомірну рану, на яку перетворилася вся Європа», думав про «масову смерть людей, що відбувається щоденно і щохвилинно». Сходить нанівець його творчість, жорстоким випробуванням піддаються його гуманістичні переконання.

Перша світова війна змусила Рільке залишити Францію. З 1919 р. і до самої смерті поет живе у Швейцарії у старовинному будиночку, купленому йому друзями. У післявоєнний період Рільке прагне писати вірші, які увібрали б усі його попередні пошуки й здобутки; як ніколи, великого значення набуває для митця традиція німецької філософської лірики. Водночас у його поезії загострюється сприйняття сучасності як світу, що остаточно втрачає свій справжній, «людський зміст». Найповнішого вираження мотиви, властиві пізній творчості Рільке, набули в поетичному циклі «Сонети до Орфея» (1922).

Наприкінці життя Рільке працював не так багато (тяжка хвороба нагадувала про себе дедалі тривалішими нападами), але на диво легко, майже без чернеток. Незадовго до смерті він написав книгу віршів французькою мовою.

Помер Райнер Марія Рільке 1926 року у Швейцарії.

Творчість Рільке насичена великою духовною силою, філософськими роздумами та поетичними відкриттями. Поезія Рільке сповнена любові до людей і світу. Він прагнув до єдності й одухотвореності в навколишній дійсності. На його думку, поет — це Божий посланець, що наповнює моральним змістом все навкруги, це «голос» навколишнього світу. Його безкорисливе служіння поезії було пройняте духом високого гуманізму. Своє покликання Рільке вбачав у тому, щоб якомога глибше пізнати матеріальний і духовний світ, що оточує людину, приєднатися до природи в усіх її проявах, наблизитися до народного буття, до життя великих міст з їх пам’ятками мистецтва, до таємниць кохання, людського буття та смерті.

Вже ранні збірки його віршів («Жертви ларам», «Вінчаний снами», «Мені на свято» та ін.) засвідчили неабияку обдарованість молодого поета, продемонстрували таке поєднання музичності й конкретності зображення, яке стало згодом характерною ознакою поезії Рільке. Як правило, кожен вірш присвячений чітко окресленій темі або конкретному предмету, і кожне слово, кожен образ повністю підпорядковуються задумові.

На думку письменника, головна причина всесвітньої дисгармонії— це порушення єдності між матеріальним і моральним началами. Речі, створені людиною, нерідко віддаляються від неї, стають порожніми і фальшивими. «Забуте обличчя речей», а також порушену гармонію земного і небесного має відновити поет. Отже, призначення поета— бути причетним до всього, служити «духовному оживленню» речей і всього світу. Ці ідеї знайшли відображення в циклі «Нові вірші» (1907-1908). Внутрішнє життя тут втілюється у пластичних образах рослин, тварин, міфологічних та історичних героїв.

У збірці «Нові вірші» чимало таких поезій, які щедро черпають свої мотиви та теми в образному світі Біблії й Євангелія. У такий спосіб Рільке свідомо вступає у сферу одвічної традиції світового мистецтва. Він наче міряється силами з майстрами Середньовіччя й Відродження, з творцями безсмертних готичних скульптур, із самим Мікеланджело. Його захоплює світ Старого й Нового Заповіту, який захоплював багатьох митців. Рільке створює образи легендарних воїнів та пророків — Ісуса Навіна, царя Давида, Ієремії, самого Христа.

Перша світова війна, яка глибоко вразила уяву поета й безпосередньо відобразилася в циклі гімнів «П’ять пісень» (1914), стала передмовою до пізнього періоду творчості Рільке. Цикл «П’ять пісень» — це наочне свідчення потрясіння, яке пережив поет. Поет вражений появою грізного, «неймовірного бога війни». Спочатку йому здається, що війна відчистить світ від брехні, збудить у людях дух нової спільноти. Але вже в заключному гімні помітно, як змінилася позиція поета: він закликає «підняти прапор скорботи» і скинути страшного бога війни.

Знадобилося майже десятиліття, щоби поет дав відповіді на запитання, висунуті війною. Ці відповіді були дані у двох уславлених циклах віршів— «Дуїнезьких елегіях» (1923) та «Сонетах до Орфея» (1922). Обидва цикли свідчать про надзвичайне багатство духовного світу й творчої палітри видатного поета, який незмінно прагнув до нового, ніколи не повторюючи себе при цьому.

Як своєрідний відгук на події війни в творчості поета чітко викристалізовується філософське начало. Свавіллю «грізного бога», руйнівній стихії він прагнув протиставити свою поетичну відповідь. Рільке в ці роки перед обличчям нечуваної загрози з новою силою вславлює земне буття людини, земний світ, прекрасну природу, речі, що оточують людину, оспівує створення, а не руйнування. Усі філософські питання постають у Рільке в грандіозних вимірах: людина перед обличчям буття і небуття.

У «Дуїнезьких елегіях» поет прагне розгорнути нову картину світобудови — цілісного космосу, без поділу на минуле й майбутнє, видиме й невидиме. Буття й небуття у Рільке — це дві форми одного й того ж стану. З цієї точки зору смерть не є простим згасанням, життя продовжується й у загибелі. Водночас у його елегіях з особливою переконаністю й силою стверджується значення земного світу, людського буття. Поет оспівував ключові моменти існування людини: дитинство, безмежне залучення до стихій природи, кохання, героїку і, нарешті, смерть як останній рубіж, коли випробовуються всі життєві цінності.

У загальній картині світобудови, яку Рільке створював у «Дуїнезьких елегіях», він розкриває філософський смисл, виявляє взаємозв’язок різних сфер життя, почуттів і понять. Для поета всі вони належать до світу справжніх, вищих цінностей, у них міститься весь сенс і вся краса земного буття. Саме в цей час поет активно розвиває жанри елегії та сонета, оскільки його приваблювали чітко організовані поетичні форми.

Поезія Рільке сповнена музикою і ліризмом. Глибоко філософічна й інтелектуальна, вона поєднує емоційно пристрасне слово з раціональною думкою. В його поезіях сутність речей пізнається не за їх зовнішнім вираженням, а за внутрішнім єством, адже у кожному явищі є святість і гріховність, добро і зло. Творчість Рільке веде читача до нових емоційних зрушень і до інтелектуального осягнення Всесвіту. В його поезії є все: філософська містика і витончений емоційний зміст; пошуки Бога і богоборство; самотність, зневіра, розчарування і віра в життя.

Одна з характерних особливостей поезії Р.М. Рільке — захоплення античністю. Давнє минуле стає для поета своєрідним міфологічним дзеркалом, яке відтворює людину не як конкретну істоту, а як культурно-історичну особу, що увібрала в себе думки, пристрасті й сподівання різних поколінь. У «Сонетах до Орфея» поет поринає у світ античності, щоб нагадати сучасникам про втрачену красу і духовний спокій. Цей цикл є повною протилежністю похмурим «Дуїнезьким елегіям», у ньому постають сподівання поета щодо майбутнього, уславлення безсмертного мистецтва. І водночас, як і «Дуїнезькі елегії», ці сонети присвячені найважливішим філософським питанням, що хвилювали поета: питанням життя і смерті, буття й творчості.

Головні теми «Сонетів до Орфея» прості і разом із тим багатозначні: це теми співця й пісні, таємничого походження пісні й таємниці її впливу на слухачів, уславлення стихій природи, їх безсмертя, поетична ідея метаморфоз, вічних перетворень і змін.

Думки про призначення поета хвилювали Рільке все життя. У «Сонетах до Орфея» ці думки знайшли найбільш могутнє й повноцінне художнє втілення. Співець Орфей — це живий символ поетичного начала, вчитель усіх співців і водночас це одвічний прообраз поета, найбільш близький самому Рільке, все життя якого пройшло в боротьбі за здійснення своєї поетичної місії.

Античний міф про Орфея дає автору можливість вести філософську розмову про сутність мистецтва, призначення поета, силу його творчості. У «Сонетах до Орфея» Рільке з усією пристрасністю стверджував безсмертя поетичної справи. Образ поета-співця Орфея визначає естетичну позицію автора: поет — це той, хто мандрує у царствах Життя і Смерті, він непідвладний нікому, крім свого покликання. У циклі в символічній формі показано життєвий шлях людини: зневіра, покора, а потім знову потяг до високого ідеалу і гармонії. Через увесь цикл проходить конфлікт темного й світлого, земного й небесного, буденного й вічного. Причому ці суперечності охоплюють не лише міфічний світ, а й душу ліричного героя, і весь Всесвіт. Між протилежностями триває довга боротьба, але вона завершується перемогою добра, кохання та мистецтва.

