Василь Симоненко

Коротко про письменника

Незвичайний життєлюб, людина залізної волі й сили духу. Таким постає перед нами поет, який прожив коротке, але таке яскраве життя. Євген Сверстюк якось зазначив, що Василь Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України.

Василь Андрійович Симоненко народився 8 сiчня 1935 року в глухому селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зараз його хата знаменита – тут знаходиться музей поета. Симоненко ріс без батька, з яким мама розлучилася невдовзі після народження сина. Виховували його мама та дідусь. Про своє дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід, а татом він нікого не кликав і довгий час був упевнений, що так і повинно бути. Був вдячний матері за любов та ласку. Дід замінив йому батька й зумів передати малому онукові всю правду про свій рід і народ.

Роки Симоненкового дитинства були важкими – повоєнними. За словами письменника Олеся Гончара, «його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний».

Протягом 1942-1952 pоках майбутнiй поет навчався в школi. Спочатку у Біївській початковій, а далі – у сусідніх селах Єньківцях і Тарандинцях. До школи в Тарандинцях йому доводилось йти 9 км в один бік. Через багато років у новелі «Дума про діда» Симоненко не забуде згадати свою першу дорогу: «...я ходив тоді в восьмий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги!..»

У школі майбутній поет був найкращим учнем, багато читав і писав вірші. Учителька Уляна Демченко згадувала: «Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень…Часто писав вірші до шкільної і класної газети».

Мама ніколи не сварилася за книжки. А їх хлопець читав зранку до вечора – при сонці, коли підпаском ганяв череду, і при каганці, коли вечорами гриз граніт науки, виборюючи шкільну медаль.

У 1952 р. Василь Симоненко закiнчив iз золотою медаллю середню школу в Тарандинцях та вступив на факультет журналiстики Киïвського унiверситету iменi Тараса Шевченка. У студентські роки писав вірші, читав їх на засіданнях університетської літературної студії імені Василя Чумака, але в умовах прискіпливої радянської цензури з друком було важко: його поезії, які допускалися до друку, коригувалися, «приводилися до норми». За життя поета вийшли лише збірка поезій «Тиша і грім» (1962 р.) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963 р.), яку він написав для свого сина Олеся на його прохання.

Отримавши після закінчення університету омріяний диплом журналіста, працював у редакціях газет «Черкаська правда» (1957-1960 рр.), «Молодь Черкащини» (1960-1963 pp.), власним кореспондентом «Робітничої газети». Саме в Черкасах найповніше розкрився його самобутній талант журналіста й поета. Поезія й тільки поезія була змістом і сенсом його життя. Просте й пристрасне Симоненкове слово відновлювало в душах людей віру в найсвятіші ідеали, стверджувало цінність людини та її індивідуальність.

Напровесні 1960 року в Києві був заснований Клуб творчої молоді. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею й окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав Україною, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження.

Від природи людина діла, він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Скоро для Василя знайшлася робота до душі. Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу.

У 1962 році Василь Симоненко став членом Спілки письменників України та планував вступати до аспiрантури. Проте влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах сталоася прикра подія, унаслідок якої Василь Симоненко був заарештований і жорстоко побитий. У зв’язку з тим, що влада всiляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим. Воно спричинило тяжку хворобу поета, яка позбавила його життя.

14 грудня 1963 р. поет помер у черкаськiй лiкарнi (за офiцiйною версiєю, вiд раку), похований у Черкасах.

Протягом короткого життя Василь Симоненко написав поезiï, провiдною темою яких є любов до рiдноï землi, вiдповiдальнiсть за ïï долю; новели, пробував створити кiносценарiй зi студентського життя, став автором численних статей, театральних i лiтературних рецензiй, створив три казки для дiтей i дорослих: «Цар Плаксiй i Лоскотон», «Подорож в краïну Навпаки», «Казка про Дурила».

Протягом п’ятнадцяти рокiв забороняли видання творiв Василя Симоненка: пiдготовлене видавництвом «Молодь» «Вибране» поета «розсипали й по-живому шматували». З неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося «пробивати» у світ кожну його книжку. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові «Земне тяжіння» (1964 р.), збірку новел «Вино з троянд» (1965 р.), «Поезії» (1966 р.), «Избранная лирика» (1968 р.), «Лебеді материнства» (1981 р.), том вибраних поезій (1985 р.).

