Слухай і відповідай

Мета: Закріплення розуміння смислових зв’язків між словами у реченні шляхом відповіді на запитання до різних його членів.

Обладнання: сюжетні картинки.

Опис вправи:

Мама виставляє сюжетну картинку, читає текст. Дитина слухає, відповідає на запитання.

Текст:

Оля пішла в ліс по гриби. Вона взяла з собою маленьку Ніну. Через ліс протікав струмочок. Оля взяла Ніну на руки і перенесла через струмочок.

Запитання:

· Хто пішов в ліс?

· Кого Оля взяла з собою?

Якщо дитина мовчить, не відповідає, дорослий промовляє, а дитина за ним повторює!

Звідки взялися місяць та зорі

Українська народна казка Полтавщини

Колись, ще за сивої давнини, небо висіло над землею низько-низько. А на ньому не було ні місяця, ні зірок. Звідки ж вони взялися?

У маленькій хатині край села жила собі дівчина Марія з матір’ю. Були вони дуже бідні, та Марія мала золотий гребінець і золоте намисто. Ці оздоби подарувала їй мати, а матері — її мати. Марія тішилася гребінцем і намистом, заколювала волосся гребінцем, дивилася на своє відображення.

Якось Марія сиділа біля струмочка, коли це кличе мати:

— Маріє! Треба б пшона натовкти.

— Зараз, — відповідає дочка, а сама навіть не ворухнеться.

— Маріє, чого ти баришся? — знову мати. — Час уже обід варити.

— Та зараз.

Проте сидить, як і сиділа, й милується оздобами.

— Маріє! Я тобі загадала пшона натовкти! Скільки разів повторювати? — сердито мовила мати.

Дівчина підвелася неохоче, поволі рушила до ступи. Насипала проса в ступу і почала його товкти. Невдовзі стомилася і спітніла від роботи. В неї промайнула думка: «Коли б гребінець і намисто не потемніли від поту». Марія зняла їх і поклала на небо, що висіло над самою головою. Знову заходилася товкти просо, але щомиті на оздоби озиралася. Вона думала дотовкти просо і знову надіти і намисто, і гребінець. Та треба було працювати. З кожним помахом Марія піднімала товкача все вище і вище і кінець його раз-по-раз вдаряв у небо. Та Марія цього не помічала. Вона дивилася в ступу, чи скоро просо стовчеться на пшоно?

А небо все піднімалося вище і вище від кожного удару. Коли ж Марія помітила, що небо піднялося дуже високо, то схопила довгу палицю, щоб зняти намисто і гребінець, але ще більше зрушила небо. Воно піднімалося все вище і вище, а разом з ним і оздоби дівчини.

Коли ж настав вечір і Марія виглянула у вікно на тепер уже високе небо, то побачила на ньому золотий гребінець місяця, а довкола розсипалися зорі-намистинки.

— Ще гарніший став у мене гребінець, — сказала Марія, — і мої намистинки сяють на небі яскравіше, ніж на землі.

Юлія Хандожинська

КАЗКА ПРО МІСЯЦЬ ТА ЗОРІ

- Мамо, хтось вкрав місяць, - мовила маленька Катруся, прокинувшись вранці.

- Коли я лягала спати, він посміхався до мене через вікно, а де ж він зараз подівся?

- Доню, місяць, як і ти, лягає спати, тільки він спить вдень, а вночі просинається і виходить світити.

Колись дуже дуже давно на світі жило дві сестри-феї. Одна була золотоволоса, з білосніжною шкірою, з великими блакитними очима, а інша мала чорне густе волосся, великі карі очі і надзвичайно сяючу срібну шкіру.

Сестри жили на землі з прадавніх часів, і одна з них тримала сонце у кожній із своїх рук. В той час на світі було два, а не одне сонце. Сонячна фея осявала землю кожен день, будила птахів, звірів і людей щоранку, давала поштовх життю, а коли вона втомлювалася ввечері, їй на зміну приходила її сестра, і увесь світ засинав і поринав у спокій.

Одного разу сестри отримали у подарунок дві сукні. Сукня старшої сестри була блакитна і обшита ніжними білими візерунками, а сукня меншої сестри була зовсім чорна.

Коли старша сестра приміряла своє вбрання, світ засяяв новими барвами, а на небі з'являлися хмарки. Одягнувши свій подарунок, менша сестра занурювала цілий світ у глибоку і непроглядну темряву.

Все ставало темним і чорним, навіть птахи боялися вийти зі своєї домівки. Менша сестра дуже засумувала від того подарунку, і ночі на землі стали не лише темними, а й холодними від смутку її серця.