Однак Рільке були чужими крайнощі естетизму, абсолютне протиставлення тимчасового світу вічному мистецтву, яке ми знаходимо, наприклад у деяких поетів XIX ст., прибічників «чистого мистецтва». Його Орфей — співець земного, найглибшим чином пов’язаний зі стихіями землі й води, з усім квітучим та плодючим світом, із світом праці та творчої наснаги. Орфей Рільке «народжений для хвали», і це хвала земному світу, хвала всьому земному — садам, квітам, юності, диханню й танцю. Де б не з’явився диво-співець, починають сяяти зірки, оживати дерева, лунати дзвінкі мелодії. Пісня Орфея проникає глибоко в серця тих, хто його чує, і замість жорстокості в них прокидаються віра й любов. І навіть сама смерть сприймається як повернення до прекрасного світу природи. Причому автор вважає, що смерть і забуття можна подолати силою творчості та кохання. У воскресінні митця Рільке бачить запоруку оновлення Всесвіту, тобто життя і мистецтво здатні перемогти час і простір.

Високі художні здобутки в царині поезії, любов Рільке до людей і вірність мистецтву завоювали повагу й симпатії багатьох людей, зокрема визначних митців світу (Стефан Цвейг, Борис Пастернак, Марина Цвєтаєва та ін.).

Образ Орфея є одним з «вічних» образів світової культури. У різні часи до нього зверталися представники різних видів мистецтва: скульптури (Канова, Роден), живопису (Тьєподо, Рубенс, Корінта), музики (Монтеверді, Глюк, Гайдн, Стравінський, Оффенбах) тощо. У літературі цей образ набув особливої популярності на рубежі ХІХ-ХХ ст. Образ легендарного співця, а також сюжетні мотиви міфу про Орфея використовували у своїх творах Марина Цвєтаєва, Осип Мандельштам, Ян Кокошка, Жан Кокто, Леся Українка, Андре Жид, Жан Ануй, Теннессі Уїльямс, Гійом Аполлінер. Серед митців, які у своїй літературній творчості зверталися до образу Орфея, одне з чільних місць посідає видатний австрійський поет Р. М. Рільке (1875-1926).

Давньогрецький міф про співця Орфея завжди хвилював Р. М. Рільке. Уже в ранній період творчості він звертається до давньої історії подорожі Орфея у підземне царство.

За давньогрецькою легендою, Орфей, співець і музикант, був наділений такою магічною силою мистецтва, що йому підкорялися не лише люди, а й дикі звірі й боги. Коли померла його кохана дружина Еврідіка, він спустився до Аїду, щоби визволити її з царства смерті. Зачарований грою Орфея, володар світу померлих Аїд пообіцяв повернути його кохану на землю, але за однієї умови: співець не повинен дивитися на Еврідіку, яка йтиме за ним, озиратися на неї, доки вони не вийдуть з підземного царства. Однак Орфей не витримав й озирнувся, через що втратив дружину назавжди. Гермес — бог-посланець, який супроводжував Орфея та Еврідіку під час виходу із царства мертвих.

Збірку «Сонети до Орфея» відкриває сонет «Ось дерево звелось...». Ця збірка з’явилася несподівано, наче саме Небо послало її поетові перед смертю... 55 сонетів він написав усього за місяць, коли жив у Швейцарії, у замку Мюзот, у лютому 1922 р. У цій збірці Рільке славить природу, Творця і, попри все, життя, хоча він у цей час був у полоні смертельної хвороби. Збірку він присвятив Вєрі Оукама-Кнооп (1900-1919), юній талановитій танцівниці, яка померла від лейкемії, хвороби, що забрала згодом і самого поета. Він бачив її лише двічі на домашніх концертах у Мюнхені, але її трагічна доля не залишила його байдужим і, вочевидь, надихнула на створення цього циклу. Між збірками «Нові поезії» та «Сонети до Орфея» — сім років, які кардинально змінили Європу й призвели до глибокої духовної кризи в Рільке. Однак саме в цьому циклі уява поета ніби заново відроджує світ, зруйнований Першою світовою війною, повертаючи йому первісну гармонію. Поет Й. Бродський зауважив, що міф потребує поета, і міфу про Орфея надзвичайно поталанило, бо він знайшов Рільке. Орфей у Рільке — уособлення сили мистецтва, що перетворює хаос на космос, поєднує «видимий» (конечний) світ і «невидимий» (безконечний), здатний подолати відчуженість людини.

У першому сонеті поет зосереджується на передачі сили, яку пробуджує спів Орфея. Поет співає, і весь світ навколо змінюється: починають рости дерева, а з лісу виходять умиротворені звірі послухати співця... І саме з цього співу народжується новий світ:

І змовкло все, та плине крізь мовчання

новий початок, знак новий і рух. (Пер. М. Бажана)

Однак поета цікавить не спів Орфея, а те, що відбувається всередині тих, хто дослухається до його співу, адже лише це може змінити душу і навколишній світ:

Виходять звірі з лісової тиші,

покинувши кубельця чи барліг;

вони, либонь, зробилися тихіші

не з остраху, не з хитрощів своїх,

а з прислухання. (Пер. М. Бажана)

І саме це прислухання притлумило «рев, скавчання, гам» і перетворило «маленьку хижу» серця, «де крилася жадливість їхня хижа» на храм — єдине, до чого повинна прагнути людина під час свого духовного поступу.

Сонет наповнений символами й алегоріями, які доволі часто використовуються письменниками та іншими митцями. Ріст дерева, з якого починається рух перетворення, явно асоціюється з міфологічним світовим деревом, яке поєднує всі три світи, і своїм ростом, віттям тягнеться до неба, світу духовного. Темний ліс із хижими звірами, ще від часів середньовіччя й Дайте виступає алегорією людства, яке заблукало серед мороку й втратило своє духовне єство. Храм —- уособлення піднесеної душі, відкритої Богу. Однак ці символи в Рільке не протиставлені один одному і навіть не контрастують між собою. Вони — суть одного й того ж, поєднані в спільній єдності: з хижі, «де при вході аж хитався ґанок», можна воздвигнути храм, бо спів Орфея, мистецтво одухотворяють і річ, і людину, і навіть звіра.

Вірш «Орфей, Еврідіка, Гермес» (1908) є першим підходом Рільке до образу Орфея, який став для нього символом високої поезії'. Але тут, на відміну від його «Сонетів до Орфея», наголос перенесений на образ Еврідіки, «відчуженої смертю».

Замислюючись над призначенням митця у світі, Р. М. Рільке головне завдання поета вбачає у тому, щоб нести людям добро, красу і любов, «одухотворювати» дійсність, перемагати зло і смерть силою своєї творчості. Але чи завжди це вдається? Чи може співець змінити навколишню реальність?

Твір має елементи епічності — наявність діючих персонажів, зовнішній сюжет, конфлікт між героями. Відсутність рим і строфічного поділу (білий вірш), різностопність рядків наближають його до прози. Однак епічність поєднується з глибоким лірико-філософським підтекстом, який змушує замислитися над проблемою значення мистецтва у світі.

Вірш починається із символічного зображення царства смерті, де перебувають душі померлих:

Була це душ копальня дивовижна, —

у ній, як жили тихих срібних руд,

тяглись вони крізь тьму. Поміж корінням

струміла кров, що до людей пливла;

тяжким порфиром в тьмі вона здавалась.

Ото й увесь багрянець.

Там були

Урвисті скелі, і ліси безлюдні,

І зведені над пусткою мости... 

(Пер. М. Бажана)

Цей сумний пейзаж, де немає жодного руху життя, викликає відчуття невимовного трагізму і безмежного горя. Перед читачем постає обличчя смерті, він відчуває її холодний подих.

Імена героїв протягом твору не називаються — вони залишилися на землі, в іншій реальності, куди нема вороття. Ті, хто прямує до страшного царства, позбавлені людських рис, вони скоріше нагадують слабкі тіні, серед яких вирізняється одна жива постать — Орфей, «стрункий мужчина в киреї голубій». Голубий колір киреї, в яку вбраний співець, символізує собою земне життя, любов, надію на світле майбутнє. Він виступає контрастом до художньої реальності царства мертвих, де «струміла кров, що до людей пливла, тяжким порфиром в тьмі вона здавалась».

Сповнений любові, Орфей поспішає до виходу, але не може думати про тих, хто йде позаду: «нюх і слух позаду лишались». Боги не дозволили йому озиратися, проте він чутливо прислухається до тихих кроків Гермеса — бога мандрівок, який супроводжує Еврідіку.

Поступово на перший план виходить саме ця жінка:

Тепер вона ступає поруч бога,

Хоч довгий саван заважає йти,

Невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Однак смерть накладає на неї своє страшне тавро — відбирає почуття і пам’ять:

...вона ввібрала в себе смерть велику,

таку нову, що й не збагнути їй.

