Найясніше зірка давнього, талановитого роду Тютюнників (Хтудулів, як прозивали їх по дідові) спалахувала двічі – коли з’явилися в українській літературі два неповторні, обдаровані письменники Григорій і Григір Тютюнники. Власне, звати їх було однаково, а називали їх так, щоб розрізняти, не плутати. Були вони, безперечно, різними, хоч і мали спільне коріння. Менший, Григір, так непросто пробився до найціннішого свого джерела – рідної мови. Він зумів сягнути в корінь найболючіших проблем сучасності, але змушений був творити в постійному протиборстві із застійними канонами. Було йому всього сорок дев'ять, коли пішов із життя.
Народився Григір Тютюнник 5 грудня 1931 року в селі Шилівці Зіньківського району на Полтавщині в селянській родині. Ця територія України в 1933 році зазнала голоду, і все сімейство Тютюнників дивом врятувалося. В автобіографії Григора Тютюнника можна знайти такі рядки: «У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду... Я в цей час – тоді мені було півтора року – перестав ходити (вже вміючи це робити), сміятися і балакать перестав...»
У 1937 році батько письменника Михайло Васильович був репресований як «ворог народу» й із таборів уже не повернувся. По Михайлові Тютюннику не лишилося ні фотографії, ні могили, тільки 1958 року прийшло повідомлення, що його реабілітовано посмертно за браком складу злочину. Репресованим був і дід Григора Тютюнника по матері, Михайло Тимофійович Сивокінь. 1 жовтня 1937 року заарештували батькового старшого брата Павла Васильовича Тютюнника.
Після арешту батька й другого заміжжя матері шестирічний Григорій потрапляє до родини дядька – Филимона Тютюнника, який проживав у Луганській області. Дядько та його дружина Наталія Іванівна прийняли Григора як рідну дитину.
Навчатися до 1 класу Григір пішов тут же, на Луганщині. Провчившись два тижні в українському класі, змушений був навчатися в російському, бо український розформували через те, що в ньому навчалося лише сім учнів.
Розпочалася війна. Знову голод. А коли дядько пішов на фронт, і тітка, у якої, крім Григора, на руках було троє власних дітей, дуже бідувала, підліток вирішив повернутися до матері на Полтавщину. «Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев’ять сухарів, перепічка і банка меду – земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язика і в грудях терпло, тоді трохи привик. Ішов рівно два тижні...», – згадує Г. Тютюнник. Коли прийшов, то побачив на місці хати згарище. Мати з сином мусили поневірятися по чужих людях.
Після війни пішов навчатися у Зіньківське ремісниче училище. Там одягали і давали 700 грамів хліба на день. Це і порятувало тоді Григора та його маму від голоду. Після закінчення навчання трохи працював на Харківському заводі імені Малишева, але захворів на легені, повернувся в Шилівку, став колгоспником. А мусив же за тодішніми законами відпрацювати на заводі три роки. За «втечу» з Харкова відсидів 4 місяці в колонії.
Згодом повернувся на Донбас, де «слюсарював, їздив на машинах, майстрував»... Трохи жив з дядьком і тіткою, від них пішов до армії. Служив у морфлоті на Далекому Сході. Під час армійської служби почав листуватися зі своїм старшим братом Григорієм, який уже публікувався. Він заступив йому батька, став найпершим літературним учителем. Допомагав матеріально, підтримував морально, наполегливо, але делікатно схиляв Григора до української мови, рецензував його оповідання.
А потім були щасливі п’ять років (1957–1962) навчання на філологічному факультеті Харківського університету. У 1962 році, після отримання диплома, учителював у вечірній школі в містечку Артемівську на Донбасі. Під час навчання написав першу новелу російською мовою. Журнал «Крестьянка» її надрукував (1961 р.). Але далі діло тоді не пішло: настала сесія, попереду маячив диплом, до того ж письменник вирішив одружитися. Після смерті старшого брата Григорія Тютюнника переклав свої «Сумерки» українською мовою і відтоді писав лише нею.
З 1963 р. Тютюнник – у Києві. Поселяється в невеличкому помешканні на Андріївському узвозі, працює в «Літературній Україні», згодом у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, де пише сценарій за романом «Вир», який написав його брат Григорій Тютюнник. З 1967 року Григір Тютюнник був редактором у видавництвах «Молодь» та «Веселка». З середини 1960-х цілком присвячує себе літературній творчості.
