Володимир Винниченко

Володимир Кирилович Винниченко – людина непростої долі, відомий політичний діяч і письменник, публіцист, художник, справжній патріот України. Творчість Володимира Винниченка-письменника  – яскраве, неповторне явище української літератури. Талант письменника Михайло Коцюбинський назвав «дорогим скарбом нашого народу».

Народився Володимир Винниченко 1880 року в місті Єлисаветграді (нині — Кропивницький).

Батько його , Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав з села до міста Єлисаветград й одружився з удовою Євдокією Павленко, уродженою Линник. Від першого шлюбу мати Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом  Винниченком народився лише Володимир.

У народній школі Володимир привернув до себе увагу своїми здібностями. Учителька переконала батьків продовжувати освіту дитини. Володимира віддали  до Єлисаветградської гімназії. Його українська вимова, бідний одяг викликали  воржість  з боку багатих, зрусифікованих однолітків. Тому були і бійки з учнями, і розбивання шибок. За передові погляди, упевненість, незалежність у вчинках Володимира виключили з гімназії. Однак думок про навчання він не залишає. Одягнений в українське вбрання, у сивій шапці і з кийком у руці приходить до Златополя й складає екстерном іспити в гімназії. Доля на цей раз усміхнулася – Володимир одержує диплом.

Навчаючись у Київському університеті на юридичному факультеті, майбутній письменник вів активну революційну діяльність як член Революційної української партії (РУП), що була заснована 1900 р. харківськими студентами і вперше проголосила гасло боротьби за незалежну Українську державу. Тому – знову арешти, втечі, партійна робота, написання книг та брошур на революційні теми.

У часи Української Народної Республіки  (1917-1921) Володимир Винниченко займався політичною діяльністю. Однак політика більшовиків виявилася цілком неприйнятною для письменника, і він у червні 1920 р. назавжди залишив межі України. З кінця 20-х років жив у Франції. Помер 6 березня 1951 року. Прах покоїться на цвинтарі міста Мужен.

Літературна спадщина Володимира Винниченка – золотий фонд України. Творчість Володимира Кириловича заслуговує на увагу вже й тому, що вона свого часу викликала бурхливу дискусію – від абсолютного захвату до цілковитого несприйняття.  Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. Михайло Коцюбинський у 1909 році писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка».

Перший літературний твір В. Винниченка – оповідання «Сила і краса» (згодом автор змінив назву на «Краса і сила») з’явився восени 1902 р. на сторінках журналу «Киевская старина». Іван Франко – найавторитетніший на той час літературний критик – після виходу першої збірки творів Винниченка писав: «І звідкіля ти такий узявся?.. раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя… І звідкіля взявся ти у нас такий? – хочеться по кожнім оповіданню запитати добродія Винниченка».

До найкращої частини творчої спадщини Винниченка належать його оповідання про дітей. Гостросюжетні, яскраво-барвисті за своєю художньою формою, вони написані з позицій соціальної справедливості. Їхнім достоїнством є також незвичайна пластичність, зримість зображуваного, глибоке проникнення в дитячу психологію, розмаїтість характерів маленьких героїв. У 20-х роках минулого століття твори  про дітей Винниченка були дуже популярними, входили в усі українські читанки й хрестоматії.  Нині вони повернулися до сучасного юного  читача.

Як свідчать рідні та близькі, Володимир Винниченко в дитинстві дуже нагадував свого ж таки літературного героя – Федька-халамидника з однойменного оповідання. Він змалку звик чинити наперекір загальноприйнятому, домагатися свого всупереч усіляким обставинам. «Наче біс який сидів у хлопцеві!.. Спокій був його ворогом...» –  ця авторська характеристика Федька-халамидника цілком стосується й самого автора. Хлоп'ячий ватажок, якому подобається розігрувати своїх ровесників, влаштовувати ризикові розваги, –  це Федько. Гострі відчуття, відчайдушно-веселий бешкет –  його стихія. Проте є у Федька і щось надзвичайно привабливе: передусім – його розмах натури, надійність, готовність узяти на себе чужий «гріх», не ховаючись за спинами інших. У спогадах матері письменника є чимало деталей, які повторюють історію Федька-халамидника. «Сусідських дітей тримав трохи... в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий... Надзвичайно любив волю, повітря, рух. Був гордим, збитошним, незалежним у вчинках і рішеннях правдолюбцем».