Отже, Еврідіка у вірші перебуває на межі двох світів — цього і потойбічного. Вона вже знаходиться під владою смерті — як у фізичних (нечутна хода тіні з потойбіччя, «довгий саван, що заважає йти», зречення «звичаїв шлюбних», «дівочість новітня, неторкана»), так і у духовних вимірах («Вона в собі вся скупчилась, посмертям наповнена по вінця», «Як плід вбирає солодощі й тьму, вона ввібрала в себе смерть велику»). Відчуженість Еврідіки від земного існування, її зв’язок із підземним світом Рільке передає за допомогою символічного образу кореня («вона — вже корінь»), який Орфей марно намагається витягти з холоду й позабуття підземного царства, щоби повернути до сповненого земних радощів життя.

Навіть коли Орфей, порушивши заборону богів, озирається, вона нічого не розуміє і на слова Ге- рмеса: «А він таки оглянувсь», — безтямно запитує: «Хто?..»

Як бачимо, автор по-новому переосмислює стару легенду. Він підкреслює поразку співця, а не силу його кохання і вірність. Почуття Орфея переконали богів, але не оживили Еврідіку, в якій не залишилось почуттів і бажання повернутися на землю.

У такий спосіб поет створює символічну картину трагічної епохи. Він вважає, що люди звикають до духовної темряви, не усвідомлюючи, що прямують у царство смерті, і гостро відчуває біль за весь всесвіт. Проте, хоч і нерідко наштовхуючись на стіну нерозуміння, автор невтомно закликає людство до життя, краси, відродження моральних цінностей. Орфей може зазнати поразки, але якщо він не буде «співати свою пісню», то перестане бути Орфеєм. Свою місію як поета — Орфея XX ст. — Р. М. Рільке вбачав у тому, щоби вивести людство зі стану духовного заціпеніння, змертвіння, позабуття, допомогти йому пробудитись і прозріти.

14.12.2022

Напрями модернізму

Модернізм – загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністи на перше місце ставили творчу інтуїцію, сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші глибини буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною.

Напрями модернізму:

імпресіонізм,

неоромантизм,

символізм,

імажинізм,

футуризм,

акмеїзм,

експресіонізм,

сюрреалізм,

«театр абсурду»,

дадаїзм,

«новий роман»

Одним із напрямів модернізму є також авангардизм (франц. авангард — передовий загін). Це радикальний напрям «революції в мистецтві», що об’єднує течії, які заперечують традиційну естетику, зображають дійсність у найбільш екстремальних формах. До авангардизму відносять футуризм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм та ін. Авангардисти експериментували з мовою, шукали нові стилі та жанри, проте їхні експерименти не завжди були вдалими. Найбільш оригінальними були пошуки Д. Бурлюка, В. Хлєбнікова (футуризм), П. Елюара (сюрреалізм), Г. Баля (дадаїзм).

Футуризм (лат. майбутнє) — одна з течій модернізму в літературі початку XX ст., принципами якої є руйнування норм морфології і синтаксису, звуконаслідування, використання образів-символів тощо. Футуристи закликали «додушити» буржуазну культуру, «скинути з пароплава сучасності» класиків, творити нову мову й нову літературу. Основоположником футуризму був італійський письменник Марінетті. У Росії футуристами були В. Хлєбников, В. Каменський, брати Бурлюки, В. Маяковський, в Україні — М. Семенко.

Кубізм, кубофутуризм. Прагнучи якось привернути до себе увагу, групи футуристів вигадували собі різні назви: в Англії з’являються вортицисти й імажиністи, у Франції — кубісти, паро-ксисти, симультаністи та ін. Кубісти в живопису, у скульптурі намагалися створити образи, які б розкладалися (чи складалися) на геометричні фігури.

Дадаїзм (франц. дитячий іграшковий коник, перен. — дитячий лепет) — авангардистська течія в літературі та мистецтві Західної Європи початку XX ст., що сповідувала нігілізм та антиестетизм. Дадаїсти зводили літературу до безглуздих словосполучень і звуків (дитячого лепету), живопис — до колажів із клаптів кольорового паперу, примітивних дитячих малюнків. До цієї течії належали французькі поети Т. Тцара, Л. Арагон, П. Елюар, німецький поет Р. Гюльзенбек.

Експресіонізм (франц. вираження) — одна із течій авангардизму, в основі якої лежить філософія інтуїтивізму А. Берґсона, згідно з якою мета мистецтва — не відображення дійсності, а «вираження» неповторного авторського бачення її. Для експресіоністів характерне лірико-суб’єктивне осмислення дійсності. Виник у Німеччині й Австрії.

Сюрреалізм (франц. надреалізм) — одна з течій модернізму, виникла у Франції. Ґрунтується на філософії інтуїтивізму, східних містико-релігійних ученнях та на фрейдизмі. Сюрреалісти закликали звільнити людське «Я» від «пут» матеріалізму, логіки, моралі, традиційної естетики. На їхню думку, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу — сни, галюцинації, марення, аби проникнути по той бік людської свідомості, осягнути безкінечне й вічне. До групи сюрреалістів входили письменники Ф. Супо, Р. Дено, Т. Тцара та ін.

Неореалізм (грецьк. новий, речовий) — течія в кіномистецтві й літературі, що виникла в Італії після Другої світової війни. Його характерні особливості — пафос суворої правди, достовірність зображення, повага до простої людини, використання розмовної народної мови, документалізм, відчутне ліричне «Я» письменника, який є свідком або учасником описуваного, прийоми кінематогра-фічності.

Неоромантизм (грецьк. новий романтизм) — умовна назва естетичних тенденцій в європейській літературі кінця XIX — початку XX ст. їх сенс полягав у відродженні певних рис естетики романтизму: культу героїки, уславлення мужності, утвердження нового героя — мужньої людини, життя якої пов’язане з ризиком та незвичайними пригодами. Найвиразніше виявився неоромантизм в Англії, у творчості Р. Кіплінга, Р. Стівенсона, А. Конан-Дойла, Г. Честертона, Е. Войнич.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Для всіх: повторити значення термінів кубофутуризм, символізм, неоромантизм.

Випереджальне (індивідуальне, для 2-3 учнів): підготувати повідомлення про Ф. Ґ. Лорку та виразне читання його віршів.

21.12.2022

Яскраві образи й символи у віршах Федеріко Ґарсії Лорки. Своєрідність художнього світу поета. Яскраві образи й символи у віршах поета. 

Своєрідність художнього світу Лорки 

Play

Unmute

 Іван Драч назвав автора ліричного твору, який щойно прозвучав, «циганським баладником», тому що в його творах «усе в нетривких, примарних чарах місяця — буденність закутується в романтичне покривало нічного місяця»... Трагічна розв’язка його життя (на злеті літ митця розстріляли франкісти) стала своєрідним символом долі митця доби тоталітарних режимів і воєн ХХ ст. Саме про творчість Федеріко Ґарсії Лорки — іспанського поета, драматурга, відомого також як музикант і художник-графік, ми сьогодні говоритимемо.

Лорка народився 5 червня 1898 р. в містечку Фуенте-Вакерос в іспанській провінції Ґранада. У школі хлопчик вчився не надто успішно. 1909 року родина переїхала до міста Ґранада.

У 1910-х рр. Федеріко брав активну участь у діяльності місцевого художнього товариства. 1914 року Лорка почав вивчати право, філософію і літературу в університеті Ґранади, багато подорожував країною.

1918 року вийшла друком перша поетична збірка Лорки «Враження і пейзажі», яка принесла йому популярність.

1919 року Ґарсія Лорка приїжджає до Мадрида. У столичному університеті він знайомиться із Сальвадором Далі та Луїсом Бунюелем, а також із Ґреґоріо Мартінесом Сьєррою, директором театру «Еслава». На прохання Мартінесa Сьєрри лорка пише свою першу п’єсу «Чаклунство метелика» і здійснює її постановку (1919-1920). До 1928 року він навчається в Мадридському університеті.

У наступні роки Ґарсія Лорка стає помітною фігурою у середовищі художників-авангардистів. Виходять друком його нові поетичні збірки, зокрема «Циганське романсеро» (1928). У цих віршах поет, за його власними словами, «хотів злити циганську міфологію зі всією сьогоднішньою буденністю».

За рік Ґарсія Лорка їде до Нью-Йорка, і незабаром з’являються нові твори — книга віршів «Поет в Нью-Йорку» (1931), п’єси «Публіка» (1931, 1936) і «Коли мине п’ять років» (1931).

Повернення поета до Іспанії збіглося з падінням режиму Прімо де Рівери й установленням республіки. 1931 року Лорку призначають директором студентського театру «Балаган». Працюючи в театрі, митець створює свої найвідоміші п’єси: «Криваве весілля», «Йерма» та «Дім Бернарди Альби».