1965 року Симоненка висунули на здобуття Державної премiї Украïни iменi Тараса Шевченка, проте отримав він її аж через 30 років у 1995 році уже в незалежній Україні.

Цікаві факти з життя

Новий акцент у не вельми щедрий на факти життєпис Василя Симоненка вніс Петро Жаботинський з Полтавщини своєю публікацією в «Літературній Україні» – «Василь Симоненко – з козацького роду». Автор, зокрема, зазначає, що троюрідна сестра поета Любов Сердюк-Баран «відкопала», що їхній рід – козацький. На підтвердження цього Симоненків земляк наводить такі дані: Василева прабабуся Варвара Остапенко-Щербань тривалий час зберігала «отриману у спадок від свого батька дворянську грамоту, отриману за військові заслуги». Засновником роду вважається прадід Василя Симоненка – Панас Щербань, який працював волосним писарем у Тарандинцях – за дев’ять кілометрів од Біївців – саме туди ходив пішки до школи Василь. Онук Панаса Щербаня, Федір, «започаткував відгалуження родини в Біївцях, приставши в прийми до Ганни Сизьонки (Сизоненко)».

Рідний дід Василя, Федір, «славився тим, що майстерно вишивав рушники і сорочки, полюбляв читати книги, був прекрасним оповідачем».

Василева мати Ганна Трохимівна «замолоду була вродливою, тямовитою, мала чудовий голос, часто виступала на сільській сцені». Мрія стати вчителькою привела її до Лубенського педагогічного інституту, однак у силу життєвих обставин провчилася там недовго.

З майбутньою дружиною Василь познайомився в Черкасах на переддипломній практиці в газеті «Черкаська правда». Людмила Півторадня була на два роки молодшою за чоловіка. Одружилися вони вже через пів року після знайомства 27 квітня 1957 року. Поет називав свою Людмилу ніжно-пестливо – Люся-малюся чи Люсьєн. А його дружина не розуміла і не схвалювала захоплення чоловіка літературою. У 1958 році в родині народився син Олесь.

Коли Симоненкові дали квартиру, перш ніж отримати ключі, він повинен був протягом місяця працювати на будівництві. Цей термін співробітники редакції та Василеві друзі вирішили скоротити до одного дня, відпрацювавши за нього гуртом.

Улітку 1962 року поет Василь Симоненко з товаришем Миколою Сніжком, їхніми дружинами та дітьми влаштували пікнік на березі Дніпра. Поки жінки варили юшку, чоловіки пішли до води шукати для дітей корчі, схожі на чортиків чи дикобразів. Симоненко намацав під мулом щось тверде і дістав підкову. Забрав її та хотів повісити над дверима помешкання на удачу. Однак дружина запротестувала. Тоді Симоненко приніс підкову в редакцію газети, де працював. Прибив до одвірка. «Сказав, що в кожної хати повинен бути свій оберіг», – пригадав Микола Сніжко. Коли редакцію «Молоді Черкащини» зносили, він зняв ту підкову з одвірка. Нині підкова зберігається у музеї Симоненка, тож кожен може її побачити, а при потребі й доторкнутися та загадати бажання: вона лежить на поличці поруч з рукописами.

Коли здоров’я Симоненка погірши й він потрапив до лікарні, то продовжував творити. Останній свій вірш поет написав у грудні 1963 року.

Прощай, мій зошите! Спасибі тобі, друже,

Що ти думок моїх не відцуравсь,

Що ти свої клітини тепло мружив,

Коли над римами я потом обливавсь.

Ти їх сприйняв без жодної огуди,

Єдиний мій читач і шанувальник мій.

Чи сприймуть їх колись і прочитають люди -

Побачимо. Прощай, товариш мій.

Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Серед паперів знайшовся один вірш, який до цього ніхто не бачив. Він був датований 1955 роком.

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять – смерті в очі подивлюсь.

Моє життя – розтрощене корито,

І світ для мене – каторга і кліть…

Так краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.