Перша його книжка «Зав’язь» вийшла у 1966 році. Вона була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім’я Тютюнника. Він – автор збірок новел «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), книжок для дітей «Ласочка» (1970), «Лісова сторожка» (1971), «Степова казка» (1973). Перекладач творів Василя Шукшина, Еріха Распе та інших.
Порівняно невелика творча спадщина Тютюнника-молодшого. Не встиг сказати людям усього, що тримала в собі, чим мучилася його страдницька душа. Його двотомник, у якому помістилися всі оповідання, новели, повісті, вийшов уже після смерті письменника. За нього Григора Тютюнника у 1989 році удостоєно Шевченківської премії – нагороди, на яку заслуговують не так багато митців у нашій літературі.
Як вийшло, що братів назвали однаково? Коли народився старший син, його планували назвати Георгієм. Уся сім’я дуже раділа, особливо дідусь по маминій лінії. Він зголосився піти у сільраду й зареєструвати документи на дитину, але по дорозі уже забув ім’я. Згадав лише, що воно подібне на Гриця, так хлопця й записали. Помилку в свідоцтві виявили аж тоді, коли Григорію було 15 років і він планував продовжити навчання після школи. Водночас батько Григорія одружився вдруге, з 19-річною дівчиною, яка подарувала йому хлопчика. Назвати дитину, за збігом обставин, вирішили Григорієм. Коли вже стало відомо про помилку в свідоцтві старшого брата, молодший вирішив, щоб його називали Григором.
Літературне ім’я письменник обрав, щоб відрізнятися від старшого брата Григорія Тютюнника. Григорій-молодший вирішив торувати власний шлях у літературі й почав підписуватися Григором.
Зі своєю майбутньою дружиною Марією Тютюнник познайомився в університеті. Вона навчалася на факультеті української філології, коли сам письменник опановував російську. Спочатку він спілкувався й писав тільки російською, але згодом не в останню чергу завдяки своїй дружині, він цілком і назавжди перейшов на українську мову. У подружжя народилося двоє дітей – Михайло і Василь.
Григір Тютюнник дуже любив свого батька, і після народження першого сина він твердо вирішив, що первісток буде мати ім’я Михайло на честь батька Тютюнника.
Письменника дуже не любили за прямоту. І коли почалося переслідування української інтелігенції в 1974 році, його занесли в чорний список для всіх видавництв. Його ім’я стало забороненим у будь-яких публікаціях. Сам Григір Михайлович переживав це дуже складно, і говорив, що він писав тільки половину правди, а якщо б він написав всю, то його, напевно, вбили б.
Григір не любив сидіти в Києві, він мандрував по дальніх дорогах і селах, бо там можна було почути справжню українську народну мову
Перше оповідання «В сумерках» написав російською, підписав псевдонімом Ташанський.
Творча спадщина Григора Тютюнника невелика. Його перу належать близько 40 новел, 5 повістей, нариси, статті.
Якось один молодий автор почав просити, щоб Григір Михайлович поділився секретами творчості. «Ніяких секретів нема», – каже Тютюнник. «Я прочитав вашу новелу «Іван Срібний». Як усе там природно, просто не можна відірватися», – говорить молодик. «Слухайте, голубе, я знаю ваш рід, ви ніколи не знали нестатків. Ви ніколи не мерзли серед голого степу в завірюху, коли йдеш на свиноферму. А йдеш туди, бо там твоя тьотя зварить картоплі свиням, то й тобі щось перепаде. І ти йдеш, бо вдома – ні крихти. Ви не зрозумієте цього, бо такого не пережили». «Та все ж таки секрети творчості є?» «Є! – з притиском каже Григір. – Передаю секрет: біль. Повна душа болю».
У його рідному селі зараз немає ні пам’ятника, ні музею в будинку, де жив великий письменник. Його житло вже встигли кілька разів перепродати. Тільки невелика група ентузіастів за свій рахунок влаштувала музей у школі. Це всього лише невелика кімнатка, але щорічно його відвідують тисячі осіб.
Письменникові присвячено одну з вітрин Музею однієї вулиці. У середині 1960-х років він оселився на Андріївському узвозі. У музеї виставлені автографи Григора Тютюнника, листи до друга, колекція оригінальних світлин.
На будинку, де мешкав письменник (Андріївський узвіз, № 32), встановлено меморіальну дошку.
Твори Григора Тютюнника перекладено англійською, білоруською, болгарською, вірменською, естонською, литовською, молдавською, німецькою, польською, російською, словацькою та багатьма іншими мовами.
"Ніколи не працював над темою. Завжди працюю над почуттями, що живуть навколо мене і в мені" Григір Тютюнник