Перед початком громадянської війни Ґарсія Лорка виїжджає з Мадрида до Ґранади, хоча було очевидно, що там на нього чекає серйозна небезпека: на півдні Іспанії були особливо сильними позиції правих. 18 серпня 1936 року націоналісти заарештовують Ґарсію Лорку і наступного дня поета вбивають як республіканця та комуніста. Багато сучасних досліджень спростовують цю думку, уважаючи причиною розстрілу Лорки ворожнечу між його сім’єю та іншими впливовими родинами регіону. Лорка не робив заяв на користь сторін конфлікту і був особистим другом Хосе Антоніо Прімо де Рівери. Після цього до смерті генерала Франко книги Ґарсії Лорки були в Іспанії заборонені.

 Ф. Ґ. Лорка «Про царівну Місяцівну»

- Чим позначений модернізм Лорки у цьому творі? 

(удалим і, можна сказати, чарівним поєднанням міфології і фольклору: міфологія додає віршу неповторної образності, а фольклор забезпечує співочість і близькість до народної творчості. Це — яскравий приклад міфопоетики Лорки.)

- Як реагує циганський хлопець на жіночу красу Місяцівни? 

(такої краси циганський син ніколи не бачив, тому йому аж серце в’яне. Жіночий образ у поета, якщо і грішний, то водночас — чистий і прекрасний. За неземну жіночу красу їй прощають усі гріхи.)

- Яке застереження отримує Місяцівна? Чому? 

(Голос прагне застерегти прекрасну Місяцівну від біди: коли цигани повернуться, накують із її серця намиста та багато перснів.)

- Що утримує Місяцівну на землі? 

(Відчайдушна красуня не поспішає, вона ще не награлася, не натішилися. Місяцівна ще хоче потанцювати з циганським сином, бо як вернуться цигани, він лежатиме на ковадлі із заплющеними очима. Уже й цигани близько тупотять, а Місяцівна ще кружляє у танку, ще й малого підбадьорює і просить не топтатися по її білім серпанковім покривалі.)

- Яка кульмінація цього твору? 

(У гонитві за красою у смертельному танку помирає циганський хлопчик. А Місяцівна до приїзду циган залишає кузню. Кричать і тужать цигани над тілом хлопчика, а Місяцівну в нічному небі повивають хмари.)

У творчості Лорки сюрреалістські тенденції схрестилися з традиціями народнопісенної культури та здобутками вітчизняної барокової лірики. Завдяки такому поєднанню виник унікальний міфо-поетичний світ, густо забарвлений «місцевим колоритом» і спрямований на відтворення «колориту духовного».

Отже, Лорка був обдарованим музикантом, талановитим композитором; добре знав і любив європейську класичну і народну іспанську музику. Музикальність вірша — найвизначніша риса поезії Лорки. Важко назвати іншого сучасника, твори якого були б так схожі на маленькі музичні композиції.

Лорку часто називають центральною фігурою «покоління 1927 року», одним із найяскравіших і найзначніших діячів іспанської культури XX ст. Убитий на початку Громадянської війни в Іспанії, як один із страчених жертв режиму Франко є символом закатованих франкістами та культурний символ ЛГБТ-руху в Іспанії.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Для всіх: створити асоціативну сітку за темою «життя та творчість Ф. Ґ. Лорки».

28.12.2022

Контрольна робота  за розділом  

«Шедеври європейської лірики І половини ХХ ст. » 

Засудження безглуздості війни в оповіданні “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…”

Пройшовши криваве пекло жорстоких боїв та полон, німецький письменник Генріх Белль до глибини душі зненавидів війну. Про страшні роки фашистського терору, про вину німецької нації перед країнами Європи розповів письменник в оповіданні “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…”

Назва твору – це початок давньогрецького двовірша про битву спартанських воїнів під Фермопілами, написаного в V ст. до н е. Симонідом Ксосським. Спартанці загинули всі до одною, захищаючи батьківщину. “Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, повідай там, що

ти бачив. Тут ми всі полягли, бо так звелів нам закон”, – ці рядки були відомі в Німеччині ще за часів Шиллера, який зробив переклад вірша. Відтоді, як Німеччина стала імперією, вона ототожнювала себе з гармонійною античністю.

Служіння імперії освячувалося ідеєю справедливості воєн, хоча всі вони були грабіжницькими.

Герой оповідання, молодий поранений солдат, поступово впізнає гімназію, в якій навчався протягом восьми років і яку залишив лише три місяці тому, коли його було відправлено на фронт одразу зі шкільної нарти. У будинку, де минули довгі роки навчання, розташувався пункт медичної допомоги. Хлопець

бачить знайомі скульптури, знайомі зали, сходи. Але йому все байдуже, наче його принесли “до якогось музею міста мертвих”.

Світ, який чомусь пізнавали його очі, був чужий для нього й нецікавий. Він помічає, що мертвих солдатів зносять десь у підвали школи. Милий серцю дім дитинства, радощі в, сміху перетворився на трупарню.

Коли юнака несли по сходах до операційної, він помітив, що над дверима залу для малювання нема хреста, а на перефарбованій стіні залишився лише яскравий слід від нього. Автор підводить нас до висновку, що гуманні та добрі справи не можна знищити, вони вічні.

Коли хлопця поклали на операційний стіл, за плечима лікаря він побачив на дошці напис, зроблений кілька місяців тому. Момент впізнавання в оповіданні збігається з моментом, коли герой усвідомив, що в нього немає обох

рук і правої ноги. Ось чим закінчилася система виховання, яку встановили фашисти в гімназії святого Хоми, один із постулатів якої, напевно, був “Не вбий!”.

Фраза “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…” невипадково з’являється на дошці в німецькій гімназії, бо вона розкриває суть системи виховання у фашистській Німеччині, побудованій на обмані. Ототожнюючи себе зі спартанцями, фашисти вбивали в голови молоді думки про справедливі війни, тим самим готували “гарматне м’ясо” для завершення своїх антилюдських намірів. Герой Генріха Белля не має індивідуальних рис, бо така доля спіткала багатьох німців, обдурених і використаних фашизмом.

Оповідання Генріха Белля пронизане високим антивоєнним пафосом. Автор виступає не тільки проти фашизму, а й будь-якої війни. Треба берегти мир, спокій, гармонію в житті, не ставати жертвами привабливих гасел.

Пам’ятати, що призначення людини – творити, а не вбивати.

ЕРНЕСТ ГЕМІНГУЕЙ. "СТАРИЙ І МОРЕ"

Ознайомитись із біографією автора (матеріал підручника)

Творчість Ернеста Хемінгуея протягом багатьох десятиліть привертає увагу читачів і критиків. Вони відкривають у ньому все нові і нові риси, губляться перед «таємницею» авторської манери письменника, виступають із суперечливими судженнями про його твори. І чи не найбільшу кількість таких суперечливих відгуків викликала філософська повість-притча «Старий і море», написана письменником у 1952 році. «Старий і море» – «лебедина пісня» автора, якою він гідно завершує свій творчий шлях, що підбиває філософський підсумок його боротьби за гуманізм, за красу, за гідність людського життя. У 1954 р. за цей твір Хемінгуею присудили Нобелівську премію.

На таємничому могутньому Гольфстримі відбуваються події філософської притчі про людство і світ, про людину, що створена не для поразок. Все просте, як боротьба стихій: акули, море і самотній човен старого рибалки. Однак уже кілька десятиліть цей твір читається по-різному читачами різних поколінь. У чому ж таємниця повісті?

Події, описані в повісті, тісно пов’язані з життям Хемінгуея, який добре знав побут простих рибалок і сам частенько виходив в море. Ще в 1930 році письменник під час полювання на велику рибу висловив своєму другу редактору Максу Паркінсу думку про те, що виношує сюжет нового твору, але не береться за нього, оскільки поки що до кінця не зрозумів співвідношення таких великих понять, як людина і природа. У 1936 році письменник опублікував нарис «На голубій хвилі», в якому розповів про випадок на морі, коли старий рибалка зловив великого марліна, але не зміг захистити його від морських хижаків, тому плакав, як дитина, і майже збожеволів від втрати і образи.

   Півтора десятка років потому Хемінгуей, живучи на Кубі, близько познайомився із рибальськими сім’ями, зрозумів те співвідношення речей, про яке замислювався сам. Письменнику хотілося передати читачам такий досвід, який ніхто ніколи не передавав.

   Хемінгуей знайшов по-справжньому позитивного героя, якому ніколи не були властиві ні внутрішні рефлексії (емоційне осмислення власних переживань, роздуми над динамікою власного стану), ні бажання втекти від трагічного світу. У старого рибалки обличчя пооране зморшками, долоні посічені морем і працею, але збереглися могутні плечі, веселі очі людини, що не скоряється, і повне надії на майбутнє серце.