Володимир Винниченко – автор цілої збірки творів про дітей, яка називається «Намисто».

• Творчий доробок письменника налічує 23 томи, у тому числі його перу належать тритомна праця «Відродження нації», 14 романів, повісті, оповідання та п’єси.

• Літературні твори В. Винниченка були досить  відомі за кордоном. П’єси «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Гріх» були перекладені німецькою мовою й поставлені на багатьох європейських сценах. Романи «Чесність з собою», «Записки кирпатого Мефістофеля» також були перекладені й видані. У 1922 р. в кінотеатрах Німеччини демонструвався фільм «Чорна Пантера», знятий за п’єсою   Володимира  Винниченка.

• Вдома малому Володі дозволяли більше, ніж іншим дітям. Був він загальний улюбленець, навіть пестунчик. Про те, як солодко бути найменшеньким, таким собі «царем і богом», якому всі догоджають, В. Винниченко пізніше напише в оповіданні «Віють вітри, віють буйні...»

• Любив гратися у ризиковані ігри. Одного разу на спір перепливав широченний ставок і ледве не втопився. Іншого разу впав із коня. Змалечку відрізнявся від своїх ровесників надзвичайною пам’яттю і любов’ю до книги – опанував читання в ранньому віці. Сталося це непомітно для його рідних. Першим «букварем» для нього були принесені братом Андрієм, працівником друкарні, афіші, з яких він, бавлячись, вирізав літери й клеїв на стіну, питаючи у дорослих, що то за буква...

• У гімназії юному Володимиру доводилося часто битися з однолітками,  які дражнили його. Причиною були бідність  хлопця й  спілкування українською мовою. «Тебе в чиновники готують, а не в свинопаси», — намагалися знущатися вони над однокласником, за що згодом їм доводилося відповідати.

• Батько Володимира Винниченка Кирило промишляв чумацьким промислом, він возив сіль із Криму і Півдня України.

• Із майбутньою дружиною Розалією Лівшиць, студенткою медичного факультету паризької Сорбонни, молодшою на шість років, Володимир Винниченко познайомився 1911-го року.  Цього ж року вони одружилися. Пойшовши повний курс навчання на медичному факультеті Паризького університету, у квітні 1914 р.  Розалія отримала ступінь доктора медицини.

• Останні 25 років свого життя В.Винниченко прожив у французькому містечку Мужен, біля Канн, у власному невеликому будинку. Тут він займався літературною творчістю й живописом. В Україні Володимир Кирилович живописом ніколи не займався. Картини, написані переважно олійними фарбами (портрети, натюрморти, пейзажі), за життя Винниченка перебували в його приватній колекції. І ось після тривалого зберігання у Нью-Йорку за заповітом Розалії Виннниченко, дружини письменника, малярську спадщину нашого земляка (74 оригінальні малярські роботи та 4 альбоми з малюнками аквареллю) передано в Україну назавжди.

• Володимир Винниченко був переконаним вегетаріанцем і прихильником сироїдіння. В еміграції, у французькому селищі Мужен, Володимир Винниченко з дружиною Розалією Ліфшиць оселилися в садибі, яку назвали «Закуток». Там письменник заходився облаштовувати сад і город та вирощувати різноманітні рослини: салат, буряки, моркву, помідори, артишоки, маслини, фруктові дерева. Так подружжя не лише забезпечувало себе їжею, а ще й заробляло гроші, бо продавали вирощене на ринку.