Старшій сестрі стало шкода своєї меншої помічниці, і вона вирішила подарувати їй одне сонце, щоб хоч якось зігріти її серце. Але як тільки одне із сонць торкнулося срібної шкіри феї - враз зашипіло вогнем. Срібна фея не витримала біль і впустила сонце. Воно упало в глибокий океан і розбилося на тисячу тисяч мілких уламків.

Здавалося, тепер ніщо не зможе втішити серце феї.

Але старша сестра не розгубилася: вона попросила риб із океану зібрати уламки сонця, а найкращим майстрам у світі замовила прикрасити цими уламками чорну сукню сестрички-феї. Коли здавалося, що робота була вже завершена, фея помітила, що один уламок застряг на дні океану у серці великої ракушки. Він не міг там залишатися, але забрати уламок з ракушки означало забрати її життя. Та фея була дуже добра, вона не могла так зробити, тож вони домовился з ракушкою. Тепер щоночі молодша фея одягає своє чорне плаття розшите уламочками сонця, які люди назвали зірками. А в руках вона тримає велику чарівну перлину – місяць, який кожного дня зникає і ховається у глибинах того океану у великій ракушці. А увечері місяць знову з'являється на небі і світить людям.

Тепер фея отримала красиву сукню, вона перестала сумувати і на знак вдячності кожної ночі дарує людям солодкі сни. З того часу ночі перестали бути темними і сумними, але світять вони лише холодним срібним світлом.

- Яка дивна казка, - прошепотіла Катруся, - виходить, місяць - то велика перлина?

- Так, доню, і вона буде світити всю ніч, поки ти будеш спатки. Вкривайся тепліше, і нехай фея у чарівній сукні принесе тобі найцікавіші сни.

ЗНАХІДКА

У неділю сонячний день покликав Сашка і його тата в садок до роботи.

Вони згортали перепріле за зиму торішнє листя кожен своїми граблями. Ще взимку батько виготовив для сина залізні граблі, лопату і сапу. Звичайно, кожна ця річ відрізнялася від справжньої лише трохи меншими розмірами.

Сашкові граблі наче під нечутну музику танцювали між кущами смородини і порічок, обережно гралися з навислими до землі аґрусовими колючими вітами.

Від роботи у хлопчика розчервонілися щоки, до спітнілого чола поприлипали темні кучері, які вибилися з-під коричневого беретика. Він розстебнув ґудзики на нейлоновій куртці і взявся до листя навколо розлогого куща калини. Раптом побачившу неглибокій ямці щось схоже на м’яч. Що це? Підійшов ближче, нагнувся — і впізнав їжака.

— Тату, — закричав Сашко на весь сад, — я знайшов мертвого їжака!
Батько оглянув згорненого в клубок звірка і сказав:

— Їжак, Сашуню, живий. Він всю зиму проспав під калиновим листям. Тепер вже скоро прокинеться.

— А що він їв узимку? — запитав хлопчик.

— Нічого не їв, бо спав, — пояснив батько.

— Тату, візьмемо їжачка до хати, — попросив Сашко.

— Ні, сину, накриємо його листям, хай ще поспить. Гаразд?

— Гаразд. А коли його пригріє сонечко і присниться зелена травичка, тоді він прокинеться?

— Так,сину.

Вони накрили їжака листям і пішли працювати подалі від того місця, аби дочасно не розбудити звірка.

ХИТРИЙ ГОРОБЧИК

Якось я сидів на лавці в затінку яблуні і розглядав малюнки у свіжих журналах. З хати вийшла бабуся і запитала:

— А листа від дядька Михайла нема?

— Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п’ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла.

Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила:

— Що там у білому світі робиться?

Я любив спостерігати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна.

Несподівано до нас звідкись долинуло: “Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!”

— Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети.

— Не знаю, — відповів я і озирнувся.

Коли це знову: “Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!” так жалібно.

Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи.

— Глянь-но, — показала вона на дріт. А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро.

Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують.

Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене:

— Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів’ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: “Пі-пі-пі”?

І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів’ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам.

Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його.

— Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.

Коли ситі ластів’ята почали гратися в синьому небі, на дроті залишився самітній горобчик. Він притих, зіщулився.

— А що, дохитрувався? — засміялася старенька. — Краще своїх батьків пошукай, а то десь побиваються за тобою, хитрунцем.

Горобчик ніби послухався тої ради, бо несподівано нашорошився, цвірінькнув раз, вдруге, змахнув крильми — і загубився на городі у високих соняшниках.

Бабуся усміхнулася і розгорнула газету.