IV. Аналіз проблематики твору (перевірка домашнього завдання, у ході бесіди складаються опорні схеми до твору). На перший погляд, сюжет філософської притчі Ернеста Хемінгуея «Старий і море» нескладний. Старий рибалка Сантьяго вирушає далеко у відкрите море. Йому поталанило: він упіймав рибу, але вона була настільки великою і сильною, що старому доводиться довго і тяжко змагатися, щоб перемогти її. Але випробовування Сантьяго на цьому не скінчилися. По дорозі додому на його здобич напали акули, рибалка боровся з ними, але йому не вдалося зберегти рибу - старий повернувся лише з її скелетом. Закінчивши повість, Хемінгуей не віддавав її до друку, вважаючи, що обсяг занадто малий. Але сумнів автора розвіяв кінорежисер ЛеландХейуорд, який відмітив, що автору «не вдалося б сказати більше того, що він сказав, якби написав тисячу з гаком сторінок». За глибиною поставлених проблем цю лаконічну повість неможливо порівняти з якою-небудь іншою.

Питання для дискусії.

  У розв’язці повісті звучить думка, що життя продовжується:

- старий отримав перемогу над долею і самотиною;

-  він спить, а поряд з ним хлопчик, і старому сняться леви;

-  символ недосяжної мрії, що дає сенс його існуванню.

 Мотиви повісті (Бесіда з елементами дискусії).

   Хемінгуей побудував свою повість на системі мотивів, які постійно повторюються в оповіді, переплітаються і взаємодіють. На основі прочитаного твору учні складають схему «Провідні мотиви повісті».

-  Серед роздумів про рибу і їжу старому приходить думка, надзвичайно важлива для розуміння образу рибалки: «Не можна, щоб людина доживала віку в самотині, - думав він. - Але нічого не вдієш». Що ж означає зауваження старого про невідворотність самотини в старості? Старий неодноразово повторює слова «сам - один», «самотина», «самотній». Чи не виникало у вас відчуття його роз’єднання з людьми, світом?

- Пригадайте рядки: «Старий поглянув на безмежний простір моря, збагнув, який він тепер самотній». Але там, у безмежному океані, з’явився табун диких качок; і «старий зрозумів, що людина в морі ніколи не буває самотня».

- Що ж допомагає йому перебороти самотність?

- Старий визнає свою зверхність над рибою, але в той же час і захоплюється нею, називає її незвичайною. Як змінюється ставлення Сантьяго до риби в ході оповіді? Чому герой говорить: «Колишня рибина… я занапастив нас обох?»

- Сантьяго і Манолін - імена старого і хлопчика, але вони не звучать в повісті. З якою метою автор майже не вживає їхніх імен? Чому старий так боляче відчуває відсутність хлопця-друга в човні? Що їх об’єднує?

- Сантьяго захоплюється бейсболом, який любить і Манолін. Це те незначне, що їх об’єднує. Вони обожнюють великого Ді Маджіо, який грає краще за всіх і перемагає, навіть травмований. Чому в морі у змаганні з великою рибою старий уявляє на своєму місці Ді Маджіо?

- Старий - справжній рибалка, досвідчений, вправний. Він виконує своє життєве призначення - бути рибалкою, це його робота, його професія, його мистецтво. Чи так це? Чому ж тоді, коли плоди його перемоги з’їли акули, старий не думає про збитки? Чи підірвала невдача віру Сантьяго в істинність свого життєвого шляху?

- Сантьяго в повісті неодноразово повторює: «Я незвичайний старий». Як ви розумієте його самооцінку?

 Характеристика Сантьяго.

   Старий - справжня людина з власним етичним кодексом. У його поразках і перемогах - все його життя і життя людства. «Моральний кодекс» честі Сантьяго (Складають учні колективно). Кожний може написати на плакаті з вказаним вище заголовком рису Сантьяго, яка видалася йому визначною, і прокоментувати.

- Простота і гідність.

- Воля та розум.

- Ніколи не оглядатися на минуле.

- Віра в себе, в людей.

- Спокій та розсудливість.

- Мужність і витримка.

- Гордість.

- Повага до братів наших менших тощо.

   Події повісті сприймаються як алегорія. Сам Хемінгуей обмежився наступним зауваженням щодо можливого тлумачення її символів: «Не було ще хорошої книги, яка виникла із заздалегідь придуманого символу, запечатаного в книгу, як ізюм у солодку булку. Солодка булка з ізюмом хороша штука, але простий хліб краще. Я намагався змалювати справжнього старого і справжнього хлопчика, справжнє море і справжню рибу, і справжніх акул. І якщо я зробив це достатньо і правдиво, вони, звичайно, можуть тлумачитися по-різному».

IДомашнє завдання. Твір на одну із тем: «Людина створена не для поразок», «Життя - боротьба», «А хто тебе переміг, старий?».

Ернест Хемінгуей (Гемінґвей) — Старий і море

Контрольні запитання

• Чому старий до останнього охороняє свою рибу від акул, хоча розуміє, що це марна праця?

• Старому вперше за вісімдесят чотири дні посміхнулася удача — він піймав величезну рибу. Він витратив на цю рибу стільки сил! І от тепер від неї майже нічого не залишилося. Старий розуміє, що захищати вже нема чого, він навіть звертається до риби: "Півриби", "Колишня риба". Однак він не може кинути те, що далося йому так важко.

• Чому хлопчик завжди зустрічав старого і намагався допомогти йому?

• Хлопчик дуже любив старого, який навчив його рибалити. Він співчував його бідності, його невдачам і непохитно вірив у те, що старий — кращий на світі рибалка. Хлопчику важко було дивитися, як старий щодня повертався ні з чим, і він виходив на берег, щоб допомогти йому віднести додому снасті. Хлопчик приніс гарну вечерю, щоб нагодувати свого друга перед вирішальним виходом у море, тим більше що батьки заборонили йому супроводжувати старого. На світанку хлопчик провів старого стежкою і посадив у човен, побажавши удачі.

• Що снилося старому після повернення додому, і чому автор закінчує свій твір саме такими словами?

• Старому часто сниться сон-спогад про Африку, про його молодість, про колишні подорожі. Коли йому довго не щастило, він немов викликав цей сон, і це додавало йому сил. Особливо подобався старому сон про левів на білому піщаному березі. Коли старий, утомлений, з пораненими руками, повертається додому — перед нами впевнена у собі людина, що довела всім і самому собі, що її зарано списувати на берег...

• Як поводяться в бесіді старий і хлопчик? Як це характеризує їх обох?

• Вони ставляться один до одного з великою повагою і поводяться як рівні. Вони дійсно товариші, хоча хлопчик щораз підкреслює, що старий багато чого навчив його, що він його вчитель. І якщо хлопчик допомагає старому, то це щира вдячність, а не милостиня. Він не тільки не кривдить гордого старого, але і підтримує його, вірить у нього, допомагає старому жити.

• Яка основна ідея повісті?

• В основі повісті лежить авторська ідея "трагічного стоїцизму": перед обличчям долі, що завдає страждань і смерті, людина зобов'язана зберігати гідність і мужність. Двобій старого рибалки з підступними силами океану, водночас смертоносними і прекрасними, приводить до висновку про непереможну силу людського духу, про те, що "людину можна знищити, але її не можна перемогти".

ОПОВІДАННЯ МАРКЕСА «СТАРИГАН ІЗ КРИЛАМИ»

Оповідання «Стариган із крилами» Ґабріель Ґарсіа Маркес написав у 1968 році, його перше журнальне видання відбулося 1969 року, а в 1972 воно було опубліковане в збірці оповідань «Неймовірна сумна історія про простодушну Ерендіру та її безсердечну бабусю», яка вийшла друком у місті Барселона (Іспанія).

Оповідання, створені письменником з 1961 по 1972 рік, належать до зрілого періоду його творчості. Вони суттєво вирізняються з-поміж оповідань, написаних Маркесом раніше, які за своєю формою та манерою оповіді тяжіли до європейської традиції. Його нові твори були подібні на популярні в Колумбії історії-побрехеньки, які досі розповідають оповідачі-куентерос, тому їх логічніше називати авторськими казками. До речі, в першому виданні оповідання «Стариган із крилами» Маркес дав підзаголовок «Казка для дітей» (в українському перекладі підзаголовок пропущено).

Дослідники вважають, що одним із мотивів, який спонукав Ґарсіа Маркеса написати цей твір, було його обурення з приводу негативних відгуків на роман «Сто років самотності». Латиноамериканські критики нерідко закидали, що у творі нема «чіткої і правильної моралі», яку звично очікували від прози. Однак письменник відповідав, що його задум не передбачає моралізаторства взагалі — засобами магічного реалізму він зображував реальне життя, яке насправді значно химерніше, ніж думають прихильники чистого реалізму. Тому кожному читачеві доведеться докласти зусиль і самостійно знайти мораль цього твору.

«Стариган із крилами» — маленький шедевр, де на кількох сторінках автор досяг максимальної невизначеності для читача і забезпечив цілковиту відсутність «чіткої і правильної моралі». Образи та події в оповіданні змальовано неоднозначно, а, власне, цим справжнє життя і відрізняється від літературної вигадки. Тож для того, щоб адекватно сприйняти твір, треба відмовитися від упереджень, не шукати в ньому очевидних смислів і виховної моралі.

Текстуально оповідання тісно пов'язане з твором «Сто років самотності». Воно розвиває тему, яка не отримала свого повноцінного розвитку в одному з епізодів роману.

У романі йдеться про випадок із дивною істотою, що впала з неба поблизу Макондо. Її моторошне волання, «схоже на ревіння молодого бичка», розбудило мешканців містечка.

З'ясувалося, що істота впала в яму з гострими кілками і загинула. «Чудовисько» нагадувало «захирілого ангела», частини його тіла відповідали людським, а на лопатках виднілися дві кукси — «залишки дужих крил, повідтинаних, очевидно, сокирою дроворуба». Образ був знижений наявністю цупкої шерсті, в якій кишіли кліщі.

Появі невідомої істоти передували апокаліптичні явища — аномальна спека і мор птахів, трупи яких заполонили містечко. Вони потрапляли навіть у будинки, і господиням набридало їх вимітати. І хоча місцевий священик передбачав неймовірні події, які очікують Макондо, великого враження істота на мешканців містечка не справила.

Вони так і не визначилися, чи це тварина, чи людина, тому виставили труп на загальний огляд, а потім його спалили. Загадкою для всіх залишився також зв'язок між мором птахів і появою «чудовиська».

В оповіданні «Стариган із крилами» невеликий епізод із роману «Сто років самотності» розростається до самостійної історії, яка дає відповідь на цілком логічне запитання: «А що сталося б, якби дивна істота вижила?» Автор поглиблює акценти, описуючи поведінку людей, і ще більше знижує образ «захирілого ангела», деякі риси якого в романі мають почасти піднесений характер («чисті, тонкі руки, великі похмурі очі»). В оповіданні з'являється також іронічний тон оповіді й елементи пародії.

Художній світ оповідання

В оповіданні «Стариган із крилами» фантастичне і реальне органічно поєднані в цілісний художній світ. Головним художнім засобом, який забезпечує вірогідне сприйняття неймовірного, — це точний і детальний, часом навіть фізіологічний, опис подробиць. Використання реалістичних прийомів для зображення фантастичного має переконати читача, що все зображене справді відбувалося і автор-куентерос лише чесно переповів історію.

Події твору відбуваються у неназваному селі на березі Карибського моря. Точний час подій невідомий, хоча у творі є згадки про пароплави й літаки. Мешканці села об'єднані у спільноту, яка не надто переймається подіями за її межами. Цікавість розбурхують лише дві фантастичні істоти — стариган із крилами і «величезний павук-тарантул завбільшки з вівцю», що мав голову дівчини.

Стариган з'явився після подій, які змальовані як пародія на кінець світу — три дні йшов дощ, потім відбулося нашестя крабів (аналог біблійної сарани), потім потемніло небо. І, нарешті, як ангел Апокаліпсису, з'явилася фантастична істота.

Щоправда, її поява нікого не здивувала, лише збентежила. Мешканці села не відразу визначилися, хто ж це впав у багнюку на подвір'ї їхнього односельця Пелайо. З цього приводу думки були різні — пасажир із пароплава, що потерпів кораблетрощу (Пелайо), ангел (розумна сусідка Пелайо) чи диявол (місцевий падре — священик).

Дівчина-павук прибула в село у значно простіший спосіб, разом із цирком, де її показували за гроші. Її роль в оповіданні полягає в тому, щоб засвідчити — мешканці села живуть у світі, де фантастичним істотам не дивуються, їх сприймають як видовище і покладають на них певні очікування в межах свого бачення дійсності.

Ілюстрація до оповідання «Стариган із крилами» художника Давіда Де Лас Гераса

Стариган із крилами не вписувався в жодні уявлення селян. Хоча, зрештою, всі погодилися, що це ангел, однак його відверта тілесність з ознаками навіть тваринності (він більше скидався на «велику старезну курку») не викликає у них «святобливості», вони ставляться до нього як до «циркової тварини». Тобто ангел, як і дівчина-павук, перетворюється на видовище і розвагу.

Ситуація значно спростилася б, якби стариган творив дива, як і належить надприродній істоті, але й тут не склалося. Навіть його поява викликає запитання і створює невизначеність. Остаточно так і не відомо, чи впав він з неба, чи його прибило хвилею з моря під час підтоплення села зливою. Також невідома причина його появи в селі. Можливо, має рацію сусідка Пелайо, і ангел прийшов на землю, щоб забрати на небо хвору дитину, але злива і вітер збили його на землю (тому дитина вижила), чи, навпаки, ангел явився, щоб урятувати дитину. А, можливо, ангел і дитина ніяк не пов'язані. Дива, які приписують стариганові з крилами, також двозначні. Якщо людина в нього просить одужання, а потім виграє багато грошей у лотерею, то незрозуміло — це звичайний збіг чи все ж таки «чудеса» ангела, нехай і «сумнівні».

Зрештою, стариган із крилами постає як чужий у закритій спільноті. Він не може розвіяти сумніви щодо себе, бо його бурмотіння ніхто не розуміє. Він не йде на контакт і явно не зацікавлений у налагодженні стосунків. Після чудес, які зруйнували йому «репутацію», усі його ігнорують. Виявляється, що просто стариган із крилами, який не може пояснити, звідки взявся і чому не виконує жодних «ангельських» функції, нікому не цікавий. Він не виправдовує сподівань, які мешканці на нього покладали, однак натомість не набуває жодної іншої ролі в їхній спільноті.

Те, що старигана із крилами люди у селі сприйняли як чужого, зовсім не пов'язано з його фантастичною зовнішністю. Наприклад, дівчина-павук, незважаючи на свою зовнішність, знайшла потрібну життєву роль — стала для мешканців села наочним прикладом того, що батьків потрібно слухатись. Якось вона без дозволу пішла на танці й дорогою додому в неї влучила блискавка, перетворивши її на павука (алюзія на давньогрецький міф про дівчину Арахну, яку богиня Афіна перетворила на павука). Ця історія не лише зрозуміло пояснює її дивну зовнішність, а й має моральну складову. Саме цього бракувало ангелові, адже ніхто так і не дізнався, хто він (чи це ангел взагалі, враховуючи те, як мають виглядати ангели згідно з традиційними християнськими уявленнями) і навіщо з'явився на землі.

Мешканці села, дивлячись на старигана із крилами, бачать не більше, ніж їм дозволяють побачити їхні стереотипи й упередження. Вони розглядають його виключно з практичних міркувань — як джерело якихось шаманських див, як видовище, як засіб заробітку, а для священика — ще й як засіб самоствердження. Фактично Маркес порушує важливе питання — як люди поставилися б до ангела, якби він справді явився їм, але не мав тих якостей, яких від нього очікували.

В оповіданні письменник дає дуже неприємну для читачів відповідь: люди виявилися байдужими, упередженими й абсолютно закритими для нового. Адже ніхто навіть не намагався порозумітися з дивною істотою, нікому навіть не спало на думку вивчити її мову.

Крім того, у своєму практичному баченні життя люди продемонстрували нечулість, безсердечність й абсолютну моральну деградацію. Нікого не обурює, що ангел, від якого очікують див, сидить у брудному курнику, що його показують за гроші, що в нього кидають каміння і припікають розпеченою залізякою. Складається враження, що в цьому селі до тварин ставляться краще.

Людська спільнота, зображена письменником, далеко не ідеальна, але й ангел, який явився їй, також не бездоганний. Стариган із крилами, потрапивши до людей, показує закритість, небажання контактувати, зацікавленість лише у задоволенні найпростіших потреб (безпека і харчування). Він постає в оповіданні як деградований занепалий ангел. Так виникає важлива асоціація — деградоване суспільство не може очікувати на бездоганного ангела, воно отримує саме те, чого заслуговує, бо іншого просто не побачить.

Письменник проводить чітку паралель між занепалим ангелом і деградованим суспільством, однак оповідання закінчується на високій і позитивній ноті. Стариган із крилами виявив ангельське терпіння, пережив усі знегоди, «оклигав», у нього відросло гарне пір'я, і одного дня він знявся в повітря й полетів у бік моря.

Останній епізод оповідання ніби повертає читача до початку розповіді — ангел з'явився серед людей, брьохаючись на землі у багнюці, а покинув їх, злетівши в небо на оновлених крилах. Так образ ангела в оповіданні набуває символічного значення можливих позитивних змін, які приведуть людство до духовної досконалості, морального відродження і повернення до вічних цінностей.

Дощ не вщухав уже третю добу, і з напівзатопленого подвір'я краби весь час повзли до будинку; Пелайо тільки те й робив, що знищував їх, а на світанку йому довелося винести і викинути в море цілий кошик цих істот. У дитини всю ніч був жар, і Пелайо з дружиною подумали, що то в неї від смороду крабів.

З вівторка світ став похмурим, небо й море були однакового попелястого кольору, а пісок на березі виблискував ночами, мов світлячки. Вранці світло зробилося ще тьмянішим, і коли Пелайо повернувся з моря, він ледве розгледів, що в глибині подвір'я щось ворушиться і стогне. Підійшовши ближче, він побачив, що це старенький дід, який упав обличчям у грязюку, борсається там, але не може підвестися, бо йому заважають великі крила.

Наляканий цим страховиськом, Пелайо побіг по свою дружину Елісенду, яка саме ставила компреси хворій дитині, і привів її на подвір'я. Обоє з німим заціпенінням дивились на старого. Він був одягнений, як жебрак, череп його був лисий, як коліно, рот беззубий, як у старезного діда, великі пташині крила, поскубані й брудні, лежали у болоті, і все це разом надавало йому кумедного і неприродного вигляду. Пелайо та Елісенда довго й уважно дивились на старого, нарешті, трохи отямившись, дійшли висновку, що він навіть симпатичний, і наважились заговорити до нього. Той відповів якоюсь звучною, але незрозумілою мовою, отож вони вирішили, що це, мабуть, людина, яка потерпіла під час аварії якогось іноземного пароплава. Проте подружжя все-таки вирішило покликати сусідку, яка багато всяких див бачила в своєму житті, і вона одразу все пояснила:

— Це ангел. Мабуть, він прилетів по дитину, але сердега такий старий і немічний, що злива збила його на землю.

Постер до фільму «Стариган із крилами» (режисер Фернандо Біррі, 1988 рік)

Наступного дня все село вже знало, що в будинку Пелайо є живий ангел. Сусідка застерігала, що ангели о цій порі року дуже небезпечні, отож Пелайо, сидячи на кухні з кийком альгвасила1, цілий вечір не спускав зі старого очей, а перед тим як лягти спати, витяг його з грязюки й замкнув у дротяному курнику. Опівночі дощ нарешті ущух, але Пелайо та Елісенда все ще ловили крабів. Незабаром дитина прокинулась і попросила їсти; жар у неї спав. Подружжя вирішило, що вранці вони відпустять ангела, посадять його на тин, дадуть прісної води та харчів на три дні і пустять — хай летить у відкрите море. Проте коли вранці вони вийшли на подвір’я, сусіди стояли юрмою перед курником, роздивляючись на ангела без аніякісінької святобливості, й кидали йому їжу крізь сітку, немовби то було не надприродне створіння, а якась циркова звірина.

1 Альгвасил — сільський поліцейський.

Почувши про появу в їхньому селі ангела, близько сьомої години з’явився отець Гонзага. Прийшли й інші цікаві й почали разом міркувати, що зробити з цим полоненим. Найбільш простодушні пропонували призначити його головою всесвіту; інші наполягали на тому, щоб зробити його генералом, який, напевне, виграв би всі війни. Були й такі фантазери, які пропонували з допомогою ангела вивести новий рід крилатих людей, які підкорили б всесвіт.

Отець Гонзага перед тим, як стати священиком, був дроворубом. Зазирнувши крізь сітку до курника, він пробубонів молитву, а тоді попросив відчинити двері, щоб ближче придивитись до цього безпорадного діда, який більше скидався на велику старезну курку, ніж на людське створіння. Дід сидів у кутку, розправивши крила, які сохли на сонці; навкруги валялись шкуринки від фруктів та недоїдки, які кидали люди. Отець Гонзага зайшов у курник і привітався по-латині; старий, байдужий до людей, неохоче глянув на нього й буркнув щось своєю мовою. Священикові одразу не сподобалось те, що ангел не розуміє божої мови і не вміє шанувати божих слуг. Потім отець Гонзага помітив, що старий надто вже схожий на земну людину: від нього тхнуло болотом, з крил звисали водорості, велике пір’я було посічене земними вітрами, й нічого в жалюгідній зовнішності старого не свідчило про велич і гідність ангела.

Священик вийшов із курника і в короткій проповіді застеріг парафіян від зайвої наївності, додавши, що крила ще ні про що не свідчать, їх мають і літак, і яструб, отже, це — атрибут не тільки ангелів. Тут же він нагадав, то саме диявол володіє неабиякими здібностями перевтілюватись і дурити необережних людей. Отець Гонзага пообіцяв написати листа єпископові, щоб той у свою чергу написав главі церкви, а той — папі й щоб, таким чином, остаточне рішення прийшло з найвищої церковної інстанції.

Умовляння отця Гонзаги не дали ніякого наслідку. Звістка про затриманого ангела поширювалася з такою швидкістю, що через деякий час у двір Пелайо набилася сила-силенна людей, і довелося викликати військо, щоб розігнати натовп, який трохи не розвалив будинок. Елісенді, яка вже втомилася вимітати з подвір’я сміття, спало на думку брати з кожного, хто хоче зайти у двір і подивитись на ангела, п’ять сентаво.

А люди йшли і йшли. Прибув навіть мандрівний цирк із повітряним гімнастом, що декілька разів пролетів над юрбою, але ніхто не звернув на нього жодної уваги. Прийшли з надією видужати химерні хворі: жінка, яка з дитинства лічила удари серця і їй уже не вистачало для цього цифр; нещасний чоловік, якому заважав спати шум зірок; сновида, який прокидався вночі й ламав усе, що робив удень, та багато інших... Серед цього галасу та безладдя, від яких, здавалося, дрижала земля, Пелайо з Елісендою несподівано виявили, що в них зібралася вже кругленька сума; менш ніж за тиждень вони заповнили мідяками всі посудини, які мали в домі, а черзі бажаючих подивитись на живого ангела не видно було кінця-краю.

Очманілий від нестерпної спеки й смороду свічок, що їх віруючі ставили перед курником, ангел намагався якнайдалі забитися в куток. Спочатку його частували кристаликами камфори, якою, на думку тієї ж мудрої сусідки, харчувалися ангели. Але він навіть не глянув на ці ласощі; так само знехтував він стравами, які ставили біля нього ті, що приходили сповідатися, і нарешті вибрав баклажанну кашу. Здавалось, надприродне терпіння було найголовнішою доброчесністю ангела: його дзьобали кури, шукаючи космічних паразитів, недужі видирали з крил пір'я, щоб доторкнутися ними до своїх болячок, а безбожники кидали в нього камінням, щоб старий підвівся і вони змогли роздивитись на його тіло. Один сміливець навіть припік йому бік розпеченою залізякою, якою таврують бичків, бо ангел так довго не ворушився, що всі подумали, чи він, бува, вже не вмер; старий злякано підхопився, бурмочучи щось своєю незрозумілою мовою, очі його наповнилися слізьми, він змахнув крилами, здійнявши цілу хмару пилюки в курнику й викликавши страшенну паніку в натовпі. Побачивши, що ангел реагує на біль, вирішили про всяк випадок дати йому спокій. Отець Гонзага весь час закликав паству набратися терпіння, поки не прийде вказівка від папи. Але час спливав, а папа все ще з'ясовував, чи має це надприродне створіння пуп, чи схожа його мова на арамейську, чи здатний він утриматися на кінчику голки, чи, може, зрештою, це якийсь іноземець. Листування з папою могло б тривати поки світу й сонця, якби одна подія не поклала край усій цій історії.

Ілюстрація до оповідання «Стариган із крилами» художниці Нателі Рон-Рас

Сталося так, що на сільському ярмарку серед інших див мандрівний цирк показував дівчину, яка через непослух батькам перетворилася на павука. Плата в цирк була менша, ніж у двір Пелайо, до того ж і цій дівчині можна було ставити скільки завгодно запитань, можна було і роздивлятися на неї з усіх боків, отож ця жахлива правда не викликала ні в кого навіть найменшого сумніву. Величезний павук-тарантул завбільшки з вівцю мав голову дівчини. Страшною була не тільки її зовнішність, а й той щирий смуток, з яким ця бідолаха розповідала про своє нещастя. Якось, ще зовсім молодою, вона втекла без дозволу батьків на танці, а коли поверталася лісом додому, гучний грім прокотився небом, і воно розкололося на дві половини, із щілини вилетіла блискавка й обернула її в павука. Живилася вона виключно кульками з січеного м'яса, що їх милосердні душі кидали їй у рот. Це видовище, таке правдиве й водночас таке повчальне, відвернуло на якийсь час увагу людей від ангела, що ледве удостоював своїм поглядом смертних. Крім того, нечисленні чудеса, які приписували ангелові, були якимись сумнівними й свідчили швидше про його розумовий розлад, як-от у випадку із сліпим, до якого не повернувся зір, зате виросли три нових зуби, або у випадку з паралітиком, який так і не почав ходити, зате раптом виграв у лотерею велику суму грошей, чи з прокаженим, у якого на уражених хворобою місцях виросли соняшники. Ці чудеса, схожі більше на жарт, похитнули репутацію ангела, а жінка-павук зруйнувала її остаточно. Отець Гонзага знову міг спокійно спати, а подвір'я Пелайо знову зробилося таким безлюдним...

Проте господарі не мали на що нарікати. За одержані гроші вони перебудували свій будинок, зробили його двоповерховим, з балконом, розбили садок, на вікна поставили залізні ґрати, щоб не залітали ангели. Пелайо почав розводити кролів, тепер у нього була майже ціла кроляча ферма неподалік від села, і він відмовився назавжди від посади поліцейського. Елісенда купила собі лакові босоніжки на високих підборах, кілька барвистих шовкових суконь, у які вбиралася щонеділі, мов багата сеньйора. Єдине, що господарі залишили без зміни, то це курник; щоправда, іноді вони мили його з хлоркою і обкурювали всередині різними пахощами, щоб позбутися гострого запаху курячого посліду, який стояв у всіх закутках.

Коли хлопчик почав ходити, батьки пильнували, щоб він не наближався до курника, а коли в нього почали мінятися зуби і він звик до запаху посліду, вони забули про свій страх, і дитина тепер гралася в курнику, дротяна сітка якого поржавіла й шматками випадала. Ангел і до хлопчика ставився так само байдуже, як і до інших смертних, але покірливо, мов дворняга, терпів усі його примхи та витівки.

Одного дня хлопчик і ангел одночасно захворіли на вітряну віспу. Викликали лікаря. Він не втримався й, оглянувши ангела, знайшов у нього стільки хвороб у серці та нирках, що просто дивно було, як цей сердега ще живе на світі. Але найбільше лікаря здивували крила старого, які були настільки природними в цьому організмі, що виникало логічне запитання, чому їх позбавлені інші люди.

Минуло кілька років, і хлопчик пішов до школи. Новий будинок устиг постаріти, курник розпався зовсім, і безпорадному ангелові не було тепер куди подітися. Він тинявся двором, повитоптував городину, заходив до спальні, а коли його виганяли звідти віником, миттю опинявся на кухні; здавалося, він перебував одночасно в кількох місцях; подружжя дійшло висновку, що він має здатність роздвоюватись, ділитись на безліч своїх особин. Елісенда у відчаї плакала, що в неї вже не вистачає сили жити в цьому пеклі, повному ангелів.

За останню зиму ангел дуже постарів. Він ледве ворушився і майже нічого не бачив, погляд його геть затьмарився, він раз по раз спотикався, а все пір'я з крил попадало. Пелайо, нарешті, пожалів старого, загорнув його в ковдру й відніс у повітку, де ангела кожну ніч трусила лихоманка й він стогнав, бурмочучи щось своєю незрозумілою мовою. Господарі занепокоїлись, щоб старий, бува, не помер, бо тоді ніхто, навіть їхня розумна сусідка, не зможе їм сказати, що робити з померлим ангелом.

Але ангел не помер тієї зими, а навпаки, почав оклигувати. Кілька днів він сидів непорушно в найвіддаленішому куточку двору, дивлячись майже прозорими очима на перші промені грудневого сонця; потім у нього почало рости тверде та довге, як у старих птахів, пір'я. Іноді, коли ніхто не чув, старий наспівував пісні старих мандрівників.

Одного разу Елісенді, яка вибирала цибулю в городі, раптом здалося, ніби морський вітер зриває бляшаний дашок над балконом; вона пішла до будинку і, визирнувши з вікна, яке виходило у двір, побачила, що це намагається злетіти ангел. Рухи його були невправні, він витоптав усю городину й мало не розвалив повітку. Нарешті йому таки пощастило знятися вгору. Коли він промайнув над останніми хатинами, вимахуючи крилами, мов старий яструб, Елісенда полегшено зітхнула. Вона ще довго дивилася вслід ангелові, який нарешті забрався від них і полетів у бік моря, перетворившись на маленьку чорну цятку.

Переклад з іспанської Маргарити Жердинівської

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Предметні компетентності

• 1. Якими ви уявляєте собі ангелів і якими вони постають у Біблії? Що відрізняє ангела, зображеного Ґабріелем Маркесом, від «традиційних» ангелів?

• 2. Знайдіть у тексті оповідання «Стариган із крилами» портрет цієї дивної істоти. Яке значення в оповіданні має портрет ангела?

• 3. Поміркуйте, чому автор зобразив ангела в такому непривабливому вигляді, оселив у курнику і наділив здатністю робити такі недолугі чудеса.

• 4. Чому автор скинув ангела на землю і зробив його залежним від людей?

• 5. Як розгорталися б події у творі, якби зовнішність ангела відповідала ідеальним уявленням людей про ангелів?

• 6. Якими постають в оповіданні мешканці села? Як вони ставляться до ангела, що їх найбільше в ньому цікавить? У чому духовна деградація селян?

• 7. Як ви гадаєте, чи приніс ангел щастя родині Пелайо та Елісенди? Чи змогли вони це оцінити?

• 8. Як ви розумієте назву твору «Стариган із крилами»?

• 9. У чому суть магічного реалізму як художнього методу? Чим відрізняється магічний реалізм від традиційного реалізму?

• 10. Доведіть, що Ґабріель Ґарсіа Маркес в оповіданні «Стариган із крилами» використав метод магічного реалізму.

Компетентність спілкування державною мовою

Соціальна та громадянська компетентності

Як ви розумієте тезу, що кожен отримує такого ангела, на якого заслуговує?

Поміркуйте, на якого ангела заслуговуєте ви.

Блаженніший Любомир Гузар казав: «Серед нас дуже багато добрих людей. Але замало бути добрим — треба чинити добро». А яке добро ви можете робити щодня?

Обізнаність та самовираження у сфері культури

Підготуйте електронну галерею картин, створених у стилі магічного реалізму.

Дослідіть, які художники працювали в цьому стилі.

Прокоментуйте зображене на картинах з погляду естетики магічного реалізму.

Тема: Образна система повісті.  Еволюція головного героя (Кікудзі). Особливості стилю письменника

Завдання: 1.    Повторити поняття «гротеск», «іронія»,«дія», «конфлікт», «діалог», «комедія», «трагедія», «драма».

                    2. Прочитати повість "Тисяча журавлів"

                    3. Охарактеризувати образи Кікудзі, Юкіко.

 Тема: Провідні тенденції в драматургії другої половини ХХ ст.

Завдання: 

1.             Знати, що таке «театр абсурду». Називати ознаки.

       *2.           За допомогою мережі Інтернет знайти  інформацію про драматурга – абсурдиста (одного на вибір): Фрідріха Дюрренматта,Макса Фріша,Ежена Йонеско,Семюеля Беккета.

ТЕМА: Постмодернізм — одне з найяскравіших літературних явищ другої половини XX ст., його теоретичні засади й художня (літературна) практика.  Соціоісторичні, культурно-філософські та естетичні чинники розвит­ку постмодернізму в художній літературі. Основопо­ложні принципи постмодерністської поетики

Постмодернізм — світоглядно-мистецький напрям, що в остан­ні десятилітті XX ст. прийшов на зміну модернізму.

Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи роз­паду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно - філософських, економічних, політичних.

—            Уперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німець­кого філософа Рудольфа Панвіца «Криза європейської культури» (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х років спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, маляр­стві та музиці.

Як філософська категорія термін «постмодернізм» отримав роз­повсюдження завдяки філософам Ж. Дерріда, Ж. Батаю, М. Фуко й особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан Постмодерну» (1979).

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвіду, визна­ли марносилі спроби поліпшити світ, утратили ідеологічні ілюзії, уважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з’являється від­чуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним уважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому ознаками еклектики, тяжінням до стилізації, цитуванням, переінакшенням, ремінісценціям, алюзіями. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва в попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворен­ня й тиражування.

Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий спи­сок ознак постмодернізму:

•               культ незалежної особистості;

•               потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

•               прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

•               бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

•               використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

•               зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

•               суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

•               сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

•               запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно- композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

•               присутність образу оповідача;

•               іронічність і пародійність.

Розглянемо різні точки зору на співвідношення модернізму й постмодернізму.

Американський літературознавець ІгабХассан відзначає такі ознаки постмодерністської літератури:

•               невизначеність;

•               фрагментарність;

•               деканонізація;

•               втрата «Я»,

•               іронія;

•               гібридизація;

•               карнавальність;

•               сконструйованість.

Завдання: розповідати про соціоісторичні, культурно-філософські та есте­тичні чинники розвитку постмодернізму в художній літературі.

Індивідуальне завдання: підготувати повідомлення про пред­ставників постмодерністської прози: У. Еко, Дж. Фаулза, Дж. Вар­та, Дж. Хеллера, І. Кальвіно, К. Рансмайра, М. Кундера.

Контрольний твір на тему "Цінність духовних уроків  класичної й сучасної літератури"